І переходять знатні дві родини
Від давніх чвар до ворожнеч нових
I. У ТІМОТІ
Власницький інстинкт не є щось застигле й незмінне. Разом із розквітом і ворожнечею, морозами і спекою він корився законам поступу і змінювався навіть у родині Форсайтів, які вважали його навіки усталеним. Залежить він і від навколишнього середовища, так само як і якість картоплі залежить від грунту.
Історик, який вивчатиме Англію вісімдесятих-дев'яностих років, опише колись при нагоді цей швидкий перехід від самовдоволеного стриманого провінціалізму до ще самовдоволенішого, хоч і менш стриманого імперіалізму,— іншими словами, розвиток «власницького» інстинкту нації, що ступила на шлях еволюції. І відповідно розвивався цей інстинкт у родині Форсайтів. Вони змінювалися не тільки зовні, але і в глибині.
Коли 1895 року Сюзен Геймен, заміжня сестра Форсайтів, померла невдовзі після свого чоловіка — така молода, аж смішно: їй було всього сімдесят чотири роки,— і відбулася кремація, та подія, хоч як дивно, не дуже вразила шістьох ще живих Форсайтів найстаршого покоління. Така байдужість мала три причини. Перша: майже таємний похорон старого Джоліона 1892 року в Робін-Гілі — першого з Форсайтів, що зрадив сімейний склеп у Гайгейті. Цей похорон, який відбувся через рік після цілком доброзвичайного поховання Свізіна, спричинив чимало розмов на форсайтівській біржі — оселі Тімоті Форсайта в Лондоні на Бейзвотер-род, де й досі накопичувалися й звідки розходилися родинні пересуди. Реакція була різна: від тужіння тітоньки Джулі до прямого твердження Френсі, що, мовляв, «давно слід було відмовитись від Гайгейта, бо там уже страшенно тісно». Правда, дядечко Джоліон в останні роки свого життя, після тієї дивної й прикрої історії із нареченим його внучки Джун, молодим Босіні, і Айріні, дружиною його племінника Сомса Форсайта, відверто чинив усупереч родинним звичаям; і ця незалежна поведінка, яка була завжди властива йому, почала здаватися всім Форсайтам трохи свавільною. А втім, філософські нахили здавна прозирали в нього крізь покров чистого форсайтизму, отож Форсайти в якійсь мірі були підготовлені до того, що він обере собі інше місце вічного спочинку. Проте все це було досить дивно, і коли зміст його духівниці став ходячою монетою на форсайтівській біржі, весь клан здригнувся. Із свого капіталу (загальна сума 145 304 фунти, податок на спадщину 35 фунтів 7 шилингів 4 пенси) він відписав 15 000 фунтів —«кому б ти подумала, люба? Айріні!»— колишній жінці свого племінника Сомса; Айріні, яка, вважай, зганьбила родину і яка — що найдивніше — йому не родичка по крові. Звичайно, відписав тільки проценти на довічне користування, тільки прибуток із цих грошей! Проте факт залишається фактом, і претензії старого Джоліона на те, що він справжній Форсайт, були відкинуті раз і назавжди. Отака була перша причина, чому похорон Сюзен Геймен в Уокінгу не справив особливого враження.
Друга причина була зовсім іншого характеру — куди ширшого й глибшого. Окрім будинку на Кемден-Гілі, Сюзен володіла ще маєтком (успадкованим по смерті Геймена) недалеко від Лондона у графстві Гемпшір, де хлопці Геймени навчилися стріляти і їздити верхи, на загальну думку, просто чудово,— вельми корисна для них річ, і всі цим пишалися; і самий факт володіння сільським маєтком якось виправдовував те, що її прах був розвіяний по вітру,— хоча ніхто не міг пояснити, звідки у неї взялася думка про кремацію. Але, як то годиться, всім послали запрошення, і Сомс поїхав туди, і молодий Ніколас теж, і духівниця виявилася цілком задовільною, в належних їй межах, бо Сюзен володіла своїм майном тільки з умовою довічного користування, і все воно без найменших ускладнень переходило дітям, поділене кожному порівну.
Третя причина, чому похорон Сюзен не справив особливого враження, була найширша. Її сміливо сформулювала бліда й худорлява Юфімія: «На мою думку, люди мають право розпоряджатися своїм тілом навіть після смерті». Коли зважити, що це сказала дочка Ніколаса, ліберала старої школи і запеклого тирана, то таку заяву слід вважати вельми несподіваною,— вона засвідчила, скільки води збігло від смерті тітоньки Енн 1886 року, коли право Сомса на тіло його дружини почало здаватися сумнівним, через що й сталася та лиха пригода. Звичайно, Юфімія висловлювалася по-дитячому, не маючи ніякого життєвого досвіду, бо, хоч їй вже давно минуло тридцять, її прізвище й досі було Форсайт. Але навіть коли взяти це до уваги, її зауваження, поза всякими сумнівами, свідчило про поширення принципів свободи, про децентралізацію і про тенденцію застосовувати основне право власності насамперед до себе. Коли Ніколас почув від тітоньки Гестер про зауваження своєї дочки, він обурено вигукнув «Бачите, які стали дружини й дочки! Вони тепер геть розперезалися!» Він, певна річ, ніяк не міг змиритися з законом про власність заміжньої жінки, бо той закон, напевно, був би йому на заваді, якби він, на своє щастя, не одружився ще до того, як його ухвалено. Але годі було заперечувати те, що молоді Форсайти бунтують проти панування над ними, і цей бунт, подібно до боротьби колоній проти чужоземного панування, яка парадоксально віщує прихід імперіалізму, дедалі ширився. Усі вони тепер були одружені, крім Джорджа, який зберіг вірність іподромові й клубу «Айсіум»; Френсі, яка продовжувала свою музичну кар'єру в студії біля Кінгз-род у Челсі, і досі їздила на бали у супроводі своїх поклонників, Юфімії, що жила у батьківському домі й постійно скаржилася на Ніколаса, і двох Дроміо, Джайлса та Джесса Гейменів Третє покоління було не дуже численне: молодий Джоліон мав трьох дітей, Вініфред Дарті — чотирьох, у молодого Ніколаса було, правда, аж шестеро, у молодого Роджера одне у Меріен Твітімен одне і в Сент-Джона Геймена двоє Але решта з шістнадцяти одружених — Джеймсові діти: Сомс, Рейчел і Сісілі; Роджерові: Юстас і Томас; Ніколасові Ернест, Арчібальд і Флоренс; Гейменові: Огастас і Еннебел Спендер — проживали вік, не подарувавши світові жодного нащадка.
Отже, від десяти старих Форсайтів народився двадцять один молодий Форсайт, але від двадцяти одного молодого Форсайта з'явилося на світ поки що тільки сімнадцять нащадків, і навряд щоб їх додалося багато в майбутньому. Знавець статистики, певно, відзначив би, що народжуваність у Форсайтів змінювалася в прямій залежності від процентів, які давав капітал. Дід теперішнього покоління, Пишний Доссет Форсайт, одержував десять процентів і відповідно мав десятеро дітей. Ці десятеро, коли відняти чотирьох, що не одружилися, і Джулі, чий чоловік Септімус Смолл, як відомо, прожив недовго, діставали в середньому чотири-п'ять процентів і плодилися у відповідно зменшеній пропорції Двадцять один Форсайт, що народилися від них, тепер не одержували й трьох процентів з консолей, із яких здебільшого складався їхній спадок, що його батьки передавали їм дарчим листом, щоб уникнути податку, і шестеро з них, котрі мали дітей, сплодили сімнадцять нащадків тобто у цілковитій відповідності з теорією, два і п'ять шостих на кожного
Існували також інші причини такої млявої народжуваності. Сумнів у тому, чи зможуть вони заробляти гроші, цілком природний в тих колах, де панує достаток, а також свідомість того, що їхні батьки ще живі, змушували їх до обачності. Коли людина має дітей, а прибуток у неї обмежений, рівень смаку і життєвих вигод, звичайно, знижується: чого було досить для двох, того вже не досить для чотирьох і так далі — краще зачекати й подивитись, що робитиме батько. До того ж приємніше розважатися без усяких завад. Аніж піклуватися про дітей, вони воліли піклуватися про самих себе у відповідності з виразною тенденцією «fin de siècle»[15] як її тоді називали. Так можна було уникнути ризику та ще й придбати автомобіль. Атож, у Юстаса вже був автомобіль, хоча, коли він поїхав у ньому, його так труснуло, що вибило очний зуб; отож, мабуть, краще почекати, доки вони стануть безпечніші. А тим часом — досить дітей! Навіть молодий Ніколас утихомирився і за останніх три роки до своїх шести не додав жодного.
Проте занепад корпоративного почуття у Форсайтів чи, точніше, їхня роз'єднаність, симптоми якої можна розпізнати у вищезгаданих змінах, не зайшли ще далеко і не завадили їм зібратися 1899 року, коли помер Роджер Форсайт. Літо видалося чудове, і після відпочинку за кордоном чи на морі вони майже всі повернулися до Лондона, коли Роджер з властивою йому оригінальністю раптом узяв та й помер у своєму домі на Прінсез-гарденз. У Тімоті сумовито перешіптувалися, що бідолашний Роджер, мовляв, завжди ексцентрично ставився до свого харчування — хіба ж він, наприклад, не віддавав переваги німецькій баранині над усякою іншою?
Але, хай там що, його похорон у Гайгейті пройшов дуже пристойно, й, повертаючися з кладовища, Сомс Форсайт майже машинально попрямував до дядечка Тімоті на Бейзвотер-род. «Стареньким»—тітоньці Джулі й тітоньці Гестер — цікаво буде почути про похорон. Його батько Джеймс, якому минуло вісімдесят вісім років, не міг поїхати на кладовище — йому це вже було понад силу; Тімоті, звичайно, теж не з'явився; отож із братів на кладовищі був тільки Ніколас. Одначе люду зібралося чимало, і треба розказати про це тітонькам,— їх це трохи потішить. Цей добрий намір був поєднаний з непереможною потребою здобути з усього, що ти робиш, якусь користь для себе,— властива риса Форсайтів і не тільки їх, а й усіх розважливих людей кожної нації. Прямуючи до Тімоті на Бейзвотер-род обговорити родинні справи, Сомс, власне, наслідував свого батька, котрий мав звичку навідуватися до своїх сестер у Тімоті принаймні раз на тиждень і облишив її тільки у вісімдесят шість років, коли його зрадили сили і він уже не міг виїздити без Емілі. А приходити туди з Емілі не було чого, бо хіба ж поговориш як слід у присутності власної дружини? Як колись Джеймс, Сомс майже щонеділі знаходив час зайти на Бейзвотер-род і посидіти в маленькій вітальні, де він, маючи репутацію людини зі смаком, спромігся внести чимало змін: кімнату оздобила порцеляна, яка, щоправда, не зовсім задовольняла його високі вимоги, і дві картини сумнівної барбізонської школи — його різдвяні подарунки. Сам він, добре заробивши на барбізонцях, вже кілька років цікавився Марісами, Ізраельсом та Мауве і сподівався заробити на них ще краще. У його домі над Темзою біля Мейплдергема, де він тепер мешкав, була галерея, в якій картини були гарно розвішені і добре освітлені; в галереї цій побували мало не всі лондонські торговці картинами. Вона також правила за принаду для гостей, що приїздили на недільні прийоми, що їх час від часу влаштовували для Сомса його сестри, Вініфред і Рейчел. І хоч гід із нього був дуже мовчазний, його спокійна зосереджена впевненість справляла враження на гостей, які знали, що його репутація грунтується не просто на естетичних уподобаннях, а на вмінні вгадати майбутню ринкову вартість картини. Коли Сомс ішов до Тімоті, він майже завжди мав у запасі історію про те, як йому пощастило перехитрувати котрогось із торговців, і він вельми тішився, слухаючи воркування тітоньок, які ним щиро пишалися. Проте сьогодні, прибувши сюди з похорону Роджера в елегантному темному костюмі — не зовсім чорному, бо, зрештою, дядько — це тільки дядько, і до того ж Сомс уникав усякого вияву почуттів,— він поринув у течію інших думок. Відхилившись на інкрустовану спинку крісла і озираючи небесно-блакитні стіни з позолоченими рамами, Сомс був мовчазніший, аніж завжди. Чи тому, що він побував на похороні, чи, може, з якоїсь іншої причини на його обличчі особливо різко позначилися характерні форсайтівські риси: довгасте обличчя з запалими щоками, підборіддям, що випиналося б іще більше, якби воно було не таке м'ясисте — одне слово, обличчя з надмірним підборіддям, хоч загалом його не можна було назвати негарним. Сьогодні він почував особливо виразно, що мешканці дому Тімоті безнадійні диваки і що душі його тітоньок припали порохом вікторіанських часів. Єдине, про що йому хотілося говорити,— це про його становище нерозлученого одинака; але цю тему не годилося зачіпати. А проте саме вона заполонила його думки, витіснивши геть усе інше. В такому стані він перебував із весни, коли в душі у нього зародилося нове почуття, яке спонукало його зробити крок, що, як йому здавалося, для Форсайта в сорок п'ять років був рівнозначний дурості. Останнім часом він дедалі ясніше бачив, що стає багачем. Його капітал, досить великий вже тоді, коли він надумав спорудити дім у Робін-Гілі, той дім; який зрештою розбив його сімейне життя з Айріні,— за дванадцять років, що він їх прожив самотній, дбаючи про самі тільки справи, надзвичайно зріс. Тепер він мав більше ста тисяч фунтів, і нікому було їх залишити — ніякої мети задля продовження справи, що стала його релігією. Навіть якби він сидів, склавши руки, то все одно гроші породжували б гроші, і Сомс розумів, що він і не зчується, як у нього буде сто п'ятдесят тисяч. Він завжди бажав мати сім'ю, дітей; розбите й придушене, це прагнення причаїлося в далекому куточку його душі, але тепер стало прориватися знову, коли він був, як то кажуть, «у розквіті віку». А останнім часом, конкретизоване й зосереджене його захопленням безперечно гарною дівчиною, це бажання заступило йому весь світ.
Ця дівчина була француженка, і навряд чи вона б повелася нерозважливо або погодилась на незаконне становище. Та Сомс і сам не мав до цього охоти. Протягом довгих років вимушеної самотності йому довелося спізнати брудне випадкове кохання — потаємно і щоразу з відразою, бо він був гидливий і мав природжене почуття законності й порядку. Він не хотів таємного зв'язку. Вони візьмуть шлюб у посольстві в Парижі, кілька місяців подорожуватимуть,— і він привезе Аннет назад до Лондона, відмежувавши її від минулого, яким, сказати правду, навряд чи можна було пишатися, бо вона всього лиш вела рахунки в материному ресторані в Сохо; він привезе її назад зовсім іншу й розкішно вбрану, і вона з її французьким смаком і самовладанням стане царювати в його «Притулку» біля Мейплдергема. На форсайтівській біржі й серед знайомих піде розмова, що він, подорожуючи, зустрів чарівну молоду француженку й одружився з нею. Такий шлюб виглядатиме навіть романтично, і до того ж коли дружина-француженка, в цьому є певний cachet [16]. Ні! Він зовсім цього не боявся! Його тривожило тільки прокляте становище нерозлученого одинака, та ще... та ще питання, чи згодиться Аннет одружитися з ним, яке він не зважувався з'ясовувати, поки не матиме змоги запропонувати їй певне і навіть блискуче майбутнє.
Сидячи у вітальні своїх тітоньок, він ледь чув крізь задуму їхні звичайні запитання: як здоров'я його татуся? Тепер, коли надворі похолоднішало, він, напевне, не виходить з дому? Нехай Сомс неодмінно йому перекаже, що припарки з листя падуба дуже помогли Гестер від кольок у боці: прикладати що три години, а потім вгортатися в червону фланель. І, може, послати йому баночку їхнього найкращого сливового варення — цього року воно смачне, як ніколи, і надзвичайно корисне. Ага, до речі, про Дарті: чи Сомс чув, що його сестричці Вініфред доводиться з Монтегю дуже важко? Тімоті гадає, що їй треба допомогти. Кажуть, але нехай Сомс не вважає цю чутку цілком певною, що він подарував коштовності Вініфред якійсь мерзенній танцівниці. Який поганий приклад для її синочка Вела саме тепер, коли він вступає до коледжу. Невже Сомс не чув про це? О, то йому треба зараз же провідати сестру і з'ясувати, що там діється! І як на його думку: невже ці бури зважаться чинити опір? Тімоті страшенно непокоїться. Консолі цінуються так високо, і він вклав у них таку силу грошей. Як вважає Сомс: чи й справді їхня ціна впаде, коли розпочнеться війна? Сомс ствердно кивнув головою. Але ж вона, мабуть, дуже скоро скінчиться. Якщо ні, то Тімоті важко буде це пережити. І, звичайно, Сомсовому татусеві — адже він у такому похилому віці — теж буде нелегко. На щастя, бідолашний братик Роджер уник цього жаху. І тітонька Джулі витерла носовичком велику сльозу, що збігала по її лівій зів'ялій щоці, скривленій постійною кислою гримасою вона згадала братика Роджера, який він був оригінальний і як він у дитинстві колов її шпильками. Тітонька Гестер, що інстинктивно уникала неприємних тем, втрутилася в розмову: як гадає Сомс, коли містера Чемберлена призначать прем'єр-міністром? Мабуть, відразу? Він би влагодив цю справу негайно. От було б чудово, якби того старого Крюгера [17] заслали на острів Святої Єлени. Вона добре пам'ятає, як прийшла звістка, що Наполеон помер, і як зрадів дідусь. Звичайно, вони з Джулі «ми ще тоді ходили в панталонах, серденько»— не дуже-то тямили в цьому
Сомс узяв у неї з рук чашку чаю, швидко випив і з'їв три мигдалевих печива, якими славився дім Тімоті. Його легенька, бліда, зневажлива посмішка стала трохи виразніша. Справді, його родичі лишилися безнадійними провінціалами, хоч і володіють великою частиною Лондона. Тепер, коли настали нові часи, їхній провінціалізм іще очевидніший. Старий Ніколас — той, наприклад, ще й досі фрітредер, член допотопного осередку лібералів,— клубу «Поступ», хоча, певна річ, члени його тепер геть усі консерватори, інакше його б самого не прийняли туди. А Тімоті, кажуть, ще й досі надіває на ніч ковпак. Тітонька Джулі озвалася знову. Любий Сомс так добре виглядає, він анітрохи не змінився з того дня, коли померла сестричка Енн, тоді вони зібрались усі разом: і братик Джоліон, і братик Свізін, і братик Роджер. Вона змовкла й витерла сльозу, що збігала по скривленій гримасою правій щоці. Чи він... чи він чув що-небудь про Айріні? Тітонька Гестер демонстративно знизала плечима. Джулі завжди щось таке скаже! Посмішка зійшла з Сомсового обличчя, і він поставив чашку на стіл. Розмова торкнулася саме того, про що йому хотілось поговорити, проте попри все своє бажання почати розмову на цю тему, він відчував, що не може скористатися цією нагодою.
Тітонька Джулі швидко провадила:
— Кажуть, любий Джоліон спочатку відписав їй п'ятнадцять тисяч назовсім; а потім він, звичайно, зрозумів, що так не годиться, і залишив тільки довічні проценти.
Чи Сомс чув про це?
Сомс ствердно кивнув головою.
— Твій кузен Джоліон тепер удівець. Він її опікун; ти це, звичайно, знаєш?
Сомс похитав головою. Він знав, але хотів показати, що не цікавиться цим. Вони з молодим Джоліоном не зустрічалися від того дня, коли загинув Босіні.
— Він уже, певно, немолодий,— задумано провадила тітонька Джулі.— Постривай, він народився ще тоді, коли твій любий дядечко жив на Маунт-стріт; задовго до того, як вони перебралися на Стенгоуп-гейт,— у грудні сорок восьмого року, якраз перед революцією. Йому вже за п'ятдесят. Подумати тільки! Така була гарненька дитина, і ми всі ним дуже пишалися: він був найперший з усіх вас.
Тітонька Джулі зітхнула, і кучерик не зовсім її власного волосся вибився з-під чепчика й повис, аж тітонька Гестер здригнулася. Сомс підвівся; він зробив цікаве відкриття. Давня рана, що її колись завдано його гордості й гідності, ще й досі не загоїлася. Він прийшов сюди, гадаючи, що може говорити про це; навіть бажаючи поговорити про своє скуте становище і — на тобі!— він тікає від нагадування тітоньки Джулі, що відома своєю звичкою заводити недоречні розмови.
О, невже Сомс уже зібрався йти!
Сомс усміхнувся трохи мстиво і відповів:
— Так. До побачення. Моє шанування дядечкові Тімоті!
І, холодно поцілувавши їх обох у чоло, пооране зморшками, що, здавалося, липли до його уст, наче жадаючи, щоб поцілунок їх розгладив, він пішов, а тітоньки проводили його вдячними поглядами: любий Сомс, який він уважний, зайшов до них сьогодні, коли вони почувають себе не дуже...
Відчуваючи, як каяття стискає його серце, Сомс зійшов сходами, де завжди приємно пахло камфорою, портвейном і оселею, в яку не пускали найменшого протягу. Бідолашні старенькі — він не хотів завдавати їм болю! Але на вулиці він умить забув про них: його знову заполонив образ Аннет і думка про кляті пута, які його сковували. Чому він не довів справи до кінця, не взяв розлучення ще тоді, коли того бідолаху Босіні переїхала карета і його зв'язок з Айріні було так легко довести! І він повернув до Мейферу, де на Грін-стріт мешкала його сестра Вініфред Дарті.
II. СВІТСЬКА ЛЮДИНА ІДЕ ЗІ СЦЕНИ
Те, що світська людина, котрій довелося так перестраждати від примх мінливої долі, як Монтегю Дарті, й досі жила в домі, де мешкала ось уже двадцять років, викликало б значно більший подив, якби орендну плату, всілякі податки й ремонт цього будинку не оплачував тесть. Цим простим способом, який, правда, нагадував комерційну операцію, Джеймс Форсайт забезпечив більш-менш спокійні умови життя своїй дочці та онукам. Зрештою, надійний притулок є неоціненною вигодою для такого завзятого спортсмена, як Дарті. Аж до подій, що відбулися протягом останніх кількох днів, він цілий рік поводився з майже неприродною статечністю. Річ у тім, що він, сплативши половину її ціни, став співвласником кобили Джорджа Форсайта, який цілком віддався кінським перегонам на превеликий жах Роджера, спочилого нині вічним сном. Запонка, дочка Страдника й Вогненної Сорочки, внучка Підв'язки, була гніда трирічна кобила, яка з різних причин досі не могла показати своєї справжньої форми. Коли Дарті став напіввласником цієї багатонадійної тварини, весь ідеалізм, що досі таївся в ньому, як і в кожній людині, ожив і ось уже багато місяців допомагав йому триматися з непохитною стійкістю. Коли у людини з'являється надія, задля якої варто жити, то людина ця стає на диво розважливою; а Дарті був сповнений надії: він мав шанс три до одного на осінньому гандікапі, коли ставки були двадцять п'ять до одного. Старосвітський рай у порівнянні з цим здавався нікчемним, і Дарті ладен був поставити свою останню сорочку на дочку Вогненної Сорочки. Проте на онуці Підв'язки трималася не тільки доля його сорочки, а й багато чого іншого! Коли йому минуло сорок п'ять років і він вступив у буремний вік, критичний для Форсайтів — і хоч, можливо, для Дарті цей вік менше відрізнявся від усякого іншого, але він був критичний навіть для нього,— предметом жадань Монтегю стала одна танцівниця. Почуття його були дуже палкі, проте без грошей, і до того ж без чималих грошей, вони важили ще менше, аніж її прозорі спіднички; а грошей у Дарті ніколи не було, він сяк-так перебивався на ті крихти, які йому вдавалося випросити або позичити у Вініфред, жінки твердої вдачі, що утримувала його, бо він був батьком її дітей, а також віддаючи данину давньому захопленню його вже дещо зів'ялою вродою, що зачарувала її в юності. Вона і кожний, хто згоджувався позичити йому грошей, та ще його програші в карти і на перегонах (дивовижно, як деякі люди примудряються мати зиск із програшів) були єдиним джерелом поповнення його фінансів; Джеймс став надто старий і нервовий, до нього й не підступай, а Сомс був неприступний, як гранітний мур. Без перебільшення можна сказати, що Дарті кілька місяців живився самою надією. Він ніколи не любив грошей задля них самих, зневажав Форсайтів, у яких гроші завжди були вкладені в якесь діло, хоч і намагався мати від них максимальну користь. В грошах йому подобалося те, що за них можна було купити,— втіхи.
— Справжньому спортсменові байдуже до грошей,— бувало, казав він, позичаючи двадцять п'ять фунтів, коли не було надії взяти п'ятсот.
Багато в чому Монтегю Дарті був прецікавою особою. Як казав Джордж Форсайт, він був справжнє «чудо».
Настав ранок знаменного дня перегонів, ясний і сонячний,— ранок останнього дня вересня, і Дарті, який приїхав до Ньюмаркета напередодні ввечері, вбрався в новісінький картатий костюм і зійшов на трибуну подивитися, як його половина кобили розминається легким чвалом. Якщо вона прийде перша, він покладе собі в кишеню кругленькі три тисячі фунтів — мізерна винагорода за тверезість і терплячість протягом багатьох сповнених надій тижнів, коли її готували для перегонів. Але поставити більшу суму він ніяк не міг. Може, йому змінити ставку на вісім до одного, як сьогодні оцінювали її шанси? Ця думка не йшла йому з голови, а тим часом у небі виспівували жайворонки, зелені горби духмяніли травами, і гарненька кобилка бігла по колу, задираючи голову, лискуча, як шовк. Зрештою, якщо він програє, то платити доведеться не йому, а коли змінити ставку, виграш зменшиться до півтори тисячі — цих грошей навряд чи вистачить, щоб придбати танцівницю. Але ще дужче спонукав його до ризику нестримний запал, що був у крові всіх Дарті. І, повернувшись до Джорджа, він сказав:
— Швидконога як вітер. Інших вона пережене за іграшку Я витрушую гаманця.
Джордж — він поставив потроху на кількох коней і мав виграти, хоч би там як, — посміхнувся до нього згори вниз, високий, тілистий, і мовив:
— Ого-го, який гарячий!
Джорджеві довелося пройти тяжку науку в Роджера, що завжди давав йому гроші з гіркими докорами, і тепер, коли він звикав до ролі власника, його форсайтівські інстинкти стали йому в добрій пригоді.
В житті людей бувають хвилини розчарувань, які чутливий оповідач воліє оминути. Досить сказати, що надія розвіялася. Запонка прийшла у хвості. Дарті втратив останню сорочку
За час поміж цими подіями і тим днем, коли Сомс попрямував на Грін-стріт, чого тільки не сталося!
Коли людина з нахилами Монтегю Дарті багато місяців підряд стримує себе з благочестивих мотивів і не дістає за це винагороди, вона не проклинає бога і вмирає, а проклинає бога і живе на лихо своїм ближнім.
Вініфред, жінка відважна, хоч, може, трохи занадто світська, яка терпіла витівки свого чоловіка рівно двадцять один рік, ніколи не гадала, що він здатний на вчинок, якого тепер допустився. Подібно багатьом дружинам, вона вважала, що знає в ньому все найгірше, проте вона ще не знала його в сорокап'ятирічному віці, коли він, як то взагалі властиво чоловікам, відчув: зараз або ніколи. Оглядаючи другого жовтня скриньку зі своїми коштовностями, вона з жахом помітила, що зник вінець її жіночої слави — перли, які Монтегю подарував їй вісімдесят шостого року, коли народився Бенедикт, і за які Джеймсові довелося заплатити весною вісімдесят сьомого, щоб уникнути скандалу. Вона відразу сказала про це чоловікові. Той зневажливо відмахнувся. Знайдуться! І тільки тоді, коли вона гостро сказала: «Гаразд, Монті. Я сама піду в Скотленд-Ярд»,— він погодився з'ясувати цю справу. Та ба! На жаль, тверду рішучість здійснити великий задум часом зводить нанівець пиятика. Того вечора Дарті повернувся додому пізно, набравшися так, що йому було дарма все на світі, і він уже нізащо не міг утримати язика за зубами. За звичайних умов Вініфред просто замкнулася б у спальні, поки він проспиться, але болісна турбота про долю перлів змусила її дочекатися чоловіка. Витягши з кишені невеликого пістолета й тримаючись за обідній стіл, він одразу повідомив її, що йому начхати, чи вона є н-на світі, поки вона д-дає йому с-спокій; але йому життя д-давно набридло. Вініфред, тримаючись за протилежний бік столу, відповіла:
— Годі блазнювати, Монті. Ти був у Скотленд-Ярді?
Приставивши револьвер собі до грудей, Дарті натиснув кілька разів на гачок. Револьвер був незаряджений. Жбурнувши його додолу з прокльоном, він промимрив:
— 3-заради дітей!— і впав у крісло.
Вініфред підняла револьвер і дала чоловікові содової води. Напій подіяв на нього магічно. Життя його роз-збите. Вініфред ніколи його не роз-зуміла. Якщо він не має права вз-зяти перли, які він с-сам їй подарував, то хто ж має? Він віддав їх тій дівчині-іспанці. Якщо Вініфред з-заперечує, то він переріже їй горлянку. Що ж тут такого? (Саме тоді, мабуть, і вжито вперше цей славетний вислів, бо з темних джерел походять і найкласичніші сентенції).
Вініфред, яка пройшла важку науку стримувати себе, глянула на нього і сказала:
— Дівчина, іспанка? Ти маєш на увазі ту дівку, що її ми бачили в «Пандемоніумі»? Ну, то ти, виявляється, злодій і мерзотник.
Це була остання крапля, якої не спроможне було витримати його переобтяжене сумління; не встаючи з крісла, Дарті схопив дружину за руку і, згадавши подвиги своїх хлопчачих літ, почав її викручувати. У Вініфред очі налилися слізьми, але вона витерпіла тортури без жодного звуку. Дочекавшись миті, коли він ослабнув, вона випручала руку; потім, відступивши на той бік столу, сказала крізь зуби:
— Ти, Монті, перейшов усі межі.
(Напевно, саме тоді цей вираз був ужитий вперше — так під тиском обставин формується мова).
Залишивши Дарті, у якого на чорних вусах виступила піна, вона пішла нагору, замкнулась у своїй кімнаті, потримала руку в гарячій воді, лягла в ліжко і цілу ніч пролежала, думаючи про свої перли, які тепер прикрашали чужу шию, і про винагороду, яку, напевно, дістав за них її чоловік.
Світська людина прокинулася, відчуваючи, що вона втрачена для світу, і невиразно пригадуючи слова про перейдені межі. Іще не розвидніло, і Дарті з півгодини просидів у кріслі, де він спав,— мабуть, то були найнещаслйвіші півгодини в його житті, бо навіть для Дарті в слові «край» було щось трагічне, а він знав, що дійшов до краю. Ніколи вже йому не доведеться спати в своїй їдальні і прокидатися від ранішнього світла, що просочується крізь ці завіси, які Вініфред купила у Нікенса і Джарвіза за Джеймсові гроші. Ніколи вже не доведеться їсти приправлені прянощами нирки за; цим столом з палісандрового дерева, вилежавшись у ліжку і прийнявши гарячу ванну. Він витяг свій гаман із кишені фрака. Чотириста фунтів п'яти- й десятифунтовими банкнотами — залишок грошей за його половину Запонки, проданої вчора Джорджеві Форсайту — вигравши чималу суму на перегонах, той не мав до кобили неприязні, яка охопила Дарті. Післязавтра балетна трупа вирушає до Буенос-Айреса, і він теж поїде. Відплата за перли була ще попереду; його почастовано тільки закускою.
Він прокрався нагору. Не насмілюючись прийняти ванну і поголитися (до того ж вода, мабуть, холодна), він перевдягнувся і тихенько склав усе, що міг. Жаль було залишати стільки пар лакованих черевиків, але завжди доводиться чимсь жертвувати. Потім, узявши в руки по валізі, він вийшов на площадку сходів. У домі було зовсім тихо — в домі, де народилося четверо його дітей. Дивне відчуття пройняло його біля дверей кімнати його дружини, в яку він колись був закоханий, якщо й не кохав її, і яка сказала, що він перейшов усі межі. Він роз'ятрив собі душу цим висловом і рушив навшпиньки далі; але минути сусідні двері було важче. Це була спальня його дочок. Мод у пансіоні, але Імоджен спочиває там, і запухлі очі Дарті зволожилися. З чотирьох його дітей вона найбільше схожа на нього своїм темним волоссям та імлистими карими очима. Саме розквітає, гарне дівча! Він поставив на підлогу обидві валізи. Його шпигнула думка, що він, по суті, зрікається батьківських прав. Світанок осяяв його обличчя, на якому відбивалося щире хвилювання. Ні, він не почував фальшивого каяття, його хвилювала справжня батьківська любов і сумна думка, що «вже ніколи більше...». Він облизав губи, і нерішучість спаралізувала на мить його ноги в картатих штанях. Важко, ой як важко подумати, що тебе примушують залишити твій рідний дім.
— Отуди к бісу!—промимрив він.— Ніколи не думав, що до цього дійдеться.
Гомін нагорі попередив його, що служниці вже повставали. І, схопивши обидві валізи, він навшпиньки зійшов униз. Щоки його були мокрі, і це втішало Дарті, наче підтверджуючи щирість його жертви. Внизу він трохи затримався, укладаючи всі свої сигари, деякі папери, шапокляк, срібний портсигар, Рафів путівник. Потім, наливши собі добрячу порцію віскі з содовою, він закурив сигарету й нерішуче спинився перед фотографією обох дочок у срібній рамці. Фотографія належала Вініфред. «Нічого,— подумав він.— Вона може сфотографувати їх іще раз, а я ні!»— і поклав її у валізу. Потім, надівши капелюха й пальто, взяв ще два пальта, свій найкращий ціпок з ротангового дерева, парасольку й відчинив парадні двері. Тихенько зачинивши їх за собою, він вийшов на вулицю, навантажений, як ніколи в житті, й завернув за ріг чекати раннього кеба...
Так Монтегю Дарті на сорок п'ятому році життя пішов із дому, який він називав своїм...
Коли Вініфред зійшла вниз і побачила, що він зник, вона спершу відчула глухий гнів: їй було прикро, що він утік від докорів, які вона так старанно приготувала протягом довгих безсонних годин. Він, напевно, поїхав до Ньюмаркета чи до Брайтона — і, певна річ, із тією жінкою. Яка гидота! Примушена мовчати перед Імоджен і слугами, усвідомлюючи, що батькові нерви не витримають, коли він про все це довідається, вона не втерпіла і того ж таки дня поїхала до Тімоті й під великим секретом розповіла про свої перли тітонькам Джулі та Гестер. І аж назавтра вранці вона помітила, що зникла фотографія. Що це означає? Пильно оглянувши рештки чоловікових речей, вона збагнула: він пішов з дому назавжди. Коли впевненість у цьому зміцніла, вона непорушно стала посередині його туалетної кімнати, де були висунуті всі шухляди, і спробувала з'ясувати, що ж вона відчуває. Нелегка справа! Хоч він «перейшов усі межі», проте досі лишався її власністю, і хай там що, а вона почувала себе збіднілою. Овдовіти і водночас не бути вдовою в сорок два роки, маючи чотирьох дітей; привернути до себе загальну цікавість, щоб усі її жаліли! Кинувся в обійми іспанській шльондрі! Спогади, почуття, які вона вважала мертвими, ожили в її душі, болючі, похмурі, невідступні. Вона механічно позасовувала всі шухляди одну за одною, пішла в спальню, лягла на ліжко і сховала обличчя в подушку. Вона не плакала. Яка від того користь? Коли вона встала з ліжка й зійшла вниз снідати, то відчула, що єдина для неї полегкість — викликати додому Вела. Вел — її найстарший син, котрий мав через місяць вступити до Оксфорда на Джеймсові гроші,— перебував зараз у Літлгемптоні, де під наглядом тренера робив останні заїзди, готуючись до іспитів, як він би сам сказав, вживаючи батькових виразів. Вона звеліла послати йому телеграму.
— Треба подбати про його одяг,— сказала вона Імоджен.— Я не хочу, щоб він їхав до Оксфорда одягнений абияк. Студенти там дуже елегантні.
— У Вела безліч костюмів,— відповіла Імоджен.
— Я знаю, але їх треба переглянути. Сподіваюсь, він приїде.
— Він, мамо, примчить стрілою. Але на іспиті він, мабуть, провалиться.
— Нічого не вдієш, - сказала Вініфред.— Він мені потрібен.
Глянувши на матір невинним і водночас проникливим поглядом, Імоджен змовкла. Звичайно, це через батька! Вел і справді «примчав стрілою» о шостій годині.
Уявіть собі помісь вітрогона з Форсайтом, і перед вами постане юний Публіус Валеріус Дарті. Хлопець із таким ім'ям навряд чи міг бути якимсь іншим. Коли він народився, Вініфред, охоплена високими пориваннями і прагнучи вирізнитися серед загалу, вирішила, що її діти матимуть імена, яких іще не було ні в кого. (Яке щастя, думала вона тепер, що вона не назвала Імоджен Тісбою). Проте ім'я Велові придумала не Вініфред, а Джордж Форсайт, який уже тоді славився своїми дотепами. Сталося так, що Дарті, обідаючи з ним через тиждень після народження сина і спадкоємця, розповів йому, що задумала його дружина.
— Назви його Катоном,— сказав Джордж — Це буде з біса пікантно!
Він щойно виграв десять фунтів, поставивши на коня, що мав таке ім'я.
— Катон!— повторив Дарті; вони вже трохи хильнули, як казали вже навіть у ті часи.— Це не християнське ім'я.
— Гей!— гукнув Джордж лакея в коротких штанях. Принесіть мені з бібліотеки Британську енциклопедію на літеру К.
Лакей приніс.
— Ось бачиш!— сказав Джордж, показуючи сигарою — Катон Публіус Валеріус, син Віргілія й Лідії. Саме те, чого вам треба, Публіус Валеріус — ім'я цілком християнське.
Повернувшись додому, Дарті розповів про це Вініфред. Вона була в захваті. Ім'я було «шикарне». І дитину назвали Публіусом Валеріусом, хоча згодом виявилося, що це не той славетний Катон, а зовсім інший. Проте 1890 року, коли маленькому Публіусові було десять років, слово «шикарний» вийшло з моди; настала доба розважливості, і Вініфред охопили сумніви. Їх підтвердив сам маленький Публіус, коли він, повернувшись зі школи після першого півріччя, поскаржився, що жити йому нестерпно важко — хлопці дражнять його Пуббі. Вініфред — жінка вельми рішучої вдачі — негайно перевела його до іншої школи і змінила його ім'я на Вел, а Публіус перестав існувати навіть як ініціал.
В дев'ятнадцять років це був гнучкий веснянкуватий хлопець, з великим ротом, сірими очима з довгими темними віями й привабливою усмішкою, який добре знав те, чого йому не слід було знати, і не робив того, що треба було робити. У школі мало хто з хлопців був під такою загрозою виключення, як він — веселий шибайголова. Поцілувавши матір і вщипнувши Імоджен, Вел побіг нагору, перестрибуючи через три східці, і збіг униз, перестрибуючи через чотири, вже перевдягнений до обіду. Йому страшенно шкода, але його «тренер», який також приїхав до міста, запросив його пообідати в клубі «Оксфорд і Кембрідж»; не піти незручно — чоловік образиться. Вініфред відпустила його, засмучена, але горда. Вона хотіла, що він побув дома, але їй було дуже приємно, що репетитор так його любить. Ідучи, він підморгнув Імоджен і сказав:
— Слухай, мамо, хай мені зварять двоє куликових яєчок — я бачив їх у кухні. Знаменита буде вечеря. І, між іншим,— у тебе є гроші? Мені довелося позичити п'ятірку у старого Снобі.
Вініфред, замилувано дивлячись на нього пильним поглядом, відповіла:
— Ти, синку, занадто розкидаєшся грішми. І, в кожному разі, сьогодні тобі не треба віддавати свій борг: адже ти його гість.
Який він гарний і стрункий у білій жилетці, які темні, пухнасті вії!
— Але ж, мамо, ми, може, підемо до театру, і, мабуть, мені доведеться заплатити за квитки. У нього грошей не густо.
Вініфред дістала п'ять фунтів і сказала:
— Ну що ж, може, краще віддати йому борг. Але тоді не треба платити за квитки.
Вел сховав гроші в кишеню.
— Якщо я віддам борг, то квитки купити не зможу,— відповів він.— На добраніч, мамусю.
Він вийшов, високо підвівши голову в хвацько збитому набакир капелюху, жадібно вдихаючи повітря Пікаділлі, як випущений на волю молодий пес. Тут є де розгулятися! Не те що в тому затхлому нудному закутку!
Він зустрівся зі своїм «репетитором» не в «Оксфорді й Кембріджі», а в «Цапиному клубі». «Репетитор» був старший за нього на рік вродливий хлопець із гарними карими очима, гладеньким темним волоссям, маленьким ротом, овальним обличчям; млявий, бездоганно вбраний, до міри незворушний; один із тих юнаків, що без усякого зусилля підкоряють товаришів своїм моральним впливом. Його мало не вигнали зі школи за рік до Вела, ось уже рік він був студентом Оксфорда, і Велові він здавався осяяним ореолом. Прізвище його було Крам, і ніхто не вмів швидше за нього тринькати гроші. Здавалося, що це єдина мета його життя,— і юний Вел був тим просто зачарований. Однак у душі його часом прокидався Форсайт, питаючи, на що ж витрачені ті гроші.
Хлопці спокійно пообідали, стильно й зі смаком; після двох пляшок вина вони закурили сигари й, вийшовши з клубу, подалися в «Ліберті», де взяли квитки в крісла партера. Але для Вела і звуки веселих пісень, і видовище гарненьких ніжок затуманювались і зникали, затьмарені похмурими думками, що йому ніколи не пощастить зрівнятися зі спокійною елегантністю денді Крама. У нього збудився потяг до ідеалу, а коли з'являється цей потяг — то прощай, спокою. Рот у нього занадто великий, жилетка не найкращого крою, штани без тасьми, а світло-сірі рукавички не прострочені чорною ниточкою. Крім того, він занадто часто сміється — Крам, той ніколи не сміється, він тільки усміхається, ледь підводячи свої рівні темні брови, так що вони утворюють дугастий дашок над його опущеними повіками. Ні! Йому ніколи не зрівнятися з Крамом. Та все одно, вистава була пречудова, а Цінтія Дарк просто чарівна. Під час антрактів Крам розважав його подробицями приватного життя Цінтії, і Вел із болем довідався, що Крам, якщо йому заманеться, може пройти за лаштунки. Йому страшенно кортіло сказати: «Слухай-но, проведи мене туди»,— але він не насмілився через свою недосконалість, і тому останні два акти просидів зовсім пригнічений. Виходячи, Крам сказав:
— Вистави триватимуть іще півгодини. Ходімо в «Пандемоніум».
Вони взяли візника, щоб проїхати сотню ярдів, заплатили по сім з половиною шилінгів за стоячі місця і зайшли в театр. Саме в таких дрібницях, в такій цілковитій зневазі до грошей Крам виявляв незрівнянну витонченість своєї натури. Балет уже закінчувався, до того ж трупа виступала востаннє, і протиснутися наперед було майже неможливо. Чоловіки й жінки скупчилися біля бар'єра в три ряди. Вир і блиск на сцені, напівтемрява, змішаний дух тютюнового диму і жіночих парфумів, дивна вабливість людського гурту, завжди різношерстого на таких виставах,— все це розвіяло ідеалістичні поривання юного Вела. Він захоплено глянув у обличчя молодій жінці, побачив, що вона не дуже молода, і зразу відвів погляд. О де ти, Цінтіє Дарк! Рука молодої жінки ненароком торкнулася його руки; на нього війнуло пахощами мускусу й резеди. Вел позирнув на неї скоса крізь свої довгі вії. Може, вона все-таки молода. Вона наступила йому на ногу і вибачилась. Він відповів:
— Прошу. Правда ж, гарний балет?
— О, я вже досхочу на нього надивилася. А ви?
Юний Вел усміхнувся своєю широкою чарівною усмішкою. Далі він не пішов — усе це здавалось йому ще не досить переконливим. Форсайт у ньому вимагав певніших доказів. А на сцені балет сплітався в калейдоскопі сніжно-білих, червонясто-рожевих, смарагдово-зелених і фіолетових узорів, а потім раптом застиг непорушною мерехтливою пірамідою. Вибухли оплески, вистава скінчилася. Коричнева завіса опустилась. Півколо чоловіків і жінок перед бар'єром розпалося, рука молодої жінки притиснулась до Велової руки. Трохи віддалік веселий натовп збився довкола якогось чоловіка з червоною гвоздикою в петельці. Вел знову позирнув на молоду жінку; вона дивилася в той бік. Троє чоловіків, узявшись під руки, пробиралися крізь натовп хисткою ходою. Середній, у білій жилетці, з червоною гвоздикою в петельці і з чорними вусами, трохи похитувався. Голос Крама промовив повільно й спокійно:
— Подивися на того шалапута. Добряче він набрався!
Вел повернувся; «шалапут» вивільнив руку і показував просто на них. Крамів голос промовив, як завжди, спокійно:
— Здається, він тебе знає.
— Гей!—озвався «шалапут».— Дивіться, хлопці! Ось мій синочок-гультяй!
Вел упізнав: це був його батько. Хлопець ладен був провалитися крізь червоний килим. Не тому, що зустрів батька в такому місці, навіть не тому, що той «набрався», а почувши Крамове слово «шалапут», яке вразило його, наче прозріння, і тієї ж миті виявило перед ним усю правду. Атож, його батько таки шалапут, досить тільки глянути на його вродливе смагляве обличчя, на червону гвоздику в петельці, на його розгонисту, самовпевнену ходу. І, не кажучи ані слова, він сховався за молоду жінку й кинувся до виходу. Ззаду його гукнули: «Веле!»,— але він збіг застеленими товстим килимом сходами повз капельдинерів і вискочив надвір.
Соромитися рідного батька — для юнака це, мабуть, найтяжче з усіх переживань. Коли Вел чимдуж біг від театру, йому здавалося, що його кар'єра скінчилася, перш ніж встигла розпочатись. Хіба він тепер зможе поткнутися в Оксфорд, зустрітися з тими хлопцями, блискучим Крамовим товариством, яке, звичайно, знатиме, що його батько «шалапут»! За одну мить він зненавидів Крама. Хто такий, у біса, цей Крам? Яке він мав право обізвати так його батька? Якби цієї миті Крам опинився поруч, він би його збив із ніг Його батько, рідний батько! До горла йому підступив клубок, і він застромив руки глибоко в кишені пальта. До біса Крама! У нього з'явилася шалена ідея побігти назад. Знайти батька, взяти його під руку і пройти з ним перед Крамом; проте він одразу відкинув її і попрямував далі по Пікаділлі. Дорогу йому заступила якась молода жінка.
— Чого ти такий сердитий, красунчику?
Він відсахнувся, обминув її і раптом заспокоївся. Якщо Крам посміє сказати хоч одне слово, він дасть йому такого чосу, що той навіки замовкне. Він пройшов ярдів сто, тішачись цією думкою, а потім його охопив болісний неспокій. Ні, все це не таке просте! Він пригадав, як у школі, коли під час відвідин виявлялося, що батьки якогось учня стоять нижче певного рівня, то учневі цього ніколи не забували. Такої плями нічим не змиєш. Чому його мати вийшла заміж за батька, якщо він «шалапут»? Це дуже несправедливо — навіть нечесно — нав'язати йому батька «шалапута». Але найгірше те, що коли Крам вимовив це слово, Вел збагнув: у глибині душі він давно відчував, що його батька не можна вважати добропорядною людиною. Гіршого лиха не може бути, гіршого не може статися ні з ким! Пригнічений, як ніколи, він дійшов до Грін-стріт і відімкнув двері ключем, якого він колись поцупив. У їдальні його чекали куликові яєчка, а також нарізаний хліб, масло і трохи віскі на денці графина — якраз стільки, на думку Вініфред, щоб він відчув себе мужчиною. Його занудило від самого вигляду їжі, і він зійшов нагору.
Вініфред почула його ходу й подумала: «Слава богу, хлопчик вернувся! Якщо він удався в батька, то просто не знаю, що мені робити! Але ні — у нього моя вдача. Любий Вел!»
III. СОМС ЗБИРАЄТЬСЯ ДІЯТИ
Коли Сомс зайшов у маленьку сестрину вітальню в стилі Людовіка XV, з невеличким балконом, де влітку завжди цвіла висяча герань, а тепер стояли горщики з lilium auratum, його вразила сталість людського життя. Кімната виглядала точнісінько так, як і двадцять один рік тому, коли він прийшов до молодого подружжя Дарті з першим візитом. Він сам дібрав усі меблі для цієї кімнати і зробив це так грунтовно, що ніякі пізніші доповнення не могли змінити її атмосфери. Так, він подбав про сестрин добробут і зробив їй велику послугу Атож, для Вініфред дуже багато важило те, що хоч вона прожила з Дарті стільки років, її добробут зберігся і досі. Після першого знайомства з Дарті Сомс розпізнав його справжню натуру, сховану під удаваною статечністю, savoir faire [18] і гарною зовнішністю, які до такої міри засліпили Вініфред, її матір і навіть Джеймса, що він допустився фатальної помилки — дозволив цьому жевжикові одружитися з його дочкою, хоч той не мав нічого за душею.
Вініфред, яку Сомс помітив, оглянувши меблі, сиділа за своїм бюрком у стилі буль із листом у руці. Вона встала і пішла йому назустріч, висока, як і він, з широкими вилицями, елегантно вбрана. Проте щось у її обличчі стурбувало Сомса. Вона зібгала листа в руці, але потім, очевидно, передумала і простягла його Сомсові. Брат був також її повіреним у справах.
Сомс узяв аркуш поштового паперу клубу «Айсіум» і прочитав таке:
«Ти більше не зможеш ображати мене в моєму власному домі. Завтра я виїжджаю за кордон. Кінь з'їздився. Мені несила терпіти твої образи. Нарікай сама на себе. Жодна людина, маючи хоч крихту самоповаги, не зможе знести такого знущання. Більше я до тебе не звернуся ні з чим. Прощай. Я забрав фотографію дівчат. Передай їм мій привіт. Мені байдуже, що скажуть твої родичі. Це вони все наробили. Я хочу розпочати нове життя.
М. Д.»
На цьому листі, що його за всіма ознаками написано в післяобідньому настрої, видніла ще не зовсім висохла пляма. Сомс глянув на Вініфред — пляма, очевидно, від сліз — і прикусив язика, щоб не сказати: «Скатертю дорога!» Потім йому спало на думку, що, одержавши цього листа, вона опинилася в тому самому становищі, з якого йому так хочеться вирватись,— становищі нерозлученого Форсайта.
Вініфред відвернулася і піднесла до носа золотий флакончик. В Сомсовому серці прокинувся глухий жаль разом із невиразним почуттям образи. Він прийшов до сестри поговорити про своє становище, сподівався знайти у неї співчуття, а застав її в такому самому становищі, й, звичайно, вона хоче поговорити про це й сподівається знайти співчуття у нього. Отак воно завжди буває! Нікому, очевидно, й на думку не спадає, що у нього є свої власні турботи й клопоти. Він склав листа так, що пляма опинилася всередині, й спитав:
— То що ж усе-таки сталося?
Вініфред спокійно розповіла йому історію з перлами.
— Сомсе, як ти гадаєш, невже він і справді виїхав? Ти ж бачиш, у якому стані він писав цього листа.
Коли Сомс чогось хотів, він завжди намагався власкавити долю, удаючи, ніби не вірить у здійснення своїх сподівань; отож він відповів:
— Та ні, навряд. Можна буде довідатися в його клубі.
— Якщо Джордж там,— сказала Вініфред,— він напевне знає.
— Джордж?— мовив Сомс.— Я бачив його на кладовищі.
— Ну, тоді він, звичайно, сидить там.
Сомс, чий здоровий глузд схвально відзначив сестрину проникливість, сказав нехотя:
— Гаразд, я сходжу в клуб. Ти що-небудь казала на Парк-лейн?
— Я розповіла Емілі,— відповіла Вініфред, яка й досі зберегла шикарну звичку називати матір на ім'я.— Батька розбив би параліч.
І справді, всякі неприємності тепер старанно приховували від Джеймса. Ще раз окинувши поглядом кімнату, наче намагаючись визначити справжнє становище сестри, Сомс вийшов на вулицю і попрямував до Пікаділлі. Надходив вечір — жовтневий вечір, що дихав холодною імлою. Сомс простував швидко, з похмурим зосередженим виразом. Треба покінчити з цим ділом якомога скоріше, він збирався пообідати в Сохо. Довідавшись від швейцара «Айсіума», що містера Дарті сьогодні не було в клубі, Сомс поглянув на цього статечного чоловіка і вирішив запитати, чи є містер Джордж Форсайт. Виявилося, що він тут. Сомс, який завжди остерігався свого кузена Джорджа, що не проминав нагоди покепкувати з нього, пішов слідом за слугою, трохи заспокоєний думкою, що у Джорджа недавно помер батько. Йому, мабуть, припало тисяч тридцять, окрім тих грошей, які Роджер записав на його ім'я раніше і які уникли податку на спадщину. Джордж сидів у віконній ніші й дивився надвір, а перед ним стояла напівспорожнена тарілка з пампушками. Його висока огрядна постать у чорному костюмі височіла майже зловісно, водночас зберігаючи надзвичайну елегантність іподромного завсідника. На його м'ясистому обличчі з'явилася бліда посмішка, і він сказав:
— Здоров, Сомсе! З'їси пампушку?
— Ні, дякую,— промимрив Сомс, погладжуючи капелюха й підшукуючи доречний вираз, щоб висловити співчуття; він помовчав, а тоді додав:— Як почуває себе твоя мати?
— Дякую,— відповів Джордж.— Так собі. Не бачив тебе хтозна-відколи. Ти ж не буваєш на іподромі. Як справи в Сіті?
Сомс, відчуваючи, що готується дотеп, вирішив іти навпростець і відказав:
— Я хочу запитати тебе про Дарті. Я чув, що він...
— Дав дьору, гайнув до Буенос-Айреса з кралею Лолою. Тим краще для Вініфред і маленьких Дарті. Ну ж він і тип!
Сомс кивнув головою. Хоч як вороже ставилися один до одного двоюрідні брати, проте коли йшлося про Дарті, вони відчували себе однодумцями.
— Дядечко Джеймс тепер зможе спати спокійно,— провадив Джордж.— Мабуть, він тебе теж обібрав добряче.
Сомс посміхнувся.
— Ага! Ти вчасно роздивився, що це за птах,— приязно мовив Джордж.— Йому пальця в рот не клади. А тепер треба пильно наглядати за молодим Велом. Я завжди співчував Вініфред. Вона мужня жінка.
Сомс знову кивнув головою.
— Я пообіцяв вернутися до неї,— мовив він.— Вона хоче знати всю правду. Мабуть, нам доведеться вжити заходів. Щодо Дарті, це річ певна?
— Певна, як лихварський процент,— відказав Джордж (саме він вигадав чимало чудернацьких виразів, які згодом приписували іншим).— Учора ввечері він був п'яний як чіп; проте сьогодні зранку таки вирушив у плавання. Він пливе на «Тускарорі»,— і, видобувши з кишені картку, Джордж глумливо прочитав: «Буенос-Айрес, до запитання, містерові Монтегю Дарті». На твоєму місці я поспішив би з цими заходами. Він остобісів мені за вчорашній вечір.
— Так,— відповів Сомс,— але це не завжди легко зробити.
З виразу очей Джорджа він збагнув, що той згадав про його власну історію; він устав і простяг йому руку. Джордж устав і собі.
— Вітай від мене Вініфред. Якщо хочеш знати, моя порада така: негайно запиши її для участі в перегонах на шлюборозлучний приз.
Біля порога Сомс озирнувся на нього скоса. Джордж знову вмостився в кріслі і втупився у вікно: він здавався таким величезним і самотнім у своєму чорному костюмі. Сомс ніколи ще не бачив його таким тихим. «Мабуть, він усе-таки сумує,— подумав він.— Загалом їм, напевно, припало тисяч по п'ятдесят. Краще нехай би не ділили капіталу. Якщо розпочнеться війна, вартість будинків зменшиться. А втім, дядечко Роджер добре знався на цьому ділі». І на тлі вуличного присмерку перед ним виникло обличчя Аннет: каштанові коси, сині очі з темними віями, свіжі уста і щоки, повні, рум'яні, незважаючи на лондонські тумани, її тендітна постать француженки. «Треба діяти!»— сказав він собі подумки. Біля будинку Вініфред він зустрів Вела, і вони зайшли разом. У Сомса вже давно виникла одна ідея. Айріні опікає його кузен Джоліон; перший крок, який слід зробити,— це поїхати до нього в Робін-Гіл і побачитися з ним. Робін-Гіл! Дивне, дуже дивне почуття викликала в ньому ця назва! Робін-Гіл, дім, що його Босіні спорудив для нього й Айріні, дім, у якому їм так і не довелося мешкати, фатальний дім! І в ньому живе тепер Джоліон! Гм! І раптом він подумав: «Кажуть, що в нього син у Оксфорді! Чому б не взяти з собою юного Вела і не познайомити їх! Непоганий привід! Справжня причина буде прихована, ніхто ні про що не здогадається». Отож, ідучи нагору сходами, він сказав Велові:
— В Оксфорді навчається твій кузен; ти його не знаєш Завтра я хочу взяти тебе з собою, поїдемо до нього, і ви познайомитесь. Тобі це знайомство згодиться.
А що Вел не вельми зрадів із того, то Сомс рішуче додав
— Я заїду за тобою після сніданку. Вони живуть за містом не дуже далеко. Тобі буде цікаво.
На порозі вітальні він із зусиллям пригадав, що сюди його привели справи Вініфред, а не його власні.
Вона й досі сиділа за своїм бюрком у стилі буль.
— Так воно і є,— сказав Сомс.— Він вирушив до Буенос-Айреса, відплив сьогодні вранці. Нам слід подбати, щоб за ним стежили, як тільки він зійде на берег. Я зараз же пошлю телеграму. Інакше нам доведеться витратити багато грошей В такій справі що раніше почнеш діяти, то краще. Я й досі шкодую, що не...— Він затнувся і зиркнув скоса на мовчазну Вініфред.— До речі, ти могла б довести, що він поводився з тобою жорстоко?
Вініфред відповіла глухим голосом:
— Не знаю. Що означає «жорстоко»?
— Ну, може, він тебе вдарив або вчинив щось подібне.
Вініфред здригнулася і зціпила зуби.
— Він викручував мені руку. А може, послатися на те, що він цілився в мене з пістолета? Чи на те, що приходив такий п'яний, що не міг сам роздягнутися, чи... Ні, я не хочу вплутувати сюди дітей.
— І не треба,— сказав Сомс.— Що ж робити? Звичайно, є така річ, як окреме проживання, ми можемо цього домогтися. Але це тільки окреме проживання. Гм!
— А що воно таке?— спитала знесилено Вініфред.
— Ти живеш сама по собі, а він сам по собі. Ви водночас і одружені, і неодружені.— Він знову гмукнув. Адже це, по суті, його власне прокляте становище, щоправда, освячене законом! Ні, він їй такого не бажає!— Треба вимагати розлучення,— сказав він рішуче.— Якщо жорстоке поводження відпадає, то ми можемо послатися на те, що він тебе кинув. Тепер не завжди доводиться чекати два роки. Ми подамо заяву, щоб суд відновив твої подружні права. Тоді, якщо він не послухається, ми через шість місяців зможемо вимагати розлучення. Звичайно, ти не хочеш, щоб він повернувся до тебе Але суд про це не знатиме. Проте це ризикований шлях, бо він може вернутися. Я б порадив тобі послатися на жорстоке поводження.
Вініфред похитала головою.
— Мені це гидко.
— Ну що ж,— пробурмотів Сомс,— може, ми й не дуже ризикуємо, доки він закоханий у ту дівчину і має гроші. Тільки не кажи нікому ані слова і не плати його боргів.
Вініфред зітхнула. Не зважаючи на все, що їй довелось пережити, вона болісно відчувала свою втрату. І, зрозумівши, що ніколи вже не матиме нагоди платити його борги, вона збагнула глибину цієї втрати з нестерпною ясністю. Життя її зразу стало безбарвним. Без чоловіка, без своїх перлів, без свідомості того, що вона хоробро долає родинні неприємності, їй тепер доведеться стати віч-на-віч із життям. Вона справді почувала себе скривдженою.
І, торкнувшися холодними устами до її чола, Сомс вклав у свій поцілунок більше тепла, ніж звичайно.
— Завтра я маю намір поїхати в Робін-Гіл,— сказав він.— У мене є справа до молодого Джоліона. Його син навчається в Оксфорді. Я хочу взяти з собою Вела і познайомити їх. Приїзди в суботу до мене в «Притулок» і дітей візьми з собою. Але ні, нехай іншим разом: я вже запросив кількох гостей.
Сказавши це, він вийшов на вулицю і попрямував у Сохо.
IV. СОХО
З усіх кварталів дивної строкатої амальгами, що зветься Лондоном, Сохо, мабуть, найменше відповідає духу Форсайтів. «Ого-го! Уже в Сохо!»—сказав би Джордж, побачивши, що його кузен прямує туди. Неохайне, повне греків, паріїв, котів, італійців, помідорів, ресторанів, катеринок, барвистого лахміття, чудернацьких імен та прізвищ, людей, що знічев'я визирають із горішніх вікон,—воно живе своїм життям наче десь поза межами Великобританії. Проте тут теж подекуди буяють свої власницькі інстинкти, забезпечуючи місцевим власникам певний добробут, що призводить до зростання орендної плати в Сохо, тим часом як в інших районах міста вона знижується. Багато років знайомство Сомса з Сохо обмежувалося його західним бастіоном — Вордер-стріт. Чимало картин він купив там за невелику ціну. Навіть протягом тих семи років, коли Сомс жив у Брайтоні, після того як Босіні загинув, а Айріні пішла від нього, він часом купував там скарби живопису, хоч їх і не було куди примістити, бо коли він нарешті повірив, що дружина покинула його назавжди, то звелів вивісити на Монпельє-сквер оголошення:
НА ПРОДАЖ
Про умови, на яких можна придбати цей затишний дім, довідуватися у п. п. Лессона і Тьюкса, Корт-стріт, Белгревія
Його купили менше як за тиждень — цей затишний дім, в розкішному захистку якого безмовно страждали душею чоловік і жінка.
Одного імлистого січневого вечора, саме перед тим, як оголошення мали зняти, Сомс прийшов іще раз до свого колишнього гнізда, став, сперся на огорожу скверу і, дивлячись на темні вікна, почав жувати жуйку власницьких спогадів, у яких був такий гіркий смак. Чому вона його ніколи не любила? Чому? Вона мала все, чого її душа бажала, і в свою чергу три довгих роки давала йому все, чого його душа бажала, щоправда, крім свого серця. У нього мимоволі вирвався здавлений стогін, і полісмен, що саме проходив сквером, підозріливо позирнув на нього — він уже не мав ніякого права зайти в ті зелені двері з різьбленим мідним молоточком під оголошенням «На продаж!». До горла йому підступив клубок, і він швидко подався геть крізь холодну імлу. Того ж вечора він переїхав у Брайтон...
Підходячи до Мальта-стріт і до ресторану «Бретань», де Аннет схиляла над рахунками свої гарні плечі, Сомс здивовано пригадував ті сім років, що їх він прожив у Брайтоні. Як він спромігся так довго прожити в тому місті, де не чути було аромату запашного горошку, де у нього не було навіть кімнати порозвішувати свої скарби? Правда, то були роки, коли він зовсім не мав часу дивитися на них,— роки якоїсь шаленої гонитви за грішми, протягом яких «Форсайт, Бастард і Форсайт» стали обслуговувати стільки компаній, що насилу могли впоратися з їхніми справами. Щоранку до Сіті у пульманівському вагоні, щовечора з Сіті у пульманівському вагоні. По обіді — знову за ділові папери, потім сон перевтомленої людини, а зранку знову до Сіті. Час від суботи до понеділка він проводив у своєму лондонському клубі,— порушення звичного розпорядку було підказане глибинним інстинктом самозбереження, який говорив, що коли він працює з таким великим напруженням, йому треба дихати морським повітрям двічі на день, ідучи на станцію і вертаючись додому, а коли відпочиває, то повинен тішитися радощами, які дає людині сім'я. Недільний візит до батьків на Парк-лейн, до Тімоті й на Грін-стріт, а часом і візити кудись-інде здавалися йому такими самими необхідними для здоров'я, як і морське повітря в буденні дні. Навіть переселившись до Мейплдергема, він дотримувався цих звичок — аж доки познайомився з Аннет. Чи Аннет викликала цю революцію в його поглядах, чи ці погляди викликали появу Аннет, він знав не більше, ніж ми знаємо, де починається коло. Все це тонко й глибоко перепліталося з дедалі яснішим усвідомленням того, що власність, якщо нікому залишити її, є запереченням істинного форсайтизму. Продовжити самого себе, мати спадкоємця, який розпочне там, де він скінчив,— власне кажучи, забезпечити свою нескінченність,— ця думка ось уже більше як рік не давала йому спокою. Одного квітневого вечора, придбавши веджвудську порцеляну, він пішов на Мальта-стріт оглянути один із батькових будинків, де відкрили ресторан,— ризикована справа, яка не зовсім відповідала умовам оренди. Хвилину він стояв на вулиці, роздивляючись фасад, пофарбований у приємний кремовий колір, в глибині під'їзду два ясно-синіх шаплика з невеличкими лавровими деревами, а над ними напис «Ресторан Бретань» золотими літерами — досить приємне враження. Зайшовши, він помітив, що за круглими зеленими столиками з горщиками живих квітів та бретонським посудом сидять численні відвідувачі, і запитав чепурну офіціантку, де можна знайти господаря. Його провели в задню кімнату, де за простим письмовим столом, заваленим паперами, сиділа дівчина, а поряд стояв круглий столик, накритий на двох. Сомсове враження, що тут панує охайність, лад і добрий смак, підтвердилося, коли дівчина встала й спитала з акцентом:
— Ви хочете бачити maman, мосьє?
— Атож,— відповів Сомс.— Я представник вашого домовласника; сказати правду, я його син.
— Будь ласка, сідайте, сер. Попросіть maman, нехай вийде до цього джентльмена.
Йому було приємно, що він, очевидно, справив на дівчину враження, бо це свідчило, що вона не позбавлена ділового інстинкту; і раптом він помітив, що вона на диво гарненька — така гарненька, що він не міг одірвати від неї очей. Коли вона встала, щоб принести йому стільця, її плавна хода здалася йому такою надзвичайно граційною, наче її створив чарівник, що володів таємничою майстерністю; а обличчя її і ледь відкрита шия здавалися такими свіжими, наче їх побризкали росою. Можливо, саме цієї хвилини Сомс вирішив, що не було ніякого порушення умов оренди; хоча собі самому та своєму батькові він пояснив це рішення користю, яку дала незаконна перебудова приміщення, ознаками процвітання і очевидними здібностями мадам Ламот. Однак він передбачливо відклав надалі з'ясування деяких деталей справи, через що виникла потреба подальших візитів, і невдовзі невеличка задня кімната призвичаїлася до його худорлявої, не позбавленої солідності, але ненастирливої постаті, до блідого обличчя з випнутим підборіддям, коротко підстриженими вусами і темним волоссям, що й досі не взялося сивиною на скронях.
Un monsieur très distingué [19] — називала його мадам Ламот, а згодом почала додавати: Très amical, très gentil [20],— помітивши, що він частенько поглядає на її доньку.
Сама вона була однією з тих повнотілих, гарних, чорнявих француженок, все поводження і тон голосу яких навівають упевненість у тому, що вони бездоганні господині, що вони чудово вміють куховарити і пильно дбають про зростання свого банківського рахунку.
Після того як почалися ці візити до ресторану «Бретань», візити в інші місця припинилися — хоча й без якогось певного рішення, бо Сомс, як усі Форсайти і переважна більшість його земляків, був природжений емпірик. Але саме ця зміна в способі його життя навела Сомса на думку, що пора йому вже змінити свій стан одруженого чоловіка без дружини на стан одруженого з молодою дружиною.
Повернувши на Мальта-стріт того вечора у перших числах жовтня 1899 року, він купив газету подивитися, чи не пишуть чого нового про справу Дрейфуса — ця справа допомогла йому заприязнитися з мадам Ламот та її дочкою, котрі були католичками й антидрейфусарками.
Переглядаючи газетні шпальти, Сомс не знайшов ніяких новин про Францію, але помітив загальне падіння акцій на біржі й зловісну передовицю про Трансвааль. Він зайшов у ресторан, міркуючи: «Війна буде напевно. Треба продати консолі». У нього їх було не так і багато: проценти з них зовсім мізерні; але треба порадити своїм клієнтам — консолі, без сумніву, впадуть. Погляд, який він кинув крізь двері зали, переконав його: справи йдуть, як завжди, чудово, але це спостереження, що втішило б його у квітні, тепер збудило у ньому деякий неспокій. Якщо заходи, яких він думав ужити, приведуть до шлюбу з Аннет, то він волів би, щоб мати її забралася чимскоріш у Францію, а процвітання ресторану «Бретань» може стати на перешкоді цьому переселенню. Звичайно, йому доведеться відкупитися, бо французи приїздять до Англії тільки для того, щоб набити кишеню, а тепер це обійдеться йому дорожче. Але цієї миті солодке лоскотання в горлі й прискорене биття серця, які він завжди відчував біля порога маленької кімнати, завадили йому прикинути, скільки ж це йому коштуватиме.
Заходячи, він устиг помітити рясну чорну спідницю, яка зникла за дверима, що вели до ресторану, і побачив Аннет: підвівши руки, вона поправляла зачіску. Це була поза, в якій вона найбільше йому подобалася — така струнка, округла і гнучка. І він сказав:
— Я прийшов поговорити з вашою матір'ю, щоб вона зняла ту перегородку. Ні, ні, не треба її кликати.
— Мосьє, ви повечеряєте з нами? Страву подадуть за десять хвилин.
Сомс, який усе ще тримав її руку, піддався нестримному пориву, що неабияк його здивував.
— Сьогодні ви така гарненька,— сказав він,— дуже гарненька. Ви знаєте, яка ви гарненька, Аннет?
Аннет забрала руку і зашарілася.
— Мосьє дуже ласкавий.
— Зовсім я не ласкавий,— мовив Сомс і похмуро сів.
Аннет зробила легкий красномовний жест руками, її червоні уста, що не знали помади, вигнулися в усмішці.
І, дивлячись на ці уста, Сомс запитав:
— Скажіть, ви щасливі тут? Чи не хочеться вам назад у Францію?
— О, мені подобається Лондон. Звичайно, Париж я теж люблю. Але Лондон кращий за Орлеан, і в Англії така гарна природа. Минулої неділі я була в Річмонді.
Хвилину Сомс мовчав, вагаючись: Мейплдергем? Може, зважитися? Але чи не занадто сміливий це крок: повезти її туди й показати, на що їй можна сподіватися. Проте ні! Там можна буде поговорити... В цій кімнаті така розмова неможлива.
— Я б хотів, щоб ви й ваша мати приїхали до мене в неділю,— сказав він несподівано.— Дім мій стоїть на березі річки, в таку погоду ще можна погуляти. До того ж я покажу вам кілька непоганих картин. Що ви на це скажете?
Аннет сплеснула руками.
— Це буде чудово. Річка така гарна.
— Отже, домовились. Я запрошу мадам.
Сьогодні годі вже говорити з нею, бо так можна себе виказати. Та хіба ж він уже не сказав дуже багато? Хіба хто запрошує до себе в гості власницю ресторану з гарненькою дочкою просто так, з доброго дива? Навіть якщо Аннет не розуміє, то мадам Ламот усе зрозуміє. Зрештою, на світі знайдеться дуже мало речей, яких мадам не зрозуміла б. Окрім того, це вже вдруге він у них вечеряє; треба віддячити їм за гостинність...
Йдучи додому на Парк-лейн (він зупинився у батька), Сомс усю дорогу відчував на своїй долоні дотик м'якої гарної руки Аннет і віддавався думкам — приємним, трохи чуттєвим і досить бентежним. Треба діяти! Треба діяти? Як? Прилюдно прати свою брудну білизну? Пхе! З його репутацією проникливої, далекоглядної людини, з його умінням рятувати з халепи інших, чи личить йому, захисникові власницьких інтересів, стати іграшкою того ж таки закону, опорою якого він є! Сама думка про це була йому огидна. Досить тієї біди, що сталася з Вініфред! Про їхню родину піде подвійна слава! Чи не краще обрати нешлюбний зв'язок — хай буде зв'язок, а сина можна буде усиновити. Але грізна, непохитна, невсипуща мадам Ламот стояла на перешкоді цьому задуму. Ні, так нічого не вийде. Якби ще Аннет запалала до нього коханням, але в його віці на це годі сподіватися. Якби її мати схотіла, якби зв'язок із ним міг дати дуже великі вигоди, тоді, може, й вийшло б! Якщо ні, він зазнає невдачі. До того ж він думав: «Я не лиходій. Я не хочу кривдити її і не хочу нічого безчесного. Але я хочу її і хочу мати сина! Єдиний шлях до цього — взяти розлучення будь-що, у будь-який спосіб». То в тіні платанів, то в світлі ліхтарів він поволі простував попід огорожею Грін-парку. В глибині його, куди не сягало світло, видніли синюваті обриси повитих імлою дерев. Ще зовсім молодим він сотні разів проходив повз ці дерева, вертаючись із батькового дому на Парк-лейн, а також із власного дому на Монпельє-сквер протягом чотирьох років подружнього життя! І сьогодні, наважившись звільнитися від цих давніх безглуздих подружніх пут, він піддався бажанню знову пройти через Гайд-парк — до Найтсбрідж-гейт, як то у нього була звичка робити, коли він вертався додому до Айріні у давні часи. Як вона виглядає тепер? Як вона прожила всі ці роки, відколи він її бачив востаннє, дванадцять років тому,— адже вже минуло сім років відтоді, як дядько Джоліон залишив їй у спадщину ті гроші! Чи вона й досі вродлива? Чи впізнає він її при зустрічі? «Я не дуже змінився,— думав він.— А вона, мабуть, змінилася. Як тяжко я вистраждав через неї!» І раптом він згадав один вечір, перший вечір, коли він пішов у гості без неї,— на обід випускників Мальбурзької школи,— це було в перший рік їхнього подружнього життя. Як він летів додому; зайшов тихенько, неначе кіт, і почув, що вона грає. Тихо відчинивши двері вітальні, він став на порозі, придивляючись до виразу її обличчя; воно було не таке, як завжди — відкрите, довірливе, наче вона віддавала музиці своє заховане від нього серце. І він згадав, як вона перестала грати й озирнулась, як її обличчя враз змінилося й стало таким, яким він його знав, і як він здригнувся, наче від крижаного холоду, хоч за мить уже пестив її плечі. Так, він тяжко страждав через неї! Розлучення! Наче й смішно брати розлучення, коли люди стільки років не живуть разом! Але так треба, іншої ради немає! «Питання в тому,— подумав він несподівано тверезо,— хто з нас мусить узяти на себе провину. Вона чи я? Вона мене кинула. Вона повинна розплатитися за це. У неї, мабуть, хтось є». Мимоволі у нього вихопився хрипкий стогін, схожий на гарчання; він повернувся й рушив назад на Парк-лейн.
V. ДЖЕЙМС БАЧИТЬ ПРИМАРИ
Дворецький сам відчинив Сомсу двері й, тихенько зачинивши їх, спинив його біля порога.
— Хазяїн погано себе почуває,— сказав він упівголоса.— Він не хоче лягати, чекає на вас. І досі сидить у їдальні.
Сомс запитав притишеним голосом, до якого тепер призвичаїлися всі в домі:
— Що з ним, Уормсоне?
— Мені здається, сер, він знервований. Може, через похорон; а може, тому, що сьогодні заходила місіс Дарті. Мабуть, він дещо почув. Я подав йому глінтвейн. Пані щойно пішли нагору.
Сомс повісив капелюха на оленячі роги, вправлені в червоне дерево.
— Гаразд, Уормсоне, ідіть собі спати. Я сам відведу його нагору.
І він пішов у їдальню.
Джеймс сидів біля каміна у великому кріслі; поверх сюртука плечі його були закутані пледом з верблюжої шерсті, дуже легким і теплим; на нього звисали його довгі білі баки. Його біле волосся, ще досить густе, виблискувало в світлі лампи; світло-сірі, втуплені в одну точку очі помалу сльозилися, і волога залишила сліди на ще свіжих щоках і довгих глибоких зморшках, що тяглися до кутиків чисто поголених губ, які ворушилися, наче безгучно повторюючи його думки. Його довгі ноги в картатих штанях, тонкі, як у чорногуза, зігнулися майже під гострим кутом, на одному коліні лежала кощава рука, що безперестану ворушила розчепіреними пальцями, на яких поблискували загострені нігті. Біля крісла на ослінчику стояла недопита склянка глінтвейну, запітніла від гарячого напою. Тут він просидів цілісінький день з перервами тільки для їжі. У вісімдесят вісім років він був фізично здоровий, але страшенно мучився від думки, що ніхто йому нічого не розказує. Йому навіть дивно було, як він зміг довідатися, що сьогодні ховають Роджера, бо ж Емілі таїла це від нього. Вона завжди від нього все приховувала. Емілі всього лише сімдесят років! Джеймс гірко заздрив молодості дружини. Часом він думав, що ніколи б із нею не одружився, якби знаття, що вона матиме стільки років перед собою, тим часом як йому залишиться їх зовсім мало. Це річ неприродна. Він помре, а вона ще житиме років п'ятнадцять-двадцять і, мабуть, витратить силу грошей: у неї завжди був нахил до марнотратства. Чого доброго, вона ще схоче купити собі автомобіль. Сісілі, Рейчел, Імоджен — вся ота молодь тепер катається на велосипедах, їздить бозна-куди. А тепер і Роджера не стало. Хтозна, що воно діється, ні в чому немає певності! Рід розпадається. От Сомс, той напевно знає, скільки залишив його дядько. Цікаво відзначити: він згадував Роджера як Сомсового дядька, а не як власного брата. Сомс! Він дедалі більше ставав єдиним острівцем твердого грунту в цьому непевному світі. Сомс обачний; він заможний, але грошей своїх йому залишити нікому. Ось як воно буває на світі! Хтозна, що діється! А тут іще цей Чемберлен! [21] Політичні уявлення Джеймса склалися між 1870 і 1885 роками, коли «цей мерзенний радикал» був для власників як сіль в оці, тож Джеймс і досі ставився до нього з підозрою, хоч він і зрікся своїх колишніх поглядів; він іще встигне довести країну до біди і підірве курс фунта. Справжнісінький буревісник! Де ж це Сомс? Ага, він же пішов на похорон, про який йому нічого не кажуть. Але Джеймс чудово знає про це: він бачив, які штани надів син. Роджер! Роджер у труні! Він згадав, як 1824 року, коли вони поверталися вдвох із школи, сидячи на передку диліжанса «Тихохід», Роджер заліз у скриню для багажу і заснув. Джеймс захихотів тоненько. Ну й смішний же хлопець був Роджер — оригінал! Хтозна, що діється! Молодший за нього — і вже в труні! Рід розпадається. Вел зібрався в університет; тепер він уже ніколи не приходить до діда. Ця наука коштуватиме страшенно дорого. Нині настала доба марнотратства. І всі ті гроші, яких коштуватимуть йому його чотири онуки, затанцювали перед очима Джеймса. Йому не шкода було для них грошей, але було дуже прикро, що, витративши гроші, він поставить їх у ризиковане становище; його лякало зменшення капіталу. Тепер Сісілі вийшла заміж, у неї теж можуть бути діти. Хтозна, що діється, ні в чому немає певності! Настали такі часи, коли всі тільки про те й думають, щоб розтринькати гроші, погасати по всіх усюдах і, як вони кажуть, «розважитися». За вікном проїхав автомобіль. Потворна таратайка, а торохнява від неї така, що хоч світ за очі тікай! І нічого не вдієш, країна йде до руїни! Всі так поспішають, що ніхто вже не дбає про добрий тон, а проте гарний виїзд, такий як його ландо і гніді, у сто разів кращий за ці новомодні вигадки. Консолі сягнули 116 пунктів! Мабуть, у країні забагато грошей. А тепер ще цей старий Крюгер! Вони хотіли приховати від нього старого Крюгера. Але він певен: там буде велика буча! Він заздалегідь знав, що з того вийде, коли цей Гладстон, який, дяка богові, вже у могилі, вчинив таку дурницю після того нещастя біля Маджуби [22]. Він не здивується, якщо імперія розпадеться і загине. І видіння загибелі імперії так подіяло на Джеймса, що його аж занудило на цілі чверть години. Зранку в нього вже був напад нудоти, через який він майже нічого не їв за сніданком. Але найжахливішого удару зазнав він після сніданку. Він куняв, коли раптом почув голоси — тихі голоси. Ох, ніколи йому нічого не розказують! Голоси Вініфред і її матері. «Монті!» Дарті, завжди цей Дарті! Голоси подаленіли, і Джеймс залишився на самоті; вуха його нашорошились, як у зайця, в душу заповз страх. Чому його залишили самого? Чому вони не підійшли до нього й не розказали, що там скоїлося. І жахлива думка, яка вже багато років не давала йому спокою, раптом зринула знову в його свідомості. Дарті збанкрутував, зловмисно збанкрутував, і, щоб урятувати Вініфред та дітей, йому, Джеймсові, доведеться платити! Чи не зміг би він... чи не зміг би Сомс перетворити його, так би мовити, в компанію з обмеженою відповідальністю? Ні, не зможе! Ось воно й сталося! З кожною хвилиною, поки він дожидав Емілі, примара ставала дедалі жахливішою. Може, Дарті підробив вексель! Втупивши погляд у сумнівного Тернера посеред стіни, Джеймс терпів невимовні муки. Він уже бачив Дарті на лаві підсудних, своїх онуків голими й босими, а себе тяжко хворого. Він бачив, як сумнівного Тернера продають у Джобсона, як велична будівля власності перетворюється на руїни. У своїй уяві він бачив Вініфред в убогій немодній сукні, чув голос Емілі, що казала: «Прошу тебе, Джеймсе, не хвилюйся!» Вона завжди повторює: «Не хвилюйся!» У неї немає нервів. Йому не слід було одружуватися з жінкою, молодшою за нього на вісімнадцять років. Цієї миті справжній голос Емілі запитав:
— Ну як, Джеймсе, ти добре подрімав?
