У голові Софійки сяяло зелено світло від світлофора, що стояв десь далеко на вулиці Сагайдачного. Вона прокидалася вночі і дуже сумувала, колі жовті кольори сяяли у очах. Софійка прикладала руку до шкла та вдихала в себе легку пару, що зібралася на місці доторку. Вона методично залишала відбитки усюди, де тільки могла, і нюхала рукавиці, щоб потрохи відчувати запах зими. А коли Софійка не відчувала його, то знову уявляла світло зеленого світлофора.
Тоді я сказав їй, що вона має зробити кілька кроків. Юля не відкривала очей та не здирала з себе пов‘язку, продовжуючи робити невдалі кроки.
У нашому селі дуже довго не було дощу. Тому ми всі сиділи та сумували, намагаючись зрости вгору. Маленький сільський будиночок з великим ґанком стояв біля самої річки. Хоча до річки було неможливо дійти – кожен з нас був занадто лінивий та заклопотаний своїми справами, щоб відірватися з місця та поскошувати бур‘ян, що ріс усюди. Навіть було трохи дивно від того, що вся ця краса ховалася за півметровими заростями. Десь лунає тихий джез, який ми звикли слухати усі разом після того, як збиралися на цьому ґанку. Ми сідали на великі плетені меблі та намагалися поснути так швидко, як нам це буде вдаватися. Бо ми хотіли повністю розчинятися у цьому шаленому вирі щастя, що був тут. Теплі ночі були такі самі, як й у Корковадо.
Тут було досить легко піймати натхнення. Згадувалися часи, коли кожен з нас загубився у вирі міста Києва та був змушений втекти сюди, щоб продовжувати творити тільки для себе. Не зважаючи на вимоги комерції.
Марко грав на ґітарі цілий день, створюючи неповторні звуки, що межувалися із реальністю та надзвичайною сентиментальністю. У будинку завжди пахло фарбою, тому що Марічка малювала все нові та нові хмари на стінах будинку, підіймаючи дах все вище та вище. Вона підіймалася разом із дахом вгору та дивилася на нас з вершини своєї ґеніальності. Інколи до Софійки заходила Марічка, щоб взяти певні речі. Вони обидві посміхалися та залазили на саму вершину цих хмар. Софійка критикувала Марічку, а Марічка глузувала з Софійки. Але вони не ображалися одна на одну, тому що відчували, що це просто такий спосіб спілкування без звуків та без рухів.
А потім починала грати надзвичайно вдало підібрана мелодія Мольваера. Ґеорґ намагався вслухатися в неї сильніше та пригадувати той час, коли знімав свої фільми. Вони здавалися йому безглуздими та безнадійними, але кожен з них був сповнений надзвичайною філософією. Він лягав та траву під деревами, загорнутий у кокон бур‘яну, та слухав ті звуки, що лунали з будинку. Усмішка грала на його вустах і він певно знав, що зараз прийде Вона та ляже разом з ним. І тоді він зніме свій перший ґеніальний фільм. Разом із Нею. Ця перспектива надзвичайно його тішила і тому він продовжував лежати тут.
Часом до будинку заходили щасливі перехожі, що збігалися сюди на шалений запах творчості, фарби та звуки джезу. Вони віталися з мешканцями будинку, проте жоден з них ніколи не залишався більше ніж на кілька хвилин. А потім, насичений щастям, йшов собі далі. Не помічаючи час, що гуртувався десь поруч.
Годинники на стінах будинку ходили дуже рідко. А коли ходили, то лише на десять секунд у день. Ніхто не міг помітити маленьких спроб стрілки наздогнати інші. Ні хто навіть не думав замінювати у них батарейки, щоб хоч приблизно орієнтуватися у часі.
Ніхто не був таким надзвичайним, якими були вони. Вони не були всіма тими, хто хотів бути ними.
У голові Софійки сяяло зелено світло від світлофора, що стояв десь далеко на вулиці Сагайдачного. Вона прокидалася вночі і дуже сумувала, колі жовті кольори сяяли у очах. Софійка прикладала руку до шкла та вдихала в себе легку пару, що зібралася на місці доторку. Вона методично залишала відбитки усюди, де тільки могла, і нюхала рукавиці, щоб потрохи відчувати запах зими. А коли Софійка не відчувала його, то знову уявляла світло зеленого світлофора.
На пальцях були маленькі нігті, сильно підточені, бо вона їх гризла. І все йшло так добре, як колись.
Софійка довго спала тими днями, бо не мала чим зайнятися. Від останньої ексгібіції пройшло більше місяця, а вона ще не разу не сідала та не малювала. Проте щодня спостерігала за зеленим миготінням.
