— Хто ви такий? Прізвище?
— Пантелєєв Григорій Юхимович.
— Професія?
— Це ви натякаєте на профспілку? Вважайте, вибув. Років десять, як внесків не платив.
— Комуніст?
— Бог милував.
— Що це означає?
— Ну, навіть близько до них, комуністів, не був. Бог милував, кажу, від цього.
Особа, що ставила ці запитання, записала щось до свого блокнота і, постукуючи олівцем по столу, почала уважно розглядати свого співрозмовника.
Вони сиділи в просторій, залитій сонцем кімнаті. Вітрець, залітаючи в розчинені навстіж вікна, ворушив гардинами і приносив із собою ледве чутний гомін великого міста.
Один із них — у добротному світло-сірому костюмі — як господар вмостився в кріслі. Другий — у зім'ятому обшарпаному піджаку і мішкуватих штанях, заправлених у старі чоботи, скромно сидів на краєчку стільця, всім тілом шанобливо подавшись уперед. Тому, що сидів у кріслі, можна було дати років тридцять п'ять. У нього худорляве обличчя з різкими рисами, вкрите рівним загаром. Опукле надбрів'я окреслене темними бровами. Прямий тонкий ніс і близько до нього посаджені сірі очі надавали його обличчю виразу якоїсь недоброї уважності, який, проте, вмить зникав, як тільки він посміхався. Але зараз він не посміхався…
Його співрозмовник був молодший, і це було помітно, незважаючи на пухнасті рудуваті вуса й борідку лопаткою. Кирпатий широкий ніс із роздвоєним кінчиком і широко розкриті маслянисто-чорні очі. Після кожного запитання бородатий усім своїм широким корпусом подавався вперед і, відповідаючи, нагинався, ніби догідливо кланявся.
— Де ви працюєте?
— За документами я числюсь далеко звідси, аж за самою Колимою. Але ж тепер, я вважаю, що документи мої не варті й щербатої копійки. Тепер я пожити хочу, пане начальнику.
— Хвилинку, хвилинку. Я не вловив. Що значить, ви числитесь десь за Колимою?
— Там я на обліку при ліспромгоспі.
— Ким?
— Сторожем або, якщо хочете, обхідником.
— А тут ви як опинились?
— Рідний брат у мене тут помер, і я від нього одержав у спадщину будиночок із садком і городом. Не годиться так говорити про смерть рідного брата, а все ж таки мені пощастило. Поносило мене по білому світу, як пушинку з кульбаби, — досить.
— Коли вмер ваш брат?
— Дев'ятого лютого цього року.
— А ви сюди переїхали коли?
— Чотирнадцятого березня.
— Через місяць після смерті брата?
— Атож! До мене ж звістка про смерть три тижні йшла. Факт! Ви знаєте, де та Колима!
— А чого ж ви раніше не жили тут з братом?
— У нього жінка була вовчого норову, терпіти мене не могла покійна, царство їй небесне. А ті далекі місця я не сам вибирав.
— Як це не сам?
— Та ж мене, пробачте, вислали…
— Чого ж ви одразу не сказали, все тягнете! Ну, а за що ж?
— За що? Як вам сказати… Працював я на лісозаводі під Казанню, піднощиком вважався. І раптом пожежа, завод згорів. НКВС, звичайно, тут як тут. Шкідництво, кажуть. І нас, восьмеро рабів божих, хто в ту зміну працював, на заслання.
— І вас судили?
— Ні-ні, все тишком-нишком. Попитали ось, як ви зараз. А тоді зразу в поїзд, у вагон із гратами, і ту-ту…
— У вас є довідка?
— Ви мене прямо смішите, пане начальнику. Виставте в одну лінію весь наш люд і накажіть: хто має на руках яку-небудь довідку з НКВС, той хай зробить крок уперед і одержить мільйон карбованців. Ні один не вийде, голову даю на відріз. Факт. Я свій строк ще два роки тому відбув. Жив там уже по вільній. І працював, як уже сказав, у ліспромгоспі. А тут помирає брат і лишає мені будинок. Я одразу, звичайно, приїхав і оформився на майно. І тут же, між іншим, мало не втратив того майна. Факт.
— Чому це?
— Зараз скажу. В квітні і травні йшло оформлення. Боже ж ти мій, тяганина яка! Папірці, довідки, запити. Ну та дарма, оформили. Тепер, думаю, треба ж і себе оформити, звільнитися, так би мовити, із системи. А то ж у нас із цим жартувати не люблять. Тільки щось не так, пришиють тобі дезертира трудового фронту. У нас навіть за спізнення на роботу судять. От я й поїхав до Москви, у свій, так би мовити, наркомат. Прибув я туди п'ятнадцятого червня цього року. Ходжу там по поверхах, по коридорах і ніяк нічого не можу добитись. Весь від злості зайшовся, кричати на них став. Тоді вони видали мені оцю довідку, що кадровий відділ ніби не заперечує, щоб я звільнився через сімейні обставини. Одержав я довідочку в п'ятницю і приїхав сюди знову. А через день і війна почалась. Якби вони мене проморочили ще кілька днів, не побачив би я свого будиночка з садком і городом.
— Документи по успадкуванню будинку при вас?
— Так точно. Ось…
— Чим займався ваш брат?
— Художник по сільських храмах.
— Що?
— Ну, розумієте, їздив чоловік по селах і обновляв на іконах лики святих. Але це не те що маляр постійний. Брат мій цього майстерства вчився, два роки в Углюсі жив.
— А що ви збираєтесь робити?
— Торговельну невеличку заведу. Люди кажуть, що по-новому, по-вашому тобто, порядку це можна і навіть німецька влада підтримує. Чи брешуть люди?
— Чому брешуть? Ми за приватну ініціативу. Але що ж ви будете продавити?
— Дріб'язок всякий із житейського вжитку. Війна ж порозтрушувала людське майно. Хто має що продати, а хто цього потребує. Я тут як уродився, в пригоді стану: будь ласка, для взаємної вигоди. Комісія, одним словом, але не як-небудь там наліво, а законно, як у виправленому патенті. Тому я оце й прийшов до вас.
— Так… Так… Значить, коли помер ваш брат?
— Дев'ятого лютого цього року.
— А коли ви приїхали сюди?
— Я ж сказав: чотирнадцятого березня.
Чоловік у кріслі помовчав і сказав:
— Отут, Бабакін, мені здається, ви робите помилку. Дату смерті брата ви повинні знати назубок — з цим зв'язано ваше щастя. А от дату свого приїзду так точно називати не слід. Тут краще сказати: в середині місяця. Так буде природніше.
— Чому, товаришу підполковник? Адже для нього і дата приїзду зв'язана з тим самим щастям. У цей день він вперше побачить успадкований будинок.
— Подумайте, Бабакін, подумайте. Хто такий цей Пантелєєв? Тупуватий і темний тип. Для нього кожна дата — це цифра, арифметика. Подумайте про це. Далі. Викиньте слівце «факт». Воно не з лексикону Пантелєєва. Тепер щодо професії і профспілки. Цю гру слів треба викинути. Вона може вам обійтися дуже дорого. Адже в складених гестапо списках крамольних організацій наші профспілки згадані поряд з партією. А платили ви внески чи не платили, вони можуть на це не звернути уваги або просто не зрозуміти.
— Я й сам подумав про це, — відразу ж погодився Бабакін. — Але ви так швидко спитали: «Професія?» І я, як тип темний, перепитав: «Ви натякаєте на профспілку?» І тут же схаменувся, але вже пізно. Зважу на це, товаришу підполковник.
— Не думати про такі дрібниці не можна. А взагалі добре. Правильно, що в нього немає великої злоби до НКВС. Адже насправді, ніякої особливої трагедії з ним не сталося. Працював піднощиком на лісозаводі під Казанню, а попав на північ у ліспромгосп. Може, йому на новому місці навіть краще стало. І з довідкою від НКВС ви придумали чудово. Побільше б таких знахідочок, і щоб кожна працювала на ваш типаж. Дуже влучний, наприклад, вираз «дріб'язок різний із житейського вжитку».
— Це я в Горького вичитав, — посміхнувся Бабакін.
— До речі, маляр постійний — такий вираз є?
— Є, товаришу підполковник. Я спеціально консультувався. Так кажуть про поганих малярів, яким платять не за колір чи красу, а від розміру стіни.
— Добре… — підполковник Марков знов оглянув Бабакіна. — І зовнішність уже близька до норми, тільки от борода надто акуратна.
— Відросте. — Бабакін кивнув через плече. — Що на фронті?
— Погано… — підполковник Марков підійшов до карти, що висіла на стіні, і підкликав до себе капітана Бабакіна. — Ось уже де вони. За сьогоднішніми даними на чотирнадцять нуль-нуль. Остаточно затверджено: наша база буде отут.
— Коли ви туди прибудете?
— Ми вирушимо, коли їхні війська пройдуть далі на схід, а в цих місцях усе сяк-так утрясеться. Нарешті, треба переконатися, що наші дані правильні і «Сатурн» розташувався саме в вашому місті.
— А коли ні, товаришу підполковник?
— Тоді доведеться на ходу перелаштовуватися ще раз, Бабакін: поки до вас не прийдуть наші люди, ви нічим, крім своєї торгівлі, не займайтеся. Від успіху вашого вростання в місто залежить дуже багато. На першому етапі операції ваша явка на ринку, — головний вузол мого зв'язку з усіма, хто опиниться в місті. Головний і єдиний.
— Розумію, товаришу підполковник. Буду тільки придивлятися до людей.
Марков повернувся до нього:
— Ви чули? Я повторюю: абсолютно нічим.
— Збожеволіти можна, товаришу підполковник! — тихо промовив Бабакін. — Сидіти склавши руки, в той час як навколо…
— Якщо ви серйозно, зараз же подайте рапорт.
Бабакін виструнчився. Підполковник кинув на нього сердитий погляд і, повернувшись до столу, включив радіо. Почулась гучна оркестрова музика, «тарілка» не могла пропустити її крізь себе, вона хрипіла, деренчала і, здавалось, могла зірватися з цвяха. Марков роздратовано висмикнув штепсель і дивився, як він гойдається на шнурі. Потім взяв його і акуратно вставив у розетку. «Тарілка» суворим голосом диктора запропонувала увазі слухачів арію Івана Сусаніна.
Марков пройшов до вікна і задивився на вулицю, схожу на дно глибокого міжгір'я. Тут, на десятому поверсі, в очі йому било сліпуче сонце, а там, на дні ущелини, лежала синювата мла. За спиною вже рокотав бас Сусаніна. Роздратування не проходило.
З того дня, як Маркова призначили керівником оперативної групи, яка мала діяти в глибокому тилу ворога, на нього часто находило таке роздратування, майже непідвладне йому почуття. От тобі маєш, виявилось, що в нього є нерви, з якими він не може справитися.
Коли Марков повернувся знову до Бабакіна, той ще розглядав карту.
— Словом, чекати, товаришу Бабакін, — якомога спокійніше сказав Марков і вернувся до столу.
— І рік чекати? — весело перепитав Бабакін.
— Два! Десять! Чекати! — повторив Марков, намагаючись не дивитися на усміхненого Бабакіна.
Приглушено буркнув телефонний дзвінок. Марков схопив трубку.
— Слухаю… Ясно… Він тут…
Марков поклав трубку і глянув на Бабакіна.
— Я буду терпеливо чекати, товаришу підполковник, — сказав Бабакін з такою інтонацією, ніби хотів заспокоїти Маркова.
— Негайно на аеродром, — сухо промовив Марков. — Наказ комісара держбезпеки Старкова.
Бабакін виструнчився.
– Єсть!
Вони дивились один на одного майже в замішанні. Марков вийшов із-за столу до Бабакіна.
— У мене, Олексію Дмитровичу, нерви теж не з дроту. — усміхнувся Марков, намагаючись приховати схвильованість. — Ну, бажаю вам успіху. До побачення.
— Через десять років? — засміявся Бабакін. — Якщо можна, хоч трошечки раніше.
Марков дивився на нього здивовано: невже в цього чорта немає нервів? Йому захотілось обняти капітана, сказати йому теплі, дружні слова, але він цього не зробив. Вони обмежились енергійним потиском рук, і Бабакін швидко вийшов.
Невдоволеність собою стала ще відчутнішою. Марков знов підійшов до вікна і, перехилившись через підвіконня, глянув униз. Із під'їзду вибіг Бабакін, оглянувся і шмигнув у машину біля тротуару, яка відразу ж зірвалася з місця, розвернулась поперек вулиці і помчала до майдану. Сусанін закінчив свою арію, і «тарілка» знову надривалась від оркестрової музики. Марков сердито глянув на неї і вийшов з кабінету.
Коридором назустріч йому йшов комісар держбезпеки Старков.
— Бабакіна відрядили? — запитав Старков.
— Мабуть, уже на аеродромі. Я до вас, товаришу комісар.
— Зараз не можу. Увечері…— Старков глянув на похмурого Маркова і взяв його під руку.
— Ось що, поїдемо зі мною. Піймали ще одну пташку з того самого гнізда. По дорозі й поговоримо…
Машину вів сам Старков. Проте він встигав позирати на Маркова, що сидів поряд і пильно дивився вперед, хоч нічогісінько не бачив.
— Як Бабакін, у формі?
Марков здригнувся.
— Цілком. — І, помовчавши, додав: — А я ось виявив, що в мене є нерви.
— Краще пізно, ніж ніколи, — посміхнувся Старков. — А втім, краще б ви їх виявили трошки пізніше, скажімо, після війни.
Тільки коли машина вже вирвалась на широку вулицю околиці, Марков сказав:
— Коли я на фінській з загоном лижників рейдував по тилах ворога, нервів у мене не було.
Старков довго мовчав, а потім заговорив ніби зовсім про інше:
— Я сьогодні вночі ще раз переглянув досьє на керівників і працівників абверу. — Старков приклацнув язиком. — Академіки! На шиях хрести за Францію, за Чехословаччину, за Іспанію, за Польщу. Замітьте собі, Канаріс біля себе дурнів не тримає. І у всіх бандитських справах Гітлера розвідка — на першому місці. Він кидає її в приречену країну, як кислоту в молоко, і молоко вмить скисає.
— Про те й кажу, — похмуро пробурчав Марков. — У жодного з нас немає досвіду в таких справах.
— У таких і не треба, — розсміявся Старков. — Ну от… А кого ми з вами проти цих академіків виставляємо? Скажімо, в вашій групі. Рудін — хлопець із потомственої робітничої сім'ї. Кравцов — лише сім років тому пас худобу в колгоспі. Той же Бабакін: уся його академія — це завод, комсомол і армія.
— Так, так, іронічно підтвердив Марков.
— Але є, Михайле Степановичу, одно «але»… — Старков весело подивився на Маркова. — Всі вони комуністи!
Довгенько вони їхали мовчки, думаючи кожен про своє. Біля залізничного переїзду довелося зупинитись і чекати, поки пройде поїзд.
Марков зітхнув.
— А все-таки не думав я, йдучи в органи, що зі мною трапиться таке. Ви розумієте, це страх не за себе.
— На жаль, Михайло Степановичу, становище у нас з вами безвихідне, — сухо, без сліду посмішки сказав Старков. — Назвався чекістом — лізь у небезпечні і нелегкі справи. Але все на нашій грішній планеті, в тому числі і незвичайне, роблять люди. Звичайні люди. — Старков помовчав. — Хіба жарт, була величезна темна, мов тайга, Росія з царем-батечком на чолі. А на її місці виникла світла держава соціалізму. І зробили це ми. Між іншим, батько нашого Кравцова брав Зимовий. І був тоді зовсім неписьменним солдатом. А ваш батько що робив, коли була революція? Отож-бо й є! Ну, годі про це, Степановичу. Виявив нерви? Теж добре. Тепер ви знаєте, де вони, і можете ними керувати…
Машина мчала по шосе, подібному до прямої просіки в лісі. Старков зменшив швидкість і глянув на спідометр.
— Десь тут…
Вони проїхали ще трохи і побачили на шосе офіцера, який подав їм знак зупинитись.
— Повертати? — спитав Старков.
— Далі не проїхати, — відповів офіцер. — Поставте машину на узбіччя. Іти кроків триста, не більше.
Вони ввійшли в ліс, і їх зразу огорнула спокійна тиша, в обличчя війнули пряні аромати гарячого літнього дня. Марков аж уповільнив крок. А Старков, ніби не помічаючи нічого навкруг, ішов поряд з офіцером своїм звичним широким легким кроком. Вони розмовляли про справу.
— Не чинив опору? — запитав Старков, відхиляючи навислу над дорогою гілку.
— Ні. —Офіцер засміявся. — Першою його побачила дівчина і зчинила такий галас, що люди збіглися звідусіль. А пістолет він навіть не витяг. Дивно, як люди його не прикінчили! Ми саме вчасно прибули.
— Вам би раніше від дівчини треба, — буркотливо зауважив Старков. — Де його скинули?
— Та тут же.
— А чого ж він звідси не втік?
— Каже, вирішив чекати темряви. Скинули ж його ще на світанку.
— Парашут, спорядження знайшли?
— Він усе закопав і сам показав де.
— Ім'я дівчини записали?
— Катя Лагутіна. Донька колійного обхідника. Вона тут…
— Я бачу, тут цілий мітинг, — невдоволено сказав Старков.
Вони вийшли на лісову галявину, на якій юрмилося не менше сотні людей. Були тут і чоловіки, і жінки, і, звичайно, дітвора — вона всюди встигає. Люди обступили парубка в червоноармійській формі, який похмуро сидів на гнилому пеньку. Поряд з ним на траві лежав зібганий парашут і нерозпечатаний контейнер.
— Здрастуйте, товариші! — голосно сказав Старков, підходячи до натовпу.
Відповідаючи Старкову, люди розступились.
— Хто з вас брав участь у затриманні парашутиста?
Дітвора випхнула вперед дівчинку років чотирнадцяти. Боса, кирпата, з розкуйовдженим рудим волоссям, вона спідлоба дивилася на Старкова.
Вперед вийшло ще троє: літній чоловік у парусиновому зім'ятому піджаку, жінка з маленьким кошичком суниць і кругловидий, багряно-рум'яний юнак у тюбетейці на великій бритій голові.
— Спасибі, товариші,— сказав Старков, уважно вдивляючись у їхні обличчя. Він зупинив погляд на Каті Лагутіній і побачив, що на правій щоці в неї засохла подряпина. — Це він тебе?
Катя пирснула, труснувши кудлатою головою.
— Нічого, я йому теж… — Вона прикрила подряпину долонею.
— А він же міг тебе з пістолета?
— Хай би спробував!
Старков розсміявся і озирнувся на Маркова.
— Он ти яка!
— Така вже…
— Молодець. Катю! Велике тобі спасибі.
Ні за що!.. — Дівчина презирливо подивилась на парашутиста. — Лізуть, гади…
Старков наказав офіцерові записати зі слів тих, хто затримав перебіжчика, як усе це було, а решту попросив розійтися.
— Нам треба працювати, товариші…
Люди не дуже охоче почали розходитися. Старков підійшов близько до парашутиста.
— Ну, герою Гітлера, хто ти?
Підвівши голову, парубок з тупим страхом дивився на Старкова і мовчав.
— Прізвище? Ім'я? — підвищив голос Старков.
— Куницький, — неголосно іі хрипло відповів парашутист.
— Ясніше, голосніше.
Парашутист прокашлявся:
— Куницький Петро.
— Де здався в полон?
— Ніде не здавався. Звільнений я.
— Що значить звільнений.
— Сидів у мінській тюрмі. Німці звільнили.
— За що сидів?
— По тридцять п'ятій.
Старков переглянувся з Марковим.
— Академічні кадри, нічого не скажеш. Що збирався тут робити?
— Нічого не збирався. Думав, як сяду, дам чосу кудись далі. В Сибір, наприклад.
— Тебе готували?
— Два тижні і п'ять днів.
— Де?
— В спецшколі…
— Вони, — тихо сказав Старков Маркову. Він наказав офіцерові відправити пійманого до Наркомату держбезпеки і кивнув Маркову.
— Їдьмо додому.
Ідучи лісом, Старков посміхався і поглядав на Маркова.
— Ну, як у нас із нервами?
— Принаймні знаю, де вони в мене, — віджартовувався Марков.
Старков зупинився.
— Знаєте, про що я думаю? Ваша група буде діяти там у найсприятливіших умовах. Так, так, Михайле Степановичу, найсприятливіших. Згадайте того першого, якого привіз Петросян. Німець не те, що цей рецидивіст. На скільки в нього гонору вистачило? Рівно на добу. А потім як він запобігав, як покірно плазував на череві, як ганив усю свою єпархію! А його ж переконали, що війна з Росією — весела прогулянка. І академіки Канаріса теж зіпсовані успіхами. Після легкої здобичі в Європі у них повинна бути дуже небезпечна для пана Канаріса самовпевненість і нахабство. Ви тільки подумайте, вони на цього типа, на тридцятип'ятника, покладали завдання підірвати наш тил! Нахаби! А тут Катя… — Старков засміявся. — Одна Катя. І сюжету кінець.
Вони вийшли до машини і зупинилися, милуючись зеленим коридором шосе, по краях якого крутим водопадом лилося сонячне світло.
— А тим часом — війна… — тихо сказав Старков і зітхнув. — Сідайте, Степановичу. Треба їхати, війна не жде…
Машина розвернулась і помчала до Москви.
Літак, на борту якого був Бабакін, злетів з Центрального аеродрому і, не роблячи традиційного кола, взяв курс точно на захід. Бабакіна втиснули в кабіну стрільця-радиста; вдвох вони не могли навіть присісти, стояли трохи підігнувши коліна, дихаючи в обличчя один одному. Досить було Бабакіну ледь поворухнутись, як він бився головою об кулеметну турель. Стрілець нервово оглядав небо і потім сердито дивився на Бабакіна: як виникне потреба, він не зможе вести вогонь через цього бородатого.
Літак летів низько, немов прив'язаний правим крилом до залізниці. Трохи повернувшись праворуч, Бабакін весь час бачив одне й те ж саме — пряме дворяддя залізничного полотна і на ньому ешелони, ешелони з цеглинок вагонів. І було таке враження, ніби ешелони не рухаються, а просто розставлені по всій дорозі на невеликій відстані один від одного. А вгорі було блякло-голубе палюче небо. Попереду висіло призахідне величезне сонце. По відполірованій руками стрілці кулеметної турелі ковзав нестерпно яскравий сонячний зайчик.
Стрілець рвучко сіпнувся, завертів головою. Літак у цей час якось боком рвонувся від землі, у Бабакіна перехопило подих, і раптом він близько-близько побачив унизу жахливу картину розгромленого ешелону: кілька вагонів були перекинуті і горіли, паровоз лежав боком, І навколо нього, немов молочна калюжа, розтікалася пара. Збоку від поїзда бігли люди. Бабакін зрозумів: це сталося тільки що. Він глянув на стрільця, а той, до болю закусивши губу, ошалілими очима дивився вгору. Бабакін теж глянув туди: в голубому небі три літаки з чорними хрестами на крилах один за одним пікірували до землі. Він ясно побачив, як з-під черева першого літака відділились і немов розтали в повітрі чорні сигари. Вибухів бомб він не бачив і не чув. Ешелон був уже десь позаду…
Тепер внизу був ліс, над яким вони летіли так низько, що Бабакін бачив розгойдані верхів'я дерев. Його почало нудити. Щоб відвернути увагу, він почав думати про справу, яка чекала на нього там, попереду. Ще раз у думці повторив версію своєї вигаданої долі. Але на цей раз звичне повторення легенди відбувалося по-іншому: чомусь свідомість весь час поряд з вигаданим ставила те, що було в його реальному житті. І так це вигадане не збігалося з справжнім, що Бабакін раптом з острахом подумав, що впевнено жити з цією вигаданою біографією він не зможе і зірветься… Піднощик на лісозаводі. Засланий на Колиму. Працював сторожем у ліспромгоспі. Успадкував будинок із садком та городом. А тепер вестиме приватну торгівлю в окупованому німцями місті. Суцільна каламуть. А насправді його життя — просте, ясне: завод, комсомол, армія, навчання… І невідомо, від якого поруху пам'яті раптом у його думках поставало давнє-давнє — ночівля на Жигулівських скелях, високо над Волгою. Це було в туристському поході в студентські часи. Давно це було, а пригадалося так чітко, мов було вчора. У кам'яній печері палахкотить вогнище. Вони сидять оддалік на порослому мохом камінні, і хтось заводить мову про те, що, можливо, біля цієї печери отак сиділи коло багаття, піджидаючи купецькі кораблі, молодецькі волзькі розбійнички. Генка Сугробов сказав з сумовитим виразом: «Все знищила цивілізація. Навіть розбійничків». А Таня Зіборова засміялася й сказала: «Та погляньте ви на себе, хіба з вас вийшли б розбійники? Та в вас хоробрості вистачить хіба що на те, щоб, не готуючись, іти складати діамат…»
І тоді він, Бабакін, образився і сказав: «Хоробрість людини — це не його ніс, якого всім зразу видно». Хтось несподівано заговорив про Чапаєва. Що, мовляв, простецький мужичок, багато чого не розумів, культурно говорити не міг, а став легендарним героєм народу. «Знову ж героєм його зробила війна, — гнув свою лінію Генка Сугробов. — І Павку Корчагіна теж. Вона породила всіх відомих нам з літератури героїв, включаючи сюди й артилериста Тушина з «Війни і миру». А от Чехов про війну не писав, так у нього всі герої — хлюпики, дрібнота всяка…». Заперечуючи Генці, він, Бабакін, назвав свого улюбленого героя — Рахметова. Хіба він не мужня людина? «Не війна, так якась боротьба! — не здавався Генка. — А ти назви мені хоч одну героїчну особу, яка виявилась, так би мовити, на рівному місці життя…» І він нічого відповісти Генці не зміг…
Літак знову шугнув угору, і спогади немов змело повітряним вихором. Бабакін на мить побачив велике місто, над яким вкручувались у небо стовпи чорного диму. Літак різко накренився, і тут же його сильно затрясло: він уже котився по нерівному зеленому полю.
До літака під'їхала облуплена емка, з якої виліз високий юнак у брезентовому плащі і високих болотних чоботях.
— Ви Пантелєєв? — спитав він Бабакіна.
— Ну… я, — трохи затнувшись, відповів Бабакін.
— Я по вас. Сідайте.
Юнак сів за руль, Бабакін — поруч, і емка помчала до міста.
— Як справи? — поцікавився Бабакін.
— Кепсько. Вночі вирушаємо до лісу. Ми вже думали, ви не встигнете…
Дивним здавалося місто. Тихий сонячний день, а на вулицях — жодної живої душі, наче це не справжнє місто, а покинуті після спектаклю декорації.
— Всі пішли? — запитав Бабакін.
— Якби ж то! — Юнак сердито вдарив кулаком по баранці.— Усіх хіба вивезеш за такий короткий час? Немало позалишалися через барахло… А дехто сподівається, що жити можна і при окупантах. Є, звичайно, і просто сволота.
Проминувши центр міста, машина звернула в тиху вуличку і, здіймаючи хмари куряви, промчала по ній до самої околиці міста. Там вона круто завернула в глухий завулок і незабаром в'їхала на подвір'я будинку, на стіні якого Бабакін встиг прочитати вивіску: «Автотракторозбут».
Бабакін з юнаком увійшли в будинок.
— Сюди, — юнак показав на двері з табличкою «Керуючий конторою».
У тісному кабінеті біли столу сиділо п'ятеро чоловіків у цивільному одязі. На підлозі лежали туго напхані речові мішки. В кутку біля дверей стояли гвинтівки.
— Пантелєєв? — запитав чоловік з великою сивою головою. Це був секретар обкому партії Лещук.
— Так точно, — відповів Бабакін. Він по фотографії знав, хто цей сивий чоловік.
— У вас має бути… — почав сивий, але Бабакін уже протягував йому клаптик паперу з умовною запискою від підполковника Маркова.
Секретар обкому прочитав записку, старанно її порвав, зсипав клаптики в попільницю і підпалив сірником.
— Ну от, — сказав він, коли папірці згоріли, — я товариш Олексій. А це — члени нашого тепер підпільного обкому. З ним ви вже знайомі. — Товариш Олексій показав на юнака, який зустрічав Бабакіна на аеродромі.— Товариш Завгородній. Тепер — товариш Павло. Він, як і ви, залишається в місті. Домовитеся з ним про зв'язок.
— До появи нашої групи мені наказано нічого не робити, — сказав Бабакін.
— Я це знаю. Але на всякий випадок про техніку зв'язку ви повинні домовитись… — Товариш Олексій важко зітхнув. — Обстановка така: передові підрозділи противника досягли селища шкіряного заводу на західній околиці міста. Там вони поки що й сидять. Мабуть, не вірять, що ми покинули місто без бою. Найважливіші об'єкти підірвано. Як стемніє, всі ми, крім товариша Завгороднього, вирушимо до лісу. Коли думаєте вступити у володіння будинком? — запитав товариш Олексій, і в очах і його блиснула іскорка сміху.
— Сьогодні ж.
— Ну й живіть щасливо. Всі документи по успадкуванню вами будинку, як домовлено, в міському архіві. Комар носа не підточить…
— Спасибі.
— Як Москва? — помовчавши, запитав товариш Олексій.
Бабакін мовчав, не знаючи, як коротко відповісти на це запитання. Він згадав Москву, якою бачив її востаннє кілька годин тому, коли мчав у машині на аеродром. Пронизана сонцем, по-літньому строката, вона здалася йому небезпечно невоєнною. Біля пам'ятника Пушкіну юрмилися дівчатка з барвистими квітами. А на розі біля візка з газованою водою товстун у білому чесучевому піджаку, зсунувши на потилицю солом'яний капелюх, смачно пив воду, і склянка в його руці променилась яскраво-червоним світлом… Чомусь пригадалося це, і Бабакін не дуже впевнено промовив:
— Москва спокійна…
— Не надто? — запитав товариш Олексій, суворо дивлячись у вічі Бабакіну.
— Спокійна, якщо збоку дивитися, — трохи зніяковівши, пояснив Бабакін. — А взагалі-то і в Москві все на війну повернуто. Москвичі хмарою сунуть в ополчення…
Товариш Олексій оцінююче оглянув Бабакіна і сказав:
— Тут, глядіть, обережніше. Фріци у вас будуть поруч, а в Мінську вони вже показали себе.
— Вовка боятися — в ліс не ходити, — усміхнувся Бабакін.
— Ну, ну… — товариш Олексій ще раз критично поглянув на Бабакіна, потім — на годинник. — А нумо, товариші, збиратися.
З першою, ще негустою темрявою вони пішли. Бабакін і Завгородній у вікно бачили, як вони перетнули вулицю і один за одним зникли в проломі паркана.
— Хто б міг подумати, що станеться таке… — зітхнув Завгородній. — Ну годі. Допоможи мені спалювати мости.
Два бідони бензину вони розлили всередині будинку. Решту винесли на подвір'я і там облили стіни всіх будівель. Один бідон Завгородній випорожнив у емку, на сидіння. Потім намочив бензином ганчірку і витяг з кишені сірники:
— Ну, давай. До побачення.
Бабакін вийшов на вулицю і попрямував до центру міста. Він не дійшов ще й до першого перехрестя, як за його спиною з ревінням і тріском до неба шугонуло синьо-жовте полум'я.
Розвідувальний центр «Сатурн», націлений на Москву, був створений абвером перед самим нападом на Радянський Союз.
Чим було викликано створення цього спеціального центру? Відповісти на це запитання нелегко: все, пов'язане з абвером — німецькою військовою розвідкою — відбувалося в глибокій таємниці. Шеф абверу Канаріс не любив залишати слідів. Відомий його вислів, що розвідник, який дбає про свій архів, самогубець. Проте дещо можна зрозуміти, простеживши події того часу, висвітлені в документах або в мемуарах, на які неймовірно плодовитими виявились недобиті гітлерівці, в тому числі й працівники абверу.
Коли вже перекидали дивізії до радянських кордонів, відбулася розмова Гітлера з Канарісом «про російську проблему». Ця розмова фігурує в мемуарах, у листуванні і навіть у деяких службових документах. Згадана вона була, зокрема, і на Нюрнберзькому процесі.
Що ж до мемуарів, то виклад цієї розмови в них залежить від того, ким вони написані, з якою метою і де видані. Так, в одному випущеному в Мюнхені мемуарному творі автор його, згадавши про цю розмову Гітлера з Канарісом, робить категоричним висновок, що коли б Канаріс не був зрадником, ця розмова могла зробити зовсім іншим кінець усієї російської кампанії. Тут що не слово, то неймовірна тупість або зловмисна брехня. Результат війни не залежить від розмов. Уже що-що, а поговорити Гітлер умів… Нарешті, якщо повірити цьому запізнілому адвокатові Гітлера, Канаріса слід вважати ледве чи не захисником інтересів Радянського Союзу. А тим часом Канаріс був одним з найнебезпечніших наших ворогів. Він смертельно ненавидів нашу країну, фанатично бажав її розгрому, а, зрозумівши раніше від інших, що Радянський Союз виявився Гітлерові не по зубах, він зробив усе, що міг, для того, щоб вселити нашим західним союзникам думку не поспішати з реальною допомогою СРСР, а то й взагалі відмовитися від союзництва, вступивши у війну на боці Німеччини…
У Лондоні в свій час вийшли мемуари, в яких не менш категорично доводилося, що у вищезгаданій розмові Гітлера з Канарісом розумний адмірал, мовляв, не міг протягом кількох годин переконати Гітлера в тому, що Росія — небезпечний противник. І знову брехня. Відомо, що пущений Гітлером вислів «Росія — колос на глиняних ногах» належить Канарісу.
Дурниця! Ніякого конфлікту між Гітлером і Канарісом у той час і бути не могло. І той і другий російську кампанію починали в ореолі слави покорителів Європи. Все здавалося їм легкодосягненним. І обидва вони були переконані, що Росія — це колос на глиняних ногах.
— Ударте залізною палицею по цих ногах ззаду, а я зроблю все інше…
Ця фраза Гітлера наводиться в кількох описах розмови, як і фраза Канаріса про те, що в потрібний момент найдосвідченіші його люди опиняться за спиною Кремля.
Гітлер порекомендував Канарісу в Росії діяти сміливо, впевнено і не гребувати ніякими методами.
— Якщо, діючи в Чехословаччині, Норвегії і Польщі,— сказав Гітлер, — нам ще доводилось пам'ятати про традиційні симпатії до цих країн лідерів англосаксів, то в Росії все допустимо, аби лише повалити більшовицький режим. І тоді ті ж самі західні лідери своїми руками надінуть на нас ангельське вбрання.
Канаріс із цим цілком погодився.
— Дійте, адмірале! Бийте їх з розмаху! Стромляйте їм кинджал у спину! — швидко збуджуючись, уже майже кричав Гітлер. — Усе, що ви зробите, заздалегідь схвалюю Я вам цілком довіряю, і ваших грудей не вистачить для знаків доблесті, якими я вас увінчаю!
Канаріс без слів вдячно схилив свою вже дуже посивілу голову і тільки після пристойної для моменту паузи зауважив, що єдиними труднощами, які він бачить у Росії, є неосяжні розміри цієї країни.
— Це не Норвегія, — сказав він, — яку можна між сніданком і обідом перетнути на жіночому велосипеді.
У відповідь він почув небезпечну для нього заяву Гітлера:
— Ви недооцінюєте нашу націю. Я хочу нагадати вам, не хто інший, як росіяни, у війнах минулого досягали не лише Берліна, а й Парижа. І робили вони це, коли не було ні танків, ні авіації, ні автомашин.
І хоча Гітлер сказав це, криво посміхаючись самим лише правим боком обличчя, Канаріс вважав за краще промовчати, віддано дивлячись фюрерові в очі…
І, нарешті, сплив ще один, для нас найцікавіший епізод цієї розмови. Канаріс повів мову про труднощі з добиранням агентів для роботи в Росії. Вся справа в мовній проблемі. О, ці неповноцінні слов'янські мови! Жоден європеєць не може навчитись розмовляти по-російськи без акценту… Гітлер не дав Канарісу доказати, рвучко встав пристукнувши долонею по столу, карбуючи слова, промовив:
— Виховані мною німці можуть усе!
Канаріс мовчав. Він бачив, що вести далі нормальну розмову з Гітлером уже не можна, бо в нього починався той стан, який сам Канаріс через кілька років влучно назве «збожеволінням на самому собі».
— Ви, Канаріс, виявляється, дечого явно не розумієте, — все більше й більше наелектризовуючись, говорив Гітлер. — У норвежців був король, якого вони вважали дублером бога. У поляків були фанаберія, амбіція, національний фанатизм і католицтво. А ми одним щиглем розвіяли це в порох. А що в росіян? Їм і не снилася така віра в державу, у вождя, яка надихає всю нову історію великої Німеччини. В моїх устах «я» — це і є Німеччина! Її сучасне і майбутнє! Провидіння і німці обрали мене своїм вождем! Я зобов'язаний бачити далі за всіх! Хіба мені генерали не казали, що з Польщею так гладко, як з чехами, не вийде? Казали! Польщі не стало за кілька днів! Хіба ті ж самі генерали не казали мені, що у Франції ми загрузнемо? Казали! На Францію ми згаяли пару тижнів! Я знаю, що тепер малодушних теоретиків лякає план «Барбаросса». Вони базікають про стратегію, підраховують російські дивізії. А мій розрахунок ясний і простий. Росія — міф двадцятого століття! І цей міф розвіє мій солдат, натхнений релігійною вірою в мене і в мою партію! Ви розумієте, Канаріс, логіку моїх дій?
— Так, мій фюрер, — шанобливо відізвався Канаріс.
— Блискавичний удар і блискавична перемога, якої ще не бачила історія! — виголосив Гітлер, розтинаючи рукою повітря.
Кілька секунд Гітлер, розпрямивши плечі і відкинувши назад голову, несамовитими очима дивився прямо перед собою, і губи його нервово сіпалися. Потім плечі його опустились, і весь він немов згас і став менший.
— Я вірю в вас, Канаріс, — стомлено промовив він і сів у крісло.
— Спасибі, мій фюрер, — сказав Канаріс і, задкуючи, вийшов з кабінету…
В останній місяць перед початком війни проти Радянського Союзу в гітлерівському генеральному штабі майже щодня проводились так звані контрольні ради, на яких перевірялася готовність військ по окремих деталях плану «Барбаросса». Звичайно головував на цих нарадах начальник штабу Гальдер, а присутнім був весь цвіт генералітету, командуючі арміями і спеціальними її службами.
Канаріс був присутній далеко не на всіх засіданнях ради. Одержавши чергове запрошення, він доручав кому-небудь із своїх генералів подзвонити від його імені Гальдеру і довідатися, чи обов'язкова присутність начальника абверу. Найчастіше була відповідь: «Якщо в адмірала буде час, я буду радий бачити його». Це означало: можна не приходити. Канаріс взагалі не любив бувати серед генералітету. Надто багато він знав про деяких генералів такого, що не міг не дратуватися, бачачи їх лицемірне підлабузництво перед Гітлером. В свою чергу, ці генерали знали, що Канарісу відомо про них немало, і присутність шефа військової розвідки їм теж була не дуже приємна.
На цей раз сам Гальдер подзвонив Канарісові, коли той ще не вийшов з дому, і попросив обов'язково бути на сьогоднішній раді.
— Що трапилося? — з відтінком іронії спитав Канаріс.
— Це не по телефону,— сухо відповів Гальдер. — Я вас чекаю.
Канаріс догадувався, навіщо він потрібен. Розгублені перед близькими подіями генерали хочуть, щоб абвер поклав їм на стіл дані, як і де без боїв і без риску доїхати до Москви. Їх явно не вдовольняє його меморандум Гітлерові від 1 березня 1941 року. У Канаріса були неофіціальні відомості, що деякі генерали, зокрема недавно призначений одним із заступників начальника штабу Паулюс, сумніваються в достовірності даних меморандуму про російські прикордонні укріплення і про можливості радянського залізничного транспорту. Не задоволені вони й розділом меморандуму про командний склад Червоної Армії. У Франції абверу були відомі абсолютно всі командири полків, а в Росії він не зміг встановити навіть усіх командуючих арміями.
Словом, Канаріс розумів, що в генералів є досить претензій до даних військової розвідки російського плацдарму, але, ще не виходячи із дому, адмірал уже знав, як він всіх їх поставить на місце…
Рада прямо з цього й почалася — з критичних зауважень по головному меморандуму абверу. І першим заскрипів саме Паулюс. Він хотів цілком точно знати пропускну можливість російських залізниць на всіх напрямках і окремих дільницях, а також кількість рухомого складу і особливо паровозів.
— Вашому попередникові на посту квартирмейстера ці дані в свій час було передано, — як завжди, рівним і немов стомленим голосом відповів Канаріс. — Приймаючи пост, мій генерале, треба знайомитися не лише з кріслом попередника…
Так, одного з гри вибито. Хто далі? Невдача Паулюса розізлила генералів. Претензії посипались одна за одною. Один хотів «достовірно, а не приблизно» знати, хто стоїть проти нього по той бік Бугу. Завжди тихий, бо, як гадав Канаріс, завжди побоювався його, генерал Клюге раптом жовчно накинувся на меморандум, назвав його любительським витвором і вимагав переперевірки всіх даних по напрямку, що його цікавив, Брест — Москва. Представник повітряних сил, зіславшись на зацікавленість у цьому самого Герінга, хотів мати точні відомості про всі бази пального радянської авіації. Наостанку він під загальний сміх звернув увагу Канаріса на те, що в тій частині меморандуму, де подаються характеристики радянських військових літаків, є феноменальне відкриття: один із радянських бомбардувальників має швидкість, вдвічі більшу, ніж у винищувача «мессершмітт». «За таким літаком гнатися безнадійно, — іронічно сказав авіаційний генерал і після паузи додав: — Бо такого літака немає в природі».
Канаріс вислухав усе це, як завжди, із спокійним і навіть сонним виглядом, зрідка роблячи помітки в блокноті. Нарешті Гальдер надав йому слово.
Заглянувши в блокнот, Канаріс заговорив тихо і виразно:
— З літаком — звичайна друкарська помилка, і я вибачаюсь, що через безглузду помилку, зрозумілу кожному фельдфебелеві, представник наших славних повітряних сил забрав час у такого важливого зібрання. — Канаріс перевів погляд своїх чорних масних очей на авіаційного генерала. — Я не збагну лише, чому ви, помітивши помилку, не виправили її, а чекали цієї наради. Невже вас так хвилює суто естрадний успіх? — Канаріс поклав блокнот у кишеню і продовжував: — По-людськи я розумію багато висловлених тут претензій. Звичайно, всім вам хочеться знати про ворога якомога більше, але є, однак, об'єктивно існуюча межа можливостей розвідки і відповідно має бути й межа вимогливості до нас. Приклад у цьому показує фюрер. На меморандумі, про який тут ішлося, він написав, звичайно, приємну для мене, чому я її і пам'ятаю дослівно, резолюцію. В ній усього троє слів: «Прекрасна, обнадійлива картина…»
Гальдер зрозумів, чим загрожує ситуація, що створилася, і сказав примирливо, що ніхто тут меморандуму не дезавуїрує і мова йде лише про якісь окремі деталі.