Подрімав! Він страждає, а вона питає його про такі дурниці!
— Що там скоїлося з Дарті?— запитав він, обпікаючи її розгніваним поглядом.
Емілі ніколи не втрачала самовладання.
— Що ти почув?— запитала вона лагідно.
— Що там скоїлося з Дарті?— знову сказав Джеймс.— Він збанкрутував?
— Дурниці!
Джеймс зробив величезне зусилля і випростав усю свою цибату, як у лелеки, постать.
— Ти ніколи нічого мені не розказуєш,— мовив він.— Дарті збанкрутував.
Емілі вважала, що цієї миті найголовніше для неї спростувати цю настирливу ідею.
— Зовсім ні,— відповіла вона твердо.— Він виїхав до Буенос-Айреса.
Якби вона сказала: «Він виїхав на Марс»,— навіть тоді Джеймс не був би такий приголомшений. Для його свідомості, яку цілком поглинули англійські фінансові операції, і те і друге місце уявлялися однаково далекими.
— Чого він туди подався?— запитав Джеймс.— У нього немає грошей. Що він узяв?
Збуджена новинами, які принесла Вініфред, і роздратована цим нескінченним допитом, Емілі спокійно відповіла:
— Він узяв перли Вініфред і танцівницю.
— Що?— скрикнув Джеймс і впав у крісло.
Його несподівана знемога стривожила Емілі, і, погладжуючи його чоло, вона мовила:
— Прошу тебе, Джеймсе, не хвилюйся!
Джеймсові щоки й чоло почервоніли.
— Я заплатив за них,— сказав він тремтячим голосом.— Він злодій! Я... я знав, що так воно й буде. Він укоротить мені віку, він...
Йому забракло слів, і він завмер у кріслі. Емілі, яка досі вважала, що знає його дуже добре, злякалася й кинулась до буфета, де зберігався бром. Вона не бачила, як упертий форсайтівський дух боровся в цьому худому тремтячому тілі проти страшенного збурення, що його викликало кричуще порушення форсайтівських принципів,— форсайтівський дух, що озвався з глибин його єства: «Нема чого шаленіти, цим нічого не вдієш. Твій шлунок не зможе перетравити сніданок. Тебе розіб'є параліч». Невидимий для неї, цей дух допоміг Джеймсові куди краще за бром.
— Випий ось це,— сказала вона.
Джеймс тільки відмахнувся.
— Як це могло статися, що Вініфред дозволила йому забрати свої перли?— запитав він.
Емілі зрозуміла, що криза минула.
— Нехай носить мої,— відказала вона добродушно. Я їх ніколи не ношу. Їй доведеться взяти розлучення.
— Отаке скажеш!— мовив Джеймс- Розлучення! У нашій родині ніхто ніколи не розлучався. Де Сомс? Він скоро буде.
— Ні,— майже люто одрізав Джеймс- Він пішов на похорон. Ти думаєш, я Нічого не знаю.
— Ну що ж,— спокійно сказала Емілі,- ти не повинен так хвилюватися, коли ми тобі розповідаємо новини.
І, збивши йому подушки та поставивши біля нього бром, вона вийшла з кімнати.
А Джеймса обступили примари: Вініфред розлучається в суді, їхнє прізвище в газетах; на Роджерову труну падають грудки землі; Вел іде слідами батька; перли, за які він заплатив і яких уже ніколи не побачить; проценти з капіталу знизилися до чотирьох; країна йде до руїни; і що ближче день хилився до вечора,— вже і чай випили і пообідали,— то химернішими й зловіснішими ставали ці примари: він розоряється, а йому нічого про те не кажуть, він уже втратив увесь свій капітал, а йому нічого не кажуть. Де ж це Сомс? Чому він не приходить?. Рука його намацала склянку з глінтвейном, він підніс її до уст і побачив сина, що стояв поряд і дивився на нього. У Джеймса вирвалося полегшене зітхання і, поставивши склянку, він сказав:
— Нарешті ти прийшов! Дарті виїхав до Буенос-Айреса!
Сомс кивнув головою.
— Ну й добре,— сказав він.— Полотном дорога! Нарешті ми його здихалися.
Душу Джеймса затопила хвиля заспокоєння. Сомс знає. Сомс єдиний серед них, у кого є здоровий глузд. Чому він не оселиться в батьківському домі? В нього ж немає сина. І він сказав жалібно:
— В моєму віці часто нервуєшся. Мені б хотілося, щоб ти більше бував удома, мій хлопчику.
Сомс знову кивнув головою. Його незворушне, як маска, обличчя не виявило згоди, але він підступив до батька і наче ненароком доторкнувся до його плеча.
— У Тімоті вам передавали привіт,— сказав він.— Все пройшло як слід. Я був у Вініфред. Збираюся діяти.
І він подумав: «Але як саме — ти не повинен знати».
Джеймс підвів на нього погляд; його довгі білі баки тремтіли, худа шия між кінчиками комірця стирчала, наче голий хрящ.
— Цілий день мені було так гірко на душі,— сказав він.— Вони ніколи нічого мені не розказують.
У Сомса стиснулося серце.
— Все гаразд. Нема чого турбуватися. Ну то як, підете вже спати?— і він узяв батька під руку.
Джеймс слухняно підвівся, весь тремтячи, і вони поволі перетнули кімнату, що, осяяна каміном, здавалася надзвичайно пишною, і вийшли на сходи. Дуже повільно вони зійшли нагору.
— На добраніч, мій хлопчику,— сказав Джеймс біля дверей спальні.
— На добраніч, тату,— відповів Сомс.
Його рука погладила рукав під пледом; здавалося, що рукав порожній, така худа була батькова рука. І, відвернувшись від світла, що сліпило йому очі крізь відчинені двері, Сомс пішов сходами нагору до своєї спальні.
«Мені потрібний син,— подумав він, сівши на край ліжка.— Мені потрібний син».
VI. ВЖЕ НЕ МОЛОДИЙ ДЖОЛІОН У СЕБЕ ВДОМА
На деревах не дуже позначається плин часу, і старий дуб на верхньому лужку в Робін-Гілі, здавалося, анітрохи не змінився від того дня, коли Босіні ліг під ним і сказав Сомсові: «Форсайте, я знайшов місце для вашого будинку». Відтоді під його гіллям дрімав Свізін і помер старий Джоліон. А тепер поряд із гойдалкою там часто малював уже не молодий Джоліон. У всьому світі для нього не було, мабуть, святішого місця, бо він щиро любив свого батька.
Дивлячись на цей могутній стовбур,— порепаний і місцями порослий мохом, але без жодного дупла,— він міркував над тим, як минає час. Це дерево, мабуть, бачило всю англійську історію; адже воно, напевно, росло тут принаймні з часів королеви Єлизавети. Ті п'ятдесят років, що він прожив на світі, були дрібничкою для цього велетня. Коли будинку позад нього, який тепер належить йому, буде триста років, а не дванадцять, це дерево, можливо, й тоді стоятиме тут, крислате й дупласте, хто ж бо наважиться вчинити блюзнірство й заміритися на нього сокирою? Можливо, навіть тоді в цьому будинку житиме котрийсь із Форсайтів, що ревно його охоронятиме. І Джоліон думав про те, яким стане цей будинок у такому старому віці. Стіни його вже заплела гліцінія — він уже й тепер не здавався новим. Чи не піддасться він часові, чи збереже свою гідність, якої надав йому Босіні, чи, може, велетень Лондон захопить його в полон і перетворить на острівець серед нетрища абияк споруджених непоказних будинків? Оглядаючи будинок зсередини і ззовні, він знову й знову переконувався, що Босіні, споруджуючи його, був сповнений натхнення. І справді, архітектор вклав у нього свою душу! Може, цей дім колись стане «зразком англійської архітектури»,— нечувана удача для споруди, створеної в цей період занепаду архітектурного мистецтва. І його душа, в якій потяг до краси зливався з форсайтівським інстинктом зберегти свої набутки і передати їх цілими нащадкам, пишалася й тішилася тим, що дім цей належить йому. Його бажання, щоб будинок перейшов до сина і до синового сина, було своєрідним проявом побожної шаноби й любові до предків (принаймні до одного предка). Його батько любив цей дім, любив цей краєвид, цю землю, це дерево; він прожив тут щасливо свої останні роки, і перед ним ніхто тут не мешкав. Ці останні одинадцять років у Робін-Гілі стали важливим періодом у житті молодого Джоліона — він добився успіху як художник. Тепер він був одним із перших акварелістів, і без його участі не обходилася жодна виставка. За його картини давали великі гроші. Спеціалізувавшися в цій царині з наполегливістю, властивою його породі, він здобув славу досить пізно, але не запізно для представника роду, який поставив собі за мету жити вічно. Його мистецтво справді стало глибшим і досконалішим. У відповідності зі своїм станови щем він відростив русяву борідку, яка вже ледь сріблилася сивиною і ховала його форсайтівське підборіддя; його засмагле обличчя втратило болісний вираз, що проглядав на ньому в період його остракізму — він тепер здавався навіть молодшим, аніж кілька років тому. Смерть дружини 1894 року була однією з тих сімейних трагедій, які зрештою йдуть усім на краще. Він по-справжньому любив її до останку, бо мав лагідну, віддану душу, але жити з нею ставало дедалі важче: вона ревнувала його до своєї падчірки, ревнувала навіть до власної дочки, маленької Голлі, і безперестану скаржилася, що де там йому вже любити її, недужу та немічну і «нікому не потрібну, і краще б уже її взяла смерть». Він щиро сумував за нею, але помолодів з лиця, відколи вона померла. Якби ж вона була здатна повірити, що дала йому щастя, наскільки щасливішими були б двадцять років їхнього подружнього життя!
Джун так і не змогла ужитися з жінкою, яка незаконно зайняла місце її матері; і, коли помер старий Джоліон, вона влаштувала собі в Лондоні щось на зразок студії й оселилася там. Але по смерті мачухи вона вернулася в Робін-Гіл і взяла кермо влади в свої маленькі рішучі руки. Джоллі був тоді в Герроу, а Голлі ще проходила науку у мадемуазель Бос. Відчуваючи, що вдома його нічого не втримує, Джоліон вирушив за кордон із своїм горем і скринькою фарб. Там він довго блукав, здебільшого по Бретані, і нарешті добився до Парижа. Він прожив там декілька місяців і повернувся помолоділий і з русявою борідкою. За своєю вдачею він належав до тих людей, які не господарюють, а тільки мешкають у домі, тож його цілком влаштовувало те, що в Робін-Гілі порядкує Джун, а він має змогу податися зі своїм мольбертом, куди й коли йому заманеться. Щоправда, вона була схильна розглядати цей дім як щось на зразок притулку для своїх протеже, але, зазнавши сам недолі, Джоліон назавжди сповнився співчуттям до знедолених, і «бідолашки» Джун, що з'являлися в домі, не дратували його. Ну що ж, нехай приводить їх сюди, хай підгодовує; хоч він із своїм трохи цинічним гумором помічав, що вони не тільки розчулюють її співчутливе серце, а також задовольняють її потяг до владарювання, однак його зворушувало те, що у неї стільки підопічних «бідолашок». Взагалі до дітей своїх, до сина й дочок, він ставився з кожним роком дедалі поблажливіше, по-братерському, і стосунки між ними почали відзначатися якоюсь дивною рівністю. Коли він приїздив у Герроу до Джоллі, то майже завжди був трохи непевен, хто з них старший; вони сиділи поряд, їли вишні з паперового мішечка, і, звівши брову, він ледь усміхався доброю і водночас іронічною усмішкою. Він ніколи не забував прихопити з собою про всяк випадок грошей і одягтися якомога ошатніше, щоб синові не довелося за нього червоніти. Вони були справжні друзі, але до інтимних розмов у них якось не доходило, мабуть, тому, що обом їм була притаманна однакова форсайтівська стриманість. Вони знали, що заступляться один за одного в біді, але заявляти про це вголос не мали потреби. На саму думку про моралізаторство Джоліона проймав холодний піт — почасти тому, що він відчував до цього природжений жах, а почасти через той гріх, який вчинив замолоду. В крайньому разі він міг би сказати: «Слухай-но, друже, не забувай, що ти джентльмен»— і потім, напевно, мучився б від думки: а чи це часом не снобізм?
Великий крикетний матч був, мабуть, найважчим щорічним іспитом для їхньої дружби, бо Джоліон закінчив Ітон. Вони були підкреслено уважні один до одного під час цього матчу і, вітаючи успіх кожен своєї команди вигуком «Ура!», неодмінно додавали: «Ох, не пощастило твоїм, хлопче!» або «Не щастить твоїм, тату!»,— тим часом як серце у них радісно билося від того, що другу команду спіткала невдача. І Джоліон приходив на матч у сірому циліндрі, замість звичайного капелюха, щоб не вразити синові почуття,— чорного циліндра Джоліон терпіти не міг. Коли Джоллі поїхав до Оксфорду, Джоліон супроводив його туди, потішений, збентежений і трохи побоюючися скомпрометувати свого сина в очах цього юнацтва, яке здавалося йому значно самовпевненішим і старшим за нього самого. Він часто думав: «Як добре, що я художник,— він-бо вже давно облишив свою посаду страхового агента у Ллойда — це така професія, що ні до чого не зобов'язує. До художника ніхто не поставиться зверхньо — його не можна сприймати серйозно». Джоллі, який від природи відзначався своєрідною витонченістю, відразу був прийнятий у невеличкий відособлений гурток, що його батько спостерігав із потаємною посмішкою. У хлопця було русяве, хвилясте волосся й дідові глибоко посаджені сталево-сірі очі. Джоллі був гарно збудований, стрункий і завжди тішив естетичне почуття Джоліона, він трохи навіть боявся його, як усі художники, що захоплюються фізичною красою осіб однієї з ними статі. Однак і при цій нагоді він закликав на поміч усю свою хоробрість і зважився дати синові таку пораду:
— Слухай-но, друже, ти, очевидно, наробиш боргів; в такому разі, прошу тебе, одразу скажи мені. Звичайно, я їх сплачу. Але запам'ятай, що той, хто розплачується за все сам, зберігає свою самоповагу. І якщо позичатимеш гроші, то тільки в мене, гаразд?
І Джоллі відповів:
— Добре, тату.— І він справді ніколи ні в кого не позичав.
— І ще одне. Я не дуже знаюся на питаннях моралі тощо, але хочу сказати тобі таке. Перш ніж ти вирішиш щось зробити, завжди варто поміркувати, чи не вразиш ти іншу людину більше, ніж це конче потрібно.
Джоллі замислився, кивнув головою і потиснув батькові руку А Джоліон подумав: «Не знаю, чи мав я право сказати йому це». Він завжди боявся втратити мовчазну довіру, що її вони відчували один до одного: він пам'ятав, як на довгі роки втратив довіру свого батька і як їх потім зв'язувала тільки любов без справжньої духовної близькості. Він, без сумніву, недооцінив того, що дух часу змінився з 1865 року, коли він вступив до Кембріджа; можливо, він також недооцінив і синової здатності зрозуміти всю його безмежну толерантність. Саме через цю толерантність, а може, й через свій скептицизм він завжди ставився до Джун з такою дивною осторогою. Вона була особа дуже рішуча, завжди так добре знала, чого їй треба, так наполегливо прагнула до своєї мети, але потім, здобувши бажане, часто випускала його з рук, наче гарячу картоплину. Її мати мала таку саму вдачу, звідки й почалося все лихо. Звичайно, його суперечності з дочкою годі було зрівняти з тими суперечностями, які виникли між ним і його першою дружиною. Дивні риси дочки можуть викликати поблажливу посмішку, дивні риси дружини не викликають поблажливої посмішки. Бачити, як Джун, стиснувши щелепи, домагається свого, здавалося річчю звичайною, бо її прагнення ніколи не обмежували Джоліонової свободи єдине, на захист чого він би виступив, не менш рішуче стиснувши щелепи, і то чималі, під тією сивуватою борідкою. До того ж Джун ніколи не давала приводу для серйозних суперечок. Усе вдавалося залагоджувати жартома, що він часто й робив. Але найприкріше для нього було те, що Джун ніколи не тішила його естетичного почуття, хоч і незрозуміло чому, вона мала волосся кольору червоного золота, очі сині, як у вікінгів, і в погляді у неї проблискував войовничий запал. От Голлі, та була зовсім інша - лагідної, спокійної вдачі, тиха, ласкава, а в глибині у неї десь ховалося грайливе чортеня. Він з великою цікавістю стежив за своєю молодшою дочкою, коли вона ще здавалася незграбним каченям. Чи вийде з неї лебідь? Її смагляве овальне обличчя, сірі замислені очі з довгими темними віями наче й давали надію на це і наче й ні. Тільки цього останнього року він міг сказати напевно: так, вона стане лебедем, чорним, тихим, сором'язливим, але справжнім лебедем. Їй минуло вісімнадцять років, і мадемуазель Бос пішла від них,— після одинадцяти років, сповнених безнастанними згадками про «добг'е вихованих, маленьких Тейлорів», ця достойна дама перейшла в іншу родину, чиє лоно буде тепер розтривожене її згадками про «добг'е вихованих маленьких Форсайтів». Вона навчила Голлі розмовляти французькою мовою вільно, як і сама.
Хоча портретист із Джоліона був не дуже добрий, проте він уже тричі малював свою молодшу дочку і 4 жовтня 1899 року взявся малювати її вчетверте, коли йому принесли візитну картку, від якої його брови зразу високо звелися вгору:
МІСТЕР СОМС ФОРСАЙТ
«ПРИТУЛОК», «КЛУБ ЗНАВЦІВ»,
МЕЙПЛДЕРГЕМ. СЕНТ-ЛЖЕЙМС.
Але тут ми перериваємо сагу про Форсайтів і повертаємося на кілька років назад...
Прибути з довгої мандрівки по Іспанії в дім, де всі вікна запнуті завісами, до маленької дочки, що аж заходиться слізьми, до улюбленого батька, який спочиває останнім спокійним сном,— усе це не могло не закарбуватися навіки в пам'яті такої вразливої і чутливої людини, як Джоліон. До спогадів, про цей сумний день домішувалося також відчуття якоїсь таємниці, пов'язаної із смертю того, чиє життя було таке впорядковане, врівноважене і бездоганне. Здавалося неймовірним, що батько міг раптово піти в небуття, не попередивши якось про свій намір, не сказавши останнього слова синові, не попрощавшись. А безладні розповіді маленької Голлі про «леді в сірому» і мадемуазель Бос про якусь мадам Еран (так вона вимовляла це прізвище) оповивали все, що сталося тут, немовби туманом, який трохи розвіявся, коли він прочитав батькову духівницю і додану до неї приписку. Як виконавець духівниці він зобов'язаний був повідомити Айріні, дружину свого двоюрідного брата Сомса, про те, що їй відписано на довічне користування проценти з п'ятнадцяти тисяч фунтів. Він зробив їй візит, щоб довести до її відома, що вкладені в акції Індійської компанії гроші, з яких мають іти належні їй проценти, даватимуть близько 430 фунтів річного прибутку, вільних від прибуткового податку. Це втретє він бачив її, дружину свого кузена Сомса,— якщо вона й досі була його дружиною, в чому він аж ніяк не був певен. Він згадав, як йому довелося побачити її в Ботанічному саду, коли вона сиділа на лавці, чекаючи Босіні,— чарівна, покірлива жінка, що нагадала йому Тіціанову «Небесну любов», і згодом, коли батько послав його на Монпельє-сквер після того, як вони довідалися про смерть Босіні. Він і досі виразно пригадував її раптову появу на порозі вітальні того вечора — її вродливе обличчя, на якому нараз спалахнула шалена надія і яке потім знов закам'яніло від одчаю; пригадував, як йому стало її жаль, Сомсову люту посмішку, його слова: «Ми не приймаємо»,— і як грюкнули перед ним двері.
Тепер, зустрівшися з нею втретє, він побачив ще прекраснішу постать і ще вродливіше обличчя — в ньому тепер не відбивалася шалена надія і відчай. Дивлячись на неї, він подумав: «Атож, такою жінкою батько не міг не захоплюватися». І дивна історія останнього золотого літа, яке пережив його батько, поволі стала зрозумілою для нього. Вона розповідала про старого Джоліона з пошаною, і в неї на очах блищали сльози.
— Він поставився до мене так дивовижно ласкаво, сама не знаю чому. В нього було таке гарне і сповнене спокою обличчя, коли він сидів у кріслі під деревом: адже я перша до нього підійшла. Чудовий був день. Мабуть, щасливішого кінця годі собі уявити. Якби всі ми могли так піти з життя.
«Щира правда!— подумав він.— Всі ми хотіли б піти з життя в розквіті літа, коли краса йде до* нас по зеленій траві».
І, озирнувши маленьку, майже порожню вітальню, він запитав, що вона збирається тепер робити.
— Я потроху вертаюся до життя, кузене Джоліоне. Як добре мати власні гроші. У мене їх ніколи не було. Мабуть, я й далі житиму в цьому помешканні: я до нього звикла. Але тепер я зможу поїхати до Італії.
— Авжеж!— пробурмотів Джоліон, дивлячись на її ледь усміхнені уста; вийшовши від неї, він думав: «На диво чарівна жінка! Шкода, що їй так не пощастило в житті. Я радий, що батько відписав їй ці гроші». Більше він із нею не зустрічався, але кожні три місяці підписував чек, адресований на її банк і сповіщав її про це запискою, яку посилав у помешкання в Челсі, і щоразу вона відповідала йому, звичайно з Челсі, але часом із Італії, отож кожний спогад про неї був нерозривно пов'язаний з ледь напахченим сірим аркушиком паперу, гарним прямим письмом і словами: «Любий кузене Джоліоне». А що він тепер став заможною людиною, то, підписуючи чек на невелику суму, часто думав: «Сподіваюся, вона якось зводить кінці з кінцями»,— і поринав у туманні роздуми: як їй взагалі живеться в світі, де чоловіки не звикли минати красу, якою ніхто не володіє. Спочатку Голлі згадувала її час від часу, проте «леді в сірому» скоро блякнуть і зникають із дитячої пам'яті; а оскільки Джун завжди стискала губи в ті перші тижні після смерті дідуся, коли хтось вимовляв ім'я її колишньої подруги, то всякі розмови про неї припинилися. Щоправда, одного разу Джун цілком ясно висловила свої почуття:
— Я їй пробачила. Дуже рада, що вона тепер ні від кого не залежить...
Одержавши Сомсову картку, Джоліон сказав покоївці (лакеїв він не терпів):
— Проведіть його, будь ласка, в кабінет і перекажіть, що я зараз прийду.— І, глянувши на Голлі, він спитав:—Ти пам'ятаєш «леді в сірому», яка давала тобі уроки музики?
— Пам'ятаю. А що? Може, вона приїхала?
Джоліон похитав головою і, мовчки надіваючи піджак замість полотняної блузи, раптом збагнув, що ця історія не для дівочих вух. Коли він ішов до кабінету, на його обличчі був досить-таки спантеличений вираз. Біля засклених дверей стояли й дивилися через терасу на дуб двоє — чоловік середнього віку і юнак; Джоліон подумав: «Хто цей хлопець? Адже дітей у них не було».
Старший повернувся. Зустріч цих двох Форсайтів другого покоління, що помітно втратило простодушність першого, в домі, який був побудований для одного, але став власністю і оселею другого, була позначена якоюсь настороженістю, що ховалася за їхніми намаганнями привітатися якомога сердечніше. «Може, він прийшов дізнатися про свою дружину?»— думав Джоліон. Сомс міркував: «Як мені розпочати?», а Вел, якого привели, щоб порушити кригу, стояв, неуважно роздивляючись цього «бородатого дивака» з-під своїх темних густих вій.
— Це Вел Дарті,— мовив Сомс,— син моєї сестри. Він оце поступив в Оксфорд. Я б хотів познайомити його з вашим хлопцем.
— Дуже шкода, але Джоллі поїхав. А ви в який коледж?
— Брейсноуз,— відповів Вел.
— Джоллі в Крайст-Черч, але він охоче провідає вас.
— Щиро вдячний.
— Голлі вдома, і якщо ви не проти знайомства з кузиною, то вона покаже вам будинок. Ви знайдете її в залі, за отими завісами. Я саме її малював.
Вел промовив іще раз «щиро вдячний» і зник, залишивши кригу між кузенами непорушеною.
— Я бачив на виставці ваші акварелі,— сказав Сомс.
Джоліона пересмикнуло. Ось уже двадцять шість років він не спілкувався з форсайтівським загалом, але в його уяві всі родичі були пов'язані з «Днем дербі» Фріта й естампами Лендсіра. Він довідався від Джун, що Сомс став аматором живопису, а це було навіть гірше. І тепер він відчув, що його проймає почуття якоїсь дивної відрази.
— Давно я вас не бачив,— сказав він.
— Атож,— відповів Сомс крізь стиснені зуби,— відколи... власне, я приїхав до вас поговорити саме з цього приводу. Кажуть, що ви її опікун.
Джоліон ствердно кивнув головою.
— Дванадцять років — довгий час,— швидко провадив Сомс.— Мені... мені це обридло.
Не знаючи, що сказати на те, Джоліон запитав:
— Може, закурите?
— Ні, дякую.
Джоліон сам закурив сигарету.
— Я хочу бути вільним,— різко мовив Сомс.
— Я з нею не зустрічаюсь,— промурмотів Джоліон крізь тютюновий дим.
— Але ж ви, мабуть, знаєте, де вона мешкає.
Джоліон ствердно кивнув головою. Він не збирався давати. адресу без її згоди. Сомс, очевидно, вгадав його думки.
— Я не питаю її адреси,— сказав він.— Я її знаю.
— То чого ж вам треба?
— Вона мене покинула. Мені потрібне розлучення. — Довгенько ви зволікали.
— Еге ж,— відповів Сомс, і обидва змовкли.
— Не дуже я тямлю в цьому ділі — геть усе забув,— сказав Джоліон із кривою посмішкою. Йому самому довелося чекати смерті, яка нарешті розлучила його з першою місіс Джоліон.— Ви хочете, щоб я поговорив з нею про це?
Сомс підвів на нього погляд.
— Мабуть, у неї хтось є.
Джоліон знизав плечима.
— Цього я не знаю. На мою думку, кожен із вас міг жити так, наче другого немає на світі. Так воно завжди буває в подібних випадках.
Сомс повернувся до вікна. Кілька рано опалих дубових листків котилися по терасі за вітром. Джоліон побачив Голлі й Вела Дарті, що прямували через лужок до стайні. «Не хочу я тягти руку за обома,— подумав він.— Я повинен стати на її бік. Така була б і батькова воля». І на одну мить йому здалося, що в старому кріслі позаду Сомса сидить батько, поклавши ногу на ногу, і читає «Таймс». Видиво зникло.
— Мій батько любив її,— мовив він стиха.
— Мені не зрозуміло чому,— відповів Сомс, не повертаючись.— Вона завдала горя вашій дочці Джун; вона завдала горя всім. Я дав їй усе, чого вона бажала. Я ладен був навіть простити їй, але вона воліла покинути мене.
Співчуття, яке було зажевріло в душі Джоліона, зразу погасло — так діяв на нього цей здавлений голос. Чому всякий жаль до цієї людини зразу пропадає? Що в ній є такого?
— Я можу поїхати поговорити з нею, якщо ви хочете,— сказав він.— Мабуть, вона рада буде дістати розлучення, але напевно я нічого не знаю.
Сомс кивнув головою.
— Так, будь ласка, поїдьте. Я знаю її адресу, але не хочу її бачити.
Він безперестану водив язиком по губах, наче вони пересохли.
— Може, вип'єте чаю?— запитав Джоліон і вчасно стримався, щоб не додати «і оглянете будинок». І перший пройшов у хол. Подзвонивши й звелівши принести чай, він підійшов до мольберта й повернув полотно до стіни. Чомусь йому не хотілося, щоб його роботу побачив Сомс, який стояв тут, посеред великої кімнати, призначеної спеціально для його картин. В обличчі свого кузена, яке мало невловну родинну подібність, до його власного, в його випнутому підборідді, в гострому зосередженому погляді Джоліон побачив те, що навело його на думку: «Цей чоловік ніколи нічого не забуде і ніколи не виявить того, що таїться в його душі. Він затятий!»
VII. ЖЕРЕБЧИК І КОБИЛКА
Коли юний Вел залишив старше покоління, він подумав: «Яка нудота! Дядечко Сомс устругнув добрий жарт. Цікаво, що ж воно за дівчисько?» Він не сподівався нічого приємного від її товариства і раптом побачив її: вона стояла в холі й дивилася на нього. А вона гарненька! Йому пощастило!
— Боюся, ви мене не знаєте,— сказав він.— Мене звуть Вел Дарті. Я ваш далекий родич, троюрідний брат, чи як воно там зветься. Моя мати з Форсайтів.
Голлі, чия худенька смаглява рука затрималася в його руці, бо дівчині бракувало сміливості забрати її, сказала:
— Я не знаю нікого з родичів. Чи їх багато?
— Сила. Здебільшого вони нестерпні. Ну принаймні деякі з них. Родичі завжди нестерпні, правда?
— Мабуть, вони й собі вважають нас нестерпними,— сказала Голлі.
— Не знаю чого. От вас, наприклад, ніхто не може вважати нестерпною.
Голлі подивилася на нього — щирість, яка світилася в її замислених сірих очах, раптом сповнила Вела почуттям, що він повинен захищати її.
— Я хочу сказати, що родичі бувають різні,— додав він розважливо.— Наприклад, ваш батько здається цілком порядною людиною.
— Атож!— гаряче мовила Голлі.— Такий він і є насправді.
Щоки Вела залив рум'янець: в його пам'яті постала та сцена в «Пандемоніумі»: смаглявий чоловік із червоною гвоздикою в петельці, який виявився його рідним батьком!
— Але ви ж знаєте, які люди Форсайти,— сказав він майже злостиво.— О, я й забув, ви не знаєте.
— Які ж вони?
— О, страшенно розважливі; зовсім не спортсмени. Подивіться хоча б на дядечка Сомса.
— Охоче подивлюся,— сказала Голлі.
Вела охопило бажання взяти її під руку.
— Не треба,— мовив він,— краще ходімо надвір. Ви його й так скоро побачите. А ваш брат, який він?
Не відповідаючи, Голлі повела його на терасу і далі на лужок. Як вона може змалювати Джоллі, котрий, відколи вона себе пригадує, був її повелителем, володарем і ідеалом?
— Він, мабуть, верховодить над вами?— лукаво запитав Вел.— Я зустрінуся з ним у Оксфорді. А коні у вас є?
Голлі кивнула головою.
— Хочете подивитися стайні?
— Аякже!
Вони пройшли під дубом, минули лужок, порослий рідкими кущами, і зайшли у двір, де була стайня. Там, під вежею з годинником, лежав кошлатий біло-рудий пес, такий старий, що навіть не встав, а тільки помалу замахав закрученим, як бублик, хвостом.
— Це Балтазар,— сказала Голлі.- Він дуже старий, страшенно старий, майже такого ж віку, як і я. Бідний собака! Він дуже любить татуся.
— Балтазар! Чудернацьке ім'я. Але, знаєте, він не чистопородний.
— Ні, але він такий милий, - і вона нахилилася погладити собаку. Ніжна, струнка, з чорнявою простоволосою голівкою, з тонкою засмаглою шиєю і руками, вона здавалася Велові дивним чарівним створінням, яке раптом з'явилося перед ним і заступило все, що він знав досі.
— Коли помер дідусь,— сказала вона,— він два дні не хотів нічого їсти. Адже він бачив, як дідусь помирав.
— То це старий дядечко Джоліон? Мати завжди каже, що він був чудова людина.
— Так, чудова,— сказала Голлі просто й відчинила двері стайні.
В просторому стійлі стояла сріблисто-чала кобила, заввишки футів із п'ять, з довгим чорним хвостом і такою самою гривою.
— Це моя Русалка.
— О, конячка знаменита,— сказав Вел.— Але треба підрізати їй хвоста. Тоді вона буде ще краща.— І, впіймавши зосереджений погляд дівчини, він раптом подумав; «Може, й не варто його підрізати, якщо він їй подобається такий». І він глибоко вдихнув повітря стайні.— Коні чудова штука, еге ж? Мій тато...— він затнувся.
— Прошу?— мовила Голлі.
Бажання розповісти їй геть усе чисто мало не захопило його.
— Та не варто про це... Розумієте, він часом витрачає на них силу грошей. Я теж їх страх як люблю — і їздити верхи, і полювати. А ще мені подобаються перегони. Я хотів би сам брати участь у перегонах.
І, забувши про те, що в його розпорядженні лишився тільки один день, на який він призначив зустрічі двом своїм друзям, Вел раптом запропонував:
— Слухайте-но, якщо я завтра найму конячину, ви поїдете зі мною кататися в Річмонд-парк?
Голлі в захваті заплескала в долоні.
— Авжеж! Я так люблю їздити верхи! Але ж тут стоїть кінь Джоллі. Чому б вам не взяти його? Ось він. Ми можемо поїхати після чаю.
Вел нерішуче подивився на свої ноги в звичайних штанях. Він уявляв собі, як вона побачить його бездоганно одягненого, у коричневих чоботях і бедфордівських плисових штанях.
— Мені б не хотілося їздити на його коні,— сказав він.— Навряд чи це йому сподобається. До того ж, мабуть, дядечко Сомс хоче вже вирушати додому. Ні, не думайте, що я бігаю за ним хвостиком. У Bat, певно, немає дядечка? А лошачок нічого собі,— додав він, розглядаючи коня Джоллі, темно-гнідої масті, що поблискував білками очей.— У вас тут, мабуть, не полюють?
— Ні. Та мені й не до душі полювання. Звичайно, полювати цікаво, але то жорстока забава, правда ж? І Джун так гадає.
— Жорстока?— вигукнув Вел. — Дурниці. Хто така Джун?
— Моя сестра, зведена сестра, набагато старша за мене.
Вона обхопила руками морду коня Джоллі й потерлася носом об його ніс, стиха сопучи, що, здавалося, гіпнотизувало тварину. Вел дивився, як вона тулиться щокою до носа коня і поглядає на нього скоса блискучими очима. «Дуже миле дівча», — подумав він.
Вони верталися до будинку вже не такі балакучі, тепер у супроводі пса Балтазара, який тюпав так страшенно повільно, як ніхто на світі, і видимо сподівався, що вони не йтимуть швидше за нього.
— Місце тут чудове,— сказав Вел, коли вони спинилися під дубом, чекаючи, поки їх наздожене Балтазар.
— Атож,— сказала Голлі й зітхнула.— Але, звичайно, мені б хотілося побувати всюди. Я б хотіла бути циганкою.
— Так, цигани — це знаменито,— відповів Вел із певністю, яку він відчув тільки оце зараз.— А ви й справді таки схожі на циганку.
Обличчя Голлі раптом засяяло, наче темне листя, позолочене сонцем.
— Блукати по всьому світі, і все побачити, і жити просто неба — хіба це не розкіш!
— Поживемо й ми так!—сказав Вел. Авжеж! Поживемо!
— Це буде так гарно, ви та я, і більше нікого.
Голлі зміркувала, що це ніби не зовсім гаразд, і зашарілася.
— Ми неодмінно це зробимо,— вперто сказав Вел, але почервонів і собі.— Я вважаю, треба робити так, як тобі подобається. А що у вас там далі?
— Город, потім ставок, гай, а за ним ферма.
— Ходімо туди!
Голлі озирнулася на будинок.
— Мабуть, час уже пити чай. Он тато подає нам знак.
Вел, щось буркнувши, рушив услід за нею до будинку.
Коли вони знову зайшли в галерею, вигляд двох підстаркуватих Форсайтів, що пили чай, справив на них магічний вплив, і вони зовсім змовкли. Видовище було й справді разюче. Обидва кузени сиділи на канапці маркетрі, яка мала вигляд трьох з'єднаних крісел, оббитих сріблясто-рожевим шовком, а перед ними стояв низенький чайний столик. Вони відсунулися в різні боки, наскільки дозволяла канапка, і здавалось, посідали так, щоб не треба було дивитися один на одного; їли й пили вони більше, аніж розмовляли,— Сомсові начебто зовсім не смакувало печиво, що, проте, дуже швидко зникало, а Джоліонові ніби було трохи смішно з самого себе. Сторонній спостерігач навряд чи подумав би, що вони їдять жадібно, але обидва спожили таки чимало їжі. Коли молодше покоління дістало свою пайку, чаювання тривало далі у зосередженій мовчанці, аж поки Джоліон, закуривши сигарету, запитав Сомса:
— А як поживає дядечко Джеймс?
— Дякую, він зовсім немічний.
— Ми дивовижний рід, правда? Днями я взяв батькову родинну Біблію і вирахував середній вік десяти старих Форсайтів. Поки що він дорівнює вісімдесяти чотирьом рокам, а п'ятеро з них ще й досі живі. Вони, напевно, поб'ють рекорд,— і, лукаво позирнувши на Сомса, він додав:— Ми з вами вже не з того тіста, що вони.
Сомс посміхнувся. «Невже ви гадаєте, ніби я визнаю, що я їм нерівня,— здавалося, казав він,— чи що я згоджуся віддати якусь власність, а надто своє життя?»
— Може, нам і пощастить дожити до їхнього віку,— вів далі Джоліон,— але ж знаєте, як заважає невпевненість у собі, і саме в цьому й полягає різниця між нашим поколінням і їхнім. Ми втратили певність. Як і коли з'явилася ця невпевненість, я не можу збагнути. Мій батько був уже трохи уражений нею, але, на мою думку, навряд чи хто-небудь інший із старих Форсайтів відчував її хоч трохи. Ніколи не бачити себе таким, як бачать тебе інші,— це чудовий засіб самозбереження. Вся історія останнього століття полягає в цій різниці між нами й ними. А між нами й вами,— додав він, дивлячись крізь кільце диму на Вела й Голлі, що почували себе ніяково під його допитливим поглядом,— буде якась інша різниця. Не знаю, яка саме.
Сомс витяг годинника.
— Нам пора вирушати,— сказав він,— а то ми запізнимося на поїзд.
— Дядечко Сомс ніколи не запізнюється на поїзд, — пробурмотів Вел, напхавши повен рот.
— А навіщо запізнюватися?— просто запитав Сомс.
— Та я не знаю,— буркнув Вел,— інші люди чомусь запізнюються.
Виходячи надвір, він нишком стиснув худеньку засмаглу руку Голлі.
— Чекайте на мене завтра,— прошепотів він,— о третій. Я буду на дорозі: це заощадить нам час. Ми чудово покатаємось.
Біля воріт він озирнувся на неї і, якби не його світські принципи, помахав би їй рукою. Настрій у нього був такий, що він не мав ніякої охоти заводити розмову з дядечком. Та й не було такої небезпеки. Сомс наче води в рот набрав, поринувши в якісь далекі думки.
Жовте листя падало навколо цих двох подорожніх, що простували дорогою, яка тяглася півтори милі і якою Сомс ходив так часто в ті давно минулі дні, коли, сповнений таємної гордості, він приїздив до Робін-Гіла подивитись, як споруджується будинок — будинок, де він мав оселитися з жінкою, від якої тепер прагнув звільнитися. Він озирнувся на цю нескінченну осінню дорогу, що тягнулася між жовтими живоплотами. Як це було давно! «Я не хочу її бачити»,— сказав він Джоліонові. Чи ж правда це? «Може, й доведеться»,— подумав він і здригнувся, охоплений дивним трепетом, що, як кажуть, проймає людину в ту мить, коли хтось наступить на її могилу. Який холодний цей світ! Дивний світ! І, подивившися скоса на свого племінника, він подумав: «От якби мені його молодість! Цікаво, яка ж вона тепер!»
VIII. ДЖОЛІОН У РОЛІ ОПІКУНА
Коли гості пішли, Джоліон не повернувся до роботи над портретом, бо денне світло вже згасало; натомість він зайшов у кабінет, несвідомо прагнучи відновити те миттєве видиво й побачити батька, що сидить у старому коричневому шкіряному кріслі, поклавши ногу на ногу, і дивиться прямим поглядом з-під свого масивного чола. Часто в цій кімнаті, найзатишнішій у всьому будинку, Джоліон іноді переживав хвилини спілкування з батьком. Ні, він не вірив беззастережно в безсмертя людської душі — почуття його були далеко не такі логічні,— мабуть, то був якийсь повів, подібний до запаху або одне з тих гострих анімістичних вражень від форми чи переливів світла, що їх особливо гостро сприймає око художника. Тільки тут, у цій кімнатці, де батько проводив майже цілий день і де все лишилося без змін, до Джоліона поверталося почуття, що він пішов не зовсім, що він зоставив на цім світі тверезу пораду свого старого розуму і тепло своєї владної привабливості.
Що порадив би батько тепер, коли давня трагедія несподівано відродилася знову,— що сказав би він, довідавшись про загрозу тій, до якої він так прихилився в останні тижні свого життя? «Я повинен допомогти їй чим тільки зможу,— думав Джоліон.— Він заповів мені опікуватися нею. Але як їй допомогти?»
І, ніби прагнучи віднайти мудрість, душевну рівновагу й проникливий здоровий розум старого Форсайта, він сів у батькове крісло й поклав ногу на ногу. Але йому здавалося, що в крісло сіла лише бліда тінь минулого; в голову йому не набігла жодна світла думка, і тільки вітер стукав пальцями в потьмянілі шибки засклених дверей.
«Поїхати до неї самому?— думав він.— Чи, може, запросити її сюди? Як вона прожила ці роки? Як їй живеться тепер? Неприємно ворушити минуле цієї вечірньої пори». І знову перед ним зринула постать його двоюрідного брата, що стояв, стискаючи ручку парадних дверей гарного оливково-зеленого кольору, зринула виразно, наче фігурка, що виходить із старовинного годинника, коли він відбиває години; і його слова пролунали в Джоліонових вухах виразніше за дзвін годинника: «Я нікому не дозволю втручатися в мої справи. Я вже сказав вам і кажу ще раз: ми не приймаємо» Відраза, яку він тоді відчув до Сомса, до його плаского виголеного обличчя, сповненого бульдожої люті, до його сухорлявої, міцної, бездоганно вбраної постаті, яка злегка нахилилася, наче він проковтнув завелику кістку, знову охопила його, як і колись, і стала навіть іще гострішою. «Мені він неприємний,— подумав Джоліон.— Мені він глибоко неприємний. І тим краще: я залюбки заступлюся за його дружину» Напівхудожник-напівфорсайт, Джоліон усім своїм єством почував огиду до, як він називав, «сварок»; поки його не дійняли до живого, він нагадував того пса, про якого хтось влучно сказав: «Швидше втече, ніж укусить». В бороді його сховалася легенька посмішка. Яка іронія долі, що Сомсові довелося прийти саме сюди — в цей дім, побудований для нього самого! Як він нишпорив повсюди очима, як дивився на цю руїну своїх колишніх сподівань; нишком приглядався до стін і сходів, оцінював усе! і Джоліонові сяйнув інтуїтивний здогад: «Мабуть, він і тепер оселився б тут залюбки. Його без упину вабить те, що колись йому належало! Ну що ж, хоч би там як, а треба діяти. Але це так тяжко, страшенно тяжко»
Того ж таки вечора він написав у Челсі листа, питаючи в Айріні дозволу побачитися з нею.
Старе століття, яке бачило буйний розквіт індивідуалізму, заходило за жовтогарячий обрій, що віщував близькі бурі. Чутки про війну пожвавили лондонське життя, й так бурхливе наприкінці літнього сезону. А Джоліонові, який не часто навідувався до міста, вулиці здавались гарячково розбурханими через автомобілі й таксомотори, які щойно з'явилися на світ і яких він не схвалював з естетичних міркувань. Їдучи в кебі, він лічив їх і вирахував, що один автомобіль припадає на двадцять кінних екіпажів. «Рік тому їх було один на тридцять,— подумав він,— отже, вони ввійдуть у вжиток. Тепер буде більше торохняви, та й смороду теж» Він був один із тих дуже нечисленних лібералів, які заперечують усе нове, що втілюється в матеріальну форму; і він звелів візникові їхати до річки, далі від вуличного гамору,— йому захотілось помилуватися водою крізь жовтувату запону платанів. Біля невеличкого будинку, який стояв ярдів за п'ятдесят від набережної, він звелів візникові почекати і зійшов на другий поверх.
Так, місіс Герон удома.
Йому відразу впав у око вплив сталого, хоч і дуже скромного прибутку: він-бо добре пам'ятав, як убого виглядало це маленьке чепурне помешкання вісім років тому, коли він повідомив Айріні про те, що вона одержала спадок. Все було тепер нове, вишукане, скрізь пахло квітами. Загальний тон був сріблистий, до якого домішувалися чорний, сизий і золотавий кольори. «Жінка з тонким смаком»,— подумав він. Час дуже мало позначився на Джоліонові, бо він був Форсайт. Але на Айріні час ніби не позначився зовсім, принаймні таке було його враження. Йому здалося, що вона зовсім не постаріла, коли він побачив її в сірій оксамитовій сукні,— молода жінка з лагідними темними очима й темно-золотавими косами; вона простягла йому руку, ледь усміхаючись.
— Чому ви не сідаєте?
Мабуть, ще ніколи в житті він не сідав такий збентежений.
— Ви анітрохи не змінилися,— сказав він.
— А ви помолодшали, кузене Джоліоне.
Джоліон провів рукою по волоссю, іще густому, що завжди його тішило.
— Я вже старий, але цього не відчуваю. Це одна з переваг професії художника: вона зберігає молодість. Тіціан дожив до дев'яноста дев'яти років, і щоб померти, йому довелося захворіти на чуму. Знаєте, коли я вперше побачив вас, ви нагадали мені одну його картину.
— Коли ж ви мене вперше побачили?
— В Ботанічному саду.
— Як же ви впізнали мене, якщо доти ні разу не бачили?
— До вас підійшов один чоловік.
Він пильно дивився на неї, але її обличчя не змінилося; вона спокійно сказала:
— Так, це було багато віків тому.
— Скажіть, як вам пощастило зберегти молодість, Айріні?
— Хто не живе, той добре зберігається.
Гм! Гіркі слова! Хто не живе! Але це нагода почати розмову, і він скористався нею.
— Ви пригадуєте мого кузена Сомса?— Він помітив, що вона ледь посміхнулася, почувши таке дивне запитання, і відразу ж повів далі:— Він приходив до мене два дні тому. Він хоче розлучитися. А ви?
— Я?— вихопилося в неї вражено.— Через дванадцять років? Трохи запізно. Чи не важко це буде зробити?
Джоліон твердо глянув їй в очі.
— Ні, якщо...— сказав він.
— Якщо у мене є коханець? Але відтоді у мене нікого не було.
Що відчув він, почувши ці прості, щирі слова? Полегшення, подив, жаль? Венера, що дванадцять років не має коханця!
— А проте,— мовив він,— мабуть, ви теж багато б дали, щоб стати вільною.
— Не знаю. Яке це має тепер значення?
— А що, якби ви знову покохали?
— То й кохала б.
Цією простою відповіддю вона ніби підсумувала всю філософію жінки, від якої відцурався світ.
— Ну то гаразд! Чи треба йому що-небудь переказувати?
— Скажіть тільки: я шкодую, що він не вільний. Колись він мав нагоду звільнитися. Не знаю, чому він не скористався нею.
— Тому що він Форсайт. Адже ми ніколи не віддаємо нічого свого, поки не захочемо натомість чогось іншого; та й то не завжди.
Айріні усміхнулася.
— А ви, кузене Джоліоне? Мені здається, ви не такий.
— Адже я не зовсім чистий Форсайт — вважайте, що я покруч. Коли я виписую чек, то, округляючи суму, ніколи не віднімаю півпенса, а додаю,— зніяковіло відповів Джоліон.
— Що ж тепер хоче Сомс замість мене?
— Не знаю; може, дітей.
Хвилину вона помовчала, опустивши очі.
— Так,— мовила вона стиха,— це важко. Я б охоче допомогла йому, якби мала змогу.
Джоліон втупився в свій капелюх; його збентеження щомиті зростало, а разом із ним зростав захват, подив і жаль до цієї жінки. Вона була така гарна і така самотня; і, взагалі, життя таке заплутане!
— Ну що ж,— сказав він нарешті,— мені доведеться побачитися з Сомсом. Якщо я зможу стати вам у якій-небудь пригоді, то я завжди до ваших послуг. Звичайно, я всього лише нікчемний заступник свого батька. В кожному разі, я вас повідомлю про наслідки моєї розмови з Сомсом. Він і сам може подати який-небудь привід.
Вона похитала головою.
— Розумієте, він може багато на цьому втратити; а мені втрачати нічого. Я б дуже хотіла, щоб він став вільний, але, мені здається, я нічим не можу допомогти йому.
— Поки що мені теж так здається,— сказав Джоліон і незабаром почав прощатися.
Він пішов до кеба. Пів на четверту! Сомс іще сидить у конторі.
— На Полтрі,— гукнув він у віконце. Перед будинком парламенту й на Уайтхолі газетярі вигукували: «Серйозне становище в Трансваалі!»—але він майже не чув їх, поринувши в спогади про цю чарівну жінку, про її лагідні темні очі та слова: «Відтоді у мене нікого не було». Як вона живе, отак відірвана від життя? Самотня, беззахисна, під загрозою того, що кожний чоловік ладен простягнути руку й скривдити її чи навіть схопити її при першій нагоді. І отак вона живе рік за роком!
Табличка «Полтрі» вгорі над перехожими повернула його до дійсності.
Напис «Форсайт, Бастард і Форсайт» чорними літерами на гороховому тлі трохи додав йому рішучості, і він зійшов на гору кам'яними сходами, бурмочучи:
— Замшілий, затхлий храм власності! Проте нам без нього не обійтися!
— Я хочу бачити містера Сомса Форсайта,— сказав він хлопцеві, що відчинив двері.
— Як доповісти?
— Містер Джоліон Форсайт.
Хлопчина глянув на нього зацікавлено: він ще ніколи не бачив Форсайта з бородою — і зник.
Контора «Форсайт, Бастард і Форсайт» помалу поглинула контору «Тутінг і Боулз» і захопила весь другий поверх. Тепер фірма складалася тільки з Сомса й численного штату старших і молодших клерків. Коли близько шести років тому Джеймс пішов на спочинок, справи фірми одразу набули великого розмаху, особливо швидко вона почала зростати після того, як її залишив Бастард, котрого виснажила, на думку багатьох, справа «Фраєр проти Форсайта», що дедалі більше грузнула в судовій трясовині й обіцяла дедалі меншу вигоду позовникам. Сомс, який дивився на дійсність тверезішим оком, ніколи не брав того близько до серця; навпаки, він давно вже збагнув, що провидіння забезпечило його в такий спосіб двомастами фунтів прибутку на рік,— а чом би й ні?
Коли Джоліон зайшов, його двоюрідний брат складав список тих процентних паперів, які, беручи до уваги чутки про війну, він збирався порадити своїм клієнтам продати негайно, поки їх не почали продавати інші. Він повернув голову, глянув скоса на Джоліона й сказав:
— Добридень. Зачекайте хвилинку. Сідайте, будь ласка.
Записавши ще три вклади й поклавши лінійку, щоб позначити, де він спинився, Сомс повернувся до Джоліона, покусуючи свого плаского вказівного пальця.
— Прошу?— мовив він.
— Я її бачив.
Сомс насупився.
— Ну?
— Вона зберігає вірність минулому.
Сказавши це, Джоліон відчув сором. Обличчя двоюрідного брата спалахнуло жовтуватим рум'янцем. Навіщо було дражнити бідолаху!
— Я маю переказати вам: вона шкодує, що ви не вільні. Дванадцять років — довгий час. Ви знаєте закон краще за мене і знаєте можливості, які він дає вам.
У Сомса вихопився якийсь звук, і обидва змовкли на добру хвилину. «Воскова лялька!— думав Джоліон, стежачи за цим холодним обличчям, з якого швидко сходив рум'янець.— Він ніколи не викаже жодним знаком, що думає чи що має намір зробити. Наче з воску!» І він перевів погляд на план квітучого приморського містечка Байстріт, майбутній вигляд якого був зображений на стіні і мав живити власницькі інстинкти клієнтів фірми. І в нього промайнула чудернацька думка. «Чи не одержу я зараз рахунок: «За консультацію містерові Форсайту в справі мого розлучення — за те, що я вислухав його розповідь про візит до моєї дружини, за пораду піти й поговорити з нею ще раз він має сплатити шістнадцять шилінгів і вісім пенсів».
Несподівано Сомс сказав:
— Я не можу так жити далі. Кажу вам, я не можу так жити далі.
Очі його неспокійно бігали, як у тварини, що шукає, куди сховатися від переслідувачів.
«Він і справді страждає,— подумав Джоліон.— Я не повинен забувати про це, хоч він мені й не до вподоби»
— Звичайно,— сказав він,— все залежить тільки від вас. Чоловік завжди може владнати цю справу, якщо візьме провину на себе.
Сомс рвучко повернувся до нього із глухим стогоном, що, здавалось, вихопився з глибини його душі.
— Чому я маю страждати знову після всього того, що мені довелося вистраждати? Чому?
Джоліон тільки знизав плечима. Його розум погодився, його інстинкт повстав; а чому — він і сам не міг пояснити.
— Ваш батько,— провадив Сомс,— був чомусь прихильний до неї. Та й ви, мабуть, теж?— Він гостро позирнув на Джоліона.— Здається, досить тільки людині скривдити когось — і всі починають симпатизувати їй. Не знаю, в чому була моя провина, й досі не знаю. Я завжди ставився до неї добре. Я давав їй усе, що вона хотіла. Вона була мені потрібна.
Знову Джоліонів розум погодився, але інстинкт знову повстав. «Що воно таке?— подумав він.— Мабуть, я створений якось недоладно. Проте, якщо й так, хай я вже краще буду недоладний».
— Адже зрештою,— мовив Сомс із похмурою люттю, вона була моя дружина.
І слухачеві його зразу сяйнула думка: «Так ось у чім річ! Власність! Звичайно, всі ми володіємо якимись речами Але — людьми!!!»
— Вам треба зважити на факти,— сухо мовив він,— чи, певніше, на їхню відсутність.
Сомс знову зиркнув на нього швидким підозріливим поглядом.
— Їхню відсутність?— перепитав він.— Так, але я не дуже цього певний.
— Даруйте мені,— відповів Джоліон,— я переказав вам те, що сказала вона. А вона висловилася цілком ясно.
— Я знаю з власного досвіду, що її словам не можна сліпо вірити. Побачимо.
Джоліон підвівся.
— До побачення,— мовив він коротко.
— До побачення,— відповів Сомс, і Джоліон вийшов, намагаючися зрозуміти напіввражений, напівзагрозливий вираз на обличчі свого двоюрідного брата. Всю дорогу до вокзалу Ватерлоо він був наче сам не свій, серце його обливалося кров'ю і, їдучи додому поїздом, він думав про Айріні у її самотньому помешканні, про Сомса у його самотній конторі і про те, як дивно паралізоване життя обох. «В зашморгу,— подумав він.— Обоє вони попали шиями в зашморг,— а її шия на диво гарна!»
IX. ВЕЛ ЧУЄ НОВИНУ
Приходити на призначену зустріч аж ніяк не було звичкою молодого Вела, отож коли він забув про два побачення і з'явився на одне, то цей останній вчинок був великим дивом, про яке він і думав, трюхикаючи до міста з Робін-Гіла, після прогулянки верхи вдвох із Голлі. На своїй сріблисто-чалій довгохвостій кобилці вона була ще вродливіша, ніж учора; і Велові, на якого найшов самокритичний настрій під впливом туманного жовтневого присмерку, який огорнув околиці Лондона, здавалося, що під час їхньої двогодинної прогулянки він визначався хіба що блискучими чобітьми. Він витяг свого золотого годинника — Джеймсів подарунок — не для того, щоб подивитися, котра година, а глянути на своє обличчя, що відбивалося в блискучій покришці. Над бровою у нього вискочив прищик, і це його неприємно вразило, бо це, напевно, неприємно вразило і її. У Крама не бувало ніяких прищиків. Він згадав про Крама, і тут же перед ним постала сцена в залі «Пандемоніума». Сьогодні у нього не було ані найменшого бажання відкрити Голлі свою душу й розказати про батька. Батькові бракувало поезії, яка зігріла Велове серце вперше за всі його дев'ятнадцять років. «Ліберті» і Цінтію Дарк, це майже міфічне втілення всіх життєвих принад, «Пандемоніум» і жінку непевного віку — їх наче водою змило з пам'яті Вела, який був під враженням прогулянки зі своєю новою сором'язливою темнокосою кузиною. Вона «знаменито» їздила верхи, тому його дуже потішило те, що вона слухняно їхала слідом за ним, куди він хотів, довгими алеями Річмонд-парку, хоч напевно знала їх набагато краще, ніж він. Пригадуючи все це, він дивувався, чого він не поговорив з нею по-людському; тепер йому здавалося, що він міг би розповісти «страшенно багато цікавого», якби тільки йому знову трапилася така нагода; і думка, що завтра доведеться повернутись до Літлгемптона, а дванадцятого їхати в Оксфорд «на цей клятий іспит» без найменшої надії побачити її перед тим, затьмарювала його душу швидше, ніж вечірні сутінки затьмарювали землю. Проте, звичайно, він їй напише, і вона пообіцяла йому відписати. Зрештою, можливо, вона приїде в Оксфорд відвідати брата. Ця думка блиснула, наче перша зірка, що з'явилася на небосхилі, коли він під'їхав до стайні Педвіка поблизу Слоун-сквер. Він скочив із коня і з насолодою потягнувся, бо йому довелось проїхати добрих двадцять п'ять миль. Щось успадковане від вдачі Дарті примусило його п'ять хвилин побалакати з молодим Педвіком про фаворита кембріджшірських перегонів; потім, мовивши: «Допишіть конячину до мого рахунку»,— він пішов, важко переставляючи затерплі ноги й ляскаючи по чоботях своїм невеликим стеком. «Гуляти мені сьогодні анітрохи не хочеться,— подумав він.— Може, мама звелить подати шампанського, щоб відзначити мій від'їзд». З шампанським і спогадами про сьогоднішню прогулянку він міг би непогано провести вечір удома.
Коли він, прийнявши ванну й перевдягнувшись, спустився до вітальні, то застав там матір у вечірній сукні з глибоким викотом і, на свою превелику досаду, дядечка Сомса. Вони припинили розмову, коли він зайшов; потім дядечко мовив:
— Краще йому сказати.
Почувши ці слова, які, очевидно, стосувалися його батька, Вел зразу ж подумав про Голлі. Невже він вчинив щось ганебне? Мати почала говорити.
— Твій батько,— сказала вона своїм добре натренованим голосом світської дами, тим часом як пальці її безпорадно сіпали зелену парчу,— твій батько, мій хлопчинку, він... він не в Ньюмаркеті; він виїхав до Південної Америки. Він... він покинув нас.
Вел перевів погляд із неї на Сомса. Покинув їх! Чи йому шкода? Чи любить він батька? Хвилину він сам не знав — так чи ні. Аж раптом до нього наче долинув запах гарденії і сигар, серце його защеміло, і йому таки стало сумно. Батько це батько, хіба він може отак піти від нього! Ні, так не буває! До того ж не завжди батько був тим «шалапутом», якого він зустрів у «Пандемоніумі». В пам'яті його постали приємні спогади про модних кравців, про коней, про дарунки, які батько йому робив, навідуючи його в школі, про те, який він був щедрий, коли в нього водилися гроші.
— Але чому?— запитав він. І одразу пожалкував, що в нього вихопилось таке запитання. Скинувши маску незворушності, материне обличчя болісно скривилося, і Вел вигукнув:— Добре, мамо, не кажи мені нічого! Але що це все-таки означає?
— Боюся, Веле, що це означає розлучення.
У Вела вихопився якийсь хрипкий звук, і він швидко позирнув на дядечка, на якого його привчили дивитися, мов на якийсь запобіжний захід проти наслідків того, що він, Вел, має батька, і навіть проти того, що в жилах його тече кров Дарті. Худорляве обличчя Сомса неначе здригнулося, і це ще дужче вразило Вела.
— Це можна зробити без розголосу, правда ж?
І він ясно пригадав, як йому самому цікаво було читати всі огидні подробиці скандальних шлюборозлучних процесів, що їх частенько друкували в газетах.
— Невже цього не можна зробити якось так, щоб не привертати нічиєї уваги? Це дуже неприємно для... для мами і... і для всіх.
— Все буде зроблено так, щоб уникнути розголосу, можеш бути певний.
— Так... але навіщо це взагалі? Адже мама не має наміру виходити заміж удруге.
Він сам, сестри, їхнє прізвище, заплямоване в очах його шкільних товаришів, в очах Крама, всього Оксфорда, в очах Голлі! Нестерпно! Для чого це?
— Правда ж, мамо?— гостро запитав він.
Зустрівшися віч-на-віч із своїми власними почуттями, які пробудив той, кого вона любила найдужче в світі, Вініфред підвелася з крісла ампір, на якому сиділа. Їй стало ясно: її син буде проти неї, якщо вона не скаже йому всієї правди; але як її сказати? Отож, і далі сіпаючи зелену парчу, вона звела погляд на Сомса. Вел і собі звів на нього погляд. Звичайно, це втілення респектабельності й почуття власності зробить усе можливе, щоб уберегти рідну сестру від такої ганьби!
Сомс повільно провів інкрустованим розрізним ножем по гладенькій поверхні столу маркетрі; потім, не дивлячись на племінника, мовив:
— Ти не знаєш, що твоїй матері довелося витерпіти протягом цих двадцяти років. Це, Веле, тільки остання крапля.— І, глянувши скоса на Вініфред, він додав:— Розказати йому?
Вініфред мовчала. Якщо йому не сказати, він буде проти неї! А проте як це страшно для сина — почути такі речі про рідного батька! Стиснувши губи, вона кивнула головою.
Сомс заговорив швидким рівним голосом:
— Він завжди був як камінь на шиї в твоєї матері. Вона раз у раз сплачувала його борги; він часто приходив п'яний, ображав її, погрожував їй; а тепер він виїхав до Буенос-Айреса з танцівницею.— І, ніби сумніваючись, чи його слова справили на хлопця достатнє враження, зразу ж додав:— Він подарував їй перли твоєї матері.
Вел конвульсивно підвів руку. Помітивши цей сигнал біди, Вініфред вигукнула:
— Годі вже, Сомсе! Замовкни!
В душі у хлопця боролися Дарті й Форсайт. Борги, пияцтво, танцівниці — все це можна ще зрозуміти, але перли — ні! Це вже занадто! І раптом він відчув, як материна рука стискає його руку.
— Ти ж розумієш,— чув він Сомсів голос,— ми не можемо дозволити, щоб усе це почалося знову. Для всього є межа; треба кувати залізо, поки воно гаряче.
Вел вивільнив руку.
— Але... але ж ви ніколи не розкажете про цей випадок із перлами. Я цього не знесу, не знесу, та й годі!
Вініфред вигукнула:
— Ні, ні, Веле, ніколи! Тобі хотіли тільки показати, який нестерпний твій батько!
І дядечко ствердно кивнув головою. Трохи заспокоєний, Вел дістав сигарету. Цей тоненький вигнутий портсигар подарував йому батько. Ой як це жахливо — саме тепер, коли він їде вчитися в Оксфорд!
— Невже мамі не можна допомогти якось інакше?— спитав він.— Я сам би піклувався про неї. А це можна зробити й згодом, якщо справді виникне така потреба.
На устах Сомса з'явилася посмішка, миттєва гірка посмішка.
— Ти не розумієш, що говориш. В таких справах не може бути нічого фатальнішого, ніж зволікання.
— Чому?
— Кажу тобі, хлопче, не може бути нічого фатальнішого. Я знаю це з власного досвіду.
В голосі його звучав гіркий біль. Вел дивився на нього здивовано, йому ніколи не доводилося бачити, щоб дядечко виявляв будь-які почуття. Ага! Так, тепер він пригадав: колись була тітонька Айріні, і з нею щось сталося — сталося щось таке, про що всі мовчать; одного разу він чув, як батько обізвав її негарним словом.
— Я не хочу говорити погано про твого батька,— провадив твердо Сомс,— але я знаю його досить добре і можу сказати з певністю: не мине й року, як він знову сяде на шию твоїй матері. Можеш собі уявити, що означатиме його повернення для неї і для всіх вас. Єдиний вихід — розрубати цей вузол негайно.
Вел мимоволі притих; і, подивившись на материне обличчя, він, мабуть, уперше по-справжньому збагнув, що його почуття не завжди мають найбільшу вагу.
— Гаразд, мамо,— сказав він,— ми тебе підтримаємо. Я б хотів тільки знати, коли це станеться. Ти ж знаєш, що це мій перший семестр. Я не хочу бути там, коли справа завариться.
— Хлопчику мій любий,— стиха мовила Вініфред.— Навіщо тобі цей клопіт?— Так за звичкою вона висловила те, що, судячи з виразу її обличчя, завдавало їй глибокого болю.— Коли це буде, Сомсе?
— Не можу сказати. Не раніше як через кілька місяців. Спочатку треба домогтися поновлення твоїх подружніх прав.
«Що воно, в біса, таке?— подумав Вел.— Які ці юристи нудні й тупі! Не раніше як через кілька місяців! Тим часом я знаю напевно одне: у мене немає настрою обідати вдома». І він сказав:
— Вибач, мамо, але зараз я маю йти: мене запрошено на обід.
Хоча це був його останній вечір — завтра він виїздив,— Вініфред кивнула йому головою майже з вдячністю; обоє відчували, що сьогодні вони вже вдосталь виливали свої почуття.
Наче в чаду, вискочив пригнічений Вел на туманну Грін-стріт. І, тільки дійшовши до Пікаділлі, він побачив, що в кишені у нього всього вісімнадцять пенсів. Хіба ж на вісімнадцять пенсів пообідаєш, а йому дуже хотілося їсти. Він сумно подивився на вікна клубу «Айсіум», де часто вони з батьком так розкішно обідали! Прокляті перли! Їх ніяк не забудеш! Але чим більше він міркував і ходив вулицями, тим дужче, певна річ, його мучив голод. Якщо не повернутися додому, то залишалося тільки два місця, куди він міг піти: до дідуся на Парк-лейн і до Тімоті на Бейзвотер-род. Де буде не так нудно? У дідуся, мабуть, обід буде кращий, навіть коли він з'явиться несподівано. У Тімоті частують добре, коли тебе чекають у гості, але тільки в такому разі. Нарешті він вирішив піти на Парк-лейн, почасти під впливом тієї думки, що виїхати в Оксфорд, позбавивши дідуся нагоди дати внукові трохи грошей, навряд чи справедливо щодо них обох. Мати, напевно, довідається, що він був там, і, мабуть, подумає хтозна-що; але хай собі думає. Він подзвонив.
— Привіт, Уормсоне, як на вашу думку, чи дадуть мені пообідати?
— Саме збираються сідати за стіл, містере Веле. Містер Форсайт буде дуже радий бачити вас. Він згадував вас за сніданком: казав, що ви ніколи не заходите.
Вел усміхнувся.
— Ну, ось я й прийшов. Заріжте вгодоване теля, Уормсоне, подайте шампанського.
Уормсон ледь усміхнувся — ну й шибеник із цього хлопця!
— Я спитаю місіс Форсайт, містере Веле.
— Отакої,— буркнув Вел, скидаючи пальто.— Ви, мабуть, забули, що я вже не школяр.
Уормсон, який не був позбавлений почуття гумору, відчинив двері за вішалкою з оленячих рогів і оголосив:
— Містер Валерус, мем.
«От клята душа!»—подумав Вел, заходячи у вітальню.
Теплі обійми, вигук Емілі: «Це ти, Веле!»— і тремтячий голос Джеймса: «Нарешті ти з'явився!»— допомогли йому відновити почуття власної гідності.
— Чому ти нас не попередив заздалегідь? У нас сьогодні на обід тільки бараняче сідельце. Шампанського, Уормсоне,— сказала Емілі.
І вони пішли в їдальню.
За великим обіднім столом, тепер якомога зсуненим,— столом, за яким колись сиділо стільки елегантно вбраних гостей,— Джеймс умостився на одному кінці, Емілі на другому, а Вел посередині між ними; і на хлопця раптом повіяло самотиною, у якій жили бабуся і дідусь тепер, коли всі четверо їхніх дітей вилетіли з гнізда. «Сподіваюсь, я вріжу дуба перш ніж постарію, як дідусь,— подумав він.— Бідолашний старий, він висох на скіпку!» І, притишивши голос, він сказав Емілі, поки дідусь і Уормсон обговорювали питання, чи не забагато цукру поклали в суп:
— Вдома у нас таке заварилося, бабусю. Та, мабуть, ви знаєте.
— Знаю, мій хлопчику.
— Дядечко Сомс саме був у нас, коли я йшов із дому. А як, на вашу думку, невже нічого не можна зробити, щоб уникнути розлучення? Чому він так наполягає на цьому?
— Тихше, любий!— пошепки мовила Емілі.— Ми приховуємо це від дідуся.
Джеймсів голос озвався з протилежного кінця столу:
— Що там таке? Про що це ви розмовляєте?
— Про Велів коледж, Джеймсе,— відповіла Емілі.— У ньому навчався молодий Парізер, пам'ятаєш, згодом він мало не зірвав банк у Монте-Карло.
Джеймс пробурмотів, що він не знає, а Вел нехай там бережеться, бо ще, чого доброго, вскочить у якусь халепу. І він похмуро подивився на внука; крізь настороженість у його погляді прозирала любов.
— Чого я боюся,— сказав Вел, утупивши погляд у тарілку,— то це того, що мені доведеться жити в скруті.
Він інстинктивно вгадав слабке місце старого — його побоювання, що внуки не досить добре забезпечені.
— Ні,— сказав Джеймс, і з його ложки закапав суп,— ти матимеш досить грошей, тільки гляди, щоб тобі на все вистачило.
— Звичайно,— стиха мовив Вел,— якщо грошей буде досить. А скільки ж я матиму, дідусю?
— Триста п'ятдесят фунтів; це дуже багато. Коли я був такий, як ти, у мене майже нічого не було.
Вел зітхнув. Він сподівався дістати чотириста і боявся, що йому дадуть тільки триста.
— Не знаю, яку суму призначили твоєму юному кузенові,— мовив Джеймс,— він теж там навчається. Його батько багатий.
— А ви, дідусю, хіба ні?— зухвало спитав Вел.
— Я?— захвилювався Джеймс.— У мене стільки великих витрат. Твій батько...— І він замовк.
— У кузена Джоліона розкішний будинок. Ми їздили туди з дядечком Сомсом — стайні просто чудо.
— Ах!— Джеймс тяжко зітхнув,— Той будинок... Я наперед знав, що з цього вийде!
І він заглибився в похмурі роздуми над Тарілкою з риб'ячими кістками. Синова трагедія і той розбрат, який вона викликала в родині Форсайтів, і досі породжували в його душі цілу бурю сумнівів та побоювань. Вел, якому кортіло поговорити про Робін-Гіл, бо Робін-Гіл поєднувався з Голлі, повернувся до Емілі й запитав:
— Це той будинок, що його споруджено для дядечка Сомса?— і, коли вона ствердно кивнула, мовив:- Бабусю, будь ласка, розкажіть мені про дядечка. Що сталося з тітонькою Айріні? Чи вона жива? Мені здалося, що сьогодні він дуже занепокоєний.
Емілі приклала палець до уст, але Джеймс почув слово «Айріні» і зразу нашорошив вуха.
— Що там таке?— озвався він, не донісши до рота кусника баранини.— Хто її бачив? Я знав, що нам іще не раз доведеться почути про неї.
— Ну ж бо, не хвилюйся, Джеймсе,- сказала Емілі.- Їж собі спокійненько. Ніхто нікого не бачив.
Джеймс поклав виделку
— Отак воно завжди, мовив він. — Мабуть, я не доживу до того часу, коли ти мені що-небудь розкажеш. Сомс вирішив розлучитися?
— Дурниці, сказала Емілі з незрівнянним апломбом. -Сомс має досить здорового глузду, щоб цього не зробити
Джеймс узяв у жменю свої довгі сиві баки й пригладив їх так, що вони закрили його кощаве горло.
— Вона... вона завжди була.. мовив він, і на цій загадковій заяві розмова урвалася, бо саме зайшов Уормсон
Але згодом, коли на зміну баранячому сідельцю подали солодке і фрукти, коли Вел одержав чек на двадцять фунтів і дідусів поцілунок, не схожий ні на який інший поцілунок у світі,— старечі уста припали до нього з якоюсь боязкою жадібністю, наче піддаючися слабкості,— він у холі спробував знову завести цікаву для нього розмову.
— Бабусю, розкажіть про дядечка Сомса. Чому він так наполягає, щоб мама розлучилася з батьком?
— Твій дядечко Сомс, — сказала Емілі голосом, у якому звучала перебільшена впевненість,— юрист, мій любий хлопчику. У цьому ділі він тямить більше за нас.
— Справді?— промурмотів Вел.— Але що ж таки сталося з тітонькою Айріні? Я пам'ятаю, вона була така вродлива
— Вона... гм...— сказала Емілі,— повелася дуже непристойно. У нас не заведено про це говорити.
— Я не хочу, щоб усі в Оксфорді знали про наші справи!-вигукнув Вел.— Навіть подумати про це страшно. Чому не можна вгамувати батька, не виносячи цієї справи на люди?
Емілі зітхнула. Маючи стільки фешенебельних знайомств, вона весь час жила в атмосфері розлучень,— багато з тих, що колись сиділи за її столом, тепер ославилися на все місто Проте коли лиха слава стала загрожувати її власній родині це сподобалося Емілі не більше, аніж іншим. Але вона була на диво практична й смілива жінка і завжди віддавала перевагу реальним речам перед примарними видивами.
— Твоїй матері, Веле, буде краще, якщо вона зовсім звільниться,— сказала вона.— На добраніч, мій любий хлопчику, і не носи там, у Оксфорді, яскравих жилеток: вони вже вийшли з моди. Ось тобі невеличкий подарунок.
З п'ятьма фунтами в руці й теплотою в серці, бо він любив свою бабусю, Вел вийшов на Парк-лейн. Вітер розвіяв імлу, на тротуарі шаруділо осіннє листя, в небі сяяли зорі. Маючи стільки грошей у кишені, він відчув, що його охоплює спокуса «трохи розважитися»; проте не встиг він ступити й півсотні кроків у напрямку до Пікаділлі, як перед ним з'явилося сором'язливе обличчя Голлі та поважний погляд її очей, в глибині яких танцювали бісики, і він знову відчув, як його рука запалала від потиску її теплої, затягненої в рукавичку руки. «Цур йому!— подумав він.— Піду-но я краще додому!»
X. СОМС ВІТАЄ У СЕБЕ МАЙБУТНЄ
Кататися по річці було вже запізно, але погода видалася чудова, і під прижовклим листям і досі жевріло літо. Того недільного ранку Сомс раз у раз поглядав на обрій із свого садка на березі Темзи біля Мейплдергема. Він сам розставив квіти у плавучому будиночку і приготував човен, на якому після сніданку збирався покатати своїх гостей. Розкладаючи подушки з китайською вишивкою, він питав себе, чи хочеться йому поїхати в човні вдвох із Аннет. Вона дуже гарненька, то чи може він покластися на свою витримку, яка не дозволить йому сказати тих слів, що його зв'яжуть, не дозволить перейти межу розважливості? Троянди на веранді ще цвіли, ще зеленів живопліт, і майже не видно було ніяких ознак глибокої осені, що навіюють похмурий настрій; а проте він нервувався, непокоївся і був непевний того, чи зможе повестися саме так, як треба. Цей візит він замислив для того, щоб Аннет і її мати ясніше уявили його достаток, щоб вони поставилися з належною пошаною до будь-якої пропозиції, яку він згодом надумається зробити. Він одягся дуже дбайливо, щоб не здаватися ані занадто молодим, ані занадто старим, дякуючи долі за те, що волосся в нього і досі густе й гладеньке і ще не почало сивіти. Тричі він виходив нагору в свою картинну галерею. Якщо вони хоч трохи знаються на картинах, то відразу побачать, що саме тільки його зібрання варте принаймні тридцять тисяч фунтів. Він також пильно оглянув розкішну спальню, що виходила вікнами на річку,— тут вони знімуть свої капелюшки. Це буде її спальня, якщо... якщо справа піде на лад і вона стане його дружиною. Підійшовши до туалетного столика, він провів рукою по бузковій подушечці, в яку були застромлені різноманітні шпильки; з вази, наповненої трояндовими пелюстками, йшли пахощі, від яких йому злегка запаморочилася голова. Його дружина! От якби швидше з усім покінчити і не проходити через це страхітливе розлучення; і, похмуро зморщивши чоло, він поглянув у вікно на річку, що виблискувала за трояндовими кущами і моріжком. Мадам Ламот безумовно поступиться, побачивши, які перспективи чекають її дочку; а Аннет безумовно поступиться перед своєю матір'ю. Якби тільки він був вільний! Він поїхав на станцію, щоб їх зустріти. Який у француженок витончений смак! Мадам Ламот була в чорному з бузковим туалеті, Аннет у сірувато-бузковій полотняній сукні, в кремових рукавичках і капелюшку. Вона виглядала трохи блідою, як усі лондонські дівчата, а в її синіх очах світилася сором'язлива поважність. Чекаючи, поки вони вийдуть снідати, Сомс стояв біля відчинених засклених дверей їдальні, втішаючись сонцем, квітами, деревами,— ця втіха тільки тоді повна, коли ти можеш поділити її з молодістю й красою. Він замовив сніданок, обміркувавши все до найменших дрібниць: вино — найкращий сотерн, страви найвишуканіші, кава, подана на веранду, просто чудова. Мадам Ламот випила м'ятного лікеру, Аннет відмовилась. Вона поводилася дуже мило, хоч у її поведінці ледь-ледь відчувалося, що вона свідома своєї краси. «Атож,— думав Сомс,— ще один рік лондонського життя в такому оточенні, і вона зіпсується».
Мадам висловлювала своє захоплення стримано, як справжня француженка:
— Adorable! Le soleil est si bon! [23] І все тут si chic [24], правда, Аннет? Мосьє справжнісінький Монте-Крісто.