Коли тієї зими йшов сильний мокрий сніг, вона посміхалася та знову сідала нюхати рукавички. А потім лягала на канапу та дивилася Амелі, їла яблука. Це тривало кілька годин, бо фільм дуже часто розтягувався з півтори годин до кількох діб, які вона переживала у скаженому ритмі.
Недоліки Софійки полягали у тому, що вона не вміла довго тримати свою увагу, а коли проходив час і їй набридало, то просто залишала справу та робила те, що заманеться. А наступного дня саме вона запропонувала переїхати з тієї квартири в будинок.
Інколи приїздила Юля. І вона була єдиною людиною в цьому будинку, яка розмовляла російською. Вона єдина готувала їдло, та вона була єдиною людиною у цьому будинку, хто піклувався не про себе.
Ґеорґ співав щось нерозбірливе. Але можна було почути такі слова: “якби-то ми могли поснути сьогодні в ліжках, зроблених з квітів. Якби-то ми могли поснути сьогодні в невмирущому циклі. Якби-то ми могли ковзнути в темну воду та дихати… а потім прийде янгол з очима, що горять, як зорі. Він віднесе нас глибоко у своїх вельветових руках. І дощ буде плакати, а наші обличчя будуть змиватися. І дощ буде плакати – не дозволь йому спинитися.” [1]
Юля лягала поруч із ним та доторкнулася до його долоні. Вона не гидувалася його бородавок та вказівному пальці лівої руки. Ґеорґ подивився на неї та сказав щось нерозбірливе. Юля все зрозуміла – встала та пішла – а Ґеорґ продовжував лежати під яблунею.
Одного разу до цього будинку заїхали мандрівні роми. Всі сумнівалися у тому, що це були роми, хоча жоден не сказав про це. Софійка боялася, о у неї щось вкрадуть. Марічка боялася, що вони залишаться на довго. Ґеорґу було байдуже.
Роми не залишилися на довго, але залишили неповторну атмосферу свого табору у нашому будинку. Тепер бур‘ян був прим‘ятий і ми змогли спуститися до річки. Ми довго купалися у теплій воді, ніколи не достаючи до дна, а потім загоряли по кілька годин. Виявилося, що біля річки росли кущі малини, яку дуже любила Марічка. Ґеорґ підводився інколи та йшов рибалити.
Танцюємо навколо зриваємо з себе одяг. Нам це непотрібно. Але так ефективно. І, зовсім голі, кружляємо по берегу. З побитим, укладеним бур‘яном. І сміємося. Сміємося голосно, як ніколи. І нам це подобається.
По річці пливуть човни з рибалками. Вони дивляться на нас та посміхаються. А ми танцюємо голі.
Попадавши на землю, ми почали сміятися та дивитися вгору. З усіх боків роздавалися дивні звуки, які ми не могли розпізнати. Ми були щасливі як ніколи.
Коли до нас нарешті завітала Юля з пляшкою Джим Біму, ми відразу повеселішали. Танцювали ще веселіше, а джез грав ще гучніше. І лише Софійка сиділа похмура.
Похмура Софійка сиділа на терасці та намагалася відгородитися від звуків, що лунали знизу. Вона одягла великі навушника та ввімкнула Bjork. Мелодія була журлива, проте дуже гарно лягала на її тіло. Вечоріло, а вона, стиснувши ноги ще сильніше, сиділа босоніж на подушці.
Ми танцювали дуже довго. Ледве не до третьої ранку. Коли Ґеорґ з Юлею пішли кохатися, сп‘янілі від елітного пійла, а Марічка лягла на канапу, де й поснула – їй снилася кава у львівській кав‘ярні та канапки з сиром.
Наступного ранку, не дивлячись на те, що у всіх був похмурий настрій, всі були веселі. Тоді Софійка зібрала нас у великій кімнаті та залізла на імпровізовану сцену. Вона почала казати щось зовсім не зрозуміле та нерозбірливе: про сніг (який сніг? – питалися ми. – На вулиці серпень!). Тоді вона замовкла на кілька секунд та сказала – ні, на вулиці йде сніг, – та відкрила гардини.
Мало здатися, що на вулиці завірюха, снігопад, заборонений літом. Але, ні – термометр показував близько тридцяти.
Біля будинку посигналила автівка, Софійка побігла до своєї кімнати, де схопила картини, фарби та картату валізу. Біля дверей вона зупинилася та посміхнулася, глянувши на нас. Ніхто не намагався зупинити її.
Софійка була першою людиною, яка покинула цей будинок.
Після десятої почалися нові веселощі – у будинку грала жвава музика київської ейсід-джезової оркестри. На першому поверсі було накурено та занадто багато людей. Ні Марічка, ні Ґеорґ, ні Юля не знали жодного з них. Під ранок це почало набридати. Трійця щиро всім подякувала та відправила гурт людей на найближчу електричку.