Канаріс, не підвищуючи голосу і не поспішаючи, вірний своїй сонній манері, сказав:
— Я не бачу ніякої різниці в тому, чи сказати, що меморандум не годиться цілком, чи сказати те ж саме про кожну його сторінку окремо. Далі. Я чомусь не бачу в ваших руках додаткових до зведень зошитів: синього, зеленого і чорного, в яких ми дали уточнені і нові дані по багатьох розділах… — Канаріс прекрасно знав, де ці зошити: вони лежали в сейфі у Гітлера, і він їх просто не захотів читати, сказавши, що меморандум його цілком задовольняє…
На цьому нарада закінчилась, і Канаріс ще раз переконався, що сьогодні єдиним завданням ради було дати бій абверу. Ні з ким не прощаючись, він покинув зал і поїхав. Він був несамовитий: бовдури! Але він не хлопчисько, якого легко поставити в куток…
Канаріс звелів секретареві переключити телефон на себе і протягом години нікого до нього не пускати. Близькі до адмірала люди дали йому дружнє прізвисько Кікер, що означає — той хто підглядає. Коли він отак, як тепер, замикався в своєму кабінеті, секретар усім стороннім казав, що адмірала немає, а близьким з шанобливою посмішкою довірливо шепотів: «Від підглядає за собою».
Сьогоднішня рада примусила адмірала вернутися до роздумів, яким останнім часом він приділяв немало часу. Його тривожила думка про те, як виглядатиме абвер і він, Канаріс, коли почнеться російський похід, і що коли, не дай боже, він розгорнеться зовсім не так успішно, як розраховує фюрер. Гітлер нещадно розправляється з тими, кого він вибирає як винуватців невдач. Під час великої війни сваритися з генералітетом Гітлер не наважиться. Він шукатиме винуватців в іншому місці, і абвер може стати тим самим місцем, тим більше, що буде цілком логічно звинуватити в невдачах розвідку, яка, мовляв, не забезпечила доблесну німецьку армію вичерпного інформацією і змусила її битися наосліп…
Канаріс зіщулився. Ні, ні, покірно чекати такої ситуації він не збирається. Насамперед треба продумати роботу абверу з того моменту, як почнеться похід у Росію. Треба за будь-яких обставин застрахувати себе від неприємностей…
«Підглядання за собою» затяглося. Адмірал «був відсутній» понад дві години. І в результаті народився наказ про створення на центральному напрямку фронту спеціального розвідувального центру під назвою «Сатурн».
Зібравши вузьке коло керівних працівників абверу, Канаріс зачитав їм наказ і пояснив, чим викликано створення «Сатурна». Звичайно, він не казав, що «Сатурн» для абверу і для нього особисто — щось ніби громовідвід на випадок грози. Мету «Сатурна» він виклав так:
Ця, розпочата фюрером, кампанія — найважливіша, бо вона завершує виконання геніального плану створення великої Німеччини — володарки Європи і Азії…— почав Канаріс свою промову без тіні пафосу, не зраджуючи свого звичного стилю — про все говорити тихо й спокійно. — Перемога на Східному фронті повинна бути здійснена блискавичним ривком армій від Бреста до Москви. Але не забудьмо, що в Росії ми зіткнемося з фактором колосальних віддалей. Це вимагає від нас по-новому побудованої роботи. Саме для цього — слідом за броньованим кулаком армії виставляємо й наш кулак. Головна мета «Сатурна», природно, — Москва. Ми нашпигуємо більшовицьку столицю розвідувальною і диверсійною агентурою, допоможемо цим нашій доблесній армії, а в потрібний час завдамо вирішального удару в спину Кремлю… «Сатурн» це не просто група наших працівників, наближених до фронту. «Сатурн» — це весь наш абвер, тільки сконцентрований на цей час у найвигіднішій для нас точці. В «Сатурні» повториться вся наша структура. І якщо на чолі «Сатурна» я ставлю кращих своїх працівників Зомбаха і Мюллера, це зовсім не означає, ніби я хочу звалити на них усю справу по Росії. Зовсім ні. Більше того, я їм не заздрю, — Канаріс посилаючись глянув на Зомбаха, потім на Мюллера, — так, друзі, не заздрю, бо в вас я бачитиму себе, а ви знаєте, який безжально вимогливий я до себе і до своєї роботи. Адже віднині і на ближчий час слава нашого абверу буде творитися там. Тільки там. — Канаріс помовчав, ніби чекаючи відповіді, і вів далі: — Проте це зовсім не означає, що весь «Сатурн» зможе сховатися за моєю спиною. Мій вибір тому і випав на Зомбаха і Мюллера, що я знаю їх як талановитих, розумних, гнучких і оперативних працівників розвідки і контррозвідки, їхня ініціатива невичерпна, мішки з новими і сміливими ідеями їх усі ми не раз носили на своїх спинах… — Канаріс тихо розсміявся і підморгнув Зомбаху. — Не ображайтесь, любий, я кажу це, люблячи вас і безмежно в вас вірячи. І прошу вас завтра ж дати мені міркування про комплектування апарату «Сатурна». Не соромтесь, беріть собі найкращих…
Зомбах мовчки кивнув головою, на обличчі його не було помітно ні радості, ні гіркоти. Недаром про нього говорили, що в нього обличчя з каменю, а очі з скла.
Ідею створення «Сатурна» палко підтримали начальники всіх відділів абверу. О! Вони прекрасно розгадали таємний сенс створення «Сатурна» і були щиро вдячні своєму шефові; вони розуміли, що дія громовідводу пошириться і на них. Вони називали створення «Сатурна» блискучим ходом у стилі стратегії і тактики самого фюрера.
Але не такий був Пауль Зомбах, котрий давно вже славився своїм холодним аналітичним розумом. Він зовсім не поспішав захоплено говорити про довірене йому нове дітище абверу. Зомбах був одним із найбільш довірених людей Канаріса, щиро схилявся перед його розумом і талантом, і тому, якщо він і розумів, що за створенням «Сатурна» криється хитрість, то міркував так: «Якщо Вільгельму це потрібно, я повинен це взяти на себе…» Єдине, що його зараз ображало, це те, що Канаріс не поговорив з ним про це заздалегідь.
Подякувавши за довіру, Зомбах заговорив як прозорливий практик, для якого всяка нова справа одразу ж уявляється в реальному своєму вигляді.
— Що ж до наших професіональних кадрів, — сказав він, — то я ще сьогодні подам список необхідних мені співробітників. Але мене турбує проблема агентури, яку ми повинні будемо засилати в радянський тил. Я й до цього, як ви знаєте, займався цією справою. Становище тут у нас не блискуче. Агенти російської національності, які є в нашому розпорядженні в даний момент, являють собою щось на зразок пасажирів Ноєвого ковчега, і до всього ще й немає ніякої можливості встановити, яка пара чиста, а яка — нечиста. Агенти з середовища старої російської еміграції та з молодого її покоління — це боягузливий, зіпсований Європою набрід. За гроші готові на все, а вміння — нуль. Крім того, вони не знають сучасної Росії. Те, що ми одержали від Маннергейма з контингенту полонених фінсько-російської війни, — товар кращий, але його мало. Це означає, що головне, вирішальне надходження цих кадрів слід зв'язувати з початком кампанії, коли в нас з'являться полонені і корінні росіяни. Армія повинна одержати авторитетний наказ про роботу на нас у цьому напрямку. Значення справи настільки велике, що я вважаю бажаним втручання самого фюрера.
Канаріс слухав Зомбаха, прикривши очі трохи припухлими повіками. Звичайно ж, Зомбах правильно вхопився за найголовніше і найважче. Але чим він міг тут допомогти йому? Гітлер, коли він спробував роз'яснити йому цю проблему, або нічого не зрозумів, або не захотів цією справою займатися. Таким чином, втручання Гітлера, про яке мріяв Зомбах, відпало. Наказ підпише армійське начальство, напишуть його з купою застережень, і незграбне військова машина буде виконувати його абияк. Проте іншого виходу немає…
Та полковник Зомбах говорив не тільки про кадри. Він почав викладати свої критичні міркування і з приводу інших не менш важливих питань. Канаріс відчув, що виступ полковника може якимсь чином дискредитувати саму ідею створення «Сатурна», і закрив нараду, сказавши Зомбаху, що решту питань буде розв'язано в оперативному порядку.
Вони лишилися вдвох, сіли в крісла і мовчки дивились один одному в очі. Для обох ця мовчанка була і красномовною і взаємозрозумілою. Якщо не зважати на те, що Зомбаху було не під силу ні раніше, ні тепер розгадати темну душу свого шефа.
— Поговорити з вами заздалегідь у мене не було хвилини, — тихо сказав Канаріс.
— З Мюллером говорили? — поцікавився Зомбах.
— Ні. До речі, слід пояснити, чому я його призначив. При всьому тому, що нам про нього відомо, в нього проте є дещо й позитивне. Він розумний, чіпкий, любить нашу роботу. А те, що другим працівником «Сатурна» я зробив людину, яка прийшла до нас із нетрів Гіммлера, тактично необхідно. Ревність Гіммлера до нашого абверу прямо пропорціональна нашим успіхам. То ж нехай у наших успіхах бере участь його людина.
— Він що, і досі їхній? — здивувався Зомбах. — Він же працює з нами вже кілька років.
— Із гестапо ніхто не може піти зовсім, — посміхнувся Канаріс.
— Тоді на біса мені ці очі й вуха Гіммлера? — розсердився Зомбах.
— Щоб ви робили менше помилок, які б тішили Гіммлера, — все ще посміхаючись, відповів Канаріс. — Крім того, Мюллер великий спеціаліст по диверсіях, і цією якістю він добре доповнить вас, поета розвідки. Розмовляючи зі мною відносно Москви, Гітлер особливо натискав на диверсійну діяльність. Пам'ятайте це завжди…
Вони помовчали. Потім Зомбах запитав:
— Фюрер підпише наказ про роботу армії для нас?
— Ні. Він цією проблемою просто не хоче займатись. Не турбуйтеся, за цією стороною справи я сам стежитиму. І взагалі моя заява, що я буду завжди поряд з вами, — це не слова.
Літак злітав у цілковитій темряві задушливої літньої ночі. Коли він почав робити розгін, на якихось десять-п'ятнадцять секунд вздовж злітної смуги засвітились захисні багрові вогники. В момент відриву літака від землі вогники погасли, і з ними зникло всяке відчуття польоту. Внизу була глухо затемнена Москва, зверху — чорне небо. І лише коли літак, круто набираючи висоту, пробив два шари хмар, угорі засвітились обрідні бліді зорі. Рудін дивився на них, притиснувшись обличчям до шибки. Тьмяна лампочка над дверима до кабіни льотчиків ледве освітлювала середину літака. Невиразними білими плямами виділялись обличчя лише тих, хто був ближче до дверей.
Кравцов сидів, привалившись спиною до парашута, і, закинувши догори голову, ніби спав. Його кругле, звичайно добродушне і простакувате обличчя тепер було сердите і напружене. Якщо він спав, то, мабуть, бачив дуже неприємний сон. Поряд з ним, затиснувши руки між коліньми і подавшись вперед усім тілом, сиділа Галя Громова. Її застиглий погляд був спрямований на підлогу літака. Губи її ворушились. Вона тренувалася по кодах. Навпроти сидів Саушкін і дивився на неї усміхаючись: от завзята дівчина, навіть у літаку зубрить свої коди! А Добринін, що сидів у хвості літака, з цікавістю розглядав кріплення свого парашута.
Марков у цей час був у кабіні пілотів. Привалившись нагрудним парашутом до спинки пілотського крісла, він через плече льотчика дивився на карту, розстелену на колінах штурмана. Зелене кучерявиння Ліговинських боліт він так часто і довго розглядав на різних картах, що воно завжди стояло в нього перед очима. Силуетом болото скидалося на Апеннінський півострів. Біля цього болота вони й стрибатимуть. Там їх мають чекати очолені старшиною Будницьким бійці з військової частини НКВС, що їх скинули кілька днів тому.
У жодній дислокації партизанських сил Ліговинські болота не були позначені, хоч вони були досить зручним місцем для партизанської бази, принаймні влітку. Болотний масив, порослий густим чагарником, тягнувся в довжину майже на п'ятнадцять кілометрів і в ширину — на шість. У центрі масиву був маленький острівець сухої землі, добратися до якого, не знаючи небезпечних мисливських стежок, було неможливо. Недарма в окрузі це болото прозвали лісовиковим морем. Заблукає сюди, відбившись від череди, корова — і вважай пропала. Розповідали, що у драглистій трясовині болота гинули й люди.
— Що будемо робити, якщо не побачимо вогнищ? — прокричав Марков льотчикові.
— Повернемо назад, — крикнув льотчик і додав: — Побачимо!
— Наближаємось до фронту! — штурман показав уперед і вниз.
Марков випростався і побачив глибоко-глибоко внизу багряні спалахи. Праворуч купкою вогню виднілася велика пожежа. Раптом усе там, внизу, зникло, Марков запитально глянув на штурмана.
— Слава богу, знову хмарність! — прокричав штурман усміхаючись.
Минула ще година польоту, і льотчик показав Маркову на карту.
— Порядок! Попереду ліворуч вогнища! — крикнув льотчик. — Ідіть готуйтесь, я йду на коло…
Бортмеханік зняв двері з завісів, і вся оперативна група вишикувалась у чергу біля дверного отвору. Першою над чорною безоднею стояла Галя Громова. Марков наказав їй стрибати першою не тільки тому, що вона краще за інших знала парашутну справу; він вважав, що приклад дівчини добре подіє на всіх інших. Сам він стрибне останнім, а потім люди екіпажу літака скинуть вантаж.
Засвітилась і швидко-швидко замиготіла сигнальна лампочка.
— Пішли! — крикнув Марков і махнув рукою зверху вниз.
Галя ступила в чорну дірку. За нею — Савушкін, Кравцов, Рудін, Добринін.
Марков трохи пізніше розкрив парашут, гадаючи, що це допоможе йому опинитися ближче до своїх людей, але, коли парашут розкрився і він оглянувся, виявилось, що він опускається значно правіше від вогнищ. Він знав, що в районі приземлення по передболоттю розкидано жердини і гілляки чагарника на той випадок, якщо парашутист спуститься в місці, де є небезпечна трясовина. Однак думка про те, що він може опинитись у болоті, стривожила Маркова. Але розрахунок льотчика виявився правильним, і незабаром Марков помітив, що його відносить прямо до вогнищ. Недалеко від себе він побачив силуети двох парашутних куполів. Вогнища були вже зовсім близько. У відблиску одного з них Марков побачив, як бігла людина. «Увага, земля!» — наказав собі Марков, і, як справжній парашутист-новачок, з'єднав ноги і трохи зігнув їх для того, щоб удар об землю був пружним.
Ноги Маркова вище колін угрузли в м'яку землю.
Згідно з інструкцією він перевалився на бік, і це мало не спричинилося до лиха, він міг зламати обидві ноги — таким в'язким і чіпким було болото. Його врятувало тільки те, що водночас парашут протягло вперед поривом вітру і він висмикнув Маркова з болота.
Відчепивши парашут, Марков вийняв із кишені ліхтарика з зеленим склом, засвітив і почав розмахувати ним над головою. Перед ним, немов з-під землі, виріс невисокий кремезний чоловік у кепці, надітій козирком назад.
Це був Будницький — командир групи скинутих раніше бійців. Незабаром підбігло ще кілька чоловік. Як і учасники групи Маркова, всі вони були в цивільному одязі.
— Погасити вогнища! — наказав Марков. Будницький побіг виконувати наказ, а Марков, обережно намацуючи ногами землю, пішов за ним на голоси, що долинали з темряви. Скоро він наткнувся на Рудіна, який сидів під кущем і складав парашута.
— Як справи? — тихо спитав у нього Марков.
— Чудово! — весело обізвався Рудін.
— Де всі наші?
— Та десь тут. Кравцов був недалеко від мене.
Знову немов з-під землі виринув Будницький.
— Вогнища погашено, — доповів він. — Двоє ваших товаришів он там, з моїми людьми.
— А ще один?
— Шукаємо. Вантаж уже знайдено.
Будницький зник.
До Маркова підійшли Савушкін і Добринін. Хвилин через десять прибув і Кравцов. Не було тільки Галі Громової, її знайшли аж на світанку…
Стрибнувши першою, Галя вирішила зробити велику затяжку, щоб опинитися значно нижче від своїх товаришів і спостерігати, як вони спускатимуться. Через це вона приземлилась далеко від вогнищ і попала в глибоку ковбаню. Вода по груди, ноги зав'язли у мулистому дні. І невідомо, чим би це скінчилося, якби не передбачливий Будницький. Його люди і в цю ковбаню кинули жердину. За її допомогою Галя вилізла з ями, але сама йти на розшуки товаришів не зважилася: сиділа біля ями і чекала.
Її знайшли солдати Будницького. Але вони були в цивільному одязі і Галя їх не знала; почувши їхні голоси, вона сховалася в кущ вільшняка і довго звідти стежила за ними, поки не переконалася, що це свої.
Підійшовши до Маркова, Галя відрапортувала:
— Радист Громова прибула на місце збору групи.
— Що трапилося? — суворо спитав Марков.
— Виявила непотрібну ініціативу, зробила велику затяжку, щоб краще бачити спуск товаришів; приземлилася далеко від наміченого місця та ще й попала в яму.
— Так… — тихо промовив Марков, не знаючи, лаяти чи хвалити дівчину. Але тут він помітив, що весь одяг на Галині мокрий, і заходився зовсім по-домашньому вичитувати їй: — Як же це ви, слово честі! Ви ж можете застудитися, злягти! Ворушіться, чи що, бігайте, щоб не змерзнути. Треба швидше йти.
Група йшла до острова ланцюжком. Попереду — Будницький, за ним — Марков. Замикали похід солдати, які тягли зроблений з ялинового гілля волок із покладеним на нього спорядженням.
— Ось і наш острів, — сказав Будницький.
Всі зупинились і здивовано побачили, що під ногами в них, хоч і не зовсім суха, але тверда земля.
— Взимку тут буде досить голо, — озирнувшись, сказав Марков.
— Ми теж думали про це, — погодився Будницький і, показавши рукою вперед, додав: — Ген далі, кілометрів за сім, є лісок. Грунт там, правда, вологий, але я думаю, що до зими, коли земля підмерзне, ми там підготуємо базу.
— Побачимо. Де землянки?
— Головна — перед вами, — відповів Будницький, лукаво поглядаючи на Маркова.
Лише придивившись, Марков помітив, що під густим чагарником в глиб землі ведуть східці.
Просто незрозуміло було, як Будницький і його люди за такий короткий час змогли побудувати цю підземну трикімнатну квартиру! У вузькому коридорі праворуч і ліворуч були входи в простору головну штабну землянку і в дві менші, обладнані під житло. Для радистки в головній землянці було зроблено спеціальний закуток, завішений плащ-палаткою. Крім загального виходу, кожне приміщення мало свій вихід нагору.
Оглядаючи добротне й міцно зроблене підземне житло, Марков розумів, чого коштувала людям Будницького ця робота, і хотів йому подякувати, але комендант острова вже зник. Вийшовши нагору, Марков побачив його — він самотньо стояв на галявині. Схиливши голову набік, складеним ножиком обстругував палицю. Ранкове сонце освітлювало його обличчя, сіре від утоми. Почувши кроки Маркова, Будницький здригнувся, швиргонув палицю і зробив звичний рух, щоб обсмикнути гімнастьорку, але замість військової форми на ньому був тісний піджачок і кепка козирком назад. Швидким рухом він повернув кепку і зніяковіло усміхнувся.
— Хочу сказати вам спасибі за вашу відмінну роботу, — сказав Марков. Потискуючи комендантові руку, він відчув, що його долоня в горбочках мозолів. — Я знаю, як нелегко було зробити ці землянки, та ще й так швидко. Спасибі.
— Та це ж мої бійці, товаришу підполковник. Орли!
— Всім їм передайте мою подяку.
— Єсть передати подяку! — Будницький підняв руку до козирка, але, згадавши, що на голові в нього кепка, зробив якийсь невиразний рух рукою і раптом сердито сказав: — Не можу, товаришу підполковник, до цієї форми звикнути.
— Нічого, звикнете… — усміхнувся Марков і згадав, як, характеризуючи Будницького, його командир сказав: «Він із тих, хто з двох палиць може місток збудувати і однією кулею сімох убити».
— Я оце стою і думаю… — тим часом заговорив Будницький, ледь помітно окаючи по-владимирськи. — З одного боку, краса тут яка, а з другого, ви маєте рацію, взимку тут місцевість зовсім оголиться, або, точніше кажучи, демаскується. А що як там, у ліску, на глибині залягання землянок ґрунтова вода взимку не промерзає?
— Гаразд, не сушіть поки що над цим голови, — сказав Марков. — Обживемось, а потім разом вирішимо, що робити.
— Але й відтягувати не годиться, товаришу підполковник. Сани треба ладнати влітку.
— Обміркуємо це трохи згодом. Вас тут ніхто не турбував?
— Лише комарі, товаришу підполковник, — засміявся Будницький. — Ну такі вже люті, прямо гестапівці, а не комахи! Через них ми працювали тільки в першу половину дня і вночі.
— А відпочивали коли?
— А як комарі на роботу вийдуть, ми під кущі і — спати.
— Люди здорові?
— А що їм зробиться? Тут же не війна, а санаторій.
— А де ви живете?
— Ми по краю острова викопали вісім бліндажиків з розрахунку на чотирьох бійців кожен. Так би мовити, і житло, і близька кругова оборона.
— Коли ж ви все це встигли?
— Наказ, товаришу підполковник.
— Дайте своїм людям три доби цілковитого відпочинку і самі теж відпочиньте як слід.
Будницький мовчав.
— Ви чули, що я сказав? — суворо спитав Марков.
— Чув, товаришу підполковник, — скучним голосом відповів Будницький. — Але сьогодні половина моїх бійців стежки зубрить. — Побачивши на обличчі Маркова подив, комендант пояснив: — Вони з провідником вивчають усі підходи до острова. Між іншим, мої бійці все питають, коли на операції підемо.
— Настане час — підете, — сухо відповів Марков, сердячись на себе за те, що не може знайти правильного тону розмови з комендантом.
Нам же тепер ніби й робити нічого, а кругом — війна, — продовжував Будницький.
— Усім роботи вистачить, коменданте, ще пожаліти попроситесь. А поки що все ж відпочивайте, — засміявся Марков і пішов до землянки…
Почали діяти бійці Будницького. Навантажившись вибухівкою, вони групами йшли з бази на кілька днів, а іноді й на цілий тиждень. Мета цих рейдів — далека розвідка місцевості і диверсії, щоб відвертати увагу й дезорієнтувати противника. До групи входило двоє-троє підривників, решта бійців прикривали їх під час диверсій. Вихід з бази і повернення планувалися так, щоб гітлерівці не зрозуміли, звідки ці люди приходять і куди зникають. За цією особливістю операцій Будницький стежив з нещадною вимогливістю і щоразу придумував прехитрі схеми переміщення своїх груп. Він із самого початку показав себе здібним, так би мовити вродженим тактиком боротьби в тилу ворога. В нього хтозна-звідки взялася товста бухгалтерська книга, в яку записувалися всі бойові справи: зірвані мости, пущені під укіс ешелони, знищені гітлерівці. І окремо: як було організовано вихід з бази і повернення. Бійців, що поверталися з операції, незважаючи на те, що це відбувалося, як правило, вночі, зустрічало все населення острова. Розпитуванням і розповідям не було кінця-краю. І звичайно ж, у розповідях бійців частенько факти прикрашувалися уявою. Але Будницький цьому не перечив. Він вважав, що на перших порах такі, як він казав, «вільні рапорти» навіть корисні: слухаючи їх, люди переконувались, що ворог не такий страшний, як спершу здавалося. Проте, давши своїм бійцям висловитись, Будницький кликав до себе старшого по групі і, розкривши перед ним свій гросбух, казав:
— Тепер запиши точно і без всяких витребеньок…
Почали розвідувати обстановку і люди з групи Маркова.
Першим у таку розвідку вирушив Савушкін. Разом з трьома бійцями Будницького він залишив базу, ще й не смеркало. За ніч вони подолали майже тридцять кілометрів і на ранок вийшли до залізниці. По той бік дороги видно було велике селище, яке розтяглося над річкою. Бійці лишилися білях дороги, а Савушкін подався в селище. Він ішов не криючись, хоча в кишені в нього був документ не дуже надійний, — це була довідка, написана під руки, в якій підтверджувалось, що він працює санітаром при німецькому госпіталі в Барановичах і що йому дано десятиденну відпустку на розшуки сім'ї.
Савушкін ішов не кваплячись, примічаючи все: і самотню постать жінки, яка шпорталася на картоплищі, і дітвору, що бігала коло розваленої церкви, і сутулого чоловіка, котрий перейшов від хати до хати на краю селища, і навіть жайворонка, що завис над покошеним лугом.
На околиці селища Савушкін пучком трави гарненько обтер чоботи, вибив об коліно пилюку з кепки і тільки після цього ввійшов у безлюдну вулицю. Чоловік, той, що трохи раніше перейшов від хати до хати, стояв у затінку під деревом і дивився на Савушкіна. Зрівнявшись із ним, Савушкін повернув прямо до нього.
— Здоров будь, земляче! — привітно сказав він.
— Здрастуйте, — обережно відповів чоловік, дивлячись на Савушкіна.
— Не скажеш мені, часом, чи багато в вас тут осіло народу з тих, що од війни втекли?
— Не лічив, — похмуро відповів чоловік.
— Мені не лік потрібен, — сумно й докірливо сказав Савушкін. — Я свою рідню шукаю.
— А іншого клопоту, як шукати вітра в полі, в тебе нема?
— Жінка пропала, двоє діток… розуміти треба, — журно сказав Савушкін. — Як почалася війна, знялися вони з-під Мінська, і думаю, далі цих місць зайти не могли.
— Жінка пропала… — повторив чоловік. — У людей усе пропало і то не шукають.
Вони помовчали.
— А німці в селі є? — ніби між іншим поцікавився Савушкін.
— Чистих німців нема, а п'ятолизів їхніх скільки хочеш. Он про вовка помовка. — Чоловік показав на високого вусатого богатиря, який саме вийшов на ґанок сусіднього будинку. — Наш старший поліцай пан Ферапонтов.
— Він, мабуть, знає всіх, хто у вас осів? — спитав Савушкін.
— Цей усе знає,— посміхнувся чоловік.
Савушкін попрямував до поліцая, що стояв на високому ганку. Та ось він повернувся і перевів погляд на Савушкіна, який підходив до нього.
— Здрастуйте! — ще здалека голосно і улесливо промовив Савушкін.
— Ну-ну, а що далі? — буркнув Ферапонтов і поклав руку на кобуру нагана.
Савушкін розповів, що привело його в селище.
— Документ у тебе є? — низьким, басовитим голосом запитав Ферапонтов.
— Аякже, ось! — Савушкін подав йому довідку. Ферапонтов уважно її прочитав, склав і віддав.
— Зайди до хати, — сказав він і, посторонившись, пропустив Савушкіна повз себе.
Вони сіли до столу. Більше нікого в просторій світлій хаті не було. Видно, ввечері тут була випивка: на підлозі і на лавах валялись порожні пляшки, на столі в зім'ятій німецькій газеті — недоїдки. Від Ферапонтова тхнуло кислим перегаром.
— Тек-с… — сказав він, поклавши на стіл вузлуваті руки з чорними нігтями. — То це ти, значить, чешеш від самих Барановичів?
— Атож! Де пішки, де підвезуть. — Савушкін помовчав і додав, зітхаючи: — Діточок жаль.
Ферапонтов пирхнув.
— Жалощі тепер не в моді. А тільки з двома дітьми у нас нікого нема. Це я тобі офіціально кажу, я тут кожну собаку знаю, а собаки знають мене. — Ферапонтов розсміявся, і Савушкін зрозумів, що він п'яний: або з ночі не витверезився, або похмелявся недавно: — А в тебе ряшка гладка, при госпіталі, видно, жити можна, — добродушно базікав Ферапонтов.
— На харч жалуватись гріх. Тому-то я й сім'ю почав шукати. Міг би її легко прогодувати, а це тепер найголовніше.
— А гроші платять?
— Які гроші? Та й на біса вони мені, що на них купиш? — жалісливо сказав Савушкін, а Ферапонтов басовито вів далі:
— А гроші платять?
— Які гроші? Та й на біса вони мені, що на них купиш? — жалісливо сказав Савушкін, а Ферапонтов басо-пито вів далі:
— Як подивишся — прижимистий народ ці фріци, копійки людині зайвої не заплатять. Нам, поліцаям, призначили платню — сміх, та й годі. І прямо пояснили: у вас, мовляв, є багато можливостей для заробітку. Збагнув, куди гнуть? Ну, ми, звичайно, маху не даємо. Я ось будиночок собі відхопив. Тут, брат ти мій, жив сам голова виконкому. Пожив, і досить, дай іншим пожити… — Він знову розсміявся. — Ну, а як у ваших краях, спокійно?
— А який може бути неспокій? Німців набито там, як оселедців у бочці. Самих госпіталів у Барановичах чотири, потім штаби всякі, канцелярії. Щодня музика в саду грає, кіно крутять.
— Ач які,— здивовано протяг Ферапонтов і довірливо нахилився до Савушкіна. — А в нас тут починають кіно крутити партизани, зрозумів?
— У нас не чутно, — в тон йому сказав Савушкін.
— А в нас, брат, і чутно, і видно. — Він ще ближче присунувся до Савушкіна і дихнув на нього таким смердючим перегаром, що аж дихати стало противно. А поліцай, як видно, був у тому стані сп'яніння, коли йому потрібен був слухач для його п'яних теревенів. Ну що ж, кращого слухача, ніж Савушкін, йому не знайти. Ферапонтов поклав свою важку лапу на плече Савушкіну і вів далі: — Еге… Позавчора міст на шосе геть знесли. Недавно ешелони з бензоцистернами перекинули і запалили. Ото кіно було! За десять верст видно. Ну й народ, зразу ніби його підмінили. Учора ввечері в одної удовиці теля забирали, то вона так почала погрожувати, що довелося її прикласти до землі-матінкп. Або ось сусід мій, Малахов, ти до нього, я бачив, підходив. Він же спить і в сні на мене зубами клацає. Ми в нього і мотоцикл забрали, і мебельку витягли. А головне, він тут при славі був, врізав по-стахановськи на дорозі. А тепер нуль без палички. Тому-то і злиться. Ну, нічого, нічого, бо він упокориться, або фріци до нього доберуться.
— В цьому роді в нас робота чистіша, — пошепки, теж довірливо сказав йому Савушкін. — У госпіталі добра своїм не робиш, але й зла їм теж не чиниш.
— Які вони мені свої? — раптом скипів Ферапонтов. — Я через цих своїх двічі на небо крізь грати дивився. Що мені, за це добром їм плаити, чи що? — вигукнув він і одразу прив'яв, запустив руку під ослін і, як фокусник, витяг звідти пляшку горілки. — Не хочеш?
— Як це не хочу… — посміхнувся Савушкін, розглядаючи пляшку. — Диви, «московська»! Відколи почалася війна, не бачив!
— На неї не дивитися треба, — сказав Ферапонтов, наливаючи горілку в замацану руками гранчасту склянку. — Пий, я вже похмелився.
Савушкін випив, закусив огризком сала і подумав, що він уперше в житті видудлив одразу майже повну склянку горілки. По тілу розливалося тепло, в голові зашуміло.
— Нелегко після перерви, — сказав він, винувато посміхаючись, і взяв із столу ще шматок сала і скибку хліба.
— Взагалі з цих місць краще податися туди до вас, від фронту далі,— говорив Ферапонтов. — Значить, у вас там, кажеш, спокійно?
— Зовсім.
— Ось подивлюсь, як далі буде, і, якщо побачу, що фріци порядку навести не зможуть, подамся у ваші краї. Підсобиш з роботою?
— А чом би й не допомогти землякові?
— Де там тебе шукати?
— Шукай госпіталь номер три, і все. А там мене кожен знає. Спитаєш Єгора, і зразу покажуть. Ну, спасибі за хліб-сіль. Піду далі шукати. — Савушкін підвівся.
— Іди, якщо хочеш, але марно битимеш ноги. Хіба ж поймеш, куди твоїх закинуло в цьому коловороті? — Ферапонтов встав і подав Савушкіну свою ручиську. — Та вже як надумав — іди…
— Пройду за Борисів трохи і вернуся, — сказав Савушкін. — До побачення, якщо не жартував про переїзд.
— Тут, брат, не до жартів… — засунувши руку в кудлате волосся, похмуро сказав Ферапонтов. — Фріци хитруни, дорогу вони охороняють, а ми — охороняйсь як хочеш. А нас же, поліцаїв, троє на все селище. От і метикуй, які тут можуть вийти оказії…
Із селища Савушкін повернув знову до залізниці. «Можна було без шуму порішити гада», — подумав він. Але наказ Маркова суворо забороняв такі дії.
Перейшовши через полотно, Савушкін незабаром зійшов з дороги і заглибився в кущі, де на нього чекали бійці супроводу. Вночі вони повернулися на базу…
Марков уважно вислухав розповідь Савушкіна про цю першу розвідку. Все здавалося важливим. І те, що в селі нема німців, і те, що поліцай Ферапонтов уже боїться. 1 те, що поблизу почав діяти якийсь партизанський загін, а явно патріотично настроєний залізничник чомусь сидить у селі. Все це може згодитися…
У Маркова нагромаджувалося все більше невідкладних питань до секретаря підпільного обкому партії товариша Олексія, але зустріч з ним відкладалась і відкладалась. І хоч Марков прекрасно розумів усю складність організації зустрічі, а все ж нервував…
Глибокої ночі Маркова розбудив Будницький:
— Чи, товаришу підполковник! Велике порушення дисципліни і режиму секретності! — тривожно промовив Будницький і показав на старшину Ольховикова, що стояв біля дверей, — юнака богатирського зросту, про якого бійці говорили, що він добрий, як дурне теля, а здоровий, як бик у соку.
— Що там у вас? — Марков встав і пройшов до збитого з дощок стола.
— Старшина Ольховиков, доповідайте, — напруженим голосом наказав Будницький, а сам відійшов убік.
Ольховиков переступив з ноги на ногу, потім ступнув крок уперед і виструнчився, майже впершись головою в стелю землянки. В цей час Марков засвітив лампу і побачив, що все ліве плече старшини в крові.
— Ви поранені? — спитав Марков.
— То не моя кров, — прогудів Ольховиков. — То кров…
— Доповідайте по порядку, як слід! — перебив його Будницький.
Ольховиков глянув у стелю і заговорив м'яким баском:
— Отже, так. Під час далекого рейду підібрали ми пораненого хлопчака. Миколкою звати. Тезко, значить, мені…
— Відставити непотрібні подробиці! — крикнув Будницький.
— Єсть відставити непотрібні подробиці,— мов тиха луна, повторив Ольховиков. — Ну, значить, підібрали цього хлопчака і доставили на базу. Сюди, значить, — він замовк, віддано і запитливо дивлячись на свого командира.
— Ви що, забули, який, у нас режим? — суворо запитав Марков.
Ольховиков ворухнув своїми могутніми плечима.
— Чому забув?
— Товаришу підполковник, хай він усе доповість, як було, — сказав Будницький. — Доповідай, Ольховиков, як ти докотився до своєї злочинної легковажності.
— Значить, так… — Ольховиков посопів, дивлячись у стелю, і почав: — За містом Гомелем підірвали ми бензосклад. І згідно зі схемою поверталися додому. Перший день перечекали в лісі. А вночі знову йшли. Бачимо, горить село. Підійшли ближче. Картина ясна — карателі побували. Навколо трупи розкидані. Жінки, між іншим, і старики. І хоч би тобі одна жива душа. А будинки горять. Ну, значить, ми постояли, пожурились і пішли далі, як за схемою. Тільки відійшли від палаючого села кроків на триста, дивимось, щось метнулося з дороги. Олексієнко зразу туди і витягає хлопчину. Рука в нього прострелена ось сюди, — Ольховиков показав на кисть своєї величезної ручиськи. — Ну, що з ним робити? Кинути? Всі мої бійці мовчать і на мене дивляться. І я ж бачу, як вони дивляться. І сам я що, звір якийсь, чи що? От ми того хлопчину і взяли… — Ольховиков помовчав і додав: — Кмітливий. Років тринадцять йому. З міста, між іншим.
Будницький, який весь час намагався врізатися в розповідь старшини, крикнув:
— Ти про режим скажи! Що ти про це думаєш?
— Скажу… — Ольховиков знову глянув у стелю. — А що він, цей пацан, зробить шкідливого для нашого режиму? Такий хлопчак може й згодитися для діла. В розвідці, наприклад.
— Він ходити може? — запитав Марков.
— А чого ж? — посміхнувся Ольховиков. — У нього тільки рука поранена.
— Приведіть його сюди, — наказав Марков.
Ольховиков з несподіваною проворністю зник за дверима. Будницький вичікувально мовчав, поглядаючи на Маркова.
Ольховиков привів худого, тоненького хлопчика. Тримаючи біля грудей забинтовану руку, він понуро дивився на Маркова.
— Як тебе звати? — запитав Марков.
— Коля, — ледве чутно відповів хлопчик і, ковтнувши слину, повторив голосніше: — Коля, прізвище — Куканов. Я з Гомеля, а як почалася війна, жив на селі, в тітки.
— Хто твої батьки?
Мама — лікар, а батько — танкіст.
Де вони?
— Як де? Воюють, мабуть. Тьотя Даша ходила до міста, так там і будинку нашого нема.
— Що ж тепер, тьотя Даша буде тебе шукати?
— Не буде, — тихо відповів Коля.
— Її, товаришу підполковник, убили, — пояснив Ольховиков. — І її доньку теж. І все це у нього на очах.
— Товаришу начальник, залиште мене тут, я згоджуся, слово честі, згоджуся. Я малювати вмію, я все буду робити, — швидко випалив Коля те, чого його явно навчив Ольховиков.
— Гаразд, подумаємо, — сказав Марков і повернувся до Будницького. — Влаштуйте його.
— Він у мене буде, — занепокоєно прогув Ольховиков.
— З вами розмова буде окрема, — сухо, але зовсім не суворо сказав Марков.
Отак і з'явився на базі Коля Куканов.
Нарешті прийшла довгождана радіограма з Москви. Комісар держбезпеки Старков повідомляв про місце і час зустрічі Маркова з секретарем підпільного обкому товаришем Олексієм. Вона мала відбутися в найближчу суботу, о двадцять другій годині, в селі Набережному, в будинку попа.
У п'ятницю ввечері Марков послав туди Кравцова і двох бійців з загону Будницького. Вони мали розвідати обстановку в селі, а потім охороняти місце зустрічі. Сам Марков прибуде туди точно в призначений час.
Кравцов з двома бійцями залишили острів уночі. На світанку вони вийшли до автобази імені Будницького — так назвали землянку на краю болота, де зберігалося п'ять велосипедів, що їх роздобули за наказом Будницького його бійці. Цей, як його називав Будницький, ножний транспорт допомагав його групі здійснювати все дальші рейди.
Кравцов і його бійці поїхали на велосипедах польовою дорогою, що звивалася вздовж річки і ховалась за горизонтом, де чорнів ліс. Село Набережне розкинулось за лісом, і до нього було не менше двадцяти кілометрів.
Осінь відчувалася в усьому. Низькі брудні хмари закривали небо. Давно пожухло листя чагарника. Нескошений лан жита побурів, від нього віяло пріллю. Шпаки прудкими зграями перелітали з місця на місце, готуючись до далекої подорожі в теплі краї. Річка набрала свинцевого кольору, її брижив холодний вітер. На зарослому травою путівці велосипеди ковзали, загрузали в наповненій водою колії.
Попереду їхав Кравцов. Його кругле добродушне обличчя розчервонілося. Натискаючи на рипучі педалі велосипеда, він з досадою думав, що даремно послухався Будницького і надів під піджак тілогрійку. Тепер йому було жарко, а заткнутий за пояс пістолет боляче давив у ребра.
Щоб не думати про все це, він почав слухати розмову бійців, які їхали за ним.
— Подивись ліворуч, он самотнє дерево. А трохи праворуч від дерева — людина, чи що?
— Я вже давно дивлюсь, — обізвався другий голос. — Не ворушиться, ніби пеньок.
Кравцов теж почав дивитись туди. Те, про що говорили бійці, скидалося на людину, що сидить під деревом. Всю дорогу до самого лісу вони поглядали туди і прийшли до висновку, що це все ж таки пеньок: за весь час силует жодного разу не ворухнувся.
В лісі дорога була така розквашена, що знайти на ній навіть вузьку суху стежку для велосипеда було неможливо. Машини заховали в лісі і далі попрямували пішки.
До села Набережного підійшли опівдні. Сховавшись у чагарнику на горбочку, вони спостерігали звідти, що робилося на єдиній вулиці села, яку звідсіля їм було добре видно. Село, здавалось, вимерло. Тільки над будиночком, що тулився біля церкви, на старій самотній березі, теж, очевидно, збираючись на південь, неспокійно горланили граки.
Та ось із крайньої хати вийшла жінка, по самі очі зав'язана чорною хусткою. Вона спинилася біля хвіртки, поглянула в похмуре небо, потім — на обидва боки і вернулась до хати. Трохи згодом з хвіртки вийшов хлопчак, теж постояв, подивився навкруги, а потім повільно пішов по вулиці до центру села. Біля церкви немов крізь землю провалився. Кравцов бачив, як він зайшов за кущ бузку і там ніби розтав. Однак через деякий час хлопчик з'явився по другий бік церковної загорожі і пішов далі вулицею, майже до самого її кінця, де зайшов у похилену хатинку, вікна якої були забиті дошками.
«Мабуть, неспроста гуляє цей хлопчина», — подумав Кравцов. Один з бійців немов почув його думку і тихо сказав:
— Здається, малий оглядає село.
— Я теж так думаю, — погодився Кравцов.
Минула ще година, а може й більше, і весь цей час село здавалося вимерлим. Десь за хмарами сонце котилося до горизонту, і його рух вгадувався з того, як темніло небо на сході.
— Чуєш, мотор! — швидко промовив один з бійців. Кравцов теж чув віддалений, що поступово наближався, рокіт.
У село в'їхав потужний тривісний грузовик, у залізному кузові якого сиділо не менше як півсотні німецьких солдатів… Посеред села грузовик зупинився, з шоферської кабіни виліз офіцер у чорній есесівській шинелі. Хвилин п'ять офіцер стояв біля машини, немов чекав когось. Потім сказав щось солдатам і швидко заліз у кабіну. Солдати встали, підняли автомати, і тишу прорвала шалена стрілянина. Грузовик повільно поїхав далі, солдати не переставали стріляти. Їхньою мішенню були селянські хати. Із дзвоном вилітали шибки з вікон. На одній хаті запалала солом'яна стріха. Грузовик виїхав із села і помчав до горизонту. В тиші, яка запанувала, чутно було тільки тріск шаленіючої пожежі. Але на вулиці, як і раніше, ні душі. Кравцов почув поряд незрозумілий звук, повернувся. Це скрипів зубами боєць, що лежав поряд з ним: від гніву обличчя в нього стало сірим, побілілими руками він стискав гвинтівку.
— Ледве стримався, — хрипко промовив він, винувато посміхаючись і, зсунувши кашкета на потилицю, рукавом витер піт на лобі.— От іроди!..
Кравцов не знав, що робити: спостерігати і далі чи здійматися і йти назустріч Маркову, щоб попередити його про небезпеку: адже німці могли вернутися сюди. Але він знав, як довго й трудно готувалася ця зустріч. А грузовик з німцями міг з'явитися тут і випадково.
Тривожні роздуми Кравцова перервала дедалі чутніша тріскотнява.
На далекім краю села показався мотоцикл з коляскою. На ньому їхали троє в цивільному одязі. Вони промчали через усе село, виїхали на дорогу, але швидко повернули прямо на луг і одразу ж зникли в чагарнику. Рокіт мотора раптом стих. Очевидно, вони там зупинилися.
— Схоже, що це поліцаї,— сказав боєць, що лежав поряд з Кравцовим.