Аннет упівголоса висловила свою згоду й подивилася на Сомса з виразом, якого він не міг збагнути. Він запропонував покататися на човні. Але катати двох жінок, одна з яких здавалася такою чарівною на китайських подушках, було не вельми приємно,— у глибині серця ворушився жаль за втраченими можливостями; отож вони тільки трохи проїхали до Пенгборна, а тоді помалу попливли назад за водою; час від часу осінній лист падав на Аннет або на чорну пишноту її матері. У Сомса було прикро на душі, його мучила думка «Як, коли, де мені сказати і що?» Вони ще навіть не знають, що він одружений. Сказати їм, що він одружений,— означає поставити під загрозу всі його плани; проте, якщо він не натякне їм виразно про свій намір просити руки Аннет, то її може підхопити хтось інший, перш ніж він буде вільний і дістане можливість посвататись до неї.
За чаєм, який вони обидві пили з лимоном, Сомс завів розмову про Трансвааль.
— Там буде війна,— сказав він.
Мадав Ламот забідкалась:
— Ces pauvres gens bergers! [25] Невже не можна дати їм спокій?
— Сомс посміхнувся — таке запитання здалося йому нісенітним
Як ділова жінка вона повинна розуміти, що англійці не можуть поступитися своїми законними комерційними інтересами.
— То он воно як!
Проте мадам Ламот вважала, що англійці трохи лицемірні Вони говорять про справедливість і про своїх поселенців у Південній Африці, а про свої комерційні справи не згадують жодним словом. Мосьє перший пояснив їй, у чому річ.
— Бури напівцивілізовані, зауважив Сомс.— Вони заважають прогресу Нам не можна відмовлятися від нашого сюзеренітету
— Що це означає? Сюзеренітет? Яке дивне слово!
Схвильований загрозою принципу власності й натхнений спрямованими на нього гарними очима Аннет, Сомс відчув приплив красномовства. Він був у захваті, коли вона незабаром сказала.
— Мені здається, мосьє має слушність. Їх треба провчити.
Розумна дівчина!
— Звичайно,— сказав він,— ми повинні діяти стримано Я не джингоїст. Нам треба виявити твердість, не вдаючись до насильства. Може, підемо нагору, подивитеся мої картини?
Водячи їх по галереї, де були зібрані його скарби, він скоро зрозумів, що вони нічого не тямлять у малярстві. Вони проминули його недавно придбаного Мауве, чудову картину «Додому з сінокосу», наче то була літографія. Мало не затамувавши дух, він чекав, як вони оцінять перлину його колекції — Ізраельса, що останнім часом зростав у ціні, і він, стежачи за цим зростанням, дійшов висновку, що попит на нього сягнув максимуму і картину краще продати. Вони на неї навіть не звернули уваги. Це його боляче вразило. А проте нехай краще у Аннет буде незайманий смак, який можна буде розвивати, аніж мати справу з тупим застояним невіглаством англійського міщанства. В кінці галереї висів Месоньє, якого він навіть соромився,— ціна на Месоньє невпинно падала. Мадам Ламот стала перед ним.
— Месоньє! Яка краса!
Вона знала це ім'я. Сомс скористався нагодою. Злегка торкнувшись руки Аннет, він сказав:
— Чи вам, Аннет, подобається мій дім?
Вона не відсмикнула руки, не відповіла на його дотик; вона подивилася йому просто в очі, потім опустила погляд і стиха відповіла:
— Кому б він не сподобався? Тут так гарно!
— Можливо, колись...— почав був Сомс і затнувся.
Вона була така вродлива, така стримана, що просто лякала його. Ці волошкові очі, струнка молочно-біла шия, гнучкий стан — все це спокушало його відкинути обережність і відкрити їй свою душу. Ні, ні! Треба мати твердіший грунт під ногами, значно твердіший! «Краще я мовчатиму,— подумав він.— Хай помучиться невідомістю». І він підійшов до мадам Ламот, яка й досі стояла перед Месоньє.
— Атож, це непоганий зразок його пізньої творчості. Вам треба приїхати ще раз, мадам, і подивитися на мої картини при освітленні. Вам треба приїхати обом і залишитися на ніч.
Мадам була у захваті. Освітлені, вони, напевно, просто чарівні. І річка в місячному сяйві, мабуть теж чудова!
Аннет стиха мовила:
— Ти сентиментальна, maman!
Сентиментальна! Ця одягнена в чорне, статечна, повнотіла француженка, що так добре знає життя! І раптом йому стало ясно, що ні одна, ні друга не має ані крихти сентиментальності. Тим краще. Навіщо вона здалася, та сентиментальність? А проте!..
Він поїхав з ними на станцію, посадив їх у поїзд. Йому здалося, що пальці Аннет ледь відповіли на міцний потиск його руки; її обличчя усміхнулося йому крізь темряву.
Він повернувся до своєї коляски задуманий.
— Їдьте додому, Джордане,— сказав він кучерові.— Я піду пішки.
І він зійшов на темну стежку між живоплотами; обережність і бажання володіти Аннет змагалися в його душі. «Bonsoir, monsieur!» [26] Як ніжно вона це сказала. От якби знати, що в неї на думці! Француженки — як кішки, їх не збагнеш. Але яка вона гарна! Як приємно тримати в обіймах таку молоденьку дівчину! Яка мати для його спадкоємця! І він із посмішкою подумав про своїх родичів, про те, як вони здивуються, почувши, що в нього дружина француженка, як їх мучитиме цікавість і як він дуритиме їх і пускатиме туману — до біса їх усіх! Тополі зітхали в темряві; десь пугикала сова. На воді темнішали тіні. «Я хочу звільнитися і неодмінно звільнюся,— думав він.— Більше я не буду зволікати. Піду до Айріні. Коли хочеш чогось домогтися, берися до цього сам. Я мушу знову жити — жити, почувати й творити своє буття». І, наче відлуння цього майже біблійного вислову, церковні дзвони задзвонили до вечірньої служби.
XI. І ВІДВІДУЄ МИНУЛЕ
У вівторок увечері, пообідавши в своєму клубі, Сомс вирушив до Челсі з наміром здійснити те, що вимагало більше сміливості й, мабуть, менше делікатності, аніж усі інші кроки, які він зробив у своєму житті, можливо, крім народження та ще одного вчинку. Вечір він обрав почасти тому, що Айріні майже напевно буде вдома, але головним чином тому, що вдень йому забракло відваги і для хоробрості довелося хильнути вина.
Він вийшов із кеба на набережній і подався до Олд-Черч, не знаючи, у якому саме будинку вона живе. Він знайшов його позаду іншого, куди більшого дому, і, прочитавши в списку пожильців «місіс Айріні Герон»,— Герон! Це ж її дівоче прізвище, отже, вона перейшла на нього?— зійшов на брук подивитися на вікна другого поверху. В наріжній квартирі горіло світло, там грали на роялі. Він ніколи не любив музики, у нього з'явилася до неї навіть відраза в ті давні часи, коли вона так часто грала на роялі, наче ховаючись у захистку, куди, як вона знала, він не міг добутися. Опір! Довгий опір, спочатку стриманий і таємний, нарешті відвертий! Звуки рояля навіяли йому гіркі спогади. Очевидно, це грає вона; і майже впевнившись, що побачить її, він спинився ще в більшій нерішучості. Від самої думки про близьку зустріч його проймав дрож; в роті пересохло, серце калатало щосили. «Мені немає чого боятися»,— думав він. Але потім у ньому озвався юрист. Може, він робить дурницю? Чи не краще було б улаштувати офіційну зустріч в присутності її опікуна? Ні! Не хоче він зустрічатися з нею при цьому Джоліонові, який співчуває їй! Нізащо не хоче! Він зійшов на ганок поволі, Щоб утишити калатання серця, вийшов на другий поверх і подзвонив. Коли перед ним відчинили двері, всі відчуття його збудилися від пахощів, які війнули з помешкання,— той самий аромат, що наче долинув з минулого й приніс напівзабуті спогади, пахощі вітальні, в яку він колись заходив, оселі, в якій він жив,— запах сухих пелюсток троянди й меду!
— Скажіть, що прийшов містер Форсайт,— промовив він,— ваша господиня прийме мене, я знаю.
Він це обміркував: вона подумає, що прийшов Джоліон!
Коли покоївка пішла і він залишився сам у маленькому передпокої, де тьмяно світилася лампа із матовим абажуром і стіни й килим були сріблясті, від чого кімнатка здавалася примарною, його думка зосередилася на одному безглуздому питанні: «Чи мені зайти в пальті, чи зняти його?» Музика змовкла, покоївка сказала з порога:
— Прошу, заходьте, сер.
Сомс зайшов. Він механічно зауважив, що й тут усе було сріблясте і що рояль був з атласного дерева. Вона стояла перед ним, притулившись до рояля; рука її, ніби шукаючи опори, натиснула на клавіші, видобувши з них незграйний акорд, але за мить відпустила їх. Світло від свічки, що горіла на роялі, падало з-за екрана на її шию, а обличчя ховалося в затінку. Вона була в чорній вечірній сукні, а на плечі накинула щось схоже на мантилью — він не пам'ятав, щоб вона вбиралася при ньому в чорне, і в нього майнула думка: «Вона переодягається на вечір, навіть коли сама».
— Ви!— почув він її шепіт.
Сомс багато разів репетирував цю сцену в своїй уяві. Репетиції анітрохи йому не допомогли. Він просто не міг сказати ані слова. Він ніколи не уявляв собі, що ця жінка, яку він колись так пристрасно бажав, якою володів цілком і якої не бачив дванадцять років, може так глибоко його вразити. Він гадав, що буде говорити й поводитися і як ділова людина, і як суддя. А тепер йому здавалося, що він зустрівся не із звичайною жінкою і грішною дружиною, а з якоюсь силою, витонченою і невловною, наче повітря, яким ми дихаємо і яке оточує нас із усіх боків. В ньому накипала їдка гіркота.
— Так, дивний візиті Сподіваюся, ви здорові?
— Дякую. Прошу, сідайте.
Вона відійшла від рояля й сіла на канапку біля вікна, згорнувши на колінах руки. Тепер на неї падало світло, і Сомс ясно бачив її обличчя, очі, волосся, що були на диво такі, якими він пам'ятав їх, на диво гарні.
Сомс лишився на місці; він сів на краєчку стільця, оббитого сріблястою тканиною.
— Ви не змінились,— мовив він.
— Справді? Нащо ви прийшли?
— Поговорити про справи.
— Від вашого кузена я вже чула, чого вам треба.
— Ну і як?
— Я згодна. Я завжди цього хотіла.
Звук її голосу, стриманого й тихого, настороженість, яка відчувалася в усій її нерухомій постаті, тепер зміцнювали його рішучість. В ньому збудились тисячі спогадів про неї, завжди таку насторожену, і він сказав уїдливо:
— То, може, коли ваша ласка, ви дасте мені факти, на підставі яких я зможу діяти? Закон є закон.
— Я не маю ніяких фактів, окрім тих, які вам відомі.
— Дванадцять років! Невже ви сподіваєтесь, що я цьому повірю?
— Я не сподіваюсь, що ви повірите хоч одному моєму слову, але це правда.
Сомс придивився до неї. Він сказав, що вона не змінилась; тепер він побачив, що таки змінилась. Не обличчям — хіба що стала ще вродливіша; не фігурою — хіба що трохи поповніла. Ні! Вона змінилася духовно. Їй додалося, так би мовити, її власного єства, з'явилася якась рішучість і сміливість там, де колись був тільки пасивний опір. «Атож!— подумав він.— Тепер вона має власні гроші! Це наробив дядько Джоліон. Нехай йому всячина!»
— Ви, я бачу, живете в достатку?— мовив він.
— Так, дякую.
— Чому ви не схотіли, щоб я забезпечив вас? Я зробив би це, незважаючи ні на що.
На її устах промайнула легенька посмішка, але вона не відповіла.
— Ви й досі моя дружина,— сказав Сомс.
Навіщо він це сказав, що мав на увазі, цього він не знав ані тоді, коли говорив, ані згодом. Це був трюїзм, майже безглуздий, але він справив зовсім несподіваний ефект. Вона підвелася з канапки і хвилину стояла зовсім нерухомо, дивлячись на нього. Він бачив, як важко дихають її груди. Потім вона повернулася до вікна і розчинила його навстіж.
— Навіщо це?— гостро запитав він.— Ви застудитеся в цій сукні. Мене боятися нічого.
І він коротко засміявся похмурим сміхом. Вона засміялася й собі — стиха, гірко.
— Це я за звичкою.
— Досить дивна звичка,— сказав Сомс теж гірко.- Зачиніть вікно.
Вона зачинила і знову сіла. Вона стала сильною, ця жінка, ця... його дружина! Він дивився, як вона сидить перед ним, ніби закута в панцер, і відчував цю силу, що наче випромінювалася з неї. І майже несвідомо він устав і підступив ближче: йому хотілось побачити вираз її обличчя. Її очі сміливо зустріли його погляд. Господи! Які вони були ясні і які темно-карі на тлі цього білого обличчя і цих бурштинових кіс! А які білі плечі! Дивне почуття! Адже він мав би ненавидіти її!
— Краще скажіть мені все,— сказав він.— Ви ж, певно, хотіли б бути вільною так само, як і я. А та давня справа аж надто задавнена.
— Я вже вам сказала.
— Ви хочете сказати мені, що у вас не було нічого — нікого?
— Нікого. Вам доведеться пригадати своє власне життя.
Прикро вражений цими словами, Сомс почав ходити туди й сюди, між роялем і каміном, як, бувало, за давніх часів у їхній вітальні, коли йому ставало несила терпіти її мовчанку.
— Так ми ні до чого не домовимося,— сказав він.— Ви мене покинули. По справедливості треба, щоб ви...
Він побачив, як вона знизала білими плечима, почув, як вона стиха мовила:
— Так. Чому ж ви не взяли розлучення тоді? Хіба я заперечувала б?
Він зупинився і пильно поглянув на неї з цікавістю. Що ж вона робить, коли справді живе зовсім сама? І чому він досі не розлучився з нею? Давнє відчуття, що вона ніколи не розуміла його, ніколи не цінувала належним чином, глибоко пройняло Сомса, поки він дивився на неї.
— Чому ви не могли стати мені хорошою дружиною? запитав він.
— Так, одружившися з вами, я вчинила злочин. Я заплатила за нього. Сподіваюся, ви якось зарадите цій справі. Можете не жаліти мене, мені нема чого втрачати. А тепер вам, мабуть, краще піти.
Почуття поразки, почуття, що його обікрали — позбавили виправдання і ще чогось, а чого, він і сам не міг би пояснити — пройняло Сомса, наче подих холодного туману, Він машинально простяг руку, взяв із камінної полиці невеличку порцелянову вазу, перевернув її і сказав:
— Лоустофт. Де ви її дістали? Я купив таку саму до пари цій у Джобсона.
І, охоплений раптовими спогадами про те, як багато років тому вдвох купували порцеляну, він застиг, утупившись у вазу, наче в ній зосередилося все минуле. Його збудив із задуми її голос:
— Візьміть її. Вона мені не потрібна.
Сомс поставив вазу на полицю.
— Ви дозволите потиснути вашу руку?— запитав він.
Уста її ледь скривилися в посмішці. Вона простягла руку. Її пальці здалися холодними в його руці, що палала наче в гарячці. «Вона крижана,— подумав він.— Вона завжди була крижана». Але навіть тепер, коли його шпигнула ця думка, всі його почуття були заполонені пахощами її вбрання і тіла, наче її внутрішнє тепло, що ніколи не зігрівало його, прагнуло вийти назовні. Сомс повернувся і вийшов. Він швидко пішов вулицею, наче хтось гнався за ним із батогом, він навіть не став шукати кеба, радіючи порожній набережній, і холодній річці, й густо навислим тіням платанів — збентежений, схвильований, з болем у серці, із невиразною тривогою, наче він зробив якусь велику помилку, наслідків якої не міг передбачити. І раптом йому набігла в голову химерна думка: що, коли б замість: «Вам, мабуть, краще піти», вона сказала: «Вам, мабуть, краще лишитися!» Що б він відчув, що б зробив? Ці кляті чари не зникли навіть тепер, після стількох років розлуки й гірких роздумів. Вони й тепер можуть відібрати йому розум,— для цього досить найменшого знака, легенького дотику.
— Дурень я був, що пішов до неї,— промурмотів він. Я нічого не досяг. Хто б міг подумати? Ніколи не уявляв собі...
В пам'яті його постали перші роки подружнього життя, і спогади ці були гіркі й болючі. Вона не заслужила того, щоб збереглася її краса, краса, якою він володів і яку так добре знає. І в ньому спалахнула лють проти його багаторічного захоплення. Інший чоловік не зміг би навіть дивитися на неї без огиди, яку вона цілком заслужила. Вона знівечила йому життя, завдала смертельної рани його гордості, позбавила його сина. А проте досить одного тільки погляду на неї, холодну і, як завжди, непокірну,— і він уже сам не свій! Це все її клятий магнетизм! І не дивно, що, коли вірити її запевненням, вона жила сама протягом цих дванадцяти років. Отже, Босіні — хай буде проклята його пам'ять!—був з нею весь цей час! Сомс і сам не знав, чи радий цьому, чи ні
Підходячи до свого клубу, він нарешті зупинився купити газету. Заголовок проголошував: «Бури відмовляються визнати наш сюзеренітет!» Сюзеренітет! «Так само, як і вона!— подумав він.— Сюзеренітет! Він і досі належить мені по закону. Вона, мабуть, почуває себе страшенно самотньою в тому вбогому тісному помешканні!»
XII. НА ФОРСАЙТІВСЬКІЙ БІРЖІ
Сомс був членом двох клубів клубу «Знавці», який він зазначав на своїх візитних картках, але рідко відвідував і клубу «Поступ», якого він не зазначав на візитних картках, але до якого часто навідувався. Він вступив до цього ліберального закладу п'ять років тому, переконавшися, що тепер майже всі його члени справжні консерватори серцем і кишенею, якщо не принципами. Дядечко Ніколас дав йому рекомендацію. В клубі була гарна читальня, опоряджена в адамівському стилі.
Зайшовши до клубу того вечора, він подивився на телеграфну стрічку, сподіваючись новин про Трансвааль, і помітив, що консолі упали від ранку на сім шістнадцятих. Він повернувся, щоб іти до читальні, але почув позаду голос
— Ну, Сомсе, усе вийшло непогано.
Це був дядечко Ніколас у сюртуку, в сорочці з низько викоченим коміром і в чорній краватці, протягнутій крізь кільце. Господи, який він моложавий і бадьорий у вісімдесят два роки!
— Я гадаю, що Роджер був би задоволений,— провадив дядечко.— Все було влаштовано дуже добре. Блеклі? Треба запам'ятати надалі. З Бакстоном нічого не вийшло. Через цих бурів у мене геть зіпсований настрій: Чемберлен втягне нас у війну. Ти як гадаєш?
— Так, війни нам не минути,— пробурмотів Сомс.
Ніколас провів рукою по своїх худих, чисто виголених щоках, свіжих і рожевих після літнього лікування; губи його ледь відкопилились. Ці події оживили всі його ліберальні погляди.
— Я не маю довіри до цього чолов'яги, просто якийсь буревісник, та й годі. Будинки подешевшають, якщо буде війна. Ти матимеш багато мороки з Роджеровим майном. Скільки разів я говорив йому, що частину будинків треба продати. Але він був страшенно впертий.
«Обидва ви однакові!»—подумав Сомс. Та він ніколи не заходив у суперечку з жодним із своїх дядьків, зміцнюючи в такий спосіб їхню думку, що він має на в'язах голову, і зберігаючи за собою право порядкувати їхнім майном.
— У Тімоті мені сказали,— мовив Ніколас, притишивши голос,— що Дарті нарешті пішов з дому. Тепер твоєму батькові буде легше. За таким ледащом ніхто не жалкуватиме Сомс знову кивнув головою. Якщо існувало що-небудь, на чому всі Форсайти цілком погоджувалися, то це була думка про Монтегю Дарті.
— Не сидіть склавши руки, — сказав Ніколас, — а то він знову повернеться. Нехай Вініфред зразу вирве цей зуб На віщо зберігати те, що зовсім зіпсувалося.
Сомс подивився на нього скоса. Його нерви, напружені сьогоднішньою зустріччю з Айріні, підказали йому думку, що в цих словах є натяк на нього самого.
— Я дав їй таку саму пораду,— мовив він коротко.
— Ну,— сказав Ніколас,— мене чекає коляска. Пора вже додому. Щось я трохи нездужаю. Передавай привіт батькові.
І, віддавши цим належне кровним зв'язкам, він спустився своєю юнацькою ходою у вестибюль, де молодший швейцар закутав його в хутро.
«За моєї пам'яті дядечко Ніколас завжди трохи нездужав,— думав Сомс— А вигляд у нього завжди такий, наче він житиме вічно. Оце родина! Якщо судити з нього, то у мене попереду ще тридцять вісім років здоров'я. І я не хочу їх марнувати» І, підійшовши до дзеркала, він став розглядати своє обличчя. Якщо не зважати на одну-дві зморшки та на дві-три сиві волосини у підстрижених темних вусах, хіба він постарішав більше за Айріні? Вони у розквіті віку — і він, і вона — обоє. І в нього промайнула химерна думка. Дурниця! Нісенітниця! Але думка вернулася знову. І, стривожений її настирливістю, як буваєш стривожений, коли тебе морозить раз у раз, що віщує гарячку, він сів на кімнатну вагу. Сто п'ятдесят чотири фунти! За двадцять років його вага не змінилася навіть на два фунти. Скільки їй років? Майже тридцять сім — у такому віці ще можуть бути діти, звичайно, можуть! Їй буде тридцять сім дев'ятого числа наступного місяця Він добре пам'ятає її день народження — він завжди свято шанував цей день, навіть той, останній, незадовго перед тим, як вона покинула його і коли він був майже певен, що вона його зраджує. Чотири рази її день народження святкували в його домі. Він завжди чекав цього дня з нетерпінням, бо своїми подарунками сподівався заслужити хоч якоїсь вдячності, хоч трохи душевного тепла. Крім, звичайно, того останнього дня народження, коли він піддався спокусі і переступив межі своєї святобливості. І він відігнав цей спогад. Пам'ять ховає трупи давніх вчинків під купою сухого листя, з-під якого вони тільки невиразно бентежать наші почуття. І раптом він подумав: «А що, як я пошлю їй подарунок на день її народження? Зрештою, ми ж християни! Може б, я... може б, ми знову поєдналися!» І, все ще сидячи на вазі, він глибоко зітхнув. Аннет! Так, але між ним і Аннет — неминучість цього клятого розлучення! І як усе це владнати?
«Чоловік завжди може домогтися цього, якщо візьме провину на себе»,— сказав Джоліон.
Проте з якої речі він повинен брати на себе цей бруд і заплямувати свою бездоганну репутацію, репутацію твердої підпори закону? Це несправедливо! Це донкіхотство! Цілих дванадцять років вони не живуть разом, і за цей час він не робив ніяких кроків, щоб здобути свободу, а тепер уже пізно використати як підставу для розлучення її стосунки з Босіні. Не вживши своєчасних заходів, щоб розлучитися з нею, він сам поставив себе у таке становище, з якого навряд чи вдасться викрутитися, навіть коли йому пощастить довести її провину, що тепер майже неможливо. До того ж його гордість ніколи не дозволить йому послатися на ту давню історію, бо він уже й так зазнав через неї багато страждань. Ні! Тільки нова подружня зрада, але вона каже, що нічого не було; і він майже... майже вірить їй. Немає виходу! Немає ніякого виходу!
Він устав із глибокого сидіння, оббитого червоним оксамитом, почуваючи себе так, наче йому зсудомило нутрощі. З таким відчуттям ніколи не пощастить заснути. І, знову надівши, пальто й капелюха, він вийшов з клубу й подався у східну частину міста. На Трафальгар-сквер він почув якийсь дивний гамір, що, чимраз наближаючись, долинав до нього із Стренда. Виявилося, що його зчинив гурт газетярів; вони кричали так гучно, що не можна було розібрати жодного слова. Він зупинився, прислухаючись, і один із них підбіг до нього, вигукуючи:
— Купуйте газету! Екстрений випуск! Ультиматум Крюгера! Оголошено війну!
Сомс купив газету. Ось воно, екстрене повідомлення! Перша його думка була: «Для бурів це справжнє самогубство». Друга думка: «Чи я продав усе, що треба?» Коли щось лишилося, то вже пізно — завтра в Сіті буде паніка. Він проковтнув цю думку, визивно труснувши головою. Цей ультиматум — страшенне зухвальство; він воліє зазнати збитків, аніж змиритися з ним. Вони хочуть, щоб їх провчили, і ми їх провчимо; але треба принаймні три місяці, щоб вони прийшли до тями. Там немає війська: наш уряд завжди ловить гав! Хай їм біс, цим газетним писакам! Нащо будити людей серед ночі? Можна було б почекати до ранку. І він з тривогою подумав про батька. Хлопчаки здіймуть галас і на Парк-лейн. Підкликавши кеб, він сів і звелів їхати туди.
Джеймс і Емілі щойно пішли до спальні, і, повідомивши новину Уормсонові, Сомс уже рушив був до сходів, але потім зупинився й запитав:
— Якої ви думки про це, Уормсоне?
Дворецький перестав чистити Сомсів циліндр і, трохи схилившись наперед, стиха сказав:
— Звичайно, сер, у бурів немає ніякої надії вистояти, але я чув, що вони дуже влучно стріляють. Мій син служить у Інніскіллінзькому полку.
— Ваш син, Уормсоне? А я й не знав, що ви одружені.
— Авжеж, сер. Я ніколи про це не розповідаю. Мабуть, його теж пошлють туди.
Легенький подив від несподіваного відкриття, що він знає так мало про людину, що її, як йому здавалося, він знає так добре, розвіявся іншим легеньким подивом — новим несподіваним відкриттям, що війна може зачепити когось особисто. Народившись у рік, коли спалахнула Кримська війна, він почав пам'ятати себе вже після того, як придушили повстання в Індії; численні дрібні війни, які відтоді вела Британська імперія, були суто професійні й зовсім не стосувалися Форсайтів і того, що вони уособлювали в державі. Звичайно, ця війна буде така сама. Проте він швидко перебрав у пам'яті всю родину. Двоє Гейменів, він чув, приписані до якогось кавалерійського полку — це приємно згадати, в цьому є якийсь аристократизм; мундири у них сині із сріблом — принаймні раніше такі були,— і вони їздять верхи. А Арчібальд, він пригадує, вступив був до ополчення, проте ненадовго, бо Ніколас, його батько, почав нарікати, що син, мовляв, не робить ніякого діла, «а тільки походжає, як той павич, у своєму мундирі». Нещодавно він чув від когось, що старший син молодого Ніколаса, дуже молодий Ніколас, пі шов у військо добровольцем. «Ні,— думав Сомс, поволі йдучи нагору сходами,— нема чого непокоїтись!»
Він зупинився на площадці біля дверей, що вели до спальні й туалетної кімнати батьків, вагаючися, чи слід йому зайти і заспокоїти їх. Відчинивши вікно на сходах, він прислухався. З Пікаділлі долинав тільки звичайний вуличний гамір, тож, подумавши: «Якщо цих автомобілів намножиться, то зміняться ціни на будинки»,— він уже хотів був піднятися вище, до своєї кімнати, що її завжди тримали готовою для нього, коли раптом почув удалині хрипкий голос газетяра. От тобі маєш: зараз він пробіжить під їхніми вікнами! Сомс постукав у двері й зайшов.
Батько напівлежав на ліжку, нашорошивши вуха, що стирчали з-під сивого волосся, яке Емілі так гарно підстригала. Він лежав рум'яний і такий чистенький, під білим простиралом, спершись на подушку, з якої двома вістрями стирчали його високі, кощаві плечі, прикриті нічною сорочкою. Тільки його очі, сірі й недовірливі, із зморшкуватими повіками, перебігали від вікна до Емілі,— одягнена в халат, вона ходила по кімнаті, натискаючи на гумову грушу, прикріплену до флакона. В кімнаті ледь пахло одеколоном, який вона розбризкувала.
— Все гаразд,— сказав Сомс, це не пожежа. Просто бури оголосили війну.
Емілі спинилась.
— Ой!—тільки й сказала вона і подивилася на Джеймса.
Сомс теж поглянув на батька. Той сприйняв новину зовсім не так, як вони чекали,— його ніби заполонила якась невідома їм думка.
— Гм!— раптом промимрив він. Я не доживу і не побачу, чим усе це скінчиться.
— Дурниці, Джеймсе! До різдва буде по всьому
— Що ти тямиш у цьому?— суворо відказав Джеймс.— Приємна новина, та ще й у таку пізню пору!— і він поринув у мовчанку, а дружина й син стояли, наче заворожені, чекаючи, що він зараз скаже: «Ні в чому немає певності, хтозна, що воно діється. Я давно знав, що так воно й буде!» Але він мовчав. Його сірі очі бігали по кімнаті, очевидно, нічого не помічаючи; потім простирало заворушилося, і раптом під ним випнулися гострі коліна.
— Треба послати туди Робертса. Все це накоїв Гладстон зі своєю Маджубою.
Обоє слухачів почули щось незвичайне в його голосі, ніби якесь щире хвилювання. Здавалося, він говорив: «Мені вже ніколи не доведеться побачити мою країну в мирі й злагоді. Я помру, так і не дізнавшися, що вона перемогла». Хоч вони й знали, що Джеймсові не можна хвилюватись, а проте були зворушені. Сомс підійшов до ліжка й погладив батькову руку, яка вистромилася з-під простирала, довга, помережана жилами.
— Запам'ятайте мої слова!— сказав Джеймс- Консолі дійдуть до номінальної вартості. А Вел з великого розуму може записатися добровольцем.
— Та заспокойся, Джеймсе!— вигукнула Емілі.— Слухаючи тебе, можна подумати, що й справді є якась небезпека.
На цей раз її лагідний голос, здавалося, заспокоїв Джеймса.
— Еге ж,— промимрив він,— я давно казав вам, що так воно й буде. Звичайно, я нічого не знаю, бо ніхто нічого мені не розказує. Ти ночуєш у нас, мій хлопчику?
Криза минула, тепер його збудження перейде в звичайну для нього тиху тривогу; і, запевнивши батька, що він ночуватиме тут, Сомс потиснув йому руку і пішов до своєї кімнати.
Наступного дня у Тімоті зібралося стільки гостей, скільки не бувало вже багато років. Власне кажучи, не піти туди в цей час, коли сталася подія, що сколихнула всю націю, було майже неможливо. Не те щоб була якась небезпека — точніше, небезпека була якраз така, що виникла потреба запевняти одне одного, ніби немає ніякої небезпеки.
Ніколас завітав туди ще зранку. Він бачив Сомса вчора ввечері — Сомс сказав йому, що війни не минути. Цей старий Крюгер вижив з розуму — йому вже не менше як сімдесят п'ять років! (Самому Ніколасові було вісімдесят два). Що сказав на це Тімоті? Після Маджуби його мало не побив грець. Ці бури підлі загарбники! Темнокоса Френсі, що з'явилася слідом за ним, зразу ж, як і годилося вільнодумній Роджеровій дочці, зайшла з ним у суперечку, докинувши
— Хто б уже говорив, дядечку Ніколасе! Наші поселенці дадуть їм два очки вперед, хіба ні?
Два очки вперед! Де вона набралася цих нових висловів? Не інакше, як у свого брата Джорджа.
Тітонька Джулі вважала, що Френсі не годиться казати таких речей. Небіж любої місіс Мак-Ендер, Чарлі Мак-Ендер, теж поселенець, а проте аж ніяк не можна назвати його загарбником. На це Френсі відповіла одним із своїх не зовсім пристойних дотепів, які вона, проте, любила часто повторювати:
— В нього батько шотландець, а мати відьма.
Тітонька Джулі затулила вуха, хоч і запізно, а тітонька Гестер посміхнулась; що ж до дядечка Ніколаса, то він насупився: чужий дотеп ніколи не припадав йому до смаку. Цієї миті ввійшла Меріен Твітімен, а зразу за нею з'явився молодий Ніколас. Побачивши сина, Ніколас підвівся.
— Ну, мені пора,— сказав він.— Нік вам розтлумачить, хто виграє ці перегони.
І, пустивши шпильку своєму старшому синові, котрий, як підвалина непомильності й директор страхової компанії, захоплювався спортом не більше, ніж його батько, він пішов. Любий братик Ніколас. Які перегони він мав на увазі? Чи це тільки один із його жартів? Як на свій вік він тримається пречудово! Скільки грудочок цукру покласти любій Меріен? А як там поживають Джайлс і Джесс? Тітонька Джулі висловила побоювання, що для їхнього полку тепер настануть гарячі часи — його пошлють охороняти узбережжя, хоча, звичайно, у бурів немає кораблів. Але ж ніхто не може поручитися, чи не вкоять чого при нагоді французи, особливо після того жахливого інциденту в Фашоді [27], який вразив Тімоті так прикро, що він кілька місяців не купував консолей. Подумати тільки, які ці бури страшенно невдячні — після всього, що для них зроблено: ув'язнили доктора Джемсона [28], а він така чудова людина, це й місіс Мак-Ендер не раз говорила. До того ж на переговори з ними послали такого розумного чоловіка, як сер Альфред Мілнер. Не розуміє вона, чого їм треба.
Але цієї хвилини стався один із тих сенсаційних випадків, що їх так цінували у Тімоті і що їх часом породжують великі події.
— Міс Джун Форсайт.
Тітонька Джулі й тітонька Гестер відразу підвелися, тремтячи від образи, від якої й досі щеміло їхнє серце, мліючи від давнього почуття ніжності й від гордості, що блудна внучка нарешті повернулася в їхній дім! Оце-то сюрприз! Серденько Джун — через стільки років! А як чудово вона виглядає! Зовсім не змінилася! Вони мало не запитали її. «А як поживає твій любий дідусь?»— забувши в цю запаморочливу хвилину, що бідолашний любий Джоліон уже цілих сім років спочиває в могилі.
Найвідважніша і найвідвертіша з усіх Форсайтів, з рішучим підборіддям, блискучими очима й вогненним волоссям тендітна, маленька Джун сіла на позолочений стілець з бісерним сидінням, так наче й не минуло десяти років, відколи вона приходила сюди востаннє - десяти років мандрівок, незалежності й допомоги «бідолашкам» Останнім часом ці «бідолашки» були всі до одного художники, гравери й скульптори, тому її неприязнь до Форсайтів та їхньої безнадійно антихудожньої натури іще зросла. Очевидно, вона майже перестала вірити в те, що її родичі існують на світі і тепер озиралася довкола з визивною прямотою, чим страшенно бентежила всіх присутніх. Вона не сподівалася застати тут когось іншого, крім «бідолашних бабусь», а чому їй захотілося відвідати їх, вона й сама не знала сталося так, що дорогою з Оксфорд-стріт до студії на Летімер-род вона раптом згадала їх, і їй стало жаль цих двох стареньких «бідолашок», яких вона так давно не бачила
Тітонька Джулі перша порушила мовчанку
— Ми саме говорили, серденько, як жахливо повелися ці бури. І який нахаба цей старий Крюгер!
— Нахаба?— мовила Джун. Я вважаю, що він має цілковиту слушність. Чого ми стромляємо носа в їхні справи? Як що він вижене всіх цих негідників поселенців, то так їм і треба. Вони тільки дбають про власну вигоду
Вражене мовчання порушила Френсі:
— Що? Невже ти бурофілка? (Безперечно, цей вираз був ужитий тоді вперше).
— Отакої! Чому ми не можемо дати їм спокій?— відповіла Джун саме в ту мить, коли на порозі з'явилася покоївка й промовила:
— Містер Сомс Форсайт.
Сенсація за сенсацією! З Сомсом привіталися похапцем, бо всі зацікавлено стежили, як він зустрінеться з Джун ніхто не знав того напевно, але з властивою їм проникливістю вони підозрювали, що ці двоє не бачилися з тих часів, коли між нареченим Джун Босіні й Сомсовою дружиною зав'язався той прикрий роман Глядачі відзначили, що вони потиснули одне одному кінчики пальців, відвертаючи погляди. Тітонька Джулі одразу прийшла на поміч.
— Наша Джун така оригінальна. Уяви собі Сомсе, вона вважає, що бури ні в чому не винні.
— Вони хочуть тільки зберегти свою незалежність,— сказала Джун.— Чому вони не мають на це права?
— Тому,— відповів Сомс, посміхаючись трохи криво,— що вони погодилися визнати наш сюзеренітет.
— Сюзеренітет!— зневажливо повторила Джун.— Ми ж не хочемо, щоб хтось нав'язував нам свій сюзеренітет.
— Це дало їм деякі матеріальні переваги,— відповів Сомс.— Угода є угода.
— Угоди не завжди справедливі,— спалахнула Джун. А коли вони несправедливі, їх треба розривати. Бури куди слабкіші за нас. Ми могли б виявити більшу великодушність.
Сомс чмихнув.
— Це пуста сентиментальність, та й годі, сказав він Тітонька Гестер, яка найбільше боялася всіляких незгод, нахилилася вперед і рішуче зауважила
— Яка чудова погода для осені. Але Джун твердо стояла на своєму
— Не розумію, чому треба глузувати із сентиментальності Адже почуття - це найкраще, що є на світі
Вона визивно подивилася довкола, і тітонька Джулі визнала за потрібне втрутитися знову
— Сомсе, ти останнім часом купував нові картини?
Її непомильне вміння обрати слизьку тему не зрадило її і на цей раз. Сомс почервонів. Сказати, чиї картини він недавно придбав, було однаково що віддати себе на привселюдний посміх. Всі знали, як щиро Джун підтримує невизнаних геніїв і як вона зневажає усіх «знаменитостей», якщо вони прославилися без її допомоги.
— Купив дещо,— промурмотів він.
Але вираз обличчя Джун змінився. Форсайт у ній спонукав її скористатися з такої нагоди: чому б Сомсові не купити одну-дві картини Еріка Коблі — її останнього «бідолашки»? І вона зразу ж пішла в атаку Чи знає Сомс його роботи? Вони пречудові На нього чекає слава.
Атож, Сомс знає його роботи. На його думку, це нікчемна мазанина, яка ніколи не матиме успіху в публіки
Джун спалахнула.
— Звичайно, не матиме. Художника це анітрохи не цікавить. Я гадала, що ви знавець, а не комерсант, який торгує картинами.
— Звичайно, Сомс знавець, зразу ж втрутилася тітонька Джулі.— У нього чудовий смак, він завжди може сказати заздалегідь, що саме матиме успіх.
— Ох!— вигукнула Джун здавленим голосом і скочила з бісерного стільця.— Я ненавиджу це мірило успіху Невже люди не можуть купувати речі просто тому, що вони їм подобаються?
— Ви хочете сказати, тому що вони подобаються вам,— мовила Френсі.
Настала коротка мовчанка, під час якої молодий Ніколас тихо сказав, що Вайолет (його четверта) бере уроки пастелі, хоч він і не знає, чи варто їх брати.
— Ну що ж, до побачення, тітонько,— сказала Джун.— Мені пора.— І, поцілувавши тіток, вона визивно окинула поглядом кімнату, ще раз сказала:— До побачення,— і вийшла. Здавалося, услід їй війнув вітер, наче всі присутні зітхнули.
Перш ніж хто-небудь встиг вимовити хоч слово, сталася третя сенсація:
— Містер Джеймс Форсайт.
Джеймс зайшов, спираючись на ціпок; він був закутаний у хутро, що додавало йому огрядності.
Всі повставали. Джеймс був такий старий, і він не приходив до Тімоті ось уже майже два роки.
— Тут жарко,— сказав він.
Сомс допоміг йому скинути хутро і мимоволі захоплено оглянув батьків бездоганний костюм. Джеймс сів — самі коліна, лікті, сюртук і довгі сиві баки.
— Що це означає?— запитав він.
Хоча його слова були позбавлені очевидного сенсу, всі зрозуміли, що він має на увазі Джун. Його очі запитливо втупилися в сина.
— Я вирішив приїхати і сам про все довідатись. Що відповіли Крюгеру?
Сомс узяв вечірню газету й прочитав заголовок: «Уряд діятиме негайно — початок війни».
— Ах!— полегшено зітхнув Джеймс.— Я боявся, що наші позадкують, як колись Гладстон. Цього разу ми з ними покінчимо.
Всі вражено поглянули на нього. Джеймс! Завжди метушливий, знервований, стривожений! Джеймс, що безнастанно повторював: «Я давно казав вам, що так воно й буде!», Джеймс, що був таким песимістом і провадив свої фінансові справи з великою обережністю. В цій рішучості найстарішого з живих Форсайтів було щось дивовижне.
— А де Тімоті?— запитав Джеймс.— Йому слід би поцікавитися цим.
Тітонька Джулі сказала, що вона не знає. Тімоті майже нічого не говорив за сніданком. Тітонька Гестер устала й мовчки вийшла з кімнати, а Френсі сказала мало не зловтішно:
— З бурами не так легко впоратися, дядечку Джеймсе.
— Гм!— буркнув Джеймс.— Звідки в тебе такі відомості? Мені ніхто нічого не розказує.
Молодий Ніколас сказав своїм лагідним голосом, що Нік (його найстарший) тепер буде регулярно муштруватися.
— Еге ж,— промимрив Джеймс, утупившись просто себе (він думав про Вела).— Йому треба дбати про матір. Йому не до муштри, коли в нього такий батько.
Після цієї загадкової заяви в кімнаті настала мовчанка, що тривала, поки Джеймс не заговорив знову:
— Чого приходила Джун?— і його очі підозріливо озирнули по черзі всіх присутніх.— Її батько тепер багатій.
Розмова перейшла на Джоліона — коли його бачили востаннє. Висловили гадку, що тепер, коли померла його дружина, він здебільшого живе за кордоном, де у нього велике коло знайомих; його акварелі мають успіх, і взагалі йому тепер у всьому щастить. Френсі навіть зробила таку сміливу заяву:
— Мені б хотілося його побачити; він приємний чоловік.
Тітонька Джулі згадала, як одного разу він заснув на канапі, де зараз сидить Джеймс. Він завжди був дуже милий. А яка Сомсова думка?
Знаючи, що Джоліон опікун Айріні, всі відчули дражливість цього запитання і подивилися на Сомса з цікавістю. Щоки його ледь порожевіли.
— Він сивіє,— сказав він.
Справді? Невже Сомс його бачив? Сомс кивнув головою, і щоки його знову поблідли.
Джеймс несподівано мовив:
— Хтозна, що воно діється, ні в чому немає певності.
Він так точно висловив почуття всіх присутніх — мовляв, за всім цим щось криється,— що ніхто йому не відповів. Але цієї миті вернулася тітонька Гестер.
— Тімоті,— сказала вона притишеним голосом.— Тімоті купив карту, і він встромив у неї... він встромив у неї три прапорці.
Тімоті встромив!.. Усі в кімнаті зітхнули.
Оце-то так! Якщо Тімоті вже встромив три прапорці, то це свідчить про те, на які великі діла спроможна нація, коли її розбудити. Війну, вважайте, виграно.
XIII. ДЖОЛІОН ПОЧИНАЄ РОЗУМІТИ СВОЇ ПОЧУТТЯ
Джоліон стояв біля вікна в колишній дитячій кімнаті Голлі, яку тепер перетворили на майстерню — не тому, що вона виходила вікнами на північ, а тому, що з неї відкривався широкий краєвид ген-ген аж до самого Епсомського іподрому Він підійшов до причільного вікна, звідки було видно стайню, і свиснув до пса Балтазара, що завжди лежав у дворі під годинником. Старий пес підвів голову й махнув хвостом. «Бідолашний стариган!»— подумав Джоліон, переходячи знову до іншого вікна.
Він не знаходив собі місця весь цей тиждень, відколи спробував узятися за свої опікунські обов'язки; його мучило завжди неспокійне сумління, тривожило почуття жалю, що так легко прокидалося в ньому, а також якесь дивне відчуття, ніби його потяг до краси втілився в певну видиму форму Осінь уже здолала старого дуба, його листя поруділо. Цього літа сонце щедро заливало землю своїм гарячим промінням. Дерева живуть так само, як і люди. «Мабуть, я житиму довго,— думав Джоліон.— Мені бракує тепла, і я обростаю цвіллю. Якщо я не можу працювати, треба їхати до Парижа» Але згадка про Париж не втішила його. Та й хіба він може виїхати? Він повинен лишитися тут і з'ясувати, які у Сомса наміри. «Я її опікун. Я не можу покинути її напризволяще»,— думав він. Йому здавалося дивним, що він і досі так виразно бачить Айріні в її маленькій вітальні, де він побував тільки двічі. Її краса наче дражнить своєю гармонією! Ніякий, навіть найточніший, портрет не покаже її правдиво; сутність її... так, а в чому ж її сутність... Почувши цокіт копит, він знову підійшов до причільного вікна. У двір в'їздила Голлі на своїй довгохвостій кобилці. Дівчина подивилася на вікно, і він помахав їй рукою. Останнім часом вона якась мовчазна; Голлі вже стає дорослою, починає думати про майбутнє, як усі вони — молодь! Час летить із біса швидко! І, відчуваючи, що марнувати це швидкоплинне багатство — непростима дурість, він узяв свого пензля. Але з того нічого не вийшло: він не міг зосередитись, та ще й день почав згасати «Мабуть, краще поїхати до міста»,— подумав він. У холі його перестріла покоївка.
— До вас леді, сер. Місіс Герон.
Просто неймовірний збіг! Зайшовши до картинної галереї, як її й досі називали, він побачив Айріні, що стояла біля вікна.
Вона підійшла до нього із словами:
— Я без дозволу гуляла по вашій садибі: пройшла через гай і сад. Я завжди ходила цією дорогою, коли відвідувала дядечка Джоліона.
— Тут вам не треба ніякого дозволу,— відповів Джоліон.— Це суперечило б історії. Я тільки-но думав про вас.
Айріні усміхнулась. І обличчя її ніби щось осяяло — то була не тільки одухотвореність, а й щось ясніше, повніше й чарівливіше.
— Історія!— тихо мовила вона.— Колись я сказала дядечкові Джоліону, що кохання вічне. Виявляється, що ні. Не зникає тільки відраза.
Джоліон уважно поглянув на неї. Невже вона забула нарешті Босіні?
— Атож!— сказав він.— Відраза глибша за любов і за ненависть, бо це природна реакція наших нервів, а їх неможливо змінити.
— Я приїхала розповісти вам, що до мене заходив Сомс. Він сказав одну річ, яка злякала мене. Він сказав: «Ви й досі моя дружина».
— Що!— вигукнув Джоліон.— Вам не можна жити самій.
І він дивився на неї, вражений думкою, що там, де краса, завжди щось негаразд, і саме тому напевне багато хто вважає її гріховною.
— Що іще?
— Він попросив дозволу потиснути мені руку.
— Ви йому дозволили?
— Так. Я певна, що коли він прийшов, йому цього не хотілося; сидячи зі мною, він перемінився.
— Не можна вам жити далі самій.
— У мене немає знайомої жінки, яку б я могла запросити до себе, і я не можу придбати собі коханця, кузене Джоліоне.
— Боронь боже!— сказав Джоліон.— От яке кляте становище! Може, ви у нас пообідаєте? Ні? Тоді дозвольте, я проведу вас до міста. Я саме збирався поїхати туди.
— Справді?
— Справді. Я буду готовий через п'ять хвилин.
Ідучи до станції, вони розмовляли про живопис і про музику, порівнювали манеру англійців і французів і їхнє ставлення до мистецтва. Але на Джоліона строкате листя живоплотів обабіч довгої прямої дороги, щебетання зябликів, які пурхали в них над головою, запах спаленого на полі бур'яну, вигин її шиї, чари її темних очей, що зверталися до нього час від часу, принадність усієї її постаті справили куди більше враження, ніж слова, якими вони обмінювалися. Мимоволі він тримався стрункіше, ішов пружнішою ходою.
У поїзді він вчинив їй справжній допит, вивідав у неї, що вона робить день у день.
Шиє собі сукні, ходить по крамницях, відвідує хворих у лікарні, грає на роялі, перекладає з французької мови. Вона приробляє трохи грошей, працюючи на одне видавництво. Вечорами вона рідко виходить з дому.
— Розумієте, я так довго жила сама, що вже звикла до цього. Мабуть, у мене відлюдкувата вдача.
— Я цьому не вірю,— сказав Джоліон.— У вас багато знайомих?
— Дуже мало.
На вокзалі Ватерлоо вони взяли кеб, і він відвіз її додому. Міцно потиснувши їй руку на прощання, він сказав:
— Знаєте, ви б частіше приїздили до нас у Робін-Гіл. Сповіщайте мене про все, що з вами трапиться. До побачення, Айріні.
— До побачення,— відповіла вона стиха.
Знову сідаючи в кеб, Джоліон подумав, що треба було запросити її пообідати з ним, піти в театр. У неї таке самотнє, одноманітне, безпросвітне життя!
— Клуб «Всяка всячина»,— сказав він крізь віконце.
Коли кеб виїхав на набережну, якийсь чоловік у циліндрі й пальті швидко пройшов мимо попід самим муром, мало не черкаючись об нього плечем.
«Слово честі, це Сомс!—подумав Джоліон.— Що він тут робить?»
І, зупинивши кеб за рогом, він вийшов і вернувся туди, звідки видно було двері її будинку. Сомс зупинився перед будинком і подивився на світло в її вікнах. «Що мені робити, як він зайде?— подумав Джоліон.— Що я маю право зробити?» Власне, його кузен сказав правду. Вона й досі його законна дружина і не має ніякого захисту від його домагань. «Якщо він зайде,— подумав він,— я теж зайду». І він рушив до будинку. Сомс попрямував до дверей; він уже був на порозі. Але раптом він зупинився, круто повернувся і пішов назад до річки. «Що мені тепер робити?— подумав Джоліон.— Ще кілька кроків, і він мене впізнає». І він кинувся до кеба. Позаду лунала швидка кузенова хода. Але він устиг дійти до свого кеба і сів, перш ніж Сомс вийшов з-за рогу.
— Рушай!— сказав він крізь віконце.
Поряд з'явилася Сомсова постать.
— Кеб!—гукнув він.— Зайнятий? Тут є хтось?
— Так!— відповів Джоліон.— Це ви?!
Побачивши, що на кузеновому обличчі, білому у світлі ліхтаря, промайнула підозра, він зважився:
— Я можу вас підвезти, якщо вам треба в західну частину міста.
— Дякую,— відповів Сомс і сів поряд.
— Я заходив до Айріні,— сказав Джоліон, коли кеб рушив.
— Он як!
— Ви теж приходили до неї вчора, наскільки мені відомо.
— Приходив,— підтвердив Сомс.— Адже вона моя дружина.
Його тон, глузливо скривлені губи збудили в Джоліоні раптовий гнів, але він придушив його.
— Це ваша справа,— сказав він,— але якщо ви хочете розлучитися, то не дуже розумно ходити до неї, правда ж? Не можна вести подвійну гру
— Дякую за попередження,— відповів Сомс,— але я ще остаточно не вирішив.
— Зате, вона вирішила,— сказав Джоліон, дивлячись просто себе.— До того, що було дванадцять років тому, нема вже вороття.
— Це ми ще побачимо.
— Послухайте-но,— сказав Джоліон.— Вона в жахливому становищі, і я єдина людина, що має якесь законне право втручатися в її справи.
— Крім мене,— відповів Сомс,— який теж у жахливому становищі. Її становище вона сама створила для себе; моє становище створила для мене вона. Може статися, що я запропоную їй, щоб, заради її власних інтересів, вона повернулася до мене.
— Що?!— вигукнув Джоліон і аж затремтів усім тілом.
— Не знаю, що має означати ваше «що»,— холодно відповів Сомс.— Ваше право втручатися в її справи обмежується виплатою їй прибутку, прошу цього не забувати. Вирішивши не ганьбити її розлученням, я зберіг свої подружні права і, повторюю вам, може статися так, що я схочу скористатися ними.
— О господи!- вигукнув Джоліон і коротко засміявся.
— Так,— сказав Сомс якимсь мертвим голосом.— Я не забув прізвиська, яке дав мені ваш батько: Власник! Не випадково в мене таке прізвисько.
— Ну, це вже якась фантастика,— промурмотів Джоліон.
Адже не може цей чоловік присилувати свою дружину, щоб вона жила з ним. Хай там як, а такі часи вже минули! І він позирнув на Сомса, подумавши: «Може, це не жива людина, а витвір уяви?» Але Сомс виглядав цілком реально: він сидів поруч, педантично охайний і навіть елегантний, коротенько підстрижені вуса на блідому обличчі, піднята в застиглій усмішці губа відкрила білі зуби. Запала довга мовчанка; Джоліон думав: «Замість того щоб допомогти їй, я тільки нашкодив». Раптом Сомс сказав:
— З усього, що може статися, такий вихід був би для неї найкращий з будь-якого погляду.
Від цих слів Джоліонові стало так не по собі, що він ледве всидів у кебі. Він почував себе так, наче його упхнули в один ящик із сотнями тисяч його співвітчизників, разом із ними туди проникла та їхня національна риса, що завжди була йому ненависна, риса, як він знав, надзвичайно природна, що, проте, здавалася йому незбагненною,— їхня непохитна віра в контракти й законні права, їхнє самовдоволене почуття своєї доброчесності, яким вони сповнювалися, користуючись цими правами. Тут, поряд із ним у кебі, було справжнє втілення, так би мовити, матеріалізований підсумок власницького інстинкту — до того ж його близький родич! То було жахливо, нестерпно! «Але це ще далеко не все!— думав він з огидою.— Кажуть, що собака повертається до своєї блювотини. Зустріч з Айріні збудила щось у ньому. Краса! Диявольське наслання!»
— Як я вже сказав,— мовив Сомс,— я ще не вирішив остаточно. Я буду вельми вдячний вам, якщо ви дасте їй спокій.
Джоліон прикусив губу; він завжди не терпів сварок, але зараз сварка була б йому майже приємна.
— Я не можу дати вам такої обіцянки,— коротко промовив він.
— Чудово,— сказав Сомс.— Отже, нам відома позиція кожного з нас. Я вийду тут.
І, спинивши кеб, він вийшов, не попрощавшись ані словом, ані знаком Джоліон поїхав до свого клубу.
На вулицях газетярі вигукували перші новини про початок воєнних дій, але він не звертав на те уваги. Що можна зробити, чим допомогти їй? От якби живий був батько! Він міг би зробити чимало! Але чому він, Джоліон, не може зробити того, що зробив би його батько? Хіба він не досить старий? Йому вже минуло п'ятдесят, двічі одружений, має дорослих дочок і сина. «Дивна річ,— думав він.— Якби вона не була вродлива, я б зовсім над цим не замислювався. Краса — це диявольське наслання для того, хто чутливий до неї!» І він зайшов до читальні клубу, схвильований до краю. У цій самій кімнаті одного літнього вечора вони розмовляли з Босіні; він і досі пам'ятав ту замасковану, делікатну лекцію, яку він прочитав тоді молодому архітекторові в інтересах Джун, і як він зважився визначити риси форсайтизму, і як йому кортіло довідатись, яка ж вона, та жінка, проти якої він застерігав Босіні. А тепер! Він і сам мало не потребує застереження. «З біса дивно!—думав він.— Справді-таки з біса дивно!»
XIV. СОМС УСВІДОМЛЮЄ, ЧОГО ВІН БАЖАЄ
Набагато легше сказати: «Отже, нам відома позиція кожного з нас»,— аніж вкласти в ці слова якесь певне значення. І, вимовляючи їх, Сомс тільки дав вихід інстинктивним ревнощам, які пекли його душу. Він вийшов із кеба, сповнений холодної люті — на себе за те, що не побачився з Айріні, на Джоліона за те, що той побачився з нею, а також за те, що сам він ніяк не може вирішити, чого ж, власне, йому треба.
Він вийшов з кеба, бо не міг сидіти поруч із своїм кузеном, а тепер, швидко простуючи вулицею, думав: «Цьому Джоліонові не можна вірити. Хто один раз зробив хибний крок, від того вже добра не жди. В цієї людини вроджений потяг до... до розпусти». (Сомс уникнув слова «гріх», бо, на думку Форсайта, воно звучало надто мелодраматично).
Невиразність бажання була для нього новим почуттям. Він почував себе, наче дитина, що вагається між обіцяною іграшкою та старою, яку в неї забрали, і сам собі дивувався.
Ще минулої неділі бажання його було зовсім просте: свобода і Аннет. «Піду-но я туди пообідаю»,— подумав він. Коли він побачить її, то, може, намір його знову стане єдиний, душа заспокоїться, розум проясниться.
Ресторан був майже повний: багато чужоземців та іншого люду; судячи з їхнього вигляду, художники та літератори. Крізь брязкіт тарілок та склянок до нього долинали уривки розмов. Він виразно чув, що співчувають бурам і ганять англійський уряд. «Клієнтура у них поганенька»,— подумав він. Він понуро пообідав і випив особливо приготовану каву, намагаючись не виявляти своєї присутності, а коли закінчив, пішов у святилище мадам Ламот, пильнуючи, щоб ніхто того не помітив. Як він і сподівався, вони саме вечеряли — їхня вечеря виглядала настільки апетитніше за обід, який йому подали в залі, що він майже відчув жаль,— і вони привітали його з таким перебільшено щирим подивом, що він подумав з раптовою підозрою: «Мабуть, вони відразу довідалися, що я прийшов». Він крадькома кинув на Аннет допитливий погляд. Така мила, начебто щира дівчина; невже вона хоче його піймати? Він повернувся до мадам Ламот і сказав:
— Я у вас обідав.
Та невже! Якби ж вона знала! У них є страви, які вона могла б йому порекомендувати; дуже шкода! Підозра Сомса підтвердилась. «Треба стежити за кожним своїм кроком!»-подумав він насторожено.
— Ще одну чашечку зовсім особливої кави, мосьє, чи, може, лікеру Grand Marnier? — і мадам Ламот пішла сказати, щоб принесли ці делікатеси.
Залишившися сам на сам із Аннет, Сомс сказав із легенькою холодною усмішкою:
— Ну то як, Аннет?
Дівчина зашарілась. Але її рум'янець, що минулої неділі схвилював би його кров, тепер справив на нього таке враження, яке відчуває людина, коли її пес дивиться на неї й махає хвостом. У нього з'явилося дивне почуття влади, наче він міг сказати їй: «Ану підійди поцілуй мене»,- і вона підійшла б. А проте, дивна річ — у цій кімнаті йому ввижалося інше обличчя, інша постать, і кров його хвилює.. хто ж — та чи ця? Він хитнув головою в бік зали й сказав:
— До вас приходять якісь непевні люди. Вам подобається таке життя?
Аннет підвела на хвильку погляд, потупилася й почала крутити в руках виделку.
— Ні,— відказала вона.— Воно мені не подобається.
«Вона буде моєю,— подумав Сомс,— якщо я схочу. Але чи я хочу її?» Вона граційна, гарненька, навіть дуже гарненька, свіжа, і вона має непоганий смак. Його погляд блукав по невеличкій кімнаті, але в думках він блукав поглядом дуже далеко: півтемрява, сріблясті стіни, рояль атласного дерева, жінка, що притулилася до рояля, наче відсахнувшись від нього, Сомса, жінка з білими плечима, які він знав, і темними очима, які він колись прагнув пізнати, і волоссям, наче темний бурштин. І як художника, що прагне до нездійсненного й завжди мучиться спрагою, так і його цієї хвилини запекла спрага давньої пристрасті, що він її ніколи не міг задовольнити.
— Ет,— сказав він спокійно,— ви ще молода. У вас усе попереду.
Аннет похитала головою.
— Часом я думаю, що у мене попереду немає нічого, крім тяжкої праці. Я не така запопадлива до праці, як мама.
— Ваша мати дивовижна жінка,— сказав Сомс із легкою іронією.— Вона ніколи не пустить у свій дім невдачі.
Аннет зітхнула.
— Бути багатому, мабуть, чудово.
— О! Коли-небудь ви станете багатою,— відповів Сомс із такою ж легкою іронією.— Не турбуйтесь!
Аннет здвигнула плечима.
— Мосьє дуже ласкавий.— І, надувши губки, поклала в рот шоколадну цукерку.
«Еге ж, моя люба,— подумав Сомс,— уста в тебе прегарні».
Поява мадам Ламот, що принесла каву й лікер, поклала край цій бесіді. Сомс побув недовго.
Простуючи вулицями Сохо, який завжди навіював йому думку, що тутешні власники незаконно володіють своїм майном, він поринув у роздуми. Якби тільки Айріні народила йому сина, йому б не довелося тепер бігати за жінками! Ця думка виринула з найпотаємнішого куточка його свідомості. Сина — того, на кого були б звернені всі його сподівання, те, заради чого варто було б жити на світі, кому можна було б передати себе, хто продовжив би його існування. «Якби у мене був син,— думав він із гіркотою,— я б як-небудь терпів своє становище і далі. Зрештою, всі жінки однакові, схожі одна на одну». Але за хвилину він похитав головою. Ні! Не всі жінки схожі одна на одну. Багато разів він примушував себе повірити в це у далекі дні свого невдалого подружнього життя, і щоразу марно. Марно й тепер. Він примушував себе повірити, що Аннет нічим не відрізняється від тієї, іншої. Але ж ні, їй бракує чарів тієї давньої пристрасті. «До того ж Айріні моя дружина,— думав він,— моя законна дружина. Я нічого не зробив, щоб відштовхнути її від себе. Чому б їй не повернутися до мене? Це справедливо і законно. І не було б ані скандалу, ані турбот. Якщо це їй неприємно... Але чому це має бути неприємно? Я не прокажений, а вона... вона вже не закохана!» Нащо йому вдаватися до всяких хитрощів, терпіти ганебне приниження, піддавати себе ризику шлюборозлучного процесу, коли перед ним вона, наче порожній дім, який чекає на свого колишнього власника, вона, що належить йому по закону? Думка про те, що можна знову тихо й мирно заволодіти своєю колишньою власністю, була надзвичайно принадна для такої замкнутої людини, як Сомс. «Ні,— міркував він,— я радий, що побачився з цією дівчиною. Тепер я знаю, чого бажаю дужче. Якщо тільки Айріні повернеться до мене, я буду ставитися до неї якнайуважніше і якнайделікатніше; дозволю їй жити власним життям;
але може... може, я здобув би її прихильність». У нього здавило в горлі. І, сповнений рішучості, він ішов далі попід огорожею Грін-парку до батькового дому, намагаючись наступати на власну тінь, що пливла перед ним у ясному місячному сяйві.
І. ТРЕТЄ ПОКОЛІННЯ
Одного листопадового дня в Оксфорді Джоллі Форсайт простував по Гай-стріт; назустріч йому простував Вел Дарті. Джоллі щойно скинув свій веслувальний костюм і прямував у клуб «Сковорідка», членом якого він був недавно обраний. Вел щойно скинув верховий костюм і йшов у самісіньке пекло — в контору букмекера на Корнмаркет.
— Добридень!— сказав Джоллі.
— Добридень!— відповів Вел.
Кузени зустрічалися досі лише двічі. Джоллі, студент другого курсу, запросив був першокурсника поснідати; а вчора ввечері вони зустрілися вдруге за дещо незвичайних обставин.
На Корнмаркеті, над кравецькою майстернею, мешкав один із тих привілейованих юнаків, які звуться неповнолітніми, яким дістався великий спадок, батьки яких померли, опікуни яких далеко і які мають погані нахили. В дев'ятнадцять років він почав жити життям привабливим і незбагненним для простих смертних, що як вогню бояться втратити гроші. Вже прославившись як власник єдиної у ті часи на весь Оксфорд рулетки, він розтринькував свій майбутній спадок із запаморочливою швидкістю. Він перевершив самого Крама, хоча мав сангвінічну вдачу й був досить опасистим, через що йому бракувало млосної чарівливості останнього. Коли Вела привели туди і він уперше спробував грати в рулетку, це було для нього наче хрещення; коли ж він повернувся в коледж пізніше встановленої години крізь вікно, загратоване тільки про людське око, це був для нього наче початок повноліття. Того чудового вечора, підвівши погляд від принадного зеленого столу, він побачив крізь хмару диму свого кузена, то стояв навпроти. «Rouge gagne, impair, et manque!» [29] Більше він його не бачив.
— Ходімо до «Сковорідки», вип'ємо чаю,— сказав Джоллі, і вони зайшли в клуб.
Чужа людина, побачивши їх разом, напевно, помітила б невловну схожість між цими троюрідними братами третього покоління Форсайтів: однакові риси обличчя, хоча сірі очі Джоллі мали темніший відтінок, а волосся було світліше й кучерявіше.
— Будь ласка! Чаю і булочок із маслом,— сказав Джоллі.
— Хочете сигарету?— запропонував Вел.— Я бачив вас учора ввечері. Як ваші успіхи?
— Я не грав.
— А я виграв п'ятнадцять фунтів.
Хоча Джоллі кортіло повторити жартівливий вислів про азартну гру, який він колись чув від батька: «Коли тебе облуплять, тобі боляче, коли ти облупиш когось, боляче іншим»,— він обмежився тим, що сказав:
— На мою думку, паскудна гра; я вчився з цим типом в одній школі — він дурний як пень.
— Ой ні, я б цього не сказав,— мовив Вел з таким запалом наче образили його божество.— Він хлопець непоганий.
Хвилину вони мовчали, пихкаючи сигаретами.
— Ви знайомі з моїми рідними, правда ж?— сказав Джоллі — Вони приїжджають завтра.
Вел трохи зашарівся.
— Он як! Знаєте, я можу дати вам певні відомості, на кого ставити в манчестерському листопадовому гандикапі.
— Дякую. Я цікавлюся тільки класичними перегонами.
— Там нічого не виграєш,— зауважив Вел.
— Я ненавиджу іподроми,— сказав Джоллі.— Скрізь така тіснява й сморід. Я люблю тільки коней.
— А я люблю відстоювати свою думку,— відповів Вел.
Джоллі посміхнувся, точнісінько так, як батько.
— Я не додержуюсь ніякої думки. Коли я ставлю, то завжди програю.
— Звичайно, за досвід доводиться платити.
— Так, але мені неприємно видурювати у людей гроші
— Звичайно, хто у кого їх видурить: у цьому весь інтерес.
Джоллі поглянув на нього ледь зневажливо.
— Чим ви розважаєтесь? Веслуєте?
— Ні, їжджу верхи або в колясці. В наступному семестрі гратиму в поло, якщо мені пощастить вимантачити трохи грошей у дідуся.
— Тобто у старого дядечка Джеймса? Який він?
— Старий, як світ,— сказав Вел.— І завжди боїться, що йому загрожує банкрутство.
— Здається, вони з моїм дідом були рідні брати.
— На мою думку, жоден із цих старих не був спортсменом,— сказав Вел.— У мене таке враження, що вони любили тільки гроші.
— Мій — ні! — із притиском сказав Джоллі.
Вел струсив попіл із сигарети.
— Гроші створені тільки для того, щоб їх витрачати,— сказав він.— Мені страшенно кортить мати їх якнайбільше.
Джоллі окинув його пильним несхвальним поглядом, що його успадкував від старого Джоліона: про гроші говорити не годиться! І знову настала мовчанка; обидва взялися до чаю й булочок.
— А де ваші думають зупинитися?— запитав Вел, наче між іншим.
— У «Веселці». Як ви дивитесь на війну?
— Поки що кепські справи. Бури поводяться нечесно. Чому вони уникають відкритого бою?
— Навіщо це їм треба? Все проти них, тож вони й воюють, як їм вигідніш. Сказати правду, я ними захоплююсь.
— Вершники й стрільці з них чудові,— визнав Вел,— але загалом — це паскудний народ. Ви знаєте Крама?
— З Мертона? Тільки в обличчя. Здається, це один із тих гравців? По-моєму, він нікчемний жевжик.
Вел промовив з притиском:
— Він мій друг.
— Он як! В такому разі перепрошую.
І вони сиділи насуплені, дивлячись кудись убік, кожен прагнув відстояти свої снобістські позиції. Джоллі несвідомо рівнявся на своїх товаришів, чиїм девізом було: «Невже ви гадаєте, що ми дозволимо наганяти на нас нудьгу? Життя таке коротке, ми будемо говорити швидше й рішучіше, зробимо більше, й знатимем більше, і вагатимемося з будь-якого приводу менше, аніж ви можете собі уявити. Ми «довершені» — ми як сталевий трос». А Вел несвідомо рівнявся на своїх товаришів, чиїм девізом було: «Невже ви гадаєте, що нас можна чимось зацікавити чи захопити? Ми зазнали всіх насолод, а коли й не всіх, то вдаємо, що всіх. Життя так нас стомило, що кожна година здається нам довгою, як рік. Ми ладні програти останню сорочку. У нас уже все позаду. Усе на світі — тільки тютюновий дим Бісмілла!» Потяг до змагання, що запалює кожного англійця, примушував цих двох молодих Форсайтів мати ідеали, а на зламі століть ідеали мішані. Більша частина аристократії прийняла вчення проповідників «стрибучого Ісуса» [30], хоча деякі її представники, такі як Крам,— він походив з аристократичної родини — з млосною невідступністю прагнули нірвани картярського дому, цієї summum bonum [31] колишніх денді й вітрогонів вісімдесятих років. І навколо Крама ще й досі гуртувалися люди блакитної крові, що плекали свої зів'ялі надії, а за ними тяглася плутократія.
Проте у кузенів була ще одна, значно глибша причина для взаємної антипатії,— причина, що її породила невловна родинна схожість, яка, очевидно, дратувала їх обох; а може, її породило невиразне усвідомлення давньої ворожнечі, яка й досі існувала між їхніми паростями роду і про яку вони здогадалися, чуючи то випадкове слово, то побіжний натяк, кинутий старшими. Джоллі, дзенькаючи чайною ложечкою, міркував: «Шпилька в краватці, і його жилетка, і тягуча мова, і азартні ігри,— милий боже, яке це все жахливе!»
А Вел, доїдаючи булочку, думав: «Такий молодий, а такий клятий!»
— Отже, ви побачитеся з своїми рідними?— сказав він, підводячись.— Перекажіть їм, будь ласка, що я б залюбки поводив їх по Брейсноузу, коли у них буде охота його оглянути, — хоч там, може, й немає нічого цікавого.
— Дякую, перекажу.
— А можна запросити їх на сніданок? Мені попався знаменитий служник.
Джоллі висловив сумнів, чи буде у них час.
— А проте ви ж перекажете їм запрошення?
— Щиро дякую,— відповів Джоллі, вирішивши в думці, що вони не прийдуть, але з природженою ввічливістю додав:— Краще ви приходьте до нас завтра на обід.
— Гаразд. Коли саме?
— Пів на восьму.
— У фраку?
— Ні.
І вони розійшлися, відчуваючи один до одного невиразну неприязнь.
Голлі з батьком прибули денним поїздом. Це були її перші відвідини міста спогадів і веж; вона говорила мало і дивилася майже з побожною шанобою на брата, який зжився з цим чудовим містом. Після сніданку вона з цікавістю оглянула його пенати. Вітальня Джоллі була оздоблена панелями, а мистецтво представлене кількома гравюрами Бертолоцці, які належали старому Джоліонові, та фотографіями юнаків, товаришів Джоллі — вони виглядали дещо героїчно, і Голлі зразу ж стала порівнювати їх з тим образом Вела, який зберігся в її пам'яті. Джоліон і собі пильно придивлявся до всього, що свідчило про синові смаки та вдачу
Джоллі дуже хотілося, щоб батько й сестра побачили, як він веслує, отож вони подалися до річки. Голлі йшла між братом і батьком трохи збуджена, бо перехожі раз у раз озиралися і проводили її поглядом. Щоб краще роздивитися Джоллі в човні, вони залишили його біля пристані і перейшли на той берег Стрункий, худорлявий — з усіх Форсайтів тільки Свізін і Джордж були огрядні — Джоллі був другим у вісімці. Він веслував дуже зосереджено й енергійно Джоліон подумав з гордістю, Що його син найвродливіший з восьми юнаків. Голлі, як і належить сестрі, віддала перевагу двом-трьом іншим хлопцям, але не призналася б у цьому нізащо в світі. Річка того дня блискотіла, луки пишалися зеленими барвами, на деревах і досі красувалося золотаве листя. Якийсь незвичайний спокій огортав старе місто. Джоліон пообіцяв сам собі, що коли погода потримається, він на цілий день піде на етюди. Вісімка промчала повз них удруге, прямуючи до пристані. Обличчя Джоллі було дуже зосереджене: він не хотів показати, що задихався. Вони перейшли через міст і почекали на нього.
— Ох, я й забув,— сказав Джоллі, коли вони йшли лужком до Крайст-Черч-коледжу — Мені довелося запросити на обід цього причепу Вела Дарті Йому, бачте, закортіло, щоб ви прийшли до нього на сніданок, а ще він хотів поводити вас по Брейсноузу, тож я подумав, що так буде краще: вам не доведеться до нього йти. Він мені не дуже подобається.
Смагляве обличчя Голлі зразу зашарілося.
— А чому?
— Я й сам не знаю. Як на мене, він страшенний фанфарон, і манери в нього погані. Хто такі його родичі, тату? Мені він доводиться аж троюрідним братом, правда?
Джоліон сховав своє збентеження за посмішкою.
— Запитай Голлі,— сказав він.— Вона бачила його дядька.
— Мені Вел сподобався,— відповіла Голлі, потупивши очі.— Його дядько зовсім інший.
І вона крадькома позирнула на Джоллі з-під довгих вій.
— Чи вам доводилося, любі мої,— почав Джоліон, у якого виникло якесь дивне бажання,— чути нашу родинну історію? Вона схожа на казку. Перший Джоліон Форсайт — принаймні перший, якого ми знаємо і який доводиться вам прапрадідом,— жив у Дорсеті на березі моря і був «землевласником», як казала ваша двоюрідна бабуся, сином хлібороба — по суті, всі вони були фермери; ваш дідусь називав їх «дрібнотою»
Він нишком поглянув на Джоллі — йому було цікаво, як сприйме це його син, що завжди мав нахил до аристократизму, і водночас краєчком другого ока помітив, що Голлі зловтішно всміхнулася, побачивши спохмурніле братове обличчя.
— Мабуть, то був огрядний здоровань, уособлення Англії, такої, як вона була до початку промислової революції. Другий Джоліон Форсайт,— твій прадід, Джоллі, більше відомий під іменем Пишного Доссета Форсайта,— споруджував будинки, як розповідає сімейна хроніка, породив десятеро дітей і переїхав до Лондона. Відомо, що він любив мадеру. Можемо гадати, що він уособлював Англію часів наполеонівських воєн і загального неспокою. Найстарший із його шести синів був третій Джоліон, ваш дід, мої любі, торговець чаєм і голова багатьох акціонерних компаній, один з найчесніших англійців усіх часів, а для мене найдорожчий.— Джоліонів голос уже звучав без іронії, і син та дочка дивилися на нього серйозно.— Він був справедливий і наполегливий, з щирим і молодим серцем. Ви пам'ятаєте його, і я його пам'ятаю. Перейдемо до інших! Брат вашого діда Джеймс, дід юного Вела, має сина на ім'я Сомс, із яким пов'язана історія любові й ненависті, але її вам навряд чи варто розповідати. Можна вважати, що Джеймс та ще восьмеро дітей Пишного Доссета, з яких п'ятеро й досі живі, представляють вікторіанську Англію з її принципами торгівлі та індивідуалізму, котрі засну валися на гарантованих п'яти процентах зиску без усякого ризику для основного капіталу ви розумієте, що я маю на увазі В кожному разі, вони за своє довге життя спромоглися перетворити тридцять тисяч фунтів своїх капіталів на кругленький мільйон. Вони ніколи не допустилися жодного необачного вчинку, крім вашого двоюрідного діда Свізіна,-його, здається, колись обдурив якийсь шахрай і його називали «Форсайт четвернею», бо він їздив парою коней. Їхні часи минають, і люди їхнього типу вимирають, хоч це навряд чи піде на користь нашій країні. Вони прозаїчні люди, але разом з тим розсудливі. Я четвертий Джоліон Форсайт, негідний носій їхнього імені...
— Ні, тату,— сказав Джоллі, а Голлі стиснула йому руку.
— Так,— повторив Джоліон,— негідний нащадок, що, на жаль, представляє тільки покоління кінця сторіччя, яке живе з успадкованого капіталу, покоління дилетантів, що вірять в індивідуальну свободу,— це, Джоллі, зовсім не те, що індивідуалізм. Ти, друже, п'ятий Джоліон Форсайт, і ти відкриваєш свято нового сторіччя.
Вони саме підійшли до брами коледжу, і Голлі мовила:
— Це просто дивовижно, тату.
Ані брат, ані батько не знали, що вона хотіла цим сказати. Джоллі глибоко замислився.
«Веселка», така сама старомодна, як і решта оксфордських гуртожитків, мала лише одну невеличку вітальню, обшиту дубовими панелями, і там, чекаючи на єдиного гостя, сиділа збентежена Голлі, вбрана в білу сукню.
Вел узяв її руку обережно, наче торкаючись до крила метелика. Чи не погодиться вона прийняти цю скромну квітку? Вона так гарно виглядатиме в її волоссі. Він вийняв з петельки гарденію і простягнув дівчині.
— О ні! Дякую, я не можу!
Проте вона взяла квітку й пришпилила до сукні, згадавши раптом слово «фанфарон». Гарденія в петельці Вела здавалася надто визивною, а Голлі так хотіла, щоб він сподобався Джоллі. Чи вона усвідомлювала, що Вел у її присутності поводився якнайстатечніше й дуже стримано і що в цьому, власне, й був майже весь секрет його привабливості.
— Я нікому не казала про нашу прогулянку, Веле.
— От і добре! Хай це залишиться між нами.
Коли вона помітила, як схвильовано стискаються його пальці, як він неспокійно соває ногами, її охопило приємне почуття своєї влади і водночас іще якесь тепле почуття — бажання зробити його щасливим.
— Розкажіть мені про Оксфорд. Тут, мабуть, чудово.
Вел погодився: робити те, що хочеш,— страшенно приємно; лекції — то дурниця; до того ж тут є добрі хлопці.
— Але, звичайно,— додав він,— я б волів бути в Лондоні, тоді б я міг приїздити до вас.
Голлі ніяково ворухнула рукою на коліні й потупила очі.
— Ви не забули,— сказав він, раптом зважившися,— що ми з вами вирішили поблукати по світу?
Голлі всміхнулася.
— О, то були жарти. Коли людина стає доросла, їй такого не випадає робити!
— Таке! Кузенові й кузині можна,— сказав Вел.— Ось настануть літні канікули,— вони починаються в червні і тривають дуже довго,— тоді ми з вами що-небудь придумаємо.
Та хоч Голлі охопив захват від думки про таємну змову, вона похитала головою й стиха відказала:
— Нічого не вийде.
— Не вийде!— запально вигукнув Вел.— А хто нам може завадити? Адже не ваш батько чи брат.
Цієї миті до вітальні зайшли Джоліон і Джоллі; і мрія сховалася у Велові лаковані черевики та білі атласні черевички Голлі, де вона лоскотала й пощипувала їх увесь вечір, протягом якого в кімнаті панував настрій, що не дуже сприяв щирій розмові.
Тонко сприймаючи все, що відбувається навколо, Джоліон незабаром відчув прихований антагонізм між хлопцями, до того ж його дивувала Голлі; тому він несвідомо почав іронізувати, що фатально впливає на юнацьку безпосередність. Лист, принесений йому по обіді, примусив його поринути в мовчанку, якої він майже не порушував, аж поки Джоллі й Вел повставали, збираючись іти. Він вийшов із ними, курячи сигару, і провів сина до воріт Крайст-Черч. Повертаючись, він вийняв листа й перечитав його під ліхтарем.
«Любий Джоліоне!
Сомс знову приходив до мене сьогодні ввечері — в мій тридцять сьомий день народження. Ваша правда: мені не можна тут залишатись. Завтра я переїду в готель «П'ємонт», але я не хочу виїздити за кордон, не побачившись із Вами. Я самотня і зневірена.
З щирим вітанням Айріні»
Джоліон згорнув листа, поклав у кишеню й пішов далі, здивований тим, як збурилися його почуття. Що цей нахаба міг сказати чи зробити?