Будинок перетворився на смітник. Тому всю неділю ми прибирали. Вперше в ньому лунав не джез – хтось ввімкнув протяжну електроніку.
Вперше за літо прийшла квитанція. Нарешті ми дізналися кому належить цей будинок. Довелося заколочувати двері та вікна – нарешті в селі дізналися, що порожній будинок на окраїні – зовсім не порожній.
Ми залишили будинок з останнім днем серпня.
Марічка подалася до Львову, про який дуже довго мріяла та марила. Але на пів шляху передумала та повернулася до Києва. Вона поїхала на одну з центральних вулиць міста, де зупинилася у своєї старої подруги – рудої норвежки Фру.
Вони сиділи на балконі, дивлячись як під будинком протягується трафік на найближчий кілометр, пили багато дешевого вина, що познаходили в найближчому магазині, та розповідали одна одній щось не зовсім цікаве, проте надзвичайно важливе. Часом до Фру хтось телефонував. Саме тоді Марічка дізналася, що Фру зовсім звуть не Фру, але вирішила не надавати цьому великого значення. Ще було тепло, тому вони сиділи на балконі у легких халатах, голосно сміючись на всю вулицю.
Тоді Марічці відмовили у друці. Вона дізналася про це зовсім ненароком. Ще пам‘ятала, що телефонувала редакторові, щоб привітати його з днем народженням. А виявилося, що її зовсім не друкують.
“Ну, ти сама розумієш…”
Дівчата додали ще кілька пляшок вина та продовжувала не змінювати пози. Наступного ранку Марічка спробувала писати нову прозу, але у неї нічого не виходило. Тому вона констатувала факт: у неї творча криза та перестала це робила.
А далі: вересень – жовтень – падолист…
Такі прозорі вулиці міста переслідували нас щогодини, проте ми продовжували рухатися далі, не помічаючи всіх відблисків сонця на стінах старих будівель, що роїлися у місті, неначе зграї бджіл, що вилетіли на липовий цвіт.
Так здавалося, принаймні, коли ми, пройшовши кілька кварталів, опинилися на даху світу, звідки спостерігали за тишею вранішнього світіння. Вимкнувши ліхтарне сонце, ми намагалися танцювати під справжнім, шукаючи порятунки у цих рухах та термосі, що грів не гірше за небо.
Ми лягали у трикутник, а потім вставали та починали гасати по даху, аби зустрітися із чим надзвичайним, що буде переслідувати нас далі, коли небо почало сутеніти. День біг швидше за годину – і нам це подобалося, бо ніхто не казав нічого поганого про це. Створивши власний сценарій, ми пішли на вечірні вулиці фотографувати перехожих, що швидко бігли з роботи додому, чи ще кудись, аби тільки не.
Найяскравіші спогади гніздилися в старому місті, яке стало занадто побутовим, проте залишало свій неповторний аромат, чи що? Там повітря пахло не тільки кіптявою, але й ще й запахом людської думки: нам дуже подобалося ходити по середині проїзної дороги та вслухатися у голоси, що лунали усюди.
Ми купували роли з лососем та забирали їх з собою, опісля сідали на траву десь у центральному парці, поїдаючи їх та годуючи один одного. А коли почався вечір – почалися феєрверки, і нам, напрочуд, було дуже зручно сидіти на старій рядюжці та дивитися в небо з високо піднятими головами.
Тоді ми починали співати якісь незрозумілі пісні, які придумували щойно на місці.
Марічка сиділа до другої ночі та писала статтю до місцевої газети, коли повернулася Фру та взяла її за руку.
Центр міста вже зовсім перестав дихати та став схожий на шматок не живої, але оголеної та красивої, матерії. Вона очікувала, що почне падати дощ на гарячий асфальтований шлях, бо небо дзвеніло ще звечора та грало напіврозм‘яклими хмарами на небосхилі
Марічка, з мокрою головою та в домашніх капцях, вірно слідувала за збудженою Фру, яка весь час розповідала про щось не зовсім зрозуміле, але надзвичайно красиве з її слів. Казала щось про Берґен та про дощ з туманом, які неодмінно мають бути у Києві.
– Неодмінно мають бути! – казала вона та починала бігати з одного боку вулиці на інший, скажено сміючись та співаючи незрозумілі пісні норвезькою.
Марічка слідувала за нею та весь час посміхалася, дивлячись на свою подругу, яка намагалася перекрикувати сама себе. Вони йшли великими, запорошеними вулицями, де зовсім не було людей та сяяли ліхтарні світила своїм жовтим полум‘ям. Капці сповзали з ноги Марічки з кожним рухом, тому вона зняла їх та почала йти босоніж. Тоді не відчувалося засмічення міста та навіть здавалося, що ноги ступають по піску океанського побережжя.