— Стежити за кущами! — наказав Кравцов.
Проте до самих сутінків ніхто з кущів так ї не вийшов. Кравцов послав туди на розвідку одного з бійців.
— У перестрілку не лізь, — наказав він, — тільки подивися слід мотоцикла. Може, там є дорога? Подивись і повертайся, та не барись.
Боєць спустився у видолинок і пригнувшись побіг до дороги. Незабаром Кравцов побачив, як він навально перемахнув через дорогу і зник у кущах…
Боєць вернувся захеканий, весь замазаний землею. Він розповів, що мотоцикл стоїть, прикритий наламаним гіллям, а сліди пасажирів ведуть до села. Він проповз по сліду, поки можна було, але слід повернув на город крайньої хати, а там усе навколо голе і за капустяним качаном не сховаєшся…
Кравцов стривожився не на жарт. До появи Маркова лишалося трохи більше ніж дві години. За планом вони втрьох зараз повинні були пройти в село і попроситися на ніч у трьох різних хатах недалечко від церкви, де стоїть попів будинок. Але хто були ці трос цивільних? Найбільш це схоже на засаду поліцаїв. Хто ж, крім них, міг їздити на мотоциклі так відкрито? Невже ворог звідкись довідався про зустріч і організував засаду?
Одного з бійців Кравцов послав назустріч Маркову, щоб попередити про все, що сталося.
Боєць пішов. Уже помітно смеркало. Кравцов подумав, що боєць може не зустріти Маркова, розминутися з ним у темряві. І тоді трапиться непоправне лихо.
Кравцов вирішив змінити план і діяти напролом. Першим у село піде боєць, він зайде прямо в крайню хату і попроситься на ніч. А через десять хвилин у ту саму хату зайде і Кравцов. Бійцеві він наказав щосекунди бути напоготові і гранату-лимонку тримати в руці із знятим кільцем. Якщо в хаті засада, кинути гранату і відходити.
Вони спустились до дороги, і боєць відкрито пішов у село. Кравцов сів на узбіччі, щоб перечекати десять хвилин. Він бачив, як боєць зник у хвіртці крайньої хати…
Двері були незамкнені, і боєць зразу пройшов у світлицю. Жінка, яка виходила вдень із хвіртки, сиділа з в'язанням біля тьмяного вікна. Несподіваний гість її зовсім не здивував.
— Чого тобі, голубе? — привітно спитала вона.
— Пусти переночувати… — зовсім не благально сказав той, пильно оглядаючи світлицю.
— Ночуй, ночуй, голубе. Де ляжеш? У хаті душно. Можна в повітці, там трохи є сіна.
Краще в хаті, вночі тепер уже холодно.
Тоді сходи, голубе, в повітку, візьми сінця і постели тут долі.
Боєць вийшов у двір, оглянувся, але нічого підозрілого не помітив. Взяв у повітці оберемок сіна і вернувся до хати. Кинувши сіно на долівку, він побачив у світлиці двох чоловіків. Один сидів за столом, другий стояв, притулившись до печі біля самих дверей.
— Звідки бредеш, бездомний? — весело запитав той, що сидів за столом.
— Пробиваюсь до себе, на Смоленщину, — спокійно відповів боєць, картаючи себе за те, що через кляте сіно він знову окільцював гранату.
— Он як! І звідки ж ти пробиваєшся?
— З-під Мінська.
— А там що робив?
— В оточенні сидів, поки можна.
— Ти диви!
Боєць почав повільно пересувати руку до кишені, де була граната.
— Ще один рух — стріляю! — хрипким голосом крикнув той, що стояв біля печі, і боєць побачив біля своєї скроні дуло пістолета. — Спокійно, парубче, ану сядь он туди на лаву і руки поклади на стіл.
Боєць виконав наказ. Він вирішив діяти так: через кілька хвилин, коли в хату ввійде Кравцов, він крикне: «Засада!» — і хай буде, що буде! — кине під стіл гранату. Отак вирішивши, він зразу заспокоївся.
— Ми свої карти не ховаємо, — тихо сказав той, що сидів за столом. — Ми партизани! А ти хто?
— Навіщо на бога брати? посміхнувся боєць.
— Дивуєшся, що самі розкриваємось? — втрутився в розмову чоловік з хрипким голосом. — Так ми граємо без програшу. Якщо ти не гад, добре, а якщо гад, до ранку не доживеш, а нам знову ж виграш — на одного гада менше.
Боєць розгубився. В тому, що сказав хрипкий, була залізна логіка. Що ж робити? Ось-ось має ввійти Кравцов.
— Якщо ви партизани, тоді й я партизан, — поквапливо промовив боєць.
— Он як! А не можна без «якщо»? Ми ж тобі прямо сказали. І поспіши, ми тут по ділу, а не спектакль граємо.
— Гаразд, я теж партизан, — довірливо сказав боєць.
— Часом не з острова, що в Ліговинських болотах?
— Звідти, — підтвердив боєць, бачачи, що ці люди й без нього знають про острів.
— Пароль на сьогодні знаєш?
Боєць мовчав. Ніякого пароля він не знав.
— Хтось ще йде, — сказала жінка.
— Це ваш? — тривожно запитав хрипкий.
— Наш, і я йому зараз дам команду кинути гранату.
— Не клей дурня, ми тут у зв'язку з зустріччю. Зрозумів?
Кравцов увійшов до світлиці і зупинився в дверях, намагаючись роздивитися, хто тут є, в темній хаті.
— Хто там? — запитала жінка.
— Можна у вас переночувати? — обізвався Кравцов.
— Ночуй, ночуй, голубе, — так само привітно сказала жінка.
— Я тут, — почув Кравцов голос свого бійця.
Кравцов ступив два кроки вперед і зупинився, стискаючи в кишені гранату. Він уже бачив силуети людей, що сиділи біля столу. В ці секунди напруженої тиші всі, хто був у хаті, крім Кравцова, розуміли, що зараз може скоїтися лихо.
— Ми з загону «Месник», — поквапливо сказав хрипкий. — Прибули для забезпечення, можливо, відомої вам зустрічі.
— Пароль? — з погрозою вимагав Кравцов і вийняв з кишені гранату.
— Стежка іде вгору, — сказав хрипкий.
— На горі повітря чистіше, — проказав Кравцов у відповідь частину пароля і відчув, що долоня, в якій він стискав гранату, стала мокрою.
— Ви що ж це, збожеволіли там у себе на острові? — зі злістю запитав той, що сидів за столом. — Тьотю Ганю, затули вікна і засвіти світло.
Жінка засвітила каганець і поставила його на стіл. Чоловік, що сидів за столом, глянув на бійця, на Кравцова з гранатою в руці, і нервово розсміявся.
— Ну й історія могла бути! Та сховай ти свою цяцьку… — сказав він Кравцову.
Кравцов поклав гранату в кишеню і сів. Тепер і він зрозумів, що могло трапитися, і важко дихав, спершись ліктями на стіл.
— Хіба ж це робота? — докірливо сказав той, що за столом. — Посилаєте людину без пароля, — він кивнув на бійця. — Ми ж могли пристрелити його ні за що ні про що. І вас теж.
— Це моя помилка, — тихо промовив Кравцов.
— Легко сказати — помилка, — бурчав хрипкий.
Тепер Кравцов розгледів його. Це був високий худий чоловік років під тридцять п'ять. Густі темні брови, чорні очі, руді вуса.
— Легко сказати — помилка, — повторив він. — Свої своїх могли перебити. Ну та хай уже, як кажуть, весілля не було, музики не грали. Ви по зустрічі?
— Так.
— Ми теж.
— Це ви їхали на мотоциклі? — спитав Кравцов.
— А хто ж іще? Ми ж обидва з документами поліцаїв з міської команди… Так от, зустріч відбудеться не тут. План змінився. Вранці у лісі, недалечко звідси, була якась перестрілка. А тут шастає грузовик з есесівцями. Всяке буває… Поїдемо до зруйнованого млина, за п'ять кілометрів звідси. Товариш Олексій уже там.
Марков підійшов до села рівно о дев'ятій. З бійцем, якого послав Кравцов, він заховався в кущах, а двоє бійців, що супроводили його, і Будницький подалися до села. Не доходячи до нього, вони побачили Кравцова край дороги…
Марков вирішив, що з ним поїде тільки Будницький. Сам він сів у коляску, а комендант влаштувався позаду водія. Мотоцикл заревів, зірвався з місця і зник у темряві. Кравцов і решта бійців чекатимуть його тут разом з партизанами…
Не без тривоги поглядав Марков на водія: як він на такій швидкості встигає розгледіти дорогу? Підлетівши до моста, мотоцикл рвучко загальмував і повернув ліворуч. На мить водій засвітив фару, сніп світла ковзнув по березі, по засипаній опалим листям річці. Тепер мотоцикл котився повільно, немов навпомацки знаходячи дорогу вздовж річки.
Нарешті машина зупинилася біля якоїсь присадкуватої будівлі. Водій вимкнув мотор і невідомо кому крикнув:
— Прибули!
Марков стояв біля машини, не знаючи, куди йому йти. Будницький, що стояв поруч з ним, звівши автомат, насторожено вглядався в темряву.
— Зачекайте, вас проведуть! — сказав водій і додав після паузи: — Від цієї їзди вночі без світла можна здуріти…
З темряви виринув якийсь чоловік. Він провів Маркова до берега річки і ліхтариком освітив східці, які вели під велику купу цегляних руїн.
— Сім східців і двері,— сказав він, погасивши ліхтарик.
Відчинивши масивні двері, Марков інстинктивно затулив очі рукою — таким яскравим здалося йому світло звичайної гасової лампи. За збитим із ящиків столом сиділо двоє, вони розглядали якусь карту. В одному з них Марков упізнав секретаря підпільного обкому.
— Здрастуйте, товаришу Олексій!
— Нарешті зустрілися! — Товариш Олексій важко підвівся з перекинутого відра, на якому сидів, і підійшов до Маркова. — Ось ви який. Я чомусь думав, ви старший. — Він міцно потиснув руку Маркову і підвів його до стола. — Знайомтесь, це наша людина з міста, яке вас цікавить, товариш Завгородній, підпільне ім'я — товариш Павло. Через нього наша зустріч і відкладалася. Витягти його з міста не так легко…
Марков привітався з Завгороднім, і вони втрьох сіли до столу.
Товариш Олексій якось по-цивільному — так він, мабуть, робив завжди на мирних засіданнях обкому—зняв з руки годинник і, поклавши його перед собою, сказав:
— Я думаю, почнемо з того, що Завгородній розкаже вам про обстановку в місті. Давай, Павле, десять хвилин, не більше…
— Насамперед кілька даних загального характеру… — неквапливо і теж звично по-цивільному почав Завгородній. — Створений окупантами цивільний апарат управління містом — суцільна фікція. Бургомістром поставлено колишнього директора комбінату побутового обслуговування. Шахрай, але, спритний як чорт. До війни розкусити його не змогли. А коли прийшли німці, він зразу ж до них. Знайшлися ще зрадники. Пару інтелігентів дідків залякали — ось вам і магістрат. Ну, а ми їм підсунули в апарат двох своїх підпільників. Головна сила в місті — військова зональна комендатура на чолі з підполковником Штраухом і гестапо на чолі з оберштурмбанфюрером Клейнером. Справами міста займається гестапо. В місті залишилося не менше двадцяти тисяч мешканців.
— Так багато? — здивувався Марков.
— Не так уже й багато, — зауважив товариш Олексій. — Адже до війни у нас було понад сто тисяч…
— Гестапо почало вербувати агентів серед населення, — вів далі Завгородній. — Поки що це в них не дуже ладиться. Проте з десяток негідників знайшли. Але й сюди ми теж послали свою людину, щоб знати, куди націляється Клейнер. Поки що їхня головна мета — виловити комуністів і актив. Арешти ведуться щодня, дві тюрми забито. Позавчора під тюрму зайняли ще й будинок студентського гуртожитку. Розстріли тепер щоночі. З наших підпільників поки що нікого не схопили. В місті назріває драма з продуктами. На зиму ніякісіньких запасів. Розклеєно оголошення про сприяння ринковій продажі продуктів. Такі ж оголошення відправлено в усі навколишні села. Ми поки що, головним чином, ведемо розвідку і намагаємося залізти в окупаційні органи. — Завгородній помовчав, подумав і сказав: — Оце, мабуть, і все. Звичайно, в найзагальніших рисах. Якщо у вас є запитання, прошу.
— Чи є в місті які-небудь військові установи? — запитав Марков.
— Є два госпіталі, обидва переповнені. Ще є досить великий штаб інженерно-будівельних військ. І, нарешті, головна польова пошта центральної групи військ. Відносно того, що вас особливо цікавить, ми тільки позавчора встановили майже твердо: установа ця справді розташувалася в нашому місті. Вона зайняла кілька будинків, у тому числі нову школу. Це далеко від центру. Охорона всієї цієї зони дуже сильна, вулиці перекриті шлагбаумами, по городах протягнуто колючий дріт. Так що пробратися туди ми не рискували. Єдине, що ми вистежили, — що в цю зону майже щоночі приїздить автобус; він зупиняється біли школи з тильного її боку. Там — пустир.
— На підставі чого ви вирішили, що це саме та установа?
— Тут, значить, справа така… — Завгородній помовчав. — Є в нас один чоловік, інженер Русаков, комуніст. От він за нашим завданням і завербувався в таємні агенти гестапо. І, здається, перестарався. Приблизно тиждень тому він пішов на чергову явку з гестапівцем, а його звідти повезли в ту заборонену зону. І там його години зо дві умовляли піти працювати в німецьку розвідку. Запропонували дуже високу платню. Пояснили, що його закинуть у радянський тил, там він повинен буде влаштуватись на військовий завод і організувати диверсію, потім повернеться, одержить великі гроші і житиме собі гарненько у Німеччині, працюватиме, якщо забажає, за своєю інженерною спеціальністю. Ну, він, звичайно, відмовився. Сказав, що таке діло йому не під силу. Потім вони його ще цілу годину агітували. Кінець кінцем інженер сказав, що подумає.
— Він повинен погодитися… — сказав Марков. — А коли його закинуть, хай одразу ж з'явиться в органи безпеки. Його чекатимуть.
— Як же так? Людина ж він для нас дуже цінна. Правда, товаришу Олексій? — схвилювався Завгородній.
— Зрозумійте, він зробить для нас велику справу, — палко заговорив Марков. — Він перший пройде через апарат «Сатурна», і ми одержимо від нього дуже важливі дані.
Завгородній мовчав.
— У мене тільки один сумнів… — сказав товариш Олексій. — Чи справиться він? Операція навіть фізично нелетка, а йому вже далеко за сорок.
— Не в тім річ! Він здоровий як бик і розумний! — заперечив Завгородній. — А ми втратимо людину, зв'язану з гестапо.
— Стривай, Павле! — сказав товариш Олексій. — Завдання, яке має вирішити група Маркова, таке важливе, що треба вважати за честь брати участь у цьому ділі. Це раз. По-друге, наскільки я розумію, замінити інженера Русакова тобі неважко. Хай він сам підбере собі заміну. Трохима Кузьмича, наприклад. Він же в тебе досі без діла…
Завгородній неохоче погодився. Марков дав йому — для передачі інженеру — кілька порад. Завгородній пішов: він ще цієї ночі мав повернутись до міста.
— Що у вас ще? — запитав товариш Олексій.
Марков розповів про те, що з'ясувала його розвідка.
— В першу чергу, — сказав він, — треба відсунути якнайдалі від моєї бази партизанський загін, про дію якого говорив Савушкіну поліцай Ферапонтов. У моїй зоні поки що тихо повинно бути. Ми виконуємо таке відповідальне завдання, що привертати до цього району увагу противника не слід.
— Що ж це за загін? — товариш Олексій задумався і сказав: — Це щось нове, мабуть, оточенці позбиралися. Добре, я пошлю туди людину.
— Ще прохання… — Марков посміхнувся. — З нами ви клопоту не обберетеся.
— Давайте, давайте, — суворо сказав товариш Олексій. — Я ж бо знаю, про що мова.
— На зиму мій острів не годиться, він стане голий, як лисина. Треба, щоб ви порекомендували мені якесь лісне місце для нової бази.
— Подумаю. А як у вас з продуктами?
— Маємо недоторканний запас. А дещо роздобувають бійці загону. Нас же не так багато.
— Глядіть, сигнальте, коли що. Допоможемо.
— Спасибі… і знову прохання…
Вони обміркували ще немало великих і малих справ і домовилися про шифр і про схему радіозв'язку між собою.
У двері постукали.
— Заходьте! — крикнув товариш Олексій.
До підвалу зайшов водій мотоцикла.
— Час їхати, а то до світанку не встигнемо…
— Як час, то й поїдемо, — товариш Олексій встав і подав руку Маркову. — Ну що ж, закриємо нашу першу конференцію. Ніби все ясно. І будемо тепер підтримувати регулярний зв'язок. До побачення. Бажаю вам успіху.
До світанку Марков, Кравцов і бійці, що їх супроводили, на чолі з Будницьким, були вже на межі болота і, вишикувавшись ланцюжком, попрямували до острова.
Кілька дуже важливих шифровок:
Із підпільного обкому — Маркову.
«З Русаковим в порядку. Проходить прискорене навчання у відомій нам установі. Орієнтовний виїзд його — кінець жовтня. Людина, з якою він там має справу, — колишній офіцер Радянської Армії Андросов Михайло Миколайович. До війни він нібито служив у Прибалтійському військовому окрузі. Наші зустрічі з Русаковим дуже утруднені. Павло бачився з ним лише один раз і навряд чи побачиться ще. Нагляд за установою триває, але заздалегідь хочемо попередити, щоб ви не покладали великих надій на його результати. Пантелєєв торгує нормально. Привіт. Олексій».
Від Маркова — комісарові держбезпеки Старкову.
«Русаков, про якого я повідомляв, орієнтовно прибуде в кінці жовтня. Тоді ж з'явиться у вас. Негайно треба з'ясувати особу Андросова Михайла Миколайовича, який працює в тому місці, що нас цікавить, і, очевидно, зв'язаний з вербуванням агентури. За неперевіреними відомостями, до війни служив у Прибалтійському військовому окрузі. Рудін готується до походу в місто. Пантелєєв діє нормально. Люди Будницького успішно роблять свою справу, непокоячи і відвертаючи увагу противника. Привіт. Марков».
Із Москви — Маркову.
«Чекаємо Русакова. Щодо Андросова одержали поки що такі дані: рік народження — 1911, народився в місті Кроми Курської області, вчився в Курському військовому училищі, потім служив в армії. В 1939 році закінчив курси удосконалення командного складу і працював у штабі Ленінградського військового округу, звідки в 1940 році був переведений у Прибалтійський округ. З усіх цих місць, крім Прибалтики, відзиви позитивні, як офіціальні, так і осіб, що знали його. Словесний його портрет повідомлю найближчими днями. При першій можливості перешлемо фото. В штабі Прибалтійського округу, судячи з недостатніх даних, Андросов працював до самої війни. За втрату секретного штабного документа його рішенням партійних зборів штабу приблизно в травні 1941 року виключено з партії, наказом командуючого понижено у званні і відчислено в резерв. Є не дуже надійна деталь, що в останні дні перед війною він хворів. Вжито заходів для одержання додаткових даних і перевірки цих, що повідомляю. Не можна не побоюватись, що у вас може опинитися зовсім інша людина, яка існує по версії і документах Андросова. Привіт. Старков».
Від Маркова — товаришеві Олексію.
«Якщо трапиться можливість, візьміть від Русакова опис зовнішності Андросова. Бажано, щоб це були якісь особливі прикмети зовнішності, голосу, манери триматися тощо. Привіт. Марков».
Із підпільного обкому — Маркову.
«Павло бачив інженера вдруге і тепер, мабуть, востаннє. На жаль, це сталося раніше, ніж ми одержали Вашу радіограму відносно зовнішності Андросова. Іншу можливість для виконання вашого завдання ми навряд чи матимемо. Русакова відпускали на кілька годин до міста в зв’язку з тим, що їх незабаром відправляють. Йому довіряють. Привіт. Олексій».
Із Москви — Маркову.
«Русакова чекаємо з нетерпінням. Додатково по Андросову. Ми знайшли підполковника Маслова — секретаря партійної організації, де розбиралася справа Андросова. Він вважає, що в пропажі документа Андросов безпосередньо не винен, але з незрозумілих мотивів чи то з фальшивого чуття товариськості, щоб вигородити інших, він усю вину взяв на себе і при цьому поводився визивно, що й було причиною прийняття крутого рішення. Після відчислення в резерв багато пив, а перед самою війною захворів. Жив він у Ризі самітний, сім'ї в нього нема. Допускається, що в сум'ятті евакуації про нього, хворого, забули. При орієнтації Рудіна все це дуже важливо. Якомога старанніше розробіть разом з Рудіним варіанти його розмови з Андросовим. Очевидно, що його ахіллесова п'ята — образа. Привіт. Старков».
Із підпільного обкому — Маркову.
«За всіма даними, Русаков виїхав. Привіт. Олексій».
Із Москви — Маркову.
«Русаков прибув щасливо. Повідомляю одержані від нього дані. Андросов займається первинною перевіркою всіх російських військовополонених, які надходять до «Сатурна» і помічені для вербування в агентуру. За його порадою приймають рішення брати людину в агенти чи відправляти назад у табір. Підтверджується, що у відділі підготовки документів для агентів працює другий росіянин і теж колишній радянський офіцер — Щукін. Андросов — розумний, вольовий, зросту вище середнього, блондин. Шевелюра світла, рідка, з нахилом до лисини. Голубі очі. Ці дані збігаються з нашими. В німецького начальства користується повним довір'ям. Що ж до інших російських співробітників «Сатурна», в тому числі про Щукіна, відомості інженера дуже мізерні. В апараті «Сатурна» на дрібних незначних посадах є й російські емігранти старої формації, які ворогують з росіянами типу Андросова. Німці ставляться до них зневажливо. Крім того, є кілька росіян, яких Німеччина одержала від Маннергейма з числа полонених російсько-фінської війни. Вони оброблені краще за інших і становлять серйозну небезпеку, використовуються на важливіших посадах, зокрема на викладацькій роботі. По-моєму, слід прискорити відправку Рудіна. Привіт. Старков».
Була та пора осені, коли навіть у сонячний день відчувалося, що зима вже стоїть за дверима. Ночами пожухла трава ставала сивою від інею і не відтавала до полудня. Павутинний льодок на калюжах холодно виблискував на сонці весь день. Чагарник скинув листя, болото добре й далеко було видно. Це дуже непокоїло Маркова. На острові було заведено порядок, щоб удень ніщо не видавало присутності тут людей. Попереду їх чекав перехід на зимову базу, обладнану в сусідньому лісі. Вона вже була готова, і частина бійців Будницького навіть жила там. Всі інші мали перебратися на нове місце в найближчі дні — чекали сльотавої погоди, бо тоді в небі не будуть кружляти німецькі літаки-розвідники. Ночами бійці Будницького переносили туди майно і боєприпаси.
Ніхто на острові так не чекав цієї негоди, як ждав її Рудін. Коли острів покинуть усі його мешканці, почнеться і його операція по проникненню в «Сатурн». Початком її буде фіктивний бій невеличкого загону бійців Будницького з гітлерівським гарнізоном села Нікольського. Під час цього бою Рудін і здасться в полон.
Попавши до гітлерівців, Рудін повинен буде зробити все від нього залежне, щоб ним зацікавилися. Для цього було розроблено докладну легенду його життя й долі, що імпонувала німцям. Головна ж його мета — добитися, щоб ним зацікавився «Сатурн», а там попасти на допит до Андросова. Давно продумано безліч варіантів поведінки Рудіна на допиті в «Сатурні», але всі вони могли виявитися марними, якщо його зусилля зацікавити собою «Сатурн» ні до чого не приведуть. Думка про можливість такого повороту справи була настільки страшною, що порівняно з нею сам допит у «Сатурні» здавався Рудіну зовсім не важким. Хоча він чудово розумів, що допит цей може закінчитися й тим, що Андросов пошле його на шибеницю…
З самого ранку погода була похмура, засіяв дрібний дощик, який, як і сіре небо, ставав дедалі густішим і злішим. Сильний поривчастий вітер свистів у чагарнику, закручував жовті смерчі з обважнілого мокрого листя. Негода, якої так чекали, настала. Марков дав наказ приготуватись до нічного маршу і до бою під селом Нікольським.
У землянку Маркова прийшли Будницький і старшина Ольховиков, призначений командиром групи, яка мала провести бій. Утрьох вони схилились над картою місцевості. Марков показав Ольховикову на село Нікольське.
— Знаєте це село? — спитав Марков.
— Ще б не знати! Другий тиждень до нього принюхуємось, — прогув Ольховиков. — Там же є гарнізон, і ми збираємося його прикінчити.
— Сьогоднішній бій — лише розвідка, — суворо сказав Марков.
— Чого це? — образився Ольховиков. — Ми вже їх розвідали, по пиках всіх знаємо.
— Скажу ясніше: сьогоднішній бій має бути фіктивним… фальшивим.
— Яким, яким? — не зрозумів Ольховиков.
— Фальшивим. Гарнізон треба лише розтривожити, и особливо злити не треба.
Ольховиков не вірив тому, що чув; своїми великими сірими очима він здивовано поглядав то на Маркова, то на Будницького, то на Рудіна.
— Так, так, саме так, — посміхнувся Марков. — Бій цей нам потрібен тільки для того, щоб ось він, — Марков показом на Рудіна, — мав можливість по ходу бою здатися в полон.
— Він? У полон? — Ольховиков аж на ящик сів, але той так погрозливо затріщав, що старшина схопився. — Навіщо?
— Так треба.
— В полон? Треба? — у Ольховикова від подиву зірвався голос.
— Раз начальство каже треба, — значить, треба, — повчально зауважив Будницький. І ця сентенція, що загалом нічого не з'ясовувала, заспокоїла Ольховикова.
— Ясно — наказ, — сказав він тихо, подивився на Рудіна і зітхнув: — Ай-яй-яй! Ну й ну…
— Але те, що я сказав, знаєте в групі тільки ви, — вів далі Марков. — Для всіх ваших бійців ця операція не що інше, як розвідка боєм. І боєм обережним. Ясно?
— Ясно… Ну й ну…
— А якщо ясно, ідіть готуйтесь до діла.
Будницький і Ольховиков вийшли з землянки і зупинилися в чагарнику. Дивлячись на старшину знизу вгору, Будницький сказав:
— Але те, що ти знаєш, німець знати не повинен. Він, як і твої бійці, повинен думати, що бій як бій. І ніби в тебе сил не вистачає на вирішальну атаку. Ясно?
— Вже так ясно, що голова обертом іде!
— Ти це облиш! — суворо сказав Будницький. — Голову розкрути до нормального стану і думай.
— Я думаю, — прогув Ольховиков.
— Ось що я вирішив відносно виходу з бою, — помовчавши, сказав Будницький. — Фріци не повинні це відчути зразу. Зрозумів? Як побачиш, що скоро світанок, пошли трьох хлопців направо, трьох — наліво. І щоб вони поступово, не перериваючи вогню, відходили променями в різні боки, а на світанку поспішали на нову базу. Зрозумів? А решта нехай ведуть лобовий вогонь поблизу. Тоді фріци вирішать, що боковий вогонь — початок оточення. Зрозумів? Увага їх розпорошиться в трьох напрямках, плюс у них ще заграють нерви. А ти в цей час із лобової групи знімай по бійцеві і відправляй на базу, щоб, як розвидниться, все кругом було тихо і вас там не було. Зрозумів?
— Зрозумів…
В цей час у штабній землянці розмовляли Марков і Рудін. Говорили тихо, півголосом, немов боялися, що їх хтось почує.
— Єдине, що мене гнітить, — сказав Рудін, барабанячи пальцями по столу, — це неможливість керувати подіями після того, як я попаду в полон. Бо я ж…
— Це не зовсім так, — квапливо перебив його Марков. — Усе, що ми робимо для того, щоб викликати до вас інтерес гітлерівців, це і є керівництво ходом подій. Усе залежить від того, Петре Володимировичу, який із себе той німець, з яким ви в кожному окремому випадку матимете справу. І для кожного треба застосовувати свою тактику. Вони одразу ж виявлять до вас інтерес, почувши вашу добірну німецьку мову. А як тільки інтерес до вас виникне, все кінець кінцем залежатиме від вас… — Кажучи це, Марков чудово розумів, що доручення Рудіну було далеко не таке просте, як виглядає зараз у їхній розмові, а головне, він розумів, що Рудін іде на подвиг, який можна вважати смертним. Його можуть просто пристрелити, навіть не взявши в полон. Його, як партизана, можуть ліквідувати, не передавши в табір військовополонених або в тюрму, не кажучи вже про те, що смертю може закінчитися і його зустріч з Аидросовим. Може трапитись і найпримітивніше: Андросов просто злякається і відмовиться від пропозиції Рудіна працювати на радянську розвідку і для того, щоб ще більше звеличитися в очах начальства, видасть Рудіна, не боячись ніяких погроз з його боку. Марков чудово розумів, на що йде Рудін, і знав, що сам Рудін так само добре це знає і розуміє. Йому зараз було страшенно досадно за себе, що не може поговорити з ним відверто, щоб Рудін бачив, як він по-людськи тривожиться за нього.і
Рудін витяг з кишені два заклеєних і надписаних конверти і, поклавши їх на стіл, сказав:
— Прохання: якщо загину, дружині і батькам моїм перешліть не зразу. Хай побачать більше навколо горя чужого, тоді й своє здасться їм легшим. А братикові — тому пошліть одразу. Він у мене служить на Чорноморському флоті. Буде зліше воювати. — Рудін сказав усе це просто, без тіні позерства чи сентиментальності, і, глянувши в вічі Маркову, запитав: — Зробите?
— Звичайно. Але краще менше думати про це.
— Чому? — підвів брови Рудін і подивився прямо в вічі Маркову.
— А чорт його знає чому… — зітхнув Марков. — Знаю, на що ви йдете, і відчуваю перед вами якусь ніяковість. Але повірте, я сам готовий до всього, і, якщо випаде мені щось подібне, я бажатиму собі одного: триматися так, як тримаєтесь зараз ви. Кажу це щиро. — Спасибі,— тихо промовив Рудін і, помовчавши, сказав: — Взагалі у мене якийсь дивний стан. Якби ви запитали мене, чи я відчуваю страх, я б не знав, як і відповісти, щоб це було цілковитою правдою. — Він посміхнувся. — Єдине, що ясно, — вмирати не хочеться. Але коли доведеться — з тим більшою злістю поборюся з нею, кістлявою. Жаль тільки, якщо справа зірветься.
— Не зірветься! Ми доведемо її до кінця.
— Думка про це допоможе мені, якщо… — Рудін не доказав і після довгої мовчанки обізвався: — Цікаво, про що зараз думає Андросов? Як йому спиться? Що може бути для людини страшніше — в час такого випробування, як війна, опинитися не тільки не з своїм народом, а ще й допомагати його ворогам? Якщо у нього в мозку є хоч одна звивина, він не може не думати про це без страху. Ну, я розумію, ворог, який прийшов до цього всією своєю долею. Але в Андросова ж біографія подібна до моєї.
— Особливо цим не втішайте себе, — сказав Марков. — Крім соціальної основи, в політичній позиції людини такого сорту, як Андросов, є ще такий фактор, як характер. Конкретний характер конкретної людини. А в пору грандіозних потрясінь пан характер особливо активний. Раптом бозна-куди людину штовхає найвульгарніша боягузливість. Або взяти таку складну людську якість, як принциповість або вірність ідеї. За анкетою він ідеал для кадровиків, але анкета процесів у душі людини не відображає. Тому-то ви з біографією Андросова будьте обережні. Постарайтесь побачити його таким, як він є насправді, і відповідно вибирайте тактику. І насамперед спробуйте збагнути, що саме штовхнуло людину в руки ворога. І чим складніша причина, тим складніша тактика розмови. Пам'ятаєте, як Старков сказав одного разу, що перевербувати вульгарного боягуза може навіть дурень… — Марков усміхнувся Рудіну і замовк.
— Андросов, судячи з усього, не боягуз, — задумливо промовив Рудін.
— До того ж і кажу… — підхопив Марков. — Проте боятися він усе ж таки повинен. Але підлість у ньому може бути сильнішою за страх, і тоді…— Марков не доказав: і без того було ясно, що тоді станеться.
— Бабакін до активного радіозв'язку готовий? Може йому потрібні нові батареї? — запитав Рудін.
Марков покликав Галю. Вона вийшла з-за брезентової ширми. Готова до походу на нову базу, вона була в ватянці і стьобаних штанях, заправлених у чоботи. На поясі в неї теліпалася граната.
Рудін розсміявся.
— Ну, чистісінький богатир наша Галинка! Галя зашарілася і звернулась до Маркова:
— Ви кликали мене?
— Рудін цікавиться, чи готова рація Бабакіна до активного зв'язку.
— Досі, як ви знаєте, я щодня передаю йому лише контрольну фразу, що ми на місці, а він відповідає однією точкою. Чутність відмінна.
— А за цей час живлення не могло закінчитись? — запитав Рудін.
Галя вибачливо посміхнулася.
— По-перше, наші батареї дуже стійкі; по-друге, в нього три або навіть чотири запасних комплекти. Інша річ, що Бабакін дуже повільно працює на ключі, оце-то правда.
— Нічого, потренується, — засміявся Рудін. — Спасибі, Галю.
Галя пішла в свій радіозакуток. Марков тихо сказав:
— Вона просилася з вами в операцію.
— Ще цього мені бракувало! — посміхнувся Рудін.
— Вона пропонувала перекинути її до Бабакіна, щоб зв’язок між вами і мною був надійніший. Навіть заміну собі знайшла.
— Де?
— Виявилося у запасливого Будницького є боєць з кваліфікацією радиста.
— Їй-богу, в цього Будницького все є, —розсміявся Рудін.
— Так, золотий комендант нам попався. Чоловік із тих, що закинь самого на Північний полюс, то він там створить робочу бригаду з білих ведмедів.
Вони обоє посміялися.
В землянку зайшов Коля. На ньому була перехоплена ременем ватянка з засуканими майже по лікоть рукавами. На базі всі називали його жартома особистим ад'ютантом Маркова, хоч жив він у землянці Будницького.
— Я готовий, — сказав Коля чомусь винувато.
— Не змерзнеш? — суворо запитав Марков.
— Ні…
— Тоді йди до Будницького, він пояснить тобі твої завдання в поході.
Коля вийшов. Рудін кивнув йому вслід.
— Як ад'ютант? Справляється?
— Старається, — відповів Марков, і очі його звузилися, немов він дивився в далечінь. — Він на мого Санька чимось схожий. Страшно подумати, яке випробування випало оцій дітворі. Рік зараз для них вважай за п'ять. І ви знаєте, вони все прекрасно розуміють. Коля якось сказав мені: «Добряче мені пощастило, я, — каже, — голову сушив, до якого вузу йти, коли десятирічку закінчу, і раптом підвалила війна, і я попав до партизанської академії…»
Так їхня розмова раптом відійшла далеко-далеко від тієї величезної і важкої справи, з якої вона почалась. Але справа ця невідступно стояла поряд і зразу ж нагадала про себе. Галя принесла щойно прийняту шифровку з Москви. Марков прочитав її і передав Рудіну.
З Москви — Маркову.
«Передайте Рудіну таке: там, куди він іде, працюють люди, яким дуже добре відомий хід війни, яким цілком ясно, що бліц не вдався. Вони знають, що швидке й далеке просування їхніх військ в глиб нашої країни викликало небезпечну для них розтягнутість комунікацій, яка вже тепер стримує активність їхніх військ. Ми маємо точні відомості, що в їхньому генеральному штабі дебатується план припинення наступу на Центральному фронті, щоб до майбутнього року підготувати вирішальний наступ на Москву. Велику тривогу у тверезо мислячих німецьких генералів викликає непідготовленість їхніх військ до нашої зими. Мова тут іде про екіпіровку солдатів і про техніку, не розраховану на низькі температури. Навіть осіння грязюка вже стала для них відчутними труднощами. Треба, щоб Рудін усе це знав і враховував. Про вихід Рудіна в операцію повідомте мене негайно. Інформуйте про це і товариша Олексія. Всі ми бажаємо Рудіну успіху і впевнені в ньому. Привіт. Старков».
Рудін прочитав шифровку і повернув її Маркову. Вони перезирнулися. Радіограма була для них немовби відповіддю на їхні постійні і тривожні роздуми про становище на фронті. Тільки вчора вони говорили про це, і Марков сказав, що найголовніші труднощі для Рудіна створює становище на фронті, бо ж цілком ясно, що розмовляти з Андросовим було б далеко легше, якби німецькі війська не мали таких великих успіхів у перші ж місяці війни.
— Лишається тільки бажати, — сказав Рудін, — щоб Андросов виявився досить обізнаним.
— А якщо ні,— посміхнувся Марков, — інформуйте його самі.
— Постараюсь…
Коли впали сутінки, бійці невидимого фронту залишили острів. За кілька хвилин до цього в Москву відправили останню радіограму. «Зараз Рудін виходить. Усі кидаємо острів і переходимо на зимову базу. Вранці зв'язок звідти. Марков».
На межі болота Марков попрощався з Рудіним.
— Усе буде в порядку, я певен, — тихо сказав Марков, потискаючи руку Рудіну.
— Я теж.
— До побачення!
— До побачення! — Рудін махнув рукою товаришам, що стояли віддалік, усміхнувся Галі Громовій, яка дивилась на нього широко відкритими очима, і побіг доганяти загін Ольховикова.
Ішли мовчки, розтягнутим ланцюжком. Попереду маячила величезна постать Ольховикова, зразу ж за ним крокував Рудін. Досить було кому-небудь дзвякнути зброєю або глухо чортихнутися на слизькій стежці, як Ольховиков обертався і деякий час ішов задкуючи. І тоді винуватець намагався сховатися за спиною переднього товариша, немов командир міг розгледіти його в темряві.
За кілометр від села Нікольського загін зустрів бійця, що вів тут попередню розвідку. Той повідомив, що у селі налічується десятків зо два німців і поліцаїв. Німці ночують у приміщенні школи, а поліцаї — по хатах.
Підійшли до села ближче. Ольховиков сам вибрав місце для кожного свого бійця. Залишаючи його, він запитував:
— Усе ясно? Запитань нема?
— Ясно!..
Розмістивши бійців з флангів села і прямо перед ним, Ольховиков вернувся до Рудіна, який вибрав собі місце на краю вільшняка, що широкою смугою тягнувся на захід від села.
Ольховиков сів поряд з ним на землю, підніс до очей світлий циферблат годинника і сказав пошепки:
— Рубіж зайняли добре. Рівно через годину почнемо концерт. — Торкнувши Рудіна за руку, додав: — Значить, ви з кущів нікуди. І поки ми не почнемо відходити, сидіть тут, не рухайтесь. Мало чого: куля — вона, як відомо, дурна.
— Ви про мене менше думайте, — суворо сказав Рудін. — Робіть своє діло, а я — своє.
Ольховиков помовчав, дивлячись на Рудіна, і зітхнув:
— Не знаю, звичайно, для чого це робиться, але вашій долі не позаздриш.
— Думайте, повторюю, про своє завдання.
Ольховиков ображено замовк. Навколо тиша. Тільки шурхотить дощ.
Точно в призначений час Ольховиков підвівся і, піднявши ракетницю, вистрелив. Над темними силуетами будинків із свистом зметнулася багряна грудочка, з дзвінким тріском розірвалася в повітрі, і вогняні краплини, на мить повиснувши в повітрі, почали повільно падати. Одразу ж справа і зліва зататакали ручні кулемети. Вони мов перегукувались короткими чергами. Ольховиков прислухався до цих звуків, як диригент до гри оркестру.
— Почали добре, — задоволено сказав він.
Там, де в селі була школа, почувся дзенькіт розбитих шибок, крики й лайка по-німецьки. Очевидно, солдати гарнізону покидали приміщення найкоротшим шляхом — через вікна. Німці відкрили вогонь у відповідь. Безладна перестрілка тривала близько години.
Особливо запеклою вона була на правому фланзі села.
— Там у них бліндаж із круговим обстрілом, — пояснив Ольховиков.
На лівому фланзі діяв міномет — шпурляв міни через село. Видно, мінометники намагалися допомогти вогневій точці, гадаючи, що партизани там готують прорив у село.
Рудін напружено вслухався в різноголосся пострілів, намагаючись зрозуміти, як поводяться німці. Кулі цьвохкали по чагарнику, де він сидів, рикошетили то з виском, то із злим завиванням. Ольховиков буркотливо сказав:
— Лягай, товаришу. Це вони, гади, стріляють сюди навмання.
Небо на сході почало помітно світліти. Флангові групи Ольховикова, не припиняючи вогню, почали відходити від села.
— Мої знімаються, — тихо сказав Ольховиков і, помовчавши, зніяковіло додав: — І мені пора… — Він дивився на Рудіна очікувально і здивовано, можливо, досі не вірячи, що цей чоловік зараз піде здаватися в полон.
Рудін посміхнувся йому:
— Спасибі, старшино. Ідіть. Будницькому і всім вашим хлопцям — привіт…
Ольховиков встав, подивився ще раз на Рудіна.
— Ну й ну… — Він зітхнув і неквапливо пішов чагарником. Здалека він ще раз оглянувся на Рудіна і пішов швидше. Його важкі кроки затихли вдалині…
Рудін встав і повільно пішов до села. Піднявшись на пагорб, який був якраз навпроти школи, він сховався за стовбуром дикої яблуні. В передсвітанковій імлі він уже розрізняв біля школи силуети німців. Троє стояли, притулившись до стіни і про щось голосно сперечались, показуючи руками в різні боки. Якраз у цей час вогонь бійців Ольховикова, що відходили, повинен був навести їх на думку, що їх оточують.
Четверо німецьких солдатів, припавши до стосу дров, стріляли, щохвилини міняючи напрямок вогню і тривожно оглядаючись на тих, що стояли біля школи. Поліцаїв тут не було. Очевидно, вони вели вогонь на східнім краю села.
Ті, що стояли біля стіни, тепер частіше показували у той бік, де стояв Рудін. Видно, вони говорили про те, що з цього боку села противника немає.
Навкруги було вже досить добре видно, але від річки на село напливала біла смуга туману, і дощ, який недавно вже був трохи вщух, раптом полив, паче з відра.
Рудін помітив, що стрілянини вже не було чутно. Підождав ще хвилин десять — жодного пострілу. Тільки періщить, шумить сердитий осінній дощ. Біля школи з'явилося ще кілька німців і поліцаїв. Збившись докупи, вони збуджено розмовляли.
Рудін рішуче вийшов із-за яблуні і попрямував до школи. Незабаром німці помітили його і взяли автомати напоготів. Рудін прямував далі, вдаючи, ніби намагається розібратися, де опинився. Він вийшов на відкрите місце. Тепер німці бачили його добре, бачили, що він один і що у руках у нього немає зброї.
Вони не стрілили. Рудін підходив до них усе ближче, і ось він почув, як хтось із німців гортанним голосом уривчасто наказав:
— Взяти його!
Двоє німців і один поліцай пішли напереріз Рудіну. Рудін зупинився, підняв руки. Він стояв і чекав. Німці і поліцай підійшли до нього і за три кроки зупинились.
— Обшукайт! — наказав поліцаєві один із німців. Поліцай, не зводячи лютих очей з Рудіна, підійшов до нього й почав обшукувати. З кишені ватянки витяг пістолет і повернувся до німців.
— Іди! — крикнув до Рудіна один з німців.
— Куди? — по-німецьки запитав Рудін.
Німець здивовано подивився на нього і показав рукою на школу.