Він повернув на Гай-стріт, потім на Терл-стріт і опинився в лабіринті завулків, над якими височіли шпилі й бані, довгі фасади коледжів і мури, що блищали в ясному місячному сяйві або потопали в густій тіні. Тут, у цьому осередку англійської шляхетності, важко було навіть уявити собі, що до самотньої жінки настирливо чіпляються, що її переслідують. Але хіба саме не про це свідчить її лист? Сомс, мабуть, домагається, щоб вона повернулась до нього, а на його боці й громадська думка, і закон! «Тисяча вісімсот дев'яносто дев'ятий рік!— думав Джоліон, дивлячись на бите скло, що виблискувало на мурі вілли.— А коли йдеться про нашу власність, ми й досі ті самі язичники! Завтра ж поїду в Лондон. Так, мабуть, їй краще виїхати за кордон». Проте ця думка була йому неприємна. Чому вона має втікати від Сомса з Англії! До того ж він може поїхати слідом за нею, а там вона буде ще беззахисніша перед зазіханнями свого чоловіка! «Треба діяти дуже обережно,— думав він.— Цей тип здатний на будь-яку мерзоту. Мені не сподобався його тон того вечора, в кебі» Думки його звернулися до Джун. Чи не може вона допомогти? Колись Айріні була її найближчою подругою, а тепер вона стала «бідолашкою» і, напевно, викличе співчуття жалісливої Джун. Він вирішив надіслати дочці телеграму, щоб вона зустріла його на Педдінгтонському вокзалі. Підходячи до «Веселки», він спробував проаналізувати свої почуття. Чи турбувався б він так за будь-яку іншу жінку, що опинилася б у такому становищі? Ні, не турбувався б! Це щире визнання збентежило його, і, дізнавшись, що Голлі вже лягла, він пішов до своєї кімнати. Але спати йому не хотілося, і він довго сидів біля вікна, не скидаючи пальта, дивлячись, як дахи вилискують у місячному сяйві.
А Голлі в сусідній кімнаті теж не могла заснути, вона згадувала Велові вії, верхні й нижні, особливо нижні, і міркувала, що їй таке зробити, щоб він сподобався Джоллі. Гарденія пахла на всю її маленьку спальню, і цей запах був їй дуже приємний.
А Вел, визираючи з вікна своєї кімнати на другому поверсі Брейсноуза, дивився на осяяний місяцем квадрат двору й не бачив його, а натомість бачив Голлі, тоненьку, в білій сукні, як вона сиділа біля каміна, коли він зайшов у вітальню.
Один тільки Джоллі спав у своїй вузькій, як пенал, спальні, підклавши руку під щоку, і йому снилося, що він сидить з Велом у одному човні і вони змагаються між собою, а батько гукає з берега: «Другий! Ану греби жвавіше, чуєш!»
II. СОМС ПРАГНЕ ПЕРЕСВІДЧИТИСЬ
З усіх осяйних фірм, що оздоблюють своїми вітринами лондонський Вест-Енд, фірму «Гейвз і Кортегел» Сомс вважав «найсоліднішою»— це слово тоді саме входило у моду Він ніколи не кохався в коштовному камінні так, як його дядечко Свізін, а що Айріні, пішовши з його дому 1889 року залишила всі блискучі дрібнички, які він подарував їй, то відтоді у нього пропало всяке бажання витрачати гроші на такі речі. Але він і досі непогано знався на діамантах і протягом тижня перед її днем народження дорогою в Полтрі чи звідти до Сіті використовував кожну нагоду постояти перед вітринами значних ювелірів, у яких можна придбати якщо не річ, справді варту затрачених на неї грошей, то принаймні річ із клеймом відомої фірми.
Глибокі роздуми, в які він безнастанно поринав, відколи йому довелося проїхати в кебі з Джоліоном, дедалі більше переконували його, що в його житті настав надзвичайно важливий момент і що йому вкрай необхідно вжити заходів, до того ж добре продуманих. А за цими сухими тверезими міркуваннями, що треба негайно — тепер або ніколи — подбати за продовження свого роду, тепер або ніколи, якщо він хоче владнати своє життя і завести сім'ю,— кипіли його почуття, що збудилися від зустрічі з жінкою, його законною дружиною, яку він колись кохав так пристрасно, зростало переконання, що випустити з рук власну дружину це гріх проти здорового глузду й добропорядної потайності Форсайтів.
Висловлюючи свою думку в справі Вініфред, королівський адвокат Дрімер — Сомс волів би запросити Уотербака, але його призначили суддею (в такому похилому віці, що, як завжди в подібних випадках, виникла підозра, чи не викликано це політичними розрахунками) — порадив насамперед вимагати в суді відновлення подружніх прав; щодо цього Сомс і сам не мав ніяких сумнівів. Коли суд винесе сподівану постанову, їм слід почекати деякий час, щоб пересвідчитися, чи відповідач її виконає. Якщо ні, то буде доведено, що він кинув дружину, і вони можуть порушити справу про розлучення, підкріпивши її доказами подружньої зради. Все це Сомс знав чудово й сам. Вони котирували Дрімера десять до одного. Простота сестриної справи робила для Сомса ще прикрішим його власне становище. Всі обставини підтверджували той висновок, що найпростіший вихід — домогтися повернення Айріні. Якщо це їй не зовсім до вподоби, то хіба йому теж не доведеться перебороти свої почуття, пробачити образу, забути біль? Він принаймні ніколи не ображав її, а на поступки доводиться йти всім у цьому світі! Він може дати їй куди більше всяких благ, ніж вона має тепер. Він ладен зробити дарчий запис на її ім'я без усяких умов і обмежень. Останнім часом він частенько роздивлявся себе в дзеркалі. Він ніколи не був таким пишним павичем, як оте ледащо Дарті, і не уявляв себе красунчиком, але трохи покладався на свою зовнішність — не без підстав, бо риси обличчя його були досить правильні, він добре зберігся, був ставний, здоровий, білолиций, без тих вад, що породжує пияцтво та інші надмірності. Форсайтівське підборіддя та зосереджений вираз надавали йому, як він думав, ще більшої вартості. Отож, гадав він, у нього не було жодної риси, яка б могла викликати відразу.
Думки й сподівання, якими людина живиться щодня, стають цілком природними, навіть якщо зразу вони здавалися їй фантастичними. Якби він зміг подати досить ваговиті докази того, що прагне забути минуле і що зробить усе можливе, аби догодити їй, то невже б вона не погодилася вернутися до нього?
Отак міркуючи, зранку дев'ятого листопада він зайшов до крамниці Гейвза і Кортегела з наміром купити діамантову брошку.
— Чотириста двадцять п'ять фунтів, вважайте, що безцінь, сер. А це брошка, яку не сором носити навіть вельможній леді.
Настрій у Сомса був такий, що він купив її не вагаючись. За мить він уже поспішав до Полтрі, сховавши у нагрудну кишеню плаский футляр із зеленого сап'яну. Протягом дня він кілька разів відкривав його й дивився на сім камінців, що м'яко сяяли в овальному гніздечку.
— Якщо леді вона не сподобається, сер, ми охоче обміняємо, коли вам завгодно. Але щодо цього не турбуйтеся.
Якби ж то можна було не турбуватися! Він з головою поринув у роботу — єдиний його засіб заспокоїти нерви. Коли він сидів у конторі, прийшла телеграма від агента з Буенос-Айреса, котрий повідомив основні подробиці, а також ім'я та адресу стюардеси, згодної дати необхідні свідчення. Це ще дужче розпалило Сомса, який взагалі відчував глибоку огиду до того, щоб прати на людях брудну білизну. А коли він їхав у метро до вокзалу Вікторія, то твердо наважився відновити своє подружнє життя, прочитавши у вечірній газеті повідомлення про великосвітський шлюборозлучний процес. Родинний потяг усіх справжніх Форсайтів, який вони відчувають, коли їх спіткає клопіт і горе, схильність до єднання, яка була запорукою їхньої сили, примусили його піти обідати на Парк-лейн. Він не міг і не хотів розкрити батькам своїх намірів — для цього він був надто потайний і гордий,— але його підбадьорювала думка, що якби вони довідалися про його наміри, то зраділи б і побажали б йому успіху.
Джеймс був у похмурому настрої, бо завзяття, яке запалив у ньому нахабний ультиматум Крюгера, охололо від вельми скромних воєнних успіхів останнього місяця та закликів «Таймса», що переконував публіку в необхідності нових зусиль. Він не знає, чим усе це скінчиться. Сомс намагався підбадьорити його, згадавши кілька разів ім'я Буллера. Але Джеймс не мав ні в чому певності. Коллі [32] — той застряв на своїй горі, а Ледісміт [33] стоїть на голій рівнині, й узагалі «ми вскочили в халепу». Він вважає, що треба послати туди моряків — ото справжні молодці. Сомс спробував розрадити його іншою темою. Вініфред одержала листа від Вела, він пише, що в день Гая Фокса [34] оксфордські студенти влаштували фейєрверк і наколобродили і що його не впізнали, бо він вимазав обличчя сажею.
— Еге ж!— промимрив Джеймс.— Хлопець кмітливий.
Але потім він похитав головою і зауважив: хтозна, мовляв, що з нього вийде, і, тоскно глянувши на сина, пробурмотів, що Сомс так і лишився без спадкоємця. Він хотів мати онука, що носив би його прізвище. А тепер - ось як воно вийшло!
Сомс здригнувся. Він не чекав такого виклику розкрити свої заповітні думки. І Емілі, побачивши, як він зморщився, сказала:
— Дурниці, Джеймсе. Не говори такого.
Але Джеймс, дивлячись кудись убік, бурмотів далі. Ось Роджер, Ніколас і Джоліон: усі вони мають онуків. А Свізін і Тімоті так і не одружились. Він зробив усе, що міг; але жити йому вже недовго. І, наче сказавши щось дуже заспокійливе, він замовк і почав їсти мозок, підпихаючи його на виделку кусником хліба і кладучи до рота разом із хлібом.
Сомс попрощався зразу після обіду. Надворі ще не було холодно, але він надів підбите хутром пальто, щоб попередити напади нервового дрожу, який проймав його цілий день. Підсвідомо він розумів, що в цьому пальті виглядає краще, ніж у звичайному чорному Потім, відчуваючи на грудях сап'яновий футляр, він попрямував до Челсі. Він не був курець, але на цей раз запалив сигарету й обережно затягнувся. Він повільно йшов по Роу до Найтсбріджа, розмірюючи свою ходу так, щоб попасти в Челсі о чверть на десяту. Що вона робить вечір за вечором у своєму тісному закутку? Які загадкові ці жінки! Живеш із ними поряд і нічого про них не знаєш. Що вона могла знайти в тому Босіні, чому через нього втратила розум? Адже зрештою те, що вона вчинила, це просто шаленство — шаленство, яке затуманило всі уявлення про життєві цінності, занапастило життя їй і йому! І на хвилину він сповнився незвичайним піднесенням; йому здалося, що він герой якоїсь книжки, і тепер, пойнятий християнським духом, поверне їй радість і щастя, простить і забуде всі гріхи й навіки стане її добрим генієм. Під деревом проти Найтсбріджських казарм, де яскраво сріблилося місячне сяйво, він іще раз витяг сап'яновий футляр і подивився, як блищать камінці проти місяця. Так, вони й справді чистої води! Проте коли він, закриваючи футляр, почув, як різко клацнула застібка, по тілу його знову пробіг нервовий дрож; і він пішов далі швидше, стискаючи руки в рукавичках, засунуті в кишені пальта, майже з надією, що її не буде вдома. Його знов опосіла думка про те, яке в ній усе загадкове. Щодня сідає сама за обідній стіл, вбравшись у вечірню сукню, вдаючи, що вона в товаристві! Грає на фортепіано — сама для себе! Немає навіть ані собаки, ані кішки, наскільки він міг помітити. І раптом він згадав кобилу, яку тримав у Мейплдергемі, щоб їздити на станцію. Коли він заходив у стайню, вона стояла сама напівсонна, а проте, вертаючись додому, бігла куди жвавіше, аніж прямуючи до станції, ніби її тягло до своєї самотньої стайні. «Я поводитимусь з нею лагідно,— подумав він без ніякої послідовності.— Я буду дуже уважний». І весь потяг до сімейного життя, якого, здавалося, назавжди позбавила його жартівниця доля, раптом збудився в Сомсі з такою силою, що він, проходячи повз станцію Саут-Кенсінгтон, весь поринув у мрії. На Кінгз-род із шинку непевною ходою вийшов п'яниця, граючи на концертино. Сомс хвилину спостерігав, як він витанцьовував на тротуарі під незграйливе рипіння свого інструмента, потім перейшов на другий бік вулиці, щоб не зіткнутися з цим п'яним дурнем. Просидить ніч у поліційній дільниці. Є ж такі йолопи! Але п'яниця помітив його маневр і пустив йому навздогін струмінь щедрої лайки. «От якби його справді забрали,— злостиво подумав Сомс.— Так уже розпустили цих негідників, що жінці не можна пройти самій вулицею!» Думка ця з'явилася у нього тому, що він побачив якусь жінку. Хода її здавалася на диво знайомою, і коли вона повернула у вулицю, до якої він ішов, його серце закалатало. Він кинувся до рогу, щоб придивитись. Атож! Це Айріні; це її хода, тільки вона може йти так цією сіренькою вуличкою. Вона повернула ще двічі, і з останнього рогу Сомс побачив, що вона зайшла в свій будинок. Щоб вона часом не зачинилася, він пробіг ці кілька кроків, поспішив угору сходами і наздогнав її біля дверей. Він почув, як заскреготів ключ у замку, й опинився поряд із нею тоді, коли вона злякано повернулася, відчинивши двері.
— Не бійтеся,— сказав він задихано.— Я випадково побачив вас. Дозвольте мені зайти на хвилинку
Вона притиснула руку до грудей, обличчя її сполотніло, очі розширилися з ляку Потім, очевидно опанувавши себе вона схилила голову й сказала
— Гаразд.
Сомс зачинив двері. Йому також треба було оговтатися, і коли вона пройшла у вітальню, він цілу хвилину стояв, віддихуючись, щоб утишити розбурхане серце. Цієї миті, яка так багато важила для його майбутнього, витягти сап'яновий футляр здавалося надто грубим жестом Одначе не витягти його означало, що він прийшов сюди так, без усякого приводу Зважуючи всі «за» і «проти», він раптом відчув злість на ці дурні умовності, що для всього вимагають приводів і виправдань. Зараз буде сцена — іншого не можна й сподіватися, і він повинен пройти крізь неї! Сомс почув її голос, що вразив його,— такий він був жалібно-тихий
— Чому ви знову сюди прийшли? Невже ви не зрозуміли, що мені краще було б, якби ви не приходили?
Він придивився до її вбрання — темно-коричневий оксамит, боа з соболів, кругла шапочка з того самого хутра. Все це на диво їй личило. Як видно, грошей у неї вистачає і на убори! Він сказав уривчасто:
— Сьогодні ваш день народження. Я приніс вам ось це, і він простяг їй зелений сап'яновий футляр.
— Ой! Ні, ні!
Сомс натиснув на застібку на світло-сірому оксамиті спалахнули сім камінців.
— Чому ні?—запитав він.— Просто на знак того, що ви вже не маєте на мене злості.
— Я не можу.
Сомс вийняв брошку з футляра.
— Дозвольте подивитися, як вона виглядає.
Айріні відсахнулась.
Він рушив до неї, простягаючи брошку, щоб прикласти до її грудей. Вона знову позадкувала.
Сомс опустив руку
— Айріні, мовив він,— забудьмо минуле. Якщо я можу забути, то й ви можете. Почнімо все спочатку, наче нічого й не було Згода?
В голосі його була туга, а в погляді очей, що дивилися їй в обличчя, світилося майже благання.
Айріні, стоячи в буквальному розумінні притиснута до стіни, тільки ковтнула слину: це була єдина її відповідь. Сомс вів далі
— Невже ви справді хочете прожити все своє життя напівмертвою в цьому закутку? Вертайтесь до мене, я дам вам усе, чого ви забажаєте Ви житимете власним життям, даю вам слово честі.
Він побачив, як її обличчя іронічно здригнулося.
— Так,— повторив він,— цього разу я ручуся за свої слова Я попрошу лиш одного. Я хочу тільки... я хочу тільки сина. Не дивіться на мене так! Мені потрібен син. Дуже потрібен
Він говорив поспіхом, так що й сам не впізнавав власного голосу, голова його двічі сіпнулася вгору, наче йому забило дух І лише погляд її очей, прикутих до нього, потемнілих, ніби заворожених жахом, примусив його опам'ятатися і змінив болісне замішання на гнів.
— Невже це неприродна річ?— мовив він крізь зуби. — Невже це неприродно хотіти дитину від власної дружини? Ви занапастили наше життя і все розвіяли на порох. Ми не живемо, а існуємо, не маючи ніякого майбутнього. Невже вам так неприємно, що, незважаючи на все, я... я й досі хочу, щоб ви залишилися моєю дружиною? Говоріть-бо, заради всього святого, говоріть!
Айріні наче спробувала заговорити, проте не змогла.
— Я не хочу вас лякати,— сказав Сомс трохи лагідніше. -Слово честі, не хочу. Я хочу тільки, щоб ви зрозуміли, що я не можу миритися з таким становищем. Я хочу, щоб ви вернулися до мене, я хочу, щоб ви були зі мною.
Айріні підвела руку і затулила уста й підборіддя, але її очі були прикуті до його очей, наче вона вірила, що її погляд стримає його, як перепона. І всі ці роки, порожні й гіркі, відколи... а й справді, відколи?.. майже відтоді, як він уперше зустрівся з нею, звелися в пам'яті Сомса одною величезною хвилею, і судома, якої він ніяк не міг стримати, перекривила його обличчя.
— Ще не пізно,— сказав він,— не пізно, якщо ви тільки повірите мені
Айріні відвела руку від уст і притисла обидві руки до грудей. Сомс ухопив її руки.
— Пустіть!— сказала вона задихано. Але він тримав їх, намагаючись зазирнути їй у очі, які дивилися на нього твердим поглядом. За мить вона спокійно сказала:
— Я тут сама. Ви не посмієте повестися так, як повелися тоді.
Випустивши її руки, наче вони були з розпеченого заліза, він відвернувся. Невже й справді є на світі така люта непримиренність? Чи може бути, щоб той один випадок насильства так глибоко закарбувався в її пам'яті? Невже він став між нею і ним, як глухий мур? І він сказав затято, не підводячи очей:
— Я не піду від вас, поки ви не дасте мені відповіді. Я пропоную вам те, що навряд чи інший чоловік захотів би запропонувати. Я чекаю... чекаю розумної відповіді.
І майже здивовано він почув її слова:
— Не сподівайтеся розумної відповіді. Розум тут зовсім ні до чого. Ви можете почути тільки гірку правду: краще смерть.
Сомс дивився на неї, приголомшений.
— Он як!— зрештою сказав він.
А потім на нього найшло якесь заціпеніння: він наче онімів і закляк; його затрусило, як трусить людину, котру смертельно образили і котра не знає, що їй учинити, або, точніше, що з нею учиниться.
— Он як!— сказав він знову.— Оце так воно? Чи ба! Краще смерть. Ну-ну!
— Вибачте. Ви вимагали відповіді. Хіба я винна, коли це правда?
Не знаючи, що відповісти на це дивне, абстрактне запитання, Сомс звернувся до конкретної дійсності. Він поклав брошку у футляр і, застебнувши його, сховав у кишеню.
— Правда!— мовив він.— Жінки з нею ніколи не знаються. Це нерви, нерви, та й годі.
Він почув її шепіт:
— Так, нерви не брешуть. Хіба ви цього й досі не знаєте?
Він мовчав, опанований думкою: «Я повинен зненавидіти цю жінку. Неодмінно повинен». В цьому й була вся біда! Якби він тільки міг! Він кинув на неї погляд: вона стояла непорушно біля стіни, підвівши голову і склавши на грудях руки, ніби чекала, що її зараз розстріляють. І він швидко сказав:
— Я не вірю жодному вашому слову. У вас є коханець. Якби його не було, ви б не поводилися так... так нерозумно.
З виразу її очей він зрозумів, що взяв не ту ноту, говорячи занадто вільно, як тоді, коли вони ще жили разом. Він повернувся до дверей. Але вийти не зміг. Щось у його душі — найглибша і найпотаємніша форсайтівська властивість, неспроможність випустити щось із рук, неспроможність зрозуміти нереальність і марність своїх упертих домагань — перешкодило йому. Він знову повернувся до неї і став спиною до дверей, так само як вона стояла спиною до протилежної стіни, не усвідомлюючи, як сміховинно виглядає це стояння в різних кінцях кімнати.
— Чи ви коли думали про когось, крім самої себе?— запитав він.
Уста Айріні затремтіли; за мить вона поволі відповіла.
— Чи ви коли думали, що я зрозуміла свою помилку — свою безнадійну страшну помилку — в перший же тиждень по нашому шлюбі; що я три роки силкувалася змиритися з нею — ви ж знаєте, що я силкувалася? Чи я це робила для себе?
Сомс зціпив зуби.
— Бог його знає, для кого ви це робили. Я ніколи не міг вас зрозуміти і ніколи не зрозумію. Ви мали все, чого ваша душа бажала; і ви можете мати все це знову і навіть більше. Чим я вам не до вподоби? Скажіть мені прямо: чим саме? — не усвідомлюючи, як принижує себе цими запитаннями, він палко вів далі:—Я не каліка, не бридкий, не мужлан, не дурень. Чим саме? Яка тут таємниця?
У відповідь він почув довге зітхання.
Він стис руки жестом, сповненим незвичайного для нього запалу.
— Коли я прийшов сьогодні сюди, я був... я сподівався... я хотів будь-що-будь покінчити з минулим і відкрити нову сторінку. А ви зустрічаєте мене «нервами», мовчанкою, зітханнями. Я не бачу нічого певного. Це схоже... схоже на павутиння.
— Так.
Цей шепіт з протилежного кінця кімнати знову довів Сомса до нестями.
— Та я не бажаю плутатися в павутинні. Я його розірву Він рушив до неї.— Зараз!
Чого він пішов до неї, він і сам не знав. Та коли він підступив близько, його раптом схвилював давно знайомий запах її вбрання. Він схопив її за плечі й нахилився, щоб поцілувати її. Але поцілував він не її уста, а тверду риску, в яку стиснулися ті уста; потім її руки з силою вперлися йому в обличчя; він почув її голос: «Ой! Ні!» Сором, докори сумління, біль поразки заполонили його душу; він круто повернувся і вийшов.
III. ВІЗИТ ДО АЙРІНІ
Джун чекала Джоліона на платформі Педдінгтонського вокзалу. Вона отримала його телеграму за сніданком. У неї був свій притулок — майстерня і дві спальні в саду на Сент-Джонс-Вуд,— який вона обрала, бажаючи забезпечити собі повну незалежність. Сховавшись від очей світу, позбувшись нагляду постійних слуг, вона мала змогу приймати своїх «бідолашок» у будь-яку годину дня чи ночі, і нерідко бувало так, що який-небудь знедолений художник, не маючи своєї студії, використовував студію Джун. Вона тішилася своєю свободою і віддавалася їй з палкістю першої пристрасті; той запал, який вона берегла для Босіні і який, беручи до уваги її форсайтівську наполегливість, напевно, набрид би йому, вона тепер витрачала на захист невдах та невизнаних геніїв артистичного світу Власне, жила вона тільки для того, щоб допомогти гидким каченятам перетворитися на лебедів, бо вірила, що вони лебеді. Щирий ентузіазм, з яким вона опікувалася ними, затуманював ясність її зору. Зате вона була вірний і щедрий друг; її маленька енергійна рука завжди ладна була захистити кожного від утисків академічного та комерційного світу, і хоч прибуток її вимірювався чималою цифрою, її банківський рахунок частенько являв собою від'ємну величину.
Вона приїхала на Педдінгтонський вокзал схвильована після розмови з Еріком Коблі. Якась жалюгідна галерея відмовилася влаштувати виставку картин цього довговолосого генія. Нахаба директор, відвідавши його майстерню, висловив думку, що «з фінансового погляду ця виставка не обіцяє нічого втішного». Цей разючий приклад комерційного боягузтва у ставленні до її улюбленого «бідолашки»— йому так скрутно з дружиною і двома дітьми, що їй довелося перевищити свій банківський кредит,— і досі примушував паленіти її маленьке рішуче личко й сяяти, як ніколи яскраво, її червоно-золоте волосся. Вона обняла батька і сіла з ним у кеб, маючи до нього не менш важливу справу, ніж він до неї. Невідомо було тільки, хто з них почне розмову перший.
Ледве Джоліон устиг промовити:
— Донечко, я хочу, щоб ти поїхала зі мною,— як, поглянувши на неї, помітив по її синіх очах, які металися сюди-туди, наче хвіст стривоженої кішки, що вона його не слухає
— Тату, чи й справді я не маю права взяти нічого із своїх грошей?
— На щастя, серденько, тільки проценти.
— Яка жахлива дурниця! Невже нічого не можна вдіяти? Адже має бути який-небудь спосіб. Я знаю, що могла б купити невеличку галерею за десять тисяч фунтів.
— Невеличка галерея,— мовив Джоліон,— це досить скромне бажання. Але твій дідусь передбачив його.
— На мою думку,— обурено вигукнула Джун,— всі ці намагання зберегти гроші — жахливі, коли стільки обдарованих людей на цьому світі просто задихаються у нестерпних злиднях. Я ніколи не вийду заміж і не матиму дітей; то чому ж я не можу зробити хоч трохи добра людям, чому ці гроші мають лежати недоторкані заради того випадку, який ніколи не станеться?
— Наше прізвище Форсайт, донечко,— відповів Джоліон іронічним тоном, до якого його імпульсивна дочка досі так і не звикла.— А Форсайти, як тобі відомо, це люди, котрі заповідають свою власність із такою умовою, щоб їхні онуки, на той випадок, коли вони помруть раніше за батьків, склали духівницю на власність, яку вони успадкують тільки по смерті батьків. Ти можеш це зрозуміти? Я теж не можу, але, в кожному разі, це факт; ми живемо за принципом, який полягає в тому, що, доки є спромога утримати гроші в родині, їх не слід випускати з рук; якщо ти помреш неодружена, то твій капітал перейде до Джоллі й Голлі й до їхніх дітей, якщо вони одружаться. Чи не приємно знати, що хоч що б ви робили — ніхто з вас не може стати убогим?
— Але хіба я не можу позичити грошей?
Джоліон похитав головою.
— Звичайно, ти можеш орендувати галерею, якщо дозволять твої кошти.
Джун презирливо пирхнула.
— Атож, і залишуся без усяких коштів і не зможу нікому допомагати.
— Дитино моя,— мовив стиха Джоліон,— а хіба не те саме вийде, коли ти купиш?
— Ні,— сказала упевнено Джун,— купівля обійшлася б мені в десять тисяч; це становило б тільки чотириста фунтів на рік. А за оренду мені б довелося платити тисячу фунтів на рік, і в мене залишилося б тільки п'ятсот. Якби я мала галерею, тату, подумай, що б я могла зробити. Я могла б негайно створити ім'я Ерікові Коблі, а також багатьом іншим.
— Імена, які варто створити, створюються самі з плином часу.
— Коли людина помре.
— А чи знаєш ти, донечко, кого-небудь із живих, кому створене ім'я пішло б на користь?
— Тобі,— сказала Джун, стискаючи його лікоть.
Джоліон здригнувся. «Мені?— подумав він.— Ага, це вона хоче мене про щось попросити. Ми, Форсайти, завжди прагнемо домогтися свого, кожен по-своєму».
Джун підсунулася до нього ближче.
— Таточку,— мовила вона,— ти купи галерею, а я платитиму тобі чотириста фунтів щорічно. Тоді ніхто з нас нічого не втратить. До того ж це чудовий спосіб укласти гроші
Джоліон засовався на сидінні.
— Чи не здається тобі,— мовив він,— що художникові якось не дуже личить купувати галерею? До того ж десять тисяч фунтів чималі гроші, а я не комерсант.
Джун подивилася на нього щиро захопленим поглядом.
— Звичайно, ні, але у тебе страшенно діловий вигляд. І я певна, нам пощастить зробити галерею прибутковою. Це буде пречудовий спосіб збити пиху з цих нікчемних гендлярів та всяких невігласів.
І вона знову стиснула батькові лікоть.
На обличчі Джоліона з'явився вираз жартівливого відчаю.
— Де ж ця дивовижна галерея? Мабуть, вона міститься в якомусь чудовому місці?
— За рогом Корк-стріт.
«Атож,— подумав Джоліон.— Я так і знав, що вона десь за рогом. А тепер спробую заручитися її допомогою!»
— Ну що ж, я подумаю про це, але трохи згодом. Ти пригадуєш Айріні? Я хочу, щоб ти поїхала до неї разом зі мною. Сомс знову до неї чіпляється. Їй було б куди безпечніше, якби ми знайшли для неї який-небудь притулок.
Слово «притулок», яке він ужив випадково, швидше розбудило в Джун зацікавлення, ніж будь-які умисно дібрані слова.
— Айріні! Я не бачила її відтоді, як... Звичайно! Я допоможу їй залюбки.
Настала Джоліонова черга потиснути їй лікоть, сповнившись почуттям гарячого захоплення цим сміливим щиросердим маленьким створінням, яке він породив.
— Айріні горда,— мовив він, глянувши скоса на Джун, бо раптом засумнівався, чи вистачить у неї стриманості.— Їй важко допомогти. Нам треба повестися обачно. Вона мешкає ось тут. Я телеграфував їй, щоб вона чекала нас. Зараз ми по шлемо свої візитні картки.
Я терпіти не можу Сомса,— сказала Джун, виходячи з кеба. Він глузує з усього, що не має успіху
Айріні чекала їх у кімнаті, яку в готелі «П'ємонт» називали «жіночим салоном»
Виявивши справжню моральну мужність, Джун прямо підійшла до своєї колишньої подруги, поцілувала її в щоку і вони обидві сіли на диван, на якому ніхто ніколи не сидів, відколи існував цей готель. Джоліон бачив, що Айріні глибоко зворушена цим простим прощенням.
— Отже, Сомс не дає вам спокою?— запитав він.
— Він приходив до мене вчора ввечері; він хоче, щоб я по вернулася до нього
— Ви, звичайно, не повернетесь?— вигукнула Джун.
Айріні кволо всміхнулась і похитала головою.
— Але він у страшному становищі,— тихо мовила вона
— Він сам винен йому треба було розлучитися з вами, коли була змога.
Джоліон згадав, як палко Джун колись сподівалася, що пам'ять її невірного нареченого не буде заплямована розлученням.
— Послухаймо, що Айріні збирається робити,— сказав він.
Уста Айріні тремтіли, але вона сказала спокійно.
— Я б воліла дати йому новий привід звільнитися від мене.
— Який жах!— вигукнула Джун.
— А що мені залишається робити?
— Про це навіть думати нема чого,— сказав дуже спокійно Джоліон,— sans amour [35].
Йому здалося, що вона ось-ось заплаче; проте вона тільки схопилася з місця, відвернулася від них і стояла, намагаючись узяти себе в руки.
Джун раптом сказала
— Ну що ж, я піду до Сомса і скажу йому, щоб він дав вам спокій. Чого йому треба в таких літах?
— Дитину. Досить природне бажання.
— Дитину?— презирливо вигукнула Джун.— Ще б пак Щоб було кому залишити гроші Якщо йому так дуже кортить мати дитину, хай знайде собі когось, і буде в нього дитина; тоді ви візьмете розлучення, а він одружиться з нею
Джоліон раптом збагнув, що допустився помилки, привівши Джун: її запальні звинувачення були на користь Сомсові.
— Для Айріні було б найкраще, якби вона тихенько переїхала до нас у Робін-Гіл, а тоді ми побачимо, як усе піде далі
— Звичайно,— сказала Джун,— тільки.
Айріні пильно подивилася на Джоліона — згодом він багато разів силкувався збагнути, що то був за погляд, але так і не зміг.
— Ні! Я тільки завдам вам усім клопоту Я поїду за кордон.
З її тону він зрозумів, що це її остаточне рішення. У нього промайнула недоречна думка: «Ну що ж, я міг би зустрітися з нею там». Але він сказав
— Чи не здається вам, що за кордоном ви будете беззахисніші в тому разі, коли він вирушить слідом за вами?
— Не знаю. Проте мені доведеться спробувати.
Джун скочила і почала ходити по кімнаті.
— Який це жах!— мовила вона.— Чому люди повинні мучитися й почувати себе нещасними та беззахисними рік за роком через цей ідіотський святенницький закон?
Але цієї миті хтось зайшов до кімнати, і Джун замовкла Джоліон підступив до Айріні:
— Вам потрібні гроші?
— Ні.
— Ви доручаєте мені здати внайми ваше помешкання?
— Так, Джоліоне, будь ласка, здайте його.
— Коли ви виїжджаєте?
— Завтра.
— Ви вже не будете туди повертатися, правда?
Він запитав це з тривогою, яка йому самому здалася дивною.
— Ні, все необхідне я маю з собою.
— Ви повідомите мені вашу адресу?
Вона простягла йому руку
— Я відчуваю, що на вас можна покластися, як на кам'яну гору
— Що стоїть на піску,— відповів Джоліон, міцно потискаючи їй руку — Але пам'ятайте: я з радістю допоможу вам чим завгодно й коли завгодно А якщо ви передумаєте Ну прощайся, Джун, нам пора.
Джун відійшла від вікна й обняла Айріні.
— Не думайте про нього,— сказала вона пошепки Тіштеся життям, і хай вам щастить!
Закарбувавши в пам'яті сльози на очах Айріні й усмішку на її устах, вони вийшли в мовчазній задумі повз жінку, яка завадила їхній розмові, а тепер гортала за столом газети
Біля Національної галереї Джун вигукнула:
— Які страшні закони вигадали ці підлі тварюки!
Але Джоліон не озвався ані словом. Маючи трохи батькової врівноваженості, він міг споглядати все безстороннім оком, навіть тоді, коли були збурені його почуття. Айріні має слушність: становище Сомса не краще, ніж її власне, а може, навіть гірше. Що ж до закону, то він пристосований до людської природи, яку цінує не дуже високо. І, почуваючи, що коли він залишиться з дочкою, то так чи інакше викаже свої думки, Джоліон сказав їй, що йому пора на оксфордський поїзд; він гукнув кеб і залишив її — хай іде розглядати акварелі Тернера,— пообіцявши подумати про купівлю галереї.
Але натомість він думав про Айріні. Кажуть, що жаль — рідний брат кохання. Якщо це справді так, то йому, звичайно, загрожує небезпека покохати її, бо він щиро її жаліє. Подумати лишень, що їй, такій безталанній і самотній, доведеться блукати по Європі! «Хоч би вона, чого доброго, не пустилася берега!— подумав він.— Адже вона може легко впасти в розпуку». Тепер, коли у неї не стало й того незначного діла, що було досі, він просто не міг уявити собі, як вона житиме далі — таке гарне створіння, зневірене, ласа здобич для кожного! В його тривозі був і страх, і ревнощі. Жінка може вкоїти що завгодно, коли її заженуть у тісний кут. «Що ж тепер робитиме Сомс?— подумав він.— Паскудне, ідіотське становище! І певно, люди скажуть, що це вона в усьому винна». Стурбований і пригнічений, він сів у поїзд, згубив свій квиток, а на платформі в Оксфорді уклонився жінці, чиє обличчя здалося йому знайомим, хоч він не міг пригадати її імені навіть тоді, коли побачив її за столиком у «Веселці», де вона пила чай.
IV. КУДИ ФОРСАЙТИ БОЯТЬСЯ ЗАХОДИТИ
Тремтячи від болю, якого завдала йому загибель його надій, відчуваючи у себе на грудях футляр із зеленого сап'яну, схований в кишені проти серця, Сомс мучився думками, чорними, як смерть. Павутиння! Він прямував швидким кроком вулицями, залитими місячним сяйвом, нічого не помічаючи довкола, і в пам'яті його безперестану зринала сцена, яку він щойно пережив, і спогад про те, як Айріні вся закам'яніла, коли він її обняв. І чим більше згадував, тим дужче впевнювався, що в неї є коханець: її слова «Краще смерть!»— були б просто безглузді, якби вона не мала коханця. Навіть коли припустити, що вона його ніколи не любила, то вона ж не викидала ніяких коників доти, поки не з'явився Босіні. Ні, вона знову закохалася, інакше так мелодраматично не відповіла б на його пропозицію, цілком розумну, коли взяти до уваги всі обставини. Гаразд! Це спрощує справу.
«Я таки з'ясую становище,— подумав він.— Завтра ж зранку зайду до Полтіда».
Проте, зважившись на цей крок, він знав, що йому нелегко буде це зробити. Виконуючи свої професійні обов'язки, він кілька разів звертався по допомогу до агентства Полтіда, навіть зовсім недавно в справі Дарті, але йому ніколи й на думку не спадало, що він доручить їм стежити за власною дружиною.
Це було надто принизливо для нього самого.
Сон чи, точніше сказати, безсоння не допомогло йому примирити свій задум з ураженим самолюбством. Тільки почавши голитися, він раптом пригадав, що вона змінила своє прізвище на дівоче — Герон. Полтід не знатиме, принаймні спочатку, чия вона дружина, він не буде дивитися на нього підлесливо й не посміхатиметься за його спиною. Вона буде просто дружина одного з його клієнтів. І це була правда — бо хіба ж він не свій власний повірений?
Він не на жарт побоювався, що коли не скористається з нагоди і не здійснить свого задуму негайно, то потім може завагатись. І, звелівши Уормсонові подати йому чашку кави, він тихенько вийшов з дому ще до сніданку. Він швидко попрямував до однієї з тих вуличок Вест-Енду, де Полтід та інші фірми стоять на сторожі чесноти заможних класів. Досі він завжди приймав Полтіда у себе в Полтрі; але його адреса була йому добре відома, і він прийшов до контори, коли її щойно відчинили. В приймальні, яка була вмебльована так затишно, що здавалася приймальнею лихваря, сиділа жінка, схожа на вчительку.
— Я хочу бачити містера Клода Полтіда. Він мене знає — немає потреби називати моє ім'я.
Приховати від усіх, що він, Сомс Форсайт, змушений наймати агента, щоб шпигувати за власною дружиною,— це бажання переважало зараз усі інші.
Містер Клод Полтід — зовсім не подібний до містера Льюїса Полтіда — належав до тих чорнявих чоловіків з ледь гачкуватим носом і швидкими карими очима, які скидаються на євреїв, але які насправді фінікійці; він прийняв Сомса в кімнаті, де всі звуки приглушувалися товстими килимами й завісами. Вся обстановка кімнати схиляла до конфіденційної бесіди: ніде не видно було аніякісіньких документів.
Шанобливо привітавши Сомса, він із трохи підкресленою дбайливістю замкнув єдині двері.
«Якщо клієнт запрошує мене до себе,— казав він часто,— то хай сам вживає яких завгодно застережних заходів. Якщо ж він приходить сюди, ми повинні показати йому, що жодне його слово не вийде з цих чотирьох стін. Я можу з певністю сказати; що-що, а збереження таємниці ми гарантуємо...»
— Ну, сер, чим можу служити?
У Сомса так здавило в горлі, що він насилу спромігся заговорити. Треба будь-що приховати від цієї людини, що він має якийсь інший інтерес до цієї справи, крім професійного; і на його обличчі машинально з'явилася звичайна крива усмішка.
— Я прийшов до вас так рано, бо в цьому ділі не можна втрачати жодної хвилини.— Якби він затримався хоч на хвилину, вся його рішучість зразу розвіялася б.— Чи є у вас вільна надійна жінка?
Містер Полтід відімкнув шухляду, витяг записника, перебіг очима записи і знову замкнув записника в шухляді
— Атож,— відповів він,— у мене є саме така жінка.
Сомс сів зручніше й поклав ногу на ногу — його зраджував хіба що легенький рум'янець, який міг здатися звичайним для його обличчя.
— Тоді негайно пошліть її стежити за місіс Айріні Герон, квартира Д, Труро-Меншенс, Челсі, до дальших розпоряджень.
— Зробимо,— сказав містер Полтід.— Напевно, розлучення?— і він дмухнув у переговорну трубку:— Місіс Бленч є? Мені треба буде поговорити з нею через десять хвилин.
— Хай усі повідомлення ідуть через ваші руки,— провадив Сомс.— Надсилайте їх особисто мені, з позначкою «секретно», рекомендованим листом, із сургучевою печаткою. Мій клієнт вимагає, щоб усе зберігалося в цілковитій таємниці.
Містер Полтід посміхнувся, ніби кажучи: «Не вчіть ученого, мій любий сер»,— і його погляд на одну мить ковзнув по обличчю Сомса з непрофесійною цікавістю.
— Він може бути цілком спокійний,— мовив він.— Ви курите?
— Ні,— сказав Сомс.— Зрозумійте мене: з цього, може, нічого й не вийде. Коли розкриється ім'я когось із зацікавлених осіб або коли вона запідозрить, що за нею стежать, то це може призвести до дуже серйозних наслідків.
Містер Полтід кивнув головою.
— Я можу включити цю справу до категорії шифрованих. За цією системою не згадується жодне ім'я; ми працюємо під номерами.
Він відімкнув іншу шухляду, витяг два клаптики паперу, написав на них щось і дав один із них Сомсові.
— Зберігайте його, сер: це ваш ключ. У мене залишиться дублікат. Справу ми назвемо 7х. Особа, за якою спостерігатимуть, буде 17; спостерігач — 13; будинок — 25; ви самі, тобто, я хочу сказати, ваша фірма — 31; наша фірма — 32, я сам — 2. На випадок, якщо вам доведеться згадати в листі вашого клієнта, я позначив його 43; особа, яка викличе підозру, буде 47; інша така сама особа — 51. Чи є у вас додаткові вказівки або побажання?
— Ні,— відповів Сомс.— Тобто є: будьте вкрай обережні.
Містер Полтід знову кивнув головою.
— Витрати?
Сомс знизав плечима.
— В розумних межах,— коротко відповів він і встав.— Тримайте цю справу цілком під своїм власним керівництвом.
— Цілком,— відказав містер Полтід, раптом опинившися між ним і дверима.— Незабаром я зайду до вас у тій, іншій, справі. До побачення, сер.
Його погляд знову ковзнув по Сомсові з непрофесійною цікавістю, і він відчинив двері.
— До побачення,— відповів Сомс, не озираючись.
Вийшовши на вулицю, він стиха люто лайнувся. Павутиння! І, щоб порвати його, йому доводиться вдатися до цього павучого, таємного, гидкого способу, що вкрай огидний для того, хто вважає своє особисте життя найсвященнішою частиною своєї власності. Але жереб кинуто, назад уже немає вороття. І він пішов у Полтрі й замкнув якомога далі зелений сап'яновий футляр і ключ до шифру, який з кришталевою прозорістю мав показати йому його сімейний крах.
Дивно, що той, хто все життя розкривав перед людьми таємниці власників й чужі сімейні чвари, так боїться, щоб люди дізналися про його власні сімейні справи, а проте воно не так і дивно, бо кому, як не йому, добре знати бездушність машини закону.
Він на цілий день поринув у роботу. Вініфред мала зайти до нього о четвертій; вони домовилися поїхати в Темпл на нараду з королівським адвокатом Дрімером, і, чекаючи її, він перечитав листа, якого умовив її написати в день від'їзду Дарті, де вона вимагала, щоб той повернувся.
«Любий Монтегю!
Я одержала твого листа, в якому ти пишеш, що кидаєш мене назавжди і їдеш до Буенос-Айреса. Звичайно, він мене дуже вразив. Я користуюся цією нагодою написати тобі, що ладна забути минуле, якщо ти відразу повернешся до мене. Прошу тебе: зроби так. Я дуже засмучена й поки що більше нічого тобі не скажу. Посилаю тобі цього рекомендованого листа на адресу, яку ти залишив у своєму клубі. Будь ласка, надішли мені відповідь каблограмою.
Твоя і досі любляча дружина Вініфред Дарті»
Ет! Брехлива писанина! Він пригадав, як стояв над Вініфред, а вона переписувала те, що він написав олівцем, і як вона сказала, поклавши перо: «А що, коли він повернеться, Сомсе?»— таким дивним тоном, ніби вагалася, погано це чи ні. «Він не повернеться,— відповів він,— поки не розтринькає усіх грошей. Ось чому нам треба діяти негайно». До копії цього листа була прикладена записка, яку Дарті надряпав п'яний у клубі «Айсіум». Сомс волів, щоб не так видно було, що писано її напідпитку. Саме до цього й може причепитися суд. Йому здалося, що він чує голос судді: «Невже ви сприйняли це серйозно! Настільки серйозно, що написали йому цього листа? Ви гадаєте, що він і справді хотів покинути вас?» Але то байдуже! Факт залишається фактом: Дарті поїхав і не повернувся. Прикладена була також і його каблограма: «Повернення неможливе. Дарті». Сомс похитав головою. Якщо цю справу не завершити протягом кількох наступних місяців, це ледащо знову сяде їм на шию. Коли пощастить його спекатися, то це збереже принаймні тисячу фунтів на рік, не рахуючи всіх прикростей, що їх він чинив Вініфред і батькові. «Треба буде підштовхнути Дрімера,— подумав він.— Слід пришвидшити справу».
Вініфред, котра носила тепер щось на зразок напівжалоби, яка дуже пасувала до її білявих кіс і високої постаті, приїхала в Джеймсовому ландо, запряженому Джеймсовими кіньми. Сомс не бачив цього екіпажа в Сіті, відколи батько залишив справи п'ять років тому, і він здався йому тепер страшенно недоладним. «Час не стоїть на місці,— подумав він,— що далі, то більше змін!» Навіть циліндри стали носити рідше. Він запитав про Вела. Вел, сказала Вініфред, написав, що в наступному семестрі збирається грати в поло. Вона вважає, що він попав у чудове товариство. Намагаючись приховати свій неспокій, вона запитала світським тоном:
— Як ти гадаєш, Сомсе, моя справа набуде великого розголосу? Чи напевно вона з'явиться в газетах? Це так погано для Вела і для дівчат
Відчуваючи, як його гризе власна турбота, Сомс відповів:
— Газетярі — страшенні пронози; від них важко що-небудь приховати. Вони вдають, ніби пильнують громадську моральність, а насправді розбещують читачів своїми огидними статтями. Однак цього ще рано боятися. Сьогодні ми тільки порадимося з Дрімером щодо відновлення подружніх прав. Звичайно, він розуміє, що ми хочемо домогтися розлучення; але ти повинна вдавати, ніби щиро бажаєш повернення Дарті — тож спробуй сьогодні грати цю роль.
Вініфред зітхнула.
— От Монті — той любив блазнювати!— мовила вона.
Сомс гостро позирнув на неї. Він ясно бачив, що Вініфред не може сприймати свого Дарті серйозно і відразу відмовиться від їхнього заміру, якщо тільки до цього буде хоч найменша можливість. А він із самого початку відчував, що треба виявити твердість. Злякатися зараз невеличкого скандалу означало приректи сестру та її дітей на справжню ганьбу, а може, згодом і на злидні, якщо дозволити Дарті знову сісти їм на шию: адже він котитиметься усе нижче й нижче й тринькатиме гроші, які Джеймс залишить дочці. Хоча капітал і закріплений, цей негідник зуміє урвати дещо й для себе й примусити родину заплатити величезну суму, щоб врятувати його від банкрутства чи, може, навіть від в'язниці! Вони залишили на набережній лискучу карету з лискучими кіньми й слугами в лискучих капелюхах і зайшли до контори королівського адвоката Дрімера на Краун-Офіс-роу.
— Містер Белбі тут, сер,— сказав клерк.— Містер Дрімер буде через десять хвилин.
Містер Белбі — молодший повірений, але не такий молодший, яким би він міг бути, бо Сомс звертався тільки до адвокатів з усталеною репутацією; власне кажучи, для нього лишалося загадкою, як адвокати примудрялися створити собі таку репутацію, що спонукала його Звіряти на них свої справи,— містер Белбі сидів, переглядаючи якісь папери. Він щойно повернувся з суду і був у перуці й мантії, які на диво пасували до його носа, що стирчав, наче ручка маленької помпи, а також до його гострих синіх очиць і трохи випнутої спідньої губи — навряд чи можна було знайти людину, яка б краще доповнювала й зміцнювала Дрімера.
Коли його відрекомендували Вініфред, вони перескочили через погоду й заговорили про війну. Сомс несподівано перебив їх:
— Якщо він не виконає постанови суду, нам усе одно доведеться чекати з нашим позовом іще шість місяців. Я хочу прискорити справу, Белбі.
Містер Белбі, в мові якого відчувався ледь помітний ірландський акцент, усміхнувся до Вініфред і пробурмотів.
— Законна відстрочка, місіс Дарті.
— Шість місяців!— повторив Сомс.— А тоді вже буде червень! Почнуться літні канікули. Треба натиснути, Белбі.
Він матиме немало клопоту з Вініфред, яка, напевно, на той час втратить усю свою рішучість.
— Містер Дрімер зараз вас прийме, сер.
Вони рушили в кабінет одне за одним: містер Белбі пішов перший, потім Вініфред у супроводі Сомса — рівно через одну хвилину за Сомсовим годинником.
Королівський адвокат Дрімер, у мантії, але без перуки, стояв біля каміна, ніби до нього прийшли не на ділову нараду, а в гості; обличчя в нього було жовтувате, масне, що буває у дуже вчених людей, ніс чималий, оздоблений окулярами, баки коротенькі, сивуваті; він мав незрівнянну звичку безперестану примружувати одне око і прикривати спідню губу верхньою, від чого його мова скидалася на якесь рипіння. У нього була також манера несподівано наскакувати на співрозмовника, і це разом із грізним тоном і звичкою погарчати, перш ніж заговорити, створило йому репутацію, якою міг похвалитися мало хто з адвокатів, котрі вели спадкоємницькі й шлюборозлучні процеси. Примруживши око, він вислухав перелік фактів у бадьорому викладі містера Белбі, потім загарчав і сказав:
— Я все це знаю,— і несподівано наскочив на Вініфред, прорипівши:— Ми хочемо, щоб він повернувся, еге ж, місіс Дарті?
Сомс зразу ж втрутився:
— Моя сестра справді в нестерпному становищі.
Дрімер прогарчав
— Звичайно. То чи можемо ми покладатися на його каблограму, чи нам слід почекати, доки мине різдво, щоб дати йому можливість надіслати листовну відповідь, ось у чому питання, правда?
— Чим швидше, — почав був Сомс.
— А ви що скажете, Белбі?— несподівано наскочив Дрімер на молодшого повіреного.
Містер Белбі, здавалося, нюшив повітря, наче пес.
— Справа буде розглядатися не раніше як у середині грудня. Немає потреби давати йому більше часу.
— Звичайно, ні,— сказав Сомс.— 3 якої речі моя сестра повинна страждати тому, що він побіг...
— Світ за очі,— знову наскочив на нього Дрімер.— Авжеж. Нащо людям бігати світ за очі, правда ж, місіс Дарті?— І він розпустив мантію, як індик свого хвоста.— Я згоден. Ми можемо братися до діла. Оце і все?
— Поки що все,— з притиском мовив Сомс.— Я хотів познайомити вас із своєю сестрою.
Дрімер ніжно загарчав:
— Дуже приємно. До побачення.
І опустив пишний хвіст своєї мантії.
Вони вийшли одне за одним. Вініфред спустилася вниз сходами. Сомс затримався. Він і сам не сподівався, що Дрімер справить на нього таке сильне враження.
— Свідчення, гадаю, не викличуть сумніву,— сказав він Белбі.— Між нами, якщо ми не покінчимо якнайшвидше з цією справою, то, може, й ніколи не покінчимо. Як ви гадаєте, він це розуміє?
— Я йому натякну,— відповів Белбі.— Він же людина хороша, справді хороша.
Сомс кивнув головою і поспішив слідом за сестрою. Вона стояла на протязі, кусаючи губи під вуаллю; він сказав:
— Свідчення стюардеси будуть цілком переконливі.
Обличчя Вініфред неначе закам'яніло, вона випросталася, і вони пішли до екіпажа. Їдучи до Грін-стріт, обоє мовчали, кожного з них пекла та сама думка: «Чому, чому мені доводиться виставляти на люди свою біду? Чому доводиться наймати шпиків, які будуть вивідувати мої нещастя? Адже не з моєї вини усе це сталося».
V. ДЖОЛЛІ БЕРЕТЬСЯ СУДИТИ
Власницький інстинкт, який був так боляче вражений у двох членів родини Форсайтів і спонукав їх позбутися того, чим вони вже не могли володіти, що не день, то ставав усе міцніший в Британській державі. Ніколас, котрий спочатку ставився з великим сумнівом до війни, яка, напевно, завдасть збитків власникам, тепер говорив: ці бури страшенно впертий народ, і чим швидше їх провчать, тим краще. Він доручив би командування Вулзлі! Вміючи зазирнути в майбутнє трохи далі, ніж інші,— саме тому йому пощастило нажити багатство, яким не міг похвалитися ніхто з Форсайтів,— він уже збагнув, що там потрібна не така людина, як Буллер: «Цей чолов'яга тільки кидається на всі боки, як бик, і, коли не вживуть заходів, то Ледісміт не витримає облоги і здасться» Це він казав на початку грудня, отож, коли настав Чорний тиждень, він мав право сказати всім: «А що я вам говорив?» Протягом того тижня, такого похмурого, якого ще не бувало за пам'яті Форсайтів, дуже молодий Ніколас так завзято муштрувався в своєму полку, прозваному полком «його величності чорта», що молодий Ніколас навіть радився із сімейним лікарем щодо синового здоров'я і з неабиякою тривогою довідався, що він цілком здоровий. Хлопець недавно одержав диплом і дістав право самостійної адвокатської практики, задля чого довелося піти на деякі витрати, і батько з матір'ю були в розпачі від того, що він бавиться військовою справою в такий час, коли від цивільного населення можуть зажадати знання військової справи. Його дід, звичайно, висміяв ці побоювання, бо йому ще змалку втовкмачили в голову думку, що коли Англія розпочинає війну, то ця війна неодмінно буде коротка і професійна, і він відчув глибоку недовіру до імперської політики, яка до того ж завдавала йому збитків, бо акції «Де Бір», якими він володів, швидко падали, і це, на його думку, було більш ніж достатньою пожертвою з боку його онука.
В Оксфорді, проте, переважали інші почуття. Неспокій і сумніви, властиві великому гурту молоді, поступово, протягом двох місяців, які передували Чорному тижню, призвели до того, що цей гурт поділився на два супротивних угруповання. Звичайна англійська молодь, яка завжди схилялася до консервативних поглядів, хоч і не дуже замислювалася над тим, що діється, палко обстоювала потребу воювати до кінця і дати бурам доброго чосу. До цієї численнішої групи, певна річ, належав Вел Дарті. З другого боку, радикальна молодь -менша, але гучно-голосіша група — стояла за те, щоб припинити війну й надати бурам автономію. Однак до Чорного тижня ці групи були ще аморфні, гострі кути не були помітні, і суперечки велися суто академічного характеру. Джоллі належав до тих, що сумнівалися, до якої з цих груп прилучитись. Любов до справедливості, яку він успадкував від старого Джоліона, не дозволяла йому визнати правоту котроїсь із двох сторін. До того ж у його гуртку «найкращих» був один прихильник «стрибучого Ісуса», хлопець дуже передових поглядів, і Джоллі підпав під його вплив. Джоллі вагався. Батько його теж, здавалося, не мав певної думки. І хоча він пильно стежив за батьком, як то властиво двадцятирічному хлопцеві, вишукуючи вади, які ще можна виправити, проте у цього батька було щось особливе, що надавало своєрідної принадності його вірі в іронічну толерантність. Звичайно, всі художники схожі на Гамлета, тож не слід забувати цього, коли йдеться про твого батька, навіть якщо його любиш. Але оригінальний погляд Джоліона, що «залазити до чужої оселі (як зробили англійські поселенці), а потім заводити в ній свої порядки і зрештою сісти хазяям на шию, не личить порядним людям»,— обгрунтований чи ні, був до душі його синові, який схилявся перед благородством. З другого боку, Джоллі терпіти не міг людей, яких його товариство називало «диваками», а Велове товариство «вахлаями», отож він вагався, аж поки вдарив годинник Чорного тижня. Раз, два, три — долинули зловісні звуки поразок у Стормберзі, Магерсфонтейні, Колензо. Затята англійська душа вигукнула після першої: «Але ж є ще Метьюен!» Після другої: «Але ж є ще Буллер!» Потім змовкла, охоплена похмурою люттю. А Джоллі сказав собі: «Ні, хай йому біс! Треба нарешті дати чосу тим нахабам. Мені байдуже, чия правда: їхня чи наша». І, хоч він і не знав цього, його батько думав так само.
Наступної неділі, останньої в семестрі, Джоллі запрошено на обід, що його давав один із «найкращих». Після другого тосту «за Буллера, і хай згинуть бури»— пили місцеве бургундське і вихиляли до дна — він помітив, що Вел Дарті, який теж сидів за столом, дивиться на нього з посмішкою і щось каже своєму сусідові. Джоллі був певен: каже щось зневажливе. Навряд чи можна було знайти іншого юнака, котрий би так не любив привертати до себе увагу чи заводити публічні сварки, як Джоллі, тож він тільки почервонів і стиснув губи. Невиразна ворожість, яку він завжди почував до свого троюрідного брата, раптом зміцніла. «Гаразд!— сказав він сам до себе.— Постривай-но, голубе!» Вино, яке студенти пили у дещо надмірній кількості, спонукало його дорогою додому сіпнути Вела за рукав, коли їхній гурт дійшов до безлюдного завулка.
— Що ви говорили про мене за столом?
— Хіба я не маю права говорити, що мені хочеться?
— Ні.
— Ну то знайте: я сказав, що ви за бурів, і так воно й є насправді.
— Ви брешете!
— Хочете битися?
— Звичайно, але не тут — у саду.
— Гаразд. Ходімо в сад.
Вони пішли, зиркаючи скоса один на одного; обидва трималися нетвердо на ногах, але жоден і не думав відступати; вони перелізли через садову огорожу. Залізні гостряки надірвали Велові рукав, і його думки зосередилися на цьому. Джоллі думав про те, що вони будуть битися на території чужого коледжу. Це не гаразд, але нічого не вдієш — підла тварюка!
Вони пройшли по траві в найтемніший закуток саду і скинули пальта.
— А ви не п'яні?— раптом запитав Джоллі.— Я не можу з вами битися, якщо ви п'яні.
— Не більше за вас.
— Чудово!
Не потиснувши один одному руки, хлопці відразу стали в оборонну позицію. Вони забагато випили, щоб битися за всіма правилами, і тому особливо старанно намагалися додержуватись коректного стилю, аж поки Джоллі ненароком ударив Вела по носі. Після цього почалася безладна люта бійка в темряві під старими деревами, і не було кому крикнути: «Тайм!»,— і вони тільки тоді розчепилися і відскочили один від одного, побиті й задихані, коли пролунав чийсь голос:
— Ваші прізвища, молоді джентльмени?
Від цього ввічливого запитання, що пролунало з-під ліхтаря біля садової хвіртки, ніби до них озвалося якесь божество, їхні нерви не витримали, і, схопивши свої пальта, вони метнулися до огорожі, перестрибнули через неї і помчали до безлюдного завулка, де недавно кинули один одному виклик. Тут, у тьмяному світлі, вони втерли піт і, не кажучи ані слова, попрямували за десять кроків один від одного до брами коледжу. Вони розійшлися мовчки, Вел рушив по Бруері до Брод-стріт, Джоллі — провулком на Гай-стріт. І досі розпалений, він шкодував, що не показав справжнього вміння битися, і пригадував ті каунтери й нокаути, яких йому не пощастило завдати. Його уява намалювала інший двобій, зовсім не схожий на той, в якому він щойно брав участь, справжній рицарський, з шарфами й шпагами, випадами й відбиванням ударів, наче це діялося в творах його улюбленого Дюма. Він уявляв себе Ла Молем, Арамісом, Бюссі, Шіко й д'Артаньяном, об'єднаними в одну особу, але не міг зрівняти Вела з Коконасом, Бріссаком чи Рошфором. Цей нахаба просто клятий кузен, який не доріс до джентльмена. Але дарма! Він його добряче відлупцював. «За бурів!» Ці слова й досі ятрили йому серце, і в обважнілій голові Джоллі промайнула думка піти добровольцем на війну; в своїй уяві він бачив, як мчить верхи по велду [36], як влучно стріляє, а бури кидаються врозтіч, наче кролики. І, підвівши догори запалені очі, він побачив над дахами Гай-стріт яскраві зорі й уявив, що лежить просто неба на Кару (він чув цю назву, але не знав, що вона означає), закутавшись у ковдру, з рушницею напоготові й утупивши погляд у зоряний небосхил.
Зранку в нього нестерпуче боліла голова, він заходився лікувати її так, як належало одному з «найкращих»: занурив її в холодну воду, заварив міцну каву, якої не зміг пити, а за сніданком ковтнув трохи рейнвейну. Щоб пояснити, звідки взявся синяк на його щоці, він вигадав історію про «якогось йолопа», що кинувся на нього з-за рогу. Він би нізащо не розповів про цю бійку, бо, поміркувавши, вирішив, що вона суперечила його життєвим правилам.
Наступного дня він сів у поїзд і поїхав у Лондон, а потім до Робін-Гіла. Там не було нікого, крім Джун і Голлі, бо батько виїхав до Парижа. Під час канікул він нудив світом, уникаючи товариства своїх сестер. Джун, певна річ, няньчилася із своїми «бідолашками», що їх, як правило, Джоллі не терпів, а надто Еріка Коблі та його родину, «безнадійних невдах», котрі протягом усіх канікул товклися в їхньому домі А між ним і Голлі настало якесь дивне відчуження, наче у неї з'явилися власні погляди, а це вже було зовсім ні до чого. Він люто бив м'яча, самотній несамовито ганяв верхи по Річмонд-парку, вишукуючи міцні високі бар'єри, якими були позагороджувані деякі занедбані, зарослі травою алеї, і перестрибував через них — це він називав гартувати себе Джоллі боявся того, що він може злякатися, боявся більше, ніж інші хлопці. Він купив собі рушницю і влаштував у садибі стрільбище: цілився через ставок у стіну, за якою був город, наражаючи на небезпеку городників,— адже, можливо, незабаром він піде до війська і врятує Південну Африку для своєї батьківщини. Річ у тім, що тепер, коли оголосили набір у добровольчі полки, Джоллі був наче в лихоманці. Чи слід йому зголоситися? Жоден з «найкращих», наскільки це було йому відомо,— а він листувався з кількома,— не збирався йти воювати. Якби вони виявили такий намір, він би зголосився відразу,— честолюбний і звиклий коритися усталеним звичаям, він ніколи не любив пасти задніх, — але вчинити щось подібне поперед інших означало «задаватися», бо, звичайно, в цьому немає справжньої потреби. До того ж йому не дуже хотілося йти, бо цей молодий Форсайт завжди уникав нерозважних вчинків. У душі його йшла безладна, люта боротьба, і він став зовсім не схожий на того спокійного і навіть дещо незворушного юнака, яким був колись.
І ось одного дня він побачив видовище, яке збентежило й розгнівило його: двох вершників на алеї парку біля Гемгейт, з яких та, що їхала ліворуч, була поза всякими сумнівами Голлі на своїй чалій кобилці, а праворуч, також поза всякими сумнівами, був цей «жевжик» Вел Дарті. Його перша думка була наздогнати їх і зажадати пояснення, що все це означає, прогнати цього нікчему і забрати Голлі додому. Його друга думка — утриматись, бо він пошиється в дурні, якщо вони не послухаються. Він повернув коня за дерево, потім збагнув, що шпигувати за ними також не годиться. Нічого не вдієш: довелося їхати додому й чекати, поки вона повернеться! Призначає побачення цьому фертові! Порадитися з Джун він не міг, бо вона ще зранку подалася до Лондона, разом із Еріком Коблі та його родиною. А батько й досі був у «тому клятому Парижі». Він відчував, що нарешті настала хвилина, до якої він так наполегливо готувався в школі, де вони вдвох із хлопцем на прізвище Брент підпалювали газети і клали їх посеред кімнати, щоб виробити в собі холоднокровність на випадок небезпеки. Проте він зовсім не почував себе холоднокровним, чекаючи у дворі стайні й знічев'я гладячи пса Балтазара; неповороткий, як старий гладкий чернець, пес, що тужив за своїм хазяїном, підняв морду, задихаючись від вдячності за цю увагу. Голлі приїхала тільки через півгодини, розчервоніла й така гарненька, якою вона просто не мала права бути. Він побачив, як вона кинула на нього швидкий погляд,— звичайно, почуваючись винною,— пішов слідом за нею в будинок і, взявши за руку, повів у кімнату, де колись був дідів кабінет. Ця кімната, куди тепер рідко заходили, й досі навівала на них обох спогади про людину, що запам'яталася їм своєю ніжністю, великими звислими сивими вусами, запахом сигар і веселим сміхом. Тут Джоллі в золоті часи дитинства, ще до школи, любив борюкатися з дідом, який навіть у вісімдесят років чудово вмів підставляти йому ногу. Тут Голлі, вмостившись на бильці великого шкіряного крісла, гладила дідусеві сріблясті пасма волосся, що кучерявилося над вухом, у яке вона нашіптувала свої таємниці. Крізь ці засклені двері вони всі троє безліч разів виходили на лужок грати в крикет і в таємничу гру під назвою «Уопсі-дузл», незрозумілу для всіх інших гру, в яку старий Джоліон грав із великим запалом. Сюди однієї спекотливої ночі Голлі з'явилася в нічній сорочечці: їй приснився страшний сон, і вона прибігла, щоб дід її заспокоїв. І сюди привели до діда Джоллі,— батька якраз не було вдома,— який уранці підсипав вуглекислої магнезії в щойно знесене яйце, подане на сніданок мадемуазель Бос, а потім повівся зовсім негідно, і тут відбувся такий діалог:
— Ну, хіба ж можна так робити, мій хлопчику?
— Але ж вона вдарила мене, дідусю, і тоді я її вдарив, а потім вона мене знову.
— Вдарити жінку? Це ж сором! Ти попросив у неї пробачення?
— Ще ні.
— То негайно піди й попроси. Ну ж бо.
— Але ж, дідусю, це вона почала, і вона вдарила мене двічі, а я її тільки раз.
— Слухай, хлопче, це ганебний вчинок.
— Це ж вона розлютилася, а я ні.
— Ну ж бо.
— Ну, тоді ти теж піди зі мною, дідусю.
— Гаразд, але тільки на цей раз.
І вони пішли, узявшись за руки...
Сюди, де романи автора «Уеверлі», твори Байрона, «Римська імперія» Гіббона, «Космос» Гумбольдта, бронзові статуетки на каміні й шедевр олійного живопису «Голландські рибальські човни при заході сонця» лишалися незмінними, як доля, і здавалося, старий Джоліон міг би й тепер сидіти тут у кріслі, поклавши ногу на ногу й закрившися «Таймсом», так що видно тільки опукле чоло й глибокі поважні очі,— сюди вони прийшли, двоє його онуків. І Джоллі сказав:
— Я бачив тебе й того типа в парку.
Він був задоволений, помітивши, як спаленіло її обличчя: нехай її пече сором.
— Ну то й що?— відказала вона.
Джоллі був ошелешений: він чекав чогось зовсім іншого.
— Ти знаєш,— сказав він із притиском,— що в минулому семестрі він образив мене: я, мовляв, за бурів? І мені довелося з ним битися.
— Хто ж переміг?
Джоллі кортіло відповісти: «Переміг би я»,— але це здалося йому негідним.
— Послухай-но!— мовив він.— Що це все означає? Не сказавши нікому!
— А чому я мала казати? Тата немає вдома, то чому мені з ним не їздити?
— Можеш їздити зі мною. Я вважаю, що він фертик, та й годі
Голлі зблідла з гніву
— Він не такий. Ти сам винен, що незлюбив його.
І, прослизнувши повз брата, вона вийшла, а він залишився і став дивитися на бронзову Венеру, яка сиділа на черепасі і яку досі затуляла йому чорнява сестрина голівка в м'якому фетровому капелюшку для верхової їзди. Він був уражений до глибини своєї юної душі. Влада, якою він тішився усе життя, лежала розбита в друзки біля його ніг Він підійшов до Венери й почав машинально розглядати черепаху. Чому він незлюбив Вела Дарті? Цього він і сам не знав. Незнайомий з родинною історією, маючи лиш невиразне уявлення про ту ворожнечу, яка виникла тринадцять років тому, коли Босіні покинув Джун заради Сомсової дружини, він нічого не знав про Вела і тому не міг збагнути причини своєї неприязні. Він просто не любив його, та й годі Проте перед ним постало питання, що тепер робити? Правда, Вел Дарті їм доводиться троюрідним братом, але зустрічатися з ним Голлі зовсім ні до чого. Однак виказувати те, що він випадково побачив, було проти його принципів. Опинившись перед такою дилемою, він сів у старе шкіряне крісло й поклав ногу на ногу Надворі споночіло, поки він сидів, дивлячись крізь широке вікно на старого дуба, розлогого, хоч і безлистого, що поволі розпливався темним обрисом на тлі вечірнього присмерку.
«Дідусь!»— подумав він без усякого зв'язку і витяг годинника. Стрілок не було видно, тож він крутнув репетир. «П'ята година!» Дідусів перший золотий годинник, гладенький від часу, зі стертою гравіровкою і подзьобаний від багатьох падінь. Дзвін його був наче тихий голос тих золотих часів, коли вони вперше приїхали з Сент-Джонс-Вуда в цей будинок, приїхали з дідусем у його екіпажі й зразу ж кинулися до дерев. До дерев, на які можна видиратися, а дідусь поливав унизу герань на клумбах. Що ж його робити? Написати татові, щоб приїхав? Розповісти все Джун? Але вона така, така незбагненна! Нічого не робити і сподіватися на краще? Зрештою, канікули скоро закінчаться. Поїхати в Лондон і зажадати від Вела, щоб він сюди не потикався? Але як дістати його адресу? Голлі її не дасть! Справжній лабіринт шляхів, безліч усіляких можливостей! Він закурив сигарету. І коли викурив її до половини, чоло його розгладилося, наче по ньому ніжно провела худорлява стареча рука; і Джоллі здалося, що хтось прошепотів на вухо «Нічого не роби. Не кривди Голлі, не кривди її, мій хлопчику!» І він зітхнув заспокоєно, випустивши дим крізь ніздрі
А нагорі у своїй кімнаті й досі супилася Голлі, яка вже встигла роздягтись. «Він не такий, він не такий!»- безгучно шепотіли її уста
VI. ДЖОЛІОН ВАГАЄТЬСЯ
Невеликий затишний готель над відомим рестораном біля вокзалу Сен-Лазар правив Джоліонові за притулок у Парижі Він не терпів за кордоном своїх земляків Форсайтів — мляві, наче риба, яку витягли з води, вони топталися по тому самому маршруту: Опера, вулиця Ріволі, «Мулен Руж» Його дратував їхній вигляд, який свідчив, що вони прибули сюди, бо їм треба було якомога швидше виїхати куди-небудь із дому Але жоден Форсайт не з'являвся біля цього притулку, де в його спальні камін топили дровами і кава була пречудова. Париж завжди був для нього привабливіший узимку. Гострий запах дров'яного диму й жаровень, де смажилися каштани, блиск зимового сонця в погожі дні, кав'ярні просто неба, не зважаючи на зимовий холод, незалежний, жвавий натовп на бульварах,— все це ніби говорило йому, що зимовий Париж має свою душу, яка, неначе перелітна пташка, влітку відлітає.
Він добре розмовляв французькою мовою, мав кількох друзів, знав деякі ресторанчики, в яких подавали смачні страви і де можна було спостерігати за цікавими типажами. В Парижі він відчував, що його охоплює філософський настрій, і іронія його набувала гостроти; життя сповнювалося витонченим змістом, позбавленим певної мети, ставало букетом пахощів, темрявою, пронизаною хисткими зблисками світла.
На початку грудня, коли Джоліон вирішив поїхати до Па рижа, він іще не признавався собі, що їде туди слідом за Айріні Але не минуло й двох днів у Парижі, як йому довелося визнати, що бажання бачити її було чи не головною причиною його приїзду В Англії людина ніколи не признається в своїх природних нахилах. Він думав, що йому треба поговорити з нею про те, що він здав у найми її квартиру та про інші справи, але в Парижі відразу збагнув, що йому кортить не того В цьому місті він наче був під владою якихсь чарів. На третій день він написав їй листа й одержав відповідь, яка сповнила його радісним трепетом:
«Дорогий Джоліоне!
Я буду дуже рада зустрітися з вами.
Айріні»
Він пішов до неї в готель погожого сонячного дня, і на душі в нього було таке почуття, яке охоплювало його, коли він ішов подивитися на улюблену картину. Він не пригадував, щоб якась інша жінка викликала в ньому таке особливе, чуттєве і водночас високе почуття. Він посидить, помилується нею і піде, не пізнавши її глибше, але ладний завтра знову прийти й милуватися нею. Такі були в нього почуття, коли в трохи побляклій, але чепурній маленькій вітальні тихого готелю над Сеною вона підійшла до нього в супроводі хлопчика-коридорного, котрий урочисто проголосив: «Мадам»— і відразу зник. Її обличчя, усмішка, постава були точнісінько такі, як він їх уявляв собі, а вираз її обличчя говорив ясно: «Друг».
— Ну,— мовив він,— які у вас новини, бідна вигнаннице?
— Ніяких.
— Нічого не чути про Сомса?
— Нічого...
— Я здав вашу квартиру і, як належить сумлінному управителю, привіз вам грошей. Як вам подобається Париж?
Провадячи ці розпити, він подумав, що йому ніколи не доводилося бачити таких гарних і ніжних уст; спідня губа ледь вигиналася вгору, а біля кутика верхньої видніла малесенька ямочка. Йому здалося, що він оце щойно побачив жінку в створінні, яке досі було для нього ніби живою статуєю, котрою він милувався, неначе витвором мистецтва. Вона призналася, що жити самій у Парижі трохи важко; а проте Париж так захоплений власним життям, що здебільшого в ньому почуваєш себе безпечно, як у пустелі. До того ж англійців тут тепер не вельми полюбляють!
— Навряд чи ця неприязнь поширюється на вас,— сказав Джоліон.— Ви маєте подобатися французам.
— Це породжує свою незручність.
Джоліон кивнув головою.
— Ну, а поки я тут, дозвольте мені поводити вас по місту. Ми почнемо завтра. Запрошую вас пообідати в моєму улюбленому ресторані, а тоді підемо в оперету.
Відтоді почалися щоденні зустрічі.
Незабаром Джоліон збагнув, що для тих, хто прагне сповільнити розвиток любовного почуття, Париж перше і водночас останнє місце, де можна зберегти товариські стосунки з гарною жінкою. Ця щойно відкрита істина заволоділа його серцем, виспівуючи, наче пташка: «Elle est ton rêve! Elle est ton rêve!» [37] Часом такий стан здавався природним, часом смішним — тяжкий випадок пізньої любові. Суспільство вже раз зробило його вигнанцем, і відтоді він перестав зважати на умовну мораль; але думка про кохання, на яке вона не могла відповісти взаємністю — хіба може вона, коли він у такому віці?— навряд чи виходила за межі його підсвідомості. До того ж йому було дуже боляче згадувати про її змарноване, самотнє життя. Відчуваючи, що їй приємне його товариство і що вона щиро тішиться їхніми прогулянками, він намагався не зробити й не сказати нічого такого, що могло б зіпсувати цю втіху. Вона упивалася його дружбою, наче зів'яла рослина, яка жадібно вбирає в себе воду. Наскільки їм було відомо, ніхто, крім нього, не знав її адреси, в Парижі у неї не було знайомих, а в нього дуже мало, тож, здавалося, не було потреби дбати про обережність під час прогулянок, розмов, відвідин концертів, виставок, театрів, ресторанів, під час екскурсій до Версаля, Сен-Клу і навіть Фонтенбло. Час линув, наче на крилах,— так минув один із тих насичених яскравими барвами місяців, що не мають ані минулого, ані майбутнього. Те, що в юності переросло б у гарячу пристрасть, було тепер, мабуть, таким самим глибоким, але куди ніжнішим почуттям, до якого домішувалася безнадійність і рицарське обожнювання, що робили його схожим на почуття вірного друга й захисника,— воно затихало в його крові, принаймні поки вона була з ним, усміхнена й щаслива їхньою дружбою, і щодень вона здавалася йому вродливішою і духовно ближчою; її життєва філософія, вироблена більше почуттям, аніж розумом, на диво збігалася з його власною, іронічна недовірливість, потяг до краси, майже пристрасна співчутливість і толерантність сполучалися в ній з інстинктивною безкомпромісністю, котра йому, як чоловікові, була властива в меншій мірі. І протягом усього цього місяця, щодня бачачись з Айріні, він ні на мить не втрачав почуття, з яким ішов до неї першого дня,— почуття, що охоплює тебе перед улюбленим витвором мистецтва, якийсь майже абстрактний потяг. Що ж до майбутнього — цього невблаганного додатку сучасного,— то він уникав дивитися йому у вічі, боячись порушити свій безхмарний спокій; але він плекав задуми продовжити цей час у місцях іще прекрасніших, де світить гаряче сонце і де є стільки незвичайного й цікавого для ока і для пензля. Кінець настав швидко: двадцятого січня прийшла телеграма:
«ЗАПИСАВСЯ ДОБРОВОЛЬЦЕМ КАВАЛЕРІЙСЬКИЙ ПОЛК
АЖОЛЛІ»
Її принесли Джоліонові саме тоді, коли він зібрався в Лувр, де мав зустрітися з Айріні. Телеграма зразу повернула його до дійсності. Поки він утішався тут солодким лотосом, його син, для якого він повинен бути мудрим учителем і керівником, зробив цей великий крок, що загрожував йому небезпекою, труднощами, можливо, навіть смертю. Він був вражений до глибини душі, раптом усвідомивши, як міцно Айріні обкрутилася навколо коренів його єства. Опинившись під загрозою розлуки, зв'язок між ними — а це був справжній зв'язок — утратив свою абстрактність. Джоліон розумів, що спокійна втіха від їхніх зустрічей минула назавжди. Він побачив своє почуття таким, яким воно було насправді,— зрозумів, що це кохання. Може, воно й смішне, але таке реальне, що виявиться рано чи пізно. Однак тепер, йому здавалося, він не може, не повинен його виявляти. Новина про Джоллі невблаганно стала йому на перешкоді. Він пишався цим рішучим кроком; пишався своїм сином, що той іде в бій за свою батьківщину, бо на Джоліоновій симпатії до бурів теж позначився Чорний тиждень. Отже, кінець настав раніше за початок! Яке щастя, що він нічим не виказав себе!
Коли він зайшов у картинну галерею, вона стояла перед «Мадонною серед скель», елегантна, усміхнена, забувши про все на світі, крім картини. «Невже мені не судилося більше дивитися на неї?— подумав він.— Але це неприродно вона ж бо дозволяє мені дивитися на себе» Вона не помічала його, а він дивився на неї, намагаючись закарбувати в пам'яті її образ, заздрячи картині, яку вона так довго розглядала. Двічі вона повертала голову до дверей, і він подумав. «Це стосується мене!» Зрештою він підійшов.
— Подивіться,— сказав він.
Вона прочитала телеграму, і в неї вихопилося зітхання.
Це зітхання теж стосувалося до нього! Його становище справді було тяжке! Щоб не зрадити свого сина, він повинен потиснути їй руку й піти. Щоб не зрадити свого заповітного почуття, він повинен принаймні сказати їй про це почуття. Чи може вона зрозуміти, чи зрозуміє, чому він мовчить, втупившись у картину?
— Боюся, мені доведеться негайно виїхати додому,— зрештою сказав він.— Страшенно шкода, що всьому цьому кінець.
— Мені теж шкода; але, звичайно, вам треба їхати.
— Ну що ж,— мовив Джоліон, простягаючи руку.
Коли він зустрівся з нею поглядом, його затопила хвиля почуття.
— Таке життя!— сказав він.— Бережіть себе, моя люба!
Ноги його обважніли, і в нього було таке відчуття, наче мозок забороняє йому йти від неї. Обернувшись на порозі, він побачив, що вона підвела руку й торкнулася устами до пальців. Він поважно підняв свого капелюха і пішов, більше не озираючись.