З групи, яка стояла біля школи, вперед вийшов високий худорлявий офіцер з нашивками молодшого лейтенанта. Кашкет з високою тульєю був глибоко насунутий на голову, в тіні від великого козирка Рудін побачив лише запалі щоки, тонкі стиснуті губи і гостре підборіддя.
— Стій! — по-російськи наказав офіцер, коли Рудін був ще кроків за п'ять від нього. — Хто є такий?
— Я з партизанського загону, з яким ви вели бій. Вирішив здатися в полон, — добірною німецькою мовою відповів Рудін і, знявши кепку, рукавом обтер спітнілий лоб.
Німці переглянулися.
— Відведіть його до моєї кімнати! — наказав офіцер. Рудіна повели в кімнату, яка була колись шкільним класом. Вздовж стін стояли парти. На стіні висіла порівняльна діаграма успішності Нікольської неповної середньої школи за 1939/40 навчальний рік. Рудін машинально відзначив, що успішність підвищилась, але, судячи з порівняльної висоти стовпчиків, ненабагато. В глибині кімнати стояла неприбрана койка, на стільці біля неї висів кітель. Мабуть, офіцер так поспішав, що надів шинелю без кітеля. На столі стояв емалевий кухоль з недопитою кавою, а на аркуші паперу лежали акуратно нарізані скибочки білого хліба і косячок ніздрюватого сиру. Тут же стояв зелений ящичок польового телефону, проводи від якого тяглися за вікно. Німець, що конвоював Рудіна, зупинився біля дверей і з цікавістю розглядав полоненого. Поліцаї в кімнату не ввійшли. Не було й офіцера, його примітний гортанний голос чутно було в коридорі.
Офіцер ввійшов навально, розчинивши двері ударом ноги. Повісивши картуза на цвях, а шинелю кинувши на ліжко, він надів кітель, акуратно застебнув його на всі ґудзики, обсмикнув, пройшов до столу і сів у крісло. Можливо, хвилину він мовчки знизу вгору дивився на Рудіна великими білястими очима, в яких не було ні цікавості, ні злості. У них взагалі нічого не було, хіба тільки втома. Обличчя в офіцера було сіре, з хворобливою жовтизною. Під очима — припухлі синюваті мішки.
— Хто ти такий? — спитав він тихо.
— Я ж сказав — партизан.
— Де базується твій загін?
— Ліговинське болото.
— Ти кажеш неправду — ці болота непрохідні.
— Ні, кажу правду, в болоті є острів, і до нього ведуть безпечні стежки.
Офіцер помовчав.
— Припустімо… Прізвище?
— Крамер. Михайло Євгенович Крамер.
— Єврей?
— Німець.
— Як це німець?
— Дуже просто, я народився і виріс у республіці німців Поволжя.
— Не знаю такої республіки.
— Тимчасом вона є. Вірніше — була.
— Скільки ваших наступало на Нікольське?
— Чоловік сорок.
— Чому відступили?
— Я не командир, не знаю. Мені відомо тільки те, що говорив наш командир перед боєм. Він оказав, що, за даними розвідки, в Нікольському майже дві роти.
— Який у тебе партизанський пост?
— Ніякого. Рядовий боєць, перекладач при командирі. Мене мобілізували в партизани як знавця мови.
— Що означає мобілізували? Хіба ти не тутешній?
— Я ж сказав вам, я народився на Поволжі, це біля Саратова. А мобілізували в Москві, де я жив і працював останні два роки. Мобілізували і закинули сюди з літака.
— І що ж, ти, значить, чистокровний німець?
— Не зовсім, мати в мене росіянка.
— Як ти сказав? Республіка німців Поволжя?
— Так.
— Вперше чую.
Рудін знизав плечима.
— Значить, Крамер?
— Еге ж.
Офіцер був явно спантеличений.
— Партизани, як правило, в полон не здаються. Чому ти не чинив опору?
Рудін посміхнувся.
— Це могло коштувати мені життя, а воно в мене одне.
Офіцер теж посміхнувся і з цього моменту перевів розмову на «ви».
— Яка у вас професія?
— Інженер комунального відомства в міському муніципалітеті Москви. Я працював у відділі, який відав енергетикою.
— Який був план нинішньої операції вашого загону?
— По-моєму, розвідка боєм.
— Дві роти! — офіцер подивився на німця, що стояв біля дверей, і розсміявся. — Ваші розвідники мають великі очі і маленьку хоробрість. Нас тут дев'ятнадцять чоловік.
Офіцер крутнув ручку польового телефону і взяв трубку.
— Другий? Тут дев'ятий. Все гаразд, вони відступили. Є полонений… Мені здається… Ні, мені все-таки здається…
Що здавалося офіцерові, Рудін міг лише догадуватися.
Видно, не бажаючи говорити в присутності полоненого, офіцер звелів конвойному вивести Рудіна в коридор.
Рудін вирішив, що ситуація склалася так: офіцерові здається, нібито полонений становить певний інтерес, а той, з ким він розмовляє по телефону, цього не поділяє і, цілком можливо, пропонує полоненого без всякої мороки ліквідувати. Рудін думав про це так, ніби йшлося зовсім не про нього. Оце й була та ситуація, що його колись гнітила, коли події ставали непідвладними, і нервуйся чи не нервуйся, все одно події розгортаються без будь-якої твоєї участі. Рудін продумав свої відповіді офіцерові. Ні, ні, він зробив усе, щоб зацікавити його своєю персоною. Єдина прикрість, що поліцай при обшуку взяв у нього лише зброю і не пішов у діло зашитий у підкладку піджака лист Крамеру від батька, якого він начебто одержав ще в Москві, у перші дні війни. В листі батько досить прозоро натякає синові на голос крові і закликає його прислухатися до цього голосу. Словом, зараз усе вирішується в цій розмові офіцера по телефону…
Рудіна замкнули в дерев'яній повіточці на шкільному подвір'ї. Він сидів на дровах, намагаючись не мучити мозок і нерви роздумами про те, як складеться його доля. Йому пригадалось раптом, як він хлопчаком, побившись об заклад, почав перепливати Оку і посеред річки його охопив жах, що в нього не вистачить сил. Пливи назад, пливи вперед — все одно не вистачить. Він почав тонути. І тут побачив голуба, який летів над річкою, а за ним гнався яструб. Голуб то припадав до самої води, то злітав догори, але яструб не відставав од нього… Та ось голуб зробив крутий маневр, і яструб проскочив мимо, а голуб повернув до берега і швидко зник там. А Рудін помітив раптом, що він не втонув і продовжує пливти до берега. Він зрозумів просту річ: не можна думати, що в тебе не вистачить сил, — ця думка якраз і відбирає сили. Він почав думати про голуба, який щойно на його очах врятувався від смерті. І переплив Оку.
«Так, марно і навіть шкідливо думати про те, що мене жде гірше», — вирішив Рудін і почав тихо декламувати свій улюблений вірш, який жив у його серці з шкільних років і з часом вміщав у собі все більше почуттів і думок:
«Немов у бурях спокій є!» — повторив у думці Рудін останні рядки і вирішив, що цей йото улюблений вірш уже вмістив у себе і те, що зараз з ним відбувається.
«Немов у бурях спокій є!»—ще раз повторив він. — Чому «немов»? Є ж особливий, вищий спокій, який відчуває людина, що опинилася в центрі бурі, якої вона не боїться. І, звичайно ж, Лермонтов ці слова «как будто» написав начебто не від себе, а від когось іншого, того, хто боїться бур. І слова ці треба розуміти так, що говорить їх боязка людина, яка не розуміє щастя боротьби».
Потім Рудін почав думати про Андросова. Що він зараз робить, про що думає? Вивчивши його словесний портрет, Рудін так виразно уявив собі обличчя і всю постать Андросова, що йому іноді здавалося, ніби одного разу і навіть не раз він уже бачив його.
Загримів засув у дверях, до повіточки ввірвалося тьмяне світло.
— Швидше виходь!
Двоє поліцаїв вивели його на вулицю. Біля воріт школи стояв грузовик, його шофер, товстий німець з вусами на багровій фізіономії, стоячи на підніжці машини, витирав грязюку з переднього скла.
І досі лив холодний дощ. День уже хилився до вечора.
Рудіна підвели до грузовика і наказали залізти в кузов. Слідом за ним до кузова забралися й обидва поліцаї. Вони звеліли йому сісти на підлогу кузова обличчям до задньої стінки, а самі повмощувалися на лаві, яка стояла біля шоферської кабіни. Із школи вийшов лейтенант, передав поліцаям конверт і, не глянувши на Рудіна, пішов.
Шофер сердито хряснув дверцями кабіни, машина рвонула з місця і помчала селом, розкидаючи фонтани грязюки.
Рудін подумав, що зараз його вивезуть за околицю і там розстріляють. Але ні, машина, не знижуючи швидкості, мчала все далі й далі.
В сутінках попереду окреслилося велике місто, те саме, куди так рвався Рудін. Машина різко загальмувала. Шофер виліз на підніжку і, заглянувши в кузов, почав по-німецьки кричати поліцаям, що далі він їх не повезе, що звідси до табору найближче, що, нарешті, він водить не пасажирський автобус, а військову машину і в нього є свої справи. Лихий його попутав, коли він послухався того сухореброго лейтенанта.
Рудін бачив, що поліцаї його не розуміють, і сказав їм: шофер вимагає вилазити, бо звідси до табору найближче.
Поліцаї занепокоїлись. Вони, виявляється, не знали, де табір. Рудін сказав це шоферу. Той став лаятися ще гірше. Він, німець, знає, а вони, російські свині, не знають власного хліва! Рудін і це переклав поліцаям. Ті відповіли шоферові лайкою по-російськи. Зав'язалася гаряча перепалка. Рудін уже не встигав перекладати, лише слухав, ледве стримуючи сміх.
— Он ваш табір! — втомившись від лайки, уже спокійніше промовив шофер, показуючи до неблизького залізничного насипу, на якому стояв довгий товарний состав. Шофер звернувся до Рудіна: — Переклади їм, що треба тільки перейти залізницю, і одразу ж — табір, який їм потрібен.
Поліцаї злізли з грузовика і наказали злізти Рудіну. Машина помчала, обляпавши їх грязюкою.
— Іди! — мляво сказав Рудіну поліцай.
Вони прямували розкислим лугом, що аж чавкав під ногами. Поліцаї матірщиною лаяли шофера.
— Наче це нам потрібно, а не їм, — з лайкою сказав один із них.
— Що це за табір? — не повертаючись, спитав у них Рудін.
— Там довідаєшся, — відповів один.
— Санаторій, — додав другий, і вони зареготали.
До насипу добралися, коли вже добре стемніло, але ще треба було обійти довгий товарний состав. По той бік насипу відбувалося щось незрозуміле. Там то спалахувало, то згасало яскраве світло. Чутно було вигуки команд, собачий гавкіт і хитке глухе гудіння.
Вони обійшли состав і почали переходити через колію. Перед ними виросла постать вартового.
— Стій, хто йде? — перелякано крикнув по-німецьки солдат.
— Знову тієї ж! — промовив один із поліцаїв і, показуючи на Рудіна, почав кричати солдатові так, ніби той був глухий: — Ось його… в табір… партизан… у табір.
Солдат вирячився то на Рудіна, то на поліцаїв. Видно, пін зрозумів лише одно слово — «партизан» і тепер не знав, що йому робити.
— Виклич кого-небудь з начальства, — спокійно сказав йому Рудін по-німецьки.
— Зараз. А ти подивись за ними, — також по-німецьки сказав солдат Рудіну і, відбігши на кілька кроків, засвистів у свисток. До нього підбіг другий солдат, вони про щось перемовились, і той, другий, побіг з насипу вниз, а перший вернувся.
— Зараз прийде офіцер, — сказав він Рудіну, видно не розуміючи, хто ж із цих трьох партизан.
Рудін бачив перед собою величезну рівнину, обгороджену високим парканом із колючого дроту. Там шикувалася нескінченна сіра колона. Час від часу прожектори а сторожових вишок обдавали колони, що ворушилися, неправим світлом і вмить гасли. Гавкали собаки. Щось незрозуміле кричав високий голос, підсилений радіодинаміком. Та ось колона хитнулась і рушила вздовж паркана. Прожектори вже не гасли, і їх проміння рухалося вслід за колоною. Тепер Рудін ясно зрозумів, що це колона полонених і що її ведуть до поїзда.
Він не помилився. Коли колона через ворота вийшла и табору, її розвернули вздовж поїзда і після цього зупинили. Почулися слова команди, і колона стала розділятися на частини. Потім полонені пішли до поїзда, кожна група — до свого вагона.
В цей час на насип вибіг захеканий німець з нашивками капрала.
— Що тут таке? — спитав він у вартового.
— Привели до табору якогось партизана, — відповів вартовий і показав на поліцаїв.
Капрал швидко підійшов до них. Поліцаї підштовхнули Рудіна в спину.
— Поясни йому.
Рудін сказав капралові; що він полонений партизан і що його прислали в цей табір.
— Що за нісенітницю ви говорите? — важко дихаючи, вигукнув капрал. — Не могли вас сюди прислати. Цей табір ліквідований. Де документи?
Рудін запитав у поліцаїв, чи є в них які-небудь документи.
Один з них вихопив з-за пазухи конверт і віддав капралові. Той витяг із кишені ліхтарик і, присвічуючи ним, прочитав вийнятий з конверта папір.
— Чортовиння якесь, — пробурчав він, ховаючи папір у кишеню. — Стійте тут, я зараз довідаюсь.
Капрал побіг вздовж поїзда.
Полонені вже залізли у вагони. Рудін бачив, як у найближчий до нього крайній вагон полонені підсаджували своїх охлялих або хворих товаришів. Хтось стогнав голосно, протяжно, і тихий бас ласкаво приказував:
— Потерпи, потерпи, зараз… Стогін затих.
Прожектор з кутової вишки водив своїм променем вздовж поїзда. В смузі світла дощ здавався золотим. Посадка закінчувалась. У деяких вагонах з грюкотом зачиняли двері.
— Скільки наших похапали! — не то з захопленням, не то з гіркотою сказав один із поліцаїв.
До них підійшло двоє офіцерів у довгих чорних клейончатих плащах. Мокрі від дощу, їхні плащі здавалися зробленими з заліза. Капрал показав на Рудіна.
— Партизан — оцей.
Офіцери здивовано подивилися на Рудіна і перезирнулись. Один із них взяв у капрала папірець.
— Присвіти!
Офіцер прочитав папірець і тихо сказав щось другому офіцерові; той кивнув головою. За їхнім наказом капрал привів довгов'язого солдата.
— Цей крайній вагон ваш? — запитав офіцер.
— Так.
— Скільки у вас?
— Сто чотирнадцять чоловік.
— Буде сто п'ятнадцять, для зручнішого рахунку. Посадиш до себе оцього, — офіцер показав на Рудіна.
Солдат уже ступив до Рудіна, але офіцер зупинив його.
— Стривай, ось документи на нього. Здаси їх по місцю прибуття і поясниш, що цю людину взяли в поїзд за моїм наказом.
— Буде виконано, — солдат сховав папірець за відворот пілотки і крикнув Рудіну: — Ну!
Офіцери пішли. У супроводі довготелесого солдата Рудін підійшов до вагона і, вхопившись рукою за край дверей, легко вскочив у вагон. І одразу ж перед самим його обличчям з гуркотом засунулися двері. Непроглядна темрява. Шарудіння тихих голосів, приглушені стогони. В ту ж мить Рудін вирішив діяти. Він мусить втекти — більше ніякого виходу немає. Тільки б не замкнули вагонних дверей. Але якщо їх замкнуть, він зламає заґратоване колючим дротом віконце. Сівши на підлогу, Рудін напружено дослухався до звуків за дверима.
Коли вагон сповнився стукотом коліс, Рудін, ухопившись за край дверей, спробував хоч трохи їх відсунути. Але куди там! Впершись у підлогу широко розставленими ногами, він з усієї сили натиснув на край дверей. Безрезультатно.
Загін Ольховикова після бою під Нікольським прибував на нову зимову базу. Будницький уже чекав його на лісовій галявині і відразу ж повів Ольховикова до Маркова.
Зігнувшись удвоє, величезний Ольховиков увійшов через низькі двері в землянку і, на всякий випадок глянувши вгору, виструнчився.
— Прибув за вашим наказом. Операція проведена точно за планом. Втрат нема.
— Як Рудін?
Ольховиков знизав своїми плечима борця.
— Що ж я можу про нього знати? Пішов, і все.
— Коли ви його бачили востаннє?
— Коли йшов бій.
— Він вам нічого не казав?
Ольховиков знову підняв свої могутні плечі.
— Не до розмов було. Коли бій став згортатись, я його покинув у кущах.
— Так… — Марков хотів запитати ще щось, але передумав. — Спасибі, ідіть відпочивайте, — сказав він.
Через кілька хвилин Галя Громова передала в Москву шифровану радіограму:
«Операція по первинному виведенню Рудіна на ціль пройшла нормально. Далі нічого невідомо. Рудін почував себе впевнено. Будемо чекати. Привіт. Марков».
Доповівши, що радіограму передала, Галя чомусь не йшла від Маркова.
— Я все зрозумів. Спасибі,— незадоволено сказав Марков.
— Скільки ж часу ми нічого не будемо про нього знати? — тихо спитала Галя.
— Скільки треба буде, — сухо відповів Марков і з вдаваною зацікавленістю подивився на радистку. — А ви що, хочете що-небудь запропонувати?
Галя мовчки повернулась і пішла до своєї комірчини. В землянці було тихо. З тривожним шурхотом за дощаною обшивкою обсипалася підсохла земля. З-за ширми радіорубки долинало попискування рації. Очевидно, Галя, як вона казала, «прогулювалась по ефіру». Але зараз вона не просто так прогулювалась. Настроївши приймач на хвилі, на яких німці звичайно працювали відкритим радіотелефонним зв'язком, вона слухала їхні переговори, сподіваючись перехопити що-небудь про Рудіна.
«Пфеніг, Пфеніг, я — Марка, я — Марка, — монотонно повторював якийсь німецький радист. — Дайте генерацію, генерацію, я вас не чую… — Помовчить з хвилину і знову: — Пфеніг, Пфеніг, я — Марка, я Марка…»
Потім Галя почула, як якийсь німець тренувався в дотепах з приводу морозу: «Не знаю, як ти, а в мене мозок замерз, і я думаю лише про склянку спирту». Низький красивий голос повільно диктував якісь незрозумілі цифри вперемішку з іменами: «Десять. Макс. Двадцять чотири. Крапка, Фелікс, тире. Одинадцять. Анхен. Тире. Сімнадцять. Крапка. Сюди не входить сьогоднішнє зведення. Пвторюю ще раз. Десять. Макс…»
Ні, ні, про Рудіна Галя нічого не почула. А опівночі вона прийняла радіограму від товариша Олексія, котра ще більше стривожила всіх мешканців землянки:
«Маємо інформацію про ліквідацію табору військовополонених біля нашого міста, звідки возили полонених у те місце, яке вас цікавить. Причини невідомі. Радянський лікар, який працював у таборі і з яким ми маємо зв'язок, говорить, нібито полонених цієї ночі вивезли туди, де є зимове приміщення. Привіт. Олексій».
Марков, не роздягаючись, ліг на ліжко і спробував примусити себе заснути. Але це був дивний сон, коли він весь час відчував, що не спить, і водночас бачив якісь невиразні сни… Його вивів із цього стану невгамовний Будницький, якому було наказано прийти, коли він звільниться, і ось о третій годині ночі він нарешті вирішив, що звільнився.
Марков зрадів йому: можна взятися до роботи і таким чином позбутися тривожних і безплідних роздумів. Вони розстелили перед собою детальну карту району.
Доведеться вашим людям ще попрацювати для нашого господарства… — повільно сказав Марков; він ще не отямився від сонного заціпеніння.
— А ми й не думали, що все вже зроблено… — Будницький хазяйським оком окинув землянку. — Стелю будемо укріплювати.
— Підождіть із стелею, — незадоволено сказав Марков. — Тут нова справа. — Нам треба в різних місцях, але обов'язково в лісі і далеко від бази викопати три маленькі землянки. Щоб збивати з пантелику противника, якщо він займеться пеленгацією, ми повинні нашу рацію систематично переміщати.
— Ясно. Вкажіть місця і розмір землянок… — Старшина витяг з-за халяви засмальцьований блокнот.
Будницький пішов.
— Що-небудь нове є? — крикнув до Галі Марков. Ширма ворухнулася і трошки відхилилась.
— Нічого, товаришу підполковник.
…Поїзд з полоненими ішов на захід. Рудін підрахував, що від місця відправки він віддалився не менше як на сорок-п'ятдесят кілометрів. Добре пам'ятаючи карту цієї місцевості, він підрахував, що скоро поїзд повинен проходити через великий лісовий масив. Рудін встав. Роздивитися, що робиться в вагоні, він не міг. За стукотом коліс нічого не було чутно. Рудін ступив крок від дверей, наткнувся на чиєсь тіло. Він нагнувся і, обмацуючи руками людей, що сиділи й лежали, почав просуватися до вікна, що ледь світліло в темряві. Йому довелося залізти на нари. Біля вікна, притулившись обличчям до дротяних ґрат, сидів бородатий чоловік у рваному тільнику. Рудін проліз до нього і трохи відтиснув його од вікна.
— Я грати попробую, — шепнув йому Рудін.
Бородань нічого не сказав, але відсунувся.
Рудін обмацав і оглянув кріплення ґрат. Колючка була прибита цвяхами до дерев'яної рами. Не роздумуючи, Рудін обмотав руку полою піджака, вхопився за центральне сплетіння дроту і з усієї сили рвонув на себе. Зірвані одразу з кількох цвяхів грати обвисли. Ще ривок, і всі грати були в руках Рудіна; він викинув їх у вікно.
— Я з тобою, — горячим подихом, у саме вухо йому сказав бородань у тільнику.
— У тебе е товариші? — запитав Рудін. — Може, вони теж?.. Я виберусь, і хвилин через п'ятнадцять вилізайте ви… Допоможи…
За допомогою бороданя Рудін ногами вперед спустився з вікна і став на карниз вагона. Притиснувшись до тремтячої стіни вагона, відчуваючи пружні поштовхи повітря, Рудін оглянувся. Поїзд ішов у похмурому коридорі лісу. І раптом Рудін побачив поряд недбало зав'язану дротом клямку вагонних дверей. Тримаючись однією рукою за вікно, Рудін розмотав дріт і відкинув клямку. Підтягшись на руках до вікна, Рудін побачив бороданя.
— Я двері відчинив.
— Спасибі…— Бородань зник у темряві вагона, і тут ж мить Рудін побачив, що двері почали відсуватися.
Тепер треба самому стрибати якомога швидше: втеча великої групи полонених може бути помічена охороною поїзда. Рудін уперся ногою в карниз вагона і з силою відштовхнувся. Повітряним вихором його перевернуло в повітрі і відкинуло вбік. Він врізався в густий чагарник і провалився в рівчак.
Поїзда вже не було чутно. Болів обідраний правий бік обличчя. Рудін доторкнувся до цього місця рукою і намацав глибоку подряпину біля вуха. «Гаразд, не біда, — сказав він собі.— Головне — треба негайно тікати якнайдалі від цього місця».
Він виповз із кущів і, звівшись на ноги, кілька разів присів. Ноги були цілі, а от ліва рука тупо нила в плечі. Спробував підняти її догори і мало не скрикнув від різкого болю. Зціпивши зуби, він правою рукою кілька разів смикнув ліву, тамуючи страшний біль. Відчув, як вибитий суглоб став на місце. Біль вщухав. Ліс мовчав, тільки все шумів і шумів дощ. Рудін перейшов через залізничну колію і почав заглиблюватися в ліс. Одійшовши від дороги кілометрів три, він повернув праворуч і пішов паралельно до дороги. Ніякого реального плану дій у нього не було. Ним керувала тільки одна думка: він повинен якомога скоріше знову опинитись поблизу заповітного міста. Він ішов цілу ніч, і коли світанок заглянув у ліс і можна було знайти суху місцинку, розташувався на спочинок.
«Іти далі чи до ночі сховатися? — ось про що думав Рудін, дослухаючись до рівного шуму дощу. — Ні, сидіти не можна. Ще обережніше, але все одно йти. Хоч би там що — іти».
Рудін встав і попрямував далі, напружено стежачи за всім навколо. Але ліс був наче мертвий. За кілька годин дороги Рудін не побачив жодної пташки, і ніщо не говорило про те, що тут пройшла війна.
У другій половині дня Рудін помітив, що ліс рідшає, і незабаром він кінчився зовсім. До самого горизонту тяглася рівнина з дуже рідким чагарником. Отже, він підійшов до залізниці. Чи, може, дорога ще в лісі повернула. У всякому разі першим звуком життя, який він почув тут, на узліссі, був протяжний гудок паровоза, а потім він побачив, як з лісу виповзає поїзд. Значить, знову треба брати ліворуч.
Майже годину Рудін спостерігав рівнину, але нічого підозрілого не помітив. Пройшовши кілометрів зо два узліссям, він вийшов на рівнину. Іти тут було важче, ніж лісом. Розкисла від дощу земля липла до ніг, дощ періщив у обличчя так, що доводилося йти, виставивши вперед плече. А як стемніло, стало ще гірше. Він раз у раз потрапляв у ямки з водою, спотикався, натикався на кущі.
Раптом перед ним виріс чорний силует самітної хати. Пахло димом. Здалека обійшовши хату і не помітивши там ніяких ознак життя, він тихенько підкрався до неї.
— Ти кого шукаєш, чоловіче добрий? — почув він тихий старечий голос із темряви.
Рудін стиснув у руці важку палицю, з якою йшов.
— Дасте води напитись?
— А чого ж не дати? Вода не золото, заходь.
У темряві під хатою щось ворухнулось, і від стіни відділився згорблений чоловік. Рудін підійшов ближче і розгледів дідка, на якому була коротенька солдатська шинеля і шапка, з вухами, що стирчали в обидва боки.
— Тримайся за мене, тут слизько, — попередив дідок, прямуючи до дверей.
У хаті Рудін лишився біля дверей. Дідок, черкнувши сірником, засвітив каганця, зробленого з німецької консервної банки, і озирнувся на Рудіна.
— Чого стоїш? Заходь. Сідай з дороги.
Рудін сів на лаву. Дідок підніс йому відро, в якому постукував корячок.
— Пий на здоров'я.
Рудін жадібно випив повний корячок і зачерпнув ще. Дідок узяв його за руку.
— Стривай, а то, як кінь, сядеш на задні ноги. Їсти не хочеш?
— Хочу.
— Тож-бо, а то п'є і п'є, наче об'ївся чогось… — бурчав дідок, дістаючи щось із мисника. Він поклав перед Рудіним шматок житньої перепічки і поставив череп'яну миску.
— Умочай, там конопляна олія.
Поки Рудін уминав закам'янілу перепічку, дідок мовчки дивився на нього, роблячи беззубим ротом жувальні рухи.
— Звідки ж ти і куди путь держиш? — запитав він, сідаючи поряд з Рудіним. — Війну, чи що, доганяєш?
— Іду, діду, до міста… в справах, — стомлено відповів Рудін. — Спасибі тобі, діду, за те, що нагодував, а от заплатити в мене нічим.
— Хіба з тебе плату хто вимагає? — сердито буркнув дідок.
— Спасибі. Мені треба йти.
— Вроді ж ти й не солдат. Що ж це в тебе за справи, коли кругом війна? Чи ти, може, до нових панів на службу вступив?
— Ні, дідусю.
— То ти партизан? — раптом швидко спитав дідок.
— Ні, дідусю, — відповів Рудін. — А що?
— Та нічого… з цікавості питаю.
— Слухай, дідусю, якщо звідси йти прямо на місто, можу я на німців напоротися?
— Та як тобі сказати? — Дідок, видно, міркував, казати йому чи не казати, але все ж таки наважився. — Якщо підеш верст зо дві стороною від колії, то їх ніби й не буде. Тільки ж вони як ті блощиці — по всіх стінах лазять. — Дідок помовчав. — А партизанів не боїшся?
— Ні, дідусю, не боюся.
— Тоді йди від колії стороною верст на чотири, так тобі буде ще спокійніше.
— Спасибі, дідусю! — Рудін встав. — Як тебе хоч звати?
— Степан, а всі в околиці звуть мене Відьмаком. — Він тихо розсміявся. — Це за те, що я на болоті живу.
— Спасибі, дядьку Степане. До побачення.
— Хай тебе бог береже.
Рудін пішов, як порадив дідок, значно лівіше. Під ногами, як і раніше, чвакотіла розкисла земля, але йти тепер було легше; це, мабуть, тому, що після зустрічі з старим на душі в нього стало трохи світліше…
— Гей, ану, стій! — наказав хрипкий голос із темряви. — Руки, руки підніми, а то не ручаюсь…
Рудін спинився і підняв руки.
Від куща відділилася й наблизилась неясна в темряві людська постать.
— Хто ти?
— Радянська людина.
— Радянськими усі звуться. Відповідай: хто ти, звідки і куди йдеш?
— Це довго розповідати. Якщо ти партизан, веди мене до командира.
— Зброя є?
— Нема.
— Тоді йди он туди і не оглядайся.
Кущі ставали щораз густіші, і незабаром почався ліс. Невідомо звідки біля Рудіна з'явилося ще двоє людей, а коли вони заглибились у ліс кілометрів на три, їх зупинив невидимий вартовий. Один із провідників Рудіна сказав вартовому пароль, і вони пішли далі. Незабаром його ввели в тісну землянку, в якій біля перекинутого ящика сиділи і пили чай двоє бородатих чоловіків невідомого віку. Їхній стіл тьмяно освітлювала підвішена до стелі гасова лампа з закопченим розбитим склом.
Один з бороданів невдоволено поставив на стіл недопитий кухоль чаю.
— Мені сказали, що ти просив вести тебе до мене. Що тобі треба?
— Якщо ви командир загону, я хотів би поговорити з вами віч на віч.
— Ач який! — він підморгнув до другого бороданя. — Це ти кинь, від комісара загону я критися не буду. Кажи, хто ти і чого тобі треба.
— Хай вийде боєць, — сказав Рудін, оглянувшись на партизана, який привів його і тепер стояв біля входу.
— Ну, гаразд, Петрусю, вийди на хвилинку… Ну, я слухаю.
— Ви зв'язані з товаришем Олексієм? — запитав Рудін.
Бородані незворушно дивилися на нього.
— А що?
— Я попрошу вас передати йому радіограму, яку я напишу.
Комісар засунув руку в ящик, біля якого вони сиділи, витяг аркуш паперу і дав його Рудіну.
— Пиши!
Рудін написав: «Повідомте Маркову, що зі мною сталося ускладнення, я був відправлений з ешелоном полонених. Утік. У цей момент перебуваю в… — тут Рудін зробив пропуск. — Знову виходжу на попередню ціль».
— Самі вставте, у кого я перебуваю…
Бородані разом прочитали написане Рудіним, перезирнулися. Помовчали. Командир загону встав.
— Добре. Зараз передам, але до одержання відповіді ти зостанешся тут.
— Залюбки, — посміхнувся Рудін.
Командир вийшов із землянки, комісар запропонував Рудіну поїсти.
— Не відмовився б. За дві доби я з'їв лише шматок закам'янілої перепічки, — сказав Рудін.
— У Відьмака? — посміхнувся комісар.
— У нього.
— Не дивуйтесь. Коли ви були в нього, там були й наші люди.
— Хороша робота, — розсміявся Рудін.
Повернувся командир загону.
— Зараз передадуть.
Тепер із землянки вийшов комісар, але незабаром вернувся, несучи кусок сала і хлібину.
— Чим багаті, тим і раді.
Рудін ще не встиг попоїсти, як радист приніс відповідь на радіограму:
«Ваше повідомлення передано Маркову. Залишайтесь у загоні до одержання вказівок від вашої бази, які ми передамо вам негайно після одержання».
І ще одна радіограма адресувалася командиру загону Нагорному: «Людині, яка зараз у вас, повністю довіряйте і подайте необхідну допомогу. Олексій».
Кінчався другий день, як Рудін пішов. І хоч Марков добре розумів, що рано чекати від нього якихось вісток, перебороти нервове напруження не міг.
Увечері прийшов Савушкін. Biн ходив на розвідку району, де, за даними, одержаними з Москви, гітлерівці будували великий аеродром.
У свій час, коли Марков формував оперативну групу і перший раз поговорив із Савушкіним, у нього склалося про нього поганеньке враження. «Парубчак легковажний, на серйозне діло посилати не можна», — вирішив Марков. Він сказав про це комісару держбезпеки Старкову, а той негайно викликав до себе безпосереднього начальника Савушкіна і запитав у нього, навіщо Маркову рекомендували несерйозну людину.
— Можу сказати одне, — відповів начальник, — якщо Савушкін залишиться в мене у відділі, буду дуже радий, це мій найкращий працівник.
Він розповів про операції, які самостійно провів цей «не серйозний», смішливий працівник. У них рельєфно було видно справжнього Савушкіна — жваву, розумну і дотепну людину.
— Так, так, я згадав його, — сказав Старков. — Ви даремно, товаришу Марков. Савушкін справді чіпкий працівник, а головне — має на плечах свою голову.
Маркову довелося просити пробачення в начальника Савушкіна.
І згодом, коли в Москві готували групу, Марков сам пересвідчився, що недаремно начальник вважав Савушкіна найкращим своїм співробітником. Проте одна вада в нього була, хоч Марков і не дуже був певен, що це вада. В характері Савушкіна жила азартність; він, мов шахіст авантюрного стилю, в кожному ділі шукав ходів до загострення і ускладнення. Для нього не було більшого задоволення, ніж придумати по ходу справи несподіваний поворот.
От і тепер, побачивши Савушкіна, який вернувся із завдання, Марков з веселого блиску його очей угадав, що Савушкін задоволений своєю розвідкою і що в нього трапилося щось несподіване й цікаве.
— По-перше, дані Москви цілком точні: німці будують там великий аеродром, — доповідав Савушкін. — Сказати точніше — переобладнують і розширяють наш військовий аеродром. Одну бетонну смугу вони вже закінчують, другу — обвідну — зробили наполовину. По-друге, я познайомився там з полковником інженерних військ Конрадом Хорманом — особою абсолютно винятковою. Більш тупої і обмеженої людини я не зустрічав за все своє життя. Мені пощастило…
— А конкретніше можна? — перебив Савушкіна Марков. — Я зараз дуже зайнятий.
— Рудін? — з вдаваною байдужістю запитав Савушкін і, бачачи, що Марков не поспішає відповідати йому, сказав: — Єсть конкретніше. Коли я піду туди вдруге, я можу зробити на вибір, таке: а) притягти полковника сюди; б) попросту його ліквідувати; в) позичити його портфель. І як резерв — залучити його до роботи на нас.
— Нам виняткові дурні не потрібні,— сухо кинув Марков.
— Він дурень у всьому, що не торкається його інженерних справ, — пояснив Савушкін. — А в своєму ділі він, слід гадати, спеціаліст високого класу. Він сказав мені, що за будівництво Темпельгофського аеродрому в Берліні його нагороджено орденом і навіть показав мені цей орден; він носить його в задній кишені штанів у замшевому чохлі.
— Як ви з ним познайомились? — поцікавився Марков.
— На грунті ревнощів, — не забарився з відповіддю Савушкін. І тоді розповів історію свого знайомства з німецьким військовим інженером.
Прийшовши в селище, де жили вільнонаймані робітники будови, Савушкін швидко зійшовся там з одним кмітливим парубійком Анатолієм. Довоєнна спеціальність парубчака — кишеньковий злодій. У сороковому році він попав у тюрму, з якої його визволили німці. На будівництві аеродрому був обліковцем земляних робіт. Савушкін видав себе за колишнього викладача танців у Мінську, сказав, що не встиг евакуюватись і тепер шукає тепле місце при німцях. Він дав Анатолієві зрозуміти, що в нього є ідея, як добряче заробити на спекуляції продуктами. Весь, мовляв, секрет у тому, щоб втягнути в цю справу якого-небудь німця, котрий має владу і теж бажав поживитись.
Анатолій відразу ж назвав інженера Хормана.
— Шолудивий кіт, — сказав він, — ласий до молодиць, випити мастак і «навар» любить — куди там нашим.
Знайомство з інженером Хорманом відбулося того ж дня на квартирі в якоїсь Тоськи.
— Потягуща молодиця з наших. У неї подушка цілу добу не холоне. Проворна, мов тхір! — захоплено розповідав Анатолій, коли вони йшли з Савушкіним до цієї Тоськи. — Німці липнуть до неї, як мухи до липкого паперу. Ну, а тепер у неї любов із цим Хорманом; він у неї днює й ночує, задаровує її награбованим манаттям. Отам ми з ним і побалакаємо.
— По-нашому він кумекає? — запитав Савушкін.
— Коли йдеться про «навар», усе, гад, розуміє і сам лопоче розбірливо. Словом, домовитися можна. А Тосьці що я скажу, те вона й зробить.
Тоська виявилась досить вродливою жінкою років тридцяти. Наділена хитрощами базарної перекупки, вона прекрасно пристосувалась до нового гітлерівського порядку і жила в розкошах. Хорман оформив її на якусь фіктивну посаду. Жила вона в окремому будиночку на околиці колишнього авіаційного містечка. Всі три її кімнати були тісно заставлені різносортними меблями, нахапаними з покинутих квартир. Стіни були увішані картинами — копіями з відомих полотен. На рамках картин залишались незірвані інвентарні бляхи з тавром місцевого клубу.
— Хочеш щедро позолотити ручку? — прямо з ходу запитав у неї Анатолій, відрекомендувавши їй Савушкіна як свого давнього приятеля Вову.
— А хто ж цього не хоче? — ліниво обізвалася Тоська, загортаючи поли зеленого японського халата.
— Коли прийде шеф? — поцікавився Анатолій.
— Має бути… — неповно протягла Тоська.
— Обіцяв?
— Та ось чекаю.
— Тоді так: став на стіл шнапс. Хорману скажемо, що Вова — твій колишній кавалер. Мовляв, знайшов тебе і відвідав. А далі вже справа не твоя. Піде так для початку?
— Піде, — посміхнувся Савушкін.
Незабаром прибув Хорман. Це був одутлий чолов'яга років сорока п'яти, який, видно, зовсім не дбав про свій вигляд. Погано поголений, у зім'ятому кітелі, він щохвилини витирав брудною хустиною лоб і лисину.
Знайомство з колишнім Тосьчиним зальотником його аж ніяк не тішило. Він насупився і навідріз відмовився пити. Савушкін теж був понурий. Що ж до Тоськи, то їй ця ситуація прямо-таки подобалась; вона грала очима до Савушкіна, через що Хорман ставав ще похмуріший.
Анатолій не втрачав бадьорості. Енергійно жестикулюючи руками, немов розмовляв із глухонімими, він пояснював Хорману, що Вова не збирається забирати Тоську і що він її геть чисто розлюбив. Проте Вова хотів би мати якусь компенсацію. І тут Анатолій виклав Хорману ідею Вови, як із продуктів зробити цінності.
Хорман помітно пожвавився і справді залопотів по-російськи цілком зрозуміло, хоч і дуже кумедно. Де й ділася його похмурість. Більше того, він дав зрозуміти, що в комерції, яку Вова пропонує, він хотів би мати справу безпосередньо тільки з ним, Вовою, «без якийсь контрагент абер комісіонер…»
На цьому й домовилися. Анатолій вдав із себе ображеного і незабаром пішов.
Савушкін з Хорманом випили по чарочці за успіх комерції і ще по чарочці — за щастя Хормана з Тоською. Савушкін сказав, що ще сьогодні він подасться до найближчого міста підшукувати клієнтів, які мають цінності…
Вислухавши розповідь Савушкіна, Марков викликав Галю Громову і передав їй коротку радіограму в Москву про результати розвідки… Зіткнення з живим ділом трохи заспокоїло його. Відпустивши Савушкіна, він приліг на койку і несподівано для себе заснув.
Його розбудив крик Галі. Виткнувшись із-за ширми, вона закричала:
— Рудін знайшовся! Рудін знайшовся!
Партизанський загін, до якого попав Рудін, був зовсім невеликий, усього тридцять бійців.
— Нічого, нічого, — посміхаючись у бороду, говорив Рудіну командир загону Нагорний. — Треба пам'ятати, що людство бере початок від одного Адама.
— Не забудь ще про його Єву, — гучно реготав комісар загону Лещинер. — Тим більше, що в нас із тобою була цілком аналогічна ситуація: усе почалося з нас двох.
Від них Рудін почув про історію їхнього партизанського загону. До війни Нагорний був директором радгоспу, трохи на захід від Мінська біля старого радянсько-польського кордону. Лещинер у тому ж радгоспі був агрономом і секретарем партійної організації. Коли почалася війна, вони одержали наказ евакуювати колектив радгоспу і знищити всі будівлі і техніку. На транспорті, який мав радгосп, вони відправили на схід робітників із сім'ями і залишилися вдвох.
Висадили в повітря електростанцію і сироварню, вивели з ладу всю техніку, закопали в землю найважливіші частини машин, а самі пішли на схід. Ішли пішки, тому що полуторка, яка мала вернутися по них, чомусь не прибула. Та вони не добралися й до Мінська, як дорогу їм перерізали німецькі війська.
Обидва вони були цілком цивільними людьми, які навіть ніколи не служили в армії. Те, що в них було по нагану і по півсотні патронів до них, нічого для них не означало, крім можливості застрелитися в безвихідному становищі. Про це вони й домовились, як тільки збагнули, що дорогу на схід відрізано. Та все ж вони вирішили пробиватися. Їм навіть здалося, що це не так важко, — треба лише триматися далі від доріг. Вони не знали, що це була та пора війни, коли гітлерівці, прорвавши нашу оборону, робили кидок колонами по дорогах. Але поки вони дійшли до району Борисова, картина війни вже страшенно змінилася. Десь далеко на сході все запеклішим ставав наш опір, і як ріка, зупинена греблею, починає виходити з берегів і розливатися, так і німецька армія почала розтікатися на всі боки від основних комунікацій і затоплювати дедалі більшу територію. Незабаром вони зрозуміли, що до своїх вони не прорвуться, зайшли в глибину лісу і засіли там, не уявляючи собі, що робити далі. Ясно було лише одне: жити з німцями в мирі вони не будуть. Через два дні до них прибився офіцер саперних військ, що йшов із оточення; потім приєднався екіпаж збитого бомбардувальника. Минуло два тижні, і їхній загін уже налічував понад двадцять чоловік і почав діяти.
— Знаєш, коли ми остаточно зрозуміли, що війну ми виграємо? — весело дивлячись на Рудіна, спитав Нагорний. — Рівно місяць тому. Раптом приходить до нас дядько. Представник підпільного обкому партії. Сердитий такий. Давай розпитувати та питати, хто ми такі. Партизани, відповідаємо. За чиєю вказівкою, питає, створено загін. Лещинер йому каже: за вказівкою партійного сумління. «Це, — каже, — я розумію, але мені треба знати точно, який саме райком, міськком чи обком». Ми дивуємося: навіщо йому ці точності? Виявляється, для обліку.
Розповіли ми йому всю нашу історію, показали зошит із записом бойових дій. Зошит він похвалив, сказав «молодці» і процитував Леніна, що соціалізм — це облік. І тут же наказав, щоб ми складали щотижневі рапортички, і навіть вручив нам форму — як годиться, надруковану в друкарні. Дивимось ми на цю форму, на нього, слухаємо його суворий голос, а в душі у нас прямо музика грає. Ну, думаємо, тепер усе гаразд. Почастували ми його по-царськи. Хорошим чоловіком виявився. Ходить, розумієш, лісами і облік налагоджує. Виявляється, він і до війни в обкомі партії теж на обліку кадрів сидів. Так от після цієї ревізії ми остаточно і безповоротно повірили в нашу перемогу…
Рудін слухав розповідь бороданів, дивився на них — веселих, упевнених, — і на серці йому ставало спокійніше, і все, що трапилося з ним за останню добу і ще недавно здавалося винятковим, ставало в один ряд із ділами і труднощами цих людей, і почуття бойового товариства, що народжувалося з цього, ніби включало його і його справу в загальну героїчну боротьбу народу. Ось чому, коли Нагорний раптом запитав у Рудіна, що він тут у тилу робить, Рудін зніяковів, не знайшов, що відповісти, а потім зовсім щиро сказав:
— Нічого особливого, але я про свою роботу просто не маю права говорити. Не ображайтесь!
Бородані не образилися.
Вже після півночі було одержано дві радіограми від товариша Олексія.
Одна — для Рудіна. Він прочитав:
«Водночас командир загону одержить відповідні вказівки. Далі йде текст, який ми одержали від Маркова для вас: «Продовжуйте вихід на ціль. Версію появи придумайте самі. Особливо ретельно обміркуйте пояснення своєї втечі з ешелону. Раді, що щасливо вийшли із ускладнення. Всі бажаємо вам успіху. Марков».
У радіограмі на ім'я Нагорного говорилося, що необхідно виділити людину, яка б безпечним шляхом провела Рудіна до міста.
— Коли підете? — запитав Нагорний.
— Зараз, — відповів Рудін.
Вони йшли лісом. Попереду швидкою стрибкуватою ходою прямував Ваня Козляк — найкращий розвідник загону, ще зовсім хлопчак, маленький на зріст. Усім своїм виглядом він скидався на сільського школяра-шибеника.
— Шкода, що дощ перестав, — обернувшись, на ходу мовив Козляк.
— Чому? — механічно запитав Рудін, який у цей час обдумував версію своєї нової появи поблизу міста.
— Фріц — він дощу не любить. Він тоді з хати лише до вітру вилазить, — балакуче почав пояснювати Козляк і розсміявся. — У мене смішна оказія з фріцами вийшла позавчора. Пішов я…
— Стривай, — перебив його Рудін. — Мені треба обдумати свої справи.
Більше Козляк за всю дорогу до міста не промовив і слова. Тільки вранці, коли, перетинаючи шосе, він побіг, а Рудін трохи відстав од нього, парубчак оглянувся і. недобре прищурившись, беззвучно ворухнув губами. Рудін зрозумів, що він лається, і слухняно наддав кроку.
До міста лишалося не більше двох кілометрів, його вже було добре видно. Козляк зупинився так несподівано, що Рудін наткнувся на нього.
— Значить, так… — мовив Козляк, дивлячись на місто. — Бачите дзвіницю із збитою банею? Це самий центр міста. А головна вулиця, яка йде через усе місто, починається он там, де два окремих будинки. Найкраще — звідти у місто і зайти. Дорога туди йде ген за тими кущами. Фріц на захід дивиться спокійно, він, дурень, думає, що на заході його Німеччина, а не ми. Так що звідси ввійти до міста краще. Далі: порівняєтесь із стадіоном і беріть ліворуч вздовж стадіону. Закінчиться стадіон — і одразу праворуч базар. Поштовхайтесь там по базару, а потім ідіть, куди вам треба. Я завжди на діло йду від базару. Фріц дурень, думає, якщо людина йде з базару, значить вона мирна. Все зрозуміло?
— Цілком, — посміхнувся Рудін. — Спасибі тобі.
— Ні за що дякувати, — сухо обізвався Козляк, круто повернувся і пішов назад, висвистуючи «Мельника» Шуберта — улюблену пісеньку вчителів співів у школах. Видно, що не забув партизанський розвідник своєї школи…
Рудін зробив так, як радив Ваня Козляк: ввійшов до міста з заходу, пройшов до стадіону, звернув ліворуч і незабаром опинився на базарі. Зустрічні німці не звертали на нього ніякісінької уваги. А тим часом Рудіну хотілося, щоб вони були до нього уважніші і, може, навіть затримали його. За вигаданою ним версією це було б краще. Але всі німці були заклопотані якимись своїми справами.
День був хоч і сонячний, але холодний, залізні дахи будинків вибілила паморозь, тьмяно блищали замерзлі калюжі. На півночі небо було темно-свинцевого кольору і віщувало уже не дощ, а сніг.
Рудін вирішив: якщо він на базарі знайде Бабакіна, то зробить так, щоб той його лише побачив. Підходити до нього він не буде.
Базар був людний, але виглядав дуже дивно. Тут не було знайомої всім безглуздої і нервозної метушні, і на ньому вешталося більше чоловіків, а не жінок, як звичайно. Ці чоловіки стояли, тримаючи в руках сякий-такий товар: хто старе пальто, хто зношені валянки, хто що. Один похмурий дядько в чорному капелюсі тримав у витягнутій руці начищений мідний свічник. Він стояв наче в церкві — урочисто і водночас благально. Сонце весело вигравало на його химерному товарі.
Рудін знав, що Бабакін повинен вести на базарі комісійну торгівлю. Сховавшись за спиною чоловіка, який продавав покришене на маленькі скибочки сало, Рудін почав оглядати базар і незабаром побачив Бабакіна. Той стояв біля відчиненого ларка, жваво розмовляючи з інвалідом на саморобній дерев'яній культяпці. Бабакін був у добрячому темно-сірому пальті і оленячій шапці. На ногах — чоботи в калошах, обличчя старанно поголене, вуса й борода акуратно підстрижені. Розмовляючи, він час від часу поважним жестом підправляв пальцем вуса. Рудін підійшов ближче і зупинився кроків за три, не спускаючи очей з товариша.
Їхні погляди зустрілися. Рука Бабакіна, піднята до вусів, на мить завмерла, але більше він нічим не подав у знаки, що впізнав Рудіна, і далі собі розмовляв з інвалідом. Рудін ледь помітно всміхнувся йому.
Бабакін, видно, думав, що Рудін хоче до нього підійти, і почав прощатися з інвалідом. Коли той зашкутильгав геть, Бабакін пройшов у ятку і став там, спершись ліктем на прилавок. Він повільно дивився на Рудіна. Знову їхні погляди зустрілися. Рудін ледь помітно хитнув головою, повернувся і пішов до базарних воріт. І знову на нього найшло заспокійливе відчуття його належності до великого бойового товариства.
Рудін ішов до центру міста неквапливою ходою людини, яка цікавиться всім, що бачить. Він постояв біля німецького солдата, який підкачував колесо свого мотоцикла. Потім пішов далі, старанно вибираючи німця, до якого звернеться із своїм підготовленим запитанням.
Назустріч йому повільно йшов офіцер у шкіряному довгому пальті. Він, мабуть, прогулювався, і в нього був хороший настрій. Блукаючи поперед себе неуважним поглядом, він задумливо посміхався. Побачивши Рудіна, що зупинився перед ним, офіцер здригнувся і навіть ступив крок убік; очі стали настороженими, праву руку він засунув у кишеню пальта.
— Що вам треба? — запитав він по-німецьки.
— Пробачте, будь ласка, — теж по-німецьки заговорив Рудін. — Чи не скажете мені, де тут військова комендатура?
Офіцер уважно і навіть з цікавістю подивився на Рудіна і відповів:
— Центральна площа, точно навпроти церкви.
— Дякую, пробачте, — шанобливо посторонився Рудін і навіть зійшов з тротуару.
Біля комендатури стояло кілька легкових машин, а коло під'їзду проходжувався вартовий. Він нічого не спитав, тільки, зупинившись, провів Рудіна поглядом, поки той піднімався по східцях і входив у двері.
У вестибюлі біля столика, заставленого телефонами, сидів молоденький лейтенант. Над ним на стіні була прикріплена табличка: «Черговий офіцер». Окинувши Рудіна бистрим оцінюючим поглядом, лейтенант вийшов із-за столу.
— Вам кого, куди? — запитав він по-російськи, вимовляючи кожне слово окремо.
— Мені треба до когось із начальників, — по-німецьки відповів Рудін.
Лейтенант ще раз, ніби переоцінюючи — немов у перший раз його обдурили, — подивився на Рудіна, на його зім'ятий, брудний одяг.
— Скажіть, у якій ви справі, це допоможе мені правильно підказати потрібну вам кімнату.
— Про справу я буду розмовляти з начальником, — трохи роздратовано відповів Рудін.
Лейтенант знизав плечима, подумав і запитав:
— Це стосується суто військової справи чи має зв'язок з питанням контакту з населенням?
Рудін зрозумів, що лейтенант справді не знає, куди його послати, і боїться порушити священний німецький порядок своєї установи.
— Так, контакт із населенням, — сказав Рудін.
Лейтенант прямо аж зрадів. Він ступив до столу і натиснув там кнопку. З бокових дверей вибіг солдат в окулярах. Лейтенант показав йому на Рудіна і сказав:
— Проведіть пана в кімнату номер чотири…
Рудін зайшов до вузької довгої кімнати, в кінці якої на столом спиною до вікна сидів офіцер. Стоячи біля дверей, Рудін бачив лише його силует: велику круглу голову н її короткій шиї і широкі плечі.
— Підійдіть ближче, — промовив офіцер, досить чисто по-російськи.
— Дякую, — по-німецьки сказав Рудін, підходячи до столу. Тепер він добре бачив німця. Це був майор. На грудях у нього висів почесний знак «За Францію» і невідомий Рудіну ромбовидний орден. У майора було простакувате і якесь зів'яле обличчя з м'якими, майже жіночими рисами.
— У мене дуже складна справа, пане майор, — сказав Рудін. — Я навіть не знаю, як почати.
— Відкіля ви так добре знаєте нашу мову? — спитав майор, безцеремонно розглядаючи Рудіна.
— Я напівнімець, по батькові… — відповів він. — Народився в республіці німців Поволжя. Моє прізвище Крамер.
— O-o! — вигукнув майор. — Ця республіка — предмет великої зацікавленості нашої сім'ї. Там жив один наш далекий родич. А що ви тут робите?
Рудін відповів не зразу; він помовчав збентежено, ніби не зважуючись сказати всю правду.
— Я, пане майор, колишній партизан, — сказав, нарешті, Рудін, похнюпивши голову.
— Партизан? — очі в офіцера округлились. — А що це означає — колишній?
— Взагалі я інженер-електрик. Але мене мобілізували у Москві як знавця німецької мови і закинули до партизанів як перекладача. Три дні тому мене послали в бій під селом Нікольським, це кілометрів двадцять звідси.
— Нікольське? — спитав майор. — Одну хвилину. — Він взяв із стола папку і, знайшовши в ній якийсь папірець, уважно його прочитав. — Так, так… Ну, і що ж?
— Під час нічного бою я навмисне пішов від своїх і здався в полон.
Майор заглянув у папірець і запитав:
— І вас відправили в табір військовополонених?
— Так. Це був найжахливіший момент у моєму житті.
— Чому ж ви на волі?
— Я втік.
— Не брешіть. З табору такого типу втекти не можна, — майже ображено сказав майор.
— Я, пане майор, тікав не з табору. Коли мене доставили туди, табір саме евакуювався, і мене теж посадили в поїзд, і по дорозі я вискочив із вагона.
— Щоб прийти після цього сюди? — недовірливо посміхнувся майор. — Очевидно, ви дуже хотіли познайомитися зі мною?
— Мені не до жартів, пане майор, — гірко сказав Рудін.
— Я у вас питаю, чого ви сюди прийшли?
— Ви повинні зрозуміти моє становище, пане майор. Для партизанів я пропав безвісти. Здаватися в полон живим у нас не годиться. Вернутися туди для мене означало б попасти під розстріл. Але справа не в цьому. Я ж твердо вирішив, що моє місце серед німців. І взагалі все це не так просто. У перші дні війни, ще в Москві, я одержав листа від батька. Він писав мені, щоб я прислухався до голосу крові. Тоді, прочитавши це, я посміхнувся, подумав, що моєму наївному старикові і досі вчувається пісня про Лорелею. А коли, перебуваючи тут, я побачив німців, почув німецьку мову, став свідком грандіозного подвигу німецької армії, зі мною сталось щось незбагненне. Я просто не міг собі уявити цих людей своїми порогами, в яких я повинен стріляти. Навпаки, моїми порогами стали партизани, які, немов відчуваючи це, ставились до мене жахливо. І я пішов у полон. Але я це зробив зовсім не для того, щоб провести війну в таборі для полонених. Проте зі мною ніхто з ваших до пуття не побажав розмовляти. А потім це жахливе безглуздя: мене кидають у поїзд, везуть невідомо куди. І я втік…
— Але ви могли б усе пояснити по місцю прибуття поїзда, — сказав майор, який тепер уже зацікавився розповіддю Рудіна.
— Ні, пане майор. Одна справа — все з'ясувати тут, коли у вас є можливість швидко й легко перевірити все, і в тому числі, за яких обставин я здався в полон. Інша справа — намагатися переконати в своїй правдивості, від'їхавши за тридев'ять земель від фактів.
— Це, зрештою, правильно, — сказав майор і, помовчавши, продовжив: — Але я нічого конкретного запропонувати вам не можу. Ми організація суто військова, для нас люди з середовища противника — або ціль для стрільби або полонені. Я можу зробити тільки одне: знову відіслати вас у табір військовополонених. Те, що ви радянський німець, — обставина цікава, але ніяк не вирішальна. І мені ніколи розбиратися в цих тонкощах.
— Хіба вам не потрібні перекладачі, які однаково добре знають обидві мови?
— Мені особисто не потрібні, я розмовляю по-російськи. Що ж до інших я нічого не знаю, бо я не відділ кадрів. — Майор, дивлячись на похилену голову Рудіна, задумався і сказав: — Скоріше за все ви могли б зацікавити нашу службу невійськового порядку. Службу безпеки, наприклад.
— Ні, ні,— підняв руку Рудін. — Туди попадати мені б не хотілось.
Майор з неприхованою цікавістю глянув на нього.
— Он як? Ну гаразд, я спробую дещо зробити.
Майор натиснув кнопку дзвінка, і в ту ж мить у дверях з'явився той солдат, в окулярах. Майор наказав солдатові відвести Рудіна в комендантську.
В цей час у місті вже був і Кравцов. Почалася паралельна до рудінської і теж дуже важлива операція по проникненню в апарат гестапо.
Кравцов прибув до міста вночі. На умовленому місці його зустрів підпільник, той самий, якого підпільна організація влаштувала в гестапо замість закинутого в Москву інженера Русакова. Це був похмурий, неговіркий чоловік років п'ятдесяти, на ім'я Трохим Кузьмич.
Він провів Кравцова на приготовлену для нього квартиру — маленький, прямо ляльковий будиночок, що потопав у великому фруктовому саду.
— Це сад нашого місцевого мічурінця, — пояснив Трохим Кузьмич, світячи каганець— Влітку він, бувало, сам жив у будиночку, а тепер здав нам, тобто вам, значить. Замість плати ви повинні працювати в його саду. Ясно? А тепер я піду. Завтра прийду опівдні.— Трохим Кузьмич пішов, але відразу ж повернувся. — Забув попередити, мічурінець наш пришелепуватий. — Трохим Кузьмич крутнув пальцем біля виска. — Маскування. Називайте його дядьком Єгором, так його все місто називає.
Кравцов оглянув будиночок і вийшов у сад. Одразу ж за парканом починався околичний пустир, а з другого боку темніли руїни якогось будинку. «Місцинка зручна», — подумав Кравцов, повертаючись у будиночок.
Він постелив на підлозі пальто і ліг. Одразу зрозумів, що нескоро засне, і, щоб втомити себе, почав студіювати свою версію. Отже, прізвище його — Конопльов. Закінчив юридичний інститут у Москві, але не мав можливості працювати за спеціальністю, тому що з інституту за ним повзла погана характеристика, яка приписувала йому не більше і не менше як низькопоклонство перед буржуазним законодавством і буржуазною теорією права. Не дали працювати навіть юрисконсультом у торговельних організаціях. Кінець кінцем він змушений був виїхати з Москви в Смоленськ і працювати там директором м'ясного магазину. Але й тут він довго не протримався, бо його звинуватили в розкраданні м'яса і засудили. Коли почалася війна, засуджених із смоленської тюрми вирішили вивезти на схід, але ешелон цей розбомбила німецька авіація, і хто вцілів із ув'язнених, розбіглись хто куди. Конопльов серед них… А в це місто він прибув шукати роботи, сподіваючись на допомогу батькового друга Трохима Кузьмича.
Та одна справа — схема версії сама по собі; найважче ж — впевнено жити за цією схемою, завжди пам'ятаючи велику кількість подробиць вигаданої біографії. Крім того, треба бути актором і таким життєво правдивим, щоб глядач — ворог — не міг і подумати, що бачить гру, а не саме життя. Ось де та «правда життя», якої іноді так шукають у театрі. Від цієї правди залежить: жити чи померти цим безіменним героям — акторам.
Кравцов повинен був багато-багато разів уявно «прожити» біографію свого прототипу і по кожному епізоду життя бути так само обізнаним, як і той, хто ці епізоди міг пережити в дійсності. Він повинен знати величезну кількість подробиць історичного, етнографічного, побутового і всякого іншого порядку. Скажімо, колишній директор смоленського м'ясного магазину Кравцов-Конопльов повинен з не меншою твердістю, ніж своє ім'я, знати ціни на м'ясо в різні часи. Або суд над ним у Смоленську. Адже ця судова справа зберігається в архіві міського суду, і гітлерівці завжди можуть її «підняти». А це означає, що Кравцов повинен знати не тільки всіх свідків, які виступали на процесі, але й те, що вони говорили: він повинен пам'ятати, на якому — ранковому чи вечірньому — засіданні суду трапився той чи інший епізод судового слідства…
Поїзд із засудженими смоленської тюрми німці розбомбили справді. І оскільки цей факт вони теж завжди можуть перевірити, Кравцов повинен про бомбардування знати й пам'ятати цілу купу подробиць. Він «не знає» лише однієї деталі, що його прототип — Конопльов — у цій веремії загинув.
І ось зараз, лежачи на підлозі в будиночку дядька Єгора, Кравцов «ганяв» себе по всіх епізодах своєї версії. Заснув він тільки над ранок…
Кравцова розбудив незрозумілий звук під вікном. Хтось не то співав, не то стогнав низьким нерівним голосом. Кравцов обережно виглянув у вікно. Біля самого будинку копав землю незграбний дідок, страшенно худий, із настовбурченою сивою шевелюрою. Всаджуючи ногою лопату в уже підмерзлу землю, він вигинався знаком запитання і в цей час не то співав, не то стогнав. Це, мабуть, і був дядько Єгор.
Старий немов відчув, що на нього дивляться, ввіткнув лопату в землю і почимчикував до будиночка. Він увійшов і довго, із світла нічого не бачачи, стояв біля дверей. Потім підійшов ближче, пильно подивився на Кравцова і спитав:
— Конопльов?
— Я, — відповів Кравцов.
Старий посміхнувся, але одразу ж його обличчя немов погасло, і він забурмотів швидко і нерозбірливо; це схоже було на марення людини у сні. Так, бурмочучи, він вийшов із будиночка і вернувся до своєї лопати. «Оце артист!» — захоплено подумав Кравцов.
Прийшов Трохим Кузьмич. Не вітаючись, він підсів до столу і поклав перед Кравцовим аркуш паперу.
— Тут уся моя рідня. Вивчіть. Тепер те нове, що ви теж повинні знати. В подяку за послуги «новому порядку» я щойно одержав хлібну посаду. Вже другий тиждень я директор хлібзаводу. Це може згодитись. А зараз нам треба йти на зустріч із гестапівцем. Він уже чекає нас на явочній квартирі. Врахуйте, що мої заслуги як секретного агента гестапо дрібненькі. Я вдаю, ніби в цьому питанні нічого не кумекаю.
— Зрозуміло, — усміхнувся Кравцов.
Трохим Кузьмич і Кравцов вийшли на вулицю і попрямували до центра міста.
— Тримайтесь вільно, — тихо сказав Трохим Кузьмич. — Менше зацікавленості до навколишнього. Адже ви прибули сюди не з Москви і всього цього вже встигли надивитися. Тепер про гестапівця Ціммера, який нас чекає. Чоловік він не дуже розумний, примітивно хитрий, але переконаний, що він знавець Росії. Цю впевненість я в ньому всіляко підігріваю, захоплюючись кожним його бовдурським «відкриттям». Але треба бути завжди насторожі, він дуже підозріливий. Отже, домовлено: я рекомендую вас як сина мого давнього друга, з яким я разом ріс, — учився в школі і втратив його слід десь приблизно в тридцятих роках. Я проситиму гестапівця влаштувати вас на роботу.
— Але він може влаштувати мене директором лазні,— зауважив Кравцов.
— Може. Москва будувалась не відразу.
Кравцов ніби збентежився і замовк.
Вони перетнули прохідний двір і опинились на безлюдній вулиці. Тут вони ввійшли в під'їзд старовинного кам'яного будинку. В коридорі було темно, але Трохим Кузьмич впевнено ступив кілька кроків і двічі уривчасто стукнув у двері.
— Прошу! — почулось із-за дверей.
Простора кімната була обставлена казенно, як номер у дешевому готелі. Кравцов мимоволі усміхнувся, побачивши на стіні темну копію шишкінських ведмежат.
— Російський ліс і російські ведмеді,— старанно вимовляючи слова, сказав гестапівець Ціммер. — Росіянин любить цей рідний пейзаж.
— Еге, звичайно, — квапливо погодився Кравцов, відзначаючи в думці спостережливість німця, від якого не сховалась його легенька посмішка.
Трохим Кузьмич шанобливо привітався з Ціммером і показав на Кравцова.
— Оце і є та людина, про яку вам говорив. Конопльов.
— Ко-но-пльов, — по складах вимовив Ціммер. — Дуже добре! Здрастуйте, пане Конопльов. Давайте всі сядемо.
Кравцов звернув увагу, що сам гестапівець сів спиною до вікна, а їх посадив обличчям до світла і не перестаючи дивився на нього.
— Значить, ви із Смоленська? — спитав Ціммер, видно добре пам'ятаючи те, що сказав йому про Кравцова Трохим Кузьмич.
— Якщо йдеться про моє довоєнне життя — тоді так, із Смоленська. Але як почалася війна, де я тільки не побував!
— А де саме? Назвіть, будь ласка.
— Ну, зразу як утік з тюремного поїзда, — в Дорогобужі, потім у місті Білому, потім у Демидові, а останнім часом у Веліжі. Це звідси вже недалеко.
— Ого! — засміявся Ціммер. — Війна розвиває подорожі.
— Подорожі в пошуках роботи — досить сумна справа, — підкреслено серйозно зауважив Кравцов.
— Так, так, мені Трохим Кузьмич розповідав, — співчутливо сказав гестапівець і, забувши, що на ньому цивільний костюм, зробив жест рукою до правої кишені на грудях, потім переніс руку лівіше і, вийнявши з бокової кишеньки піджака папірець, заглянув у нього. — Ви мали, не знаю, як легше сказати… ну, злочин перед радянським законом. Так принаймні казав мені Трохим Кузьмич.
— Ні, я ніякого злочину не зробив, — сказав Кравцов, вражено дивлячись на Трохима Кузьмича. — Мене засудили неправильно, мені приписали злочин, якого я не робив.
Кравцов помітив, що коли він це говорив, у очах Трохима Кузьмича майнула розгубленість.
— Хіба так можна? — здивовано звів брови гестапівець.
Кравцов поблажливо усміхнувся.
— Ще з незапам'ятних часів живе російська приказка: «Закон, як дишло — куди повернув, туди й вийшло».
— О! Російські приказки дивовижно смішні і точні,— сказав гестапівець. — Але що є дишло?
— Голоблі у возі чи в бричці, куди прив'язують коня.
— Бричка? — Ціммер не знав і цього слова.
— Ну, тарантас чи кабріолет.
— О! Зрозуміло! — розсміявся гестапівець. — Значить, дишло — вийшло?
— Мені це дишло коштувало року волі,— похмуро зауважив Кравцов.
— Сім'я у вас є?
— Нема. Була дружина, але коли мене посадили за грати, вона швидко втішилася з іншим.
— О, жінки, жінки!.. — зітхнув гестапівець. — Я, коли вивчав Росію раніше, ще по книгах, я дуже був схвильований історією дружин ворогів царя, які мали назву декабристи. Цар заслав їх до Сибіру, і їхні дружини добровільно поїхали теж. І я думав, що російські жінки — це щось особливе і небувале, а виявляється, ні. Жінки — скрізь жінки.
— Так, добра від них не жди, — охоче підтвердив Кравцов.
Гестапівець подумав, дивлячись на Кравцова, і запитав:
— Ви хочете мати роботу?
— Так, мандрувати мені набридло.
— І співробітничати з нами?
— Природно.
— Але щиро чи з необхідності?
— В моїй щирості можете не сумніватися, всяка робота буде виконана чесно і добре.
— Вас у цьому місті знають?
— Звідки? Я весь час працював, учився і потім жив у Москві. Тільки наприкінці тридцять дев'ятого року переїхав до Смоленська і незабаром попав у тюрму.
— Це добре, — неуважно промовив Ціммер.
— Кому добре, а мені не зовсім, — посміхнувся Кравцов.
— Я думаю добре, якщо вас тут не знають, — промовив гестапівець. — А в Москві ви працювали?
— Ти скажи про свою освіту, — порадив Трохим Кузьмич.
— Яке це має значення!
— Чому? Освіта — це дуже важливо, — підхопив Ціммер.
— Я маю юридичну освіту.
— Он як! — здивувався гестапівець. — Радянський торговець повинен бути юристом?
— Та ні,— роздратовано сказав Кравцов. — За освітою я повинен був працювати слідчим у прокуратурі, міг стати суддею або адвокатом, але було декілька «але». По-перше, я був безпартійний. По-друге, в інституті мені дали характеристику, що я політично невитриманий і допускав антимарксистські висловлювання про переваги буржуазного законодавства. — Кравцов усміхнувся. — Може, вам буде цікаво почути, що антимарксистські висловлювання стосувалися, між іншим, і праць німецького теоретика Зауера?
— О, Зауер! — пожвавився гестапівець. — Я одного разу на іспиті зрізався якраз по його працях. Ха-ха! Виходить, що ми з вами товариші по нещастю!
— Ну от, — вів далі Кравцов, — взагалі до юридичних справ двері мені були зачинені, і тому я пішов у торгівлю.
— Але панове партійні юристи, як видно, знайшли вас і там?
— Виходить, так! І повинен сказати, вони обкрутили мене спритно. В інституті, коли я вчився, великий успіх мала моя іспитова робота на тему «Техніка допиту при цілковитому запереченні провини звинуваченим». Її надрукували на склографі і роздавали студентам. Професор Кисельов згадав мою працю в своїй книзі. Словом, я цю техніку допиту справді знаю. Але так, як вони допитували мене, це межувало з чаклунством. Вони так хитро ставили питання, що хоч би я сказав «так», хоч «ні», все одно виходило, що провину визнаю. Зауер ваш, коли б опинився на моєму місці, сів би за грати ще й як.
— О! Можливо! — гигикнув гестапівець і уривчасто промовив: — Комуністи — небезпечні вороги.
— Треба знати їхні слабкі місця, тоді боротьба з ними буде легша, — недбало кинув Кравцов.
— Головна їх слабкість — неймовірна самовпевненість і нахабство, — різко промовив Ціммер.
— Правильно! — догідливо вигукнув Трохим Кузьмич.
— Але не тільки це, — глибокодумно зауважив Кравцов.
— А що іще? — поцікавився гестапівець.
— Комуністи, як і всі люди, різні. Але одночасно є дещо, що робить їх однаковими і легковразливими. Треба тільки знати, яка партійна біографія стоїть за кожною окремою людиною.
Кравцов бачив, що розмова йде так, як слід; гестапівець по ходу розмови все більше зацікавлюється ним. Кравцов вирішив викинути ще один із заготовлених козирів і завів мову про те, що, за його спостереженнями, при введенні нового порядку на радянській території допускаються тактичні помилки, які викликають зайву озлобленість населення.
Гестапівець слухав його так уважно, що навіть не перебивав запитаннями. Трохим Кузьмич дивився на Кравцова з подивом, якщо не з захопленням. І цей козир подіяв як і слід було. Трохи згодом Кравцов викинув ще один — про не використану німцями можливість привернути до себе симпатії молоді, підлітків і навіть дітвори.
— Старе покоління ви не переробите, — з авторитетною впевненістю сказав Кравцов. — А молоде — це глина. Треба тільки вміти надати їй потрібної форми. З підлітка однаково легко зробити і партизана, і таємного агента гестапо. Він прагне гри зі зброєю, з таємницями та іншими штуками, і поступово його можна втягти в конфлікт із старшим поколінням…
Гестапівець розуміюче кивав головою й думав: «Безсумнівно, цей чоловік — знахідка; все, що він пропонує щодо підлітків, не більше як два тижні тому на нараді її гестапо казав сам Клейнер. Прямо дивно!»
А тим часом нічого дивного в цьому не було. Просто комісар держбезпеки Старков вчасно повідомив Маркова, що, за даними з Берліна, гестапо розробляє спеціальний план використання у своїх цілях радянських дітей. І тепер з поведінки гестапівця Кравцов бачив, що відомості Старкова точні.
— Де б ви хотіли працювати? — запитав Ціммер.
— Де завгодно, — скромно відповів Кравцов. — Аби тільки бути ситим і…—він усміхнувся, — не мандрувати.
— Добре, я подумаю. Прошу вас, ось на цьому аркуші паперу коротко напишіть дані про себе. Основні.
Кравцов заходився писати, а гестапівець відкликав убік Трохима Кузьмича.
— Ви за нього ручаєтесь? — тихо спитав він.
— Бачите, — непевно відповів Трохим Кузьмич, — за його батька я б поручився, а тут уже ви самі дивіться. Але я думаю, він згодиться.
— Де він живе?
— Я влаштував його в одного божевільного садівника.
— Гаразд. Прошу вас бути з ним тут післязавтра о першій годині дня.
Вийшовши на вулицю, Кравцов і Трохим Кузьмич довго йшли мовчки. Потім Трохим Кузьмич сказав:
— Молодець ви, слово честі!
Кравцов усміхнувся.
— Викручуємось, Трохиме Кузьмичу, як можемо.
— Він вашу наживку ковтнув по саме грузило.
— А не перебрав я?
— Думаю, що ні. Я весь час стежив за ним. Порядок.
Через день у призначений час вони знову прийшли на явочну квартиру гестапо. Крім уже знайомого їм гестапівця, на них чекав там сам начальник гестапо оберштурмбанфюрер Клейнер. Очевидно, Ціммер дуже зацікавив його своєю «знахідкою».
Довідавшись, хто цей ставний моложавий гестапівець, Кравцов весь внутрішньо зібрався. З короткої характеристики, яку йому показував Марков, Клейнер був освіченим гестапівцем і зробив блискучу кар'єру у Франції. А до війни працював у німецькому посольстві в Москві.
Вже на початку розмови Кравцов зрозумів, що Клейнер не високо цінить Ціммера, Коли Кравцов на перше запитання Клейнера відповів, що про все це він уже розповідав Ціммеру, начальник гестапо різко сказав:
— Розмови такого типу — це не речі, і передавати їх через треті руки — не найкращий спосіб зберегти їх точність. Отже, скажіть про вашу освіту.
Кравцов слово в слово повторив те, що казав Ціммеру.
— Диплом у вас є?
— Є, але він у Смоленську.
— Ви можете там його одержати?
— Безумовно. Деякі мої документи, в тому числі і диплом, я перед арештом передав хазяйці квартири, в якої жив. Вона нікуди не виїхала і, сподіваюсь, жива.
— Так… — Клейнер помовчав, холодно дивлячись на Кравцова. — Тепер про арешт і суд. Кількома словами: в чому тут справа?
Кравцов розповів.
— Про це в вас є документи?
— Особисто мені ніяких довідок з цього приводу не давали, — сказав Кравцов. — Але в архівах смоленського суду і тюрми, я думаю, ви знайдете все, що вас із цього приводу цікавить. У мене особисто збереглася лише копія касаційної скарги із штампом, що оригінал її прийнятий до розгляду.
Клейнер вислухав це з непроникним виразом обличчя і запитав:
— Ваш злочин мав економічний характер?
— Не було ніякого злочину! — роздратовано відповів Кравцов.
— Трохи докладніше про це, будь ласка, — сухо, але ввічливо попросив Клейнер.
— Я переїхав до Смоленська… — почав Кравцов.
— Звідки? — перебив його Клейнер.
— З Москви.
— Чому?
— В Москві мені не давали працювати за спеціальністю. Останнім часом я на півставки працював юрисконсультом в універмазі, але згодом був позбавлений і цієї роботи.
— За що?
— Я виявив, що все керівництво універмагу краде, і написав про це прокуророві, а звільнили мене, використавши для цього оту саму інститутську характеристику.
— Це у вищій мірі дивно, — зауважив Клейнер.
Кравцов подивився на нього з відвертим співчуттям: мовляв, звідки вам, приїжджим, знати тутешні порядки?
— Ну, ну, далі,— сказав Клейнер.
— Я перебрався до Смоленська, і там мені вдалося влаштуватися завідуючим м'ясним магазином. І знову натрапив на злодіїв. І заступник мій злодій, і бухгалтер, і старший продавець. Але тепер я до прокурора вже не бігав і лише тримався від злодюг якнайдальше. А на їх натяки й пропозиції включитися в їхні чорні справи я ніяк не реагував. Через кілька місяців їх посадили і мене разом з ними. А потім судили. Довести, що я одержував гроші від злодіїв, судді не змогли, але, оскільки директор у принципі відповідає за все, дали мені три роки, по-божому. Ті дістали по сім років. От і все.
— Ви втекли з тюремного поїзда? Скажіть точно день, час і місце, де зазнав бомбардування ваш поїзд.
— Другого липня, близько п'яти ранку, приблизно посередині між станціями Ярцево і Дорогобуж.
Клейнер це записав, подумав і сказав:
— У ваших інтересах зробити таке: з'їздити до Смоленська і привезти свій диплом і всі інші документи.
— А не можна це зробити з вашою допомогою? — попросив Кравцов. — Я дам точну адресу своєї хазяйки, дам до неї записку. Ви зрозумійте мене: кожна поїздка в моєму становищі — справа дуже ризикована. Мене вже хапали не раз. Крім того, навряд чи на моє прохання будуть шукати документи в архівах.
— Подзвоніть у Смоленськ і забезпечте цю операцію з документами, — наказав Клейнер Ціммеру.
— Буде зроблено, — клацнув каблуками гестапівець.
Клейнер повернувся до Кравцова.
— Те, що ви казали моєму співробітникові про залучення підлітків, ви вважаєте справою можливою?
— Цілком, — переконано відповів Кравцов.
Клейнер встав.
— Завтра вранці рівно о дев'ятій будьте у нас в гестапо. Знаєте де?
— Ні.
— Він пояснить вам. — Клейнер кивнув на Ціммера, надів картуза і, недбало піднявши два пальці до козирка, вийшов.
Ціммер прямо-таки не знав, як йому тепер триматися з Кравцовим. Похапцем пояснивши, де міститься гестапо, він дав зрозуміти, що візит закінчено.
Незабаром Марков одержав коротку радіограму від товариша Олексія.
«Кравцов просить, щоб його смоленська хазяйка і тюремний архів були на місці»,
Солдат в окулярах вів Рудіна через усе місто.
Різко похолодало. Темні хмари низько стелилися над містом, здавалося, торкались дахів. На вулицях було похмуро, ніби в передвечірній час; ось-ось мав піти сніг. На солдатові була коротенька легка курточка. Він ішов за Рудіним, засунувши руки в кишені штанів, ліктем притискуючи до боку автомат.
— Швидше йди, швидше! — майже благав він замороженим голосом.
Рудін кілька хвилин ішов швидше, але тут же сповільнював крок: йому треба було встигнути продумати недавню розмову в комендатурі.
Вирішуючи, хто може зацікавитись радянським напівнімцем, майор насамперед згадав, звичайно, гестапо. Небажання Рудіна попасти туди майорові було до вподоби: тут відіграла роль взята до уваги давня ворожість військових до служби безпеки. Але яку адресу обрав майор потім? Куди його ведуть?
— Швидше, швидше! — квапив Рудіна конвоїр.
Вони перейшли якийсь бульвар, повернули за ріг великого будинку і одразу ж опинилися перед шлагбаумом, біля якого стояла будка. Рудін бистрим поглядом окинув вулицю, і серце його радісно забилось. Якщо одержаний у свій час від підпільників опис зони «Сатурн» точний, то будівля попереду і зліва і є приміщення школи, де розташувався «Сатурн». Той самий, до якого Рудін так поривався. Він внутрішньо посміхнувся, згадавши, як Марков сказав йому одного разу: «Розвідник часто потрапляє в неймовірно критичні ситуації і щасливо виходить з них не з примхи випадку, а лише завдяки тому, що він розвідник і весь час працює, маючи певну мету, а ніяка праця марно не пропадає». Це правильно. І коли б зараз його привели не сюди, а зовсім в інше місце, він продовжував би діяти і зробив би все для того, щоб кінець кінцем опинитися саме тут, у «Сатурні».
Рудін прислухався до розмови солдата в окулярах з вартовим, який вийшов з будки. Вони, видно, не могли домовитись. Нарешті вартовий почав вимагати, щоб солдат і чоловік, якого він привів, одійшли назад на десять кроків. Після цього вартовий, мабуть, подзвонив кудись із своєї будки.
Минуло хвилин десять. Солдат в окулярах страшенно лаявся, пританцьовуючи і гріючи руки. З хвіртки в паркані позад будки вийшов офіцер у довгій шинелі з хутряним коміром. Він поговорив з вартовим, потім підійшов до Рудіна й солдата в окулярах.
Солдат доповів, що він супроводить людину, яку йому доручили сюди доставити за домовленістю майора Оренкліхера і підполковника Грейса.
Офіцер ковзнув поглядом по Рудіну і, нічого не сказавши, пішов і зник у хвіртці. Минуло ще хвилин з десять. Почав сипати рідкий колючий сніжок. Солдат в окулярах пробурмотів:
— Усі корчать із себе начальників, хай їм чорт!
— Що б не було, погано завжди солдатові,— посміхнувся Рудін.
— Німецькому солдатові завжди добре! — сердито і завчено випалив солдат.
Із хвіртки в паркані вийшло двоє солдатів з автоматами і за ними офіцер у довгій шинелі. Офіцер показав солдатам на Рудіна і відчеканив:
— Другий блок, кімната вісім, підполковник Грейс.
Солдати стояли з обох боків Рудіна, і один з них зробив рух автоматом, що замінював наказ: «Пішли!».
Солдати підвели його до невеликого двоповерхового будинку, що стояв поряд, із школою. Один лишився біля входу, другий пройшов з Рудіним всередину будинку. У вестибюлі їх уже чекав молодик у цивільному. Він кивнув солдатові, і той завмер у дверях. Чоловік жестом запросив Рудіна йти за ним. Вони піднялися на другий поверх і завернули праворуч по коридору. Біля других дверей молодик зупинився.
— Вам сюди, — він відчинив перед Рудіним двері. Рудін увійшов до невеликого кабінету.
В цей час німець, що сидів за столом, роздратовано говорив по телефону. Побачивши Рудіна на порозі, він крикнув у трубку: «Подзвоню пізніше!» — і недбало запитав по-російськи:
— Ну що там у вас?
— Я думав… Це довго розповідати, пане начальник… — усім своїм виглядом і тоном Рудін немов пробачався за те, що змушений відривати час у заклопотаного далеко важливішими справами начальника.
— Я щось не второпаю: ви і партизан, і водночас німець, до того ж німець радянський? Що це за ребус?
— Так, я за національністю німець, але виріс у Радянському Союзі, в республіці німців Поволжя, а потім був мобілізований у партизани. Тепер здався в полон.
— Так. Чого ж ви хочете?
— Я хочу співробітничати з Німеччиною, — відповів Рудін.
Підполковник Грейс на мить задумався, потім нахилився до якогось апарата на столі і тихо сказав:
— Попросіть до мене Андросова. Зараз же.
Серце в Рудіна застукотіло так швидко, що він злякався…
Ну, от і настав вирішальний момент. Робота не пропала марно, зараз він побачить Андросова — першу свою ціль.
Рудін стояв серед кімнати, коли ззаду з легким шумом відчинились і зачинились двері.
— Ви мене викликали? — запитав спокійний і якийсь безбарвний голос.
Андросов пройшов повз Рудіна до столу полковника. Рудін бачив його спину, широко розгорнуті плечі. На ньому був кітель німецького офіцера, але без знаків розрізнення, штани заправлені в чоботи, начищені до лакового блиску.
— Цього чоловіка нам прислав з військової комендатури мій друг майор Оренкліхер, — порпаючись у паперах, недбало сказав Грейс. — Займіться ним.
— Є які-небудь ваші рекомендації? — запитав Андросов.
— Ні, ні, все вирішуйте самі і потім мені доповісте.
Андросов повернувся до Рудіна, зміряв його поглядом і, вже проходячи повз нього, сказав:
— Ходімо.
Перше враження про Андросова було майже невловиме. Запам'ятались тільки його очі — уважні, чіпкі. В просторому кабінеті, куди вони прийшли, незважаючи на день, горіло світло, а вікна були зашторені.
— Сідайте, — Андросов показав Рудіну на стілець біля стола. Потім він, може, цілу хвилину пильно дивився на Рудіна, а той на нього, вичікувально і покірно.
Андросов підсунув до себе аркуш паперу, поклав на нього олівець.
— Розкажіть, як ви опинились у військовій комендатурі.
— Я прийшов туди добровільно!
— Ви місцевий житель?
— Ні,— посміхнувся Рудін. — Вам, напевне, доведеться вислухати досить довгу історію…
— Відповідайте на запитання, — сухо відповів Андросов. — Прізвище, ім'я, по батькові і основні анкетні дані. Прошу! — Він взяв олівець.
— Крамер Михайло Євгенович.
— Національність?
— Німець, вірніше — по батькові німець. Мати росіянка. Рік народження тисяча дев'ятсот одинадцятий, місце — місто Енгельс, колишня республіка німців Поволжя. Безпартійний, освіта вища — енергетик, працював у Москві. В липні цього року мобілізований у партизани як знавець німецької мови. Кілька днів тому в бою біля села Нікольського здався в полон.
Андросов мовчав, а Рудін дивився на нього спокійно і вичікувально. В очах Андросова він не бачив ні цікавості, ні віри, ні недовір'я — нічого.
— Значить, ви здалися в полон, а потім вільно прибули на прийом у військову комендатуру? Не здається вам це дивним? — запитав Андросов.
— У такій послідовності це виглядає, звичайно, дивно, — погодився Рудін. — Але ви не знаєте, що сталося між тим, як я здався в полон і прийшов у комендатуру.
— Вас передумали брати в полон, — без тіні посмішки сказав Андросов.
— Ні, мене взяли. Але замість того, щоб прислухатися до моєї пропозиції про співробітництво, мене відправили в табір військовополонених. Мало того, це трапилося тієї ночі, коли табір перебазували в тил. Ніхто зі мною не поговорив, мене одразу запхнули в ешелон, а я з нього втік — вистрибнув з вагона на ходу, вернувся сюди і прийшов до військової комендатури. Все це вам неважко перевірити. Я був у останньому вагоні ешелону, мої папери залишилися, очевидно, в солдата, що супроводив цей вагон.
Андросов почекав і спитав іронічно:
— Отже, ви вискочили з поїзда спеціально для того, щоб запропонувати ваші послуги нам саме в цьому місті і ні в якому іншому?