VII. ДАРТІ ПРОТИ ДАРТІ
День, коли мала розглядатися справа Дарті проти Дарті про відновлення подружніх прав місіс Дарті, щодо яких Вініфред мучили такі тяжкі сумніви, неухильно наближався, як усе на світі до свого кінця. Цей день досі не настав, бо в суді почалися різдвяні канікули, але тепер справа стояла у списку третьою. Вініфред провела різдво трохи більш по-світському, аніж завжди, замкнувши свої переживання в грудях під низьким декольте. На це різдво Джеймс був до неї особливо щедрий, виявляючи цим своє співчуття і радість, що незабаром буде розірваний її шлюб із цим «мерзенним негідником»,— почуття, які переповнювали вщерть його старе серце, але яких його старі уста не могли висловити.
Після втечі Дарті падіння консолей здалося не такою вже й значною подією; що ж до скандалу, то гостра неприязнь, яку він відчував до цього ледаща, і та перевага, яку цей справжній Форсайт, що невдовзі мав покинути цей світ, дедалі більше віддавав збереженню власності над збереженням репутації, приспали турботи старого, який до того ж давно вже не чув ніяких розмов на цю тему (її при ньому старанно оминали), крім своїх власних. Як юриста і як батька, його найбільше непокоїло те, що Дарті може раптом повернутися і виконати постанову суду. Ото. буде справжня халепа! Його так замучили ці побоювання, що, даруючи Вініфред на різдво чек, в якому стояла чимала сума, він сказав їй:
— Це головним чином для того типа, щоб сидів там і не вертався.
Певна річ, гроші ці, вважай, що викинуто на вітер, зате вони були страхуванням від банкрутства, яке вже не загрожуватиме йому, коли пощастить домогтися розлучення; і він уперто запитував Вініфред, аж поки вона запевнила його, що гроші вже вислано. Бідолашна жінка! Їй було страшенно тяжко послати ці гроші, котрі, звичайно, попадуть у сумочку «тієї особи»! Сомс, довідавшись про це, похитав головою. Адже вони мають справу не з Форсайтом, що твердо і розумно прямує до своєї мети. Не варто ризикувати грішми, не знаючи, як там у нього склалися обставини. А проте це справить добре враження в суді; треба буде подбати, щоб Дрімер згадав про цей факт.
— Цікаво,— раптом сказав він,— куди поїде балет після Аргентіни?
Він ніколи не проминав нагоди нагадати їй про це, знаючи, що Вініфред і досі має слабкість, якщо не до Дарті, то принаймні до замовчування його вад. Хоч виявляти захват і суперечило його натурі, однак йому довелося визнати, що вона тримається просто чудово, адже діти її жадібно чекають новин про батька, наче пташенята поживи,— Імоджен незабаром почне бувати у світському товаристві, а Вел бере цю історію дуже близько до серця. Сомс відчував, що в цій справі Вініфред найбільше дбає про Вела, бо вона, звичайно, любить його найбільше. Цей хлопчисько, чого доброго, поплутає їм усі карти, коли йому стукне щось у голову. Тож Сомс вжив усіх заходів, щоб його племінник не дізнався про те, що в суді незабаром має відбутися попередній розгляд справи. Він зробив навіть більше. Він запросив його пообідати в «Поступ» і, коли Вел закурив сигару, завів розмову на тему, що, як йому здавалася, мала найбільше зацікавити його племінника.
— Я чув,— сказав він,— що ти хочеш грати в поло в Оксфорді.
Вел трохи випростався на стільці.
— Атож!— відповів він.
— Ну то ось,— провадив Сомс,— це дуже дорога розвага. Твій дідусь навряд чи дасть свою згоду, якщо не матиме певності, що йому більше ні на що не доведеться марнувати гроші.
І він замовк, щоб перевірити, чи хлопець зрозумів, на що він натякає.
Велові очі ховалися під густими темними віями, але його широкі уста ледь скривилися, і він промурмотів:
— Мабуть, ви маєте на увазі тата.
— Так, — сказав Сомс.— Боюся, що це залежить від того, чи він і далі сидітиме на шиї в дідуся, чи ні.
І більше нічого не сказав, щоб дати хлопцеві змогу самому подумати над цим.
Але Вел у ті дні думав також і про сріблясто-чалу кобилку, і про дівчину, що їздила на ній. Хоча Крам був у Лондоні і, якби попросити його, зразу познайомив би його з Цінтією Дарк, Вел не просив; більше того, він навіть уникав Крама і жив життям незвичайним навіть для самого себе, якщо не брати до уваги рахунків кравця і з манежу. Мати, сестри, молодший брат бачили, що ці канікули вію без кінця «відвідує товаришів», а вечорами куняє вдома. На будь-яку пропозицію чи запрошення вдень у нього була одна-єдина відповідь: «На жаль, мені треба відвідати одного товариша»,— і він пускався на всілякі хитрощі, щоб непомітно пробратися в дім і вислизнути звідти в костюмі для верхової їзди, аж поки, ставши членом «Цапиного клубу», відніс туди свої костюми і там уже міг спокійно переодягатися, а тоді бігти до стайні по коня і — мерщій у Річмонд-парк. Своє почуття, яке міцніло щодень, він побожно ховав у серці. Нізащо в світі він не розповів би «товаришам», яких і не думав «відвідувати», того, ще виглядало смішним з погляду переконань, яких дотримувалися і вони, і він сам. Але, незважаючи ні на що це почуття впливало на його звички. Воно заважало йому віддаватися законним розвагам юнака, який нарешті вирвався на волю, і він був певен, що Крам назвав би його макухою Він мріяв тільки про те, щоб переодягнутися в свій новенький костюм для верхової їзди і тайкома гайнути на коні до Робін-Гуд-гейт, куди невдовзі притюпає поважною ступою сріблясто-чала кобилка зі своєю стрункою темнокосою вершницею, і вони поїдуть безлистими просіками поруч, зрідка перемовляючись, то скачучи наввипередки чвалом, то трюхикаючи собі поволі, побравшись за руки. Коли він сидів вечорами вдома, його не раз охоплювало бажання відкрити комусь свою душу, і йому кортіло розповісти матері, як ця несмілива, чарівна кузина полонила його серце і «занапастила його життя». Але він стримувався, пам'ятаючи з гіркого досвіду, що всі дорослі, старші тридцяти п'яти років, можуть тільки зіпсувати всю радість. Однаково йому доведеться закінчити коледж, а їй — почати з'являтись у товаристві, перш ніж вони зможуть побратися; то навіщо ускладнювати собі життя, якщо у нього є змога бачитися з нею? Сестри страшенно вредні, тільки й знають що дражнитися, а брат іще вредніший за них, і він не мав кому звірити свою таємницю, а тут іще це кляте розлучення! Яке нещастя мати прізвище, якого більше ніде не зустрінеш! От якби у нього було прізвище Гордон, або Скотт, або Говард, або ще якесь зовсім звичайне! Але Дарті — у адресовому довіднику воно єдине! Це однаково що носити прізвище Моркін, другого такого не знайдеш. Так воно усе тривало доти, доки одного дня в середині січня сріблясто-чала кобилка та її вершниця в домовлений час не з'явилися. Чекаючи на холоді, він розмірковував, чи слід йому податися до її дому. Але там може бути Джоллі, а його ще й досі муляв прикрий спогад про їхню останню зустріч. Не можна ж безперестану битися з її братом! І він повернувся сумний до міста й пронудив цілий вечір удома. Наступного дня за сніданком йому впало в очі, що мати сіла до столу в якійсь незвичайній сукні і в капелюшку. Сукня була чорна з ясно-синім, капелюшок чорний з широкими крисами — виглядала вона дуже елегантно. Але коли після сніданку вона сказала: «Іди-но сюди, Веле»,— і повела його у вітальню, у нього одразу занило в грудях. Вініфред щільно причинила двері й притулила до уст хусточку Вдихаючи пахощі пармської фіалки, якими була напахчена хусточка, Вел думав: «Невже вона довідалася про Голлі?»
Її голос перервав його роздуми:
— Ти допоможеш мені, любий синку?
Вел ніяково всміхнувся.
— Ти поїдеш зі мною зараз?..
— Мені треба відвідати...— почав був Вел, але щось у її обличчі спинило його.— Мамусю,— сказав він,— невже ти зібралася...
— Так, я маю зараз їхати в суд.
Уже! Ця клята справа, про яку він майже забув, бо ніхто про неї не згадував жодним словом. Відчуваючи глибокий жаль до самого себе, він стояв і обгризав задирки на пальцях Потім, помітивши, що в матері скривилися губи, випалив.
— Гаразд, мамо, я поїду. Тварюки!
Хто були ті тварюки, він не знав, але це слово дуже точно виражало їхні спільні почуття і трохи їх заспокоїло.
— Я піду надягну візитку,— промурмотів він і поспішив у свою кімнату.
Він надяг візитку, високий комірець, свої найкращі сірі гетри й застромив у краватку шпильку з перлиною, підбадьорюючи себе прокльонами. Подивившись у дзеркало, він сказав:
— Щоб мені добра не було, якщо я хоч одним словом викажу свої почуття, і пішов униз.
На вулиці стояла дідусева коляска; мати, закутана в хутра, неначе зібралася на обід до лорд-мера. Вони сіли поряд у закритій колясці, і за всю дорогу до суду Вел тільки один раз завів мову про цю неприємну справу:
— Там нічого не казатимуть про ті перли, правда ж?
Пухнасті білі хвостики на муфті Вініфред дрібно затремтіли.
— Ні, ні,— сказала вона,— сьогодні не буде нічого страшного. Твоя бабуня теж хотіла поїхати, але я її відраяла. Я подумала, що зі мною будеш ти. У тебе такий елегантний вигляд, Веле. Підніми трохи ззаду комірець — отак добре.
— Якщо вони будуть до тебе присікуватися...— почав Вел.
— Та ні, не будуть. Я триматимусь дуже спокійно. Інакше не можна.
— А мене вони не викличуть давати які-небудь свідчення?
— Ні, синку, ніхто тебе нічого не питатиме.
І вона поплескала його по руці. Її впевнений вигляд і тон втишили тривогу, що стискала його серце, і він заходився скидати й надягати свої рукавички. Аж тепер він помітив, що помилково надів не ту пару — ця не пасує до його гетрів: треба було взяти сірі, а він надів темно-коричневі замшеві; він ніяк не міг вирішити, скинути їх чи ні. Вони приїхали зразу після десятої. Йому вперше довелося бувати в суді, й будівля справила на нього велике враження.
— Ого!— мовив він, коли вони зайшли у вестибюль.— Тут можна було б влаштувати чотири або навіть п'ять чудових тенісних кортів.
Сомс чекав їх біля сходів.
— Нарешті!— сказав він, не потиснувши їм руки, наче подія, задля якої вони прибули сюди, звільняла їх від таких формальностей.— Перша зала, Гепперлі Браун. Ми перші на черзі.
Велові груди затопило почуття, яке охоплювало його тоді, коли йому доводилося бити в крикеті, але він похмуро пішов за матір'ю і дядьком, стримуючи бажання роздивитися навколо й кажучи собі, що тут пахне, «як у коморі». На кожному кроці їм траплялися якісь люди, і він смикнув за рукав Сомса.
— Слухайте, дядечку, ви ж не допустите туди цих бісових газетярів?
Сомс зиркнув на нього скоса поглядом, який свого часу змусив багатьох прикусити язика.
— Заходьте в ці двері,— сказав він.— Можеш не скидати хутра, Вініфред.
Вел зайшов слідом за. ними, роздратований, високо підвівши голову. В цьому паскудному закутку всі люди — а їх була ціла юрба,— здавалося, сиділи одне в одного на колінах, хоча насправді кожне сидіння було відокремлене від сусіднього; у Вела було таке враження, що підлога не витримає і всі вони проваляться. Однак то було лише хвилинне враження від червоного дерева, чорних мантій і білих плям перук, облич і паперів, від якоїсь таємничості, від тихого шепоту,— за мить він уже сидів поруч із матір'ю в передньому ряду, спиною до всіх, вдихаючи ніжні пахощі пермських фіалок і востаннє скидаючи свої рукавички. Мати дивилася на нього: раптом він зрозумів: їй таки справді потрібно, щоб він сидів поруч із нею, що він немало важить у цій справі. Гаразд! Він їм покаже! Розправивши плечі, він поклав ногу на ногу й, прибравши непроникного вигляду, втупився в свої гетри. Але цієї миті якийсь дідуган у мантії і довгій перуці, до смішного схожий на підпилу стару бабу, зайшов крізь двері на підвищення перед ними, і Велові довелося встати разом з усіма.
— Дарті проти Дарті!
Вела охопила страшна огида. Адже це жахливо, коли твоє прізвище вигукують отак привселюдно! І, раптом почувши, як хтось позаду почав говорити про його родину, він озирнувся й побачив якогось старого шкарбуна у перуці, що белькотав, ніби ковтаючи свої слова,— кумедний стариган, таких він бачив разів зо два серед гостей за обідом на Парк-лейн, вони добряче хилили портвейн; так от де їх вишукують! Проте старий шкарбун здався йому дуже цікавим, і він би й далі дивився на нього, якби мати не торкнула його за рукав. Змушений дивитися перед себе, він утупив очі в суддю. З якої речі цей старий проноза з насмішкуватим ротом і швидкими очицями дозволяє собі втручатися в їхні приватні справи — невже в нього немає своїх власних справ, таких самих важливих і, напевне, таких самих неприємних? І, ніби напад пропасниці, Вела охопило почуття індивідуалізму, глибоко вкорінене у всього його роду. Голос позаду бубонів:
— Неприємності через грошові справи... марнотратство відповідача (Що за слово! Невже так називають батька?)... скрутне становище... часта відсутність містера Дарті. Моя клієнтка цілком слушно, ваша милість погодиться з цим, прагнула стримати... ішлося до банкрутства... умовляла... програвав у карти і на перегонах... («Правильно!—подумав Вел.— Давай іще!»). Криза на початку жовтня... відповідач написав їй цього листа із свого клубу.— Вел сів рівно, вуха його спалахнули.— Я хочу прочитати його з тими виправленнями, яких потребує листовне послання джентльмена, що, так би мовити, саме пообідав, мілорде.
«Стара тварюка!— подумав Вел, почервонівши ще дужче.— Тобі платили не за те, щоб ти сипав дотепами».
— «Ти більше не зможеш ображати мене в моєму власному домі. Завтра я виїжджаю за кордон. Кінь з'їздився». Цей вираз досить звичайний, ваша милість, для тих, кому не дуже пощастило в житті.
«От бісові мавпи!»—подумав Вел і залився ще густішим рум'янцем.
— «Мені несила терпіти твої образи». Моя клієнтка розповість вашій милості, що ці так звані образи полягали в тому, що вона сказала: «Ти перейшов усі межі»,— дуже м'який вислів на мою скромну думку, коли взяти до уваги всі обставини.
Вел подивився скоса на застигле обличчя матері — в її очах з'явився вираз, який буває у зацькованого звіра. «Бідолашна мама»,— подумав він і торкнувся рукою до її руки. Голос позаду бубонів далі:
— «...Я хочу розпочати нове життя. М.Д.». І наступного дня, мілорде, відповідач відплив на пароплаві «Тускарора» до Буенос-Айреса. Відтоді він не подав ніякої звістки, якщо не рахувати телеграми з відмовою у відповідь на лист, якого моя клієнтка написала йому наступного дня у великому горі, благаючи його повернутися до неї. З дозволу вашої милості я викличу місіс Дарті, щоб вона дала свідчення.
Коли мати підвелася, Вела охопило шалене бажання встати й собі і сказати: «Слухайте-но! Хай там що, а я примушу вас поводитися з нею ввічливо». Проте він стримався, почув, як вона запевнила, що говоритиме «правду, всю правду і нічого, крім правди»— і підвів погляд. Вона виглядала пречудово в хутрах і великому капелюшку, з легеньким рум'янцем на щоках, спокійна й по-діловому зосереджена; і він відчув гордість за неї, що вона так гідно тримається перед цими «ницими крутіями». Почався допит. Знаючи, що це тільки попередній розгляд перед розлученням, Вел майже з цікавістю слухав, як їй ставлять запитання, сформульовані так, щоб створити враження, нібито вона й справді хоче, щоб батько повернувся. Йому здалося, що вони дуже вправно «водять за ніс цього старого папугу в перуці». І його аж пересмикнуло, коли суддя раптом спитав:
— А, власне, чому ваш чоловік покинув вас? Адже не тому, що ви сказали, нібито він перейшов усі межі?
Вел побачив, що дядечко, не повертаючи голови, підвів очі на лаву свідків, почув, як позаду зашелестіли папери, й інстинкт підказав йому, що справі загрожує небезпека. Невже дядечко Сомс і старий шкарбун позаду чого-небудь не врахували? Мати відповіла, трохи повільніше вимовляючи слова:
— Ні, мілорде, але це тривало занадто довго.
— Що тривало?
— Неприємності через грошові справи.
— Але ж ви давали йому гроші. Чи ви хочете сказати, що він кинув вас, щоб покращити своє фінансове становище?
«Тварюка! Стара тварюка, та й годі!— раптом подумав Вел.— Він відчув, що тут щось не те, і винюхує, як собака, в чому ж річ!— і в нього завмерло серце.— Якщо... якщо він винюшить, тоді, звичайно, йому стане зрозуміло, що насправді мама зовсім не хоче, щоб батько повернувся». Мати знову заговорила, тепер уже більш світським тоном.
— Ні, мілорде, але, розумієте, я відмовилася давати йому гроші. Він довго не міг повірити, але зрештою таки повірив, а коли переконався...
— Атож, ви відмовилися. Але ж потім ви послали йому певну суму.
— Мілорде, я хотіла, щоб він повернувся.
— І ви думали, що це заохотить його до повернення?
— Не знаю, мілорде, я зробила це за батьковою порадою.
Щось у обличчі судді, в шелесті паперів позаду, в тому, що дядечко зразу поклав ногу на ногу, підказало Велові: мати відповіла так, як треба. «Спритно!— подумав він.— Яка це з біса гидка процедура!» Суддя озвався знову:
— Ще одне, останнє запитання, місіс Дарті. Чи ви й досі любите свого чоловіка?
Велові руки, які він заклав за спину, зразу стислися в кулаки. Яке право має суддя торкатися людських почуттів? Примушувати матір відкривати своє серце і говорити перед цими чужими людьми про те, чого, може, вона й сама не знає! Це не чесно. Мати стиха відповіла:
— Так, мілорде.
Вел побачив, як суддя кивнув головою: «От стукнути б його чимось по макітрі»,— подумав він непоштиво, коли мати вернулася й сіла поруч. Далі суддя допитав свідків, які засвідчили, що батько виїхав і що він і досі відсутній; серед них була навіть одна їхня покоївка, що здалося Велові особливо огидним. Йому довелося вислухати чимало балаканини, і вся вона була гидотна. Нарешті суддя ухвалив вимагати відновлення подружніх прав, і вони встали й рушили до виходу. Вел ішов за матір'ю, стиснувши зуби, напівзаплющивши очі, і щосили намагався зневажати всіх. Материн голос збудив його в коридорі з гнівного забуття.
— Ти поводився чудово, синку. Мені дуже допомогло те, що ти був поряд. Ми з твоїм дядечком хочемо поснідати.
— Гаразд,— сказав Вел.— Я ще встигну відвідати того товариша.
І, швиденько попрощавшися з ними, він збіг униз сходами і вискочив на вулицю. Там прожогом стрибнув у кеб і помчав у «Цапиний клуб». Усі думки його зосередилися на Голлі й на тому, що він має зробити, перш ніж її брат покаже їй повідомлення, яке з'явиться в завтрашній газеті.
Коли Вел пішов, Сомс і Вініфред поїхали в «Чешірський сир». Сомс призначив там побачення містерові Белбі. Була ще тільки дванадцята година, в таку ранню пору вони будуть у ресторані самі, і Вініфред вважала, що побувати в цьому славнозвісному готелі «вельми цікаво». Замовивши легкий сніданок, чим офіціант був прикро вражений, вони чекали, поки його подадуть і поки з'явиться містер Белбі, й мовчки відпочивали після півторагодинної публічної муки. Незабаром з'явився й містер Белбі услід за своїм довгим носом, так само веселий, як вони були похмурі. Атож! Їм пощастило домогтися ухвали про відновлення подружніх прав, то чого ж їм іще треба!
— Звичайно,— сказав Сомс стишеним голосом.— Але тепер доведеться починати все спочатку, щоб зібрати нові докази. Дуже ймовірно, що саме він розглядатиме справу про розлучення, і коли виявиться, що ми знали про перелюбство від самого початку, це здасться йому дуже підозрілим. Його запитання досить ясно показали, що йому не подобаються ці хитрощі щодо відновлення подружніх прав.
— Ет!— бадьоро відповів містер Белбі.— Він забуде. Подумайте, друже, до того часу йому доведеться розглянути добру сотню позовів. Крім того, рішення, яке він ухвалив сьогодні, примусить його затвердити розлучення, якщо будуть переконливі докази. Ми приховаємо від нього, що місіс Дарті давно це знала. Дрімер виклав усе чудово — він уміє говорити по-батьківському.
Сомс кивнув головою.
— І я хочу висловити своє захоплення вами, місіс Дарті,— провадив містер Белбі.— У вас природжені здібності давати свідчення. Ви стоїте непорушно, як скеля.
Цієї миті з'явився офіціант, балансуючи трьома тарілками на одній руці, й сказав:
— Я вже несу пудинг, сер. Сьогодні в ньому багато жайворонків.
Містер Белбі схвалив його турботу порухом носа. Але Сомс і Вініфред розгублено дивилися на свій «легкий» сніданок, який виявився коричневим місивом у підливі, й обережно колупалися виделкою в тарілці, сподіваючися знайти тушки смачних маленьких співців. Проте, скуштувавши страву, вони побачили, що зголодніли дужче, аніж їм здавалося, і з'їли геть усе, а на додачу випили по склянці портвейну. Мова зайшла про війну. Сомс вважав, що Ледісміт буде взято і що війна триватиме ще з рік. Белбі вважав, що війна закінчиться до літа. Обидва погодилися, що там потрібно більше війська. Воювати треба до повної перемоги, бо це вже стало справою престижу. Вініфред звернула розмову на твердіший грунт, зауваживши, що вона не хоче, щоб позов розглядався до того, як в Оксфорді почнуться літні канікули: на осінь, коли Вел приїде знову в коледж, хлопці встигнуть про все забути; та й лондонський сезон уже скінчиться. Обидва юристи заспокоїли її: треба чекати шість місяців, а тоді що швидше, то краще. Ресторан почали заповнювати відвідувачі, і вони розпрощалися: Сомс попрямував у Сіті, Белбі — в свою контору, Вініфред поїхала в кебі на Парк-лейн розповісти матері, як пройшов суд. Усе скінчилося добре, тому вони й вирішили поділитися новиною з Джеймсом, котрий безперестану скаржився день у день, що він нічого не знає про справу Вініфред, ні в чому не має певності. Чим менше йому лишалося доживати віку, тим більшої ваги набували для нього житейські справи, так ніби він відчував: «Треба ловити кожен день і якомога дужче хвилюватися. Скоро мені не буде чого хвилюватися».
Він вислухав їхню розповідь насупившись. Це новомодний спосіб вирішувати такі справи, і він нічого не знає! Але він дав Вініфред чек і сказав:
— Мабуть, у тебе буде чимало витрат. Я бачу, ти купила новий капелюшок. Чому до нас не заходить Вел?
Вініфред пообіцяла, що незабаром привезе його на обід. Повернувшись додому, вона поспішила до спальні, де могла побути на самоті. Тепер, коли її чоловікові звеліли повернутися під її опіку — тільки для того, щоб відібрати його від неї назавжди,— вона ще раз запитає своє змучене самотнє серце, чого ж вона бажає насправді.
VIII. ВИКЛИК
Ранок був туманний, і трохи морозило, але пізніше, коли Вел під'їжджав підтюпцем до Роугемптон-гейт, звідки він завжди пускав коня клусом до звичайного місця побачення, на небі засяяло сонце. Його настрій швидко поліпшився. Ранкова процедура в суді вже не видавалася такою страшною, коли не рахувати образливого втручання в їхнє особисте життя. «От якби ми були заручені!— подумав він.— Тоді усе це не мало б ніякого значення». Він міркував точнісінько так, як і всі люди, що проклинають згубні наслідки шлюбу й водночас поспішають одружитися. І він помчав учвал по прибитій морозом траві Річмонд-парку, боячись запізнитися. Проте знову він приїхав сам на побачення, і те, що Голлі не з'явилася вдруге, страшенно його вразило. Він не може вернутися ні з чим, він повинен обов'язково побачити її сьогодні! Вел виїхав з парку й попрямував до Робін-Гіла. Він ніяк не міг вирішити, кого ж йому запитати. А що, коли повернувся її батько або сестра чи брат будуть удома! Він вирішив ризикнути і спочатку запитати всіх їх, а якщо йому пощастить і їх не буде вдома, тоді він, цілком природно, запитає Голлі; якщо ж він таки застане когось із них, то вже якось викрутиться — мовляв, заїхав сюди по дорозі.
— Вдома тільки міс Голлі, сер.
— О дякую. Можна, я заведу коня до стайні? І прошу доповісти: її кузен, містер Вел Дарті.
Коли він повернувся, Голлі була в залі, розчервоніла й збентежена. Вона повела його в кінець зали, й вони сіли на широкій канапі напроти вікна.
— Я страшенно хвилювався,— тихо сказав Вел.— Що сталося?
— Джоллі знає, що ми їздили разом.
— Він удома?
— Ні, але, мабуть, скоро прийде.
— Ну, тоді!..— вигукнув Вел і рвучко вхопив її за руку.
Вона спробувала забрати її, але не змогла; тоді вона затихла й підвела на нього несміливий погляд.
— Перш за все,— сказав він,— я хочу розповісти вам дещо про мою родину. Мій батько, розумієте, він не зовсім... річ у тім, що він покинув матір, і тепер дійшло до розлучення; тож йому, розумієте, наказано вернутися додому. Завтра про це писатимуть у газетах.
Її очі потемніли, в них проглянув страх і цікавість; її рука стиснула його руку. Однак Вел уже запалився й швидко провадив:
— Звичайно, поки що в цьому ще немає нічого страшного, але, боюся, що буде, перш ніж усе скінчиться: ви ж знаєте, яка гидота ці шлюборозлучні процеси. Я хотів розповісти вам, бо... бо вам слід знати... якщо...— він почав затинатися, дивлячись у її злякані очі,— якщо... якщо ви зглянетесь і полюбите мене, Голлі. Я вас люблю... дуже люблю, і я хочу, щоб ми заручилися.— Із сорому за свою незграбність він ладен був відлупцювати самого себе, і, впавши навколішки, він спробував дотягтися до її ніжного, схвильованого обличчя.— Ви ж любите мене, правда? Якщо ні, я...
Запала тиша, сповнена такого напруженого чекання, що він чув, як десь на далекому лужку гуде косарка, наче там було що косити. Потім Голлі схилилася вперед, її вільна рука торкнулася його волосся, і він скрикнув:
— О Голлі!
Вона відповіла дуже ніжно:
— О Веле!
Він давно мріяв про цю хвилину, але в мріях усе відбувалося завжди в наказовому способі, він уявляв себе владним молодим коханцем, а зараз почував себе несміливим, розчуленим, тремтячим. Він боявся ворухнутися, щоб не розвіяти чарів; боявся підвестися з колін, щоб вона не відсахнулася й не зреклася своєї мовчазної згоди — так трепетала вона в його обіймах, заплющивши повіки, до яких тяглися його уста. Очі її розплющилися й затуманились; він припав устами до її уст. Раптом він зірвався на ноги: йому почулися кроки і якийсь здавлений вигук. Він озирнувся. Немає нікого! Але довгі портьєри, що відгороджували залу від холу, іще колихалися.
— О боже! Хто це був?
Голлі теж схопилася з місця.
— Напевно, Джоллі,— прошепотіла вона.
Вел стиснув кулаки і зібрав усю свою рішучість.
— Гаразд!— сказав він.— Тепер, коли ми заручені, мені байдуже до того.
І, попрямувавши до портьєр, він розсунув їх. У холі біля каміна стояв Джоллі, демонстративно повернувшись до них спиною. Вел рушив до нього. Джоллі обернувся:
— Прошу пробачення за те, що я почув вашу розмову.
Попри всі свої зусилля, Вел тієї хвилини не міг подолати свого захоплення Джоллі: його обличчя було ясне, голос спокійний, і він тримався з великою гідністю, наче скоряючись перед якимсь високим принципом.
— Ну то й що!— різко сказав Вел.— Це до вас не стосується.
— Он як!— відповів Джоллі.— Ходімо сюди.
І він пішов через хол. Вел подався слідом. Біля дверей кабінету він відчув, як хтось торкнув його за лікоть; голос Голлі сказав:
— Я теж із вами.
— Ні,— сказав Джоллі.
— Так,— сказала Голлі.
Джоллі відчинив двері, й усі троє зайшли. Опинившись у маленькій кімнаті, вони стали трикутником на трьох кутках витертого турецького килима — рівно, мов дерев'яні, не дивлячись одне на одного, і абсолютно неспроможні побачити хоч трохи комізму в цій ситуації.
Мовчанку порушив Вел:
— Ми з Голлі заручилися.
Джоллі відступив назад і сперся на одвірок засклених дверей.
— Це наш дім,— сказав він,— і я не хочу ображати вас тут. Але батько виїхав. За сестру відповідаю я. Ви скористалися з цього.
— Я зовсім цього не хотів,— запально відповів Вел.
— А я думаю, що хотіли,— сказав Джоллі.— Якби ви цього не хотіли, то поговорили б зі мною або почекали, поки вернеться батько.
— На те була причина,— сказав Вел.
— Яка причина?
— Мої родинні справи. Я тільки-но розповів їй про них. Я хотів, щоб вона знала про все заздалегідь.
Джоллі раптом втратив усю свою величність.
— Ви ще діти,— сказав він,— і ви це самі знаєте.
— Я не дитина,— відповів Вел.
— Ні, дитина: вам ще не минуло двадцяти років.
— Ну, а вам скільки?
— Мені двадцять.
— Щойно сповнилося. В кожному разі, я такий самий мужчина, як і ви.
Обличчя Джоллі спаленіло, потім спохмурніло. Очевидно, в його душі відбувалася якась боротьба. Вел і Голлі здивовано поглядали на нього — така помітна була ця боротьба; чутно було навіть, як він дихав. Потім його обличчя прояснилося і набрало дивного рішучого виразу.
— Побачимо, так воно чи ні,— мовив він.— Я кидаю вам виклик: зробіть те, що я збираюся зробити.
— Кидаєте мені виклик?
Джоллі посміхнувся.
— Атож, кидаю вам виклик. І я певен, що ви його не приймете.
Вела охопило лихе передчуття: це був стрибок наосліп.
— Я не забув, як ви любите задиратися,— спроквола сказав Джоллі,— і думаю, що на більше ви не здатні. Не забув я й того, як ви сказали, що я нібито за бурів.
Вел, важко дихаючи сам, почув чиєсь болісне зітхання і побачив обличчя Голлі: воно трохи схилилося наперед, бліде, з величезними очима.
— Еге ж,— провадив Джоллі, якось дивно посміхаючись,— зараз ми побачимо. Я йду добровольцем у кавалерійський полк і закликаю вас зробити те саме, містере Вел Дарті.
Вел конвульсивно сіпнув головою. Його наче вдарили межи очі — такий нежданий, жорстокий, жахливий удар було завдано його мріям, і він підвів на Голлі очі, повні зворушливої безпорадності.
— Сідайте!—сказав Джоллі.— Не поспішайте. Поміркуйте добре.
І він сам умостився на бильці дідусевого крісла.
Вел не сів. Він стояв на місці, глибоко застромивши руки в кишені бриджів — тремтячі, стиснуті в кулаки руки. Думка про страшне лихо, що неминуче впаде на нього, хоч би на що він зважився, стукотіла в його мозку, наче сердитий поштар. Якщо він не прийме «виклику», то зганьбить себе в очах Голлі, а також в очах свого юного ворога, її жорстокого брата. Якщо ж він прийме його,— ох!— тоді прощай усе: її обличчя, очі, волосся, її поцілунки, яких він тільки-тільки зазнав!
— Не поспішайте,— повторив Джоллі.— Я не хочу вас підганяти.
І вони обидва подивилися на Голлі. Вона прихилилася до книжкових полиць, що сягали стелі, притуливши свою темнокосу голівку до «Римської імперії» Гіббона; її сірі очі, сповнені муки й жалю, дивилися на Вела. І він, хоч ніколи не визначався проникливістю, раптом ніби прозрів. Вона буде пишатися своїм братом — його ворогом! Вона буде соромитися за нього! Його руки вихопилися з кишень, наче їх виштовхнула звідти пружина.
— Гаразд!— сказав він.— Згода!
Обличчя Голлі — о, яке воно було дивне! Він побачив, як вона зашарілася, ступила наперед. Він вчинив, як треба: її обличчя сяяло сумовитим захопленням. Джоллі встав і ледь уклонився, ніби кажучи: «Ти склав іспит».
— Отже, завтра,— сказав він.— Ми підемо разом.
Отямившись від збурення, яке спонукало його на цей рішучий крок, Вел злостиво подивився на нього з-під густих вій. «Гаразд,— подумав він,— нічого не вдієш: твоє зверху. Доведеться мені вступити до війська, але я ще тобі колись віддячу за це». І він сказав із гідністю:
— Я до ваших послуг.
— Ми зустрінемося на головному вербувальному пункті,— мовив Джоллі,— опівдні.
І, розчинивши засклені двері, він вийшов на терасу, додержуючись того самого принципу, який примусив його вийти, коли він застав їх у залі.
Лишившись на самоті з тією, що за неї йому довелося заплатити таку несподівано дорогу ціну, Вел почував себе вкрай збентеженим. Проте йому кортіло повеличатися. Не слід показувати, що в нього на серці.
— В кожному разі, я зможу досхочу наїздитися верхи й настрілятися,— сказав він,— це вже принаймні деяка втіха.
І він відчув якусь жорстоку радість, почувши зітхання, що, здавалося, вихопилося з глибини її серця.
— О, війна незабаром скінчиться,— сказав він,— можливо, нас навіть не встигнуть послати в Африку. Та мені до того байдуже, якби не ви.
Тепер він хоч спекався цього клятого розлучення. І то добре! Він відчув, як її тепла рука торкнулася до його руки. Джоллі, мабуть, гадає, що розбив їхнє кохання? Він міцно обнімав її за талію, ніжно дивився на неї крізь вії, усміхався, щоб підбадьорити її, обіцяючи, що скоро приїде, відчуваючи, що йому додалося зросту принаймні на шість дюймів і що він має над нею таку владу, про яку не насмілювався навіть мріяти. І він безліч разів поцілував її, перш ніж сів на коня і поїхав назад до міста. Ось як швидко від найменшої спонуки розцвітає й росте власницький інстинкт.
IX. ОБІД У ДЖЕЙМСА
У Джеймсовій оселі на Парк-лейн уже не влаштовували урочистих обідів: у кожному домі настає такий час, коли господареві чи господині це стає не під силу — і вже ніколи більше не частують дев'ятьма стравами двадцять ротів над двадцятьма білосніжними серветками, а хазяйська кішка вже ніколи не дивується, чого це її раптом замкнули.
Отож Емілі з приємним хвилюванням — їй і в сімдесят років хотілося хоч інколи трохи розважитись і відчути себе світською дамою — замовила обід на шість персон замість двох, власноручно написала на картках чимало французьких слів і прикрасила їдальню квітками — мімозами з Рів'єри і білими римськими гіацинтами не з Рима. Звичайно, будуть тільки вона з Джеймсом, Сомс, Вініфред, Вел та Імоджен, але їй кортіло бодай погратися в світський прийом і хоч в уяві потішити себе минулою величчю. Вона вдягнула таку декольтовану сукню, що Джеймс озвався:
— Навіщо ти так одяглася? Ти ж застудишся.
Але Емілі знала, що шиї жінок аж до вісімдесяти років гріє любов до блиску, і вона тільки сказала:
— Джеймсе, дай-но я надягну тобі одну з тих манишок, що я недавно купила; тоді ти тільки перевдягнеш штани і надінеш свій оксамитовий піджак, і цього буде досить. Вел любить, щоб ти був гарно вбраний.
— Манишка!— мовив Джеймс.— Тобі аби тільки гроші тринькати.
Проте він витерпів усі процедури, після яких його шия теж заблищала, і тільки пробубонів:
— Боюся, що з цього хлопчини вийде неприторенний гультяй.
Очі його були трохи жвавіші, а щоки зарум'янилися дужче, ніж завжди, коли він умостився в своєму кріслі у вітальні, чекаючи дзвінка коло вхідних дверей.
— Я влаштувала справжній званий обід,— вдоволено сказала Емілі.— Це буде корисно для Імоджен — вона тепер буває в товаристві, тож нехай звикає.
Джеймс буркнув щось невиразне, згадавши ті часи, коли Імоджен залазила йому на коліна і вони удвох бахкали різдвяними хлопавками.
— Вона буде гарненька,— промимрив він.— От побачиш.
— Вона й тепер гарненька,— відповіла Емілі.— Імоджен, напевне, зробить добру партію.
— Ти все про своє,— буркнув Джеймс.— Краще хай би сиділа вдома та дбала про матір.
Якщо з'явиться ще один Дарті й заволодіє його гарненькою внучкою, він цього не переживе! Він і досі не міг пробачити Емілі того, що колись Монтегю Дарті зачарував її так само, як і його.
— Де це Уормсон?— раптом запитав він.— Сьогодні я б хотів випити мадери.
— У нас є шампанське, Джеймсе.
Джеймс покрутив головою.
— Не те,— відмовив він.— Мені воно не до смаку.
Емілі простягла руку до каміна й подзвонила.
— Уормсоне, містер Форсайт хоче, щоб ви відкоркували пляшку мадери.
— Ні, ні!— озвався Джеймс, і кінчики його вух напружено затремтіли, а очі втупилися в якусь річ, що її бачив тільки він.— Слухайте, Уормсоне, підіть у льох і там на середній полиці останнього ряду ліворуч побачите сім пляшок, візьміть одну посередині, та, глядіть, не збовтайте її. Це останні пляшки мадери із тих, що подарував мені містер Джоліон коли ми оселилися тут,— їх відтоді ні разу не переставляли, і, мабуть, вино зберегло весь свій букет; а проте, хтозна, я не маю певності.
— Слухаю, сер,— відповів, виходячи, Уормсон.
— Я беріг його для нашого золотого весілля,— сказав несподівано Джеймс,— але в такому віці де вже мені прожити ще три роки.
— Ну ж бо, Джеймсе,— сказала Емілі.— Не говори таких дурниць.
— Треба було б мені самому принести пляшку,— пробурмотів Джеймс.— Він напевно її збовтає.
І він поринув у мовчазні спогади про ті блаженні хвилини, які він провів серед газових світильників і павутиння, коли пахощі просякнутих вином корків стільки разів збуджували його апетит перед обідами. У винах його льоху була записана історія сорока з лишком років, що минули відтоді, як він оселився в цьому домі на Парк-лейн із своєю молодою дружиною, а також історія багатьох поколінь друзів і знайомих, котрі вже давно пішли з життя; спорожнілі полиці стали неначе літописом родинних свят — усіх одружень, народжень, смертей і рідних, і знайомих. А коли він помре, вино залишиться, і він не знатиме, що з ним сталося. Його повипивають або, чого доброго, покрадуть. Та й не дивно!
З глибокої задуми його збудив прихід сина, слідом за яким з'явилася Вініфред з двома старшими дітьми.
Вони пішли до їдальні, взявши дам під руки — Джеймс із дебютанткою Імоджен, бо гарненька онука бадьорила його; Сомс із Вініфред; Емілі з Велом — вгледівши устриці, його очі враз заблищали. Буде справжня «гулянка» з шампанським і портвейном! І він відчув, що йому треба гульнути після того, що він вчинив сьогодні і про що досі не сказав нікому ні слова. Після перших двох чарок його стала тішити думка, що він тримає в кишені цю бомбу, це свідчення безмірного патріотизму або, точніше, доказ його хоробрості, якою можна похвалитися, бо стати на захист королеви та батьківщини він вирішив тільки заради марнославства. Тепер він бравий вояк, у якого в голові тільки коні та зброя; він має право похизуватися, але, звичайно, не буде цього робити. Він повідомить їх спокійно, коли настане перерва в розмові. І, продивившись меню, він вирішив, що найкраще зробити це тоді, коли подадуть «bombe aux fraises» [38]: ця страва навіює всім майже урочистий настрій. Раз чи двічі, перш ніж вони досягли цієї рожевої вершини обіду, у нього промайнула застережлива думка, що дідові ніколи нічого не кажуть! А проте старий попиває мадеру, і вигляд у нього чудовий! До того ж він має бути задоволений цим патріотичним вчинком, що змиє ганьбу шлюборозлучного процесу. Вигляд його дядечка, котрий сидів навпроти нього, теж спонукав Вела повідомити про свій намір. Дядечко Сомс такий типовий неспортсмен, що буде вельми цікаво побачити вираз його обличчя. Та й краще, щоб мати довідалася про все тепер, бо розмова віч-на-віч тільки засмутить їх обох! Йому шкода її, але, зрештою, хіба з нього не досить того, що його чекає розлука з Голлі?
Дідів голос долинув до нього наче здалеку:
— Веле, випий з морозивом трохи цієї мадери. У вашому коледжі такої не дістанеш.
Вел дивився, як густа рідина лилася в його чарку, як старе вино райдужно мінилося на поверхні; він вдихнув його пахощі й подумав: «Ну, треба починати!» Настала якраз слушна хвилина. Вел відпив трохи мадери, і по його вже розігрітих жилах розлилося приємне тепло. Швидко окинувши поглядом усіх за столом, він сказав:
— Бабусю, сьогодні я записався в кавалерійський полк.
І вихилив свою чарку, ніби випивши за успіх задуманої справи.
— Та що ти!— пролунав розпачливий вигук матері.
— Ми з Джоллі Форсайтом ходили туди разом.
— Ти ще не Записався?— почув він голос дядечка Сомса.
— Авжеж, записався! У понеділок ми їдемо в табір.
— Оце так!— вигукнула Імоджен.
Всі подивилися на Джеймса. Він нахилився вперед, приставивши долоню до вуха.
— Що там таке?— запитав він.— Що він каже? Я не чую.
Емілі поплескала Вела по руці.
— Нічого особливого, Джеймсе, просто Вел записався в кавалерійський полк. То й добре. Мундир йому буде дуже до лиця.
— Записався... Дурниця!— вигукнув Джеймс тремтячим голосом.— Ви не бачите далі свого носа. Йому доведеться... доведеться піти на війну. Він і незчується, як буде під кулями.
Вел бачив очі Імоджен, що дивилися на нього захоплено, бачив матір, яка сиділа мовчки в позі світської дами, притуливши до уст хусточку.
Несподівано дядько озвався:
— Ти неповнолітній.
— Я подумав про це,— відповів, усміхаючись, Вел.— Я сказав, що мені вже двадцять один.
Він почув захоплений вигук бабусі:
— Ну й молодець же ти, Веле!
Побачив, як Уормсон шанобливо наливав шампанського в його склянку; почув, як простогнав дід:
— Не знаю, що з тебе вийде, коли ти й далі так поводитимешся.
Імоджен плескала його по плечу, дядечко поглядав на нього скоса; тільки мати сиділа непорушно, аж поки Вел, занепокоєний її мовчанкою, сказав:
— Нічого страшного, скоро ми поженемо їх, як зайців. Я сподіваюся, що попаду хоч на кінець.
Його охопило піднесення, смуток, почуття неабиякої власної ваги — все відразу. Своїм вчинком він покаже дядечкові Сомсу й усім Форсайтам, що означає бути справжнім спортсменом. Звичайно, це геройський і незвичайний вчинок — сказати, що йому двадцять один рік!
Голос Емілі повернув його на землю.
— Джеймсе, друга чарка може тобі завадити. Уормсоне!
— Ну й здивуються всі у Тімоті!— вигукнула Імоджен.— Я дорого б дала, щоб побачити їхні обличчя. У тебе є шабля, Веле, чи тільки пістолет?
— А чому ти записався?— раптом пролунав дядечків голос.
У Вела аж похололо всередині. Чому? Як пояснити це? Але тут на поміч йому прийшла бабуся, яка спокійно сказала:
— Я вважаю, що Вел виявив справжню мужність. Я певна, що з нього буде чудовий вояк: він має таку ставну статуру. Ми всі будемо ним пишатися.
— А до чого тут Джоллі Форсайт? Чому ви пішли вдвох?— уперто провадив Сомс— Мені здавалося, ви з ним не дуже великі приятелі.
— Та ні,— пробурмотів Вел,— але я не хотів відставати від нього.
Він побачив, що дядечко дивиться на нього зовсім інакше, ніби схвалює його. Дідусь теж закивав головою, бабуся гордо закинула голову. Всі вони схвалювали те, що він не захотів відстати від свого кузена. Тут, напевне, існує якась причина! Вел невиразно відчував щось похмуре поза своїм полем зору — ніби якийсь невизначений центр циклону. І, дивлячись у дядечкове обличчя, він раптом на диво виразно побачив перед собою жінку з темними очима, золотавим волоссям і білою шиєю; від цієї жінки завжди так приємно пахло, і вона носила такі гарні шовкові сукні, до яких йому було приємно торкатися, коли він був зовсім маленький. Авжеж! Тітонька Айріні! Вона завжди цілувала його, а він одного разу, пустуючи, вкусив її за руку, бо вона йому подобалася — була така ніжна. Дідусь запитав:
— А що робить його батько?
— Він у Парижі,— відповів Вел, придивляючись до дядечкового обличчя, на якому з'явився дуже дивний вираз, наче... наче у пса, що вищирив зуби.
— Художники!— сказав Джеймс.
На цьому слові, що вийшло з глибини його душі, обід закінчився.
Дорогою додому, сидячи в кебі навпроти матері, Вел куштував плоди свого героїзму, що мали присмак переспілої мушмули.
Правда, мати сказала йому тільки одне: нехай негайно піде до кравця і замовить пристойний мундир, щоб не носити того, який йому видадуть. Але він відчував, що вона дуже засмучена. Бажаючи заспокоїти її, він мало не ляпнув, що тепер він спекався цього клятого розлучення, але вчасно стримався, згадавши про присутність Імоджен і про те, що мати цього ніяк не спекається. Йому було прикро, що вона пишається ним менше, ніж він того заслуговує. Коли Імоджен пішла спати, він спробував зіграти на її почуттях.
— Мені. страшенно шкода, мамо, залишати тебе саму.
— Нічого не вдієш, якось переживу. Треба постаратися, щоб тебе якнайшвидше зробили офіцером, тоді тобі буде трохи легше. Тебе хоч трохи муштрували, Веле?
— Анітрохи.
— Сподіваюся, тебе не дуже ганятимуть. Завтра поїдемо з тобою в місто, купимо все, що треба. На добраніч. Поцілуй мене.
Вел іще відчував на чолі її поцілунок, ніжний і гарячий, а в його вухах усе ще звучали слова: «Сподіваюся, тебе не дуже ганятимуть»,— коли він сів із сигаретою біля пригаслого каміна. Збудження його вляглося, і зник весь той запал, з яким він хвалився перед ними своїм геройством. Яка неприємна, нудна історія. «Я ще поквитаюся з тим чваньком Джоллі»,— подумав він, повільно підіймаючись по сходах повз двері спальні, де мати його кусала подушку, силкуючись придушити розпачливі ридання.
І невдовзі позасинали всі, хто обідав у Джеймса, крім Сомса, який лежав у своїй кімнаті над батьковою спальнею.
Отже, цей клятий Джоліон у Парижі. Що він там робить? Упадає коло Айріні? В останньому повідомленні Полтіда був натяк, що там щось зав'язується. Невже саме це? Цей чолов'яга з його борідкою, з його безглуздим іронічним тоном, син старого, який- дав йому прізвисько Власник і купив у нього той фатальний будинок. Сомсові досі завдавав прикрості спогад, що йому довелося продати будинок у Робін-Гілі; він не пробачив ані дядькові за те, що той купив його, ані кузенові, що той живе в ньому.
Незважаючи на холод, він відчинив вікно і, спершись на підвіконня, став дивитися на парк. Холодна, темна січнева ніч; на вулицях майже ніякого руху; морозить; голі дерева; на небі дві-три зірки. «Завтра навідаюся до Полтіда,— подумав він.— Господи! Мабуть, я збожеволів, коли жадаю її і досі. Цей тип! А якщо?.. Гм! Ні!»
X. СМЕРТЬ ПСА БАЛТАЗАРА
Джоліон, сівши ввечері на пароплав у Кале, прибув до Робін-Гіла зранку в неділю. Він не повідомив про свій приїзд, тож йому довелося йти пішки від станції, і він зайшов у свої володіння крізь хвіртку біля гайка. Дійшовши до лавки, зробленої із старої колоди, він сів на ній, підмостивши пальто. «Простріл!— подумав він.— Ось до чого доводить кохання в моєму віці!» І раптом йому здалося, що Айріні зовсім близько, так само як того дня, коли вони блукали по Фонтенбло й сіли на колоді закусити. Так близько! В ніздрі йому вдарив запах опалого листя, осяяного блідим сонячним промінням. «Добре, що тепер не весна»,— подумав він. З пахощами зелені, пташиним щебетанням і квітучими деревами було б несила терпіти! «Сподіваюся, до того часу в мене, старого дурня, все минеться»,— подумав він і, взявши пальто, рушив через поле. Він проминув ставок і почав поволі сходити на горб. Коли він уже майже досяг вершини, до нього долинув хрипкий гавкіт. На лужку серед папороті він побачив свого старого пса Балтазара. Підсліпуваті очі собаки не впізнали господаря, і, вважаючи його за чужого, він попереджував домашніх. Джоліон свиснув своїм особливим свистом. Навіть на цій відстані, більше ніж за сто ярдів, він побачив, як заворушилося гладке біло-руде тіло пса, що впізнав його. Старий пес підвівся, і його закручений бубликом хвіст схвильовано затрусився; він рушив перевальцем назустріч хазяїнові, стрибнув уперед і зник серед папороті. Джоліон сподівався, що зустріне його біля хвіртки, але Балтазара там не було, і, стривожений, він звернув у папороть. Старий пес важко лежав на боці, підвівши на хазяїна очі, які вже починали скляніти.
— Що сталося, друже?— вигукнув Джоліон.
Закручений пухнастий хвіст Балтазара ледь ворухнувся; його вкриті пеленою очі, здавалося, промовляли: «Я не можу підвестися, хазяїне, але я радий бачити тебе».
Джоліон став навколішки; сльози затуманили йому очі, і він ледве бачив, як поволі опадають груди пса. Він трохи підняв його важку голову.
— Що з тобою, песику? Де ти забився?
Хвіст задрижав іще раз; життя в очах згасло. Джоліон обмацав нерухоме тепле тіло. Все ціле — просто серце в цьому товстому тілі не витримало радості, що повернувся хазяїн. Джоліон відчував, як морда, де стирчало кілька сивих волосків, холоне під його губами. Кілька хвилин він стояв навколішки, підклавши руку під нерухому голову. Тіло було дуже важке, коли він поніс його на вершину горба; там лежало сухе листя, і він закидав ним тіло пса: вітру нема, тож воно сховає його до вечора від цікавих очей. «Я сам його поховаю»,— подумав він. Вісімнадцять років минуло від того дня, коли він зайшов у дім на Сент-Джонс-Вуд з цим маленьким цуценям у кишені. Дивно, що старий пес помер саме тепер! Що це, якась призвістка? Біля хвіртки він озирнувся на рудуватий горбочок, потім рушив поволі до будинку, відчуваючи, як йому здавило горло.
Джун була вдома: вона негайно приїхала з міста, як тільки почула, що Джоллі записався до війська. Його патріотизм переміг її симпатію до бурів. Атмосфера в домі була дивна й напружена, коли Джоліон прийшов і розповів про смерть пса Балтазара. Ця звістка всіх об'єднала. Обірвалася якась нитка, що зв'язувала їх із минулим,— пес Балтазар! Двоє з них не пам'ятали тих часів, коли його ще не було; для Джун він був живим спогадом про останні роки дідусевого життя; для Джоліона — спогадом про злигодні і муки творчості, коли він іще не вернувся в царство батькової любові й багатства. І ось Балтазара не стало!
Надвечір вони з Джоллі взяли кайла та лопати й пішли на схил. Вони вибрали місце поблизу рудуватого горбка й, обережно знявши дерен, почали копати. Десять хвилин вони копали мовчки, потім спинилися відпочити.
— То як, хлопче,— мовив Джоліон,— ти вирішив, що повинен воювати?
— Атож,— відповів Джоллі,— хоча, звичайно, я не маю до цього ніякої охоти.
Як точно ці слова відбили настрій самого Джоліона!
— Я пишаюся тобою за це, хлопче. Навряд чи я міг би вчинити так у твоєму віці — боюся, я занадто Форсайт. Але, мабуть, із кожним поколінням тип дедалі вироджується. Твій син, якщо він у тебе буде, може стати цілковитим альтруїстом — хто знає?
— В такому разі, тату, він удасться не в мене: я страшенний егоїст.
— Ні, синку, ти зовсім не егоїст.
Джоллі похитав головою, і вони знову взялися копати.
— Дивне собаче життя,— раптом сказав Джоліон.— Єдина тварина з зачатками альтруїзму й відчуттям бога.
Джоллі поглянув на батька.
— Ти віриш у бога, тату? Я цього не знав.
Почувши таке проникливе запитання сина, якому не можна було відповісти пустими словами, Джоліон постояв хвилинку, відчуваючи, як ниє від копання спина.
— Що ти розумієш під богом?— спитав він.— Існує два непримиренних поняття бога. Є невідоме творче начало — у нього можна вірити. І є сума альтруїзму в людині — звичайно, в це теж можна вірити.
— Розумію. А для Христа вже не лишається місця?
Джоліон здивовано поглянув на сина. Христос, ланка між цими двома поняттями! Устами дитини! Нарешті релігійний догмат дістав наукове пояснення! Велична поема про Христа — це спроба людини з'єднати ці дві непримиренні концепції бога. А що сума людського альтруїзму являє собою таку саму частину невідомого творчого начала, як і все у природі, то ланку вибрано досить вдало! Дивно, як можна прожити життя, не знаючи, що існує такий погляд!
— А як гадаєш ти, синку?— запитав він.
Джоллі насупився.
— Звичайно, на першому курсі ми частенько розмовляли про такі речі. Але на другому перестали; не знаю — чому; адже це страшенно цікаво.
Джоліон згадав, що він теж багато розмовляв про це на першому курсі в Кембріджі, а на другому перестав.
— Отже, на твою думку,— сказав Джоллі,— старий Балтазар мав відчуття цього другого поняття бога.
— Так, бо інакше його бідолашне старе серце ніколи б не розірвалося через те, що було поза ним.
— А може, насправді його охопило просто егоїстичне почуття?
Джоліон похитав головою.
— Ні, собаки не бувають щирими Форсайтами, вони люблять дещо поза собою.
Джоллі всміхнувся.
— Тоді, мабуть, я щирий Форсайт,— мовив він.— Знаєш, я пішов до війська тільки для того, щоб підбити на це Вела Дарті.
— А чому?
— Ми з ним вороги,— коротко відповів Джоллі.
— Ага!— пробурмотів Джоліон.
Отже, ворожнеча триває, вона перекинулася на третє покоління — нова ворожнеча, яка не має відкритих виявів. «Може, слід розповісти йому про все?»— подумав він. Але навіщо, коли йому доведеться оминути те, що стосується особисто його?
А Джоллі думав: «Нехай Голлі сама розповість йому про того жевжика. Якщо вона мовчатиме, то значить, не хоче, щоб батько знав, а мене вважатимуть донощиком. В кожному разі, я припинив їхні зустрічі. Краще мені тримати язика за зубами!»
І вони копали мовчки, доки Джоліон сказав:
— Ну, синку, мабуть, яма вже досить глибока.
І, спершись на лопати, вони зазирнули в яму, куди вечірній вітер уже заніс кілька сухих листків.
— Не можу, я не маю сили цього зробити,— раптом сказав Джоліон.
— Дозволь мені, тату. До мене він не мав особливої приязні.
Джоліон похитав головою.
— Ми піднімемо його помалу разом із листям. Я б не хотів його бачити ще раз. Я візьму його за голову. Ну ж бо!
Дуже обережно вони підняли тіло старого пса; зблякла біло-руда шерсть проглядала крізь листя, що ворушилося від вітру. Вони поклали його, важкого, холодного, безживного, в могилу, і Джоллі накидав на нього ще листя, а тоді Джоліон, страшенно боячись виявити перед сином свої почуття, почав швидко закидати землею непорушне тіло. Отак відходить минуле! Якби ж то можна було сподіватися радісного майбутнього! Наче закопуєш у землю власне життя. Вони дбайливо виклали дерном маленький горбочок і, відчуваючи вдячність один до одного за те, що кожен з них не вразив почуття іншого, вернулися під руку додому.
XI. ТІМОТІ ЗАСТЕРІГАЄ
Новина про те, що хлопці записалися до війська, швидко поширилася на форсайтівській біржі разом із свіжою звісткою: Джун, яка не любила відставати від інших, вирішила стати сестрою-жалібницею. Ці події були такі надзвичайні, такі загрозливі для справжнього форсайтизму, що згуртували всіх родичів, і наступної неділі в домі Тімоті аж кишіли Форсайти, які прийшли розвідати, що думають про це інші, та поговорити про родинну честь. Джайлс і Джесс Геймени вже не будуть обороняти узбережжя Англії, незабаром вони вирушать до Південної Африки; Джоллі й Вел відпливуть слідом за ними в квітні; що ж до Джун, то хтозна, що вона може вчинити!
Відступ від Спіон-Копа й відсутність добрих звісток з театру воєнних дій надали реального характеру цим новинам, що несподівано ствердив сам Тімоті. Наймолодший із старих Форсайтів — йому ще не минуло вісімдесяти років,— котрий, на загальну думку, був схожий на їхнього батька, Пишного Доссета, навіть такою всім відомою рисою, як звичка пити мадеру,— ховався від світу стільки років, що став майже міфічною особою. Змінилося ціле покоління відтоді, як ризик, пов'язаний із видавничою діяльністю, так розладнав його нерви, що він у сорок років покинув справи, наживши всього лиш тридцять п'ять тисяч фунтів, і, щоб забезпечити своє майбутнє, почав обережно вкладати гроші в процентні папери. Відкладаючи з року в рік і нарощуючи проценти на проценти, він за сорок років подвоїв свій капітал, ні разу не відчувши, що таке тремтіти за долю вкладів. Тепер він відкладав біля двох тисяч на рік і, безнастанно дбаючи про своє здоров'я, сподівався, як казала тітонька Гестер, до кінця життя ще раз подвоїти свій капітал. Що він із ним робитиме, коли його сестри помруть і сам він умре,— це питання часто обговорювали в жартівливому тоні такі вільнодумці, як Френсі, Юфімія і другий син молодого Ніколаса Крістофер, який дійшов у своєму вільнодумстві до того, що заявив без усякого сорому про свій намір стати актором. Проте всі визнавали, що це відомо лише самому Тімоті, та, може, ще Сомсові, але той ніколи не розголошував таємниць.
Ті нечисленні Форсайти, які бачили його, розповідали, що він чоловік дебелий, кремезний, не дуже високий, лице в нього червоне, волосся сиве, а зовнішність не відзначається тією витонченістю, яку більшість Форсайтів успадкували від дружини Пишного Доссета, вродливої і лагідної жінки. Тепер стало відомо, що він надзвичайно зацікавився війною і з самого початку воєнних дій стромляв у карту прапорці, й усі боялися, що ж буде, коли англійців скинуть у море і він не знатиме, куди стромляти прапорці. Що ж до його обізнаності з родинними подіями та його поглядів на них, то про це було мало відомо, крім того, що чули від тітоньки Гестер, яка завжди казала: він, мовляв, дуже стривожений. Тож усі Форсайти побачили в цьому якусь призвістку, коли, зібравшись у Тімоті в неділю після здачі Спіон-Копа, стали помічати одне за одним у вітальні якогось незнайомця, що сидів у єдиному зручному кріслі спиною до світла, прикриваючи рота м'ясистою рукою, а тітонька Гестер схвильовано шепотіла до кожного:
— Твій дядечко Тімоті, серденько.
Тімоті вітався з усіма однаково; точніше, навіть не вітався, а наче цідив крізь зуби:
— Добридень. Добридень. Дозвольте мені не вставати.
Прибула Френсі, Юстас приїхав у своєму автомобілі; Вініфред з'явилася з Імоджен, і гаряче схвалення, яке вчинок Вела викликав у всієї родини, розтопило кригу невдоволення її судовим процесом. З'явилася й Меріен Твітімен з останніми новинами про Джайлса та Джесса. Разом з тітонькою Джулі та Гестер, молодим Ніколасом, Юфімією, а також — просто неймовірно — Джорджем, котрий приїхав з Юстасом в автомобілі, зборище нагадувало часи розквіту родини. В маленькій вітальні не було жодного вільного стільця, і всі побоювалися, щоб не приїхав іще який гість.
Коли трохи розвіялася вимушеність, викликана присутністю Тімоті, розмова зайшла про війну. Джордж запитав тітоньку Джулі, коли вона збирається вирушити в Африку з Червоним Хрестом, від чого вона мало не розвеселилася; тоді повернувся до Ніколаса й мовив:
— Кажуть, наш юний Нік хоробрий вояк. Коли ж він думає зодягти військовий мундир?
Молодий Ніколас, усміхаючись ніяковою лагідною усмішкою, зауважив, що мати, звичайно, дуже занепокоєна.
— Отже, обидва Дроміо вже вирушають у похід,— сказав Джордж, повертаючись до Меріен Твітімен.— Скоро ми всі там будемо. En avant [39] Форсайти! Бий, рубай, стріляй! Кого на гауптвахту?
Тітонька Джулі захихотіла: Джордж такий жартівник! Може, нехай Гестер принесе карту Тімоті? На карті він усім їм пояснить, як ідуть справи.
Тімоті гмукнув, і, витлумачивши це як згоду, тітонька Гестер вийшла з кімнати.
Джордж фантазував далі про наступ Форсайтів, називаючи Тімоті фельдмаршалом, а Імоджен, котру він одразу відзначив як «гарну кобилку»,— маркітанткою; і, затиснувши між колінами свій циліндр, він почав вибивати на ньому дріб уявними барабанними паличками. Глядачі сприйняли цю виставу по-різному. Всі сміялися — Джорджеві було все дозволено; але всі відчували, що він кепкує з родини, а це здавалося їм несправедливим саме тепер, коли родина віддала п'ятьох своїх членів на службу королеві. Джордж міг зайти надто далеко, тож усі відчули полегкість, коли він устав, узяв під руку тітоньку Джулі, рушив військовим кроком до Тімоті, віддав йому честь і, поцілувавши з удаваною пристрастю тітоньку, сказав:
— Яка приємність, татусю! Ходімо, Юстасе!— і вийшов у супроводі поважного стриманого Юстаса, котрий ані разу не усміхнувся.
Коли тітонька Джулі порушила тишу, збентежено вигукнувши: «Уявіть собі, він не схотів чекати карти! Не зважай на нього, Тімоті. Він такий жартівник!»,— Тімоті відвів руку від рота.
— Не знаю, до чого воно йдеться,— прорік він.— Чого це вони вирішили, що їм треба туди їхати? Цим ми не переможемо бурів.
Одній тільки Френсі вистачило відваги запитати:
— А чим же їх можна перемогти, дядечку Тімоті?
— Придумали нову моду йти добровольцями; це марнотратство — гроші пливуть за кордон.
Цієї миті тітонька Гестер принесла карту, тримаючи її так обережно, наче то було немовля, в якого саме прорізувалися зуби. З допомогою Юфімії карту розгорнули на роялі — невеликому «колвуді», на якому востаннє грали, здається, влітку того року, коли померла тітонька Енн, тобто тринадцять років тому.
Тімоті підвівся. Він підійшов до рояля і схилився над картою, а тим часом усі з'юрмилися навколо.
— Ось бачите,— мовив він,— оце наша сьогоднішня позиція, і вона дуже невигідна. Гм!
— Атож,— сказала відчайдушно хоробра Френсі,— але як ви, дядечку Тімоті, збираєтеся поліпшити її без підкріплення?
— Підкріплення!— мовив Тімоті.— Нам не потрібне підкріплення — це тільки марнування грошей. Нам потрібен Наполеон; він покінчив би з цим за один місяць.
— Але якщо його немає, дядечку Тімоті?
— Це їхня справа,— відповів Тімоті.— Навіщо ж ми утримуємо армію — щоб вона била байдики в мирний час? Невже їм не сором просити допомоги в країни? Нехай кожен робить своє діло, тоді все буде гаразд.
І, окинувши всіх поглядом, він додав майже сердито:
— Придумали, бач, добровольців! Так розкидатися грішми! Ми повинні бути ощадливі! Зберігати енергію — ось єдиний вихід.
І, чи то засопівши, чи пирхнувши, він наступив Юфімії на ногу й вийшов, залишивши у вітальні приголомшених родичів і слабкий запах ячмінного цукру.
На слухачів завжди справляє великий вплив слово, сказане з переконанням, а надто коли воно вимовлене з великим зусиллям. І восьмеро Форсайтів, що залишились у вітальні — всі жінки, крім молодого Ніколаса,— хвилину стояли мовчки навколо карти. Потім Френсі сказала:
— А знаєте, по-моєму, він правду каже. Зрештою, для чого ж тоді армія? Військові повинні були все передбачити. Ми їм тільки потураємо.
— Серденько моє!— вигукнула тітонька Джулі.— Вони ж такі прогресивні! Подумай, вони відмовилися від своїх червоних мундирів. А вони завжди так ними пишалися. Тепер усі вони стали схожі на в'язнів. Ми з Гестер тільки вчора говорили, що їм, мабуть, дуже прикро. А що сказав би Залізний герцог! [40]
— Новий колір дуже гарний,— сказала Вініфред.— Велові він до лиця.
Тітонька Джулі зітхнула.
— Дуже цікаво, який у Джоліона син. Подумати тільки: ми його ніколи не бачили! Мабуть, батько дуже ним пишається.
— Його батько в Парижі,— сказала Вініфред.
Плече тітоньки Гестер сіпнулося вгору, наче вона хотіла зупинити сестру, перш ніж та зробить іще одне зауваження, бо зморшкуваті щоки Джулі раптом почервоніли.
— Учора до нас завітала наша люба місіс Мак-Ендер, вона щойно приїхала з Парижа. І кого, ви думаєте, вона зустріла там на вулиці? Нізащо не здогадаєтесь!
— Ми навіть не будемо пробувати, тітонько,— сказала Юфімія.
— Айріні! Уявіть собі! Минуло стільки років! Вона йшла з русявою бородою...
— Тітонько! Ви мене замучите! З русявою бородою!..
— Я хотіла сказати,— суворо промовила тітонька Джулі, — з русявобородим джентльменом. І анітрохи не постаріла. Вона завжди була вродлива,— додала вона, ніби вибачаючись.
— Ой, розкажіть нам про неї, тітонько!— вигукнула Імоджен.— Я ледве її пригадую. Вона ніби сімейний привид. Це так цікаво!
Тітонька Гестер сіла. Джулі таки звела розмову на слизьке!
— Вона не дуже-то скидалася на привид, наскільки я пригадую,— пробурчала Юфімія,— в кожному разі, він був досить пишнотілий.
— Серденько!— вигукнула тітонька Джулі.— Яких ти вживаєш виразів! Адже це не дуже пристойно.
— Але яка вона була з себе?— допитувалася Імоджен.
— Я розкажу тобі, дитино,— мовила Френсі.— Щось на зразок сучасної Венери, вишукано вбраної.
Юфімія роздратовано зауважила:
— Венера не носила ніякого вбрання, і очі в неї були сині, наче сапфір.
В цю хвилину Ніколас попрощався і пішов.
— Місіс Нік жінка суворих правил,— мовила, сміючися, Френсі.
— У неї шестеро дітей,— сказала тітонька Джулі,— їй належить такою бути.
— Мабуть, дядечко Сомс дуже її любив?— вперто провадила своєї Імоджен, обводячи всіх поглядом своїх темних променистих очей.
Тітонька Гестер розпачливо розвела руками, а тітонька Джулі відповіла:
— Атож, твій дядечко Сомс був щиро їй відданий.
— Здається, вона з кимось утекла?
— Ні, звичайно, ні; тобто... не зовсім.
— То що ж вона зробила, тітонько?
— Ходімо, Імоджен,— сказала Вініфред,— час уже додому.
Але тітонька Джулі рішуче додала:
— Вона... вона поводилася не так, як слід.
— Господи!— вигукнула Імоджен.— Завжди мені кажуть одне й те ж.
— Щоб ти знала, любонько,— сказала Френсі,— у неї був роман, який скінчився смертю того молодика; потім вона покинула дядечка. Мені вона завжди подобалася.
— Вона приносила мені шоколадні цукерки,— тихо сказала Імоджен,— і від неї приємно пахло.
— Це вже напевно!— зауважила Юфімія.
— Зовсім не напевно!— заперечила Френсі, яка сама вживала дуже дорогу левкоєву есенцію.
— Не розумію,— мовила тітонька Джулі, здіймаючи руки,— не розумію, навіщо ми говоримо про такі речі.
— А вона розлучилася з дядечком?— запитала Імоджен від порога.
— Звичайно, ні!— вигукнула тітонька Джулі.— Тобто... звичайно, ні.
Біля протилежних дверей почулася чиясь хода. До вітальні знову зайшов Тімоті.
— Я прийшов по карту,— сказав він.— Хто з ким розлучився?
— Ніхто, дядечку,— відповіла цілком правдиво Френсі.
Тімоті взяв карту з рояля.
— Стережіться, щоб у нашій родині нічого такого не сталося,— мовив він.— Досить із нас добровольців. Країна стоїть на порозі руїни. Не знаю, до чого ми дійдемо.— Він посварився товстим пальцем на присутніх.— Забагато розвелося у нас жінок, і вони не знають, чого їм треба.
Промовивши це, він міцно схопив обома руками карту й зразу вийшов, ніби побоюючись, що хто-небудь йому відповість.
Семеро жінок, до яких він звертався, загомоніли між собою стиха. Чути було тільки голос Френсі: «Знаєте, всі Форсайти!..»— і тітоньки Джулі: «Треба, щоб він увечері попарив ноги в гарячій воді з гірчицею, Гестер. Ти скажеш Джейн? Боюся, що кров знову вдарила йому в голову...»
Того вечора, коли вони з Гестер сиділи удвох після обіду, тітонька Джулі спустила вічко у плетиві й підвела голову.
— Знаєш, Гестер, я не можу пригадати, де я чула, що наш любий Сомс хоче, щоб Айріні повернулася до нього. Хто це розповів нам, що Джордж намалював на нього карикатуру з підписом: «Щасливий не буде, аж поки не здобуде»?
— Юстас,— відповіла Гестер з-за газети «Таймс».— Вона була у нього в кишені, але він не схотів показати нам.
Тітонька Джулі посиділа мовчки, міркуючи. Цокотів годинник, шелестіла газета, в каміні гуготіло полум'я. Тітонька Джулі спустила ще одне вічко.
— Гестер,— мовила вона,— мені оце набігла в голову жахлива думка.
— То краще не кажи мені,— швидко відповіла тітонька Гестер.
— О ні, я мушу сказати. Ти навіть не уявляєш, яка вона жахлива!—Голос її перейшов у шепіт.— Джоліон... кажуть, у Джоліона тепер... русява борода.
XII. ЯК ІДЕ ПОЛЮВАННЯ
Через два дні по обіді у Джеймса містер Полтід дав Сомсові багату поживу для роздумів.
— Один джентльмен,— сказав він, поглядаючи в ключ до шифру, схований у нього в лівій руці,— котрий значиться у нас як 47, приділяв велику увагу 17 протягом останнього місяця в Парижі. Але ми не маємо ще ніяких певних доказів. Усі зустрічі відбувалися прилюдно, на очах у всіх: в ресторанах, у Гранд Опера, в Опера Комік, у Луврі, в Люксембурзькому саду, у холі готелю тощо. Досі не було помічено, щоб вона заходила в його номер чи то навпаки. Вони їздили в Фонтенбло, але нічого, вартого уваги. Сказати коротко, ситуація подає надії, але вимагає терпіння.— І, раптом підвівши погляд, він додав:— Одна досить цікава обставина: 47 має те саме прізвище, що й... е-е... 31!
«Ця тварюка знає, що я її чоловік»,— подумав Сомс.
— Ім'я його досить дивне — Джоліон,— провадив містер Полтід.— Ми знаємо його адресу в Парижі й де він мешкає тут. Певна річ, нам не хотілося б допуститися помилки.
— Стежте далі, але не забувайте про обережність,— затято мовив Сомс.
Інстинктивна певність, що цей клятий сищик розкрив його таємницю, примушувала його поводитися ще стриманіше.
— Вибачте,— сказав містер Полтід,— я піду довідаюся, чи немає свіжої звістки.
Він повернувся з кількома листами. Знову замкнувши двері кабінету, він переглянув конверти.
— Так, ось лист особисто мені від 19.
— Ну й що там?— запитав Сомс.
— Гм! — озвався містер Полтід.— Вона сповіщає: «47 виїхав сьогодні до Англії. Адреса на його багажі: Робін-Гіл. Розлучився з 17 у Луврській галереї о 3.30. Нічого особливого. Визнала за краще лишитися й провадити спостереження за 17. Ви зможете простежити за 47 у Англії, якщо визнаєте це за потрібне».
І містер Полтід підвів на Сомса непрофесійний погляд, наче збираючи матеріал для книги про людську природу, яку сподівався написати, коли піде на спочинок.
— Дуже розумна жінка ця 19 і чудово маскується. Коштує недешево, але свою платню відробляє цілком. Поки що об'єкт не підозрює, що за ним стежать. Але через деякий час, самі знаєте, чутливі люди починають щось відчувати, навіть не маючи певних підстав для підозри. Моя порада: облишити 17 і взяти під нагляд 47. Ми не можемо перехоплювати кореспонденцію — це надто ризиковано. Я не радив би поки що цього робити. Але можете переказати своєму клієнтові, що все йде добре.
І знову його примружені очі зиркнули на мовчазного відвідувача.
— Ні,— раптом мовив Сомс,— я волію, щоб не припинявся таємний нагляд у Парижі, а на цю другу особу можете не зважати.
— Гаразд,— відповів Полтід,— ми так і зробимо.
— Які... які між ними стосунки?
— Я прочитаю вам, що вона повідомляє,— сказав містер Полтід, відмикаючи шухляду й виймаючи папку з паперами.— Вона висловлюється дуже конфіденціально. Ага, ось тут: «17 дуже приваблива... що ж до 47, то всі зуби з'їдені (знаєте, це жаргонний вислів,, що означає: «немолодий»)... видно, захопився... чекає нагоди... 17, мабуть, уникає рішучої розмови — поки що важко сказати напевно. Проте загалом здається, що вона вагається — здатна нарешті піддатися імпульсу. Обоє витримують марку».
— Що це означає?— спитав Сомс крізь стиснуті губи.
— Розумієте,— усміхнувся містер Полтід, відкриваючи два ряди білих зубів,— це такий у нас вислів. Іншими словами, справа навряд чи скінчиться скороминущим романом: або вони зійдуться серйозно й надовго, або зовсім не зійдуться.
— Гм!— буркнув Сомс.— Оце і всі ваші відомості?
— Так,— відповів містер Полтід,— але вони вельми багатозначні.
«Павук!»—подумав Сомс, а вголос сказав:
— До побачення.
Він пішов через Грін-парк, прямуючи до вокзалу Вікторія, звідки збирався поїхати в Сіті. Погода, як на кінець січня, стояла тепла; сонячне проміння, просочуючись крізь туман, іскрилося на вкритій памороззю траві, ніби блискуча павутина.
Маленькі павуки — і великі павуки. А найбільший з усіх павуків — це його власна впертість, що безупинно засновує своїм плетивом усі шляхи до розв'язки. Чого цей чолов'яга впадає коло Айріні? Невже Полтід вгадав? Чи, може, Джоліон просто співчуває їй, такій самотній і нещасній, за його ж таки власними словами — адже він завжди був таким сентиментальним радикалом? А що, коли й справді все воно так, як вважає Полтід? Сомс враз зупинився. Ні, не може бути! Його двоюрідний брат старший за нього на цілих сім років, не кращий собою і не багатший! Чим він може привабити жінку?
«Та й тепер він повернувся додому,— подумав Сомс.— Тож навряд чи він... Піду-но поговорю з ним!» І, діставши візитну картку, Сомс написав:
«Якщо Ви можете приділити мені півгодини в будь-який день протягом тижня, то я чекатиму в «Знавцях» щодня від 5.30 до 6.00, або, коли це для Вас зручніше, прийду до «Всякої всячини». Мені треба поговорити з Вами.
С. Ф.»
Він пішов по Сент-Джеймс-стріт і віддав записку швейцарові у «Всякій всячині».
— Передайте містерові Джоліону Форсайту, як тільки він прийде,— сказав він і, взявши таксомотор — вони недавно з'явилися в місті,— поїхав у Сіті.
Джоліон одержав картку того самого дня і подався до «Клубу знавців». Чого потрібно від нього Сомсові? Невже він довідався про Париж? І, переходячи Сент-Джеймс-стріт, Джоліон вирішив, що не варто тримати в таємниці свою поїздку... «Але ні в якому разі не слід казати йому, що вона в Парижі, коли він цього ще не знає». В такому складному душевному стані Джоліон зайшов у клуб, і його провели до вітальні, де у невеликій ніші біля вікна сидів Сомс за чашкою чаю.
— Дякую, чаю я не хочу,— сказав Джоліон.— Але з вашого дозволу я закурю.
Вікна вітальні були ще не запнуті завісами, хоча на вулиці вже засвітилися ліхтарі; кузени трохи посиділи мовчки: кожен із них чекав, що розмову почне другий.
— Кажуть, що ви були у Парижі,— нарешті мовив Сомс.
— Так, я щойно повернувся звідти.
— Мені сказав Вел. Він і ваш син, мабуть, разом вирушать на війну?
Джоліон кивнув головою.
— Вам часом не довелося бачити Айріні? Здається, вона десь за кордоном.
Джоліон пустив густу хмару диму, перш ніж відповісти:
— Так, я бачив її.
— Як вона там?
— Непогано.
Знову настала мовчанка; потім Сомс випростався в своєму кріслі.
— Коли ми бачилися востаннє,— мовив він,— я ще вагався. Ми з вами поговорили, і ви висловили свою думку. Я не збираюся знову заводити ту дискусію. Я хочу сказати тільки ось що: моє становище надзвичайно важке. Я б не хотів, щоб ви настроювали її проти мене. Що було, те минуло. Я маю намір просити її, щоб вона забула минуле.
— Здається, ви вже її просили,— зауважив Джоліон.
— Тоді це було для неї несподіванкою, що приголомшила її. Але чим довше вона обмірковує мою пропозицію, тим ясніше має розуміти: це єдиний вихід для обох нас.
— У мене створилося трохи інше враження,— дуже спокійно сказав Джоліон.— Пробачте за відвертість, але ви дуже помиляєтесь, коли гадаєте, що тут хоч трохи важить розум.
Джоліон побачив, як обличчя його кузена зблідло ще дужче: сам того не знаючи, він повторив слова Айріні.
— Дякую,— сказав Сомс,— але я розумію усе краще, ніж вам здається. Я б тільки хотів мати певність, що ви не станете зловживати своїм впливом і підбурювати її проти мене.
— Не знаю, чого це ви вирішили, що я маю на неї якийсь вплив,— сказав Джоліон,— але якщо я його справді маю, то мій обов'язок сприяти тому, в чому, на мою думку, полягає її щастя. Очевидно, я, як то кажуть, фемініст.
— Фемініст,— повторив Сомс, ніби для того, щоб виграти час.— Це означає, що ви проти мене?
— Сказати відверто,— мовив Джоліон,— я проти того, щоб будь-яка жінка жила з будь-яким чоловіком, якого вона не любить. Я вважаю, що це бридота.
— І, мабуть, кожного разу, коли ви бачитеся з нею, ви втовкмачуєте їй свої погляди.
— Навряд чи мені доведеться бачити її.
— Ви не вертаєтесь до Парижа?
— Поки що ні,— відповів Джоліон, відчуваючи на собі пильний погляд Сомса.
— Ну, тоді оце і все, що я хотів вам сказати. І пам'ятайте: кожен, хто стає між чоловіком та його дружиною, бере на себе тяжку відповідальність.
Джоліон устав і ледь уклонився.
— На все добре,— сказав він і, не подаючи на прощання руки, пішов до дверей, а Сомс залишився в кріслі, дивлячись йому вслід.
«Ми, Форсайти,— думав Джоліон, гукнувши кеб,— вельми цивілізовані люди. У людей менш витончених така зустріч, напевне, закінчилася б бійкою. Якби це було не тепер, коли мій хлопчик збирається на війну...» Війна! Його знов охопили давні сумніви. Чудова війна! Поневолення народів або жінок! Намагання підкорити, володарювати над тими, хто не хоче тебе знати! Заперечення найелементарнішої порядності! Власність, законні права! А той, хто проти них,— відщепенець! «Дяка богові,— думав він,— я завжди був проти них». Так! Він пригадав, як іще перед Першим нещасливим одруженням його обурювали криваві розправи в Ірландії, а також ганебні судові процеси, коли жінки намагалися звільнитися від чоловіків, яких вони ненавиділи. Священики твердять, начебто свобода душі й тіла — це зовсім різні речі. Згубне вчення! Тіло й душу не можна відокремлювати. Вільна згода — це сила будь-якої спілки, а не її слабкість. «Треба було сказати Сомсові,— подумав він,— що він просто смішний. Але він водночас і трагічний!»
Та й справді, чи є в світі щось трагічніше за людину, так опановану власницьким інстинктом, що вона не бачить нічого поза цим і навіть не здатна зрозуміти почуттів іншої людини! «Треба написати їй, попередити, що він збирається зробити ще одну спробу»,— подумав Джоліон. І всю дорогу до Робін-Гіла він жалкував за тим, що, зв'язаний почуттям обов'язку до сина, не може відразу виїхати до Парижа...
А Сомс довго сидів у кріслі, і серце його краяли не менш болючі муки ревнощів, наче йому відкрилося, що його двоюрідний брат справді має над ним перевагу і встиг сплести нове павутиння на його шляху. «Це означає, що ви проти мене?» Він так нічого й не домігся своїм хитрим запитанням. Фемініст! Балакун! «Не варто поспішати,— подумав він.— У мене ще є час: він не поїде до Парижа, якщо, звичайно, не бреше. Почекаю до весни». Хоча він і сам не знав, чим тут може зарадити весна — хіба що додасть йому болю. І, дивлячись із вікна на вулицю, де між озерцями світла, що лилося з високих ліхтарів, сновигали людські постаті, він думав: «Здається, ніби все на світі непотрібне, безглузде. Я самотній — у цьому вся біда».
Він заплющив очі, і відразу перед ним з'явилася Айріні, вона йшла темною вуличкою, де височіла церква і, проходячи повз нього, повернула голову, так що він побачив її блискучі очі й біле чоло під маленьким чорним капелюшком із золотими блискітками та довгою вуаллю, що звисала їй на шию. Він розплющив очі — так ясно вона постала перед ним! І справді вулицею проходила якась жінка, але то не вона. О ні, там немає нічого!
XIII. «А ОСЬ І МИ!»
Сукні Імоджен для її першого сезону весь березень місяць поглинали всю увагу її матері, а також усі гроші з дідусевого гаманця. З форсайтівською наполегливістю Вініфред прагнула досягти досконалості. За клопотами вона рідше думала про те, що поволі наближається процедура, яка принесе їй досить сумнівно бажану свободу, рідше думала про сина, про те, що швидко наближається день, коли він вирушить на війну, з якої й далі надходили невтішні вісті. Наче працьовиті бджоли, що перелітають з квітки на квітку, або прудкі мухи, що кружляють над пишними осінніми суцвіттями, вона вдвох із «маленькою донечкою», яка зростом майже не поступалася матері й не набагато відстала від неї розмірами бюста, бігали по крамницях на Ріджент-стріт, по ательє мод на Гановер-сквер і Бонд-стріт, розглядаючи й мацаючи найрізноманітніші тканини. Десятки молодих жінок, демонструючи чудову поставу і вишукані манери, проходили перед Вініфред та Імоджен, одягнені у «витвори мистецтва». Моделі — «це найновіша, мадам, останній крик моди»,— від яких вони неохоче відмовилися, могли б заповнити цілий музей; моделі, які вони просто змушені були придбати, майже вичерпали банківський рахунок Джеймса. «Не варто зупинятися на півдорозі»,— вважала Вініфред, прагнучи зробити все можливе, щоб її дочка протягом свого першого і єдиного нічим не затьмареного сезону мала повний успіх. Терпіння, яке вони виявляли, випробовуючи терпіння тих безіменних створінь, що пропливали перед ними, було властиве хіба тільки людям, сповненим глибокої віри. Вініфред падала ниць перед своєю улюбленою богинею Модою, неначе побожна католичка перед дівою Марією; перші враження Імоджен були досить приємні — вона іноді й справді була просто чарівна, її скрізь засипали лестощами: одне слово, нове життя здавалося їй «дуже цікавим».
Надвечір двадцятого березня, майже спустошивши магазин Скайворда, вони зайшли в кондитерську Карамела й Бейкера, що була на тому боці вулиці, й, підкріпившись шоколадом із збитими вершками, рушили додому через Берклі-сквер, огорнений вечірнім присмерком, у якому відчувався вже подих весни. Відчинивши двері, щойно пофарбовані в світло-оливковий колір,— того року вона все привела до ладу, готуючись до світського дебюту Імоджен,— Вініфред одразу підійшла до срібного кошика подивитися, чи не було сьогодні відвідувачів, і раптом її ніздрі здригнулись. Що це за запах?
Імоджен взяла книжку, прислану з бібліотеки, й заглибилася в читання. Досить різко, бо груди їй схвилювало дивне почуття, Вініфред сказала:
— Іди-но, доню, з книжкою до своєї кімнати та спочинь перед обідом.
Імоджен, не відриваючись від книжки, пішла нагору сходами. Вініфред почула, як зачинилися двері її кімнати, і глибоко вдихнула повітря. Невже це весна лоскоче їй нерви, збуджуючи тугу за «блазнем» усупереч її розуму та ображеній чесноті! Чоловічий запах! Легенький дух сигар і лавандової води, якого вона не чула з того вечора минулої осені шість місяців тому, коли сказала йому, що він перейшов усі межі. Звідки він узявся тут? Чи, може, це їй причулося, може, це породження її уяви? Вона озирнулася довкола. Нічого, аніякісіньких змін,— і в холі, і в їдальні все на своїх місцях. Це якась ілюзія запаху — болісна, безглузда ілюзія! В срібному кошику лежали нові картки: дві — містера і місіс Полгейт Том і одна містера Полгейта Тома. Вона понюхала їх, але вони пахли звичайно, як усяка візитна картка. «Мабуть, я втомилася,— подумала вона.— Піду трохи полежу». Вітальня вгорі потопала в сутінках, чекаючи, щоб чиясь рука засвітила вечірнє світло; Вініфред зайшла до спальні. Вікна тут були запнуті завісами, і в кімнаті стояв присмерк, бо вже минула шоста. Вініфред скинула пальто — знову цей запах!— і враз завмерла, ніби скам'яніла, притиснувшись до спинки ліжка. Щось темне підвелося з канапи в протилежному кутку. У Вініфред вихопилося слово, яке в її сім'ї вимовляли тільки в хвилину страху: «Боже!»
— Це я, Монті,— озвався голос.
Схопившись за бильце ліжка, Вініфред простягла руку й крутнула вимикач над своїм туалетним столиком. Дарті з'явився на краю світлового кола, осяяний від пояса, де бракувало ланцюжка від годинника, до черевиків, темно-коричневих, лискучих, але — ой леле!— з діркою на носку. Груди й обличчя були в тіні. Так, він схуд,— а може, це гра світла? Він ступив уперед, тепер освітлений від носків черевиків до темного чуба — так, трохи посивілого! Обличчя його потемніло, пожовкло; чорні вуса втратили свій хвацький вигляд і понуро обвисли; на обличчі з'явилися незнайомі їй складки. Краватка була без шпильки. Його костюм — так, вона впізнає його,— але який пом'ятий, витертий! Вона знову глянула на носок черевика. Якась велика, безжальна хвиля налетіла на нього, перекинула, скрутила, понесла й понівечила. І вона стояла мовчки й непорушно, дивлячись на Дірку на носку.
— Ось так!— сказав він.— Я одержав листа. Я повернувся.
Груди Вініфред заходили ходором. Туга за чоловіком, що охопила її від того запаху, боролася з пекучими ревнощами, яких вона досі не знала. Ось він перед нею — темна і наче зацькована тінь елегантного, самовпевненого Дарті! Яка сила спустошила його так — вичавила, наче апельсин, залишивши тільки суху шкоринку! Та жінка!
— Я повернувся,— знову сказав він.— Скільки я пережив! Боже милий! Приїхав на палубі. У мене нічого не лишилося, крім того, що на мені, та цієї валізи.
— А кому ж дісталася решта?— скрикнула Вініфред, якій зразу допекло до живого.— Як ти насмілився повернутись? Ти ж знав, що того листа з наказом повернутися додому послано тільки для того, щоб я могла дістати розлучення. Не торкайся до мене!
Обоє стояли, тримаючись за бильця великого ліжка, в якому вони стільки років спали разом. Багато разів, так — багато разів вона хотіла, щоб він повернувся. Але тепер, коли він вернувся, вона сповнилася холодною, затятою ворожістю. Він підвів руку до вусів, але не підкрутив їх, як колись, а тільки потяг донизу.
— Боже!—мовив він.— Якби ти знала, що мені довелось пережити!
— Я рада, що не знаю.
— 3 дітьми все гаразд?
Вініфред кивнула головою.
— Як ти зайшов?
— Одімкнув двері своїм ключем.
— Отже, слуги не знають. Ти не можеш залишитися тут, Монті.
Він коротко й невесело засміявся.
— А куди мені дітися?
— Куди завгодно.
— Поглянь на мене. Ця... ця клята...
— Якщо ти скажеш хоч одне слово про неї,— вигукнула Вініфред,— я зразу ж піду на Парк-лейн і не повернуся!
Раптом він зробив просту річ, але таку невластиву для нього, що Вініфред стало його жаль. Він заплющив очі, ніби кажучи: «Гаразд! Я мертвий для світу!»
— Можеш переночувати,— сказала вона.— Твої речі ще тут. Удома тільки Імоджен.
Він прихилився спиною до ліжка.
— Що ж, усе в твоїх руках,— його власні руки судорожно стислися.— Ох, скільки я пережив. Тобі не треба бити мене щосили — не варто. Я вже настраханий, такий настраханий, Фреді.
Це давнє пестливе ім'я, якого вона не чула від нього багато років, примусило Вініфред здригнутися.
«Що мені робити з ним?— подумала вона.— Господи, що мені робити з ним?»
— У тебе є сигарета?
Вона дала йому сигарету з маленької скриньки, яку тримала напохваті на випадок безсоння, і припалила її. Цей звичний жест збудив властиву їй практичність.
— Налий у ванну гарячої води та помийся. Я принесу тобі білизну в туалетну кімнату. Поговорити можемо згодом.
Він кивнув головою і втупив у неї очі — вони здавалися напівмертвими. А може, це тільки тому, що в нього набрякли повіки?
«Він не такий, як колись,— подумала вона.— Він уже ніколи не буде такий! Але який він буде?»
— Гаразд!— сказав він і рушив до дверей. Він навіть ішов інакше, ніби людина, яка втратила всі ілюзії і має сумнів, чи варто їй взагалі ходити.
Коли він пішов і Вініфред почула, як у ванну потекла вода, вона поклала на ліжко в його кімнаті переміну білизни, потім принесла знизу печива й віскі. Надягши знову пальто й послухавши хвилинку біля дверей ванної кімнати, вона зійшла вниз і вийшла з дому. На вулиці вона постояла вагаючись. Восьма година! Де зараз Сомс: у своєму клубі чи на Парк-лейн? Вона попрямувала до Парк-лейн. Повернувся! Сомс завжди цього боявся, а вона — інколи сподівалася. Повернувся! Так схоже на нього; блазень, та й годі — з'явився і каже: «А ось і ми!» Пошив у дурні всіх: і суд, і Сомса, і її саму! А проте, спекатися того суду, втекти від чорної хмари, що нависла над нею та її дітьми! Яка полегкість. Але як змиритися з його поверненням? Та жінка спустошила його, запалила у ньому таку пристрасть, якої вона ніколи не могла збудити, на яку взагалі вважала його нездатним. Ой як це боляче! Її себелюбного, самовпевненого блазня, якого вона ніколи по-справжньому не хвилювала, захопила й висотала інша жінка! Ганьба! Страшна ганьба! Негоже, непристойно прийняти його! А проте вона сама домагалася, щоб він повернувся; тепер суд, мабуть, змусить її жити з ним! Він залишився її законним чоловіком — суд не стане її тепер слухати! А йому, певна річ, потрібні тільки гроші, щоб мати вдосталь сигар і лавандової води! Цей запах! «Зрештою, я ще не стара,— подумала вона,— ні, ще не стара!» Але ця жінка, яка довела його до таких слів: «Ох, скільки я пережив. Я настраханий, такий настраханий, Фреді!» Коли Вініфред підходила до батьківського дому, ці суперечливі почуття усе ще кипіли в її душі, але форсайтівська натура без упину доводила їй: хоч би там що, а він її власність, яку вона повинна оберігати від усіх на світі. З такими думками вона переступила поріг Джеймсового дому.
— Містер Сомс? У своїй кімнаті? Я піду до нього; не кажіть, що я тут.
Брат саме перевдягався. Вона застала його біля дзеркала, він зав'язував чорну краватку з таким виглядом, ніби зневажав її кінці.
— Добридень!— сказав він, побачивши її в дзеркалі.— Що сталося?
— Монті!— відповіла Вініфред голосом, сповненим холодного розпачу.
Сомс рвучко повернувся.
— Що?!
— Вернувся додому!
— Попалися у власну пастку!— пробурчав Сомс.— Якого біса ти не дозволила мені заявити про жорстоке поводження? Я ж тобі казав, що цей спосіб надто ризикований.
— Ох, не треба говорити про це! Що мені тепер робити?
Сомс відповів глибоким-глибоким зітханням.
— Ну, що?— нетерпляче запитала Вініфред.
— Чим він виправдовується?
— Нічим. Один його черевик протерся на носку.
Сомс подивився на неї.
— Ну, певне!— сказав він.— Прогуляв усе дощенту. Тепер усе почнеться знову. Боюся, це доведе нашого батька до могили.
— А може, пощастить приховати це від нього?
— Неможливо! Він носом чує усяку біду.— І Сомс замислився, заклавши пальці за сині шовкові підтяжки.— Треба знайти якийсь законний спосіб відкараскатися від нього,— пробурмотів він.
— Ні!— вигукнула Вініфред.— Вдруге я не зроблю такої дурниці. Краще вже помиритися з ним.
Вони дивилися одне на одного. Серця їхні були переповнені вщерть, але вони не могли висловити своїх почуттів, бо обоє належали до справжніх Форсайтів.
— Де ти його залишила?
— У ванній,— і Вініфред гірко засміялася.— Він привіз лиш одне: лавандову воду.
— Заспокойся!— сказав Сомс.— На тобі лиця немає. Я поїду з тобою.
— Яка з цього користь?
— Нам треба дійти з ним якоїсь згоди..
— Згоди! Все буде так само, як і раніше. Тільки-но він очуняє, знову почнуться карти, тоталізатор, пиятика і...
Вона змовкла, пригадавши вираз обличчя свого чоловіка. Обпікся хлопчик, обпікся. А може...
— Очуняє?— перепитав Сомс.— Хіба він хворий?
— Ні. Обпікся, та й годі.
Сомс узяв із стільця жилетку і надів її; потім вдяг сюртук, побризкав одеколоном хусточку, причепив ланцюжок від годинника й сказав:
— Нам не щастить.
І, заклопотана власною бідою, Вініфред відчула до нього жаль, наче цими трьома словами він відкрив глибину свого горя.
— Я хочу побачити маму,— сказала вона.
— Вона, певне, з батьком у спальні. Піди тихенько в кабінет. Я її приведу.
Вініфред обережно зійшла сходами вниз у маленький темний кабінет, де красувався Каналетто, надто сумнівний, щоб його можна було повісити в якійсь іншій кімнаті, та ще чудова збірка судових звітів, до яких ніхто не торкався вже багато років. Вона стала спиною до щільно запнутих брунатних завіс, уп'явшись очима в порожній камін, і стояла нерухомо, аж поки зайшла мати в супроводі Сомса.
— Ох, ти ж моя бідненька!— сказала Емілі.— У тебе такий змучений вигляд! Як підло він з тобою повівся!
В сім'ї у них так пильно остерігалися виявляти інтимні почуття, що Емілі здавалося просто неможливим підійти до дочки і обняти її. Але від її м'якого голосу, від її ще повних плечей, які біліли крізь дороге чорне мереживо, віяло розрадою. Закликавши на поміч гордість, Вініфред, щоб не засмучувати ще дужче матір, сказала якнайневимушенішим голосом:
— Все гаразд, мамусю. Нема чого хвилюватися.
— Я не розумію,— сказала Емілі, звертаючись до Сомса,— чому Вініфред не може сказати йому, що вона подасть на нього в суд, коли він не забереться геть із її дому. Він узяв її перли, і якщо він не привіз їх назад, цього цілком досить.
Вініфред посміхнулася. Всі вони тепер почнуть нав'язувати їй свої поради й пропозиції, але вона вже знала, що робитиме,— нічого. З кожною хвилиною її дедалі дужче охоплювало почуття, що вона здобула якусь перемогу: відстояла свою власність. Ні! Якщо вона захоче покарати його, то зробить це вдома, без свідків.
— Ну що ж,— сказала Емілі,— ходімо спокійно до їдальні, пообідаєш з нами. А батькові я сама розкажу.
І, коли Вініфред дійшла до дверей, вона вимкнула світло. Тільки тоді вони побачили, яка небезпека чигає на них у коридорі.
Там, приваблений світлом із кімнати, де ніколи не вмикали світла, стояв Джеймс, закутаний у жовтувату шаль з верблюжої шерсті, так що здавалося, ніби його посріблена голова була відокремлена від його ніг у модних штанях смужкою пустелі. Він стояв точнісінько, як чорногуз, та ще й з таким виразом, наче бачив перед собою жабу занадто велику, щоб її проковтнути.
— Що тут діється?— запитав він.— «Розкажу батькові?» Ви ніколи нічого мені не розказуєте.
З несподіванки Емілі заніміла. До батька підійшла Вініфред. Вона стиснула його закутані безпорадні руки й сказала:
— Монті не збанкрутував, тату. Він лише повернувся.
Всі троє думали, що зараз станеться катастрофа, і були раді, що Вініфред тримає його за руки, але вони не знали, яке цупке коріння в цього старого, схожого на привид Форсайта. Його гладенько поголені губи й підборіддя якось дивно скривилися, а довгі сріблясті баки дивно настовбурчилися. Потім він промовив з гідністю:
— Він зажене мене на той світ. Я знав, що так воно й буде.
— Не треба хвилюватися, тату,— спокійно сказала Вініфред.— Я примушу його поводитися як слід.
— Ет!— відповів Джеймс.— Ану зніміть із мене цю штуку. Мені жарко.
Вони розмотали шаль. Він повернувся і твердою ходою рушив у їдальню.
— Я не хочу супу,— сказав він Уормсонові й сів у крісло.
Всі теж посідали — Вініфред і досі в капелюшку. Уормсон поставив четвертий прибор. Коли він вийшов, Джеймс запитав:
— Що він привіз?
— Нічого, тату.
Джеймс придивився до свого відображення в ложці.
— Розлучення!— пробурмотів він.— Яке безглуздя! Що я хотів сказати? Треба було мені призначити йому утримання з умовою, що він не повернеться до Англії. Сомсе, піди запропонуй йому це.
Пропозиція здалася такою доречною й простою, що навіть сама Вініфред здивувалася, коли сказала:
— Ні, якщо він уже повернувся, я не буду його проганяти. Хай тільки поводиться як слід — оце і все.
Всі подивилися на неї. Давно було відомо, що Вініфред має мужню вдачу.
— В тих краях,— мовив Джеймс не до ладу,— мабуть, повно бандитів! Подивися, чи немає у нього револьвера. І без цього не лягай спати. Слід було б послати з тобою Уормсона, хай би переночував у домі. Я сам поговорю з ним завтра.
Вони були зворушені цією заявою, а Емілі мовила заспокійливо:
— Твоя правда, Джеймсе. Ми не дозволимо ніяких витівок.
— Ет!— похмуро промимрив Джеймс.— Я нічого не знаю.
Цієї миті з'явився Уормсон з рибою, і розмова перейшла на інше.
Коли зразу після обіду Вініфред підійшла до батька, щоб поцілувати його й сказати йому на добраніч, він подивився на неї таким запитливим і стривоженим поглядом, що вона промовила якнайвеселіше:
— Любий таточку, все буде гаразд; не хвилюйся. Мені нікого не треба — він зовсім сумирний. Я тільки стурбуюся, якщо ви будете хвилюватися. На добраніч, і спіть спокійно.
Джеймс повторив слова: «Спіть спокійно» — наче не зовсім розуміючи, що вони означають, і провів її очима до порога.
Вона повернулася додому близько дев'ятої і зразу ж пішла нагору.
Дарті лежав на ліжку в своїй кімнаті перевдягнений, у синьому костюмі й лакованих черевиках. Руки він заклав за голову, а в зубах затис погаслу сигарету.
Вініфред чомусь згадала квіти на вікні у ящиках після гарячого літнього дня — як вони безсило похилилися від спеки, але вже починають оживати після заходу сонця. Здавалося, що її обпеченого чоловіка вже освіжила перша вечірня роса.
Він мляво спитав:
— Мабуть, ти була на Парк-лейн? Ну, як там старий?
Вініфред не втрималася і злісно відповіла:
— Ще не вмер.
Його пересмикнуло, без усякого сумніву пересмикнуло.
— Зрозумій, Монті,— сказала вона,— я не дозволю, щоб його турбували. Якщо ти не будеш поводитися як слід, то краще вертайся назад або йди, куди завгодно. Ти пообідав?
— Ні.
— Хочеш їсти?
Він знизав плечима.
— Імоджен пропонувала мені, але я не схотів.
Імоджен! Заглиблена в свої переживання, Вініфред зовсім забула про неї.
— То ти бачив її? Що вона сказала?
— Вона мене поцілувала.
З гірким болем Вініфред побачила, як його похмуре смагляве обличчя враз повеселіло. «Так,— подумала вона,— він любить її, а мене анітрохи».
Очі Дарті неспокійно забігали.
— А вона про мене знає?— спитав він.
І раптом Вініфред збагнула, що вона має зброю проти нього. Він боїться, щоб вони не дізналися!
— Ні. Вел знає. А інші ні; вони знають лише те, що ти виїхав.
Вона почула, що він полегшено зітхнув.
— Але вони неодмінно дізнаються,— сказала вона твердо,— якщо ти даси мені привід.
— Гаразд,— пробурмотів він.— Топчи мене! Я й так уже ледве дихаю.
Вініфред підійшла до ліжка.
— Слухай-но, Монті! Я не хочу тебе топтати. Я не хочу тобі дорікати. Я не нагадаю про те, що було, жодним словом. Я не хочу нервуватися. Яка з того користь?— Хвильку вона помовчала.— Проте я не можу і не буду більше терпіти твоїх витівок! Запам'ятай це. Я багато вистраждала через тебе. Але я тебе любила. Заради цього...
Її сіро-зелені очі, поглянувши вниз, зустріли погляд його карих очей, напівзакритих важкими повіками; вона раптом торкнулася до його руки, повернулась і пішла в свою кімнату.
Вона сиділа довго перед дзеркалом, крутячи свої персні, думаючи про цього притихлого, майже незнайомого їй смаглявого чоловіка, що лежав на ліжку в сусідній кімнаті; вона категорично забороняла собі «нервуватися», проте її гризли ревнощі до того, що йому довелось пережити, і раз по раз її обіймав жаль.
XIV. ХИМЕРНИЙ ВЕЧІР
Сомс дожидав весни — нелегка справа для того, хто розуміє, що час збігає, що він без кінця тупцяється на одному місці і що виходу з павутиння не видно. Містер Полтід не повідомляв нічого нового, крім того, що за Айріні стежать і далі,— а це коштувало Сомсові недешево. Вел та його кузен уже були в Південній Африці, звідки почали надходити кращі новини; Дарті поки що поводився пристойно; Джеймс почував себе непогано; справи йшли навдивовижу добре; тож Сомсові не було чого непокоїтися, хіба тільки через те, що він зайшов у «глухий кут» і не міг ступити нікуди ані кроку.
Він не зовсім уникав Сохо, бо не хотів, щоб вони подумали, ніби він «відчепився», як сказав би Джеймс,— кожної хвилини обставини можуть змінитися, і йому треба буде знову «причепитись». Але йому доводилося поводитись так стримано й обережно, що він часто минав двері ресторану «Бретань», не заходячи досередини, і швиденько йшов геть із цього району, який викликав у нього відчуття, ніби він використовує свою власність не так, як слід.
Одного травневого вечора, простуючи з Сохо, він вийшов на Ріджент-стріт і зустрівся з таким дивовижним натовпом, якого йому ще зроду не доводилось бачити; натовп цей верещав, свистів, танцював, штовхався,— відчайдушно веселий люд із фальшивими носами, який награвав на губних гармонійках, свистів у свищики, прикрасивши себе довгими перами та іншими атрибутами недоумкуватості. Мафекінг! Атож, із Мафекінга знято облогу! Ну й чудово! Але хіба це виправдання? Хто ці люди, звідки вони, чого з'явилися тут, у Вест-Енді? Його зачіпали руками по обличчю, свистіли у вуха. Дівчата гукали: «Чого ти приндишся, індик надутий!» Якийсь хлопчина збив йому набік циліндр, так що Сомс ледве встиг утримати його на голові. Хлопавки ляскали у нього перед носом і під ногами. Він був приголомшений, роздратований, ображений. Юрби людей сунули з усіх боків, наче десь відкрилися шлюзи, випускаючи воду річки, про яку він, може, й чув, але в існування якої ніколи не вірив. Оце і є той народ, незліченне стовпище, живе заперечення аристократії й форсайтизму. Боже милий, оце і є демократія! Вона смерділа, галасувала, викликала огиду! Ну нехай би це було в Іст-Енді чи навіть у Сохо, але ж не на Ріджент-стріт, не на Пікаділлі! Що собі думає поліція? До 1900 року ані Сомс, ані тисячі інших Форсайтів ніколи не зазирали в цей казан, з якого зняли покришку, і тепер, заглянувши в нього, він ледве міг повірити своїм обпеченим парою очам. Видовище було справді жахливе! Ці люди не знали спину; здається, вони вважали його смішним; це була орда, брутальна, несамовита, вона реготала — та ще й яким диким реготом! Для них немає нічого святого! Він не здивується, якщо вони почнуть бити вікна. По Пел-Мел, повз розкішні клуби, вхід у які коштував шістдесят фунтів, сунула ця юрба, сунула з вереском і свистом, шаленіючи, ніби процесія дервішів, у нестямному танці. З вікон клубу, стримано посміхаючись, на неї дивилися люди одного з ним класу. Вони не розуміють! Адже це небезпечно — цей простолюд може дійти до чого завгодно! Так, цей натовп веселиться, але колись згодом він може зібратися в іншому настрої. Сомс пригадав заворушення в кінці вісімдесятих років, коли він жив у Брайтоні: чернь тоді робила погроми, виголошувала промови. Але тепер він почував не так страх, як глибокий подив. Це ж просто істерика, це зовсім не по-англійському! І все це через те, що відбили у ворога якесь містечко, завбільшки таке, як Уотфорд, за шість тисяч миль звідси. Розсудливість, стриманість! Ці якості, що були йому чи не дорожчі за життя, ці неодмінні атрибути власності й культури, де вони? Це не по-англійському! Ні, це аж ніяк не по-англійському! Отак міркував Сомс, простуючи вулицями. На душі у нього було так, наче він побачив, що хтось вирізає з його купчої статтю на право «повного й необмеженого володіння власністю», або наче, прозирнувши майбутнє, побачив страховище, що чигає на нього, кидаючи перед собою тінь. Брак стриманості, брак пошани! Здавалося, він раптом виявив, що дев'ять десятих жителів Англії — чужоземці. А якщо це так, то може статися все що завгодно!
Біля воріт Гайд-парку він зустрів Джорджа Форсайта, дуже засмаглого від сидіння на іподромі. В руці у нього був іграшковий ніс.
— Здоров, Сомсе!— мовив він.— На тобі носа.
Сомс відповів блідою усмішкою.
— Я забрав його в одного з цих спортсменів,— провадив Джордж, який за всіма ознаками щойно десь бенкетував.— Довелося йому дати чосу за те, що він спробував збити з мене капелюха. Знаєш, настане час, коли ми змушені будемо провчити цих гультіпак: вони зовсім знахабніли — всі радикали й соціалісти. Їм кортить відібрати в нас наше майно. Розкажи про це дядечкові Джеймсу — нехай йому краще слатиметься!
«In vino veritas» [41],— подумав Сомс, але тільки кивнув головою й рушив по Гамільтон-плейс. На Парк-лейн гульвіс траплялося куди менше, і вони були не такі галасливі. Озираючи будинки, Сомс думав: «Зрештою, ми основа країни. Нехай спробують нас потіснити. Власність — це хребет закону».
Але коли Сомс зачинив за собою двері батьківського дому, всі ті чудернацькі, химерні примари, які він бачив на вулиці, зникли з його свідомості, так наче вони йому просто приснилися і він прокинувся вранці в своєму теплому, чистому, м'якому ліжку з пружинним матрацом.
Вийшовши на середину великої порожньої вітальні, він зупинився.
Дружина! Щоб було з ким поговорити! Невже він не має на це права! Хай йому біс! Звичайно, має!
І. СОМС У ПАРИЖІ
Сомс подорожував мало. У дев'ятнадцять років він разом із батьком, матір'ю та Вініфред зробив «мале турне»— Брюссель, Рейн, Швейцарія і додому через Париж. У двадцять сім років, саме коли в нього виник інтерес до картин, він поїхав до Італії і провів там п'ять стомливих тижнів, присвятивши весь час Ренесансу, який здався йому куди менш цікавим, аніж він гадав, і, вертаючись додому, спинився на два тижні в Парижі, де весь час присвячував самому собі, як то й належить Форсайтові, що опинився в оточенні такого самозакоханого й чужого народу, як французи. Його знання французької мови, здобуте в школі, було досить обмежене: він їх не розумів. І тому визнав за краще мовчати — ніхто не скаже, що він дурень. Йому не сподобалися ані їхні моди, ані закриті карети візників, ані театри, що здавалися бджолиними вуликами, ані музеї, де пахло бджолиним воском. Він був надто обережний і боязкий, щоб познайомитися з тією стороною Парижа, яка, на думку Форсайтів, є його потаємною принадою; що ж до задоволення колекціонерської пристрасті, то йому не пощастило придбати нічого вартого уваги. Як сказав би Ніколас — у французів чіпкі руки. Він вернувся додому в поганому настрої і сказав, що Париж перехвалили.
Отож, коли в червні 1900 року Сомс відвідав Париж, це була його третя зустріч із центром цивілізації. Проте цього разу гора прийшла до Магомета, бо тепер він почував себе куди цивілізованішим за це місто, і, може, його почуття й справді відповідали дійсності. Крім того, він мав певну мету. Їхав він не поклонитися храмові Моди й Аморальності, а влаштувати свої законні справи. Він вирушив туди, бо не на жарт занепокоївся своїм становищем. Хоч за Айріні стежили безупинно, це не давало ніяких наслідків, аніякісіньких! Джоліон так і не повернувся до Парижа, а підозрювати було більше нікого. Взявшися за нові, дуже конфіденційні справи, Сомс, як ніколи досі, усвідомлював, наскільки важливо для повіреного мати незаплямовану репутацію. Але ночами й у часи дозвілля його мучила думка про те, що час спливає, гроші сиплються йому в кишеню, а його майбутнє, як і досі, в «залізних путах». Після мафекінгського вечора йому стало відомо, що біля Аннет крутиться якийсь молодий лікар. Він зустрічав його двічі: веселий дурник років тридцяти, не більше. Нічого не дратувало Сомса так, як веселість — непристойна, екстравагантна риса, що суперечила здоровому глузду. Одне слово, суміш його бажань і надій завдавали йому нестерпної муки, а останнім часом до цього всього додалася ще й думка, що Айріні знає про те, що за нею стежать. Саме це й спонукало його поїхати в Париж і побачити все на власні очі; поїхати й ще раз спробувати перемогти її опір, умовити її, щоб вона пішла однією з ним дорогою, рівною і зручною для них обох. Якщо його знову спіткає невдача, то він принаймні побачить, як вона там живе!
Він зупинився у вельми рекомендованому для Форсайтів готелі на вулиці Комартен, де майже не чути було французької мови. Він не мав якогось певного плану. У нього не було наміру заскочити її зненацька, треба тільки повестися обачно, щоб не сполохати її і не дати їй втекти. І наступного ранку він вирушив до міста, щоб здійснити свій задум.
Ранок видався погожий. Париж, здавалося, кипів веселощами, і яскраві барви цього зірчастого міста майже дратували Сомса. Він ішов поволі, з цікавістю роздивляючись навколо. Йому кортіло з'ясувати, в чому ж полягає той французький дух. Адже Аннет француженка! Ця мандрівка може дати багато корисного, якщо він зуміє його взяти. Переходячи через площу Згоди в такому похвальному настрої, він тричі мало не попав під колеса екіпажів. На Кур-ла-Рен, де був готель, в якому мешкала Айріні, він опинився майже несподівано для самого себе, бо ще не надумався, з чого починати. Вийшовши на набережну, він оглянув готель — білий привітний будинок із зеленими маркізами, який проглядав крізь густе листя платанів. І, розуміючи, що заходити в номер до Айріні надто ризиковано і що краще зустрітися з нею де-небудь надворі, нібито випадково, Сомс сів на лавці, звідки видно було вхід. Ще не було одинадцятої години, і Айріні навряд чи кудись пішла. По озерцях сонячного світла, що жовтіли в тіні платанів, походжали, чистячи своє пір'ячко, голуби. Якийсь робітник у синій блузі, простуючи набережною, насипав їм кришок із пакунка, де був його сніданок. Бонна у чепчику зі стрічками привела під платани двох дівчаток з кісками і в панталонах з оборками. Вулицею проїхав екіпаж; на передку сидів кучер у синьому сюртуку й чорному лискучому капелюсі. Сомсові все це здавалося штучним, у всьому відчувався потяг до зовсім не сучасної мальовничості. Як ці французи полюбляють театральні ефекти! Сомс курив дуже мало, але на цей раз дозволив собі запалити сигарету; він почував себе скривдженим долею, яка закинула його в цей чужий край. Він не здивується, якщо Айріні подобається це чужоземне життя: вона ніколи не була справжньою англійкою, навіть зовнішність у неї була якась неанглійська! І він почав міркувати, котрі з вікон під зеленими маркізами її. Якими словами пояснити їй, чому він прибув сюди? Як подолати її горду затятість? Він кинув недокурок у голуба, подумавши: «Нема чого сидіти тут і чекати, поки вона надумається вийти. Краще зайти до неї надвечір». Але він однаково сидів, мов прикутий до лавки, почув, як годинник вибив дванадцяту, пів на першу. «Почекаю до першої,— подумав він,— якщо вже я просидів тут так довго». Але за хвилину він раптом підхопився і зразу ж важко сів на лавку. З дверей готелю вийшла жінка в кремовій сукні, прикриваючись жовтуватою парасолькою. То була Айріні! Він почекав, поки вона відійшла на таку відстань, що не могла впізнати його, і подався слідом за нею. Вона йшла без ніякої мети, прямуючи, мабуть, до Булонського лісу. Принаймні півгодини він ішов слідом за нею протилежним боком вулиці, аж поки вони зайшли в ліс. Невже вона таки призначила комусь побачення? Якомусь бовдурові французу, котромусь із тих Bel Ami [42], яким на думці лиш одне — зваблювати жінок: Сомс прочитав цей роман через силу, водночас з огидою й цікавістю. Він невідступно йшов слідом за нею по тінистій алеї, часом гублячи її з очей на поворотах. І йому пригадалося, як колись давно одного вечора в Гайд-парку він обережно скрадався від дерева до дерева, від лавки до лавки, охоплений сліпими пекучими ревнощами, вистежуючи її з Босіні. Доріжка круто повернула, і, наддавши ходи, він раптом опинився перед Айріні, що сиділа біля невеличкого водограю — позеленілої бронзової статуетки Ніоби, розпущені коси якої спадали до її струнких стегон і яка дивилася в озерце виплаканих нею сліз. Він наскочив на неї так раптово, що проминув її і лише потім повернувся і скинув капелюха. Вона й не ворухнулася. Вона завжди дуже добре володіла собою — це захоплювало його і водночас украй дратувало, бо він ніколи не міг збагнути, що в неї на думці. Чи помітила вона, що він ішов за нею слідом? Її самовладання розсердило його, й, не пояснюючи, чому він опинився тут, Сомс показав на засмучену Ніобу і мовив:
— Непогана статуя.
І тоді він помітив, що вона намагається приховати свій неспокій.
— Я не хотів налякати вас. Це одна із ваших схованок?
— Так.
— Тут дуже самотньо.
Цієї миті на алеї з'явилася якась жінка; вона спинилася мимохідь, поглянула на фонтан і пішла далі.
Айріні провела її поглядом.
— Ні, я ніколи не самотня,— відказала вона, розгрібаючи жорству кінцем парасольки.— Я завжди відчуваю, що в мене є тінь.
Сомс зрозумів її; він подивився на неї суворо й вигукнув:
— Ви самі винні. Адже ви можете звільнитися від неї, як тільки схочете. Айріні, поверніться до мене, і ви станете вільні.
Айріні засміялася.
— Перестаньте!— скрикнув Сомс і тупнув ногою.— Це жорстоко! Послухайте! Чого ви хочете від мене? Я згоден на все, аби ви тільки повернулися. Обіцяю вам: ви житимете в окремому домі, а я приходитиму до вас лише зрідка. Згода?
Айріні схопилася з місця. Обличчя її і вся постать були сповнені несамовитого протесту.
— Ні, ні, ні! Ви можете переслідувати мене до могили. Я не повернуся до вас.
Ледве стримуючи образу, Сомс відступив назад.
— Не влаштовуйте сцени!— гостро сказав він.
І обоє хвилину стояли непорушно, дивлячись на невеличку Ніобу, зеленкувате тіло якої вилискувало в промінні сонця.
— Отже, це ваше останнє слово,— промурмотів Сомс, стискаючи кулаки.— Ви прирікаєте нас обох на муки.
Айріні схилила голову.
— Я не можу повернутися до вас. Прощавайте!
Сомса душило почуття страшної несправедливості.
— Стривайте!— мовив він.— Послухайте, що я вам скажу. Ви дали мені священну присягу на вірність, ви прийшли до мене без грошей. Я дав вам усе, що міг. Ви зламали свою присягу цілком безпричинно, ви зганьбили мене, через вас я не маю дитини; ви мене зв'язали; ви... ви й досі вабите мене, і я прагну вас; так, прагну. То якої ж ви думки про себе?
Айріні повернулася до нього бліда, як смерть, її темні очі палали.
— Бог створив мене саме такою, а не іншою,— сказала вона,— зіпсованою, якщо це вам до вподоби, але не настільки зіпсованою, щоб я знову віддалася чоловікові, якого ненавиджу.
Коли вона пішла геть, сонце спалахнуло в її волоссі і, ніби пестячи її, осяяло її вузеньку кремову сукню.
Сомс стояв занімілий, приголомшений. Слово «ненавиджу»— таке грубе й примітивне — струснуло все його форсайтівське нутро. Нарешті, бурмочучи прокльони, він кинувся у протилежний бік, і мало не вскочив у обійми жінки, що йшла назад. Ото ще дурепа, дурепа-шпигунка!
Обливаючись потом, він ішов далі й далі в глибину лісу.
«Так он воно як,— думав він.— Ну що ж, раз вона не має ані краплі жалю до мене, то і я її не буду жаліти. Сьогодні ж я їй покажу, що вона й досі моя законна дружина».
Але, повертаючись до готелю, він зрештою мусив визнати, що й сам не знає, що він хотів цим сказати. Влаштовувати публічний скандал йому не хотілось, а що він може зробити, крім публічного скандалу? Він ладен був проклясти свою делікатність. Її, звичайно, можна не жаліти, але себе самого він повинен пожаліти. І, забувши поснідати, він сидів у холі готелю, поринувши у важкі роздуми, а повз нього снували туристи з Бедекером у руках. В зашморгу! Все його життя зв'язане, всі природні інстинкти, всі нормальні потяги скуті через те, що сімнадцять років тому він віддав своє серце оцій жінці — віддав усе до останку, і навіть тепер йому нічого дати іншій жінці. Хай буде проклятий день, коли він зустрів її, хай будуть прокляті його очі за те, що вони не розгледіли, хто вона насправді: жорстока Венера, та й годі! А проте вона й досі стояла перед його очима в осяяній сонцем вузенькій шовковій сукні, і в нього вихопився тихий стогін. Турист, що саме проходив повз нього, подумав: «Мучиться людина! Стривай-но! А що я їв за сніданком?»
Трохи згодом, сидячи в кав'ярні на тротуарі недалеко від Опери й посмоктуючи через соломинку холодний чай з лимоном, він сповнився злостивої рішучості й вирішив пообідати в її готелі. Якщо вона буде там, він поговорить із нею; якщо ні,— залишить їй записку. Він дбайливо одягся і написав:
«Я знаю про вашу ідилію з цим нікчемою Джоліоном Форсайтом. Затямте собі: якщо ви й надалі будете водитися з ним, я докладу всіх зусиль, щоб якомога дошкулити йому.
С. Ф.»
Він запечатав записку, але адреси не написав: йому не хотілося ані зазначати на конверті її дівочого прізвища, яке вона знов узяла собі без усякого сорому, ані ставити прізвища Форсайт, бо вона може порвати записку, не прочитавши її. Потім він вийшов надвір і попрямував яскраво освітленими вулицями, якими пливла жадібна до розваг вечірня юрба. Зайшовши в її готель, він сів за столик у далекому кутку ресторану, звідки було видно всі двері. Її там не було. Їв він мало, похапцем, уважно розглядаючи залу. Айріні не приходила. Він довго пив каву, замовив дві чарки коньяку. Та Айріні не з'являлася. Тоді він підійшов до конторки адміністратора й знайшов її прізвище на дошці з ключами. Номер дванадцятий на другому поверсі! Він вирішив віднести записку сам. Зійшов застеленими червоним килимом сходами, минув невелику вітальню: восьмий — десятий — дванадцятий! Що тепер — постукати чи просто записку підсунути під двері, чи, може... Він крадькома озирнувся й натиснув на ручку. Двері відчинилися, але не в кімнату, а в коридорчик, за яким були ще одні двері; він постукав у них — ніякої відповіді. Двері були замкнені. Вони щільно приставали до підлоги: записки під них не підсунеш. Він поклав її в кишеню й хвилину постояв, прислухаючись. Чомусь у нього з'явилася впевненість, що її там немає. Він рвучко повернувся і, знову проминувши маленьку вітальню, зійшов сходами вниз. Біля конторки він зупинився і сказав:
— Якщо ваша ласка, чи не передасте ви місіс Герон цю записку?
— Мадам Ерон виїхала сьогодні, мосьє,— раптово, біля третьої години. Захворів хтось із її родичів.
Сомс стиснув губи.
— Он як!— сказав він.— А ви знаєте її адресу?
— Ні, мосьє! Здається, Англія.
Сомс поклав записку в кишеню і вийшов на вулицю. Він гукнув візника, що саме проїздив мимо.
— Везіть мене, куди завгодно.
Візник, який, очевидно, не зрозумів його, усміхнувся і махнув батогом. І Сомс поїхав у маленькій, із жовтими колесами вікторії по всьому зірчастому Парижу. Час від часу візник зупинявся і питав: «C'est par ici, monsieur?» [43] — «Ні, їдьте далі»,— аж поки той, утративши надію, перестав запитувати, і екіпаж із жовтими колесами поїхав далі й далі між високими пласкими будинками з зачиненими віконницями й рядами платанів, ніби маленький «Летючий голландець».
«Достоту як моє життя,— подумав Сомс,— усе вперед без ніякої мети».
II. У ПАВУТИННІ
Сомс повернувся до Англії наступного дня, а ще через день уранці до нього завітав містер Полтід. У петельці в нього була квітка, а в руках коричневий котелок. Сомс запросив його жестом сісти в крісло.
— Вісті з театру воєнних дій непогані, правда?— сказав містер Полтід.— Сподіваюся, ви почуваєте себе добре, сер.
— Дякую. Добре.
Містер Полтід нахилився вперед, усміхнувся, розтулив долоню, подивився на неї і стиха мовив:
— Здається, нарешті ми влагодили вашу справу.
— Що?— вигукнув Сомс.
— Цілком несподівано дев'ятнадцять надіслала повідомлення, яке, гадаю, можна вважати переконливим доказом.
Містер Полтід помовчав.
— Ну?
— Десятого числа цього місяця, ставши свідком розмови між 17 і невідомою особою — розмови, яка відбулася в першій половині дня,— 19 може заприсягтися, що бачила — і вона готова підтвердити це під присягою,— як ця особа чоловічої статі вийшла із спальні 17 в готелі близько десятої вечора. Якщо ми подамо це свідчення вміло, то суд визнає його достатнім, особливо коли взяти до уваги той факт, що 17 виїхала з Парижа — без сумніву з тією ж таки особою. Сказати правду, вони обоє зникли непомітно, і ми й досі не натрапили на їхній слід; але ми їх знайдемо — так, знайдемо. 19 працювала за дуже важких умов, і я радий, що нарешті вона таки дістала потрібні відомості.
Містер Полтід вийняв сигарету, постукав її кінцем об стіл, поглянув на Сомса і знову поклав її у портсигар. Вираз обличчя клієнта свідчив, що той сприйняв новину без особливого ентузіазму.
— Хто цей новий чоловік?— різко запитав Сомс.
— Цього ми не знаємо. Наш агент може засвідчити все бачене під присягою, і вона детально подає його прикмети.
Містер Полтід дістав листа і прочитав:
— «Середнього віку, середнього зросту, вдень у синьому костюмі, ввечері у фраку, блідий, темне волосся, темні вусики, пласкі щоки, випнуте підборіддя, сірі очі, невеликі ноги, винуватий вигляд...»
Сомс підвівся і підійшов до вікна, охоплений люттю на самого себе. Дурень, заплішений дурень, що заплутався у власному павутинні! Сім місяців платив по п'ятнадцять фунтів на тиждень — і домігся того, що його вистежено як коханця власної дружини! «Винуватий вигляд!» Він відчинив вікно.
— Душно,— сказав він і знову сів на своє місце біля столу. Поклавши ногу на ногу, він гордовито поглянув на містера Полтіда.
— Сумніваюсь, чи й справді це свідчення буде цілком переконливе,— сказав він спроквола.— Адже ви не знаєте ані його імені, ані адреси. Гадаю, треба на деякий час облишити жінку й узятися за нашого тутешнього приятеля під номером сорок сім.
Сомс не мав певності, чи Полтід ототожнив його з тим «коханцем», але в його уяві виникла картина, як він регочеться над ним у гурті своїх колег. «Винуватий вигляд!» Прокляття!
Містер Полтід сказав наполегливо, майже благально:
— Запевняю вас, нам щастило домогтися успіху навіть із менш переконливими доказами. Адже це Париж. Гарна жінка живе сама-самісінька. Може, ризикнемо, сер? У нас є добрі шанси.
Сомс раптом зрозумів. Ця людина охоплена професійним завзяттям. «Найбільший мій успіх: домігся розлучення на підставі того, що чоловік зайшов у спальню власної дружини! Буде про що розповісти, коли я піду на спочинок!» І на мить він піддався шаленій думці: «А чому ні?» Зрештою, сотні чоловіків середнього зросту мають невеликі ноги й винуватий вигляд!
— Я не уповноважений ризикувати!— коротко відповів він.
Містер Полтід подивився на нього.
— Шкода,— сказав він,— дуже шкода! Та, інша справа, мабуть, потребує чимало грошей.
Сомс підвівся.
— На це не зважайте. Прошу вас постежити за сорок сьомим, та дивіться, не попадіть пальцем у небо. До побачення.
Почувши слова «пальцем у небо», містер Полтід блимнув очима.
— Гаразд. Ми будемо інформувати вас про хід справи.
І Сомс знову залишився сам. Брудна, смішна, павуча справа! Поклавши руки на стіл, він схилив голову. В цій позі він залишався десять хвилин, аж поки до нього з'явився клерк із проектом нового випуску акцій, що обіцяли великий прибуток. Цього дня Сомс рано пішов з контори й попрямував до ресторану «Бретань». Там була тільки мадам Ламот. Може, мосьє вип'є з нею чаю?
Сомс уклонився.
Коли вони сіли за стіл у маленькій кімнаті — під прямим кутом одне до одного,— він раптом сказав:
— Я хочу поговорити з вами, мадам.
Швидкий погляд її ясних карих очей переконав його, що вона давно чекала від нього цих слів.
— Спочатку я маю дещо вас запитати. Цей молодий лікар — як його звуть?— чи між ним і Аннет є що-небудь?
Вся вона стала раптом наче гагат — слизька, чорна, тверда, блискуча.
— Аннет молода,— сказала вона,— так само, як і monsieur le docteur [44]. Між молодими людьми стосунки розвиваються швидко; але Аннет слухняна донька. Ах, яка в неї виняткова вдача!
На устах Сомса промайнула майже непомітна посмішка.
— То, виходить, нічого певного?
— О ні, анічогісінько. Юнак дуже милий, але — що поробиш? Поки що він не має грошей.
Вона піднесла до уст чашку, розмальовану вербовими гілочками; Сомс зробив те ж саме. Їхні очі зустрілися.
— Я одружений,— сказав він,— але ми з дружиною вже багато років не живемо разом. Я збираюся порушити справу про розлучення.
Мадам Ламот поставила чашку. Он воно що! Як трагічно іноді складається життя. Цілковита відсутність у цієї жінки будь-яких почуттів викликала у Сомса щось схоже на зневагу.
— Я людина заможна,— додав він, чудово розуміючи, що це зауваження не дуже доброго смаку.— Не буду говорити більше, поки що це зайве; проте, гадаю, ви мене розумієте.
Очі мадам, так широко розплющені, що зверху заблищали білки, поглянули на нього прямим, як стріла, поглядом.
— Ah, са! Mais nous avons le temps! [45] —тільки й сказала вона.— Ще одну чашечку?
Сомс відмовився і, попрощавшись, пішов до Вест-Енду.
Цю справу, можна вважати, влагоджено: мадам не дозволить, щоб Аннет скомпрометувала себе з тим веселим жовторотим дурником, аж поки!.. Але чи має він шанси на те, що коли-небудь зможе сказати: «Я вже вільний»? Які шанси? Майбутнє втратило всяку подобу реальності. Він почував себе як муха, що заплуталася в липкому павутинні й тоскно дивиться на волю.
Відчуювачи потребу розім'ятися, він подався до Кенсінгтонського саду і через Квінс-гейт пройшов у Челсі. Можливо, вона повернулася в своє старе помешкання. Принаймні це він може з'ясувати. Діставши вдруге відкоша, який так боляче вразив його гордість, він намагався втішити своє самолюбство думкою, що вона напевно має коханця. Був обідній час, коли він підійшов до невеликого знайомого будинку. Все ясно без розпитів! Якась сивоволоса жінка поливала квіти на підвіконні. Очевидно, там живе хтось інший. І він поволі рушив далі понад Темзою. Вечір був ясний, сповнений тихої краси; скрізь панувала гармонія й спокій — скрізь, окрім його серця.
III. РІЧМОНД-ПАРК
Того дня, коли Сомс вирушив до Франції, Джоліон у Робін-Гілі одержав таку каблограму:
«Ваш син захворів на черевний тиф безпосередньої небезпеки немає телеграфуватимем знову».
Весь дім був і так розтривожений близьким від'їздом Джун — її пароплав відпливав наступного дня. Коли принесли каблограму, вона саме доручала батькові піклуватися про Еріка Коблі та його родину.
Рішення стати сестрою-жалібницею, прийняте під впливом того, що Джоллі записався добровольцем до війська, Джун чесно виконала, хоча частенько вона дратувалася й шкодувала, як то роблять усі Форсайти, відчуваючи, що обмежено їхню свободу. Спочатку захоплена цією «прекрасною» працею, через місяць вона почала схилятися до думки, що сама може навчитися куди краще, аніж її навчать інші. І якби Голлі не взяла з неї прикладу та не пішла й собі на курси, Джун, напевно, не витримала б і відступилася б від свого наміру. Від'їзд Джоллі й Вела, чий полк послали до Африки в квітні, зміцнив її ослаблу рішучість. Але тепер, напередодні від'їзду, думка про те, що вона залишає Еріка Коблі з дружиною та двома дітьми напризволяще серед холодних хвиль житейського моря, так гнітила її, що вона ладна була зректися свого наміру. Каблограма з тривожним повідомленням вирішила справу. Джун уже бачила, як вона доглядає Джоллі — адже їй, звичайно, дозволять доглядати рідного брата! Джоліон, котрий дивився на речі ширше й критичніше, не мав такої надії. Бідолашна Джун! Чи може хто-небудь із Форсайтів її покоління збагнути, яке насправді жорстоке й брутальне життя? Відколи Джоліон довідався, що син прибув до Кейптауна, кожна думка про нього відлунювала болем у його серці. Він не міг змиритися з тим, що Джоллі весь час загрожує небезпека. Принісши сумну звістку, каблограма, проте, дала йому майже полегкість. Тепер його синові принаймні не загрожує ворожа куля. Одначе цей тиф небезпечна хвороба! В «Таймсі» повно повідомлень про смерть від цієї хвороби. Чому не він лежить у тому далекому польовому госпіталі, а його син не дома, в безпеці? Не властива для Форсайтів самопожертва його трьох дітей страшенно дивувала Джоліона. Він би з радістю помінявся місцями з Джоллі, бо любив свого хлопчика, але ж вони керувалися зовсім іншими, не особистими мотивами. І він знаходив лише одне пояснення цього явища: воно знаменує виродження форсайтівського типу.
Надвечір того дня, коли він сидів під старим дубом, до нього прийшла Голлі. Вона дуже подорослішала за останні кілька місяців, які провела в Лондоні, практикуючись у лікарні. І, дивлячись на неї, він подумав: «Хоч вона ще дитина, а проте має більше здорового глузду, ніж Джун, більше мудрості. Хвалити бога, хоч вона не їде з дому». Голлі сіла на гойдалку, тиха й мовчазна. «Вона стривожена так само глибоко, як і я»,— подумав Джоліон. І, бачачи, що вона дивиться на нього, він сказав:
— Не бери цього так близько до серця, дитинко. Якби він не захворів, то міг би опинитися в значно більшій небезпеці.
Голлі встала з гойдалки.
— Я хочу розповісти тобі дещо, тату. Це через мене Джоллі записався добровольцем і пішов на війну.
— Тобто як?
— Коли ти був у Парижі, ми з Велом Дарті покохали одне одного. Ми їздили верхи в Річмонд-парк і нарешті заручилися. Джоллі довідався про це; він вирішив, що повинен перешкодити нашому зближенню, і закликав Вела записатися добровольцем. Це все я наробила, тату, і я теж хочу поїхати туди. Бо коли що-небудь станеться з тим чи з тим, то я не матиму спокою. До того ж я пройшла такий самий курс навчання, як і Джун.
Джоліон дивився на неї ошелешено, але водночас йому стало трохи смішно з самого себе. Ось він і одержав відповідь на ту загадку, над якою щойно сушив голову: зрештою його діти таки справжні Форсайти. Звичайно, Голлі могла б розповісти йому все це раніше! Проте він стримав ущипливе слово, яке ладне було зірватися з його уст. Чуйне ставлення до молоді — це була, мабуть, одна з найсвященніших заповідей його віри. Так, його спостигла заслужена кара. Заручилася! То ось чому між ним і дочкою настало відчуження! І заручилася з Велом Дарті — Сомсовим племінником, людиною з ворожого табору! Страшенно прикра історія! Він склав мольберт і притулив свій етюд до стовбура дуба.
— Ти говорила з Джун?
— Так, вона каже, що як-небудь влаштує мене в своїй каюті. У неї одномісна каюта, але одна з нас може спати долі. Якщо ти даси згоду, вона зараз же поїде й дістане дозвіл.
«Згоду,— подумав Джоліон.— Трохи запізно питати моєї згоди!» Однак він знову стримався.
— Ти занадто молода, донечко; тобі не дадуть дозволу.
— Джун каже, що з її допомогою кілька дівчат уже виїхали до Кейптауна. Якщо навіть мені поки що не дозволять працювати в госпіталі, я зможу оселитися разом з ними й навчатися далі. Дозволь мені поїхати, тату!
Джоліон усміхнувся, бо ладен був заплакати.
— Я ніколи ще не боронив нікому нічого,— сказав він.
Голлі кинулася йому на шию.
— Ой таточку! Ти ж найкращий з усіх батьків на світі.
«Тобто найгірший»,— подумав Джоліон. І, мабуть, уперше в житті його охопив сумнів: чи правильний його принцип толерантності.
— Я не підтримую стосунків із Веловою родиною,— сказав він,— і не знаю Вела, але Джоллі його не любить.
Голлі подивилася вдалину й відповіла:
— Я кохаю його.
— Цього досить,— сухо сказав Джоліон; тоді, побачивши вираз її обличчя, поцілував її й подумав: «Чи може бути що-небудь зворушливіше за юнацьку віру?»
Раз він уже дозволив їй їхати, то йому слід подбати, щоб усе було якнайкраще. І він поїхав до Лондона разом із Джун. Можливо, завдяки його наполегливості, а може, дякуючи тому, що службовець, до якого вони звернулися, виявився шкільним товаришем Джоліона, Голлі дістала дозвіл їхати в одній каюті з Джун. Наступного вечора він відвіз їх на Сербітонський вокзал, і вони поїхали з чималим запасом грошей, консервів та акредитивів, без яких жоден Форсайт ніколи не вирушає в дорогу.
Він повернувся до Рібін-Гіла під зоряним небом і сів за пізній обід, який слуги подали з підкресленою дбайливістю, щоб виявити своє співчуття, і який він з'їв із перебільшеним апетитом, щоб показати їм, що цінує їхнє співчуття. Але яка то була полегкість — вийти з сигарою на терасу, вимощену кам'яними плитами, що їх так майстерно за формою та кольором підібрав Босіні; з усіх боків його облягала ніч, чудова ніч: вітер ані шелесне в листі, а пахощі такі п'янкі, що серце заходиться солодким болем. Газон був мокрий від роси, і він почав ходити по плитах туди й сюди, аж поки йому почало здаватися, ніби їх уже стало троє і що, дійшовши до кінця тераси, вони повертаються назад і його батько завжди ближче до будинку, а його син завжди ближче до газона. Обидва легенько тримають його під руки; він не зважувався підняти руку до сигари, щоб їх не потривожити, і вона тліла, обсипаючи його попелом, поки нарешті випала з його уст, мало не обпікши їх. Тоді вони зникли, він лишився сам, і рукам стало холодно. Вони ходили втрьох, три Джоліони в одній особі.
Він стояв непорушно, прислухаючись до різних звуків: ось дорогою проїхала карета, десь удалині гуркотить поїзд, на Гейджевій фермі загавкав собака, зашепотіло листя, конюх заграв на сопілці. Небо всіяли зорі — яскраві, тихі й такі далекі! Місяць іще не зійшов. У мороці видно тільки темні плити та схоже на шабельні леза листя ірисів попід терасою — його улюблені квіти, покручені, згорнуті пелюстки яких забарвлені в колір ночі. Він повернувся до будинку. Великий, темний, і жодної живої душі в тій половині, де живе він. Сам-самісінький! Ні, він не може жити тут у такій самоті. А проте, поки існує краса, чому людина має почувати себе самотньою? Відповідь — наче на якусь безглузду загадку — була: тому що вона почуває. Що більша краса, то більша самотність, бо основа краси — гармонія, а основа гармонії — єднання. Краса не може втішити, якщо вона позбавлена душі. Ця ніч, до болю прекрасна, осяяна яскравими гронами зір, напоєна медвяними пахощами трав,— ця ніч не дасть йому насолоди, поки він розлучений з тією, що стала для нього ідеалом краси, її втіленням і сутністю, розлучений непорушними законами добропристойності.
Всю ніч він не міг заснути, намагаючись збудити в своєму серці покору, таку невластиву Форсайтам, що звикли робити усе по-своєму, маючи для цього міцні матеріальні підстави, успадковані від предків. Проте удосвіта він задрімав, і йому приснився дивний сон.
Він стояв на сцені, закритій височезною розкішною завісою, що сягала зірок і простягалася півколом уздовж рампи. Сам він був крихітний — малесенька неспокійна чорна фігурка, що бігала туди й сюди, але найдивовижніше було те, що він був не тільки самим собою, а й Сомсом, і тому не тільки відчував, а й спостерігав. Ця фігурка, в якій злилися він і Сомс, намагалась продертися крізь завісу, але завіса, щільна й темна, не пропускала їх. Кілька разів він пробіг сценою туди й сюди, аж поки нарешті — о радість!— помітив вузеньку щілину, крізь яку засяяли барви казкової краси, ніби позичені у ірисового цвіту. Здавалося, перед ним відкрилося видіння раю, далеке й невимовно прекрасне. Він швидко ступив уперед, щоб пройти туди, але завіса одразу стулилася перед ним. Болісно вражений, він — чи то був Сомс?— рушив далі, і вдруге завіса розхилилася, відкривши щілину, яка знову зникла, перш ніж він устиг пройти крізь неї. Це повторювалося безліч разів, аж поки він прокинувся з ім'ям Айріні на устах. Цей сон дуже прикро вразив Джоліона, особливо це ототожнення його з Сомсом.
Зранку, побачивши, що робота не клеїться, він сів на коня Джоллі й кілька годин їздив верхи, щоб стомитися. Наступного дня він вирішив поїхати до Лондона: може, йому пощастить дістати дозвіл вирушити слідом за дочками у Південну Африку. Тільки-но він почав складати речі, як поштар приніс такого листа:
«Готель «Зелений»,
Річмонд, 13 червня
Мій любий Джоліоне!
Ви здивуєтеся, довідавшись, як близько я тепер від Вас. Париж став нестерпний, і я приїхала сюди, ближче до мого порадника. Мені так хочеться побачити Вас. Відколи Ви поїхали з Парижа, я не мала з ким перемовитися словом. Як там Ви і чи все гаразд із Вашим сином? Здається, ніхто не знає, що я тут.
Завжди Ваш друг Айріні»
Айріні за три милі від нього! І знову їй довелося втекти! Він стояв, а на устах його з'явилася дивна усмішка. На таке він не міг навіть сподіватися.
Опівдні він вирушив пішки через Річмонд-парк і дорогою думав: «Річмонд-парк! Слово честі, він підходить нам, Форсайтам!» Не те що Форсайти мешкали тут — ніхто тут не мешкав, крім членів королівської родини, лісничих та оленів,— але в Річмонд-парку природі дозволяли розвиватися тільки до певної межі, і вона прагнула здаватися якомога природнішою й наче говорила: «Погляньте на мої інстинкти — це майже пристрасті, які от-от звільняться з-під моєї влади, але, звичайно, не зовсім! Справжня суть володіння полягає в тому, щоб володіти собою». Так, Річмонд-парк справді володів собою, навіть цього ясного червневого дня, коли то тут, то там на верхівках дерев озивалися зозулі і горлиці сповіщали про те, що літо тепер у розпалі.
Готель «Зелений», куди Джоліон прийшов о першій годині, стояв майже навпроти славетного готелю «Корона і скіпетр»; він був скромний, дуже респектабельний, і в ньому завжди можна було знайти холодну яловичину, агрусовий пиріг і двох-трьох вельможних удів, так що перед дверима майже завжди стояла карета, запряжена парою коней.
В кімнаті, оббитій ситцем, таким лискучим, що, здавалося, самий його вигляд забороняв виявляти будь-які почуття, на круглому стільчику з вишитим сидінням сиділа Айріні й грала «Гензеля і Гретель» [46] по старих нотах. Над нею на стіні висіла гравюра, яка зображала королеву на поні серед гончаків, мисливців у шотландських шапках і впольованих оленів; біля неї на підвіконні цвіла в горщику біло-рожева фуксія. Вся кімната була настільки просякнута вікторіанським духом, що Айріні, вбрана у вузеньку сукню, здалася Джоліонові Венерою, що виходила з мушлі минулого сторіччя.
— Якби господарю не засліпило очей,— сказав Джоліон,— то він би показав вам на двері: ви порушили весь його стиль.
Своїм жартівливим тоном він розвіяв напруження. На підобідок їм подали холодну яловичину з маринованими горіхами, агрусовий пиріг і імбирне пиво в череп'яній карафці. Попоївши, вони пішли в парк, і жартівлива розмова завмерла — її змінила мовчанка, якої Джоліон так боявся.
— Ви не розповіли мені про Париж,— сказав він нарешті.
— Так. За мною довго стежили; ну що ж — до цього можна звикнути. А потім приїхав Сомс. І біля маленької Ніоби повторилася та сама історія: чи не згодна я повернутися до нього?
— Неймовірно!
Вона говорила, не підводячи очей, але тепер подивилася на нього. Ці темні очі, що шукали його очей, сказали виразніше за всякі слова: «Я дійшла до краю; якщо я потрібна тобі — візьми мене».
Чи доводилося йому переживати коли-небудь — а в нього за плечима вже стільки років — хвилину, сповнену таких бурхливих почуттів?
Слова: «Айріні, я вас обожнюю!»— мало не зірвалися з його уст. Але раптом із виразністю, на яку, здавалося б, неспроможна людська уява, він побачив Джоллі: син лежав, повернувшись білим як крейда обличчям до білої стіни.
— Мій син тяжко захворів,— сказав він стиха.
Айріні взяла його під руку.
— Ходімо далі; я розумію.
Обійшлося без жалюгідних пояснень! Вона зрозуміла! І вони пішли парком між високою, до колін, папороттю, між кролячими норами й дубами, розмовляючи про Джоллі. Через дві години він попрощався з нею біля брами і рушив додому.
«Вона знає про мої почуття до неї,— думав він.— Ще б пак! Марна справа ховати це від такої жінки!»
IV. НА ТОЙ БЕРЕГ
Джоллі смертельно стомився від снів. Тепер вони облишили його: він уже не мав сили марити; сни облишили його, і він лежав нерухомо, повільно пригадуючи щось далеке-далеке; йому ледве стало сили повернути очі й подивитися крізь вікно поряд із ліжком на напівпересохлу річку, що текла серед пісків, на ріденькі сріблясті чагарі рівнини Кару, що простягалася на протилежному березі. Тепер він знав, що таке Кару, хоча йому й не довелося побачити, як бури розбігаються, наче кролики, не довелося почути свисту куль. Хвороба звалила його, перш ніж він устиг понюхати пороху. Змучений спрагою, напився десь води, а може, поїв заражених фруктів — хто знає? Не він, кому бракувало сили навіть обуритися тим, що підступна неміч здобула над ним перемогу,— сили вистачало лише на те, щоб усвідомлювати, що поряд лежить багато інших, що він знемігся від маячних видив, та ще на те, щоб дивитися на вузеньку смужку річки й повільно пригадувати щось далеке-далеке...
Сонце вже сідало. Скоро настане прохолода. Йому хотілося б знати, котра година, помацати свого старого годинника, такого гладенького, почути, як дзвонить репетир. Він би наче зустрівся з давнім другом, наче побував би вдома. Йому навіть бракувало сили пригадати, що старого годинника накручено востаннє того дня, коли він опинився тут, у лазареті. Мозок його пульсував так повільно, що обличчя, які з'являлися і зникали,— доглядальниці, лікаря, санітара — були зовсім однакові, просто якесь обличчя; і слова, що він чув біля себе, означали те саме — майже нічого. Те, що діялося з ним колись, хоч воно теж було далеке й туманне, пригадувалося виразніше: ось він у Герроу іде повз старі сходи — «Сюди, сер! Сюди!»—він загортає черевики у «Вестмінстерську газету», зеленкуватий папір, блискучі черевики — ось дідусь виходить звідкись із темряви — запах землі — теплиця з шампіньйонами! Робін-Гіл! Бідолаху Балтазара закидають листям! Тато! Рідний дім...
До нього знову повернулася свідомість, він помітив, що в річці немає води... Хтось говорив до нього. Чи хоче він чогось? Ні. Чого йому хотіти? Він занадто кволий... Тільки почути бій свого годинника...
Голлі! Не вміє вона подавати м'яча. Бий вище! Не по землі!.. Табань човна, другий і ти, носовий! Це ж він другий!.. Свідомість знову повернулася. За вікном залягли фіолетові сутінки, і сходив криваво-червоний серп місяця. Він дивився на нього невідривно, мов зачарований; хвилина за хвилиною збігали в порожнечі свідомості, а серп здіймався усе вище й вище...
«Він відходить, лікарю!» Вже більше не загортати черевиків? Ніколи? «Наляж, другий!» Не треба плакати! Іди спокійно... на той берег... спати!.. Темно? Якби хтось пустив... репетир... його годинника!..
V. СОМС ДІЄ
Запечатаний лист з адресою, написаною рукою містера Полтіда, пролежав у кишені в Сомса цілих дві години, які він цілком присвятив справам «Нової вугільної компанії», що почала підупадати майже з того самого дня, як старий Джоліон пішов з посади голови її правління, а останнім часом так занепала, що залишилося тільки підготувати її ліквідацію. Він узяв листа, ідучи снідати до свого клубу в Сіті, освяченого пам'яттю тих днів, коли він заходив туди з батьком на початку сімдесятих років: Джеймс залюбки водив його з собою, щоб син заздалегідь склав собі уявлення про своє майбутнє життя.
Тут, у дальньому кутку, сидячи перед тарілкою смаженої баранини з картопляним пюре, він прочитав:
«Шановний сер!
Відповідно до вашої пропозиції ми взялися за справу з іншого кінця й одержали бажані відомості. Нагляд за 47 дав нам змогу виявити 17 у готелі «Зеленому» в Річмонді. Було встановлено, що протягом минулого тижня вони щодня зустрічалися в Річмонд-парку. Абсолютно певних фактів поки що не виявлено. Проте, беручи до уваги все те, що відбувалося в Парижі на початку року, я певен, ми тепер можемо задовольнити суд. Звичайно, ми й далі будемо стежити за цими особами, аж поки Ви повідомите нас про своє рішення.
Щиро відданий Вам Клод Полтід»
Сомс прочитав листа двічі й підкликав офіціанта:
— Заберіть тарілку: страва прохолола.
— Принести вам нову порцію, сер?
— Ні. Подайте мені каву в сусідню кімнату.
І, заплативши за нез'їдену баранину, він вийшов, минувши двох знайомих, наче не впізнав їх.
«Задовольнити суд!»—думав він, сидячи за круглим мармуровим столиком, на якому поставили каву. Цей нікчема Джоліон! Він налив собі кави, поклав цукру й випив. Він зганьбить його перед рідними дітьми! І, підвівшися, розпалений щойно прийнятим рішенням, він уперше відчув, що не завжди зручно бути власним повіреним. Його конторі не можна вести цю скандальну справу. Він примушений довірити свої найінтимніші таємниці чужій людині, іншому фахівцеві з родинного безчестя. До кого звернутися? Може, до Лінкмена й Лейвера на Бадж-роу — вони люди надійні, не дуже відомі, й знайомство у нього з ними далеке, тільки вітаються при зустрічі. Але перш ніж іти до них, треба ще раз поговорити з Полтідом. Проте від цієї думки Сомса на мить спаралізувала малодушність. Відкрити свою таємницю? Які знайти слова? Виставити себе на посміх? Однак цей пройда, мабуть, вже й сам знає — атож, напевно, знає! І, відчуваючи, що треба довершити цю справу зараз, він узяв кеб і поїхав у Вест-Енд.
Цього спекотливого дня вікно в кімнаті містера Полтіда було відверто розчинене, і за єдиний засіб остороги правила металева сітка, що перепиняла шлях мухам. Дві чи три спробували пролізти крізь неї, але застряли, і здавалося, ніби вони встромилися туди, щоб віддати себе на негайну з'їжу. Містер Полтід, простеживши за поглядом свого клієнта, встав і, вибачившися, зачинив вікно.
«Пихатий дурень»,— подумав Сомс. Як і всі, хто твердо вірить у себе, він зразу озброївся необхідною для подібних випадків рішучістю і, всміхаючися своєю кривою посмішкою, сказав:
— Я отримав вашого листа. Маю намір діяти. Ви, напевне, знаєте, хто та жінка, за якою ви стежили.
Вираз обличчя містера Полтіда цієї хвилини був просто-таки незрівнянний. Цей вираз промовисто говорив: «А як ви гадаєте? Але це тільки професійна обізнаність, запевняю вас і прошу мені пробачити». Він злегка махнув рукою, наче кажучи: «Таке становище... кожен може опинитися в такому становищі!»
— Ну що ж, гаразд,— мовив Сомс, проводячи язиком по губах.— Я бачу, розмовляти про це більше немає потреби. Я доручаю цю справу Лінкмену та Лейверу з Бадж-роу. Можете не ознайомлювати мене з вашими відомостями, але подайте, прошу, ваш звіт їм о п'ятій годині й тримайте далі справу в цілковитій таємниці.
Містер Полтід напівзаплющив очі, ніби запевняючи, що все буде зроблено.
— Мій любий сер,— сказав він.
— Чи ви впевнені,— запитав Сомс із раптовою енергією,— що ми маємо досить доказів?
Містер Полтід ледь помітно здвигнув плечима.
— Гадаю, можна ризикнути,— стиха мовив він.— Маючи те, що ми маємо, і враховуючи людську природу, гадаю, можна ризикнути.
Сомс підвівся.
— Зверніться до містера Лінкмена. Дякую, не вставайте.
Він не хотів, щоб містер Полтід, як звичайно, прослизнув між ним і дверима. Вийшовши на осяяну сонцем Пікаділлі, він витер лоба. Найнеприємніше вже позаду — з незнайомими буде легше. І він повернувся до Сіті докінчити те, що іще чекало на нього.
А ввечері на Парк-лейн, коли він сидів за столом і дивився, як обідає батько, його раптом охопило могутнє давнє бажання мати сина — сина, що буде дивитися, як він їстиме на старості літ, що його він саджатиме на коліно, як у свій час саджав його Джеймс; сина, народженого від нього, який зможе зрозуміти його, бо він буде плоть від його плоті й кров від його крові, зможе зрозуміти й дати йому розраду і стане багатший і освіченіший за нього, бо він матиме від початку більші можливості. Постаріти — як цей кощавий, немічний, сивий дід, що сидить навпроти нього, й лишитися одному як палець з усім своїм багатством, що дедалі зростатиме; втратити інтерес до свого добра, бо воно не має майбутнього й перейде до чужих рук і ротів, стане тішити очі тим, до кого йому зовсім байдуже! Ні! Він вирветься з цього павутиння, він стане вільний, зможе одружитися, матиме сина, якого він встигне виховати, перш ніж стане таким, як оце його батько, що занепокоєно поглядає то на тушковане м'ясо, то на сина.
В такому настрої він пішов до своєї кімнати. Проте, лежачи в теплій постелі між простирал із тонкого полотна, припасених Емілі, він почав гризтися тяжкими спогадами. Уяву його полонила Айріні, з'явилося майже живе відчуття її тіла. Яку він зробив дурницю, побачивши її знову, а тепер його затопила ця хвиля, і йому нестерпно боляче думати про те, що вона з цим нікчемою, із цим підступним крадієм!
VI. ЛІТНІЙ ДЕНЬ
Після першої прогулянки з Айріні в Річмонд-парку Джоліон майже безнастанно думав про свого сина. Від нього не було ніяких звісток; у військовому міністерстві не пощастило нічого з'ясувати; а від Джун і Голлі принаймні тижнів зо три нема чого сподіватися листів. У ці дні він відчув, які недостатні його спогади про Джоллі і який із нього був поганий батько — не батько, а просто аматор. Він не пригадував жодного випадку, щоб хтось із них розсердився; між ними не було жодного примирення, бо не було ні одної сварки; ні одної відвертої щирої розмови, навіть тоді, коли померла мати Джоллі. Нічого, крім напівіронічної приязні. Він страшенно боявся попасти в полон якого-небудь почуття, втратити свою свободу й обмежити синову.
Тільки присутність Айріні давала йому розраду, проте затьмарену дедалі гострішим відчуттям того, як розривається він між нею та сином. Із Джоллі його пов'язувало почуття безперервності традицій і громадські переконання, які глибоко надихали його і в юності, й тоді, коли син учився в школі та університеті,— віра в те, що сподівання, які син та батько покладали один на одного, ніколи не будуть зраджені. З Айріні його пов'язував потяг до краси та природи. І йому здавалося, що він дедалі менше розуміє, який із цих зв'язків сильніший. З такого заціпеніння почуттів його грубо пробудив одного дня якийсь молодик, котрий перестрів Джоліона саме тоді, коли він зібрався йти до Річмонда. Цей молодик, дивно знайомий з лиця, вів велосипед і, підійшовши до Джоліона, ледь усміхнувся:
— Містер Джоліон Форсайт? Дякую!
Тицьнувши Джоліонові в руку конверта, він сів на велосипед і поїхав. Спантеличений Джоліон розпечатав його.
«Палата заповітів і розлучень. Форсайт проти Форсайт і Форсайта». Слідом за відчуттям сорому й огиди виникла негайна реакція: «Ось саме те, чого ти бажаєш, а тобі ще й не до вподоби!» Мабуть, вона теж одержала такого листа, тож треба зараз же побачитися з нею. Простуючи до Річмонда, він обмірковував становище. Чудернацька все-таки справа. Хай там що говориться в святому письмі про серце, одначе, щоб удовольнити закон, самого жадання замало. На суді вони б могли легко спростувати звинувачення або принаймні спробували б це зробити з чистим сумлінням. Але сама думка про це обурила Джоліона. Якщо він і не був її коханцем насправді, то був ним у мріях і знав, що вона згодна належати йому. Це сказало її обличчя. Ні, він не перебільшував її почуття. Вона вже пережила своє велике кохання, і, пам'ятаючи про свій вік, він не сподівався, що в неї спалахне таке почуття до нього. Але вона довіряє йому, прихильна до нього й, певна річ, відчуває, що він буде їй другом і захисником. Звичайно, вона не схоче, щоб він спростовував звинувачення, знаючи, як він її обожнює! Дяка богові, їй не властива та безглузда англійська моральність, яка відмовляється від щастя заради того, щоб відмовитися! Вона радо скористається нагодою звільнитись — після того, як сімнадцять років була похована живцем! Що ж до пересудів, то їх уже однаково не уникнути! Хоч вони й захищатимуться в суді, все одно про них піде слава. Джоліон міркував так, як має міркувати кожен Форсайт, коли його особисте життя опинилося під загрозою: якщо він має потрапити на шибеницю, то вже хоча б не через дрібницю! Більше того, свідчити під присягою, що вони не зробили жодного руху, не сказали жодного слова, котрі можна витлумачити, як вияв кохання, здавалося йому куди ганебнішим, аніж мовчки визнати себе винними в перелюбстві,— набагато ганебнішим, враховуючи його почуття, і так само тяжким і болісним для його дітей. Думка про те, що йому доведеться виправдовуватися перед суддею і дванадцятьма англійськими обивателями, пояснювати їм, що зустрічі в Парижі й прогулянки в Річмонд-парку були цілком невинні,— завдавала йому невимовного жаху. Брутальність і лицемірство цієї процедури; ймовірність того, що їм не повірять, змальована його уявою картина — вона, яку він вважав втіленням Природи й Краси, стоїть перед цими підозріливими завидющими очима,— все це здавалося йому страшенно гидким. Ні, ні! Спростовувати звинувачення — це тільки розважити лондонську публіку й підвищити тираж газет. У тисячу разів краще прийняти те, що посилає Сомс і боги!