— Так, — почулася тверда відповідь Рудіна.
Андросов зробив на аркуші паперу помітку «Перевірити втечу» і запитав:
— А чому ви не подумали, що в глибокому тилу, куди йшов ешелон, у спокійнішій обстановці, ніж тут, німецьке начальство розібралося б у вашій історії далеко краще?
— Навпаки! — палко заперечив Рудін і виклав уже відоме нам пояснення: здавшись у полон, він вважав, що всі наступні пояснення німецькому начальству повинні відбуватись в умовах, коли цьому начальству буде найлегше перевірити кожне його слово.
Рудін бачив, що Андросов це його пояснення прийняв. У розмові настала пауза. Андросов зробив помітку: «Перевірити здачу в полон», кинув на стіл олівець, обіперся ліктем об стіл і, дивлячись у вічі Рудіну, запитав:
— Що змусило вас здатися в полон?
Рудін витяг із-за підкладки пом'ятий конверт з батьковим листом і подав його Андросову.
— Ось вам причина номер один.
Рудін бачив, як Андросов професіональним поглядом що називається обмацав конверт і лист.
— На першій сторінці неістотне, — пояснив Рудін. — Звичайні старечі нарікання. Читайте на звороті, в кінці.
Але Андросов прочитав усього листа. Прочитав і поклав біля себе. Він мовчав досить довго, потім запитав:
— Отже, в вас прокинулась кров, заговорила, закричала, і ви на її поклик пішли витворяти неймовірне? — Андросов серйозно, навіть сумно посміхнувся і сказав: — Перестаньте, це несерйозно. Кажіть правду, це для вас в усіх відношеннях буде краще.
Рудін знизав плечима, помовчав, потім раптом розуміюче глянув на Андросова і поквапливо заговорив:
— Пробачте мені, будь ласка, я не подумав…
Андросов здивовано витріщився на нього.
— Про що?
— Може, вам неприємне нагадування про голос крові! Пробачте ради бога.
— Та ви що, збожеволіли? Що ви мелете? — майже до крику підвищив голос Андросов. Але негайно взяв себе в руки і недбало запитав: — Отже, ви наполягаєте на версії про голос крові і більше ніяких мотивів свого вчинку назвати не можете?
— Все інше — ще більше суб'єктивне, — пригнічено промовив Рудін.
— А все ж таки що? — наполягав Андросов.
— Незгоди з командуванням загону.
— Конкретно, будь ласка. Характер незгод. Політичний? Особистий?
Рудін здивовано глянув на Андросова.
— Та що ви, справді! Я ж був рядовим бійцем, та ще й перекладачем без роботи, оскільки полонених у нас не було. Просто в загоні мене чомусь не злюбили, дали мені прізвисько Напівфріц. Словом, несправедливі хамлюги, і все… — Рудін будив у Андросова спогади про його власні неприємності в Ризі, пережиті ним.
— Який загін? Де його база? — Андросов почав міняти тему.
— Ліговинські болота.
— Ліговинські? — здивувався Андросов і, діставши на столі якісь папери, почав їх розглядати. — Ви кажете правду?
— Тільки правду. На ваших картах показано, що ці болота непрохідні. Але це не так. У центрі болота є острів і до нього безпечні стежки.
Андросов здивовано глянув на Рудіна.
— Скільки чоловік у загоні?
— Близько двохсот. Більша частина — місцеві, а решта закинуті, як і я, з Москви.
— Командир місцевий?
— Так.
— Прізвище?
— Я знаю лише його партизанське ім'я — дядько Микола.
— Ким він був до війни?
— Судячи з усього, партійний діяч. Причому з тих, хто впевнений, що кожне його слово — це іскра геніальному розуму. Його улюблений вислів: «Фріц сам лізе в петлю, наше діло підштовхнути його в спину». І цей глибокодумний висновок він зробив, сидячи в болотній землянці.
Андросов знизав плечима.
— Те ж саме, тільки трохи іншими словами, твердить московське радіо.
— Ну що ви! — не погодився Рудін. — Якщо вже говорити про офіціальну пропаганду, то вона і в Москві, і в Берліні грішить тільки одним: біжить трохи попереду подій і намагається бажане видавати за дійсне. Я через це немало пережив.
— А ви тут при чому? — мляво поцікавився Андросов, очевидно думаючи про щось інше.
— Я ж вирішив здатися в полон давно. Але я вважав, що мені тут не повірять, якщо я з'явлюсь, коли в німецької армії самі безперечні успіхи.
— Тепер, значить, вони вже не безперечні? Так зволите вас розуміти?
Рудін мовчав, тільки поглядом питав, чи можна сказати все відверто.
— Ну, ну, а що ж тепер? — холодно запитав Андросов.
— Тепер обстановка на війні змінилась, — тихо промовив Рудін.
— Це цікаво. Що ви маєте на увазі? — все так само безпристрасно запитав Андросов. Але Рудін побачив за цим непідробну зацікавленість: звичайно ж йому цікаво довідатися, що думають про хід війни з того боку.
— Я маю на увазі ясний для всіх факт — блискавичної війни в німців не вийшло, — спокійно заговорив Рудін. — Радянська Армія приведена в порядок і чинить щораз стійкіший опір. А німецькі війська здобули неймовірно довгі комунікації, які систематично порушують партизани; по них зовсім нелегко… нормально живити, які б то не було великі операції…
Рудін говорив не поспішаючи, ніби роздумував уголос, але з великою переконаністю. Вираз обличчя Андросова ставав щораз замкнутішим, а погляд — відсутнім. Він немов звіряв те, що зараз чув, із власними думками.
— Настає, вірніше — вже настала зима, — вів далі Рудін. — Німецька армія до неї не підготовлена, і це стане її трагедією. Тим часом радянське командування навіть партизанів забезпечує кожухами і валянками. Це дуже важливо. Але справа не тільки в одязі. Німецька техніка захлинулася ще в осінній грязюці. Що з нею буде, коли почнуться снігові заметілі? Словом, тепер не можна мене запідозрити в тому, що я здався в полон, щоб примазатися до святкового пирога. Нелегкої боротьби вистачить і для мене. Ви мене розумієте?
Запитання Рудіна застало Андросова зненацька. Сказати, що він розуміє Рудіна, означало б погодитися із його оцінкою стану справ на фронті. Виграючи час для обдумування відповіді, віл не кваплячись розім'яв і закурив цигарку.
— Дилеантський погляд на таку подію, як війна, насамперед суб'єктивний. Треба вміти бачити далі свого носа.
— Звичайно, я знаю далеко не все, — покірно прийняв звинувачення Рудін. — Але якщо говорити про майбутнє війни, враховуючи лише те, що відомо всім, нас із вами теж не чекають легко здійснимі надії. Я маю на увазі простий арифметичний підрахунок усіх і всяких резервів Німеччини, з одного боку, і Росії з її могутніми союзниками — з другого.
— Союзники Росії — блеф, — вставив Андросов.
Рудін усміхнувся.
— Ось вам типовий приклад, коли німецька пропаганда бажане видає за реальність. Ні, ні, ми з вами повинні приготуватися до важкої і затяжної боротьби.
Андросов промовчав, і це, як ніщо інше, сказало Рудіну, що ініціативу розмови він уже взяв до своїх рук. Треба вести далі атаку.
Рудін тихо і співчутливо спитав:
— Вам не буває страшно від думки, що ви…
— Ви забули! — крикнув Андросов. — Ви забули, де ви перебуваєте!
— Я не забув, я просто не знаю, де я перебуваю, — лагідно усміхнувся Рудін. — Я відерто розмовляю із своїм земляком, з яким у мене загалом однаково тривожне становище. Чому б нам не порадитися, не поговорити щиро? Потім ви можете здати мене в гестапо. Вам боятися нічого. А гримати не варто. Мене ваш крик не злякав, а корисній для нас обох розмові він лише пошкодить. Я розумію, що вам у вищій мірі наплювати на мої сумніви і на мене. Але не спішіть плювати, Андросов, я ще можу вам пригодитися…
Рудін бачив, що Андросов збентежений, він уже, видно, відчув, що перед ним не просто черговий полонений із тих, що низкою пройшли через його руки раніше.
Так, Андросов був збентежений, а головне, в нього було відчуття, що він не владний над цією людиною, яка сидить перед ним. Чуття підказувало йому, що ця розмова криє для нього небезпеку і ще щось. Він весь внутрішньо тремтів від напруження, від бажання приховати це тремтіння. Але він ніколи не був боягузом і тому зараз вирішив піти назустріч небезпеці.
— Скажіть прямо, чого ви хочете? — запитав Андросов. — У мене таке враження, що ви ходите кругом та навколо, а головного не кажете, у мене ж час обмежений.
.— Мені хотілося б вернутися трохи назад, — посміхнувшись, заговорив Рудін. — Ви глузливо сприйняли моє посилання на голос крові. Ну, а що керувало вами, коли ви пішли працювати до німців?
— Це що, допит? — запитав Андросов.
— Та ні,— скривився Рудін. — Допитуєте ви. Я ж тільки намагаюсь розібратися в дуже складному для мене моменті власного життя. Мені здається, що і ви, і я не з тих примітивних людей, які легко міняють форму і переконання і для яких, де добре годують, там і рай. Допустіть все ж таки, що мене покликав голос крові, і скажіть, що привело сюди вас.
— Ваше — ваше, а моє — моє,— швидко сказав Андросов.
— Але все ж таки що воно — це ваше? Може, образа?
— Що? — насторожився Андросов.
— Ну, скажімо, несправедливість, коли-небудь виявлена до вас? Хіба в нас не було так: людина робить невеличку помилку, а з нею під гарячу руку розправляються, як із злочинцем? Або ще й гірше: людина й не зробила помилки, а її звинувачують, не беручи на себе клопоту розібратися в суті справи? Після цього людині важко вірити в об'єктивність. Можна, звичайно, але важко.
— Ви думаєте, що все ж таки можна? — усміхнувся Андросов.
Рудін затамував подих, Андросов ішов у підготовлене русло розмови.
— Звичайно, можна, — сказав Рудін переконано. — Для цього необхідно лише одно: коли над вами чинять несправедливість, ясно усвідомлювати, що на людях, які її роблять, суспільство не закінчується, а якщо ви комуніст — розуміти, що навіть загальні збори партійної організації — це ще не партія.
Андросов сидів мовчки, плечі його опустилися, він не дивився на Рудіна.
— А що, коли я скажу вам, що підполковник Маслов і тоді і досі вважає, що з вами вчинили несправедливо? — запитав Рудін і помітив, як, почувши прізвище підполковника Маслова, Андросов здригнувся, але продовжував так, ніби нічого й не сталося: — Більше того, підполковник Маслов був тоді і досі переконаний, що в зникненні секретного документа ви винуваті менше від усіх тих, хто мав доступ до того документа. Я кажу — досі, бо я повинен попередити, що підполковник Маслов ще не знає, чим ви займаєтесь тепер. Він знає, що ви були відчислені в резерв і, за неперевіреними чутками, захворіли. Він якраз збирався викликати вас у вашій справі, а йому доповіли, що ви хворі, А потім — війна.
Тепер Андросов уже й не намагався приховувати, як він вражений почутим. На лобі в нього виступили краплини поту.
— Тепер я розумію, хто ви, — весь обм'якнувши, тихо промовив він.
— Тим краще, — підхопив Рудін. — Ви повинні зрозуміти й інше: якого великого значення надають нашій з вами зустрічі. Заради неї було вирішено ризикувати моїм життям. А втім, щоб ви не припустилися помилки, уточнюю: мета цієї нашої зустрічі не врятування грішника Андросова, а дещо, як ви догадуєтесь, далеко більше.
— Я все розумію, — глухо і якось розгублено промовив Андросов.
Ця його раптова розгубленість стривожила Рудіна. Очевидно, саме зараз Андросов вирішив, як йому діяти. Саме в цю напружену до краю хвилину двері розчинились і до кабінету ввійшов високий підполковник.
— Ви тут, виявляється? — сказав він роздратовано. — Чому ви не відповідаєте по телефону?
Схопившись при його появі, Андросов глянув тепер на вмонтований у столі щиток.
— Ось у чім річ: мабуть, я ненароком зачепив ручку перемикання…
Рудін прекрасно бачив, як кілька хвилин тому Андросов цілком свідомо перевів цю ручку в верхнє положення. Рудін навіть подумав тоді, чи не ввімкнув він, бува, звукозапис або чи не кличе кого на підмогу. Виявляється, Андросов просто відключив телефон, щоб дзвінки не перешкодили їхній розмові.
— Хто це? — спитав підполковник, дивлячись на Рудіна.
— Полонений, переданий нам військовою комендатурою, — недбало відповів Андросов.
— Коли докінчите з ним, зайдете до мене.
— Слухаю.
Підполковник вийшов. Андросов глянув на Рудіна і відвернувся.
— Я боявся, — сказав Рудін, — . що ви виявите хвилинну слабодухість і на цьому наша дуже важлива розмова обірветься.
— Я можу це зробити на п'ять хвилин пізніше, — понуро сказав Андросов.
— Наскільки я розумію, це був підполковник Мюллер?
— Звідки ви це знаєте? — здивувався Андросов.
Рудін розсміявся.
— Всі варті уваги жителі «Сатурна» нам відомі. Андросов схилився над столом і опустив голову.
— Я прекрасно розумію вас, Андросов, — співчутливо почав Рудін. — Я вірю, що вам нелегко було вирішити йти на службу до німців. Нелегко вам і тепер прийняти нове рішення. Але тоді ви були підвладні випадковим обставинам, які штовхали вас у спину, і вибору у вас, об'єктивно кажучи, не було, бо далеко не кожен у тому вашому становищі міг би знайти в собі сили і не зігнутися від ударів. Але тепер перед вами ясний вибір: або і далі йти по цьому шляху, добре знаючи, що попереду вас чекає безодня, або зробити все, щоб спокутувати свою провину перед Батьківщиною і своїм народом і заслужити право на майбутнє. Рішення повинно бути прийняте зараз же. Я особисто готовий на все. Але моя смерть вас не врятує.
Рудін замовк, дивлячись на Андросова, який і досі сидів з низько похиленою головою. Після дуже довгої паузи, яка здалася Рудіну нескінченною, Андросов запитав, не підводячи голови:
— Як це буде виглядати практично? Що я повинен робити?
— Зробити все, щоб влаштувати мене сюди, в «Сатурн». Ми будемо разом з вами працювати на благо своєї Радянської Батьківщини.
Після цього Андросов довго сидів, не підводячи голови. Обличчя його стало біле як папір. Потім він випростався, глянув на Рудіна і рішуче сказав:
— Я згодний.
— Я щиро радий за вас, Андросов! Щиро.
Рука в Андросова була холодна, як у мерця.
— Я не знаю, — сказав він, безпорадно посміхнувшись, — що мені тепер з вами робити.
— Відправте мене туди, куди ви відправляєте всіх полонених, які проходять через ваші руки і про яких у вас склалася думка, що вони можуть згодитися. Потім займіться перевіркою моєї версії. Все, що стосується того, як я здався в полон у Нікольську та втік з поїзда, підтвердиться на сто процентів. Потім ви доповісте про мене начальству. Покажете їм лист мого батька, але скажете, що його знайшли в мене при обшуку. А домовитися про дальшу нашу роботу ми ще встигнемо…
Андросов кивнув головою і натиснув кнопку дзвінка.
Хуртовина, як почалася того вечора, коли Рудіна було доставлено в «Сатурн», так і не переставала вже п'яту добу. До міста ввійшла і міцно оселилася в ньому зима у всій своїй незайманій і чистій красі.
Прокинувшись вранці в арештному приміщенні «Сатурна», Рудін через вікно, майже доверху забите дошками, побачив ріг даху з навіяною на ньому косою кучугурою, побачив осатанілу хурделицю і несподівано для себе тихо розсміявся: от і зима прийшла; все йде своєю чергою, як і слід.
За минулі чотири дні його двічі викликали на допит. Перший раз, крім Андросова, на допиті був присутній невідомий Рудіну сивоголовий майор, який весь час мовчав, не зводячи очей з Рудіна. Андросов тьмяним своїм голосом повідомив, що одержав підтвердження зізнань Рудіна, і поставив кілька суто формальних запитань: рік і місце народження, хто батько, хто мати, де вони зараз. Рудін зрозумів, що його викликали тільки показати майорові, який сидів на дивані.
Вдруге Рудіна відвели до Андросова вчора — він заповнив допитний лист і написав зобов'язання «чесно і сумлінно виконувати накази військової розвідки Німеччини».
Прочитавши написане Рудіним зобов'язання, Андросов поклав його в стіл і з ледве помітною усмішкою сказав:
— Тепер і ви в моїх руках.
Рудін здивовано звів брови.
— Чому я? Адже ви, Андросов, не в мене в руках. Ви в руках своїх власних.
Андросов повідомив Рудіну, що в найближчі дні з ним буде говорить хтось із великого начальства.
— Будьте обережні, тут працюють не дурні,— тихо сказав він. — Поки що все йде нормально. На особистого референта начальника «Сатурна» Зомбаха, який був тут минулого разу, ви справили хороше враження…
Зима аж ніяк не радувала полковника Зомбаха. Якщо до цього зимові холоди були для нього не більше, ніж один із аргументів у розмовах про становище і перспективи центрального фронту, то тепер зима стала і його особистим побутом. У перший же зимовий день він, поки дійшов від квартири до «Сатурна», набрав повні черевики снігу. Довелося в кабінеті перезуватися, посилати додому солдата по сухі шкарпетки. І він наказав щоранку розчищати всю вулицю, на якій містився «Сатурн» і жилі будинки його співробітників. Учора Зомбах хотів з'їздити в Оршу, де після наради, яку проводив начальник штабу, ще лишався командуючий 4-ю армією фельдмаршал фон Клюге, про якого говорили, що «ключі від Москви у нього в кишені». Шофер сказав, що на легковому мерседесі до Орші не проїдеш, усю дорогу занесло, потрібні ланцюги для коліс, а їх і досі не прислали. Комендант «Сатурна» порадив скористатися гусеничним тягачем. Зомбах відмовився: йому все ж здалося принизливим прибути до фельдмаршала Клюге на тягачі. На щастя, сьогодні з'ясувалося, що Клюге сам приїхав сюди перевірити один із своїх штабів. Зомбах подзвонив йому і попросив приділити тридцять хвилин у дуже важливому питанні. У відповідь він почув:
— Дуже радий буду бачити вас, полковнику, зараз же…
Поклавши трубку, Зомбах довго думав, чим пояснити таку поспішну люб'язність Клюге. Вже під'їжджаючи до особняка, в якому зупинився фельдмаршал, Зомбах не переставав думати про це, але ніякого пояснення так і не знайшов.
Біля особняка стояло кілька легкових машин. У вестибюлі юрмились офіцери різних рангів. Черговий провів Зомбаха до ад'ютанта Клюге. Той, почувши, з ким має справу, зразу ж пройшов за масивні двері. Через якусь хвилину він вернувся і, виструнчившись перед Зомбахом, сказав:
— Командуючий просить вибачення, він прийме вас через три хвилини.
Через дві хвилини з кабінету Клюге вийшло кілька офіцерів. Виходячи, вони з цікавістю поглядали на Зомбаха. Мабуть, їм хотілося знати, через кого це командуючий так спішно усіх їх випровадив.
Клюге вийшов назустріч Зомбаху з простягнутою рукою.
— Добрий день, полковнику. Радий вас бачити, сідайте. Ось сигари, сигарети.
— Дякую, — Зомбах видавив на своєму кам'яному обличчі посмішку. — Я запланував собі довге життя і не курю.
— А я плюнув на все і димлю, наче фабрика, — розсміявся Клюге. — Один мій полковник підкинув мені заспокійливу формулу. Він сказав: на війні, якщо не курити, то треба пити. А я якраз із ваших же міркувань не п'ю. — Клюге подивився на годинник. — Я слухаю вас, полковнику.
— У нас стався конфлікт з тутешнім начальством СД, — почав Зомбах. — Раптово, не попередивши нас, вони ліквідували розташований за п'ять кілометрів звідси табір військовополонених, з якого ми набирали необхідні нам кадри.
— Що значить ліквідували? — запитав Клюге.
— Просто повантажили всіх полонених в ешелон і вивезли кудись на захід.
Клюге невдоволено сказав:
— Чортзна-що! Ми своїх поранених не можемо вчасно вивезти… — Він повернувся до столика з телефонами і схопив одну з трубок. — Полковник Гашке? Це — Клюге. Чому ліквідували місцевий табір військовополонених? Так… Так… добре. Мій штаб ви про це інформували?… Так… добре, спасибі.— Він поклав трубку і повернувся до Зомбаха. — Табір, виявляється, не ліквідували, звідси тільки вивезли контингент, щоб мати можливість на цьому місці збудувати зимові бараки. Будівництво закінчиться через місяць, і табір знову буде наповнений. Вас це влаштовує?
— Але нам уже тепер необхідне безперервне надходження полонених.
— А табір під Гомелем? Це ж зовсім недалеко.
— Але й не близько… — заперечив Зомбах. — Коли табір близько, ми маємо можливість вести там щоденні дуже важливі для нас спостереження над полоненими. А поїздки до Гомеля можуть просто зриватися через ті самі снігові замети, через які я не зміг учора приїхати до вас в Оршу.
Клюге подивився в вікно, за яким лютувала хуртовина, і зітхнув.
— Так, росіяни цілком можуть назвати зиму другим фронтом.
— Невже вона так ускладнила наші дії? — обережно спитав Зомбах.
— Дуже, — довірливо, наче доброму другові, сказав Клюге. — Страждають від неї і техніка і особливо люди. За останні два дні ми маємо сотні обморожених солдатів.
— Значить, це факт? — запитав Зомбах. — А я піддав сумніву донесення свого агента.
— Даремно. Це в Берліні повинні знати.
— Але ставка, напевно, знає все, — заперечив Зомбах, уже починаючи догадуватись про причини поспішної люб'язності фельдмаршала. — Адже ви із ставкою зв'язані щоденно.
— Зв'язаний-то зв'язаний, але в нас нема звички доповідати ставці про отакі неприємні речі, тим більше, якщо вони не мають прямого відношення до ходу воєнних дій, — облишивши свій довірливий тон, роздратовано сказав Клюге і додав поспішно: — Але якщо й ви теж будете мовчати про сумніви, це буде схоже на змову брехунів.
Тепер Зомбах остаточно зрозумів, чому Клюге так захотів його побачити: вирішив з'ясувати, чи доносить фюреру розвідка про те, чого сам він повідомляти не наважується.
— Про труднощі під час осіннього бездоріжжя ми повідомляли регулярно, — сказав Зомбах, вирішивши трохи заспокоїти і підбадьорити Клюге.
— Можу вам за це лише подякувати. До речі, чи цілком точні ваші дані про те, що росіяни підтягують до нашого району свіжі і досить великі резерви.
— Цілком. Дані перевірені і підтверджені кількома нашими агентурними точками.
— Фюрер про це теж знає?
— Звичайно. Наші дані вже фігурують у матеріалах головної ставки.
— О, це нічого не значить, — махнув рукою Клюге. — Матеріали ставки могли пройти і обминувши фюрера. А зараз, як ніколи, фюреру потрібна абсолютно точна і регулярна інформація про наш фронт. Вам, мабуть, відомо, полковнику, що недавно я був у конфлікті з фельдмаршалом Боком з приводу тактичної мети групи «Центр». Я дотримувався початкових планів фюрера, щоб наші армії зупинились на річці Десні, а вихід на Москву здійснювати з півдня. Але потім перемогла позиція Браухича, і війська «Центр» атакують Москву. Браухич схилив до цього рішення і фюрера. А для нас, солдатів, наказ є наказ — ми, не рахуючись ні з чим, рвемося вперед. Не рахуємось ми і з повідомленнями про те, що росіяни підтягують резерви.
— Але ж і для росіян, — сказав Зомбах, — контрнаступ утруднений тими ж зимовими умовами.
— Ви так думаєте? — з іронією запитав Клюге. — У росіян є дуже точна приказка: дома і стіни допомагають. А ми тут в гостях, полковнику. Ви бува не читали мемуари наполеонівського генерала Коленкура? Обов'язково прочитайте… — Клюге кивнув головою через плече, запитав: — Ваші агенти… там… не проґавлять моменту, коли готовність росіян до контрудару стане цілком реальною?
— Не повинні. У прифронтовій смузі з того боку в нас більше десятка добрячих агентів.
— Я іноді думаю про цих ваших людей. Сміливий народ. І я чув, усі вони росіяни? Це правда?
— Так. Майже всі.
— Таємнича нація, слово честі, таємнича!
— Чому? — запитав Зомбах. — Люди, схильні і навіть закохані в ризиковану професію розвідника, є в кожній нації. І ми їх добре готуємо, надійно споряджаємо, ми багато платимо тим, хто добре працює. Ви пригадуєте наші зведення по району Гжатськ — Вязьма?
— Аякже! Аякже! — ожив Клюге. — Це була дуже цінна інформація, вона дала мені можливість вивільнити з бою і перекинути в інше місце три дивізії. І силами однієї дивізії я зробив те, на що збирався кинути майже всю армію. Це був приклад блискучого контакту армії і її розвідки; користуюсь нагодою подякувати вам за це.
— За цей епізод ставка нагородила наших людей орденами, — сказав Зомбах.
— Заслужено, заслужено, полковнику! — швидко промовив Клюге і знову замислився.
— Прагнення до такого контакту повинно бути постійним і взаємним, — сказав Зомбах. — Дуже прикро, коли стикаєшся з нерозумінням і неповагою до наших завдань.
— Що я можу зробити для вас? — Клюге підсунув до себе великий блокнот.
— Чи ви не можете віддати наказ, щоб поки тутешній табір буде побудований і заповнений, ми одержували полонених безпосередньо з військ? Ми будемо робити відбір, а решту пересилатимемо в найближчі табори.
Клюге розгонисто записав щось у блокноті.
— Добре, це буде зроблено. Ви маєте рацію, армія повинна вам допомагати краще, але й ви армії теж.
— Ми робимо все, що від нас залежить, — з гідністю відповів Зомбах. — Менше ніж за півроку створити в тилу ворога широку агентурну сітку було справою нелегкою.
Зомбах і справді був задоволений виконаною «Сатурном» роботою. Він був певен, що, коли б не повсякчасні інтриги служби безпеки та ще холодок у взаєминах з армійською верхівкою, справу можна було б розвернути ще краще. Щодо цього Зомбах покладав великі надії на цю розмову з фельдмаршалом Клюге.
— Ви зазнаєте великих втрат? — запитав Клюге.
— Значні втрати для нашої роботи природні. Головним чином це буває при переході через фронт. Ось і тут, дозволю собі зауважити, допомога нам від армії могла б бути значно кращою.
— Як же ми можемо допомогти? — запитав Клюге.
— В даний час при переході фронту наші люди можуть розраховувати лише на те, що свої не вистрелять їм у спину. Але траплялося й таке.
— Не може бути! Де, коли?
— У вересні на ділянці сто дев'ятої дивізії. Командир дивізії на наше прохання нібито дав відповідний наказ, але, наказ чомусь не дійшов до флангів дивізії, і ми втратили двох цінних, добре підготовлених агентів. Їх застрелили наші солдати.
— Чому про цей випадок не доповіли мені?
— Шифровку вам було послано.
— Я це розслідую. — Клюге зробив запис у блокноті і, відкинувши олівця, сказав: — У свою чергу прохання до вас: будьте до кінця чесні у зведеннях, які досягають стола фюрера. Ви розумієте мене?
— Цілком.
— Армія не забуде цієї вашої допомоги їй. — Клюге встав. — Я буду подзвонювати вам, а ви дзвоніть мені, не соромтесь, я хочу мати з вами, полковнику, справжній діловий контакт. — Клюге подав руку. — До побачення, полковнику, бажаю успіху.
— Взаємно.
Зомбах повернувся в «Сатурн» у хорошому настрої. Розмова з Клюге вийшла цікавою і досить підбадьорливою. Зима — все ж небезпека побіжна: армія з нею справиться. Треба негайно повідомити про цю розмову Канаріса, підкресливши прохання Клюге щодо чесного інформування фюрера.
Зомбах зайшов до кабінету свого заступника Мюллера і розповів йому про зустріч з Клюге. Він розповів усе, крім того, що збирається підкреслити в донесенні Канарісу.
— Коли їм непереливки, вони згадують про розвідку, — вколов Мюллер. — Здається, ще старий Микола сказав, що армія любить ділитися з розвідкою лише поразками.
— Непогано сказано, — посміхнувся Зомбах. — Що нового?
Мюллер розкрив папку, що лежала перед ним, і взяв з неї два оранжевих аркуші, на яких друкувалися розшифровані донесення агентів.
— Два цікавих донесення, — сказав він. — Агент «Іван» повідомляє, що за минулу добу з Сибіру до Москви пройшло тринадцять ешелонів, тобто на два ешелони більше, ніж учора, і на п'ять більше, піж позавчора. Друге — від точки «Оскар». Повторно твердить, що нічого подібного до голоду в Москві не спостерігається. — Мюллер поклав шифровки в папку. — Я гадаю, що обидва ці донесення треба включити до зведення номер один.
Зомбах згадав прохання Клюге і розпорядився включити до головного зведення лише донесення про сибірські ешелони. Нічого лізти на рожен. Геббельс у «Фелькішер беобахтер» щодня розписує голодну Москву, і кінець кінцем сам цей факт, тим більше, що він зовсім і не факт, — ніякісінького значення зараз для німецької армії не має.
Мюллер не заперечував. Він і сам думав так само, але хотів заручитися підтримкою начальника «Сатурна».
— Всі інші точки, — сказав Мюллер, — наче змовилися передавати нісенітниці. Точка «Південна» вважає за потрібне радирувати про пожежу в гасовій крамниці.
— Може, це справа їхніх рук? — запитав Зомбах.
— Та ні ж, вони б про це повідомили. Доповідають, наче репортери в хроніці: «Згоріла гасова крамниця». Я дав вказівку Фогелю, щоб він усім цим репортерам зробив суворе напучення.
— Тільки хай він це робить делікатніше, без лайки, бо це може образити агентів. Прошу вас, простежте за цим. Щo ще?
— Андросов доповідає, що в нього є, як він висловився, цікавий і дуже цінний екземпляр. Він наполягає, щоб ми самі поговорили з цією людиною.
— Де він його взяв?
— Прислали з військової комендатури.
— Чого б це вони згадали про нас? — здивувався Зомбах.
— Просто випадковість, — пояснив Мюллер. — Наш Грейс приятелює з якимсь майором із комендатури, і той зробив йому цей подарунок.
— Ну що ж, враховуючи наш голод на кадри, давайте поглянемо, що за екземпляр. Хвилин через тридцять хай його приведуть до мене. Приходьте.
Зомбах написав особисте донесення Канарісу про розмову з Клюге. Як завжди, він цілком точно розрахував час. Тільки з його кабінету вийшов шифрувальник, що поніс донесення Канарісу, як у дверях з'явився Андросов.
— Людина, про яку вам говорив підполковник Мюллер, тут, — доповів Андросов. — Накажете ввести?
— Зачекайте, спершу розкажіть, хто він такий.
В цей час до кабінету ввійшов Мюллер.
— Це він сидить біля дверей? — звернувся він до Андросова.
— Так.
— Пика симпатична, прямо схожий на якогось нашого кіноартиста, тому мені здається, що я його десь бачив.
— Ви бачили його у мене в кабінеті,— сказав Андросов. — Пам'ятаєте, коли я не відповідав по телефону і ви зайшли довідатись, у чому справа. А симпатичний він в іншому, для вас більш важливому, — шанобливо посміхнувся Андросов.
— Побачимо, — похмуро кинув Зомбах. — Розкажіть про нього.
Андросов чітко, без зайвих слів виклав версію Рудіна-Крамера і повідомив, що перевірка того, що можна було перевірити, свідчення Крамера підтвердила.
— А що? — звернувся до Мюллера Зомбах. — Я вірю в такий поклик німецької крові. Лист від батька у вас? Ану, покажіть.
Андросов взяв із своєї папки і подав Зомбахові листа. Той вивчив окремо конверт, потім почав читати листа.
— Так, цей лист писав німець… — Зомбах подумав і сказав Мюллеру: — Між іншим, ми цю більшовицьку республіку німців Поволжя, як резерв кадрів, використали погано.
— Про ці наші інтереси, — сказав Мюллер, — більшовики своєчасно подумали і вжили заходів. Республіка ця стала для нас недоступною.
— О, нестерпні більшовики! — розсміявся Зомбах, якого ще не покинув хороший настрій. Він звернувся до Андросова: — Давайте сюди вашого червоного німця…
Перше запитання Рудіну поставив Зомбах:
— Де і в якій формі ви розраховуєте співробітничати з нами?
Рудін довго не відповідав, вдаючи, ніби він напружено обдумує відповідь.
— Ви поставили мені найважче запитання… — пробурмотів він і, помовчавши, запитав: — Можна відповісти мені на це запитання пізніше?.. Розумієте, я був готовий до всього, що ви мені самі запропонуєте, про вибір я й не мріяв, але якщо ви мені даєте цю можливість, я хочу обдумати як слід.
— Яка причина спонукала вас перейти до нас? — запитав Зомбах.
— Було кілька причин, — не поспішаючи, з паузами відповів Рудін. — Тут і лист батька. Він ще раз нагадав мені, яка кров тече в моїх жилах; тут і хамське ставлення до мене командування партизанського загону, куди мене закинули; тут і…
— Чому вас не любило командування загону? — перебив його Мюллер.
— Любов чи нелюбов — це не те визначення, — скромно посміхнувся Рудін. — За хамством до мене стояв середній рівень культури моїх начальників.
— Тобто? — не зрозумів Зомбах.
— Майже завжди люди середнього рівня не люблять людей освічених, які мають цю явну перевагу над ними.
— Чому? Навпаки, більш природна їхня повага до такої людини, — сказав Зомбах.
— Так, так, — закивав головою Рудін, — де завгодно, тільки не в Росії. Простежте трагічну долю розумних людей Росії у всі часи її історії. В основі цих трагедій те, що наділені владою посередності не визнавали розуму й таланту таких людей, як Пушкін, Шевченко, Лермонтов, Некрасов. У Росії ворожість сонму людей середнього рівня до розуму склалася історично. — Рудін посміхнувся. — Я, звичайно, не відношу себе до таких геніїв, як Пушкін, і моя трагедія порівняно з його трагедією — піщинка, але для кожної людини свій біль найболючіший. Командирові загону не подобалось у мені все: і те, що я знаю німецьку мову, а він її не знає; і те, що я люблю книги, а він у вільний час завалюється спати; і те, як я розмовляю, і не вдаюся, як він, до матірщинної лайки. Ну, і вже, звичайно те, що я по крові наполовину німець. Вони називали мене Напівфріц і вдавали, що не знають іншого імені. Часто я був не згодний з командиром з приводу дій загону, але це менш суттєве. Зрештою за загін відповідав він, а не я. А головне, в мене не виходили з голови слова батька, і з кожним днем я почував себе в загоні все більше чужим. Кінець кінцем я побачив, що залишатися там мені не під силу. Я міг раптом зірватись і загинути. І тоді я здався в полон…
Рудіну здалося, що Зомбах слухає його не тільки з цікавістю, а і з співчуттям. А ось Мюллер — той не зводив з нього холодного примруженого погляду. Але це були розвідники-професіонали, і точно визначити, що вони зараз думають насправді, неможливо. Було видно, як нервував, сидячи збоку, Андросов. Він так стискав у руках папку, що пальці в нього побіліли.
— Дозвольте мені тепер відповісти на ваше перше запитання? — звернувся Рудін до Зомбаха.
Полковник на знак згоди кивнув.
— Все, що я зараз сказав, і є частина відповіді на ваше перше питання. Я перебуваю тут у нашому… пробачте, в вашому тилу… — збентежено виправився Рудін. — Усі дні війни я спостерігав справді грандіозний розмах дій німецької армії і її окупаційного апарату. Але, з другого боку, я не міг не бачити прикрих промахів і огріхів, які траплялися від незнання специфіки Радянської Росії. Саме Радянської, а не просто Росії. Ви мені пробачте за сміливість, але мені здається, що багато діючих тут представників Німеччини вивчали Росію лише за Достоєвським.
Зомбах не зміг стримати посмішки. Він згадав, як Канаріс на одній нараді сказав, що він не спроможний збагнути руську душу в тому її вигляді, як її розкрив Достоєвський, і, крім того, треба думати, що більшовики вивернули, цю душу навиворіт, і німцям доведеться мати справу чорт зна з чим…
— А можете ви навести хоч один приклад із цих ваших спостережень? — попросив Мюллер.
— Скільки завгодно, — з готовністю відповів Рудін, напівповернувшись до Мюллера. — Наприклад, дії окупаційного апарату по відношенню до місцевого населення. Безжальність і жорстокість по відношенню до комуністів і до всіх їх прихвоснів — це твереза необхідність. Німеччина повинна змести з цієї землі все, що було головною опорою радянського режиму. Але вона, ця жорстокість, не повинна бути безжальною і нерозбірливою по відношенню до всіх людей, які живуть на цій землі. Коли як заложників розстрілюють наугад схоплених жителів якогось села, іноді навіть не дізнавшись про їхні прізвища, ми… пробачте, ви в цім селі через кожного розстріляного наживаєте стільки ворогів, скільки в цього розстріляного друзів і родичів. Уславлена покірність російського мужика закінчується там, де він починає озлоблюватися. Ще приклад, навіть просто запитання: чи розстрілювати заложників на очах у всього села, чи робити це в іншому місці, лишивши родичам право сподіватися на краще? Знову ж, враховуючи класичну довготерпеливість росіянина.
— Гестапо зобов'язане виконувати наказ фюрера про розчистку зайнятих нами просторів Росії,— рівним голосом сказав Мюллер.
— Я розумію це, — підхопив Рудін. — Але хіба не краще проробляти це поступово, а, головне, так, щоб не оздоблювати населення, не створювати цим небезпеки для тилу німецької армії? Ось і командир нашого партизанського загону, як тільки довідувався, що в якомусь селі вчинена жорстока розправа з населенням, негайно посилав туди своїх людей і одержував звідти і поповнення загону і продовольство. — Рудін сказав усе це, дивлячись прямо в примружені очі Мюллера, і той перший одвів погляд.
Те, що сказав цей напівнімець, заперечувати було ніяк. Про все це ставилося питання і на недавній секретній нараді в Мінську, де Мюллер був присутній.
Зомбах дивився на Рудіна із все зростаючим інтересом. Еге, в цього красивого хлопця макітра добре варить! Йому імпонувала ще й класична німецька зовнішність Рудіна. Справді, він схожий на якогось кіноартиста. Зомбаху подобалось і те, що він казав. Адже не далі як два тижні тому, коли Канаріс прилітав у «Сатурн», Зомбах сам говорив йому, що гестапо, надмірно і поспіхом стараючись, ускладнює становище в тилу німецької армії. Правда, Канаріс нібито не звернув на це ніякої уваги і відбувся жартом, що, мовляв, за дії гестапо він не відповідає…
— Або взяти питання про приватну торгівлю в зоні окупації,— вів далі Рудін. — Росіяни звикли, що приватної торгівлі нема. Ви її відновили, але не подумали, як обмежити зажерливість торговців. І що ж сталося? Людям жити важко, дістати що-небудь для нормального життя — ціла проблема. У приватників усе є, але вони деруть з обивателів три шкури. Обиватель проклинає торговців, а разом з ними й тих, хто дав їм волю. Хіба не можна прибрати до рук приватників? Можна і треба.
Зомбах і Мюллер перезирнулися. Це вже прямо дивно! Обидва вони згадали недавно одержану окупаційною владою спеціальну директиву з приводу контролю за цінами й джерелами товарів приватних комерсантів.
— Ну гаразд, — сказав Зомбах. — Ви говорите цікаві речі, але вони до нашої роботи не мають ніякого відношення. Ви уявляєте собі ясно, де ви перебуваєте?
— Безумовно. Мені все пояснили. — Рудін глянув на Андросова.
— Ну то як же ви уявляєте собі співробітництво з нами?
— Як? — звів брови Рудін і здивовано глянув на Андросова. — Я ж уже підписав зобов'язання виконувати накази німецької розвідки. Отже, я чекаю наказу, і все…
— Ми вас пошлемо як нашого агента в партизанський загін. Згодні? — запитав Мюллер, не зводячи очей з Рудіна.
— В принципі згоден, — після деяких роздумів відповів Рудін і, помовчавши, продовжував: — Однак мені здається, що при засиланні своїх агентів у партизанські загони ви іноді не враховуєте типових рис воєнного часу — підозріливості. Не можна схопити партизана, умовити його служити Німеччині і послати його туди, де він був до полону. Категорично не можна. Більш правдиво — заслати його зовсім в інший район. У нас у загоні розповідали, як ви повернули одного партизана в загін, що розташований у Задвінському лісі. Його там потрусили, він усе розказав, і його повісили на осиці біля самого шосе, та ще й прикололи до піджака напис: «Доля зрадника». У мене нема бажання йти за ним. Уже якщо це обов'язково необхідно, закиньте мене до партизанів, які далеко від мого загону, і я підберу там потрібних вам співробітників.
— Це треба обдумати, — сказав Зомбах. — Давайте поки що закінчимо. Я прошу вас, Крамер, вийти і зачекати в прийомній. А ви, Андросов, залишайтесь…
Андросов вийшов із кабінету Зомбаха через півгодини і на ходу сухо кинув Рудіну:
— Зайдіть до мене.
У своєму кабінеті Андросов, як зовсім знесилена людина, повільно опустився в крісло:
— Ну, знаєте… — пошепки сказав він.
— А що? — посміхнувся Рудін. — Усе ніби йде нормально. Чи я помиляюсь?
— Більше ніж нормально. Зомбах хотів, щоб ви зараз же почали працювати тут, в апараті, але Мюллер настояв, щоб спочатку вас відправити в партизанський загін.
— Це не страшно. Мюллер, я бачу, дуже насторожений, а він не дурень. Треба дати їм можливість мене перевірити. Ні, ні, все йде добре. Спасибі. На якому режимі мене тут триматимуть?
— Наказано поселити вас у гуртожитку при нашій школі розвідки, це на території гарнізону.
— Вихід у місто дозволяється?
— Як і всім курсантам, лише в неділю і тільки з дванадцяти до трьох.
— Не щедро, але нічого, вправлюся. Була розмова, в який загін посилають?
— Мюллер запропонував саме в той загін у Задвінському лісі, про який ви говорили.
— Чудово! А який у нас сьогодні день?
— Четвер.
— Сподіваюсь, я можу затягнути свою підготовку, щоб мати хоч одну неділю з виходом до міста?
— Звичайно.
— Тоді все в порядку…
П'ять важливих радіошифровок.
Від Бабакіна — Маркову
«Торгівля йде нормально. Зв'язку з Кравцовим і досі нема. Сьогодні було побачення з Рудіним. Далі йде переданий для вас текст: «Все в цілковитому порядку. Андросов погодився і вже зробив для мене багато. Його письмове зобов'язання залишаю в Бабакіна. В найближчий час мене закинуть у Задвінський ліс у загін, де наприкінці літа був повішений зрадник. Я мушу там завербувати агента. Це завдання для мене іспит, і, якщо я його витримаю, за всіма даними, мене візьмуть до апарату. Прошу забезпечити все необхідне для цієї операції. Привіт. Рудін». Рудін дуже поспішав, нічого до його тексту додати не можу. Зобов'язання Андросова перешлю при найближчій можливості. Привіт. Бабакін».
Від Маркова — в Москву, Старкову.