«До того ж,— думав він, бажаючи бути цілком чесним,— хтозна, чи довго зміг би я терпіти таке становище навіть заради свого сина? В кожному разі, принаймні вона зможе звільнити свою шию з зашморгу». Заглиблений у ці думки, він майже не помічав важкої задухи. Небо затяглося хмарами, зробилося багряним, помережилось білими пасмами. Коли він входив у парк, важка краплина грозового дощу впала в куряву на дорозі й залишила на ній маленький, схожий на зірочку слід. «Оце маєш!— подумав він.— Уже гримить! Сподіваюся, вона не вийшла мені назустріч; зараз буде злива!» Але тієї ж хвилини він побачив Айріні, що підходила до брами. «Треба нам тікати до Робін-Гіла»,— подумав він.
Гроза пройшла над Полтрі о четвертій годині, й клерки в усіх конторах вітали її як бажаний перепочинок. Сомс саме пив чай, коли йому принесли листа:
«Шановний сер!
Форсайт проти Форсайт і Форсайта
Відповідно до Ваших настанов, раді повідомити Вас, що сьогодні ми вручили особисто повідомлення відповідачці й співвідповідачеві в цій справі у Річмонді й Робін-Гілі.
Щиро Ваші Лікмен і Лейвер»
Кілька хвилин Сомс непорушно дивився на листа. Відколи він дав ці розпорядження, йому постійно доводилося тамувати бажання скасувати їх. Така скандальна, така ганебна історія! Та й свідчення — принаймні ті, які довели до його відома,— здавалися йому аж ніяк не переконливими: в кожному разі, він дедалі менше вірив, що ті двоє справді винні. Але судовий позов безумовно підштовхне їх зробити фатальний крок, і ця думка завдавала йому невимовного болю. Цей нікчема здобуде її кохання, тим часом як він, Сомс, дістав відкоша! Чи не запізно! Тепер, коли його позов привів їх до тями, чи немає в нього якогось засобу їх роз'єднати? «Але якщо я не почну діяти відразу,— думав він,— то потім буде запізно, бо вони вже попереджені. Мабуть, треба побачитися з ним; треба поїхати до нього».
І, охоплений нервовим збудженням, він послав по «новомодний» таксомотор. Можливо, йому доведеться довго розшукувати цього суб'єкта, і лихий їх знає, що вони там надумалися після такого струсу! «Якби я належав до тих дурнів, які полюбляють театральні ефекти,— подумав він,— то, мабуть, узяв би з собою батіг чи пістолет абощо». Замість цього він узяв пачку паперів із справи «Маджені проти Вейка», збираючись прочитати їх дорогою. Він навіть не розгорнув їх, сидячи непорушно, підстрибуючи й похитуючись на сидінні, не помічаючи ні того, що йому дме в потилицю, ні запаху бензину. Він буде поводитися незалежно від поведінки того суб'єкта; головне — тримати себе в руках!
Коли він під'їхав до мосту Патні, Лондон уже почав вивергати юрми робочого люду; мурашник розповзався на всі боки. Скільки їх, тих мурашок, і кожна бореться за своє місце під сонцем, повсякчас ризикуючи, що її затопчуть у цій великій тисняві! І, мабуть, уперше в житті Сомс подумав: «Якби я схотів, то міг би втекти від усього цього! Мені-то що: я можу махнути на все рукою, жити, як мені до вподоби, тішитися життям! Ні! Людина не може ні з того ні з сього зректися звичного способу життя, оселитися десь на півдні Італії, розкидатися грішми, втратити репутацію, створювану десятками років. Суть людського життя полягає в тому, що людина набула і що прагне набути. Тільки дурні міркують інакше — дурні, соціалісти та розпусники!»
Таксомотор, набираючи швидкості, мчав повз заміські вілли. «Мабуть, не менше п'ятнадцяти миль за годину!— подумав Сомс.— Тепер люди будуть оселятися за містом». І він замислився над тим, як це позначиться на тих ділянках Лондона, що ними володіє його батько,— він сам ніколи не вкладав у це своїх грошей, остуджуючи свій азарт гравця купівлею картин. А машина мчала вперед, з'їжджаючи з гори повз Вімблдонську луку. Ці переговори! Звичайно, людина в п'ятдесят два роки, маючи дорослих дітей і посідаючи певне місце в суспільстві, не зважиться ризикувати своєю репутацією. «Він не схоче зганьбити своєї родини,— думав він.— Він любив свого батька так само, як я люблю свого, а вони були брати. Ця жінка всіх призводить до лиха — що в ній такого? І досі не можу збагнути». Таксомотор звернув на дорогу, що йшла понад лісом, і Сомс почув, як кує пізня зозуля,— чи не вперше цього року. Вони саме проїздили повз те місце, яке Сомс вибрав був для свого дому і яке так безцеремонно забракував Босіні, запропонувавши інше,— те, яке вибрав він сам. Сомс витяг хусточку й почав витирати обличчя й руки, глибоко вдихаючи повітря, щоб заспокоїтися. «Тримай себе в руках,—думав він.— Ну ж бо, тримай себе в руках!»
Автомобіль повернув на алею, яка могла б належати йому, і назустріч їм залунала музика. Він забув про його дочок.
— Можливо, я зразу ж повернусь,— сказав він шоферові,— а може, й затримаюся на деякий час.
І він подзвонив.
Йдучи слідом за покоївкою у вітальню, Сомс заспокоював себе думкою, що зустріч буде не така напружена завдяки присутності Джун або Голлі — тієї з них, хто там грає,— і він був страшенно вражений, побачивши Айріні й Джоліона: вона грала на фортепіано, а він слухав, сидячи в кріслі. Обоє зразу ж підвелися. Кров ударила Сомсові в голову — і вся його рішучість керуватися тими чи іншими настановами розуму зразу щезла безслідно. На обличчі його проступив похмурий вираз його суворих предків-фермерів, що жили біля моря покоління за поколінням аж до Пишного Доссета.
— Чудово!— мовив він.
Йому відповів тихий голос того суб'єкта:
— Тут не місце. Будь ласка, ходімо до кабінету.
І вони обоє пройшли повз нього за портьєру. В невеликій кімнаті, куди він зайшов слідом за ними, Айріні стала біля відчиненого вікна, а «нікчема» поряд із нею біля великого крісла. Сомс щосили грюкнув дверима, і той грюкіт нагадав йому давно минулий день, коли він багато років тому зачинив двері перед Джоліоном — зачинив перед ним двері, щоб той не втручався в його справи.
— Ну, то що ви можете сказати на своє виправдання?— мовив він.
У «нікчеми» вистачило зухвальства посміхнутися.
— Те, що ми одержали сьогодні, позбавило вас права запитувати. Мабуть, ви будете раді звільнити свою шию із зашморгу.
— Он як!— сказав Сомс— Ви так гадаєте? Я приїхав заявити вам, що розлучуся з нею, використовуючи всі можливості зганьбити вас обох, якщо ви не заприсягнетеся, що віднині припините всякі зустрічі.
Він здивувався, що говорить так гладенько, бо у нього плуталося в голові, а руки тремтіли. Жодне з них не відповіло, але йому здавалося, що в їхніх поглядах прозирнуло презирство.
— Ну то як,— сказав він,— як ви, Айріні?
Губи її заворушились, але Джоліон торкнув її за руку.
— Облиште її!— несамовито вигукнув Сомс.— Айріні, ви заприсягаєтеся?
— Ні.
— Он як! А ви?
— Тим більше ні.
— Отже, ви таки винні?
— Так, винні.
Це сказала Айріні своїм спокійним голосом і з тим непроникливим виглядом, який так часто доводив його до нестями; і, втративши самовладання, він вигукнув:
— Ви диявол!
— Ідіть геть! Геть із цього дому, а то я себе не стримаю!
Він ще й говорить про стриманість! Чи знає він, як стримує себе Сомс, щоб не схопити його за горлянку?
— Опікун,— мовив він,— що присвоює доручену йому власність! Злодій, що краде дружину свого кузена.
— Називайте мене, як завгодно. Ви вибрали свою дорогу, а ми вибрали собі свою. Ідіть геть!
Якби Сомс захопив із собою зброю, то цієї миті, напевне, пустив би її в хід.
— Ви мені за це заплатите!— сказав він.
— З великою радістю.
Збагнувши, з якою убивчою іронією перекрутив значення його слів син того, хто прозвав його Власником, онімілий Сомс дивився на нього з лютою ненавистю. Та це ж просто смішно!
Вони стояли один проти одного, стримувані якоюсь таємничою силою. Стусани були ні до чого, а слова були тут марні. Але він не міг, не знав, як повернутися й вийти. Його очі невідривно дивилися на обличчя Айріні — це ж востаннє він бачив це фатальне обличчя; без усякого сумніву, востаннє!
— Ви...— сказав він раптом.— Сподіваюся, ви вчините з ним так, як вчинили зі мною,— оце і все.
Він побачив, як вона здригнулася, і з почуттям, схожим чи то на тріумф, чи на полегкість, рвучко відчинив двері, пройшов через хол і сів у авто. Він відхилився на спинку, заплющив очі. Зроду ще він не був такий близький до вбивства, ніколи не втрачав так самовладання, що було його другою натурою. У нього було якесь оголене, моторошне почуття, наче він лишився без краплини снаги; життя здавалося позбавленим усякого сенсу, мозок наче застиг. У машину яскраво світило сонце, але йому було холодно. Сцена, яку він щойно пережив, уже відійшла в минуле, прийдешнє ще не набрало плоті й крові, він не мав на що спертися; його проймав страх, ніби він лежав на самісінькому краєчку прірви, ніби ще один легенький поштовх — і він збожеволіє. «Не така в мене вдача,— думав він.— Не можна мені... Не така в мене вдача». Авто мчало дорогою, і повз нього пробігали дерева, будинки, люди, але все це було позбавлене всякого сенсу. «Щось мені недобре,— думав він.— Піду-но я в турецьку лазню. Ще трохи, і зі мною сталося б щось жахливе. Це нікуди не годиться». Авто прогуркотіло через міст на Фулгем-род, доїхало до Гайд-парку.
— До лазні Гаммама,— сказав Сомс.
Дивно, що такого теплого літнього дня так кортить погрітися! Входячи в парильню, він зустрів Джорджа Форсайта, що виходив звідти червоний, лиснючий.
— Здоров!— сказав Джордж,— До яких це ти готуєшся змагань? У тебе ж нема зайвої ваги.
Блазень! Сомс проминув його, посміхаючися своєю кривою посмішкою. Лежачи на спині й занепокоєно розтираючи собі тіло, що ніяк не пітніло, він подумав: «Нехай собі сміються! Не можна доходити до такої нестями. Це мені вадить!»
VII. ЛІТНЯ НІЧ
Коли Сомс вийшов, у маленькому кабінеті запанувала мертва тиша.
— Дякую вам за великодушну брехню,— раптом сказав Джоліон.— Ходімо надвір: повітря тут уже не те.
Він і вона мовчки походжали під довгим високим південним муром, біля якого шпалерами росли персики. Старий Джоліон посадив був кілька кипарисів між цією порослою травою терасою і похилим лужком, заквітчаним жовтцем і великими стокротками; кипариси помалу міцніли й росли, і тепер, через дванадцять років, їхні темні конічні верхівки створювали враження справжнього італійського краєвиду. У мокрих кущах стиха пурхали пташки; в небі шугали прудкі ластівки, і їхні тільця вилискували сталево-синіми барвами; трава пружинилася під ногами, свіжо-зелена після дощу; метелики ганялися один за одним. Після тієї жахливої сцени тихий спокій природи здавався до болю прекрасним. Під залитим сонячним промінням муром простягалася вузька грядка, де росли резеда й братки, і звідти линуло тихе дзижчання бджіл, що створювало тло всім іншим звукам: муканню корови, що тужила за своїм телям, голосу зозулі, яка кувала на бересті за лугом. Хто міг би подумати, що там далі, на відстані лише десяти миль, починається Лондон — цей Лондон Форсайтів з його багатством і убогістю, брудом і гамором, із безладно розкиданими кам'яними острівцями краси серед сірого моря цегли й тиньку? Цей Лондон, який був свідком трагедії Айріні й Джоліонових поневірянь; це павутиння; ця розкішна арена інстинкту власності!
І, ходячи з Айріні, Джоліон міркував над Сомсовими словами: «Сподіваюся, ви вчините з ним так, як вчинили зі мною». Це залежатиме від нього самого. Чи може він покластися на себе? Чи дозволить Форсайтові його натура приборкати свій потяг поневолювати те, чим він захоплюється? Чи може краса довіритися йому? Чи не краще їй бути тільки рідкою гостею, що приходить, коли їй заманеться, віддаючися лише на кілька скороминущих хвилин, і повертається, коли схоче? «Ми плем'я, що все псує!— думав Джоліон.— Ми скупі й жадібні; цвіт життя може зів'янути в наших руках. Нехай вона приходить, коли на те буде її воля, а проти своєї волі хай зовсім не приходить. Хай я буду її підпорою, її захистком і ніколи, ніколи її кліткою».
Вона була проблиском краси в його сні. Чи пройде він тепер крізь завісу й здобуде її? Чи зможе він прорвати пишну запону власницького духу, щільний покров власництва, що відгороджує від краси ту чорну фігурку, яка втілила його й Сомса,— і увійти в країну, яку бачив уві сні, і знайти там щось дійсне, а не тільки витвір фантазії? «О боже,— думав він,— я не хочу, не хочу привласнювати й нищити красу!»
Проте за обідом їм довелося обмірковувати, як краще повестися в цьому ділі. Сьогодні вона повернеться до готелю, але завтра він повезе її в Лондон. Йому треба дати настанови своєму повіреному — Джекові Герінгу. Не слід чинити ані найменших перешкод судовому процесу. Грошова компенсація, признання вини, судові витрати,— треба піти на все, погодитися з усім відразу, аби тільки вона нарешті вирвалася із зашморгу! Завтра ж він поговорить із Герінгом — вони поїдуть до нього разом. А тоді — за кордон, щоб не лишилося ніяких сумнівів, щоб суд мав проти них скільки завгодно доказів, щоб її брехня стала правдою. Він поглянув на неї, і його захопленим очам здалося, що перед ним сидить не просто жінка. Дух світової краси, глибокий, загадковий, який художники минулого — Тіціан, Джорджоне, Ботічеллі — вміли збагнути й передати в обличчях своїх жінок,— цей невловимий дух, здавалося, ожив у її чолі, косах, устах і очах.
«І все це буде моє!—думав він.— Мені страшно!»
По обіді вони пішли на терасу пити каву. Вони сиділи довго, тішачися чудовим вечором і дивлячись, як повільно западає літня ніч. Було тепло, як удень, і пахло липовим цвітом — цього літа липа розцвіла дуже рано. Над ними літали два кажани з ледь чутним таємничим шарудінням. Він поставив стільці перед вікном кабінету, і нічні метелики пурхали повз них, приваблені тьмяним світлом у кімнаті. Вітру не було, і жодний листок не шелеснув на старому дубі за двадцять кроків від них! З-за гаю зійшов місяць майже вповні, і його сяйво почало змагатися з електричним світлом; місячне сяйво перемогло, і воно затопило сад своїми сріблистими барвами, скрадаючись по плитах доріжки, сягнуло їхніх ніг, поповзло вгору, змінило їхні обличчя.
— Ну, досить,— сказав нарешті Джоліон,— а то ви перевтомитеся. Ходімо. Покоївка проведе вас у кімнату Голлі,— і, зайшовши до кабінету, він подзвонив.
З'явилася покоївка й подала йому телеграму. Дивлячись услід їй і Айріні, він подумав: «Напевно, телеграма прибула добру годину тому, а вона її не принесла нам! Це неспроста! Ну що ж, скоро нас повісять по заслузі!» І, розпечатавши телеграму, він прочитав:
«Джоліонові Форсайту, Робін-Гіл. Ваш син помер безболісно 20 червня. Глибоко співчуваємо»— і якесь незнайоме прізвище.
Він впустив телеграму, крутнувся і став непорушно. Місяць світив на нього; метелик черкнувся об його обличчя. За останній час це був перший день, коли він не думав майже безнастанно про Джоллі. Він рушив наосліп до вікна, стукнувся об старе крісло — батькове крісло — і сів на бильце. Він сидів згорбившись й дивився в темряву. Згас як свічка, далеко від рідного дому, від любові, сам-самісінький, у пітьмі! Його синок! З самого малку завжди такий добрий до нього, такий лагідний! Двадцять років — і впав, як скошена билина, на самому порозі життя! «Сказати правду, я не знав його,— думав Джоліон,— і він не знав мене, але ми любили один одного. А любов — це найважливіше в світі».
Вмерти на чужині, без рідних, тужачи за рідною домівкою! Думка про це викликала в його форсайтівському серці ще гостріший біль і розпач, аніж сама смерть. Ані прихистку, ані піклування, ані ласки в смертну годину! І вся його глибоко вкорінена родинна гордість, любов до сім'ї, інстинктивна вірність своїй плоті й крові, яка була така міцна у старого Джоліона — така міцна у всіх Форсайтів,— все це збурилося, спливало кров'ю від думки про самотню синову смерть. Краще б він загинув у бою, не встигнувши затужити за ними, покликати їх, можливо, в передсмертному маренні!
Місяць сховався за дубом, ожививши його своїми чарами, і він, здавалося, спостерігав за ним — старий дуб, на якого його син так любив вилазити, з якого він колись упав і забився, але не плакав!
Рипнули двері. Він побачив Айріні; вона зайшла, підняла телеграму й прочитала її. Він почув, як зашелестіла тихо її сукня. Вона стала навколішки біля нього, і він примусив себе всміхнутися до неї. Вона простягла руки й прихилила його голову собі на плече. Її пахощі й тепло оповили його; і поволі її близькість заполонила все його єство.
VIII. ДЖЕЙМС ЧЕКАЄ
Упрівши так, що на душі в нього запанував спокій, Сомс пообідав у клубі «Поступ» і подався на Парк-лейн. Батько його нездужав останнім часом. Усе це треба від нього приховати! Досі Сомс ніколи не усвідомлював, наскільки його стримує страх звести Джеймса в могилу і як тісно цей страх переплітався з побоюванням викликати скандал. Його любов до батька, яка завжди була глибока, останніми роками зміцніла ще більше, бо він розумів, що Джеймс, доживаючи віку, дивиться на нього, як на єдину свою підпору. Страшно подумати, що той, хто все своє життя поводився так обачно й так багато зробив на славу свого прізвища, яке стало майже символом заможності й респектабельності,— перед самою смертю побачить його у всіх газетах. Це однаково, що стати підсобником смерті, цього найзаклятішого ворога Форсайтів. «Треба розказати матері,— думав він.— А коли справу розглядатиме суд, доведеться ховати від нього газети. Він майже нікого не бачить». Відімкнувши двері власним ключем, Сомс пішов нагору сходами й раптом почув гомін на площадці третього поверху. До нього долинув материн голос:
— Ти застудишся, Джеймсе. Чому ти не можеш спокійно зачекати?
Батько відповідав:
— Зачекати? Я завжди чекаю. Чому він не приходить?
— Ти можеш поговорити з ним завтра вранці. Нема чого стовбичити на сходах.
— Я певен, що він піде прямо до своєї кімнати. Я не засну.
— Ну ходімо, Джеймсе. Тобі треба в ліжко.
— Еге! Хтозна, може, я й не доживу до завтрашнього ранку.
— Тобі не доведеться чекати до завтрашнього ранку: я приведу його до тебе, як тільки він з'явиться. Прошу тебе, заспокойся!
— Ти знову своєї — тобі аби спокій. Він може зовсім не прийти.
— Але ж, коли він не прийде, ти не спіймаєш його, стоячи тут у халаті.
Сомс дійшов до останнього повороту сходів і побачив високу, закутану в стьобаний халат з брунатного шовку батькову постать, що перехилилася через поруччя. Світло падало на його сріблясте волосся й баки, немовби вінчаючи його ореолом.
— Ось і він!— почув він батьків голос, у якому звучала образа, і з дверей спальні долинула заспокійлива материна відповідь:
— Ну й чудово. Заходь, я розчешу тобі волосся.
Джеймс поманив його кощавим скрюченим пальцем — здавалося, то манить кістяк — і зник за дверима спальні.
«В чім річ?— думав Сомс.— Що він міг дізнатися?»
Батько сидів перед туалетним столиком боком до дзеркала, а Емілі поволі водила двома оправленими в срібло щітками, розчісуючи його волосся. Вона робила це кілька разів на день, бо ця процедура діяла на Джеймса так само, як на кота, коли йому чухають за вухом.
— Нарешті ти прийшов!— мовив він.— Я тебе чекав.
Сомс погладив йому плече і, взявши срібний гачок застібати черевики, подивився на пробу.
— Ну як?— сказав він.— Виглядаєте ви трохи краще.
Джеймс похитав головою.
— Я хочу тобі дещо сказати. Твоя мати про це ще не чула.
Він промовив це таким ображеним тоном, наче Емілі сама була винна в тому, що він їй нічого не сказав.
— Твій батько весь вечір ніби сам не свій. Не знаю, з якого приводу.
Щітки стиха шелестіли, вторуючи її заспокійливому голосу.
— Ні! Ти анічогісінько не знаєш,— сказав Джеймс.— Це тільки Сомс може мені сказати.
І, втупивши в сина свої сірі очі, в яких застигла болісна напруга, він промурмотів:
— Я вже старий, Сомсе. В моєму віці ні в чому не маєш певності. Я можу померти навіть завтра. Залишиться сила грошей. Рейчел і Сісілі не мають дітей, Вел на війні, й цей нікчема, його батько, захопить усе, що зможе. А Імоджен, чого доброго, може попастися в руки якомусь жевжикові.
Сомс слухав неуважно — все це йому вже доводилося чути. «Чш-чш!»— шелестіли щітки.
— Якщо це все!..— мовила Емілі.
— Все!— вигукнув Джеймс.— То дрібниця, я тільки підходжу до суті.— І знову його очі болісно втупилися в Сомса.— Я думаю про тебе, синку. Ти повинен розлучитися.
Ці слова, що їх Сомс аж ніяк не сподівався почути з батькових уст, майже порушили його самовладання. Він знову швидко перевів погляд на гачок, а Джеймс, ніби вибачаючись, швидко провадив:
— Не знаю, що з нею сталося: кажуть, що вона за кордоном. Твій дядько Свізін захоплювався нею — він був дивак.— Джеймс завжди називав так свого покійного брата-близнюка. Колись їх називали Гладкий і Худий.— Вона, певна річ, живе не сама.
І, зробивши цей узагальнюючий висновок щодо впливу краси на людську природу, він замовк, утупивши в сина свої недовірливі, як у птаха, очі. Сомс теж мовчав. «Чш-чш!»— шелестіли щітки.
— Не треба хвилюватися, Джеймсе! Сомс і сам знає, що йому робити. Це його справа.
— Ох!— зітхнув Джеймс, і це зітхання вихопилося з глибини його душі.— Але ж у мене є капітал, і в нього теж, до кого він перейде? А коли Сомса не стане, то зникне наше ім'я.
Сомс поклав гачок на помережану рожевим шовком скатерку, якою був накритий туалетний столик.
— Ім'я?— перепитала Емілі.— Але ж залишаться інші Форсайти.
— А що мені з того?— пробурчав Джеймс.— Я лежатиму в могилі, й нікого не буде, якщо він знову не одружиться.
— Ваша правда, тату,— спокійно мовив Сомс.— Я порушив справу про розлучення.
Очі Джеймса мало не вилізли з орбіт.
— Що?— вигукнув він.— Ось бачите! Ніхто нічого мені не розказує.
— А хто міг подумати, що ти цього хочеш?— сказала Емілі.— Мій хлопчику, це така несподіванка, через стільки років.
— Буде скандал,— бурмотів Джеймс, наче сам до себе.— Але я нічого не можу вдіяти. Не дави так щіткою. Коли ж буде суд?
— До літніх канікул. Вона вирішила не захищатися. Джеймс заворушив губами, роблячи таємні розрахунки.
— Я не доживу до того, щоб побачити свого внука,— промурмотів він.
Емілі перестала чесати.
— Звичайно, доживеш, Джеймсе. Сомс зробить усе якомога швидше.
Настала довга мовчанка. Зрештою Джеймс простяг руку.
— Ану подай мені одеколон,— і, підносячи його до носа, він підставив синові чоло.
Сомс нахилився й поцілував його в те місце, де починало рости волосся. Джеймсове обличчя ледь здригнулося й розгладилось, наче вся його тривога раптом ущухла.
— Я лягаю спати,— сказав він.— Я не читатиму газет, коли це розпочнеться. Газети — то справжня бридота, але я не можу спокійно сприймати їх, бо я занадто старий.
Дивно розчулений, Сомс пішов до дверей; він почув, як батько сказав:
— Ну й стомився ж я. Молитися буду в ліжку.
А мати відповіла:
— Чудово, Джеймсе; там тобі буде куди зручніше.
IX. ЗВІЛЬНИВСЯ З ПАВУТИННЯ
На форсайтівській біржі звістка про смерть Джоллі, ім'я якого з'явилося в списку інших загиблих солдатів, викликало суперечливі почуття. Дивно було прочитати, що Джоліон Форсайт (він п'ятий успадкував це ймення по прямій лінії) помер від хвороби, служачи батьківщині, й не мати змоги вважати це особистим горем. Це оживило давню неприязнь до його батька за те, що він відцурався їх. Бо престиж старого Джоліона стояв так високо, що ніхто з інших Форсайтів не зважився б сказати,— хоч цього й можна було сподіватися,— що це вони припинили стосунки з його нащадками через їхню негідну поведінку. Звичайно, новина ця підвищила інтерес до Вела й збільшила побоювання щодо нього; однак Вел носив ім'я Дарті, й навіть якби він загинув у бою або його нагородили хрестом Вікторії, все-таки це вразило б їх не так, як тоді, коли б він носив ім'я Форсайт. Навіть загибель або слава Гейменів не могла б їх задовольнити. Їхня родинна гордість почувала себе ошуканою.
Звідки пішла чутка по те, що скоро станеться «одна страшенно неприємна подія, моя люба», ніхто не міг сказати, а менше за всіх Сомс, який тримав усе в таємниці. Можливо, чиєсь око помітило у списку судових справ «Форсайт проти Форсайт і Форсайта» й співставило це з «Айріні в Парижі з русявою бородою». Можливо, яка-небудь із стін на Парк-лейн мала вуха. Факт залишався фактом: те, що родинній гордості готується удар, вже було відомо — про це шепотілися старі, це обговорювала молодь.
Сомс, роблячи черговий недільний візит до Тімоті,— він ішов туди з передчуттям того, що коли відбудеться суд, то настане кінець візитам,— як тільки переступив поріг кімнати, зразу відчув: тут усе знають. Само собою, ніхто не насмілився говорити про це в його присутності, але всі четверо присутніх Форсайтів затамували дух, усвідомлюючи, що ніщо не може перешкодити тітоньці Джулі поставити всіх у незручне становище. Вона так жалісно дивилася на Сомса, так часто затиналася, уриваючи свою мову, що тітонька Гестер вибачилась і пішла: їй, мовляв, треба промити око Тімоті, бо в нього починається ячмінь. Сомс зберігав незворушний, дещо гордовитий вигляд і сидів недовго. Він вийшов, насилу стримуючи прокляття, хоч на його блідих вустах грала легенька посмішка.
На щастя для його розуму, який мучився думкою про близький скандал, він день і ніч займав його планами свого відходу від справ,— йому-бо довелося зважитись на таке сумне рішення. Дивитися в очі всім цим людям, що знали його як обережного, розважливого порадника,— після цього ні в якому разі! Сумлінність і гордість, які так дивно, так тісно перепліталися в ньому з нечутливістю власника, не могли з цим примиритися. Він залишить свою практику, житиме на спочинку, купуватиме картини, здобуде собі репутацію відомого колекціонера,— зрештою, душа його завжди лежала більше до цього діла, ніж до адвокатської діяльності. Щоб здійснити це, тепер уже твердо ухвалене рішення, йому треба підготувати об'єднання своєї контори з іншою адвокатською фірмою так, щоб ніхто про те не довідався, бо інакше це викличе цікавість у людей і заздалегідь кине на нього тінь неслави. Він зупинив свій вибір на фірмі «Каткот, Голідей і Кінгсон», два компаньйони якої померли. Повна назва фірми після об'єднання мала б бути «Каткот, Голідей, Кінгсон, Форсайт, Бастард і Форсайт». Але після суперечок про те, хто з мертвих і досі має вплив серед живих, було вирішено обмежитися іменами Каткота, Кінгсона і Форсайта, з яких Кінгсон буде активним, а Сомс пасивним партнером. За своє ім'я, престиж і клієнтів Сомс мав одержувати чималі гроші.
Одного вечора він, як і годиться людині, що досягла такого важливого етапу своєї кар'єри, зробив підрахунки, з'ясовуючи свою вартість, і, взявши до уваги максимальне зниження цінностей під час війни, виявив, що його власність коштує приблизно сто тридцять тисяч фунтів. По смерті батька, якої, на жаль, уже не довго чекати, він одержить іще принаймні п'ятдесят тисяч, а його річні витрати ледве сягали двох тисяч. Стоячи серед своїх картин, він бачив перед собою майбутнє, багате на вигідні покупки, які йому пощастить робити завдяки набутій здібності вгадувати швидше за інших. Продаючи те, що цінуватиметься дедалі більше, й використовуючи свою інтуїцію, яка, напевно, підкаже йому, як будуть змінюватися смаки публіки, він збере чудову колекцію, яка по його смерті перейде до держави під назвою «Форсайтів дар».
Якщо йому пощастить дістати розлучення, він уже вирішив, як повестися з мадам Ламот. Він знав, що вона плекає лиш одну мрію: жити на ренту в Парижі біля своїх внуків. Він купить ресторан «Бретань» за добру ціну. Мадам житиме в Парижі, як королева-мати, на проценти зі свого капіталу, який вона вкладе на власний розсуд. (Між іншим Сомс збирався поставити на її місце здібного управителя, щоб ресторан давав йому добрий прибуток. В Сохо криються великі можливості). На ім'я Аннет він пообіцяє перевести п'ятнадцять тисяч фунтів — зумисно чи ні, якраз ту суму, що її старий Джоліон відписав «тій жінці».
З листа, якого Джоліонів повірений надіслав до його повіреного, він довідався, що «ті двоє» в Італії. І перед своїм від'їздом вони дали нагоду встановити, що живуть разом в одному лондонському готелі. Справа ясна як божий день, суд її вирішить за якісь півгодини; але за ці півгодини він, Сомс, пройде крізь пекельні муки; а коли минуть ці півгодини, всі ті, хто носить ім'я Форсайт, відчують, що троянда вже одцвіла. На відміну від Шекспіра він не плекав ілюзій, що хоч як назви троянду, пахнутиме вона завжди однаково. Ім'я — це власність, реальна повноцінна частка майна, вартість якого відтоді зменшиться відсотків принаймні на двадцять. Якщо не рахувати Роджера, що колись відмовився виставити свою кандидатуру в парламент, та — іронія долі!— Джоліона, який був відомим художником, жоден із Форсайтів не став визначною особою. Але саме той факт, що серед них не було знаменитостей, і звеличував їхнє ім'я. Це було приватне ім'я, вельми індивідуальне, і воно було його власністю, набридливий поголос ніколи не використовував його для доброго чи злого діла. Він, а також кожен інший член їхньої родини, володів ним неподільно, розумно, таємно, не допускаючи ніякого стороннього ока, крім тих випадків, коли треба було повідомити про їхні народження, одруження та смерті. І за ці кілька тижнів тяжкого чекання, коли він сам готувався зректися закону, у нього зародилася до цього закону невимовна відраза,— так глибоко обурювало його те, що закон порушить недоторканність його імені, вчинить над ним насильство, бо він, Сомс, хоче продовжити своє ім'я законним чином. Жахлива несправедливість усього цього викликала в ньому лють, яку постійно доводилося стримувати. Він прагнув лиш одного: жити бездоганно чесним родинним життям, а тепер йому доведеться давати свідчення перед судом після цих порожніх безплідних років і признатися в тому, що він не спромігся втримати дружину,— викликати жаль, зловтіху людей свого кола. Все пішло шкереберть. Вона й цей нікчема мусили б страждати, а вони живуть собі в Італії! За ці тижні закон, якому він так вірно служив, який він так шанував, вважаючи його вартівником власності, почав здаватися йому жалюгідною дурницею. Що може бути безглуздіше, ніж сказати чоловікові: «Володій своєю дружиною»,— а тоді покарати його, коли хтось незаконно забере її у нього? Невже закон не знає, що людині властиво берегти своє ім'я, як зіницю ока, що куди ганебніше стати рогоносцем, ніж спокусником? Він по-справжньому заздрив Джоліонові, який завоював собі таку репутацію, здобувши перемогу там, де він, Сомс, зазнав невдачі. До того ж його тривожило питання про грошову компенсацію. Йому хотілося провчити цього нікчему, але він пригадував кузенові слова: «З великою радістю»,— і його шпигала думка, що, вимагаючи компенсації, він дошкулить не Джоліонові, а самому собі; у нього було передчуття, що Джоліон заплатить ті гроші з великим задоволенням,— адже він украй розбещений. До того ж вимагати компенсації не зовсім зручно. Але вимога компенсації включена в позов майже автоматично; і в міру того як наближалася година суду, Сомс дедалі ясніше бачив у цьому ще один хитрий виверт нечутливого криводушного закону, виверт, який мав на меті виставити його в смішному світлі, щоб люди могли глузувати з нього й казати: «Авжеж, він одержав за неї добрі гроші!» Тому він дав вказівку своєму адвокатові, щоб той заявив: ці гроші підуть на притулок для пропащих жінок. Сомс довго вишукував підхожу добродійну установу, але, вибравши зрештою цю, тепер часто прокидався вночі й думав: «Ні, це не те, що треба: мій вибір звучатиме занадто сенсаційно й приверне загальну увагу. Щось не таке помітне, добропорядніше». Він не дуже полюбляв собак, а то вибрав би їх; і, дійшовши до відчаю,— його знання в галузі добродійництва були дуже обмежені,— вирішив обдарувати сліпих. Це навряд чи видасться недоречним, і це заохотить присяжних призначити значно більшу компенсацію.
Чимало позовів випали з черги, яка цього літа була на диво невелика, і суд мав розглянути його справу ще до першого серпня. В ці напружені дні чекання його єдиною розрадою була Вініфред. Вона співчувала йому, як людина, що сама зазнала подібних прикрощів, і він їй довіряв, знаючи, що вона не викаже його таємниці Дарті. Цей мерзотник тільки зрадів би! Наприкінці липня, напередодні процесу Сомс зайшов до Вініфред. Вони не змогли виїхати з міста бо Дарті розтринькав гроші, призначені на літній відпочинок, а Вініфред не зважувалася звернутися до батька, поки він очікував, що ніхто йому нічого не скаже про Сомсову справу.
Сомс застав її з листом у руці.
— Від Вела?— похмуро запитав він.— Що він пише?
— Він пише, що одружився,— відповіла Вініфред.
— Господи, з ким?
Вініфред глянула на нього.
— З Голлі Форсайт, Джоліоновою донькою.
— Що?
— Він узяв відпустку й побрався з нею. Я навіть не знала, що вони знайомі. Незручно виходить, правда?
Сомс коротко засміявся, почувши це характерне для його сестри применшення.
— Незручно! Гадаю, вони навряд чи довідаються про це, аж поки вернуться в Англію. Нехай краще залишаються там. Цей суб'єкт дасть їй грошей.
— Але я хочу, щоб Вел повернувся,— мовила Вініфред майже жалібно.— Він потрібен мені; мені легше, коли він зі мною.
— Я знаю,— промурмотів Сомс.— А як тепер поводиться Дарті?
— Могло бути й гірше; і все через гроші. Сомсе, ти хочеш, щоб завтра я була присутня в суді?
Сомс простяг їй руку. Цей жест так ясно виявив його самотність, що вона потиснула її обома руками.
— Не сумуй, любий. Коли все скінчиться, тобі зразу полегшає.
— Не знаю, чим я завинив,— хрипко сказав Сомс.— Я нічого не зробив. Все пішло шкереберть. Я люблю її, завжди любив.
Вініфред побачила, що на губі в нього виступила кров, і це глибоко її зворушило.
— Звичайно,— сказала вона,— із самого початку вона повелася дуже негарно. Але що мені робити з цим Веловим одруженням, Сомсе? Я не знаю, що писати йому в такій ситуації. Ти ж бачив цю дівчину. Вона гарна з лиця?
— Так, гарна,— відповів Сомс.— Темні коси, і в ній є щось аристократичне.
«Здається, не так воно все й погано,— подумала Вініфред.— Джоліон має добрий смак».
— Оце-то морока,— сказала вона.— Що скаже батько?
— Не треба йому розповідати,— мовив Сомс.— Війна вже скоро скінчиться, то нехай краще Вел залишиться там і заведе собі ферму.
Це було однаково, якби він заявив, що племінник пропав навіки.
— Я ще нічого не сказала Монті,— тужливо прошепотіла Вініфред.
Суд почав розглядати справу десь опівдні наступного дня і закінчив її майже за півгодини. Сомс — блідий, елегантний, з сумними очима, став перед судом; він так перестраждав до того, що вже не міг відчувати болю. Як тільки оголосили постанову про розлучення, він устав і вийшов із суду.
Ще чотири години, і публіка знатиме про його сімейні справи! «Повірений розлучається з дружиною!» Байдужість в його душі змінилася гіркою, глухою злістю. «До біса їх усіх!— подумав він.— Я не хочу втікати. Я буду поводитися так, наче нічого не сталося». І, поринувши в задуху Фліт-стріт і Ладгейт-Гіл, він подався пішки до свого клубу в Сіті, поснідав і вернувся в контору. Цілий день він працював, не підводячи голови.
Виходячи з контори, він побачив, що його клеркам уже все відомо, і зустрів їхні мимовільні погляди з таким іронічним виразом, що вони відразу повідводили очі. Перед собором святого Павла він зупинився купити найаристократичнішу з вечірніх газет. Так! Ось про нього! «Відомий адвокат розлучається з дружиною. Співвідповідач — двоюрідний брат. Грошову компенсацію пожертвувано сліпим»,— так, це не минуло їхньої уваги! Дивлячись на обличчя перехожих, він думав: «Мабуть, ви знаєте!» І раптом у нього якось дивно запаморочилося в голові, наче там закрутилася карусель.
Що це з ним діється? Він піддається слабкості! Він не повинен цього робити! Він захворіє. Не треба думати! Він поїде додому, на Темзу, буде веслувати, рибалити. «Я не хочу злягти»,— подумав він.
Раптом він пригадав, що йому треба зробити якусь важливу справу, перш ніж виїхати з міста. Мадам Ламот! Він мусить пояснити їй порядок закону. Мине ще шість місяців, перш ніж він стане цілком вільним! Але він не хотів бачити Аннет! І він провів рукою по голові — вона була дуже гаряча.
Він звернув на Ковент-Гарден. Цього спекотливого липневого дня повітря старого ринку було так просякнуте смородом покидьків, що Сомса занудило, і Сохо здалося йому більше, ніж будь-коли, гидким закутком, де кишать усякі шахраї. Лише ресторан «Бретань», чистенький, гарно пофарбований, зі своїми синіми діжечками й карликовими деревами, стояв наче острівець, зберігаючи свою французьку гідність. Саме була година затишшя, і бліді чепурні офіціантки накривали столики до обіду. Сомс пройшов до помешкання мадам Ламот і постукав. На його досаду, двері відчинила Аннет. Вона була теж бліда, змучена спекою.
— Ми так давно вас не бачили,— сказала вона мляво.
Сомс усміхнувся.
— На превеликий жаль, я був зайнятий. Де ваша мати, Аннет? У мене є для неї новини.
— Мами немає вдома.
Сомсові здавалося, що вона поглядає на нього якось дивно. Що їй стало відомо? Невже мати розказала їй усе? Він напружено розмірковував над цим і раптом відчув, що в голові в нього запаморочилося. Схопившися за край столу, він мов крізь туман побачив, що Аннет підійшла до нього й що погляд її прояснів від подиву. Він заплющив очі й сказав:
— Усе гаразд. Мабуть, мені стало млосно від сонця.
Від сонця! Насправді йому стало млосно від темряви! Голос Аннет, по-французькому спокійний і розважливий, промовив:
— Сідайте, вам зразу полегшає.
Її рука натиснула його плече, і Сомс сів у крісло. Коли темрява розсіялася, він розплющив очі й побачив, що вона дивиться на нього. Який незбагненний і дивний вираз для двадцятирічної дівчини!
— Вам уже краще?
— Нічого страшного,— відповів Сомс.
Інстинкт попереджував його, що, виявляючи перед нею слабкість, він шкодить собі — досить того, що він набагато старший за неї. Аннет може привабити лише сильна воля; за останні місяці він багато втратив через свою нерішучість — але більше він не може втрачати. Він устав і мовив:
— Я напишу вашій матері. Я збираюся пожити в своєму домі над Темзою, влаштую собі довгий відпочинок. Мені б хотілося, щоб ви обидві приїхали до мене в гості. В цю пору там найкраще. Ви згодні, правда?
— Нам буде дуже приємно.
Таке миле гаркаве «р», але ніякого ентузіазму. І він додав засмученим тоном:
— На вас також діє спека, правда, Аннет? Річкове повітря вам піде на користь. До побачення.
Аннет нахилилася вперед. В цьому русі відчувалося щось схоже на каяття.
— А ви зможете йти? Хочете, я дам вам кави?
— Ні,— твердо відповів Сомс.— Дайте мені вашу руку.
Вона простягла руку, і Сомс підніс її до уст. Коли він подивився на неї, на обличчі її знову був той дивний вираз. «Нічого не розумію,— думав він, виходячи на вулицю.— Але не треба думати, не треба турбуватися».
Проте він таки турбувався, прямуючи до Пел-Мел. Англієць, не її віри, вже немолодий чоловік, який зазнав сімейної катастрофи,— що він міг дати їй? Тільки багатство, становище в суспільстві, спокійне життя, успіх у товаристві! Це багато, але чи досить цього для вродливої двадцятирічної дівчини? Він усвідомлював, що майже не знає Аннет. До того ж французька вдача її матері та й самої Аннет викликала в ньому якийсь дивний острах. Вони чудово знають, чого їм треба. Вони майже Форсайти. Вони ніколи не поженуться за тінню, не випустять з рук реальної можливості!
Величезне зусилля, якого йому довелося докласти, щоб написати коротеньку записку мадам Ламот, коли він прийшов до клубу, ще раз показало йому, що сили його остаточно вичерпалися.
«Шановна пані (писав він).
Із вкладеної в конверт газетної вирізки Ви побачите, що сьогодні я домігся судової постанови про моє розлучення. Проте за англійськими законами я не маю права одружитися знову, аж поки мине шість місяців і постанову буде стверджено. Тим часом я прошу Вас вважати мене офіційним претендентом на руку Вашої дочки. За кілька днів я напишу Вам знову й проситиму вас обох приїхати в гості до мого дому над Темзою.
Залишаюся, шановна пані, щиро Ваш Сомс Форсайт»
Запечатавши й відправивши листа, він пішов у їдальню. Трьох ложок супу цілком вистачило, щоб переконати його, що їжа йому не йде; тож він послав по кеб, поїхав на Педдінгтонський вокзал і сів у перший поїзд, що йшов до Редінга. Він прибув до свого дому, коли тільки-но зайшло сонце, і вийшов на лужок. Повітря було напоєне пахощами гвоздики, що цвіла по краях клумб. З річки віяло прохолодою.
Спочинок, спокій! Хай бідолаха спочине! Хай турбота, сором і гнів не шугають у нього в думках, наче хижі нічні птахи! Як голуби, що дрімають на сідалі в своєму голубнику, як пухнасті звірі в лісах на тому боці річки й простий люд у своїх хатах, як дерева й сама річка, що швидко побіліла у вечірніх сутінках, як потемніле волошково-синє небо, де вже займаються зорі,— хай він забуде самого себе й спочине!
X. ПРОЩАННЯ З ВІКОМ
Одруження Сомса з Аннет відбулося в Парижі в останній день січня 1901 року з такою потайністю, що навіть Емілі довідалася про цю подію тільки тоді, коли вона вже сталася. На другий день по весіллі він привіз її в один із тих затишних лондонських готелів, де за більшу плату одержуєш менше, ніж десь-інде. Її врода, оправлена в найкращі паризькі туалети, давала йому більше задоволення, ніж якби він придбав чудову порцеляну або коштовну картину; він нетерпляче дожидав хвилини, коли покаже її на Парк-лейн, на Грін-стріт або у Тімоті.
Якби хтось запитав його в ті дні: «Скажіть по правді, чи ви закохані в цю дівчину?»— він би відповів: «Закоханий? А що таке кохання? Якщо ви питаєте, чи відчуваю я до неї те, що відчував до Айріні в ті давні дні, коли я вперше зустрів її і вона відмовила мені; коли я зітхав, і страждав, і не міг заспокоїтися ні на мить, аж поки вона поступилася,— то ні! Якщо ви питаєте, чи я милуюся її молодістю й красою і чи хвилюються злегка мої почуття, коли я дивлюся на неї,— то так! Чи думаю я, що вона буде мені достойною дружиною й хорошою матір'ю моїм дітям? Знову — так! А чого ще мені треба? І що ще дістають від чоловіків три чверті заміжніх жінок?» І якби той цікавий провадив свої розпити: «Як ви гадаєте, чи чесно було спокусити цю дівчину, щоб вона віддалася вам на все життя, якщо ви насправді не зачепили її серця?»— він би відповів: «Француженки дивляться на ці речі не так, як ми. Вони вважають шлюб засобом влаштувати своє життя, мати дітей, і, беручи до уваги свій власний досвід, я не можу твердити, що ця думка позбавлена розумних підстав. Цього разу я не буду сподіватися більшого, ніж я можу дістати чи вона може дати. Я не здивуюсь, якщо через багато років наберуся з нею халепи; але на той час я буду старий, матиму дітей. Я просто заплющу очі, та й годі. Я пережив своє велике кохання, її велике кохання, мабуть, іще попереду — навряд чи його предметом буду я. Я пропоную їй багато, а від неї сподіваюся зовсім мало — тільки дітей або принаймні сина. Проте одного я певен: вона має здоровий глузд!»
І якби невгамовний розпитувач провадив далі: «То, виходить, ви не сподіваєтеся знайти в цьому шлюбі духовний зв'язок?»— Сомс посміхнувся б своєю кривою посмішкою і відповів: «Побачимо, як воно буде. Якщо я задовольню свої почуття, продовжу себе в своїх дітях, якщо в моєму домі пануватимуть добрий смак і добрий гумор, то це все, чого я можу сподіватися в своєму віці. Навряд чи я погоджуся змінити звичний плин свого життя заради якихось надуманих сентиментів». Після того цікавий, скоряючись правилам доброго тону, мусив би припинити свої розпити.
Померла королева, і в повітрі найбільшої столиці світу висіла сіра мла непролитих сліз. У хутряному пальті, в циліндрі, разом із Аннет, закутаною в темне хутро, Сомс перейшов через Парк-лейн того ранку, коли там мала проходити похоронна процесія, і пробрався крізь юрбу до огорожі Гайд-парку. Хоча загалом його мало хвилювали всякі громадські події, ця глибоко символічна подія, що підсумовувала тривалу яскраву добу, справила на нього велике враження. Тридцять сьомого року, коли королева вступила на престол, Пишний Доссет іще споруджував будинки, які спотворювали Лондон, а Джеймс, двадцятишестирічний юнак, тільки починав закладати підвалини своєї адвокатської практики. Ще ходили диліжанси; чоловіки носили пишні краватки, голили верхню губу і їли устриці просто з барилець; на зап'ятках карет стояли ліврейні груми; жінки говорили: «Подумайте!»— і не мали власного майна; чемність була узвичаєна, а бідняки тулилися в хижах; нещасних сіромах вішали за найменший злочин, і Діккенс тільки починав писати. Відтоді змінилося майже два покоління, що були свідками появи пароплавів, залізниць, телеграфів, велосипедів, електрики, телефонів і оце щойно автомашин, свідками такого накопичення багатств, що вісім процентів перетворилися на три, а Форсайтів намножилося тисячі! Змінилися моральні норми, змінилися правила поведінки, люди відійшли ще далі від мавп, богом став Мамона — Мамона такий респектабельний, що сам себе ввів у оману. Шістдесят чотири роки, які виплекали власність, створили велику буржуазію, зміцнили її, відшліфували, навели на неї полиск, так що зрештою вона майже перестала відрізнятися своїми манерами, звичаями, мовою, зовнішністю, нахилами й душею від аристократії. Доба, яка так позолотила свободу особи, що коли людина мала гроші, вона була вільна і юридично, й фактично, а коли вона не мала грошей, то була вільна юридично, але не фактично. Доба, яка так освятила лицемірство, що вдавати із себе респектабельного означало бути ним. Великий вік, що його всеосяжний вплив змінив геть усе, крім природи людини й природи всесвіту.
І щоб подивитися, як відходить цей вік, Лондон, його улюбленець і пестунчик, послав юрми своїх жителів, що плинули потоками крізь усі брами Гайд-парку, осередку вікторіанства, мисливського угіддя Форсайтів, де їм так добре полювалося. Під сірим небом, яке щохвилини могло розплакатися мрякою, темний натовп зібрався подивитись на пишну процесію. «Добра стара королева», зразок довголіття й чеснот, в останній раз вийшла зі свого відлюддя, влаштовуючи лондонцям святковий день. Із Гаундсдітча, Ектона, Ілінга, Гемпстеда, Ізлінгтона і Бетнал-Гріна, з Гекні, Горнсі, Літонстоуна, Беттерсі й Фулгема, а також із тих зелених пасовищ, де вигулюються Форсайти,— з Мейфера й Кенсінгтона, Сент-Джеймса й Белгревії, Бейзвотера, Челсі й Ріджент-парку,— звідусіль ішли люди, збираючись на тих вулицях, якими незабаром із похмурою пишнотою пройде процесія смерті. Ніколи вже більше не буде так довго владарювати жодна королева, ніколи люди не зможуть побачити, як ховають таку довгу добу. Шкода, що війна затяглася і на її труну не можна покласти вінок перемоги! Все інше буде там, прославляючи її в жалобному поході: солдати, матроси, чужоземні принци, приспущені прапори, похоронні дзвони, а головне — величезний, одягнений у чорне натовп, серед якого, мабуть, є й такі люди, в чиїх серцях під чорним убранням, яке всі надягли для годиться, таїться глибокий сум. Зрештою, вони проводять на вічний спочинок не тільки королеву, а, більше того,— жінку, яка мужньо терпіла горе, жила чесно й розумно, скільки було снаги.
Серед натовпу біля огорожі, тримаючи під руку Аннет, Сомс чекав. Так! Вік відходить! Із цим тред-юніонізмом, із цими лейбористами в парламенті, з напливом європейської літератури, з чимсь новим у атмосфері, що всі відчувають, але не можуть визначити словами, все піде зовсім інакше; він пригадав юрбу того вечора, коли взяли Мафекінг, і слова Джорджа Форсайта: «Всі вони соціалісти, вони зазіхають на ваше добро». Як і Джеймс, Сомс не мав ні в чому певності тепер, коли на престол має сісти Едуард! Ніколи вже життя не буде таке безпечне, як при добрій старій Вікі! Він рвучко притиснув до себе руку молодої дружини. Це принаймні щось безсумнівно його власне, нарешті щось по-домашньому певне, щось таке, заради чого варто володіти власністю, щось нарешті цілком реальне. Міцно притискаючи до себе Аннет і намагаючись відгородити її від юрби, Сомс був задоволений. Натовп вирував навколо них, їв бутерброди, розкидав кришки; хлопці, повилазивши на платани, торохтіли, наче мавпи, кидалися галузками й апельсиновими шкуринками. Процесія затримувалася: вона має з'явитися з хвилини на хвилину. І раптом ліворуч трохи позаду він побачив високого чоловіка у м'якому капелюсі, з короткою сивуватою борідкою, і високу жінку в круглій хутряній шапочці під вуаллю. Джоліон і Айріні! Вони стояли, притулившись одне до одного, як він із Аннет, розмовляли й усміхалися. Вони його не бачили, і крадькома, з якимсь дуже дивним почуттям у душі Сомс стежив за цими двома. Здається, вони щасливі! Чого вони прийшли сюди — живе втілення незаконності, бунтарі проти вікторіанських ідеалів? Чого їм треба в цьому натовпі? Кожен із них двічі засуджений за аморальність, а вони ще наче й хизуються своїм коханням і розбещеністю! Він стежив за ними, мов заворожений, і неохоче визнав навіть тепер, тримаючи Аннет під руку, що вона, що Айріні... Ні! Він цього не визнає! І він відвів очі. Він не хоче бачити їх, не хоче, щоб його мучила, пекла давня гіркота, давнє бажання! І раптом Аннет повернулася до нього й сказала:
— Ці двоє людей, Сомсе,— я певна, вони знають вас. Хто вони?
Сомс позирнув скоса.
— Які люди?
— Та ось, ви їх бачите: ті, що повернулися йти. Вони знають вас.
— Ні,— відповів Сомс,— ви помиляєтесь, моя люба.
— Чарівне обличчя! А яка в неї хода! Elle est très distinguee! [47]
Тоді Сомс подивився на них. Цією величною ходою вона ввійшла в його життя і вийшла з нього — гнучка, струнка, далека, недосяжна, завжди уникаючи духовного спілкування з ним! Він рішуче відвернувся від цього далекого привиду минулого.
— Погляньте краще в той бік,— мовив він.— Уже з'явилися!
Але, стоячи біля огорожі, стискаючи її руку, здавалося, пильно стежачи за процесією, він тремтів, почуваючи, що назавжди щось втрачає, тремтів від гострого жалю, що не володіє ними обома.
Повільно наближалася музика й похоронний похід, і ось, оточена тишею, довга процесія пройшла через паркову браму. Він почув, як Аннет прошепотіла: «Яке сумне й прекрасне видовище!»,— відчув потиск її руки, коли вона стала навшпиньки, і його охопило хвилювання натовпу. Ось він, катафалк королеви,— труна віку, що поволі відходить у минуле! І їй услід здіймався глухий стогін людей, які вишикувалися довгою шеренгою обабіч, звук, якого Сомсові ніколи не доводилося чути, такий підсвідомий, первісний, глибокий і безпосередній, що ані він, ані жоден із присутніх не знав, чи він вихопився з їхніх уст. Нечуваний звук! Данина віку своїй власній смерті... А-а-а! А-а-а! Грунт вислизає з-під ніг. Те, що здавалося вічним, щезає! Королева — упокой, господи, її душу!
Він линув разом із катафалком, цей невпинний стогін, як вогонь повзе по траві вузенькою стрічкою; він супроводив процесію, котився по щільних лавах натовпу миля за милею. Це був людський і водночас не людський стогін, породжений тваринною підсвідомістю, потаємним розумінням невблаганного закону, що все вмирає, все змінюється. Нікому з нас, нікому з нас не судилося жити вічно!
Потім на короткий час настала тиша — на дуже короткий час, а тоді люд загомонів, обговорюючи цікаве видовище. Сомс постояв іще трохи, щоб Аннет розважилася, а потім повів її з парку на Парк-лейн до батька снідати...
Джеймс провів ранок, визираючи з вікна своєї спальні. Останнє видовище, яке він споглядає у своєму житті,— останнє, а він перебачив їх силу-силенну! Отже, вона вмерла! Ну що ж, вона дожила до похилого віку. Він та Свізін були присутні на її коронації: струнка молоденька дівчина, не старша за Імоджен! Останнім часом вона стала дуже огрядна. Вони із Джоліоном бачили, як вона вінчалася з тим німцем, її чоловіком; він виявився порядною людиною; а потім помер і залишив її з сином. І Джеймс пригадав ті вечори, які він провів із своїми братами та друзями, коли, попиваючи вино й заїдаючи горіхами, вони похитували головами, говорячи про цього юнака. А тепер він вступив на престол. Кажуть, що він споважнів, але хтозна, як воно там насправді! Джеймс не здивується, якщо він знову почне сіяти грішми. А скільки люду на вулиці! Здається, не так уже й багато часу минуло, відколи вони удвох із Свізіном стояли в натовпі біля Вестмінстерського абатства в день її коронації, а потім Свізін запросив його до Креморна — Свізін любив гульнути; здається, ніби це було не набагато давніше за ювілейний рік, коли він удвох із Роджером найняв балкон на Пікаділлі. Джоліон, Свізін, Роджер — усі повмирали, а йому в серпні буде дев'яносто! А тепер іще й Сомс одружився з француженкою. Французи — дивний народ, але кажуть, що француженки хороші матері. Часи міняються! Кажуть, що німецький кайзер теж присутній на похороні; а от його телеграма старому Крюгерові була просто в жахливому тоні. Джеймс не здивується, якщо він іще наробить лиха. Зміни! Гм! Ну що ж, нехай самі за себе дбають, коли його не стане; він не знає, що з ним буде! А от сьогодні Емілі запросила на сніданок Дарті з Вініфред та Імоджен, щоб познайомитися з Сомсовою дружиною,— завжди вона щось придумає! А Айріні, кажуть, живе з цим Джоліоном. Мабуть, тепер він з нею одружиться.
«Що сказав би з приводу всього цього брат Джоліон?»— думав він. І цілковита неспроможність довідатися, що сказав би його старший брат, якого він колись глибоко шанував, так стурбувала Джеймса, що він устав із свого крісла біля вікна й почав поволі міряти кімнату хисткими кроками.
«Вона була гарна жінка,— думав він.— Я її полюбив. Може, Сомс був їй не пара... Хтозна, як воно там було. У нас ніколи не виникало ніяких непорозумінь із нашими дружинами». Жінки змінилися, все змінилося! А тепер ось і королева померла, і нічого вже не вдієш! Помітивши заворушення в натовпі, Джеймс спинився біля вікна й притулився носом до шибки, так що кінчик його побілів від холоду. Вони вже з'явилися з-за рогу Гайд-парку — зараз її провезуть повз будинок! Чому Емілі не приходить сюди подивитись? Знайшла час морочитися із сніданком! Вона потрібна йому цієї хвилини, потрібна! Вдивляючися крізь голі віти платанів, він побачив похоронну процесію, побачив, як люди скидають капелюхи,— він не здивується, якщо багато хто застудиться! Голос позаду сказав:
— Та звідси тобі чудово все видно, Джеймсе!
— Нарешті з'явилася!— пробурчав Джеймс.— Чому ти не прийшла раніше? Ти могла все пропустити!
І він замовк, напружено вдивляючись у вікно.
— Що це за гамір?— раптом запитав він.
— Немає ніякого гамору,— відповіла Емілі.— Та й з якої речі? Не будуть же вони вигукувати вітання.
— Я чую шум.
— Дурниці, Джеймсе!
Крізь подвійні рами не доходило жодного звуку: насправді Джеймс чув стогін свого власного серця — такий він був вражений видовищем того, як відходить його вік.
— Дивись, щоб ти не говорила мені, де мене поховають,— раптом сказав він.— Я не хочу цього знати.
І він відвернувся від вікна. От уже й немає старої королеви! Що ж, вона зазнала чимало горя — мабуть, рада звільнитися від його тягаря!
Емілі взяла щітки Для волосся.
— Маємо ще час причесати тебе, поки вони прийдуть,— сказала вона.— Ти повинен бути сьогодні дуже гарний, Джеймсе.
— Ох!— зітхнув Джеймс.— Кажуть, вона вродлива.
Зустріч із новою невісткою відбулася в їдальні. Джеймс сидів біля каміна, коли вона зайшла. Він сперся руками на бильця крісла й поволі підвівся. Згорблений, чепурний у своєму сюртуку, тонкий, як Евклідова лінія, він узяв руку Аннет, і його стурбовані очі на зморшкуватому обличчі, яке стало зовсім безбарвним, утупилися в неї занепокоєним поглядом. І її квітуча молодість справила на нього такий магічний вплив, що очі його злегка заблищали, а щоки порожевіли.
— Як поживаєте?— запитав він.— Ви, мабуть, дивилися на королеву? Чи важко було переїздити через Ла-Манш?
Такими словами він привітав жінку, від якої сподівався внука, що продовжить його рід.
Дивлячись на нього, такого старого, кощавого, сивого й бездоганно вбраного, Аннет пробелькотіла щось французькою мовою, чого Джеймс не зрозумів.
— Так, так,— сказав він,— ви, певна річ, хочете їсти. Сомсе, подзвони. Ми не будемо чекати цього Дарті.
Але цієї ж хвилини вони прибули. Дарті не хотілося порушувати звичний плин свого життя заради того, щоб подивитися на «стареньку». Попиваючи зранку коктейль, він зайняв вигідну спостережну позицію біля вікна для курців у «Айсіумі», і Вініфред та Імоджен були змушені зайти за ним, повертаючися з парку. Його карі очі втупилися в Аннет із майже здивованим захопленням. Цей Сомс підхопив собі другу красуню! Що в ньому бачать жінки! Звичайно, вона піднесе йому таку саму пілюлю, як і та; але поки що йому можна позаздрити! І Дарті розгладив вуса: відпочивши дев'ять місяців біля родинного вогнища на Грін-стріт, він майже зовсім виплекав і свою колишню зовнішність, і самовпевненість. Незважаючи на приязну увагу Емілі, спокій Вініфред, доброзичливі запитання Імоджен, балаканину Дарті й намагання Джеймса почастувати невістку якомога краще, Сомс відчував, що сніданок минув не дуже вдало для його молодої дружини. Незабаром він сказав, що їм пора йти.
— Цей мосьє Дарті,— мовила Аннет у кебі,— je n'aime pas се type-la! [48]
— Ще б пак!— відповів Сомс.
— Ваша сестра дуже приємна жінка, і дочка у неї гарненька. Ваш батько дуже старий. Я думаю, ваша мати має з ним багато клопоту; я б не хотіла бути на її місці.
Сомс кивнув головою, відзначивши проникливість і ясний, твердий розум своєї молодої дружини; але ті слова трохи його занепокоїли. Мабуть, у нього промайнула думка: «Коли мені буде вісімдесят років, їй мине тільки п'ятдесят п'ять, і тоді вона матиме зі мною багато клопоту!»
— Ми з вами повинні відвідати ще одних моїх родичів,— сказав він.— Вони здадуться вам дивакуватими, але нам треба у них побувати; а тоді ми пообідаємо й підемо до театру.
У цей спосіб він підготував її до відвідин дому Тімоті. Але в Тімоті все вийшло інакше. Тітонькам було так приємно побачити любого Сомса після його такої довгої відсутності; і вони дуже раді познайомитися з Аннет!
— Ви така гарненька, серденько; чи не занадто молода й гарна для любого Сомса, правда? Але він дуже уважний і турботливий, такий зразковий чоло...
Тітонька Джулі прикусила собі язика й торкнулася губами до щік Аннет якраз під очима — згодом вона змальовувала їх Френсі, коли та прийшла до них у гості: «Сині як волошки і такі гарні, що я ледве стримала бажання поцілувати їх. Я повинна сказати, що любий Сомс таки справжній знавець. На свій французький манір, хоч і не занадто французький, вона така сама вродлива — хоч і не така витончена, не така чарівлива — як Айріні. Адже вона справді таки була чарівлива! Шкіра молочно-біла, очі темні, волосся couleur de... Як це воно? Я завжди забуваю.
— Feuille morte,— підказала Френсі.
— Атож, опалого листу — так дивно. Пригадую, коли я ще була малою, перед тим як ми приїхали до Лондона, у нас було цуценя гончака,— щоб прогулюватися з ним, як тоді говорили; так от, у нього була брунатна пляма на голові, біленькі груди й гарні темно-карі очі, й це була особа жіночої статі.
— Так, тітонько,— сказала Френсі,— але я не бачу тут ніякого зв'язку.
— Ой!— вигукнула тітонька Джулі, наче сп'янівши від спогадів.— Вона була чарівна, а її очі й ця пляма ну просто...— І вона замовкла, наче спіймавши себе на тому, що набалакала зайвого.— Feuille morte,— додала вона раптом.— Запам'ятай це, Гестер!
Між двома сестрами почалася довга суперечка: слід чи не слід покликати Тімоті, щоб він подивився на Аннет.
— Та не треба завдавати собі клопоту!— сказав Сомс.
— Але ж це ніякий не клопіт, хоча, звичайно, він трохи буде вражений тим, що Аннет француженка. Його так налякала Фашода. Мабуть, Гестер, нам краще не ризикувати. Так приємно, що вона посидить тут з нами, правда ж? А як твої справи, Сомсе? Ти вже зовсім заспокоївся після...
Гестер швидко втрутилася.
— А які ваші враження від Лондона, Аннет?
Сомс занепокоєно чекав її відповіді. Але Аннет відповіла обмірковано, стримано:
— О, я знаю Лондон. Мені вже доводилося тут бувати.
Він і досі не наважився поговорити з нею щодо ресторану. У французів інші уявлення про вище коло, і порада не згадувати про ресторан може здатися їй смішною; він чекав, поки вони одружаться, а тепер жалкував, що не поговорив раніше.
— А яку частину Лондона ви знаєте найкраще?— запитала тітонька Джулі.
— Сохо,— просто відповіла Аннет.
Сомс стиснув зуби.
— Сохо?— перепитала тітонька Джулі.— Сохо?
«Це обійде всю рідню»,— подумав Сомс, а вголос сказав:
— Район цей значною мірою французький і досить цікавий.
— Атож,— промовила тітонька Джулі,— твій дядечко Роджер мав там колись будинки; пригадую, йому завжди доводилося виселяти звідти пожильців.
Сомс звернув розмову на Мейплдергем.
— Звичайно,— сказала тітонька Джулі,— скоро ви переїдете туди й влаштуєте там своє гніздо. Нам так хочеться, щоб у Аннет якомога швидше з'явився маленький...
— Джулі!— вигукнула у відчаї тітонька Гестер.— Подзвони, хай приготують чай!
Сомс не наважився чекати чаю і пішов із Аннет.
— На вашому місці я не розповідав би про Сохо,— сказав він у кебі.— В Лондоні цей район вважається досить непевним, а ви тепер уже вийшли з тієї сфери, якою обмежувалося ваше життя в ресторані. Річ у тім,— додав він,— що я хочу ввести вас у вище коло, а англійці страшенні сноби.
Ясні очі Аннет широко розплющилися; на устах промайнула усмішка.
— Так?— сказала вона.
«Гм,— подумав Сомс,— це вона про мене!» І він пильно подивився на Аннет. «У неї дуже практичний розум,— подумав він.— Треба, щоб вона зрозуміла все раз і назавжди!»
— Послухайте, Аннет! Це дуже просто, аби тільки ви захотіли збагнути. Наші люди вільних професій, а також заможні люди вважають себе вищими від торговців та фабрикантів, окрім, звичайно, дуже багатих. Може, це й нерозумний погляд, але тим часом він існує. В Англії не варто розголошувати, що ви тримали ресторан чи крамницю чи заробляли гроші будь-якою комерцією або підприємництвом. То байдуже, що ви, можливо, робили цю справу чесно й бездоганно, однаково це кладе на вас певне тавро; вас уже не всюди запросять і не скрізь приймуть — оце і все.
— Розумію,— сказала Аннет.— У Франції так само.
— Он як!— пробурмотів Сомс із полегкістю і водночас відчуваючи збентеження.— Звичайно, клас — це, по суті, все.
— Так,—сказала Аннет,— comme vous êtes sage [49].
«Це чудово,— подумав Сомс,— дивлячись на її уста,— але вона досить цинічна». Його знання французької мови були ще не настільки великі, щоб він відчув себе ображеним через те, що вона не сказала йому tu [50]. Він обійняв її і стиха мовив з напруженням:
— Et vous êtes ma belle femme [51].
Аннет пирхнула зі сміху.
— Oh, non!— сказала вона.— Oh, non! ne parlez pas français [52], Сомсе. А чого це так хочеться тій старій леді, вашій тітоньці?
Сомс прикусив губу.
— Бог її знає!— відповів він.— Завжди вона щось таке вигадає.
Але він знав краще за бога.
XI. ЗАВЗЯТТЯ ПІДУПАЛО
Війна тривала. Казали, що Ніколас заявив: вона коштуватиме не менше як триста мільйонів, перш ніж її пощастить закінчити! Податок на прибутки був під загрозою значного підвищення. Проте за свої гроші вони дістануть Південну Африку в повне володіння раз і назавжди. І хоча о третій годині ночі власницький інстинкт трясло, як у пропасниці, за сніданком він очунював, пригадуючи, що на цьому світі нічого не одержиш задарма. Отож у цілому люди жили собі так, наче не було ні війни, ні концентраційних таборів, ні затятого Девета[53], ні ворожих почуттів на континенті, ніяких неприємностей. Загалом настрої у країні можна було визначити по карті Тімоті, чиє завзяття підупало значною мірою: Тімоті вже не пересував прапорців, а самі вони не могли пересуватися ні назад, ні вперед, як їм годилося б робити.
Завзяття підупало не тільки тут; це поширилося й на форсайтівську біржу й породило почуття загальної невпевненості відносно того, що буде далі. Оголошення в шпальті про шлюби у «Таймсі»: «Джоліон Форсайт із Айріні, єдиною дочкою покійного професора Герона»,— викликало сумніви відносно того, чи правильно газета назвала Айріні. А проте в цілому Форсайти відчули полегкість, беручи до уваги, що її не назвали «Айріні, колишня дружина» або «розлучена дружина Сомса Форсайта». Можна навіть сказати, що від самого початку родина досить легко сприйняла всю цю «історію». Як висловився Джеймс: «Нічого вже не вдієш». Нема чого турбуватися! Яка з того користь, коли вони визнають, що це було для них, як тепер кажуть, «тяжким ударом».
Але що ж буде тепер, коли вони обидва — і Сомс, і Джоліон— знов одружені! Ось що було найцікавіше. Казали, Джордж побився об заклад із Юстасом, що маленький Джоліон з'явиться раніше за маленького Сомса. Джордж такий штукар! Ходили також чутки, що він нібито заклався з Дарті, чи доживе Джеймс до дев'яноста років, хоча хто з них ставив на Джеймса, лишилося невідомим.
На початку травня до Тімоті завітала Вініфред і повідомила, що Вела поранило кулею в ногу і його мають демобілізувати. Його доглядає дружина. Він буде трохи кульгати, проте тільки ледь помітно. Йому б хотілося, щоб дід купив йому там ферму, він збирається розводити коней. Батько Голлі дає їй вісімсот фунтів на рік, отож вони житимуть у достатку, бо дід сказав, що даватиме Велу п'ятсот; але щодо ферми, то він не знає, не має певності: він не хоче, щоб Вел розкидався грішми.
— Проте ви ж самі розумієте,— сказала Вініфред,— йому треба взятися до якого-небудь діла.
Тітонька Гестер висловила думку, що дідусь, певно, має слушність, бо якщо він не купить ферми, то, в кожному разі, нічого лихого не трапиться.
— Але Вел любить коней,— сказала Вініфред.— Конеферма була б для нього якраз підхожою справою.
Тітонька Джулі вважала, що коні дуже ненадійні; хіба Монтегю не переконався в цьому?
— Вел не такий,— сказала Вініфред.— Він удався в мене.
Тітонька Джулі не мала сумніву, що любий Вел дуже розумний хлопець.
— Я часто пригадую,— розповіла вона,— як він дав фальшиву монетку жебракові. Дідусь його був такий задоволений. Він сказав: це доводить, що хлопець кмітливий. Пам'ятаю, він заявив, що його слід послати у флот.
Тітонька Гестер озвалася й собі: чи не здається Вініфред, що молодим людям краще жити на проценти й не ризикувати капіталом у такому юному віці?
— Еге ж,— сказала Вініфред,— якби вони жили в Лондоні, то, може, воно й так; у Лондоні жити, нічого не роблячи, справді цікаво. Але там, у Африці, він просто помре з нудьги.
Тітонька Гестер відповіла, що було б дуже приємно, якби він узявся до якогось діла, але тільки тоді, коли матиме тверду гарантію, що не зазнає збитків. Вони ж не убогі, мають свій капітал. От Тімоті тільки виграв, коли пішов із тієї фірми. Тітонька Джулі запитала, що сказав із цього приводу Монтегю.
Вініфред не задовольнила її цікавості, бо Монтегю зауважив коротко: «Почекай, поки помре старий».
Цієї миті повідомили, що прибула Френсі. Її очі сяяли веселою усмішкою.
— Ну,— сказала вона,— то яка ваша думка про це?
— Про що, любонько?
— Про те, що в сьогоднішньому «Таймсі».
— Ми його ще не бачили, ми завжди читаємо його після обіду. Доти він у Тімоті.
Френсі закотила очі.
— То, може, ти нам розкажеш?— запитала тітонька Джулі.— Що там сталося?
— Айріні народила сина в Робін-Гілі.
Тітоньці Джулі аж дух забило.
— Але ж вони одружилися лише в березні!
— Авжеж, тітонько! Правда ж, цікаво?
— Ну що ж,— сказала Вініфред,— я дуже рада. Мені було шкода Джоліона, що він втратив сина. Це могло статися і з Велом.
Тітонька Джулі поринула в якісь роздуми.
— Цікаво,— пробурмотіла вона,— що подумає з цього приводу наш любий Сомс? Він так хотів мати сина. Це я по секрету знаю.
— То він його й матиме,— сказала Вініфред,— якщо все буде гаразд.
Очі тітоньки Джулі заяскріли з радощів.
— Як чудово!— мовила вона.— Коли?
— В листопаді.
Який щасливий місяць! Проте їй кортіло, щоб це сталося швидше. Джеймсові надто довго чекати, беручи до уваги його вік!
Чекати! Вони боялися, що чекання виявиться задовгим для Джеймса, хоч і звикли до нього самі. Насправді воно їм правило за велику розвагу. Чекати! Чекати, коли можна буде прочитати «Таймс»; чекати племінницю чи племінника, що завітають до них і розважать їх; новин про Ніколасове здоров'я; звістки про те, чи вирішив зрештою Крістофер піти на сцену; повідомлення про копальню небожа місіс Мак-Ендер; лікаря, котрий мав оглянути Гестер, бо вона часто прокидається серед ночі; книжок із бібліотеки, які завжди хтось брав; застуди Тімоті; погожого дня, але без спеки, такого, щоб вони могли прогулятися в Кенсінгтонському саду. Чекати, сидячи біля каміна у вітальні, щоб задзвонив над ними годинник; а їхні кощаві, вузлуваті, помережані жилами руки невтомно орудують дротиками та гачками, і їхнє волосся заворожене, наче хвилі Канута [54], й не змінює свого кольору. Чекати в своїх чорних шовкових та атласних сукнях, поки світські звичаї дозволять Гестер перевдягнутися в темно-зелене, а Джулі в темно-брунатне. Чекати, поволі перебираючи в своїй старечій пам'яті дрібні радощі й жалі, події й сподівання свого обмеженого родинного світу, наче корови, що терпляче ремигають на своєму постійному пасовищі. А цієї нової події таки варто чекати. Сомс завжди був їхнім улюбленцем, бо він дарував їм картини й заходив до них мало не кожного тижня,— а без нього вони тепер дуже скучали,— і потребував їхнього співчуття через те, що розладнався його перший шлюб. Ця нова подія — народження Сомсового спадкоємця — така важлива для нього і його любого батечка, щоб Джеймс міг спокійно померти без сумнівів щодо майбутнього. Джеймсові вкрай обридла непевність, а з таким зятем, як Монтегю, він аж ніяк не може бути задоволений, не маючи інших внуків, крім молодих Дарті. Зрештою, ім'я людини щось та важить! І що ближче надходив день Джеймсового дев'яносторіччя, то більше вони непокоїлися тим, чи достатньо він бережеться. Він буде перший з Форсайтів, що доживе до такого віку, й установить, так би мовити, новий рекорд у боротьбі за життя. А це дуже важливо для них, адже їм уже минуло вісімдесят п'ять і вісімдесят сім, хоча вони й не хотіли думати про себе: поки що їм треба думати про Тімоті, якому не минуло ще й вісімдесяти двох. Звичайно, після смерті вони попадуть у кращий світ. «В домі отця мого є багато палат»— це був улюблений вислів тітоньки Джулі, він завжди розраджував її, нагадуючи про ті доми, на яких нажив своє багатство любий Роджер. Біблія, певна річ, була великою втіхою, й коли випадала дуже погожа неділя, вони ходили зранку до церкви; і часом Джулі крадькома заходила до кабінету Тімоті, упевнившись, що його там немає, і клала на його столик серед книжок розгорнене Євангеліє — звичайно, він багато читав, адже він колись був видавцем. Проте вона помітила, що потім за обідом Тімоті завжди сердитий. І Смізер часто їй розповідала, що, прибираючи кімнату, вона піднімає книжки з підлоги. Однак усе-таки їм здавалося, що на небі їм буде не так затишно, як у цих кімнатах, де вони з Тімоті довго чекають. Тітонька Гестер — та взагалі не могла навіть думати про будь-яке зусилля. Всяка переміна чи, краще сказати, думка про переміну — бо в її житті не бувало ніяких перемін — завжди її дуже бентежила. Тітонька Джулі, котра була хоробріша, часом думала, що в іншому світі буде цікаво; вона й досі з приємністю згадувала подорож до Брайтона того року, коли померла люба Сюзен. Але всім відомо, що Брайтон чудове місце, а от як там буде на небі, це сказати досить таки важко, тому загалом вона схильна почекати.
Коли настав день народження Джеймса, п'ятого серпня, вони з самого ранку були дуже схвильовані й, снідаючи в ліжку, посилали одна одній через Смізер коротенькі записки. Смізер повинна сходити на Парк-лейн, передати їхні привітання та маленькі подарунки й запитати, як почуває себе містер Джеймс і чи добре йому спалося напередодні такої важливої події. А вертаючись назад, нехай Смізер завітає на Грін-стріт — це трохи не по дорозі, але вона зможе сісти на омнібус на Бонд-стріт: це її трошки розважить — і попросить любу місіс Дарті навідатися до них, перш ніж вона виїде з міста.
Все це Смізер виконала — незрівнянна служниця, яку ще тридцять років тому тітонька Енн вишколила до такого досконалого рівня, який тепер здається недосяжним. Містер Джеймс, як сказала місіс Джеймс, чудово спав уночі, він передає їм привіт; місіс Джеймс переказувала, що він здивований і скаржиться, бо не знає, до чого ця метушня. Ага, а місіс Дарті передає вітання, вона заїде на чай.
Тітонька Джулі й Гестер, хоча трохи й вражені тим, що їхні подарунки не були окремо згадані,— вони з року в рік забували, що Джеймс ненавидить подарунки, «марнують на нього гроші», як він казав,— проте були «в захваті», це свідчило, що Джеймс в доброму гуморі, а це так важливо для нього. І вони почали чекати на Вініфред. Вона приїхала о четвертій годині й привезла з собою Імоджен і Мод, яка недавно повернулася із школи і теж стала «така гарненька», і тому їм було надзвичайно важко запитати, чи немає новин про Аннет. Тітонька Джулі все ж таки набралася сміливості й спитала Вініфред, що там чути і чи Сомс хвилюється.
— Дядечко Сомс завжди хвилюється, тітонько,— втрутилася Імоджен.— Він не може бути щасливий тепер, коли здобув своє.
Слова ці здалися знайомими тітоньці Джулі. Ах, так! Той смішний малюнок, який намалював Джордж і якого їм не показали! Але що Імоджен має на увазі? Що її дядечко завжди хоче мати більше, ніж може? Але ж думати так дуже негарно.
Голос Імоджен прозвучав дзвінко й чітко:
— Подумати тільки! Аннет усього на два роки старша за мене. Як це, мабуть, жахливо для неї — вийти заміж за дядечка Сомса!
Тітонька Джулі злякано сплеснула руками.
— Дитино моя,— сказала вона,— ти сама не знаєш, що говориш. Твій дядечко Сомс чудова пара для будь-якої жінки. Він дуже розумний, і гарний на вроду, і багатий, і уважний, і дбайливий, і зовсім не старий, враховуючи всі обставини.
Імоджен перевела погляд своїх ясних, променистих очей з однієї «старенької» на іншу й тільки всміхнулася.
— Я сподіваюся,— суворо сказала тітонька Джулі,— що ти вийдеш заміж за такого ж хорошого чоловіка.
— Я не вийду заміж за хорошого чоловіка, тітонько,— стиха мовила Імоджен,— бо хороші чоловіки нудні.
— Якщо ти й надалі будеш дотримуватися такої думки,— відповіла приголомшена тітонька Джулі,— то ніколи не вийдеш заміж. Краще облишмо цю розмову.— І, повернувшись до Вініфред, вона запитала:—Як там Монтегю?
Увечері, коли вони чекали обіду, вона сказала впівголоса:
— Гестер, я звеліла Смізер подати півпляшки солодкого шампанського. Я вважаю, ми повинні випити за здоров'я нашого любого Джеймса і... і за здоров'я Сомсової дружини; тільки зробимо це потаємно. Я лише скажу: «Ти розумієш мене, Гестер!»— і ми з тобою вип'ємо. Бо інакше це розладнає здоров'я Тімоті.
— Швидше це розладнає наше здоров'я,— відповіла тітонька Гестер.— Але, мабуть, таки треба задля такої нагоди.
— Так,— захоплено підтвердила тітонька Джулі,— це справжня нагода! Тільки уяви собі: що, коли в нього народиться маленький хлопчик, спадкоємець, який продовжить рід! Я вважаю, що це дуже важливо тепер, коли Айріні народила сина. Вініфред каже, що Джордж називає Джоліона «трипалубним», бо в нього три сім'ї! Джордж не може без жартів! І диво дивне! Айріні зрештою оселилася в домі, який Сомс збудував для них двох. Отак не пощастило нашому любому Сомсові, а він завжди був такий статечний.
Ввечері у ліжку, схвильована й трохи збуджена келихом вина й другим таємним тостом, вона лежала з розгорнутим молитовником і дивилася на стелю, осяяну жовтим світлом настільної лампи. Малята! Така радість для них усіх! І вона буде така щаслива, коли побачить, що любий Сомс щасливий. Але ж, звичайно, він неодмінно буде тепер щасливий, незважаючи на те, що сказала Імоджен. Він матиме все, чого йому бажалося: багатство, і дружину, і дітей! І він доживе до глибокої старості, як його любий батечко, і зовсім забуде Айріні й цю жахливу історію. От якби їй пощастило продовжити собі віку настільки, щоб купити його дітям першого їхнього коника-гойдалку! Смізер вибере його для неї в крамниці, гарного, в яблуках. Ах, як її колись гойдав Роджер, гойдав, аж поки вона впала! Боже милий, це було так давно! Було! «В домі отця мого багато палат...» До неї долинуло тихеньке шкряботіння. «У нас немає мишей!»— подумала вона машинально. Шкряботіння залунало дужче. Ну ось! Це таки миша! А безсовісна Смізер запевняє, що їх немає. І незчуєшся, як вона прогризе в панелі дірку, і тоді доведеться кликати майстрів. А вони потрощать усе, поламають! І вона лежала, ледь поводячи очима, прислухаючись до того шкряботіння і чекаючи, поки прийде сон і звільнить її від нього.
XII. НАРОДЖЕННЯ ФОРСАЙТА
Сомс вийшов із садової хвіртки, перетнув моріжок, постояв на стежці, що бігла понад берегом, повернувся й пішов назад до садової хвіртки, навіть не усвідомлюючи, що ходить. Лише почувши, як зашурхотіли по жорстві колеса, він збагнув, що минув деякий час і лікар поїхав. Що ж він йому сказав?
— Справа стоїть саме так, містере Форсайт. Я можу поручитися за її життя, якщо зроблю операцію, але дитина народиться мертва. Якщо я не зроблю операції, дитина майже напевно народиться жива, але це великий ризик для матері, великий ризик. У будь-якому випадку, на мою думку, вона вже не зможе мати дітей. В її теперішньому стані вона не здатна вирішувати сама за себе, а чекати матері ми не можемо. Отже, вирішувати повинні ви, а я тим часом приготую все необхідне. Я повернуся за годину.
Вирішувати! Що ж вирішити! Немає часу привезти фахівця! Немає часу ні на що!
Стукіт коліс стих удалині, а Сомс усе ще стояв, прислухаючись, потім, раптом затуливши вуха, знову рушив до річки. Пологи почалися передчасно, і не було ніякої можливості вжити якихось заходів чи навіть викликати матір! Вирішити повинна була б її мати, але вона прибуде з Парижа не раніше як увечері! Якби ж то він міг зрозуміти цей лікарський жаргон, усі ці медичні тонкощі, якби був певен, що зуміє зважити геть усі «за» і «проти»; але ж це для нього китайська грамота, він тямить у цьому не більше, ніж неюрист у юриспруденції. А проте він повинен вирішувати! Торкнувшися чола, він відчув, що рука змокріла, хоч надворі було холодно. Цей стогін, що долинає з її кімнати! Якщо він повернеться туди, йому буде тільки важче. Треба зберегти спокійний, ясний розум. Один вихід: його молода дружина майже напевно залишиться жива, а його дитина напевно помре; і — більше не буде дітей! Другий вихід: дружина, можливо, помре, дитина майже напевно житиме; і — більше не буде дітей! Що ж вибрати?.. Протягом останніх двох тижнів безперестану йшли дощі — води в річці прибуло, і навколо плавучого будиночка, що стояв біля причалу, плавало пожовкле листя — течія принесла його з лісів, де після приморозку почався листопад. Листя опадає, життя людське спливає! Смерть! Вирішувати, кому буде смерть. І нікого, хто міг би допомогти порадою. Життя людського вже не вернеш. Не можна випускати з рук нічого свого, бо коли випустиш, то вже навіки. Ти станеш беззахисним, голим, як оті дерева, коли з них опадає листя; оголятимешся що далі, то більше й більше, а потім ти теж зів'янеш і впадеш додолу. Нараз його уява зробила дивний стрибок: йому здалося, що то не Аннет лежить за тим вікном, яке блищить від сонця, а Айріні — в їхній спальні на Монпельє-сквер, як то могло статися шістнадцять років тому. Чи вагався б він тоді? Жодної хвилини! Операція, операція! Зробити все, щоб вона жила! Не рішення, а крик душі — врятувати, хоча він і тоді вже знав, що вона його не любить! Але тепер!.. Ні, в його почутті до Аннет не було непереборної сили! Він багато міркував над цим протягом останніх місяців, а особливо часто, відколи її охопив страх. Вона норовиста, себелюбна, як усі француженки. Але ж така гарненька! Що б вибрала вона — зважилася б на ризик? «Я знаю, вона хоче мати дитину,— думав він.— Якщо дитина народиться мертва і у неї не буде ніякої надії стати матір'ю, це її страшенно засмутить. Ніякої надії! Все намарне! Жити з нею рік за роком без дитини! І нічого, що могло б прив'язати її! Вона занадто молода. Ніяких сподіванок для неї і для мене! Для мене?» Він ударив себе в груди! Чому він не може міркувати, не думаючи про себе,— забути про себе й вирішити, що йому слід робити? Ця думка шпигнула його, потім утратила свою гостроту, наче зламалася, вдарившись об панцир. Забути про себе? Неможливо! Попасти в простір, де немає ані звуків, ані запахів, ані дотику, ані світла! Сама думка про це була страшна, безглузда! І, дійшовши до підвалин реальності, до основи форсайтівського духу, Сомс заспокоївся на хвилину. Коли ти зникаєш, то все зникає; може, воно й триває, але втрачає весь свій сенс!
Він поглянув на годинника. За півгодини повернеться лікар. Він мусить вирішити. Якщо він не погодиться на операцію і вона помре, як він подивиться в очі її матері й лікарю? Як погляне в очі своєму сумлінню? Але ж вона народжує його дитину. Якщо погодиться на операцію, то він прирікає їх обох на бездітність. А заради чого ж іще він одружився з нею, як не задля того, щоб мати законного спадкоємця? І його батько — на порозі могили — чекає звістки! «Це жорстоко,— думав він.— Чого я маю це вирішувати! Це жорстоко!» Він повернувся й пішов до будинку. Простий переконливий спосіб вирішити! Він витяг монету і зразу ж сховав її. Він знав: якщо її підкине, то однаково не вчинить так, як випаде. Він пішов у їдальню, далі від тієї кімнати, звідки лунав стогін. Лікар сказав: іще є надія. Тут надія здавалася більшою: не плинула річка, не спадало листя. В каміні палахкотів вогонь. Сомс відчинив засклені дверцята буфета. Він майже ніколи не вживав міцних напоїв, але тепер налив собі віскі й випив його, не розбавляючи, щоб розігріти кров. «Цей Джоліон,— думав він,— у нього вже є діти. Йому дісталася жінка, яку я по-справжньому любив, і тепер він має від неї сина! А я!.. Мене просять, щоб я погодився на вбивство своєї єдиної дитини! Аннет не може померти; це неможливо. Вона дужа!»
Він усе ще стояв похнюплений біля буфета, коли надворі заторохтіли колеса лікаревої коляски. Тоді він вийшов у хол. Йому довелося чекати, поки лікар зійде вниз від породіллі.
— Ну як там, докторе?
— Усе без змін. Ви вже вирішили?
— Так,— сказав Сомс.— Не треба оперувати!
— Не треба? Ви ж розумієте, що це великий ризик?
Сомсове обличчя наче застигло, ворухнулися тільки губи:
— Ви сказали, що є надія?
— Надія є, але невелика.
— Ви кажете, що дитина напевно загине, коли зробите операцію.
— Так.
— Ви підтверджуєте свою думку, що ні в якому разі у неї не буде дітей?
— Цього не можна стверджувати з цілковитою певністю, але навряд.
— В неї міцне здоров'я,— сказав Сомс.— Спробуємо ризикнути.
Лікар подивився на нього дуже пильно.
— Ви берете на себе тяжку відповідальність,— сказав він.— Якби це була моя дружина, я б не зважився.
Сомсове підборіддя сіпнулося вгору, наче його вдарили.
— Чи потрібна моя допомога?— запитав він.
— Ні, тримайтеся далі.
— Тоді я буду в картинній галереї. Ви знаєте, де це?
Лікар кивнув головою і пішов нагору.
Сомс стояв на місці, прислухаючись. «Завтра в цей час,— думав він,— я, можливо, буду її убивцею». Але ні! Це несправедливо, це жахливо назвати себе таким словом! Його знову огорнула похмура задума, і він пішов у галерею. Там він спинився біля вікна. Вітер віяв з півночі; було холодно, ясно; по яскраво-синьому небу мчали великі пасма білих хмарин; річка теж синіла крізь мереживо золотавого листя; ліси вигравали буйними барвами, охоплені багряним полум'ям,— рання осінь. Якби йшлося про його власне життя, чи зважився б він на такий ризик? «Але ж вона воліла б ризикнути моїм життям,— подумав він,— аніж утратити дитину! Адже вона не любить мене!» Та й чого іншого можна сподіватися від молодої дівчини, від француженки? Єдине життєво важливе для них обох, життєво важливе для їхнього подружнього життя і їхнього майбутнього — це дитина! «Я зазнав стільки мук заради цього,— думав він.— Я витримаю; так, витримаю. Є надія врятувати обох; так, є надія!» Не випускати з рук свого, аж поки стане сили,— так велить людська природа! Він почав ходити по галереї. Недавно він придбав одну картину, яка, він знав це, була справжнім скарбом, і він зупинився перед нею: дівчина з тьмяно-золотавими косами, схожими на металеву пряжу, що дивилася на маленьку золоту потвору, яку тримала в руці. Навіть цієї болісної хвилини Сомс почував задоволення від того, що придбав таку чудову річ,— він милувався тим, як майстерно виписаний стіл, підлога, стілець, постать дівчини, милувався зосередженим виразом її обличчя, тьмяно-золотавим плетивом її кіс, яскраво-золотою барвою маленької потвори. Збирати картини, багатіти, багатіти! Навіщо, коли... Він рвучко відвернувся від картини й підійшов до вікна. Кілька голубів злетіли зі своїх тичок біля голубника й, підхоплені вітром, розгорнули крила. В ясному промінні сонця вони майже сліпили очі своїм білосніжним пір'ям. Вони полетіли ген-ген, розсипавшись на тлі неба, наче химерні ієрогліфи. Аннет годувала голубів; то була гарна картина. Вони брали корм з її рук; вони знали, що в неї холодна ділова вдача. Розпач стиснув йому горло. Вона не помре, не повинна вмерти! Вона занадто... занадто розважлива; і в неї міцне тіло, по-справжньому міцне, як у її матері, незважаючи на її делікатну вроду!
Надворі посутеніло, коли він нарешті відчинив двері й прислухався. Ані звуку! Сходи й площадка внизу тонули в жовтуватому присмерку. Він повернувся, щоб піти назад, коли до нього долинув якийсь звук. Придивившись, він побачив унизу якусь темну постать, і серце його завмерло в грудях. Що це? Смерть? Примара смерті, що йде з кімнати Аннет? Ні? Всього лиш покоївка без чепчика й фартушка. Вона спинилася на останньому повороті сходів й сказала задихано:
— Лікар хоче вас бачити, сер.
Він збіг униз. Пропускаючи його, вона прихилилася до стіни й мовила:
— О сер! Уже скінчилося.
— Скінчилося?— перепитав Сомс, трохи не з погрозою.— Що ви хочете сказати?
— Дитина народилася, сер.
Він миттю вибіг угору по чотирьох сходинках і в напівтемному коридорі зіткнувся з лікарем. Той витирав мокре чоло.
— Ну що?— спитав Сомс.— Швидше!
— Обидві живі, здається, все гаразд.
Сомс стояв непорушно, затуливши очі долонею.
— Поздоровляю вас,— почув він голос лікаря,— вона була на волоску.
Сомс опустив руку, якою затуляв обличчя.
— Дякую,— сказав він,— щиро дякую. А що...
— Дочка — на щастя. Син убив би її — розумієте, голівка.
Дочка!
— Найдбайливіший догляд за обома,— почув він голос лікаря,— і все буде добре. Коли приїде мати?
— Увечері; сподіваюся, годині о дев'ятій-десятій.
— Я залишуся до її прибуття. Ви хочете побачити їх?
— Не зараз,— відповів Сомс,— перед тим, як ви поїдете. Я звелю подати вам нагору обід.
І він пішов униз.
Невимовна полегкість, але ж — дочка! Це здавалося йому несправедливим. Піти на такий ризик, зазнати всіх цих мук — та ще й яких тяжких!— заради дочки! Він стояв у холі, перед каміном, де палахкотіли поліна, торкав їх носком черевика й намагався оговтатись. «Батько!»— подумав він. Нема де правди діти: це дуже гірке розчарування! На цьому світі ніколи не матимеш усього, чого тобі хочеться! А іншого світу немає, а навіть коли він і є, то яка з нього користь!
Коли він стояв там, йому принесли телеграму:
«ПРИЇЖДЖАЙ НЕГАЙНО БАТЬКО ПОМИРАЄ МАМА»
Він прочитав її, відчуваючи, що сльози здавили йому горло. Здавалося б, після того, що йому довелося пережити за останні години, вже ніщо не зможе зворушити його, але ця звістка його зворушила. Пів на восьму, поїзд із Редінга о дев'ятій, а поїзд мадам, якщо вона встигла на нього, прибуде о восьмій сорок — він зустріне її й поїде до Лондона. Він наказав подати коляску, машинально пообідав і пішов нагору. Лікар вийшов до нього.
— Вони сплять.
— Я не буду заходити,— відказав із полегкістю Сомс.— Мій батько при смерті. Мені треба їхати до міста. Чи все гаразд?
На обличчі лікаря з'явився вираз недовірливого захоплення. Він наче хотів сказати: «Якби ж то всі вміли так добре володіти собою!»
— Так, я думаю, ви можете їхати з спокійною душею. Чи скоро ви повернетеся?
— Завтра,— відповів Сомс.— Ось адреса.
Лікар, очевидно, вагався, чи слід висловити свої співчуття.
— На добраніч!— різко сказав Сомс, повернувся і вийшов.
Він надів хутряне пальто. Смерть! Від цього слова пробирає мороз. У кареті він закурив сигарету, що робив дуже рідко. Вечір був вітряний, темрява розпростала чорні крила; довелося їхати, освітлюючи дорогу ліхтарями. Батько! Старий-престарий дідусь! Тяжко помирати такого вечора!
Лондонський поїзд прибув саме тієї хвилини, коли він під'їхав до станції, і мадам Ламот, велична, вбрана в чорне, жовта в світлі ліхтарів, вийшла на платформу, тримаючи в руці саквояж.
— Це всі ваші речі?— запитав Сомс.
— Так. Я дуже поспішала. Як моя крихітка?
— Непогано—обидві. Дівчинка!
— Дівчинка! Яка радість! На морі був просто жах!
Її огрядна чорна постать, на якій анітрохи не позначився жах, пережитий на морі, вмостилася в колясці.
— А ви, mon cher?
— У мене помирає батько,— відповів крізь зуби Сомс.— Я їду до міста. Перекажіть привіт Аннет.
— Tiens! [55] — промурмотіла мадам Ламот.— Quel malheur! [56]
Сомс трохи підняв капелюха й пішов до свого поїзда. «Французи!»—подумав він.
XIII. ДЖЕЙМСОВІ РОЗКАЗАЛИ
Звичайна застуда, яку він підхопив у кімнаті з подвійними рамами, куди повітря й відвідувачі заходили ніби профільтровані і звідки він не виходив від середини вересня,— і Джеймса скрутило не на жарт. Легенька застуда знесилила його кволе тіло й швидко добралася до легенів. Йому нізащо не можна застуджуватися, застерігав лікар, а він узяв і застудився. Коли у нього почало дерти в горлі, він сказав своїй доглядальниці (тепер у нього була доглядальниця):
— От бачите, я знав, до чого доведе це провітрювання кімнати!
Весь день він страшенно хвилювався і вжив усіх запобіжних засобів та заходів; вдихав повітря якомога обережніше й щогодини загадував міряти собі температуру. Емілі не дуже стривожилася.
Але наступного ранку, коли вони зайшла до кімнати, доглядальниця сказала їй пошепки:
— Він не хоче міряти температуру.
Емілі підійшла до його ліжка й, підносячи йому до рота термометр, ніжно спитала:
— Як ти почуваєш себе, Джеймсе?
Джеймс підвів на неї погляд.
— А яка з того користь?— хрипко сказав він.— Я не хочу знати.
Тоді вона стривожилася. Дихав він через силу, вигляд у нього був немічний, бліде обличчя взялося червонуватими плямами. Що правда, то правда, вона мала з ним багато клопоту; але ж це був її Джеймс, він був її Джеймс майже п'ятдесят років; вона не могла ні пригадати, ні уявити собі життя без Джеймса — того Джеймса, котрий, попри всю свою дратівливість, свій песимізм, свою буркотливу вдачу, щиро любив їх усіх, був добрий і щедрий!
І того дня й наступного він лежав мовчки, не вимовив майже ні слова, але по його очах було видно: він помічає все, що для нього робиться, а з виразу його обличчя вона бачила, що він бореться; і вона не втрачала надії. Навіть його мовчанка, його намагання зберегти кожну краплину енергії свідчили про те, як уперто він бореться. Це глибоко її зворушувало, і хоча в кімнаті хворого вона трималася спокійно й невимушено, проте, коли виходила, у неї текли сльози.
На третій день, годині о п'ятій — Емілі щойно перевдяглася до чаю, дотримуючись заведеного порядку, щоб його не стривожити, бо він геть усе помічав,— вона побачила зміну. «Не варто боротися, я втомився»,— було ясно написано на його білому обличчі, і коли вона підійшла до нього, він промурмотів:
— Виклич Сомса.
— Гаразд, Джеймсе,— сказала вона заспокійливо,— негайно викличу.
І вона поцілувала його в чоло. На нього капнула сльоза, й, витираючи її, вона побачила вдячність в його очах. Дуже засмучена й утративши всяку надію, вона послала Сомсові телеграму.
Коли він зайшов, залишивши за порогом темний вітряний вечір, у великому домі стояла мертва тиша. Широке обличчя Уормсона здавалося майже худим; він узяв хутряне пальто з підкресленою послужливістю і спитав:
— Може, вип'єте склянку вина, сер?
Сомс похитав головою, і його брови підвелися в німому запитанні.
В Уормсона затремтіли губи.
— Він увесь час запитує про вас, сер,— і старий слуга раптом висякав носа.— Багато років, сер, я в містера Форсайта, дуже багато років.
Уормсон почав згортати пальто, а Сомс пішов нагору сходами. Цей будинок, де він народився й виріс, ніколи ще не здавався йому таким теплим, розкішним і затишним, як під час цієї останньої прощі до батькової кімнати. Будинок був не в його стилі; проте, створюючи своєрідну атмосферу поважності й пишноти, він справді був осередком затишку і достатку. А вечір був такий темний і вітряний; а могила така холодна й похмура!
Він зупинився біля дверей. З кімнати ані звуку. Він обережно натиснув на клямку й зайшов до кімнати так тихо, що ніхто не помітив його в першу хвилину. Лампа була затінена. Мати і Вініфред сиділи в ногах ліжка; доглядальниця саме відійшла від узголів'я, де стояв порожній стілець. «Для мене!»— подумав Сомс. Коли він рушив до ліжка, мати й сестра підвелися, але він подав рукою знак, і вони знову сіли. Він підійшов до стільця й спинився, дивлячись на батька. Джеймс дихав здушено; очі були заплющені. І коли Сомс дивився на батька, такого виснаженого, блідого й змарнілого, слухав його здушене дихання, в його душі піднялася хвиля несамовитого гніву проти природи, жорстокої, невблаганної природи, що придавила коліном це немічне тіло, поволі витискаючи дихання, витискаючи життя з цієї людини, найдорожчої для нього в світі. Його батько завжди був такий обачний, поміркований, стриманий, і ось йому нагорода — з нього поволі, болісно витискають життя! І, сам того не усвідомлюючи, Сомс сказав:
— Це жорстоко.
Він побачив, що мати затулила очі, а Вініфред нахилилася до ліжка. Жінки! Вони зносять усякі нещастя куди легше, ніж чоловіки. Він підступив ближче до ліжка. Три дні Джеймса не голили, і його губи та підборіддя обросли волоссям, тільки ледь білішим за його чоло. Воно пом'якшувало його обличчя і надавало якогось дивного вигляду, наче він уже не належав до цього світу. Очі його розплющилися. Сомс підійшов до самого ліжка й нахилився над батьком. Уста ворухнулись.
— Я тут, тату.
— Гм... які... які новини? Мені ніколи не розказують...
Голос стих, і від напливу почуттів Сомсове обличчя скривилося так, що він не міг говорити. Сказати йому? Так. Але що? Він пересилив себе, стиснув губи й мовив:
— Добрі новини, тату, добрі,— Аннет народила сина.
— Ага!
Це був чудернацький вигук — відразливий, радісний, жалібний, переможний, наче вигук дитини, що дістала те, чого їй хотілося. Очі заплющились, і знову почулося здушене дихання. Сомс відступив до стільця і важко сів. Брехня, яку він сказав, корячися глибоко вкоріненій, інстинктивній впевненості, що після смерті Джеймс не довідається правди, притупила на мить його болісні почування. Він щось зачепив рукою. То була батькова гола нога. Борючись із ядухою, Джеймс вистромив її з-під ковдри. Сомс узяв її в свою руку — холодну ногу, легеньку, тонку, білу, дуже холодну. Навіщо вкладати, вкривати те, що скоро захолоне ще дужче! Він механічно грів її рукою, прислухаючись до батькового важкого віддиху, і знову в ньому ожили почування. Вініфред тихо схлипнула і зразу стрималася, але мати сиділа, наче скам'яніла, невідривно дивлячись на Джеймса. Сомс поманив до себе доглядальницю.
— Де лікар?— пошепки запитав він.
— По нього послали.
— Невже не можна нічого зробити, щоб він так не задихався?
— Тільки укол, а він його не витримає. Лікар сказав, що поки він бореться...
— Він не бореться,— прошепотів Сомс,— він поволі задихається. Це жахливо.
Джеймс неспокійно заворушився, наче відчув, про що вони говорять. Сомс устав і нахилився до нього. Джеймс ледь-ледь ворухнув руками, і Сомс узяв їх у свої руки.
— Він хоче, щоб його поклали вище,— прошепотіла доглядальниця.
Сомс трохи підвів його. Йому здавалося, що він зробив це обережно, але на Джеймсовому обличчі промайнув майже гнівний вираз. Доглядальниця підбила подушки. Сомс поклав батькові руки й, нахилившись, поцілував його в чоло. Коли він підводився, Джеймс спрямував на нього погляд, який, здавалося, йшов із глибини того, що іще жило в ньому. «Мені вже кінець, мій хлопчику,— наче говорив цей погляд,— бережи їх, бережи себе; бережи... Все це я залишаю тобі».
— Так, так,— прошепотів Сомс,— так, так.
За ним доглядальниця щось зробила — Сомс не бачив, що,— і батько ледь здригнувся невдоволено, наче обурений цим втручанням; і майже відразу його дихання втишилося, заспокоїлося; він завмер. Напружений вираз зник із його обличчя, натомість з'явився якийсь дивний білий спокій. Повіки здригнулися й застигли; все обличчя застигло, розгладилося. Лише з того, як тремтіли ледь помітно губи, видно було, що він дихає. Сомс сів на стілець і знову почав гладити його ногу. Він чув, як доглядальниця тихо плакала біля каміна; дивно, що вона, чужа стороння жінка, єдина з них плаче! Він чув, як тихо сичить й потріскує вогонь у каміні. Ще один старий Форсайт відходить на вічний спочинок — дивовижні вони люди!— дивовижно, як цупко він тримався за життя! Мати й Вініфред нахилилися вперед, вдивляючись у Джеймсові уста. А Сомс, повернувшись боком, грів його ноги; це давало йому розраду, хоч вони дедалі більше й більше хололи. Нараз він здригнувся й випростався: звук, жахливий звук, якого він іще ніколи не чув, вихопився з батькових уст, так наче змучене серце не витримало й розірвалося з протяглим стогоном. Яке дуже серце, якщо воно змогло озватися так на прощання! Звук завмер. Сомс глянув на обличчя. Непорушне, бездиханне! Помер! Він поцілував його в чоло, повернувся і вийшов із кімнати. Він побіг нагору в спальню, свою колишню спальню, яку й досі тримали для нього напоготові, кинувся долілиць на ліжко й зайшовся риданнями, заглушаючи їх подушкою...
Трохи згодом він пішов униз і зайшов до батькової кімнати. Джеймс лежав самотній, дивовижно спокійний, вільний від тривог і хвилювань, а на його виснаженому обличчі була поважність, властива людям дуже похилого віку, прегарна поважність, якою приваблюють напівстерті обличчя на старих монетах.
Сомс пильно подивився на його обличчя, на вогонь у каміні, на всю кімнату, в яку крізь відчинені навстіж вікна зазирала лондонська ніч.
— Прощай!— сказав він пошепки і вийшов.
XIV. НАЛЕЖИТЬ ЙОМУ
Того вечора й весь наступний день у Сомса було багато клопоту. Телеграма, одержана під час сніданку, заспокоїла його щодо Аннет, і він сів на останній поїзд до Редінга, ще відчуваючи на чолі поцілунок Емілі й чуючи її слова:
— Не знаю, що б я робила без тебе, мій хлопчику.
Дома він був опівночі. Погода змінилася, стала знову погожа, ніби, зробивши своє діло й вирядивши Форсайта в далеку дорогу, вона вирішила спочити. Друга телеграма, яку принесли за обідом, підтвердила добрі новини про Аннет, і, замість того щоб зайти в дім, Сомс попрямував через осяяний місяцем сад до плавучого будиночка. Там можна спокійно переночувати. Смертельно втомлений, він ліг у хутряному пальті на диван і зразу заснув. Прокинувся він, коли почало світати, і вийшов на палубу. Він стояв, спершись на поруччя, й дивився на захід, де річка під лісом робила широкий закрут. Цікаво, що Сомс сприймав красу природи точнісінько так, як і його предки-фермери,— відчував невдоволення, коли її не було; хоча, безперечно, це сприйняття загострилося й рафінувалося завдяки обізнаності з пейзажним живописом. Проте світанок спроможний збудити найпрозаїчнішу уяву, і Сомс був зворушений. В цьому тьмяному холодному світлі перед ним з'явився якийсь інший світ, зовсім не схожий на знайому йому річку; світ, у якому не побувала ще жодна людина, нереальний світ, наче невідомий, щойно відкритий берег. Його барви не вкладалися у відому гаму, їх взагалі навряд чи можна було назвати барвами; його обриси були тьмяні й водночас виразні; його тиша бентежила; в ньому не було ніяких запахів. Чому він так хвилював його, Сомс не міг сказати; хіба що тому, що він почував себе в ньому зовсім самотнім, позбавленим усяких зв'язків і всіх своїх набутків. У такий світ, можливо, пішов його батько, настільки цей світ не схожий на той, який він залишив. І Сомс спробував відособитися від нього, міркуючи, хто з художників зміг би відтворити його. Біло-сіра вода скидалася... скидалася на риб'яче черевце! Невже цей світ, який відкрився перед ним, весь належить приватним власникам, окрім води,— і навіть її забирають у водопровід! Жодного дерева, жодного кущика, жодної травинки, жодної пташини, чи звіра, чи навіть рибини, які б комусь не належали. А колись давно все це були нетрі; болота й вода; скрізь тут блукали, полюючи, небачені звірі, що не знали людини і нікому було дати їм імена; дикі, сповнені тліну хащі буяли на тих місцях, де нині на березі виструнчився посаджений і дбайливо доглянутий ліс, а ген на тому боці, де простягаються луги, стояв стіною очерет, огорнений болотяними випарами. Тепер навели тут лад, узяли природу в шори, наклеїли ярлики й зареєстрували у адвокатських конторах. І добре зробили! Проте інколи, як оце зараз, з'являється дух минулого; він витає похмурий над світом і шепоче людині, що не спить у цю пору: «Всі ви вийшли з мого вільного дикого обширу, всі ви колись повернетеся в нього».
І Сомсові стало моторошно від холодного подиху цього незнаного йому й такого прадавнього, без власників, світу, що з'явився поглянути на свої колишні володіння. Він зійшов у каюту й приготував собі чай на спиртівці. Випивши його, він узяв письмове приладдя й написав два оголошення до газети.
«20-го цього місяця в своєму домі на Парк-лейн на дев'яносто першому році життя помер Джеймс Форсайт. Похорон 24-го опівдні на Гайгейтському кладовищі. Прохання вінків не класти».
«20-го цього місяця в «Притулку», у Мейплдергемі, Аннет, дружина Сомса Форсайта, народила дочку».
А нижче на промокальному папері він вивів слово «сина».
Була восьма година у звичайному осінньому світі, коли він пішов через сад до будинку. Кущі по той бік річки виступали з молочної імли, круглі, барвисті; дим здіймався вгору прямим синім стовпом; і голуби туркотіли, чистячи на сонці пір'я.
Він непомітно пройшов до своєї кімнати, викупався, поголився, надів чисту білизну й чорний костюм.
Мадам Ламот саме сіла снідати, коли він зійшов униз.
Глянувши на його костюм, вона мовила:
— Нічого не кажіть!— і потиснула йому руку.— Аннет почуває себе непогано. Але лікар сказав, що вона вже ніколи не зможе мати дітей. Ви знали це?— Сомс кивнув головою.— Дуже шкода. Mais la petite est adorable. Du cafe? [57]
Сомс поквапився знайти привід, щоб піти від неї. Вона дратувала його: повнотіла, твереза, моторна, розсудлива — француженка. Він не зносив її вимови, її гаркавості; його обурювало те, як вона дивилася на нього, наче то була його вина, що Аннет ніколи не зможе народити йому сина! Його вина! Сомса обурювало навіть її пусте захоплення його дочкою, якої він іще не бачив.
Дивно, чому в нього така нехіть побачитися зі своєю дружиною й дитиною! Здавалося, він повинен був би відразу побігти нагору до них. А його, навпаки, спиняв якийсь фізичний страх, хоч як ревно він слухався голосу власницького інстинкту. Він боявся того, що думає Аннет про нього, винуватця її мук, боявся побачити дитину, боявся виявити своє розчарування теперішнім, а також і майбутнім.
Цілу годину він ходив по вітальні, перш ніж набрався досить рішучості, щоб піти нагору й постукати в двері їхньої кімнати.
Йому відчинила мадам Ламот.
— Нарешті ви прийшли! Elle vous attend! [58]
Вона пропустила його, і Сомс зайшов своєю нечутною ходою, зціпивши зуби й ховаючи очі.
Аннет лежала на ліжку дуже бліда й дуже гарненька. Дитину кудись заховали; її не було видно. Він підійшов до ліжка й від раптового напливу почуттів нахилився й поцілував Аннет у чоло.
— Ось і ти, Сомсе,— сказала вона.— Мені вже куди краще. Але я намучилася страшенно, страшенно. Я рада, що більше не матиму дітей. Ой, як я намучилася!
Сомс стояв мовчки, гладячи її руку; всі ласкаві, співчутливі слова ніби застряли у нього в горлі. «Англійка не сказала б такого!»— майнуло в голові. Цієї хвилини він зрозумів напевно, що вона завжди буде йому чужа і почуттями, й помислами і він їй теж. Він її придбав — оце і все! І раптом йому пригадалися Джоліонові слова: «Мабуть, ви будете раді звільнити свою шию із зашморгу». Ну що ж, він її звільнив! Але чи не встромив він її знову в зашморг?
— Треба буде підгодувати тебе,— сказав він,— і ти скоро видужаєш.
— Ти ж хочеш подивитися на дитину, Сомсе? Вона спить.
— Звичайно,— відповів Сомс,— дуже хочу.
Він обійшов ліжко і, зупинившись, поглянув на дитину. В першу мить він побачив тільки те, що й сподівався побачити — немовля. Але що далі він дивився на дитину, яка дихала й ледь морщила уві сні личко, то більше вона, здавалося, набувала індивідуальних рис, ставала схожою на картину, на створіння, яке він тепер завжди впізнає; вона зовсім не була відразлива, чимось нагадувала пуп'янок і дивно зворушувала. У неї було темне волоссячко. Він торкнувся його пальцем, він хотів побачити її очі. Вони розплющилися, вони були темні — сині чи карі, він не міг розгледіти. Очі моргнули, втупилися перед себе, у них була якась сонна глибина. І раптом його серце ожило, потепліло, зігріте радістю.
— Ma petite fleur [59],— сказала тихо Аннет.
— Флер,— повторив Сомс— Флер! Так ми її й назвемо. Власник у ньому тріумфував, тішачись новим набутком. Бог свідок: це... це належить йому!
Крізь масивний скляний дах над холом у Робін-Гілі проміння липневого сонця о п'ятій годині дня падало якраз на поворот широких сходів; і на тій ясній смужці стояв маленький Джон Форсайт у синьому полотняному костюмчику. Чуб його блищав, очі теж блищали з-під насуплених брів, бо він розмірковував, як спуститися вниз востаннє — він уже зробив це безліч разів — перед тим, як автомобіль привезе додому тата й маму. Стрибнути зразу через чотири східці і через п'ять унизу? Обридло! З'їхати поручнями? Але в який спосіб? Ницьма, ногами вперед? Обридло вкрай. На животі, впоперек поручнів? Надто просто! На спині, розкидавши руки? Заборонено! Чи, може, ницьма, головою вперед, способом, невідомим досі нікому, окрім нього самого? Ось із якої причини насупилися брови на осяяному сонцем обличчі маленького Джона...
Того літа 1909 року прості душі, які вже тоді прагнули спростити англійську мову, не мали, звичайно, уявлення про те, як виникло ім'я маленького Джона, бо інакше вони б оголосили його своїм послідовником. Проте на цьому світі все може бути простіше простого: його справжнє ім'я було Джоліон, а його живий батько й покійний зведений брат давно заволоділи іншими зменшувальними формами цього імені — Джо і Джоллі.
До цього дня батько посідав у його серці те місце, яке лишалося незайняте конюхом Бобом, котрий грав на концертино, й нянькою Да, що по неділях носила фіолетову сукню й у своєму особистому житті, яким час від часу живуть навіть слуги, мала ім'я Спреггінс. Мати з'являлася до нього лише наче уві сні, від неї приємно пахло, вона гладила йому перед сном голівку та інколи підстригала його золотаво-каштанове волосся. Коли він розбив собі голову, вдарившись об гратки каміна в дитячій кімнаті, вона тримала його на руках і вся закривавилась; а коли йому снилося щось страшне, вона сиділа на його ліжку й притуляла його голову до своїх грудей. Вона була дорога йому, але далека, бо Да була така близька, а в чоловічому серці, як правило, знаходиться місце тільки для одної жінки. Що ж до батька, то, звичайно, їх єднали особливі зв'язки, бо маленький Джон збирався, коли виросте, стати малярем — з одною невеликою різницею: його батько малював картини, а маленький Джон хотів білити стелі й стіни, стоячи на помості між двома драбинами у вимазаному крейдою фартусі і вдихаючи чудові пахощі вапна. До того ж батько супроводив його в Річмонд-парк, куди він їздив на конячці-поні, яку звали Мишка, бо вона була мишачої масті.
Маленький Джон народився з срібною ложкою в роті, окресленому пухкенькими вигнутими губками. Він ніколи не чув, щоб його батько чи мати підвищували голос чи то в розмові між собою, чи з ним, чи з будь-ким іншим; конюх Боб, куховарка Джейн, Бела та інші слуги, навіть Да, яка єдина приструнчувала його,— всі вони зверталися до нього особливим тоном. Тому в нього склалася думка, що в світі цілковито й постійно панує благородство і свобода.
Народившися 1901 року, маленький Джон почав пам'ятати себе відтоді, як Англія, видужуючи після бурської війни, цієї скарлатини у тяжкій формі, готувалася до періоду відродження лібералізму. Всяке насильство стало непопулярним, батьки й матері плекали високі сподівання на те, що їхні діти житимуть щасливо. Жаліючи дітей, вони поламали різки й, сповнені ентузіазму, чекали наслідків. До того ж, вибравши своїм батьком добросердого, хорошого чоловіка, якому минуло п'ятдесят два роки і який недавно втратив єдиного сина, а матір'ю тридцятивосьмирічну жінку, чиєю першою і єдиною дитиною він був, маленький Джон вчинив вельми розумно. Він міг би стати чимось середнім між кімнатним песиком і малим тираном, але від цієї долі його врятувало те, що батько обожнював матір, бо навіть Джон ясно бачив: вона не просто його мати, і в батьковому серці він грає лише другу скрипку. Яку скрипку він грає в серці матері, цього він іще не знав. Що ж до «тітоньки» Джун, його зведеної сестри (але такої старої, що вона вже не годилася в сестри), вона його, звичайно, любила, проте була занадто поривчаста. Щиро віддана йому Да мала спартанські нахили. Вона купала його в холодній воді, привчала ходити без панчішок і не дозволяла жалітися. Що ж до наболілого питання про освіту, то маленький Джон був прибічником теорії, яка твердила, що дітей не треба силувати. Він терпимо ставився до мадемуазель, яка приїздила щоранку на дві години навчати його своєї мови, а також історії, географії і арифметики; не заперечував він і проти уроків гри на фортепіано, які йому давала мати, бо вона прагнула зачарувати його щоразу новою мелодією і ніколи не примушувала повторювати ту, яка йому не подобалася, так що він охоче вправляв свої пальці. Від батька він навчився малювати смішні картинки: свиней та інших тварин. Він був не дуже освічений хлопчик. А проте, загалом, срібна ложка залишалася в його роті, не псуючи його, хоча Да часом казала, що спілкування з іншими дітьми дало б йому «велику користь».
Але на нього чекало гірке розчарування: одного разу, коли йому було майже сім років, Да перекинула його на спину й примусила лежати так за те, що він хотів зробити щось недозволене. Це перше насильство над вільною особистістю Форсайта довело його майже до нестями. Він украй перелякався, опинившись безпорадний у такій позі й не знаючи, чи відпустять його коли-небудь. А що, як вона триматиме його так довіку! Хвилину він висловлював свій розпач на повний голос. Але найдошкульніше було те, що Да так довго не могла зрозуміти, як жахливо він страждає. В такий спосіб він відкрив для себе, яка то страшна річ, коли людині бракує уяви! Коли йому дозволили підвестися, в нього не розвіялося переконання, що Да вчинила страшне насильство. Хоча йому й не хотілося скаржитись на неї, проте, щоб таке більше не повторилося, він був змушений піти до матері й сказати:
— Мамо, не дозволяй Да перекидати мене на спину.
Мати саме підняла над головою руки, тримаючи в них дві коси «couleur de feuille morte», як іще не навчився називати їх маленький Джон; вона подивилася на нього очима, схожими на кружечки коричневого оксамиту, з якого була зшита його куртка, і відповіла:
— Гаразд, синочку, не дозволю.
А що вона здавалась маленькому Джонові чимсь на зразок богині, то він заспокоївся; особливо трохи згодом, коли, сидячи перед сніданком під столом і чекаючи на печериці, він підслухав, як вона говорила батькові:
— То, може, ти, любий, скажеш Да, чи мені їй сказати? Вона так його любить.
А батько відповів:
— Але ж не треба виявляти так свою любов. Я чудово знаю, що відчуваєш, коли тебе перекидають на спину. Жоден Форсайт не витерпить цього ані хвилини.
Маленький Джон зрозумів: вони не знають, що він сидить під столом, і його охопило зовсім нове почуття збентеження; отож він залишився у своїй схованці, перемагаючи бажання поласувати печерицями.
Так він уперше пірнув у темну безодню життя. Деякий час після того йому не довелося відкрити нічого нового, аж поки одного дня, підійшовши до корівника, щоб випити молока з-під корови, коли Геррет закінчить доїти, він побачив мертве Конюшинине теля. Невтішний, у супроводі враженого Геррета, він побіг до Да, але, раптом збагнувши, що не вона йому потрібна, кинувся розшукувати батька і вскочив у материні обійми.
— Конюшинине теля померло. Ой, ой, воно було таке м'якеньке!
Материна ласка і її слова: «Ну, заспокойся, синочку, заспокойся!»— потамували його ридання. Але якщо Конюшинине теля може померти, то й кожен може,— не тільки бджоли, мухи, жуки й курчата. А воно ж було таке м'якеньке! То було жахливе відкриття — і воно скоро забулося.
Далі сталося те, що він сів на джмеля,— болісне відчуття, яке мати зрозуміла куди краще, ніж Да, потім нічого важливого не відбулося аж до кінця року, коли після одного дня, протягом якого він відчував себе вкрай нещасним, настав приємний час хвороби, котра запам'яталася висипом, лежанням у ліжку й тим, що його годували медом з ложечки й давали безліч мандаринів. Саме тоді світ розцвів. Цей розквіт він завдячував «тітоньці» Джун, бо як тільки став «бідолашкою», вона зразу ж примчала з Лондона, привізши з собою книжки, які колись виплекали її власний безстрашний дух, народжений пам'ятного 1870 року. Далеко не нові, в барвистих оправах, вони розповідали про всілякі захоплюючі пригоди. І вона читала їх маленькому Джонові, аж поки йому дозволили читати самому; тоді вона майнула назад до Лондона, залишивши йому цілу купу книжок. Вони так вплинули на його уяву, що невдовзі всі його думки і мрії цілком заполонили гардемарини, вітрильники, пірати, плоти, торговці сандаловим деревом, залізні коні, акули, битви, татари, індіанці, повітряні кулі, Північні полюси та інші фантастичні принади. Тільки-но йому дозволили встати з ліжка, він перетворив його в корабель і поплив від нього у вузькій ванні через зелене море килиму до скелі, на яку він видерся, тримаючись за ручки шухляд червоного дерева, й, приставивши до ока склянку, оглянув обрій, шукаючи рятівного вітрила. Щодня він робив пліт із вішалки для рушників, чайного підноса й подушок. Він назбирав соку із слив, налив його в пляшечку з-під ліків і постачив пліт запасом цього рому, а також пемікана [60] із шматочків курятини,— він ховав їх під себе, а потім сушив біля каміна,— й лимонного соку проти цинги, який він зробив із мандаринових шкуринок і решток компоту. Якось уранці він зробив Північний полюс з усієї своєї постелі, крім подушки, і досяг його на каное з березової кори — в буденному житті це були камінні гратки — після жорстокого двобою з білим ведмедем, змайстрованим із подушки й чотирьох кеглів, засунутих у нічну сорочку Да. Потім батько, щоб трохи приборкати його уяву, приніс йому «Айвенго», «Бевіса», легенди про короля Артура і «Шкільні роки Тома Брауна». Він прочитав першу з них і три дні споруджував, обороняв і брав штурмом замок Фрон де Бефа, перевтілюючись у всіх героїв роману, крім Ревекки й Ровени, пронизливо вигукуючи: «En avant, de Bracy!» [61] та інші подібні заклики. Прочитавши легенди про короля Артура, він став майже виключно сером Ламораком Галльським, тому що, хоч у книжці про нього розповідалося дуже мало, його ім'я подобалось йому більше, ніж імена інших рицарів; і він мало не заїздив до смерті свого іграшкового коника, озброївшись довгою бамбуковою палицею. «Бевіс» здався йому надто сухим; до того ж йому треба було лісу й тварин, яких не було в дитячій кімнаті, окрім двох котів, Фіца й Пака Форсайтів, які не дозволяли вільності у поводженні з собою. Для «Тома Брауна» він був іще надто малий. Домашні полегшено зітхнули, коли через чотири тижні йому дозволили виходити надвір.
Саме настав березень, дерева дуже скидалися на корабельні щогли, і для маленького Джона це була дивовижна весна, що подіяла вкрай згубно на його коліна, штанці і терпіння Да, якій доводилося прати й латати його одяг. Кожнісінького ранку зразу ж після сніданку мати й батько бачили з вікна своєї кімнати, як він виходить із кабінету, іде через терасу й вилазить на старого дуба; вираз обличчя в нього рішучий, волосся блищить на сонці. Він починав цим день тому, що в нього не було часу перед уроками побігти далі. Йому ніколи не набридало старе крислате дерево: воно мало грот-щоглу, фок-щоглу, брам-стеньгу, і він завжди міг спуститися фалами — тобто мотузками гойдалки. Після уроків, які закінчувались об одинадцятій, він ішов на кухню, брав тоненьку скибочку сиру, сухар, дві сливи — цих харчів вистачить принаймні для екіпажа шлюпки — і з'їдав це, переносячись уявою в далекі краї, потім, озброєний до зубів рушницею, пістолетами й шпагою, вирушав у далеку ранкову мандрівку по дереву, зустрічаючи дорогою безліч работорговців, індіанців, піратів, леопардів і ведмедів. У цю пору його рідко бачили без тесака в зубах (подібно до Діка Нідгема), а навколо раз по раз ляскали пістони. І багатьох садівників він застрелив жовтим горохом із своєї рушниці. Його життя було сповнене найнебезпечніших пригод.
— Джон просто жахає мене,— сказав батько матері, сидячи під дубом.— Боюся, він стане моряком або якимсь шибайголовою. Чи ти бачиш хоч які-небудь ознаки того, що він любить красу?
— Ані найменших.
— Дяка богові принаймні за те, що його не тягне до колес та двигунів! Я можу стерпіти все, крім цього. Але хотілося б, що він більше цікавився природою.
— Він живе уявою, Джоліоне.
— Атож, кривавою. Чи він любить тепер кого-небудь?
— Нікого зокрема; він любить усіх. На світі ще не бувало такого люблячого й гідного любові створіння, як Джон.
— Він твоя дитина, Айріні.
Цієї миті маленький Джон, лежачи на гілці високо над ними, застрелив їх двома горошинами, але цей уривок розмови все ж таки застряв у його маленькій пам'яті. Люблячий, гідний любові, живе уявою, кривавою!
На той час дуб укрився густим листям, і настав його день народження, який щороку припадав на дванадцяте травня — він добре пам'ятав цей день, бо тоді завжди подавали його улюблений обід із солодкого м'яса, печериць, мигдалевих тістечок та імбирного пива.
Проте між восьмим днем народження і тим днем, коли він стояв осяяний липневим сонцем на повороті сходів, відбулося кілька важливих подій.
Да, чи то не бажаючи більше мити його коліна, чи, може, скорившись тому загадковому інстинкту, що примушує навіть нянь кидати своїх вихованців, пішла від них наступного ранку після його дня народження, заливаючися сльозами, щоб «одружитися»— з ким би ви думали?—«з одним чоловіком». Маленький Джон, від якого це приховували, цілий день був у невтішному горі. Ну чого йому не сказали! Дві великі коробки олов'яних солдатиків, а також гармати й книжка «Маленькі сурмачі», які він одержав серед інших подарунків, сприяли разом із цим горем тому, що він, замість того щоб шукати самому пригод і ризикувати власним життям, почав гратися в ігри, породжені уявою, в яких ризикував життям незліченних олов'яних солдатиків, мармурових кульок і квасолин. Із цих різновидів гарматного м'яса він склав колекції і, використовуючи їх по черзі, відтворював наполеонівські, Семилітню, Тридцятилітню та інші війни, про які недавно прочитав у великій «Історії Європи», що належала його дідові. Він змінював події на свій власний розсуд і влаштовував битви на підлозі дитячої кімнати, тож ніхто не смів туди зайти, боячись потривожити Густава-Адольфа, короля Швеції, або наступити на армію австрійців. Уподобавши звучання цього слова, він щиро полюбив австрійців і, коли виявив, що вони виграли так мало битв, додав їм перемог у своїх іграх. Його улюблені полководці були принц Євгеній, ерцгерцог Карл і Валленштейн. Тіллі й Мак (яких батько одного разу назвав «мюзик-хольними акторами»— він не міг утямити, що це таке) аж ніяк не викликали до себе симпатії, хоч і були австрійці. Виходячи з міркувань милозвучності, він уподобав також Тюренна.
Це захоплення, яке завдало батькам чимало клопоту, бо маленький Джон сидів у хаті, коли йому слід було гуляти на свіжому повітрі, тривало весь травень і половину червня, аж поки батько поклав йому край, принісши синові «Тома Сойєра» і «Гекльберрі Фінна». Коли він прочитав ці книжки, в ньому стався переворот і він знову вийшов надвір, охоплений пристрасним бажанням розшукати річку. А що в межах Робін-Гіла річки не знайшлося, то він був змушений перетворити в неї ставок, де, на щастя, було латаття, були бабки, комарі, очерет і три вербички. На цьому ставку, після того як батько й Геррет виміряли його й переконалися, що дно надійне і що глибина ніде не перевищує двох футів, маленькому Джонові дозволили плавати в маленькій хиткій байдарці, в якій він проводив цілі години, то веслуючи, то ховаючись від індіанця Джо та інших ворогів. На березі ставка він спорудив вігвам на чотири квадратних фути із старих бляшанок і покрив його гіллям. У вігвамі він розкладав вогнища й смажив птахів, яких не застрелив з рушниці, полюючи в гаю і на полях, або рибу, якої він не зловив у ставку, бо її там не було. На це у нього пішла друга половина червня і весь липень, коли батько з матір'ю поїхали до Ірландії. Протягом цих п'яти літніх тижнів він жив самотнім життям, уявляючи себе героєм різних пригод, не розлучаючися з рушницею, вігвамом, водою й байдаркою; і хоч як наполегливо його діяльний розум намагався прогнати від себе красу, вона час від часу захоплювала його зненацька, вмостившись на крилі бабки, поблискуючи на пелюстках латаття або мазнувши його по очах блакиттю, коли він лежав горілиць у засідці.
«Тітонька» Джун, якій доручили наглядати за ним, привезла в дім «дорослого чоловіка» з кашлем і великою грудкою глини, з якої він ліпив обличчя; тому вона майже ніколи не приходила до нього на ставок. Одного разу, проте, вона привела з собою двох інших «дорослих». Маленький Джон, який саме розмалював своє голе тіло синіми й жовтими смугами, використавши для цього батькові акварельні фарби, й устромив собі в волосся качині пера, помітив їх і влаштував засідку під вербами. Як він і гадав, вони підійшли до його вігвама й стали навколішки, зазираючи досередини, і він вискочив із диким криком, від якого холонула кров, і майже встиг зняти скальпи з «тітоньки» Джун та «дорослої» жінки, перш ніж вони його поцілували. Незнайомих дорослих звали «тітонька» Голлі й «дядечко» Вел; цей останній мав засмагле обличчя, трохи кульгав і страшенно з нього реготався. Він уподобав «тітоньку» Голлі, яка, здається, теж доводилася йому сестрою; але вони обоє поїхали того ж таки дня, і він їх більше не бачив. За три дні до того, як мали повернутися батько з матір'ю, «тітонька» Джун теж поспішно виїхала, захопивши з собою «дорослого», який кашляв, і його грудку глини, і мадемуазель сказала: «Бідолаха, він дуже хворий, Джоне. Я забороняю тобі заходити в його кімнату». Маленький Джон, який рідко робив що-небудь тільки через заборону, стримався й не зайшов туди, хоча йому було нудно й він почував себе самотнім. Сказати правду, ставок уже відійшов у минуле, і його душа сповнилася вщерть неспокоєм і прагненням чогось — не дерева, не рушниці,— чогось ніжного. Ті останні два дні здалися йому місяцями, незважаючи на «Жертви моря», де він прочитав про страшну бабу Лі та її вогнище, яке призводило до загибелі кораблі. За ці два дні він разів сто проходив угору і вниз сходами і часто прокрадався з дитячої кімнати, де він тепер спав, у материну спальню, оглядав усі речі, не торкаючись до них, заходив у туалетну кімнату і, стоячи на одній нозі біля ванни, шепотів, як Слінгсбі, таємниче закляття, що мало принести щастя:
— Хо, хо, хо! От собача лапа!
Потім тихенько повертався в спальню, відчиняв материну шафу й нюхав повітря, і це, здавалося, наближало його до... він і сам не знав до чого.
Він зробив це якраз перед тим, як спинився в сонячному промені, розмірковуючи, яким саме способом з'їхати вниз поруччям. Проте всі вони здавалися йому безглуздими, й, охоплений раптовою апатією, він рушив униз, ступаючи на кожен східець. Тим часом йому виразно пригадався батько — коротка сивувата борідка, веселий блиск у глибоких очах, складка між бровами, лукава усмішка, худорлява постать, яка здавалася дуже високою маленькому Джонові; але він не спромігся побачити матір. Замість неї йому уявлялося лише легеньке погойдування, темні очі, що дивилися на нього, та запах її шафи.
Бела була в холі, вона розсувала великі завіси й відчиняла парадні двері. Маленький Джон сказав запобігливо:
— Бело!
— Що, містере Джоне?
— Давай приготуємо чай під дубом, коли вони приїдуть. Я знаю, їм це дуже сподобається.
— Ви хочете сказати, що це дуже сподобається вам.
Маленький Джон поміркував.
— Ні, сподобається їм, бо буде приємно мені.
Бела усміхнулася.
— Добре, я накрию стіл надворі, якщо ви посидите тихенько, поки вони приїдуть, і не пустуватимете.
Маленький Джон сів на нижньому східці й кивнув головою. Бела підійшла й оглянула його.
— Встаньте!— звеліла вона.
Маленький Джон устав. Вона обдивилася його ззаду: штанці не замазані зеленню, і коліна наче чисті.
— Все гаразд!— сказала вона.— Ой, та й засмагли ж ви! Дайте я вас поцілую.
І вона цмокнула його в голову.
— А яке варення?— запитав він.— Я вже стомився чекати.
— Агрусове й суничне.
Чудово! І те, й те його найулюбленіше!
Коли Бела пішла, маленький Джон цілу хвилину сидів спокійно. У великому холі було тихо, і через відчинені двері у східній стіні він бачив один із своїх кораблів-дерев — бриг, який поволі плив по верхньому лужку. У дворику лежали косі тіні від колон. Маленький Джон устав, перестрибнув через одну з них і обійшов іриси, що цвіли навколо басейну з сіро-білого мармуру. Квіти були гарні, але, на жаль, майже не пахли. Він спинився біля відчинених дверей і визирнув надвір. А що... а що, як вони не приїдуть! Він чекав їх так довго, що йому здавалося — він не переживе цього, і його увага відвернулася від такої можливості і зосередилась на порошинках, які плавали в синюватому сонячному промінні. Піднявши руку, він спробував їх схопити. Белі слід було б почистити тут повітря від пилу! Але, може, це ніякий не пил, а часточки сонячного проміння, і він подивився надвір, чи й там таке саме проміння. Ні, не таке. Він пообіцяв, що сидітиме тихо в холі, але це було йому просто не під силу; і, перейшовши посипану жорствою алею, він ліг на траві. Зірвавши шість стокроток, він кожній дав ім'я: сер Ламорак, сер Трістан, сер Ланселот, сер Палімед, сер Боре, сер Гавейн — і примусив їх битися парами, аж поки всі вони зосталися без голів, крім сера Ламорака, в якого було найміцніше стебельце, і навіть той після трьох двобоїв розтріпавсь і зігнувся. В густій траві повільно повз жук — траву вже пора косити. Кожна стеблина була наче маленьке дерево, стовбур якого жукові доводилося обминати. Маленький Джон простяг сера Ламорака ногами вперед і торкнув жука. Той злякано кинувся тікати. Маленький Джон засміявся і, втративши до нього інтерес, зітхнув. На душі в нього було порожньо. Він повернувся і ліг горілиць. Від квітучих лип пахло медом, і вгорі розливалася прегарна блакить, на якій де-не-де біліли хмарки, що своїм кольором, а може, й смаком нагадували лимонне морозиво. Він чув, як Боб грав на концертино «Десь на річці Саванні», і на серці в нього стало солодко й сумно. Він ліг долілиць і приклав до землі вухо — індіанці чули, коли хтось наближається, але він не чув нічого, тільки концертино! І раптом, майже несподівано, він почув хрускіт, далекий гудок. Так, автомобіль!.. Вони їдуть, їдуть! Він підскочив, мов на пружині. Чи йому чекати на ганку, чи побігти на горішній поверх і, коли вони зайдуть, вигукнути: «Дивіться!»— й повільно з'їхати поручнями головою вперед? Що робити? Автомобіль з'явився з-за повороту. Вже пізно! І йому залишалося тільки чекати, збуджено підстрибуючи. Автомобіль підкотив до ганку, захурчав і спинився. З нього вийшов батько, достоту схожий на самого себе. Він нахилився, а маленький Джон підскочив, і вони буцнулися. Батько сказав:
— Господи! Ну й засмаг же ти, хлопче!— саме те, що й мав сказати; і в серці маленького Джона кипіло сподівання, яке ніколи не згасало,— сподівання чогось бажаного.
Він сором'язливо підвів очі й побачив матір у синій сукні і в синьому спортивному шарфі, пов'язаному поверх капелюшка. Вона усміхалася до нього. Він підскочив якомога вище, обхопив її ногами й притиснувся до неї. Вона ахнула й теж притиснулася до нього. Його очі, цієї миті темно-сині, вдивлялися в її темно-карі очі, аж поки її уста торкнулися до його брови, і, стиснувши її в обіймах, скільки було сили, він почув, як вона зойкнула, засміялася й сказала:
— А ти дужий, Джоне!
Тоді він скочив на ноги й побіг у хол, тягнучи її за руку.
Ласуючи варенням під дубом, він помітив у матері дещо таке, чого, здавалося, досі ніколи не бачив: щоки її, наприклад, молочно-білі, в темно-золотавих косах поблискують сріблясті волосинки, на шиї немає гулі, як у Бели, і вона так м'яко ступає. Помітив він також дрібненькі зморшки, що розбігалися від кутиків очей, і під ними гарні тіні. Вона була дуже вродлива, куди вродливіша за Да, мадемуазель чи «тітоньку» Джун, вродливіша навіть за «тітоньку» Голлі, яка йому дуже сподобалась; вродливіша навіть за Белу, рум'яну, але вугласту. Нова врода матері справила на нього якийсь особливий вплив,-і він їв менше, ніж сподівався.
Після чаю батько пішов з ним у сад погуляти. Вони довго розмовляли про всяку всячину, оминаючи його особисте життя — сера Ламорака, австрійців і порожнечу, яку він відчував останні три дні і яка так раптово заповнилась. Батько розповів йому про місце, що називалося Гленсофентрім, де побували вони з матір'ю, і про карликів, що виходять з-під землі, коли навколо зовсім тихо. Маленький Джон зупинився, розставивши п'яти.
— Ти й справді віриш у це, тату?
— Ні, Джоне, але я думав, що, може, ти віриш.
— Чому?
— Ти молодший за мене, а вони казкові істоти.
Маленький Джон закопилив губу.
— Я не вірю в казкових істот. Я ніколи їх не бачу.
— Ха!— сказав батько.
— А мама?
Батько всміхнувся своєю дивною усмішкою.
— Ні, вона бачить тільки Пана.
— Що таке Пан?
— Козлоногий бог, що бавиться у нетрях, сповнених дикої краси.
— А він був у Гленсофентрімі?
— Мама каже, що був.
Маленький Джон зсунув п'яти докупи й пішов далі.
— А ти його бачив?
— Ні, я тільки бачив Венеру Анадіомену.
Маленький Джон замислився. Венера була в його книжці про греків і троянців. Очевидно, Анна — це її ім'я, а Діомена — прізвище?
Але по дальших розпитах виявилося, що це одне слово, яке означає «народжена з піни».
— А вона народжувалася з піни в Гленсофентрімі?
— Так, кожного дня.
— На кого вона схожа, тату?
— На маму.
— О, то вона, мабуть...
Він раптом змовк, підбіг до стіни, виліз на неї й одразу зліз. Відкриття, що його мати вродлива, на його думку, треба було тримати в таємниці. Проте батько так довго докурював сигару, що нарешті він був змушений сказати:
— Я хочу побачити, що мама привезла. Ти дозволяєш, тату?
Він вигадав цю егоїстичну причину, щоб його не запідозрили в тому, що в нього немужня вдача, й був трохи збентежений, коли батько, прозирнувши його наскрізь, промовисто зітхнув і відповів:
— Гаразд, хлопче, йди і люби її.
Він пішов, спочатку навмисно повільною ходою, а потім побіг, надолужуючи втрачений час. Він зайшов у її спальню через свою: двері між ними були відчинені. Вона й досі стояла навколішки перед валізою, і він наблизився до неї й завмер.
Вона випросталася:
— Чого тобі, Джоне?
— Просто хотів подивитись.
Побувавши ще раз у материних обіймах, він умостився на канапці коло вікна й, підібгавши під себе ноги, почав дивитися, як вона розпаковує речі. При цьому він відчував таку втіху, як ніколи в житті, почасти тому, що вона виймала з валізи речі, які здавалися загадковими, а почасти тому, що йому було приємно дивитися на неї. Вона рухалася не так, як інші люди, особливо не так, як Бела; без сумніву, вона найвродливіша з усіх жінок, яких йому доводилось бачити. Нарешті вона впоралася з валізою і стала навколішки перед ним.
— Ти скучав за нами, Джоне?
Маленький Джон кивнув головою і, виказавши в такий спосіб свої почуття, кивав і далі.
— Але ж із тобою була «тітонька» Джун?
— О, з нею був чоловік, що кашляв.
Мамине обличчя змінилося і стало майже сердите. Він швидко додав:
— Той чоловік бідолашний; він кашляв страшенно. Мені... мені він сподобався.
Мати обняла його.
— Тобі, мабуть, усі подобаються, Джоне?
Маленький Джон поміркував.
— Подобаються трохи,— відповів він.— «Тітонька» Джун водила мене до церкви одної неділі.
— До церкви? Он як!
— Вона хотіла побачити, як це вплине на мене.
— І вплинуло?
— Так. Мені стало млосно, і вона зразу ж відвела мене додому. Але я не захворів. Полежав у ліжку, випив коньяку з гарячою водою і почитав «Бічвудських хлопців». Ото було гарно!
Мати закусила губу.
— Коли ж це було?
— Та, здається... уже давно. Я просив, щоб вона повела мене ще, але вона не схотіла. Ви з татом ніколи не ходите до церкви, правда?
— Ні, не ходимо.
— А чому?
Мати усміхнулася.
— Бачиш, синку, ми ходили, коли були маленькі. Можливо, почали ходити занадто малими.
— Розумію,— сказав маленький Джон,— це небезпечно.
— Про всі ці речі ти сам складеш свою думку тоді, коли виростеш.
Маленький Джон відповів поважно:
— Я не хочу вирости, дуже вирости. Я не хочу ходити до школи.— Раптом його охопило бажання сказати ще щось, висловити те, що було в нього на душі, і він аж почервонів.— Я... я хочу залишитися з тобою, мамусю, й любити тебе.— Потім, інстинктивно відчувши потребу зам'яти свої слова, він швидко додав:— А ще я не хочу сьогодні лягати спати. Я просто втомився лягати спати кожного вечора.
— Тобі знову снилися страшні сни?
— Лише один раз. Можна, мамусю, я залишу на ніч відчинені двері в твою кімнату?
— Тільки трохи.
Маленький Джон зітхнув задоволено.
— Що ти бачила в Гленсофентрімі?
— Там така краса, серденько.
— А що ж таке краса?
— Що таке... Ой Джоне, це важке запитання.
— Чи можу я її, наприклад, побачити?
Мати підвелася й сіла біля нього.
— Ти її бачиш щодня. Небо гарне, і зорі, і місячні ночі, а також і птахи, і квіти, й дерева — все це гарне. Поглянь у вікно, і ти побачиш красу, Джоне.
— Е, так це ж краєвид. І це все?
— Все? Ні. Море на диво гарне, і хвилі, коли з них злітає піна.
— А ти, мамусю, народжувалася з неї щодня?
Мати всміхнулася.
— Звичайно, ми купались.
Маленький Джон раптом простяг руки й обняв її за шию.
— Я знаю,— сказав він загадково,— ти справжня, а решта — то вигадка.
Вона зітхнула, засміялась і сказала:
— Ой Джоне!
Маленький Джон мовив критично:
— Ти як вважаєш: Бела, наприклад, гарна? Як на мене, то не гарна.
— Бела молода, а це багато важить.
— Але ти виглядаєш молодшою, мамусю. Якщо об Белу стукнешся, то буде боляче. Як на мене, Да не була гарна, а мадемуазель майже бридка.
— У мадемуазель дуже приємне обличчя.
— О, звичайно, приємне. Мені так подобаються твої промінчики, мамусю.
— Промінчики?
Маленький Джон торкнув пальцем кутик її ока.
— А, оці? Але то ознака старості.
— Вони з'являються, коли ти усміхаєшся.
— Але раніше їх не було.
— Однаково вони мені подобаються. Ти любиш мене, мамусю?
— Авжеж, авжеж, люблю, хлопчику мій.
— Дуже?
— Дуже!
— Більше, ніж я гадав?
— Більше, куди більше.
— І я теж. Ну, то ми любимо однаково.
Розуміючи, що ніколи в житті ще не бував такий відвертий, він раптом згадав мужню вдачу сера Ламорака, Діка Нідгема, Гека Фінна та інших героїв.
— Хочеш, я тобі щось покажу?— сказав він і, вислизнувши з її обіймів, став сторч на голові. Потім, натхненний її очевидним захопленням, виліз на ліжко й перекинувся через голову, не торкнувшись до ліжка руками. Він повторив це кілька разів.
Цього вечора, оглянувши все, що вони привезли, він не ліг спати в належний час і сів разом із ними за круглий столик, який накривали тоді, коли вони обідали самі, без гостей. Його охопило надзвичайне збудження. Мати була в сірій сукні з кремовим мереживним комірцем. Мереживо було з маленьких покручених троянд, блідіших за її шию. Він дивився на матір, аж поки нарешті помітив, що батько стежить за ним із дивною усмішкою, і це примусило його швидко перенести увагу на свою скибочку ананаса. Спати він ліг пізно, як ніколи. Мати пішла з ним до спальні, й він роздягався дуже повільно, щоб утримати її біля себе. Лишившись нарешті в самій піжамі, він сказав:
— Пообіцяй, що не підеш, поки я проказуватиму молитви!
— Обіцяю.
Ставши навколішки й уткнувшись обличчям у постіль, маленький Джон швидко зашепотів, розплющуючи час від часу око й дивлячись, як вона стоїть непорушно й усміхається.
— Отче наш,— бубонів він останню молитву,— що єси на небесах, нехай святиться мамуся твоя, хай буде царство мамусі як на небі, так і на землі, мамусю нашу насущну дай нам сьогодні і прости нам провини наші на землі й на небі й винуватцям нашим, бо твоє єсть царство, і сила, і слава нині, й повсякчас, і на віки вічні. Амама! Обережно!
Він підскочив і на хвильку завмер у її обіймах. І навіть умостившися в ліжку, не випустив її руки.
— Ти ж не будеш зовсім причиняти дверей? Чи скоро ти ляжеш, мамусю?
— Треба ще сходити вниз, пограти татові.
— О, я тебе почую.
— Сподіваюся, що ні; тобі пора спати.
— Спати можна щоночі.
— Ця ніч така сама, як і будь-яка інша.
— Е, ні, ця ніч зовсім особлива.
— Зовсім особливої ночі люди сплять якнайміцніше.
— Але якщо я засну, мамусю, то не почую, як ти прийдеш до себе.
— Добре, коли я прийду, то зайду сюди й поцілую тебе, і якщо ти ще не спатимеш, то будеш знати, що я тебе поцілувала, а якщо спатимеш, то все одно будеш знати.
Маленький Джон зітхнув.
— Гаразд! — сказав він.— Мабуть, нехай так і буде, як ти кажеш. Мамусю?
— Що?
— Як звали ту, в яку вірить тато? Венера Анна Діомена?
— Ой золотко ти моє! Анадіомена.
— Атож! Але мені більше подобається те ім'я, яке я тобі дав.
— Яке, Джоне?
Маленький Джон відповів зніяковіло:
— Гіневра! Це з «Круглого столу»— я тільки-но подумав, що воно личить тобі, хоча вона розпускала коси.
Материні очі дивилися повз нього, наче пливли в далину.
— Ти не забудеш зайти, мамусю?
— Ні, якщо ти заснеш.
— Добре, домовилися.— І маленький Джон заплющив очі.
Він відчув її уста на своєму чолі, почув її кроки, розплющив очі, побачив, як вона вийшла за двері, й, зітхнувши, знов їх заплющив.
Потім настало Чекання.
Хвилин десять він чесно намагався заснути, рахуючи квіти будяків, що росли довжелезним рядом,— це був давній засіб Да. Здавалося, він рахував кілька годин. Він подумав, що їй, мабуть, уже час прийти. Він відкинув ковдру.
— Мені жарко,— сказав він, і його голос пролунав у темряві дивно, немов чужий.
Чому вона не приходить? Він сів. Треба подивитись! Він устав із ліжка, підійшов до вікна й трохи відслонив завісу. Надворі не було темно, але він не міг розібрати чому: чи то від денного світла, чи від місяця, що був дуже великий. У місяця було дивне, сердите обличчя, наче він глузував із маленького Джона, і йому не хотілося дивитись на нього. Проте, згадавши — мати казала, що місячні ночі гарні,— він озирнувся довкола. Дерева відкидали густі тіні, лужок білів, наче залитий молоком, і видно було далеко-далеко — ой як далеко, аж до кінця світу,— і все виглядало незвичайно, неначе струменіло в непевному світлі. І у відчинене вікно лилися чудові пахощі.
«От якби в мене був голуб, як у Ноя!»—подумав він.
Після цього віршика, який згадався йому зовсім несподівано, він усвідомив, що знизу долинає музика, дуже тиха, чудова! Це грає мама! Він згадав про мигдалеве тістечко, сховане в комоді, й, діставши його, повернувся до вікна. Він висунувся надвір, то жуючи тістечко, то завмираючи, щоб краще чути музику. Да розповідала йому про ангелів, що грають у раю на арфах; але слухати місячної ночі мамину гру, ласуючи тістечком, було, мабуть, багато приємніше. Прогудів хрущ, нічний метелик пурхнув йому в обличчя, музика змовкла, і маленький Джон випростався. Зараз вона прийде! Хай краще не знає, що він не спить. Він ліг у ліжко й накрився ковдрою аж до очей; але між завісами лишилася щілина, крізь яку в кімнату зазирнув місячний промінь. Він упав на підлогу в ногах ліжка, й маленький Джон стежив, як світла смуга поволі поповзла до нього, наче жива. Музика залунала знову, але тепер він чув її ніби здалеку; сонна музика, гарна... сонна... музика... сонна... сон...
А час збігав, музика гучнішала, стихала, потім змовкла; місячний промінь підкрався до його обличчя. Маленький Джон повернувся уві сні й ліг горілиць, затиснувши краєчок ковдри у засмаглому кулаці. Кутики його очей здригалися — йому почав снитися сон. Йому снилося, що він п'є молоко з миски, а це не миска, а місяць, і навпроти сидить великий чорний кіт, який стежить за ним, дивно всміхаючись, як його батько. Він чув, як кіт шепоче: «Не пий забагато!» Звичайно, це було котове молоко, і він приязно простяг руку, щоб погладити кота, але той зник; миска перетворилася в ліжко, на якому він лежав, і коли він спробував устати, то не зміг знайти його і — лишенько!— не міг устати з ліжка. Який то був жах!
Він запхикав уві сні. Раптом ліжко почало крутитися; воно було його і ззовні й усередині; воно крутилося й крутилося, а потім спалахнуло вогнем, і баба Лі з «Жертв моря» роздмухувала його! Ой, яка вона була страшна! Швидше й швидше, аж поки він, ліжко, баба Лі, місяць і кіт злилися в одне колесо, що крутилося, й крутилось, і піднімалося вище й вище — страшно — страшно — страшно!
Він зойкнув.
Крізь колесо долинув голос, що говорив: «Синку, синку!»— і він прокинувся, стоячи на ліжку, широко розплющивши очі.
Перед ним стояла мати, її коси були розпущені, як у Гіневри, і, припавши до неї, він сховав у них своє обличчя.
— Ой, ой!
— Все гаразд, дитино моя. Ти вже не спиш. Ну заспокойся! Це тобі приснилося.
Але маленький Джон повторював безперестану:
— Ой, ой, ой!
Її голос, м'який, як оксамит, переконував його:
— Це місячний промінь, серденько, освітив твоє обличчя.
Маленький Джон схлипнув у її нічну сорочку:
— Ти ж казала, що він гарний. Ой!
— Не тоді, коли спиш, Джоне. Хто його впустив? Це ти розсунув завіси?
— Я хотів побачити, чи вже пізно; я... я визирнув, я... я чув, як ти грала, мамусю; я... я з'їв мигдалеве тістечко.
Але він помалу заспокоювався, і його охопило інстинктивне прагнення виправдати свій переляк.
— Баба Лі закрутилася в мені й спалахнула полум'ям,— промурмотів він.
— А чого можна сподіватися, Джоне, як ти їси в ліжку мигдалеві тістечка?
— Тільки одного, мамусю: музика стала куди краща. Я чекав тебе — мені здалося, що вже настало завтра.
— Зайчику мій, ще тільки одинадцята година.
Маленький Джон помовчав, потерся носом об її шию.
— Мамусю, тато в твоїй кімнаті?
— Сьогодні ні.
— Можна, я прийду?
— Якщо хочеш, золотко моє.
Нарешті прийшовши до тями, маленький Джон відхилився.
— Ти зовсім інша, мамусю; багато молодша.
— Це через мої коси, серденько.
Маленький Джон узяв їх у руки, густі, темно-золотаві, з проблисками сивини.
— Мені вони подобаються,— сказав він.— Мені ти найбільше подобаєшся саме така.
Схопивши матір за руку, він потяг її до дверей. Коли вони опинилися за порогом, він, полегшено зітхнувши, зачинив двері.
— З якого боку ти хочеш, мамусю?
— З лівого.
— Гаразд.
Не чекаючи ані хвилини, щоб вона часом не передумала, маленький Джон скочив у ліжко, яке здалося йому значно м'якшим, ніж власне. Він іще раз зітхнув, зарився головою в подушку й лежав, споглядаючи битву колісниць, мечів і списів, яка завжди відбувалася на ковдрі, коли дивитися на ворсинки проти світла.
— Насправді ж нічого не було; правда, мамусю?— запитав він.
Мати відповіла, сидячи перед дзеркалом:
— Нічого, крім місяця та твоєї розпаленої уяви. Не можна так збуджуватися, Джоне.
Не спроможний опанувати своїх розбурханих почуттів, маленький Джон відповів хвалькувато:
— Але ж я анітрошечки не злякався!
І він знову почав дивитися на списи й колісниці. Чекання тривало нестерпно довго.
— Ой мамусю, швидше!
— Синку, мені ще треба заплести коси.
— Сьогодні не треба. Адже зранку тобі однаково доведеться розплітати. Я такий сонний, а якщо ти зараз не прийдеш, то сон мій пропаде.
Мати встала, її постать у білому пеньюарі, що спадав рясними складками, з'явилася у тристулковому дзеркалі; він бачив три її відображення, бачив її потилицю, бачив коси, що блищали у світлі лампи, бачив темні усміхнені очі. Все це було зайве, і він сказав:
— Ну йди вже, мамусю. Я чекаю.
— Добре, мій хороший, я іду.
Маленький Джон заплющив очі. Все скінчилося добре, хай тільки вона поспішить! Він відчув, як здригнулося ліжко: вона лягає. І, не розплющуючи очей, він сказав сонним голосом:
— Гарно, правда?
Він почув, як її голос щось відповів, відчув, як її уста торкнулись до його носа, і, пригорнувшись до тієї, що лежала поряд, не засинаючи, й любила його всіма своїми думками, він поринув у сон без сновидінь, який завершив його минуле.
Кінець століття (фр.).
Печать вишуканості (фр.).
Крюгер (1825—1904) — головнокомандуючий військами бурів, президент Трансваалю
Savoir faire — Діловитість (фр.).
Un monsieur très distingué — Вельми статечний пан (фр.).
Très amical, très gentil — Дуже приємний, дуже люб'язний (фр.).
Чемберлен Джозеф (1836—1914) — англійський політичний діяч, спочатку лідер радикальної партії, потім приєднався до партії лібералів. Міністр колоній; головний ініціатор війни проти бурів.
1881 року англійці зазнали поразки у битві біля Маджуби.
Adorable! Le soleil est si bon! — Пречудово! Сонце таке ласкаве! (Фр.)
si chic — Розкішне (фр.).
Ces pauvres gens bergers! — Бідолашні пастухи! (Фр.)
Bonsoir, monsieur! — На добраніч, мосьє! (Фр.)
Фашоді — Місто в Судані, захоплене 1898 р. французами (згодом французи змушені були повернути його англійцям).
Джемсон — управитель англійської Південноафриканської компанії.
Rouge gagne, impair, et manque! — Червоне виграє, нечіт і перша половина! (Фр.)
«Стрибучий Ісус» — Релігійна секта.
summum bonum — Найвище благо (латин.).
Буллер і Коллі — англійські воєначальники під час англо-бурської війни.
Ледісміт — Місто, взяте в облогу бурами.
День Гая Фокса — П'яте листопада; в цей день урочисто спалюють опудало Гая Фокса, керівника «Порохової змови» (1605)
sans amour — Без кохання (фр.).
Велд — південноафриканський степ.
Elle est ton rêve! Elle est ton rêve! — Вона твоя мрія! Вона твоя мрія! (Фр.)
bombe aux fraises — Полуничне морозиво (фр.).
En avant — Вперед (фр.).
Залізний герцог — Герцог Веллінгтон (1769—1852).
In vino veritas — Істина у вині (латин.).
Любий друг (фр.) — таке прізвисько має герой однойменного роману Мопассана Жорж Дюруа.
C'est par ici, monsieur? — Сюди, мосьє? (Фр.)
monsieur le docteur — Пан доктор (фр.).
Ah, са! Mais nous avons le temps! — Ну що ж, у нас іще є час! (Фр.)
«Гензеля і Гретель» — Дитяча опера німецького композитора XIX ст. Е. Гумпердінка.
Elle est très distinguee! — Вона дуже елегантна! (Фр)
je n'aime pas се type-la! — Мені не подобаються такі люди! (Фр.)
comme vous êtes sage — Який ви розумний (фр.).
tu — Ти (фр.).
Et vous êtes ma belle femme — А ви моя красуня дружина (фр.).
Oh, non! ne parlez pas français — Ой ні, не говоріть по-французькому (фр.).
Девет — Бурський головнокомандуючий.
Канут (995—1035) — датський король, що завоював Англію. За легендою, наказав спинитися хвилям морського припливу.
Tiens! — Подумайте! (Фр.)
Quel malheur! — Яке нещастя! (Фр.)
Mais la petite est adorable. Du cafe? — Але дитинка чарівна. Хочете кави? (Фр.)
Elle vous attend! — Вона вас чекає! (Фр.)
Ma petite fleur — Моя квіточка (фр.).
пемікан — Розмелене в'ялене м'ясо (у північноамериканських індіанців).
En avant, de Bracy! — Вперед, де Брасі! (Фр.)