«Щойно через Бабакіна одержав першу радіограму від Рудіна. У нього все в цілковитому порядку. Андросов погодився і вже працює. Рудіна хочуть перевірити — посилають із завданням до партизанів. Забезпечую цю операцію і підключаю до неї резервіста Добриніна. Дальше просування Кравцова відбувається поки що повільно. Хоча даних про організацію у противника широкої і старанної служби радіопеленгації нема, до можливого мінімуму скорочую роботу своєї рації і буду виходити в ефір з різних місць. Переходжу на використання каналів зв'язку з участю посилкових і поштових ящиків. Привіт. Марков».
Від Маркова — товаришу Олексію.
«Найближчим часом ворожі розвідоргани закинуть свого агента в партизанський загін, що діє у Задвінському лісі. Це буде наша людина, про що треба спішно попередити лише керівництво загону. Подробиці їм пояснить сам закинутий. Операція має дуже важливе значення. З метою найкращого її забезпечення вважаю необхідним негайно перекинути в цей загін свого представника, який у даний момент перебуває в селі Стогово. Повідомте, чи можливо встановити з загоном попередній контакт. Починаючи з 20-го числа, переходимо на домовлені канали зв'язку. Радіозв'язок лише в найнеобхідніпшх випадках, але слухаємо один одного, як і до цього часу, в чотирьох поясах часу. Привіт. Марков».
Від товариша Олексія — Маркову
«Командирові загону Лещевському дано необхідні вказівки і особисто на нього покладена відповідальність за успіх вашої справи. Представник загону чекатиме вашу людину завтра з 19 до 20-ї години біля руїн Казачинської церкви, що приблизно за п'ять кілометрів на захід від Стогова. Пароль вашої людини: «Привіт «віруючому». Відповідь: «Бога боятись — не грішити». Підтвердіть вихід вашої людини завтра. Привіт. Олексій».
Із Москви — Маркову
«При першій же нагоді передайте Рудіну щирий привіт і побажання успіхів. Тримайте мене в курсі всіх його справ, навіть незначних. Знахідка Савушкіна може бути перспективною. Його зв'язок з Хорманом розвивайте і зміцнюйте. Що в Кравцова? Хазяйка і тюремний архів у Смоленську давно приготовлені, але й досі там нікого не було. Рішення щодо радіозв'язку правильне, але ми слухаємо вас як і раніше цілу добу. Враховуючи величезну важливість для нас точки Бабакіна і те, що він перебуває в місті, перенасиченому радіослужбою противника, необхідно, щоб і він використовував свою рацію лише в особливо важливих випадках, що вимагають спішності дій, і переходив на використання зв'язкових. Привіт. Старков».
Рівно о дев'ятій нуль-нуль Кравцов, як було йому наказано, прибув до гестапо. Старанно обтрусивши сніг із чобіт, він підійшов до чергового.
— Оберштурмбанфюрер Клейнер наказав мені прибути сюди о дев'ятій ранку.
Прізвище Клейнера подіяло, але всього іншого черговий не второпав.
— Айн момент, — промимрив він і викликав по телефону перекладача.
Прийшов літній флегматичний чолов'яга.
— Довідайтесь, чого треба цій людині,— звернувся до нього черговий.
Кравцов сказав перекладачеві, за чиїм наказом він прибув. Той переклав черговому.
— Айн момент, — усміхнувся до Кравцова черговий і подзвонив ад'ютанту Клейнера. Доповівши про відвідувача, він вислухав, що йому сказали, поклав трубку і повернувся до Кравцова. На обличчі в нього уже не було ніякої поваги до відвідувача. Він кивнув перекладачеві: — Скажіть йому, щоб він зачекав отам, — кивнув до виходу.
Кравцов сів на облуплений дерев'яний диван, видно привезений сюди з вокзалу, бо на спинці дивана було клеймо «МББЗ». У вестибюлі ставало щораз людніше.
Ішли на роботу співробітники, багато з них були в цивільному, а ранги їх можна було вгадати лише з ступеня недбалості, з якою вони козиряли черговому і як той їм відповідав.
Кравцов пильно спостерігав за всім навколо і намагався зрозуміти, чому сьогодні до нього поставилися так неуважно. Він знаходив різні пояснення цього, але тільки одне, найтривожніше, в яке йому найбільше не хотілося вірити, здавалось йому найреальнішим: мабуть, вони негайно дали вказівку в Смоленськ, а наші не встигли привести в бойову готовність ні «хазяйку дому», ні тюремний архів. Із Смоленська прибуло відповідне донесення, у гестапівців, природна річ, виникла недовіра до всього, що він розповів їм про себе.
В характері Кравцова була риса, яку Марков іронічно називав «нетримання рішучості». Коли в групі обговорювалися дуже ризиковані дії Кравцова в операції по забезпеченню зустрічі Маркова з товаришем Олексієм, Марков кілька разів питав його: «Ну, а що було б, якби в людей товариша Олексія не виявилося більше витримки, ніж у вас?» Кравцов мовчав. Що він міг відповісти? Він ще довго після тієї історії згадував сцену в хаті, і від самої цієї згадки в нього долоня ставала мокрою, як у ту хвилину, коли він стискав у ній приготовлену до кидка гранату. А Марков своїм рівним в'їдливим голосом уже запитував: «Як ви могли послати в село солдата, не давши йому пароля?» І знову Кравцов мовчав. Те, що він допустив величезний промах, йому було ясно. Найприкріше те, що він не лише Маркову, а й самому собі не міг пояснити, як він не подумав тоді про такі прості речі. «Знову й знову нетримання рішучості…» — сердито сказав Марков.
Зараз, сидячи в вестибюлі гестапо, Кравцов намагався якомога спокійніше обдумати своє становище.
Раптом чергового мов пружина підкинула. Виструнчившись, він пас очима високого чоловіка в довгому шкіряному пальті з припорошеним снігом коміром. Він саме увійшов знадвору. Це був Клейнер.
Кравцов теж підхопився, зумисне незграбно і з грюкотом. Клейнер, на ходу обтрушуючи сніг із коміра, байдуже глянув на Кравцова, пройшов мимо, важко піднявся по першому прольоту сходів і зник за поворотом їх. Черговий глузливо дивився на виструнченого Кравцова.
«Ось у чім річ, — зрадів Кравцов, знову сідаючи на диван, — я припхався, коли Клейнера ще не було, а без нього просто ніхто не знав, що зі мною робити».
І справді, хвилин через десять прийшов уже знайомий йому гестапівець Ціммер. Він здалека рукою покликав Кравцова, сказавши черговому: «Це до мене».
Вони зайшли до маленького кабінету, в якому стояв простий стіл без тумб і два віденських стільці. Один із стільців був зв'язаний дротом. Словом, було ясно, що Ціммер — не велика птиця. Він, мабуть, догадався, що думає Кравцов, побачивши його кабінет, і раптом набундючився, як індик, і почав корчити з себе великого начальника.
— Що ж мені, Конопльов, робити з вами? — процідив він крізь зуби.
Він таки справді не знав, що йому робити з Кравцовим. Клейнер викликав його і сказав: «Займіться цим чоловіком», а що це означає, не пояснив. Телеграму до Смоленська Ціммер послав тільки зараз, бо вчора цілий день Клейнеру було ніколи і не можна було взяти у нього візу, а без візи відділ зв'язку телеграми не приймав. Взагалі всі показують свою владу, всім ніколи, а він Ціммер, повинен придумувати, чим займатися з цим росіянином.
Ціммер був випадковою людиною в гестапо. Щоб врятувати від фронту, його влаштував туди дядько, відомий у Німеччині письменник, обласканий самим Гітлером за книгу, в якій оспівувалась могутність нації. Ціммер ображено думав, що дядько міг би подбати і про звання для свого племінника. А то ось ледве-ледве дали йому унтерштурмфюрера і тримають на найбруднішій роботі. Це просто прокляття, як йому не щастить. Раніше цей самий дядько влаштував його до Гейдельберзького університету. Попав він на факультет слов'янознавства, де щороку був недобір студентів. Вивчив важку, як свинець, російську мову. Інші із знанням цієї мови посідають тепер великі пости, а йому доводиться морочитися з усякими типами на зразок оцього Конопльова… Та все ж Ціммер старався. Йому страшенно хотілося показати всім вискочкам, що він не ликом шитий. Хто знає, хто відає, а може, цей Конопльов виявиться золотою знахідкою? Недаремно ж ним цікавився сам Клейнер…
— Ну, що ж ви хочете сказати мені, Конопльов? — поважно запитав Ціммер, заглянувши в чорнильницю.
Кравцов розумів, що гестапівець не знає, що з ним робити, і вирішив йому допомогти.
— Доручіть мені яку-небудь роботу, чисто технічну, просто щоб я не байдикував, — шанобливо попросив Кравцов.
Ціммер рішуче висунув єдину шухляду в столі і дістав з неї якийсь папір.
— Ось ми одержали днями заяву без підпису, — сказав він. — Клейнер доручив мені розібратися, а я щось нічого тут не збагну. Прочитайте, будь ласка.
Кравцов почав читати дивовижний своєю підлотою документ.
«Заява
До німецької жандармської управи міста — гестапо від непримиренного ворога комунізму і його жертви, в минулому вірного слуги монархії…
Бажаючи вірнопіддано сприяти нещадній розправі не лише над іродами-комуністами, а й над усіма їхніми прислужниками, покірно доношу про таке:
1. Зверніть вашу увагу і посадіть в тюрму Ганушкіну Марію Філатівну, що живе по Успенському завулку в будинку номер шість. Будучи вже в літах і одержуючи більшовицьку пенсію, ця особа днями й ночами громадськи діяла при дитячому садку, що на Пролетарській вулиці, й тим самим сприяла комуністам у відлученні дітей від батьків і церкви та ще й навчала їх безбожних пісень.
2. Семенихін Павло Ілліч, який мешкає по 3-й Першотравневій, буд. 24; з ранку до ночі ходив цей тип по будинках, давив за горло агітаціями про комунізм і під страхом смерті вимагав з людей гроші на комуністів…»
Кравцов посміхнувся: «Так, важкувато звичайно, німцям розібратися, про що тут мовиться».
— Ви що-небудь зрозуміли? — запитав Ціммер.
— По-моєму, він ненормальний, — сказав Кравцов. — Стара пенсіонерка, що працює з дітьми; дрібний чиновник по страхуванню життя — хіба це загроза для великої Німеччини і її армії? Поглянемо, що далі.
«3. Стародубцев Єгор Ілліч, живе по Цегляній вулиці, буд. 17. За завданням комуністів він калічив природу, злучав яблуню з грушею, вишню з горобиною і таке інше. За цю темну діяльність комуністи дали йому звання мічурінця і звільнили його від усіх податків у той час, коли в нього великий плодово-ягідний сад…»
— Буває ж отаке! — розсміявся Кравцов. — До чого ж земля тісна! Він тут пише про чоловіка, в якого я живу. Це вже смішно. Найшла, як кажуть у нас, коса на камінь.
Мій же хазяїн цілковитий псих, а цей божевільний про нього саме й пише, що він прибічник комуністів. Ну и діла! — Кравцов недбало кинув донос на стіл.
— Я теж думав, що тут якась нісенітниця, — бундючно сказав Ціммер, беручи до рук заяву. — Але що мені із нею робити? Цей папірець взятий на контроль, і треба офіціально відповідати, що по ньому зроблено.
— Знаєте що? Для того, щоб ви могли відповісти обгрунтовано, давайте я протягом дня збігаю за всіма вказаними тут адресами і перевірю, що це за люди. До вечора я подам вам офіціальну довідку.
Ціммер вагався.
— А як же ви поясните свої відвідини, чому ви займаєтеся цією заявою?
— Коли щось виникне, я дам ваш телефон: мовляв, будь ласка, перевірте, я маю доручення. Ви сходіть до Клейнера і погодьте це з ним.
Ціммер пішов і через кілька хвилин повернувся.
— Начальник зайнятий, але його ад'ютант каже, що це можна зробити. Тільки адреси випишіть, а заява має лишитись у мене.
Кравцов виписував адреси і раптом у самому кінці виявив недогляд аноніма, який міг допомогти відшукати його. Він писав: «Із вікна свого бачу православний собор, його святі ворота, і дума моя рветься з молитвою до бога, щоб він разом з вами покарав комуністів, які погубили Росію»…
Кравцов швидко вирішив, що робити.
…Він вийшов на невеликий майдан, де стояв православний собор. Зупинившись біля його воріт, розглядав, де може бути те вікно, через яке донощик дивиться на храм і його святі ворота. Прямо навпроти церкви стояв старий присадкуватий кам'яний будинок з підсліпуватими вікнами. «Одне з тих вікон його», — впевнено вирішив Кравцов і попрямував до будинку.
Ввійшовши в дім через бічний ганок, Кравцов опинився в темному, з запахом вбиральні коридорі. Придивившись, він побачив двері і рішуче в них постукав. Ніхто не відповів. Кравцов штовхнув двері і ввійшов у кімнату. Біля стола сиділи дві жінки. Вони злякано дивились на нього.
— Чого не обзиваєтесь? — грубо спитав Кравцов. — Я з гестапо. Хто тут живе?
— Ми живемо, — відповіла одна з жінок.
Кравцов оглянув напхану мотлохом кімнату.
— Так, до вас нікого не поселиш. У кого тут є зайва площа?
— А де ж вона тут зайва візьметься? — сміливіючи, обізвалась жінка. — Нас самих сюди поселили як погорільців.
— Крім одного, — раптом ожила жінка. — У нього якраз найбільша кімната, разів у п'ять більша від нашої.
— Хто він?
— Колишній церковний староста Михайловський. Ви тільки погляньте, як він живе! Тут же всі кажуть, що він у соборі цінності з ікон обідрав і тепер міняє їх на продукти.
— Де його кімната? — суворо спитав Кравцов.
— Через одну від нашої. Ліворуч.
Кравцов увійшов до Михайловського без стуку. Двоє вікон кімнати були замішені якоюсь одежиною. В дальшому кутку миготів кривавий язичок лампади, що ледве освітлював витріщені очі святого на іконі.
Кравцов підійшов до вікон і зірвав затемнення. На старому ліжку з червоного дерева лежав старик з викоханою білою борідкою. Він з острахом дивився на Кравцова.
— Чого… чого вам треба? — ледве промовив він.
— Михайловський?
— Так.
— Вставайте! Я з гестапо.
Михайловський схопився з ліжка і поквапливо почав натягати штани.
— Сей момент… Сей момент… — бурмотів він.
— Сідайте сюди. Так. — Кравцов витяг з кишені аркуш паперу з виписками із доносу і, не даючи старому отямитися, суворо сказав: — Ви написали нам заяву? Чому без підпису?
— Та якось так… подумав… а що як… — заїкався Михайловський.
— Пересвідчились, що від нас сховатися не можна?
— Ну аякже, якже! Я ж і уповаю на вашу могутність.
— Уповаєте, значить? Уповаєте, а самі вставляєте нам палиці в колеса? — підвищив голос Кравцов.
— Боже борони! Що ви! Та як же це так!
— А так. Ми від ранку до ранку ловимо ворогів справжніх, небезпечних, а ви вирішили відвернути наші сили на стару пенсіонерку з дитячого садка, на недоумкуватого садівника та на всяку дрібну погань? Думаєте, нам неясно, для чого ви це робите?
Вицвілі очі Михайловського сповнилися жахом, голова як повернулася вліво, так і застигла, ніби його правцем поставило.
— Я цього не хотів, бачить всевишній, не хотів, — пробелькотів він.
— Хотів чи не хотів — це на вашій темній душі, а факт незаперечний — спроба пошкодити роботі гестапо. І за це доведеться відповідати, ми жартувати не любимо! Михайловського напала гикавка.
— Вибачаюсь… дуже вибачаюсь… Це від нервів, — прошепотів дідок, схопившись руками за стіл.
— Ось ручка і папір, — Кравцов ледве стримував сміх. — Пишіть, я продиктую…
— Боже мій, боже мій! — лепетав Михайловський, намагаючись взяти ручку неслухняними пальцями. — Слухаю!
— Пишіть! «Я, Михайловський, признаюсь, що послав до гестапо заяву без підпису, з наміром перешкодити роботі німецької адміністрації…»
Михайловський сповз із стільця і став на коліна:
— Христом богом клянуся! Не думав! Пожалійте старого чоловіка! Позбавив бог розуму на старість! До стоп ваших припадаю! — викрикував він, задихаючись.
Кравцов витримав паузу і сказав:
— Гаразд. Досить. Пишіть так… — Він підождав, поки дідок знову вмостився за столом. — Значить, признаюсь і так далі, а потім напишіть так: «Листа послав, не подумавши про те, що повідомляв про всяких дрібних людей, які не становлять небезпеки для нового порядку, як не думав і про те, що я міг спрямувати гестапо по оманливому шляху і відвернути від справжніх ворогів Німеччини. На це щиро прошу пробачення і прошу не притягати до відповідальності, зважаючи на мій похилий вік». Підпис щоб розбірливо, — наказав Кравцов.
Михайловський розписався. Кравцов узяв папірець, акуратно згорнув його і поклав у кишеню.
Михайловський конвульсивно зітхав і дрібно хрестився, дивлячись на лампаду.
— Стривайте, рано ще богові дякувати. Де цінності, які ви вкрали з собору?
Очі в старого вилізли на лоба:
— Не брав… святе слово, не брав! Перед богом, ось перед ликом Миколи-угодника клятву даю!
— Ну, ну, — посміхнувся Кравцов. — Угодник вам, брехунові й злодію, може й повірить, але гестапо — ні! — Кравцов стукнув кулаком по столу. — Гадина. В той час, як усі чесні люди віддають останнє, щоб допомогти Німеччині в її священній боротьбі з більшовиками, він краде коштовності, щоб жерти масло і писати шкідницькі доноси! Збирайся, і миттю! Ми тобі покажемо, що таке гестапо і чим воно займається. Ну, швидко!
Михайловський встав із стільця, його хитнуло, і він завив високим баб'ячим голосом.
— Мовчати! — гримнув Кравцов.
Старий замовк.
— Якщо хочеш жити, скотино погана, коштовності — на стіл. Ну?
Михайловський ступив кілька кроків і повалився на ліжко.
— Тут вони, — пробурмотів він, показуючи на перину під собою.
— Виймай і клади на стіл. Швидко!
Старий сповз із ліжка і тремтячими руками стягнув на підлогу перину. Під нею на дошках лежали шматки іконних риз, великий хрест з ланцюгом і згорток у білій ганчірці.
— Клади на стіл, злодюго паршивий.
Старий поклав церковні речі на стіл.
— Тут не все, — впевнено сказав Кравцов. — Значить, жити тобі набридло? Одягайся.
Дідок пройшов у куток кімнати до череватого самовара, зняв покришку і витяг звідти золотий ланцюг, хрест, кадило, чаші.
— Тепер усе, — видихнув старий. — Стріляйте не стріляйте — все.
— Сідай, негіднику, до столу. Пиши! Якщо тебе щось і врятує, то тільки щиросерде зізнання. Ex ти, пацюк церковний, бога пограбував!
— Нечистий попутав… лихий до гріха підбив… — белькотав дід.
— Пиши: «Я, Михайловський, вчинив крадіжку церковних цінностей у православному соборі». Написав? Так. Далі: «Признаючись у цьому злочині, передаю пограбовані мною цінності гестапо на зміцнення великої Німеччини. Хай живе Адольф Гітлер!» Написав? Підпишись розбірливо. Давай сюди.
Сховавши і цей папірець, Кравцов перелічив цінності і написав розписку: «За дорученням гестапо я, Конопльов, прийняв від громадянина Михайловського вкрадені ним у церкві цінні речі в кількості тридцяти двох предметів».
— Ось тобі, гадино, розписка, ми не злодії, як ти. І завтра вранці прийдеш до гестапо, щоб поставили на цю розписку печатку. Спитаєш там пана Ціммера. Запам'ятав?
— Ціммера, — прошелестів старий.
— Правильно. Не здумай зникнути, під землею знайдемо, злодюго.
Кравцов загорнув у скатертину цінності і пішов…
Коли Кравцов у кімнаті Ціммера розв'язав свій згорток і висипав на стіл усе, що в ньому було, унтерштурмфюрер зблід. Вислухавши розповідь Кравцова, він негайно подзвонив Клейнеру.
— Прошу пробачити мені, пане оберст, але я дуже прошу вас зайти до мене. Дуже важлива і незвичайна справа.
Клейнер прийшов. Він вислухав розповідь Кравцова, не зводячи очей із розсипаних на столі блискучих речей, і вдав, ніби його ніщо не дивує.
— Я дякую нам, Конопльов, за цю дуже корисну для Німеччини операцію, — сказав він і звернувся до Ціммера: — Віднесіть це до мене в кабінет. До побачення, — він кивнув Кравцову і вийшов.
Савушкін і далі вів комерційні справи з німецьким інженером Хорманом. Він думав, що ця його операція не довгочасна: наша авіація розіб'є новий аеродром, і він одержить нове, цікавіше завдання. Але майже готовий аеродром чомусь не бомбили, а Москва вимагала продовжувати комерційний альянс з інженером. Савушкін не знав, як далеко були націлені плани Москви щодо цієї операції. Але до чого ж огидний тип цей Хорман! Прямо не людина, а ходяча колекція пороків. Усе в ньому є: і пожадливість, і розбещеність, і непереборний нахил до спиртного, і навіть елементарна неохайність. Завжди від нього смердить кислим потом і якимсь гострим ромом, який він дуже любив. Савушкін помітив, що навіть його колеги з ним у побуті не спілкуються. Але слід бути справедливим, Хорман дивовижно змінювався, коли брався за свої інженерні справи. Останніми днями Савушкін уже мав змогу бувати там, де будувався аеродром, і не раз бачив, як інженер керував роботами і з якою пошаною прислухались до його вказівок інші інженери. Але Савушкіну від цього легше не було.
Тим часом комерційний альянс Савушкіна і Хормана поступово міцнів. Карного злочинця Анатолія вдалося вивести з цієї гри дуже просто: Савушкін постачав його тютюном, який той вигідно збував, і в справи з інженером не втручався.
Але не так легко було Савушкіну вести з Хорманом комерційні справи. Ніяких грошей, крім доларів, інженер не визнавав. Він виклав Савушкіну свою нехитру теорію про гроші, а водночас виклав перспективи власного життя. Завчивши трохи російських слів, він сказав:
— Франція — капут. Ясно? Я із Франція пив коньяк. Цо-цо! Дуже корош коньяк унд дами, абер метхен. Цо-цо! Дуже корош! Абер я був дурень, грос дурень. Колеги пили коньяк, аух, абер шукав брильянт, золото, платина, долар. Розумієш? Я не шукав. Грос дурень. Тепер — ні. Я не дурень. Ти говорив карбованець! Що є карбованець? Росія фюїть, і карбованець є зеро — нуль. Марка? Марка окупації є піпіфакс, папір фюр туалет, розумієш? Рейхсмарка? — Тут він вивіряюче подивився на Савушкіна, потім підморгнув йому і підніс палець до губів: — Тсс! — і продовжував пошепки: — Рейхсмарка аух капут. Може бути. Розумієш? Іван крак фріца, і фюїть! Рейхсмарка аух зеро — нуль. А долар — грос валюта, дуже корош… — Він зітхнув. — Росія долар нема. Вольдемар, дай мені золото, срібло, платину, хороші камінчики, гольд рінг — перстень, бранзулет унд зо вейтер. Сьогодні війна є, завтра війни нема. Німеччина хорошо, Німеччина погано, а мені завжди хорошо. Сім'я моя великий, дуже великий… — він приготувався загинати пальці, але передумав і засміявся. — Цвельф, дванадцять, син — три, дочка — чотири ун зо вейтер. Дуже багато треба золота, дуже. Розумієш, Вольдемар?
— Звичайно, розумію, — чемно і співчутливо промовив Савушкін. — Але де тут багато золота?
— Ти шукайт, — енергійно сказав Хорман.
— Я шукаю, пане Хорман. Ось привіз тут дещо…
Савушкін поліз у потайну кишеню і витягнув звідти вузлик. Швидким рухом Хорман надів окуляри, очі його стали зовсім тверезі.
У вузлику було чотири золоті монети по десять карбованців царської чеканки, всіяна дрібними рубінами браслетка із зламаним замком, золотий корпус від старовинного кишенькового годинника, золотий ланцюжок із хрестиком і, нарешті, брошка з невідомого металу, з двома ефективно сяючими синіми камінцями. Це було все, що поки що зміг дістати для Савушкіна Бабакін, використавши для цього свої торговельні зв'язки в місті.
Хорман обережно брав річ за річчю, підносив її до очей, зважував на долоні, пробував на зуб. Про монети по десять карбованців він сказав: «Дуже корош. Фірма корошо є». Про решту речей говорив стриманіше. Але Савушкін бачив, що саме це йому й потрібно, і вирішив ні в якому разі не продешевити свого товару.
Торг тривав понад годину. Кілька разів Хорман категорично кричав:
— Більше нікс!
— Мало, — впевнено промовляв Савушкін і починав згрібати із стола речі.
Торг відновлювався. Хорман ішов до сусідньої кімнати і виносив звідти ще одну банку консервів або плитку шоколаду. Кинувши їх на купу, яка займала вже половину дивана, він кричав:
— Більше нікс!
— Мало.
Нарешті вони дійшли згоди. Хорман забрав коштовності і допоміг Савушкіну скласти продукти в мішок. Він усе зітхав і, докірливо поглядаючи на Савушкіна, бурчав:
— Вольдемар, ти гангстер, грос гангстер.
— Бізнес є бізнес, — сміючись відповідав Савушкін. — Не хочете — не треба, і більше я не прийду.
— Ніхт, ніхт, Вольдемар, ти давай аух золото! Давай! — В очах у Хормана спалахували радісні вогники.
Як смеркло, Хорман на своїй машині, що нею він сам керував, одвіз Савушкіна до того місця на шосе, де в ліс ішла не дуже в'їжджена санна дорога. Тут вони попрощалися. Хорман завдав Савушкіну на слину мішок з продуктами, і Вольдемар пішов до лісу. Хорман розвернув машину і поїхав назад. В глибині лісу Савушкіна чекали троє бійців Будницького з конем, запряженим у сани-гринджоли.
До світанку Савушкін був уже на зимовій базі своєї групи.
Марков уважно вислухав його розповідь про комерцію з Хорманом.
— Бачите? От справа в нас і пішла, — сказав Марков.
У цей час за ширмою почувся голос Галі Громової:
— Рудін повернувся з загону в «Сатурн». Зараз розшифрую все…
— У людей — діло, — похмуро сказав Савушкін.
— Облиште ці розмови! — раптом розсердився Марков. — Знайдіть Будницького і заприбуткуйте привезені продукти. Опис коштовностей є?
— Є перелік предметів.
— А вага? Приблизна вартість.
— Цього нема.
— На перший раз прощаю, а надалі наказую складати абсолютно точну відомість. Ці коштовності не наші з вами.
— У тому розумінні, що вони нічиї,— посміхнувся Савушкін, але наткнувся на такий погляд Маркова, що вирішив за краще виструнчитись і відрапортувати: — Буде виконано!
В землянці у Будницького було повно людей. Савушкін зупинився в дверях, намагаючись через завісу тютюнового диму роздивитися, де Будницький. Але ліхтар «летюча миша» погано освітлював землянку, і Савушкін чув лише голос Будницького, густий, із здавленою хрипотою, яка не проходила в нього з осені.
— Скільки разів було сказано! — роздратовано вичитував комусь Будницький. — Лижі нам видано, щоб забути про дороги. Це перекриває всі недоліки зими. А ти цю єдину свою перевагу віддав противнику і мало не наклав за це головою.
— Хурделиця була, — виправдувався боєць сонним голосом. — І я боявся, що не вийду на Осиповичі.
«На Осиповичі? — здивувався і позаздрив Савушкін. — Ач куди вже забираються!..»
Бійці Будницького вже давно робили далекі рейси, або, як висловлювався Будницький, ривки на дальність. До глибокої осені вони пересувалися на велосипедах, а тепер — на лижах. Групи, які вирушали в рейди, складалися з двох-трьох підривників і бойового прикриття. Будницький сам розробляв план кожного такого ривка. Вихід був так побудований, що противник ніяк не міг зрозуміти, звідки беруться і куди діваються ці невловимі загони. На бойовому рахунку загону вже було понад десять висаджених у повітря мостів, близько десяти пущених під укіс ешелонів і різноманітні диверсії в містах і селах на німецьких складах і базах. Ось і зараз він слухав донесення свого бійця-підривника, який з групою ходив в Осиповичі і, видно, допустився там якоїсь помилки.
— Ну добре, розповідай, як було, — нарешті примирливо сказав він.
— Після перестрілки, — розповідав боєць, — я, як заплановано, вдав, ніби відходжу на північ, і вийшов там на чиюсь лижню. Одразу ж акуратно, щоб по сліду нічого не було видно, розвернувся назад по своєму ж сліду.
— Правильне рішення, — похвалив Будницький. — Але як же ти прикриття загубив?
— Так уже ніч була, хоч в око стрель — нічого не видно. Фріци за мною не пішли. Ну, думаю, тим краще. Можна довести справу до кінця, а потім уже шукати прикриття. Я обійшов Осиповичі з південного заходу, в ліску сховав лижі, маскхалат, міни підв'язав під пальто і пішов до міста. Хуртовина вщухла, а мороз — аж пече! Всі Фріци позабивалися в будинки, а техніка — на вулиці. Одну магнітну я приліпив під черево бензоцистерни. А потім мені пощастило: на залізничній вітці, що йде до військового городка, я виявив чотири платформи з снарядами чи з авіабомбами — не знаю, все брезентом було прикрите. Заклав дві магнітки.
— Вибухи контролював?
— Аякже! Добрався до своїх речей і там години зо дві пролежав у снігу. Першою пішла цистерна. Добре освітила місцевість. Потім спалахнули платформи. Тут уже було не стільки світла, скільки звуку, не менше як півгодини рвалися ті снаряди чи бомби. Суцільний грім стояв. Ну, я знявся і почав шукати прикриття. А воно прямо переді мною…
— Гаразд, — махнув рукою Будницький. — Сідай, пиши своєю рукою все, що було, у бойову книгу.
Савушкін проштовхався до Будницького, але йому незручно було при бійцях заводити мову про перепис якихось там перснів і брошок. Та Будницький знав, чого завітав до нього Савушкін.
— Сідайте, будемо ваше барахло оформляти. — Будницький підсунув Савушкіну ящик. — Усі вільні,— сказав він бійцям і, коли вони вийшли з землянки, співчутливо запитав: — Перепало від Маркова?
— Не без того, — знехотя відповів Савушкін.
— З мене прямо дим ішов, — розсміявся Будницький. — А хто ж знав, що весь цей мотлох треба зважувати та ще й пробу на ньому шукати? Тьху!
Вони склали детальний опис цінних речей і обидва його підписали.
— Діло зроблено, — сказав Будницький. — А, між іншим, цікаво, користь від цього мотлоху є?
— Повинна бути, — ухильно відповів Савушкін і поспішив піти. По дорозі від землянки Будницького його перехопив юний ад'ютант Маркова Коля.
— Швидше до начальника, товаришу старший лейтенант!
Біля Маркова стояла радистка Галя. Марков щось писав, очевидно радіограму, якої вона чекала. Побачивши Савушкіна, Марков мовчки подав йому бланк розшифрованої радіограми, щойно одержаної з Москви:
«Ще раз підкреслюю необхідність зміцнення й розширення комерційного зв'язку з Хорманом. Чи не можна довідатися, куди його буде послано після закінчення аеродрому? Треба зробити все, щоб Савушкін залишився при ньому надалі. Повідомляйте мене про цю операцію регулярно. Якщо виникнуть труднощі з товаром, радируйте. Вишлемо. Привіт. Старков».
Не можна сказати, що ця радіограма принесла Савушкіну задоволення. Це було видно по ньому.
— Отак, товаришу Савушкін, — розсміявся Марков. — Спекуляція — теж робота.
Сонце билося в геть чисто заморожене вікно. Бугристий кошлатий лід на шибках став ніжно-голубим, а там, де лід був тонший, він золотився. Рудін прокинувся давно, але не поспішав вилазити з теплої постелі. Звечора натоплена «буржуйка» давно охолола, і в кімнаті було холодно. Сам Зомбах сказав йому вчора, щоб він виспався як слід. До біса приємно поніжитися отак у теплі, позираючи на люто намерзлі шибки. Рудін любив це в дитинстві і зараз посміхнувся далекому своєму дитячому спогадові. В зимові канікули, коли валятися в ліжку можна було скільки завгодно, він любив спостерігати, як за ранок мінявся морозяний малюнок на вікні. Це відбувалося повільно, майже непомітно, і на вікно треба було дивитись невідривно. Ось і тепер Рудін спробував спостерігати, як мороз плете свій візерунок, але одразу ж про це забув, бо почав думати про вчорашнє і про те, що він робив останні дні.
Закинення його в Задвінський ліс до партизанів пройшло вдало. Ні в кого з рядових партизанів і думки не могло бути, що він прибув з якоюсь спеціальною метою. Просто приходила для зв'язку людина з підпілля і через десять днів пішла. А замість неї для зв'язку залишилася інша. Як завжди, Марков розумно і старанно забезпечив операцію. Другою людиною, яка залишилась у загоні після того як прибув Рудін, був Добринін. Він тепер житиме в селі Конищево в самотньої бабусі, і ця хата буде місцем явки для партизанів. А він буде водночас і тим агентом «Сатурна», що його завербував Рудін.
Повернувшись до «Сатурна», Рудін подав начальству докладну доповідну записку про партизанський загін. У ній — сама чиста правда. Але вона не небезпечна: цей невеликий загін весною взагалі перестане існувати і Зіллеться з другим, який базується за сімдесят кілометрів на схід. А поки йде зима, «Сатурн» матиме про загін цілком достовірну інформацію. Лише на той випадок, коли гітлерівці раптом захочуть зробити авіаційний наліт на партизанську базу, в доповідній записці Рудіна дано неточні координати загону. З наближенням весни Добринін почне постачати «Сатурн» донесеннями про страшну склоку, яка нібито виникла серед його командування. Кінець кінцем в результаті цієї склоки загін нібито розпадеться і перестане діяти. Добринін залишиться без роботи і прибуде в «Сатурн».
Про перебування в загоні Рудін особисто доповідав Зомбаху і Мюллеру. Ніколи ні від одного свого агента вони не мали такої докладної і точної інформації про партизанів, про труднощі їхнього зимового життя в лісі і про те, що ж врешті-решт являють собою ці таємничі лісові солдати. Рудін доповідав по-німецьки, і тому-то начальникам «Сатурна» все, що він говорив, здавалося ще достовірнішим. Але Рудін казав правду. Так, партизанам узимку в лісі сутужно. Не вистачає продуктів, а дістати їх у селах дуже важко й небезпечно. А коли мова зайшла про склад загону, то ось хто вони, ці лісові солдати: вчитель, ветеринарний фельдшер, шістдесятирічний селянин, завідуючий аптекою, радянський офіцер, який втратив одну руку на початку війни, двоє школярів і т. д. Взагалі нічого страшного — такий підтекст цієї частини доповідної Рудіна. Він же не був зобов'язаний при цьому давати ще й бойову і політичну характеристику цим людям. Але тут саме й крилося те, чого окупантам не збагнути. Наприклад, завідуючий аптекою до зими на своєму бойовому рахунку вже мав два висаджених у повітря залізничних мости і знищив дев'ятнадцять гітлерівців. Навіщо Зомбаху і Мюллеру знати ці «окремі подробиці»?..
Вчора наприкінці дня Зомбах знову викликав Рудіна до себе і повідомив, що його залишають працювати безпосередньо в апараті «Сатурна».
— Ви будете вважатися інструктором при школі, де ми готуємо агентів. Але робота у вас буде далеко ширша… — Зомбах спостерігав, яке враження справили його слова на Рудіна, але обличчя його в той час свідчило тільки про втому. — Проте якоюсь мірою брати участь у роботі школи вам доведеться. Я, наприклад, хотів би знати вашу думку про програму нашої школи, методи навчання і якість викладання. Будете працювати і безпосередньо в центрі. Ваше знання сучасної Росії дуже цінне для нас. Більшість росіян, що працюють у центрі, нічогісінько не знають про Росію. Я хотів би також, щоб ви ближче підключились до Андросова для перевірки контингенту, з якого ми відбираємо агентів. За моїм твердим переконанням, це теж повинні робити лише люди, які знають сучасну Росію. І останнє: я вам вірю, і не лише тому, що в жилах у нас із вами тече однакова кров. Я рідко помиляюсь в людях і не хотів би — це насамперед у ваших інтересах — помилитися щодо вас.
— Постараюсь виправдати ваше довір'я, — просто і скромно відповів Рудін.
— Жити ви будете в будинку викладачів школи. Андросов вас туди відведе. — Зомбах підвівся. — Ідіть і гарненько виспіться.
Під час цієї розмови в кабінеті був Мюллер. Він сидів далеко від них і перегортав папери в товстій папці. Збоку здавалося, що він поринув у якісь свої справи. Але, вийшовши з кабінету Зомбаха, Рудін знову подумав, що головна небезпека для нього — Мюллер. Він безперечно хитріший, а головне, підозріливіший за Зомбаха. Ось і тепер, лежачи в постелі, Рудін почав думати про це ж саме. Очевидно, Мюллер на відміну від Зомбаха ще не довіряє йому цілком, і про це треба весь час пам'ятати…
Роздуми Рудіна перервав обережний стукіт у двері.
Прийшов Андросов. Він підсунув стілець прямо до постелі Рудіна, сів і тихо сказав:
— Учора після того, як ви пішли, Мюллер до півночі аналізував вашу доповідну про похід до партизанів. Там усе гаразд?
— Не хвилюйтесь, усе чисто. — Рудін усміхнувся. — Але все ж таки я не бог, а тільки людина.
— Мюллер запитав у радіовідділі всі хвилі, на яких працюють партизанські рації.
— І тут його чекає розчарування. Довжина хвилі, яку я там подаю, належала одному з загонів.
— Через деякий час він збирається викликали для перевірки людину, яку ви залишили агентом у Конищеві. Чоловік цей міцний? Бо з Мюллером жартувати не можна.
— Заспокойтесь, Андросов. Мюллер теж не бог. Які новини?
— Сьогодні наша школа випускає чергову групу агентів, сімнадцять чоловік. Зомбах прислав мене до вас сказати, щоб ви були присутні на перевірній розмові з агентами, так би мовити, для першого ознайомлення з справою.
— Мюллер там буде?
— Обов'язково. Він здебільшого провалює кожного другого агента.
— Дуже добре, я йому сьогодні допоможу.
— Обережніше, прошу вас, — тихо промовив Андросов.
Рудін узяв його за лікоть.
— Ми з вами, дорогий друже, почали велику війну і зобов'язані бути сміливими. Розумними і сміливими. А якщо ми почнемо хреститися на кожну тінь, ніякої війни в нас не вийде, буде лише пасивна оборона. Ви розумієте це?
Андросов зітхнув.
— Однак я вважаю своїм обов'язком попередити вас ще про одну людину, яка теж буде присутня на перевірній розмові і з якою вам напевне доведеться зіткнутися в майбутньому. Цей чоловік відає в «Сатурні» всією російською документацією. Яків Іванович Щукін. Я про нього майже нічого не знаю, ми з ним лише вітаємось, але, судячи з усього, він попав до німців за переконаннями.
— Звідки він?
— Думаю, як і я, з армії. Нашу військову документацію, і не тільки військову, знає блискуче. Працює старанно, документи робить класно. Навіть Мюллер ставиться до нього з повагою і довіряє йому. Похмурий і злобний чоловік.
— Щукін — справжнє прізвище?
— Не знаю, але думаю, що так, — Андросов глянув на годинник. — Вставайте, вам ще треба поснідати. Перевірна бесіда рівно через годину.
Розмова з новоспеченими розвідниками провадилась у проторій кімнаті. За столом сиділи Зомбах, Мюллер, Андросов і не знайомий Рудіну німецький офіцер. Вздовж протилежної стіни сиділи, очевидно, викладачі школи. За окремим маленьким столиком, на якому лежала гора папок, сидів Щукін. Рудін одразу ж догадався, що це саме він, і з цікавістю його розглядав. У нього було гостре кістляве обличчя з застиглим виразом невдоволеності, очі заховалися в глибоких ямах під опуклим надбрів'ям. Спокійні рухи великих рук. Тримається впевнено, незалежно. Помітивши все це, Рудін почав прислухатися до ходу перевірної розмови.
Щукін називав прізвище, і черговий курсант заходив до кімнати. Екзаменували через перекладача. Запитання були найрізноманітніші, стосувалися і географії, і історії, і суто військової справи. Найбільше від усіх запитував Мюллер і той не знайомий Рудіну офіцер, котрий, як з'ясувалося в ході екзаменів, був начальником школи і відділу агентурного зв'язку — старший лейтенант Фогель. Було помітно, що запитання Фогеля не були складними для курсантів. Він, видно, питав їх точно за учбовою програмою. Зрештою він, як начальник школи, був зацікавлений у тому, щоб його вихованці виглядали підготовленими. А запитання, які ставив Мюллер, були одне складніше за друге. І було видно, що Мюллер не тільки блискуче знає всю технологію розвідувальної роботи, а й непогано розуміє її специфічні особливості в Росії. На самому початку перевірної розмови він зрізав трьох курсантів і призначив їм додатковий строк навчання.
— Далі — Зілов, — оголосив Щукін.
До столу вихилястою ходою, з ледве помітною посмішкою на вродливому обличчі підійшов міцний парубок. Він зупинився і, чекаючи запитань, розглядав стіну над головами начальства.
Спочатку запитував старший лейтенант Фогель. На його запитання Зілов відповідав з визивною стислістю, але дуже ясно і правильно. Одне запитання підкинув Зомбах. Впевнено відповідаючи на нього, Зілов шанобливо дивився на полковника. Але потім за нього взявся Мюллер. Він називав прізвища радянських державних діячів і розпитував, які пости вони займають. Але й це Зілов знав точно і відповідав якось задерикувато, навіть з хизуванням. Мюллер подякував йому і сказав, що в нього запитань немає. Фогель уже дав знак Зілову сісти на своє місце, але в цей час руку підняв Рудін.
— Можна поставити курсантові запитання?
— Прошу, прошу — зацікавлено сказав Мюллер.
— Курсанте Зілов, скажіть, будь ласка, скільки коштує в Москві проїзд у метро і на трамваї? Чи залежить ціна квитка від довжини маршруту?
Зілов повернувся до Рудіна, дивився на нього злобно звуженими синіми очима і мовчав. Він не зміг відповісти на запитання Рудіна.
— Я про це довідаюсь на місці,— промовив він нарешті.
— Може, я помиляюсь, але мені здається, що такі речі ви повинні знати так само твердо, як своє ім'я й прізвище, — сказав Рудін.
Зомбах почав щось говорити, але Мюллер перебив його, сказавши:
— Крамер мас цілковиту рацію.
— Але ж у викладанні обстановки цієї деталі не було, — спробував урятувати становище Фогель.
— А вона має бути, — відрізав Мюллер.
Зілову призначили місяць додаткового навчання, а викладачеві обстановки було наказано проконсультуватися з Рудіним.
Після перевірної бесіди Рудін разом з Андросовим ішов у «Сатурн» залитою сонцем засніженою вулицею. Від мерехтливого снігу різало в очах, і погляд відпочивав тільки на високому блякло-голубому небі. Було так тихо, що лише скрипучі кроки вартового долинали від найдальшого шлагбаума.
— В цьому кварталі живуть сторонні? — запитав Рудін.
— Жодного. Лише апарат «Сатурна», комендантська рота, ну і школа.
— Для співробітників вхід і вихід за перепустками?
— Ні. Просто щовечора всім співробітникам повідомляють новий добовий пароль.
— Я його знатиму?
— Напевне. Принаймні мені його повідомляють.
Деякий час вони йшли мовчки, потім Рудін сказав:
— Головне наше завдання — здобувати і передавати в Москву дислокацію агентурних точок у радянському тилу.
— Я вже думав про це, — Андросов зітхнув, — Це нелегко. Я дислокації не знаю. План з нанесенням точок є лише в двох примірниках: у Зомбаха і в Мюллера. Крім того, є ще книга обліку агентурних донесень. Вона в одному примірнику, зберігається в Зомбаха. Думаю, що адреси агентів знає ще Фогель, як начальник радіозв'язку.
— Що він собою уявляє?
— Переконаний націст, кар'єрист і, можливо, єдина його хороша риса — не дуже розумний.
— А тих двох планів ви ніколи не бачили?
— За всю роботу тут — тільки раз, здалека, в кабінеті Зомбаха.
— Буває вам відомо, де і коли агенти пересікають фронт або де їх скидають з літака?
— Ні. Навіть льотчики, наскільки мені відомо, одержують спеціальну карту перед самим вильотом, а потім, коли повертаються, на аеродромі в них цю карту відбирає представник «Сатурна».
— Де потім зберігаються ці карти?
— Можливо, що в особовій справі агентів. Точно не знаю.
— А Щукін що-небудь знає про все це?
— Навряд. Його справа підготувати документи. Взагалі, все, що стосується найтаємнішого, тут переховується добре…
Протягом трьох днів Рудін працював, з викладачем обстановки Гурєєвим. Це виявилось досить рискованою справою. Гурєєв був зачеплений за живе втручанням Рудіна на перевірній бесіді і тим, що тепер і йому самому доводиться ніби складати іспит перед Рудіним. Слухаючи кожну пораду Рудіна, він, видно, страшенно хотів виявити в цих порадах якусь помилку. Гурєєву було не менше тридцяти років. Худорлявий, з жовтим вилицюватим обличчям, з набряклими мішками під сірими вузькими очицями, він справляв враження тяжкохворого. Але ходив він на диво легкою спортивною ходою і був по-справжньому невтомний. Працюючи по чотирнадцять-шістнадцять годин у школі, він щоранку зустрічався з Рудіним поголений, підтягнутий, охайний. Його довоєнної біографії Рудін не знав, але з усього було видно, що принаймні до тридцять дев'ятого року він жив у Радянському Союзі. Сам він сказав Рудіну, що працює в абвері вже кілька років. Це був запеклий ворог усього радянського, слово «комуніст» він просто не міг спокійно вимовляти і замість нього здебільшого казав «панове більшовички». Відзначався спостережливістю і мав чудову пам'ять. Мабуть, кращого викладача обстановки важко було б знайти. Але тим складнішим тепер було становище Рудіна. Він спочатку збирався на кожні дві-три справжні деталі обстановки давати одну неправильну. Але в перші ж хвилини розмови з Гурєєвим відмовився від цього плану. Гурєєв надто добре знав радянське життя і явно вигадану деталь міг легко виявити. Їхні заняття були своєрідним поєдинком, коли кожен намагався піймати другого на незнанні якоїсь життєвої деталі. В ході занять у Рудіна виявилась лише одна перевага — він дуже добре знав Москву, а Гурєєв востаннє там був, очевидно, в тридцять сьомому році. Це схиляло поєдинок на користь Рудіна, але постійне напруження відбирало сили і впливало на нерви, тим більше, що весь цей час Рудін продовжував напружено думати про головне. Біс із ним, з цим викладачем обстановки, завтра ж він доповість Мюллеру, що Гурєєв чудово знає свій предмет, і цій справі кінець. Зрештою, що зміниться від того, що який-небудь агент знатиме обстановку трохи краще чи трошки гірше? Головне ж інше — треба знати адреси агентів. Будуть адреси, тоді буде зведено нанівець і небезпечну роботу Гурєєва.
Але минали дні, тижні, а ця головна мета, як і раніше, залишалася для Рудіна недосяжною. Його не втішило навіть те, що йому, як і всім сатурнівцям, вечорами почали під розписку повідомляти пароль на вихід із гарнізону. Нащо йому цей вихід, якщо ні з чим іти на зв'язок до Бабакіна?
Система секретності в «Сатурні» була продумана дуже старанно, і дотримувались її з чисто німецькою пунктуальністю. Радіозв'язком з агентурою відав Фогель. Всі агенти одержували радіограми лише за підписом «Доктор» і знали, що Доктор — це Фогель. Ще в школі їх привчали до цього псевдоніма Фогеля, і вони ніколи не зверталися до нього на прізвище, тільки: «пане доктор». Одержані від агентів радіограми записували в одному примірнику і також в одному примірнику розшифровували. Якщо в них не було нічого особливо важливого, Фогель тут же підтверджував по радіо агентові про одержання і давав йому, знову ж за підписом «Доктор», вказівки. Якщо ж радіограма потребувала негайного втручання начальства, Фогель негайно відносив її Зомбаху або Мюллеру. Проте Фогель не мав права вести запис адрес агентурних точок, і якщо він і знав деякі з них, то лише завдяки тому, що в самому тексті радіограми бували якісь подробиці про місцеперебування агента.
Зомбах чи Мюллер, одержавши радіограму в одному примірнику, своєю рукою робили єдину її копію. Оригінал вкладався в особову справу агента, яка зберігалася в синій папці, а копія — в зелену папку. Таким чином, Зомбах і Мюллер завжди мали під рукою весь агентурний матеріал, до якого більше нічия рука не доторкалася. В кабінеті в обох стояло по кілька сейфів, де зберігалися ці папки. Зведений список агентів був лише н одному примірнику.
Але все ж таки радіодонесення в ході дальшої роботи над ними бачили й інші співробітники «Сатурна», правда їх було небагато. Це траплялося, коли Зомбах і Мюллер змушені були звертатися по консультацію до спеціаліста. Для цього в центрі працювали люди, які знають залізничний транспорт, авіацію, електротехніку, хімію. Коли потрібна була консультація з суто російських умов, до начальства викликали Андросова або Гурєєва. І тільки тоді Андросов мав змогу прочитати якесь радіодонесення.
За минулий місяць один раз викликали до Мюллера для консультації і Рудіна. Агент, який безсумнівно був у Москві, повідомляв, що йому випала можливість придбати за гроші московський паспорт і надійно переробити його на своє ім'я. Він запитував дозволу начальства на цю операцію.
— Як ви гадаєте, можна на це піти? — запитав Мюллер.
— Вся справа в тому, — подумавши, відповів Рудін, — чи достатньо кваліфікований агент, щоб визначити надійність переробки паспорта. В радянській паспортній системі діє дуже хитра система індексів на паспортних бланках. Міліція завжди точно може дізнатися, де цей паспорт видано. І якщо індекс не збігається з біографічною версією агента…
— Але ж він передає, що паспорт московський, — перебив його Мюллер.
— Він під цим може розуміти лише московську прописку, — спокійно вів далі Рудін, — а штамп на паспорті може бути якого завгодно індексу. Хіба мало звідки міг перебратися до Москви власник паспорта? Якщо цей паспорт московський за індексом, це не усуває, а, навпаки, збільшує небезпеку викриття. В умовах воєнного часу міліція насторожена, працює пильно, і їй легко дістати по Москві яку завгодно довідку про цей паспорт і його власника.
Мюллер цілу хвилину думав, дивлячись на Рудіна, потім сказав:
— Так, мабуть, іти на це не слід. Спасибі, ви вільні.
Рудін пішов, навіть не побачивши повідомлення, про яке йшла мова. І він далеко не був впевнений у тому, що Мюллер сам не знав усієї цієї техніки паспортних індексів. Цілком можливо, що цей виклик на консультацію був для нього ще однією перевіркою.
Фогель краще від інших знав лише одне — що з себе уявляє кожен його агент. Вони вчилися в його школі, і тому, коли начальство хотіло дізнатися про можливості того чи іншого агента, його вдачу, позитивні чи негативні риси, викликали Фогеля. Слід сказати, що Фогель поєднував посади начальника школи і відділу оперативного радіозв'язку не випадково — це було добре продумано. Обізнаність Фогеля з суто людськими даними агента мала в подальшій роботі дуже велике значення. Ось чому Рудін одним із своїх найближчих завдань вважав зближення з Фогелем…
В кінці листопада Рудін вперше вийшов у місто. Був похмурий морозний день, рвучкий вітер гнав по вулиці колючу поземку. Настрій у Рудіна якраз відповідав погоді. Майже два місяці він у «Сатурні» і нічого путнього ще не міг зробити. Навіть Андросов дозволяє собі іронізувати над ним. Учора ввечері, коли вони знову і знову безрезультатно обмірковували одне і те ж — як довідатись таємницю таємниць «Сатурна», Андросов після довгого мовчання раптом сказав, усміхаючись:
— Ви закликали до роботи мене, а самі без діла…
— Хто ж думав, — розсердився Рудін, — що ви, розумні люди, погодились бути тут на становищі сліпих пішаків?
Андросов скривджено замовк…
Зараз Рудін ішов до міста в службовий час, і йому довелося звернутись по дозвіл до Мюллера.
— Чому раптом вам забагнулося йти саме зараз? — запитав Мюллер.
Рудін відповів, що в нього дуже мерзнуть ноги і він хоче купити на базарі вовняні шкарпетки ручної роботи. Він вибрав саме цей товар не випадково, бо знав, що теплих речей не було навіть у найбільш забезпеченому всім «Сатурні».
— Можете зробити це і ввечері,— пробурчав Мюллер.
— Базар, пане підполковнику, збирається лише вранці,— спокійно пояснив Рудін.
— Не розумію, коли в вас встигають мерзнути ноги, — сказав Мюллер. — Від місця, де ви живете, до роботи, навіть повільно ідучи, досить п'яти хвилин, а більше ж ви нікуди не ходите.
— Тому й не ходжу, — посміхнувся Рудін, зафіксувавши собі, що Мюллер, очевидно, цікавився, чи ходить він до міста.
— Ви закінчили зведення про зимові дії партизанів?
— Так. Здав на машинку. До мого повернення воно буде передруковане.
— Гаразд, ідіть, — сказав Мюллер.
Відчуття, що Мюллер і досі не довіряє йому, не проходило. Всі його доручення Рудін виконував, як кажуть, не за страх, а за совість, дорікнути собі було ні в чому. Зомбах уже двічі дякував йому за роботу, а цей тип наче знає щось…
Рудін ніс Бабакіну для передачі Маркову докладне повідомлення про стан справ. Єдине цінне, що було в ньому, — список прізвищ і розстановка сил у «Сатурні» і, нарешті, опис того, як майстерно засекречено всю справу. Це повинно пояснити Маркову, чому нема конкретних результатів роботи Рудіна. Він чесно і щиро пише в донесенні, що проникнення в «Сатурн» було найлегшою частиною операції.
Рудін, випроставшись, ішов проти вітру, не ховаючи обличчя від пекучого снігу. Протоптаної стежки не було, і Рудін навмання прямував серединою вулиці. Це була вулиця Леніна. На перехрестях таблички були зірвані, але на номерних знаках будинків напис «Вулиця Леніна» залишався. Рудін поглядав на номерні знаки справа і зліва, і йому здавалось, ніби самі будинки вперто твердили: незважаючи ні на що, це вулиця Леніна, і ми її охороняємо. «Так, незважаючи ні на що, це вулиця Леніна»… — в ритм крокам повторював Рудін.
Усіх, хто був у той час на базарі, можна було перелічити на пальцях. Але найнебезпечніше було те, що все це були люди, які хотіли щось або виміняти, або продати, і Рудін опинився серед них єдиним покупцем. Усі вони обступили його і навперебій пропонували свій товар.
— Мені потрібні вовняні шкарпетки, — сказав Рудін бабусі, яка насідала на нього, тримаючи в руках якісь пожовклі від часу мереживні речі. Старенька тільки вертіла замотаною хусткою головою і трясла перед Рудіним мереживом. Очевидно, розмовляти на холодному вітрі їй було важко.
На Рудіна насунувся синьопикий дядько в подертому піджаку.
— Маю аспірин у порошках, пірамідон в таблетках.
— Не потребую… — Рудін мимоволі відвернувся: від торговця ліками тхнуло кислим самогонним перегаром. — Куплю вовняні шкарпетки.
Розмовляючи з хлопчаком, який продавав ґноти для каганців, Рудін обмінявся поглядом з Бабакіним, що із свого рундука одразу помітив прибулого на товкучку товариша. Хлопчак з ґнотами немов знав, що треба Рудіну, і показав на ларьок Бабакіна.
— Шкарпетки якщо є, то хіба он у тієї шкури в рундуку.
Рудін підійшов до рундука. Товкучка ревниво стежила за ним.
— Здрастуй, Саню, — тихо сказав він, відчуваючи невимовну приємність від того, що може назвати живе, справжнє людське ім'я і дивитися людині в вічі з щирою радістю.
— Здоров, Петре! — так само тихо обізвався Бабакін, і в очах його Рудін побачив власну радість і хвилювання.
— Мені потрібні вовняні шкарпетки ручної роботи, добре було б дві пари, — сказав Рудін.
— Серйозно потрібні?
— Так, Саню, але не зараз, а днів через три. Сьогодні я скажу, що мені лише пообіцяли їх знайти.
— Зрозуміло. Післязавтра шкарпетки будуть. Фірма не підведе, — усміхнувся Бабакін.
— Покажи що-небудь… Для розмови…
Бабакін викинув на прилавок старе драпове пальто. Рудін став його розглядати і непомітно поклав перед Бабакіним складений до розміру гривеника папірець з донесенням.
— Спішно? — ховаючи донесення, запитав Бабакін.
— Не дуже, — зітхнув Рудін.
— Передам не по радіо. А це тобі від Маркова… — Бабакін поклав на прилавок папірець, скручений у тверду, схожу на сірник трубочку. — Як настрій?
— Не дуже. Бувай.
— Бувай здоров…
Вони подивились один одному в вічі, злегка кивнули головами, і Рудін пішов.
— Гей, служивий! — голосно кричав йому вслід Бабакін, потрушуючи старим пальтом. — Бери, пожалкуєш. Інші візьмуть!
Рудін не озираючись пішов далі.
На майдані Рудін зайшов до вбиральні, поквапливо розгорнув паперову трубочку і прочитав радіограму Маркова:
«Для Рудіна. Впевнений, що все гаразд, вітаю з успішно проведеним першим станом операції. Тепер головне — міцно закріпитися, завоювати їхнє довір'я. Водночас вивчайте кадри, що оточують вас. Не поспішайте. Ще раз — не поспішайте. Удар, якого вони скоро зазнають, повинен примусити «Сатурн» активізуватися; вони почнуть квапитись, і це полегшить ваше завдання. Передайте Андросову, що ми віримо в щирість його рішення і раді за нього. Все інше в його долі залежить лише від нього. Ще і ще раз — не кваптеся. Ми чекаємо терпеливо і з цілковитим розумінням труднощів на вашому шляху. Привіт. Марков».
Рудін перечитав радіограму кілька разів і негайно її знищив.
Повернувшись у «Сатурн», Рудін одразу ж зайшов до Мюллера.
— Я був відсутній сорок п'ять хвилин, — доповів він.
— Де шкарпетки? — глузливо спитав Мюллер.
— Будуть післязавтра, — Рудін усміхнувся. — Сьогодні був аспірин, пірамідон і мереживні речі. Між іншим, я замовив спекулянтові дві пари шкарпеток — одну для вас, пане підполковнику. Коли ви їх надінете, ви зовсім інакше поставитесь до російського морозу і до мого прагнення придбати шкарпетки.
Мюллер вперше глянув на Рудіна з зовсім людською цікавістю і сказав:
— Гаразд, спасибі, побачимо, — і додав звично сухо: — Де зведення про партизанів?
Але, перш ніж піти по зведення в машинне бюро, Рудін заглянув до Андросова. В похмурому кабінеті Андросов сидів за столом і читав. Побачивши на порозі Рудіна, він здригнувся і квапливо відсунув од себе папір. Але Рудін встиг помітити, що перед ним лежав зовсім чистий аркуш.
— Що з вами? — тихо спитав Рудін, сідаючи до столу.
— Нічого, — відповів Андросов, дивлячись вбік.
— Не треба так, — докірливо сказав Рудін. — Давайте раз і назавжди домовимось: між нами не повинно бути нічого такого, що б ми ховали один від одного.
— Ви повинні зрозуміти моє становище, — помовчавши, сказав Андросов.
— Ні, я не хочу нічого розуміти і скажу вам таке: мені передали, що моє начальство вірить у щирість вашого рішення і радіє за вас. Підкреслюють, що все інше у вашій долі залежить лише від вас.
Андросов запитально дивився у вічі Рудіну, а той вів далі:
— Ще раз: між нами в усьому має бути правда, тільки правда.
— Мене мучить наша бездіяльність.
— Мене не менше, — сказав Рудін. — Але начальство прекрасно розуміє наші труднощі і радить нам не квапитися.
— Ви — справа інша, — сказав Андросов. — А мені не квапитися не можна. Я повинен зробити надто багато, щоб мати право дивитись в очі своїм людям.
— Одну немалу справу ви вже зробили — я тут. І, нарешті, багато варта ваша готовність допомогти нам.
Вони довго мовчали. Раптом Андросов випрямився в кріслі.
— Якщо правду, то правду. Скажу вам, про що я думав, коли ви ввійшли. Про самогубство. Адже фактично я його вчинив, коли пішов на службу до ворогів. А тепер… тепер я ніби повис у повітрі між життям і смертю. Але ви не думайте, я збирався зробити це не без користі для справи. Раніше, ніж пустити собі кулю в лоб, я б пристрелив Зомбаха і Мюллера.
Рудін встав і, ледве тамуючи лють, сказав:
— У мене немає часу вислуховувати нерозумні жарти. Я вважав вас сильнішою і розумнішою людиною. Невже я помилився?
Не чекаючи, що скаже Андросов, Рудін швидко вийшов з кімнати…
Радянський контрнаступ на Центральному фронті став фактом. Ось, значить, про який удар повідомляв Марков. Кілька днів Берлін у всіх видах пропаганди старанно обминав слова «наступ» і «відступ» і намагався висвітлити справу так, ніби під Москвою сталася невдача як поодиноке явище, без яких велика війна не обходиться. Потім ішло повідомлення про «організований відхід» військ центрального угруповання з метою зайняти зручніші позиції для нового, могутнішого наступу на Москву. Саме так і сказав Геббельс у своїй черговій промові. Але в Німеччину хлинув потік поранених і обморожених солдатів, які «бачили Москву», в тисячі сімей прибули похоронні. Німці, які в той час могли хоч трохи самостійно мислити, почали догадуватися, що під Москвою сталося щось значне і тривожне…
Вільгельм Канаріс не слухав промов Геббельса, він усе знав далеко раніше від Геббельса і — точніше. Ще за два тижні до початку радянського контрнаступу під Москвою довірена особа вручила йому листа з Центрального фронту від близького його друга генерала фон Трескова. І хоч цей лист був написаний по-езопівськи, і так усе в ньому зрозуміло.
«Погода змушує бажати кращого, — писав генерал. — Мороз із снігом — це не найгірше. Вітер зі сходу все дужчий і загрожує перейти в бурю. З цим згоден і Клюге. Він сам сказав мені про це і про те, що до бурі ми не готові. Все, що нам потрібно, як і всі ви, від нас неймовірно далеко. Відстань між нами і вами має не лише матеріальний, а й моральний характер. Іноді мені починає здаватися, що ми і ви розмовляємо різними мовами. Одним словом, усе йде до того, що відома вам моя своєчасна пропозиція щодо скорочення відстані, яка розділяє нас, скоро перетвориться в дійсність, але вже під впливом бурі зі сходу. Тільки тепер це буде коштувати дуже і дуже дорого. А хіба ми такі багаті? І хіба не збираються хмари за спиною і в вас?..»
Ще раніше Канаріс одержав від Зомбаха детальний виклад його розмови з Клюге, в якій фельдмаршал майже прямо просив розвідку чесно інформувати фюрера про обстановку на Центральному фронті, що дедалі більше ускладнюється. Канаріс мав досить ясне уявлення про становище на цьому фронті.
Гітлер у той час перебував, за висловом Канаріса, «в етапі райдужного самозабуття», коли навіть найближчі йому люди не зважувались і натякнути на якісь невдачі з реалізацією його воєнних планів. Найближчий до Гітлера в той час воєначальник Браухич, коли заходила мова про Москву, був тим більше небагатослівним, що саме він ще влітку умовив фюрера схвалити план наступу на радянську столицю з заходу.
Проте Канаріс вирішив рискнути і сказати фюреру хоч найменшу правду. Він ішов на це, зовсім не розраховуючи, що Гітлер, вислухавши його, знайде якийсь геніальний вихід із становища. Менше за інших він вірив у чудодійний геній фюрера, він надто добре знав таємницю всіх попередніх перемог, щоб відносити всі успіхи за рахунок його божественних вказівок. Канаріс ішов на риск, наважуючись сказати фюреру найменшу правду, бо дбав головним чином про свою шкуру. Як скоїться біда, Гітлер кинеться шукати винних, а тоді Канаріс нагадає йому про свій сигнал.
Нагода для нього незабаром трапилася: Гітлер скликав вузьку нараду, на якій виклав свій план урочистих заходів у зв'язку із взяттям Москви. План цей містив у собі немало грубої театральщини. Наприклад, був там і такий пункт:
«Зробити те, чого не подумав зробити Наполеон, — висадити в повітря Кремль». У плані було вказано навіть маршрут і засоби пересування при поїздці Гітлера із ставки до Москви.
— Я хочу пройти через весь стрій моїх доблесних військ, — бундючно сказав Гітлер і, посміхнувшись, запитав: — Сподіваюсь, ви пробачите мені цю примху? Але зважте, що я найбільше в світі люблю і ціню мого солдата!
Всі присутні зобразили на своїх обличчях цілковите розуміння.
— Я хотів би тільки одного, — сказав Герінг, — бути в цей щасливий час поряд з вами.
Гітлер, примружившись, глянув на Герінга і ще вище задер голову.
Раптом заговорив Гіммлер, який на таких засіданнях здебільшого мовчав.
— Мій фюрере, і в урочисті хвилини я відповідаю перед Німеччиною і історією за ваше життя. Виходячи з цього свого високого обов'язку, я до вашого плану хочу зробити невелике доповнення. Йдеться про вашу поїздку в переможену Москву. Маршрут і засоби пересування ви обрали, виходячи з теперішньої осінньо-зимової обстановки. Дозвольте мені самому розробити ще й варіант літній або весняний. Адже мені треба бути готовим до будь-якого варіанту.
Коли Гіммлер почав говорити, Гітлер, слухаючи його, ласкаво кивав головою. Але коли справа дійшла до весняно-літнього варіанту, він усім тілом подався вперед і впився в Гіммлера лютим поглядом. Коли рейхсміністр закінчив, Гітлер тихо сказав:
— Я вас не зрозумів, рейхсміністр Гіммлер. Вперше за весь час роботи з вами я не зрозумів вас, Гіммлер. — Вій не зводив гнівних очей з рейхсміністра. Герінг з-під важких повік не без зловтіхи спостерігав цю сцену.
Гіммлер встав.
— Miй фюрере, я зрозумів свою помилку. Я сказав це, спонукуваний лише егоїстичними міркуваннями, в тону розумінні, що мене особисто більше влаштував би весняний варіант, коли я мав би більше часу для повної прочистки Москви. Я прошу пробачення, мій фюрере.
Гітлер помовчав і, скрививши рот у посмішці, сказав:
— Усі ви надалі будьте ласкаві свої плани будувати згідно з доблесними ділами армії, ніякого егоїзму я не потерплю.
— Я все зрозумів, мій фюрере, — з полегкістю промовив Гіммлер.
Нарада тривала, але Канаріс уже відмовився від думки сказати фюрерові свою малу правду. Він вирішив вчинити інакше. Кінець кінцем абвер працює на генеральний штаб. То саме туди він і передасть обережне зведення про становище на Центральному фронті. Звичайно ж, ніхто, навіть Браухич і Гальдер, показати це зведення Гітлерові не зважиться. А на випадок лиха зведення в справах генштабу все одно стане захисним козирем Канаріса…
На подив усім, після поразки під Москвою голів нікому не відтинали. Гітлер обмежився тим, що відправив у відставку трьох фельдмаршалів, близько сорока генералів і взяв на себе командування сухопутними військами. На тому буря й ущухла. Канаріс розпустив тоді заспокійливий для цих відставників дотеп: «Передчасно краще у відставку, ніж у могилу…»
Проте неприємності через Москву Канаріс мав. Можливо, пізніше Гітлер зрозумів, чому той передав у генштаб, а не особисто йому, інформацію про становище на Центральному фронті. Так чи інакше, але розмовляючи з ним у січні, Гітлер раптом без тіні гумору і без всякого зв'язку з розмовою сказав:
— А знаєте, адмірале, ви єдина людина в Німеччині, котра мені не довіряє!
— Я приймаю це за жарт, мій фюрере, — проникливо сказав Канаріс.
— А чому ж мої генштабісти іноді знають від вас те, чого я не знаю?
— Не розумію, про що ви говорите, мій фюрере, — сказав Канаріс.
— Ви прекрасно все розумієте! — підвищив голос Гітлер і повернувся до попередньої розмови.
Цей епізод, що раптово виник у бесіді, дуже непокоїв Канаріса, не виходив у нього з голови, і він не раз потім пригадував його у всіх деталях, намагаючись визначити, наскільки серйозним було сказане Гітлером. Він знав, що Гітлер часто говорив такі речі внаслідок якихось миттєвих порухів своєї сумбурної душі або за велінням миттєво спаленілого мозку, і тоді він тут же забував про сказане. Але нерідко за його словами крилося дещо істотніше, і тоді він нічого не забував і не раз повертався до зачепленої теми. Тільки одна людина з-поміж усіх його наближених завжди точно знала, як треба сприймати те чи інше висловлювання фюрера. Це був Мартин Борман. Саме він після засідань давав вказівки секретарям, що із сказаного Гітлером треба і що не треба записувати до протоколу. Канаріс міг би запитати Бормана, як йому поставитись до дивовижного звинувачення, висловленого Гітлером, але Бормана при цій розмові не було. Трохи втішало Канаріса лише те, що розмова з Гітлером не протоколювалася. Так чи інакше, тепер йому ясно було одне: треба рішуче поліпшити роботу в Росії…
Генштаб гарячково готував весняно-літню кампанію сорок другого року. В цей час улюбленим слівцем Гітлера стало «тотальний». Він вимагав, щоб усе було тотальним: і наступ, і бомбардування, і дипломатія, і репресії. Канаріс узяв це слівце собі на озброєння. «Розвідка теж має бути тотальною», — сказав він. Розроблений ним план сподобався Гітлерові.
— Так, Канаріс, саме так! — розпалюючись, казав йому Гітлер. — Не повинно бути ні.хвилини спокою нервам противника! За спиною в нього повинно бути пекло! Я хочу в цей час бачити його потилицю і все про нього знати! Щоб Кремль тільки збирався ступити крок, а я вже знав про його бажання! І тоді тотальний удар моїх армій Зіллеться з тотальним руйнуванням тилів і нервів комуністів!..
Повернувшись після доповіді в свій кабінет, Канаріс насамперед задоволено відзначив, що фюрер ні словом, ні натяком не дав зрозуміти, що пам'ятає ту розмову про недовір'я. Навпаки, фюрер був з ним дружній, розмовляв дуже довірливо і двічі переходив на «ти». Канаріс став перегортати щойно затверджений Гітлером план організації в Росії тотальної розвідки. План був дуже хороший і сподобався Гітлеру недарма. Вся суть була в тому, чи можна його реалізувати. Знову й знову стояла перед ним ця проклята, не схожа на всі країни світу Росія. В будь-якій країні здійснення цього плану створило б там пекло. Треба було б лише кинути туди якнайбільше своїх досвідчених, не раз перевірених людей. Але в Росії особливі труднощі починалися з того, що тут існував тричі проклятий мовний бар'єр. Посланий туди найдосвідченіший розвідник міг провалитися при першій же розмові з першим-ліпшим росіянином. Коли ж засилаються туди агенти російського походження, це не дає бажаного ефекту, бо ці агенти і ненадійні, і недосвідчені, хоч як їх учи. Навіть найкращі агенти, що нині діють у Росії, шлють донесення, від яких тхне аматорством, вони просто не вміють знайти і побачити важливе. Не випадково всі зведення за цими донесеннями, як правило, складає Канаріс сам, і щоразу йому доводиться мобілізовувати все своє славнозвісне вміння, щоб майстерною фразеологією прикрити слабину фактичних даних. Видно, головні зусилля треба спрямувати по другому відділу абверу — на вчинення диверсійних і терористичних актів. Тут особливого розуму й досвіду від агентів не вимагається. Що ж до першого відділу, лишається надіятися на одне — що при масовому засиланні агентів буде більше шансів на удачу і в одержанні розвідувальних даних.
Роздуми Канаріса перервав прямий міжміський телефон Берлін — Прага. Дзвонив Рейхард Гейдріх — новий протектор Богемії і Моравії. Почувши добре знайомий голос, Канаріс скривився, немов від зубного болю, але заговорив весело і дружньо. Це була стара гра: вони ненавиділи один одного, але обидва були поки що безсилі реалізувати свою ненависть і повинні були підтримувати зовні пристойні і навіть дружні відносини.
Спочатку розмова йшла про речі малозначні: про погоду, здоров'я дружин тощо. Канаріс чекав. Нарешті він почув те, заради чого дзвонив Гейдріх. Хоч кабель був прямий і розмову не могли підслухати, Гейдріх говорив натяками.
— Я продовжую ліквідовувати ліберальну спадщину барона.[1] Але тут, як і в Франції, у мене такі самі, досить набридлі вже труднощі. Чому ми з вами повинні ходити один за одним за однаковою адресою?[2] Адже ми з вами, здається, про все домовились? Я веду грандіозну розчистку болота, в мене на обліку кожен фельдфебель, а в цей час ваші люди займаються тут чистописом або розв'язують ребуси про те, як знайти агентуру Заходу, що вже вийшла в тираж. Чи не пора, мій друже, з цим покінчити?
— Чому ви запитуєте? — перебив Канаріс. — У принципі ми з вами про все домовились на нараді. Я розробив проект рішення. Але для того, щоб проект став рішенням, його повинен затвердити Кейтель. Порядок є порядок.
— Який у біса порядок! — підвищив голос Гейдріх. — Мені дзвонив з Берліна Хуппенкоттен; він каже, що у вашому проекті від нашої домовленості залишились тільки коми.
— Думка Хуппенкоттена — це далеко не еталон оцінки, — саркастично зауважив Канаріс.
— Але в нього молодий зір і він ще вміє відрізняти чорне від білого, — не забарився контрудар із Праги.
— Вважаю за краще мати справу з людьми, які вміють нормально бачити всю гаму фарб.
Гейдріх промовчав. Уже якщо справа дійшла до словесного турніру, він знав: з Канарісом справитися важко.
— Друже мій, — сказав він примирливо, але голос його дзвенів від злості.— Повернімося до справи. Ми займаємо простори не для того, щоб вести на них вічну боротьбу з червоними і з єврейською плутократією. З цим ви згодні?
— Звичайно, і ми обидва робимо все, що можемо, для освоєння нових земель.
— Боюся, що ваша оцінка не збігається з більш високою. І щоб ця розбіжність не стала надто явною і не набула неприємних форм, я дуже прошу негайно повернутись до свого проекту, подумати ще раз про все, що від цього проекту залежить, включаючи сюди і нашу з вами долю, і привести цей проект у відповідність з нашою домовленістю на нараді. Ви можете це зробити?
— Проект уже в Кейтеля, — спокійно сказав Канаріс.
— Неправда, — засміявся Гейдріх. — Проект всього лише в референта Кейтеля.
— Добре, я постараюся зробити все можливе. Однак я щиро вважав, що проект виражає все, про що ми домовились на нашій нараді.
— Бачите, як погано вести такі переговори без стенограми! — майже весело вигукнув Гейдріх. — Але я допоможу вам, мій друже. У Хуппенкоттена є докладний запис нашої наради. Він може ще сьогодні вручити його вам.
— Навіщо завдавати собі клопоту, хай пришле.
— В любові і ненависті ви стійкий, — знову розсміявся Гейдріх. — До побачення, мій друже.
Канаріс поклав трубку, не попрощавшись…
Значить, Хуппенкоттен записав тоді весь хід наради і, напевно, одержав візу запису від усіх учасників наради, вірніше, не від усіх, а від тих, хто прямо чи побічно представляв гестапо. Канаріс стиснув кулак і вдарив ним по підлокітнику крісла. Як він ненавидів цього молодого вискочку Хуппенкоттена, котрий робив карколомну кар'єру! Він стикався з ним лише три чи чотири рази на різних нарадах, де Хуппенкоттен був на других, а то й на третіх ролях. Ніяких прямих сутичок з ним у Канаріса не було і навіть не могло бути — так мало за своїм становищем важив цей юний красень. Але Канаріс ненавидів і навіть боявся його не менше, ніж Гейдріха; він немов передчував щось…
Забігаючи наперед, скажемо, що саме Хуппенкоттен на початку квітня 1945 року за наказом Гітлера накине на шию Канаріса дротяну петлю і повісить його в тюремній камері. Але до того дня ще далеко, і ми поведемо далі нашу розповідь.
Канаріс викликав полковника фон Бентевіньї, свого ад'ютанта полковника Енке і наказав їм негайно зробити свій протокольний запис наради з представниками гестапо в питанні контакту в роботі і дав вказівку, що в цьому записі має бути відображено. Канаріс вирішив мати свій варіант запису — документ, рівноцінний тому, який скомпонував Хуппенкоттен.
Звелівши подати йому останні зведення по Чехословаччині, Франції, Англії і Америці, Канаріс наказав секретареві відповідати всім, що його нема…
Англія… Досвідчений агент, якому Канаріс вірив, як собі, повідомляв, що на Британських островах союзники починають скупчувати військові сили, насамперед авіацію. Ще три місяці тому той же агент повідомляв, що прибуття до Англії американської військової місії має символічний характер і що самі англійці говорили тоді, ніби ця місія не більше ніж «шматок сирого м'яса» для німецької розвідки. А тепер той же агент повідомляє дещо зовсім інше. Три місяці тому всі агентурні дані свідчили про те, що головним у настрої англійців є панічне очікування вторгнення і страх перед авіаційними нальотами. А тепер у донесенні йдеться вже про наростаючий бойовий дух англійців. Це виявилося не лише в тому, що по всій країні створюються загони самооборони, що навіть жінки йдуть у ці загони, але і в діях англійської розвідки. Зокрема, вона починає активно використовувати сили Опору у Франції…
Все це, звичайно, не могло не тривожити Канаріса. Але він надто вірив в іншу Англію, в ту, котра останні роки йшла на все, аби тільки Гітлер послав свої війська проти комуністичної Росії. Та Англія охоче розплачувалася за це цілими країнами. Канаріс, однак, враховував, що головні сили Англії, які стояли за цією політикою, ще досить сильні, і саме на них слід робити ставку, а панове англійські міністри хай поки що пограються в війну…
Франція… Донесення агентів звідси підтверджували те, що повідомляв їхній колега з Англії: розвідка англійців почала діяти у Франції і намагається прибрати до рук підпільну боротьбу французького Опору. З пачки донесень Канаріс вибрав підписане «полковником Анрі». За цим підписом-кличкою ховався один із улюбленців Канаріса — унтер-офіцер Гуго Блейхер. Про цього агента Канаріс уже не раз говорив на нарадах, підтверджуючи тезис, що талант розвідника виявляється так само, як і талант поета. І справді, був чоловік дрібним чиновником промислової фірми в Гамбурзі, його мобілізували, він став одним з найкращих розвідників у Франції.
Донесення Блейхера було, як завжди, докладним і навіть занадто багатослівним, але зате, як завжди, цікавим. Ось і він повідомляє, що англійці лізуть у французький Опір, скидають їм зброю, рації, посилають до них своїх емісарів. Блейхер має дані, що серед емісарів, засланих до Франції, і син Черчілля — Рандольф.
Канаріс завмер. Невже це правда? Блейхер іноді не від того, щоб пофантазувати, але навряд щоб він дозволив собі легковажно оперувати подібним фактом. Відклавши зведення, Канаріс написав розпорядження керівникові абверу у Франції: якщо підтвердиться перебування сина Черчілля у Франції, вжити всіх заходів, щоб він не попав до рук гестапо, де його можуть ліквідувати, не розуміючи, як важливо захопити його живим. Окрему шифровку він написав Блейхеру: всю увагу зосередити на Черчіллі, інформувати про це щоденно.
Канаріс повернувся до читання досьє. Справді, англійська розвідка нахабно лізе у Францію, але агенти стривожені цим надмірно. Те, що зараз роблять англійці в цьому напрямку, — кустарщина. Однак необхідно вжити контрзаходів. Враховуючи традиційну нелюбов англійців до втрат, найкращий захід — нанести по англійських резидентах у Франції масовий удар: переловити їх, як мишей, і десяток розстріляти. Отут і можна зробити поступку СД. Агенти абверу розвідають англійських резидентів, а тоді в порядку, так би мовити, спільних дій, яких так добивається Гейдріх, зібрані дані будуть передані в гестапо. Це рішення повернуло Канарісу хороший настрій, що був зіпсований розмовою з Прагою, і він подумав, що йому і справді слід трохи підправити проект у тому розумінні, що скрізь, а разом з тим і в Росії, треба передавати гестапо те, що для цілей абверу не становить цінності.. Але яке матиме значення ліквідація дюжини англійських резидентів, що займаються безнадійною авантюрою в завойованій Франції, коли найголовніше і найцінніше для Гітлера агенти абверу роблять у самій Англії або Америці, або в тій самій Росії?..
До речі, про Америку. Що повідомляють звідти? Ось країна, яка в Канаріса завжди викликала особливу цікавість. Якось на нараді в Гітлера він кинув жарт, який став крилатим, що «в Америці продається все, навіть фельдмаршали». Так воно й є насправді, американці і самі кажуть, що в них усе вирішують гроші. Але, з другого боку, цей же діловий практицизм був грізною і водночас таємничою силою Америки. Адже якщо її фінансові магнати побачать, що війна для них на сьогодні найвигідніший бізнес, вони того ж раніше проданого фельдмаршала перекуплять за такі гроші, яких ніколи не було в німецькій казні.
У змалюванні внутрішнього становища країни донесення агентів із Америки були ідентичними. Рузвельт і його найближче оточення прокламують дійове союзництво з англійцями, французами і росіянами, але насправді ця дійовість поки що виявляється головним чином у пропаганді і суто символічних жестах на зразок посилання особистих представників Рузвельта в союзницькі країни або збільшення складу військових місій. Пропаганда є пропаганда. Далеко серйозніше повідомлення агента про те, що в конгресі все активніше діють сили, які підтримують союзницькі пориви Рузвельта.
Канаріс почав читати донесення агента, який був найближчий до фінансових кіл Америки. Це донесення, пройшовши великий шлях, прибуло в Берлін лише сьогодні.
Ще не дочитавши його до кінця, Канаріс зрозумів, наскільки воно важливе. В першій його частині повідомлялося, що вищі кола фінансової олігархії Німеччини негативно реагують на поспішне оголошення Гітлером війни Америці. Канаріс і тоді, в грудні, вважав цей крок фюрера непродуманим. Справжніх володарів Америки розізлило оголошення війни: це сплутало їм карти. До цього вони могли спокійно дотримуватись політики ізоляціонізму: «Хай десь там іде війна, нас вона не стосується». Але після цього йшов Пірл-Харбор. Це був перший удар по ізоляціонізму. І тут же вискочив із своїм оголошенням війни Гітлер. Це було вже занадто! Американці інертні, але до пори до часу…
Агент повідомляв, що воєнні поставки Америки Росії можуть зараз стати більшими, що в цій справі лишилося тільки одне нерозв'язане питання — про способи оплати поставок, але й це питання близьке до розв'язання. І взагалі позиція Рузвельта завойовує щораз більшу підтримку народу, і не рахуватися з цим уже не можуть навіть могутні противники президента. Агент наводив безліч фактів, які підтверджують реальність вступу Америки у війну не на словах, а на ділі…
Хоч як стривожило Канаріса це повідомлення, проте він все ж повернувся до роздумів про Росію. Що не кажи, тепер усе вирішується там. Якщо Ради найближчим часом будуть поставлені на коліна, американський капітал ні за що не подасть їм руки допомоги. Вся історія проти цього, вся суть американської політики. Розгромивши росіян, Гітлер одразу ж знайде спільну мову і з Америкою, і з Англією, і на тому війна поки що може закінчитися. Світ буде в основному поділено. Отже, Росія і ще раз Росія.
Лютий капризував. Над Польщею він розкинув ніжний сонячний ранок. Над Мінськом розвісив низькі кошлаті хмари. Літак ішов під нижнім краєм хмар, і всередині літака було похмуро і холодно. А ближче до Смоленська літак врізався в смугу густого снігопаду; зникла не тільки земля, а навіть крила літака немов відрізала біла імла. В пасажирському приміщенні засвітився неяскравий плафон.
На передньому кріслі, вкритий по горло теплим пледом, спав чоловік з великою сивою головою. Другий пасажир сидів позад нього, прикривши обличчя зсунутим на ніс картузом, мерзлякувато засунувши руки в рукава шинелі. Це летіли в Смоленськ Вільгельм Канаріс і його ад'ютант полковник Енке.
Літак різко трусонуло, і ззовні щось ударило в його залізну обшивку, двічі дзвінко клацнувши. Енке скинув з обличчя картуза, схопився, прислухався, оглядаючись. Канаріс лише трохи розплющив свої великі чорні очі і усміхнувся ад'ютантові.
— Так, так, Енке, іде війна, і, судячи з усього, нас обстрілюють свої зенітки. Сідайте, Віллі, росіяни кажуть, що в ногах правди нема…
Хоч Канарісу було вже за п'ятдесят, це був ще досить міцний чоловік, щоправда, рано посивілий. Уже майже десять років він очолював розвідувальну службу гітлерівської Німеччини. Маючи далеко не посередній і гнучкий розум, він навіть серед верховодів нацизму тримався незалежно. Досі розвідка обслужувала Гітлера добре. Всі його авантюри починалися з того, що в діло вступав абвер — німецька військова розвідка. Люди Канаріса, які діяли у всьому світі, розгортали таємну роботу, що повинна була підготувати успіх черговій розбійницькій витівці Гітлера. Чи готувався Гітлер прибрати до рук Чехословаччину чи Норвегію, він не давав останнього наказу військам доти, поки Канаріс не казав йому: «Все готове».
Після того, як прапор із свастикою затріпотів над стародавньою Прагою, в заміській резиденції Гітлера відбувся урочистий обід верховодів гітлерівської Німеччини. Герінг виголошував промову про «всеосяжний геній фюрера». Гітлер був у чудовому настрої, безугавно жартував, перебивав промовця довгими експромтами. Коли Герінг сказав про Чехословаччину: «Ми засунули її в кишеню, мов зім'яту носову хусточку», — Гітлер, показавши на Канаріса, крикнув: «А зім'яв хусточку він…»
Після загарбання Норвегії Гітлер присвоїв віце-адміралу Канарісу звання повного адмірала, хоч багатьом флотським адміралам, які брали безпосередню участь у норвезькому поході, такої честі не було виявлено.
Про Канаріса, який скінчив своє життя на шибениці на початку квітня 1945 року, тепер написано багато. В цій літературі правда змішалася з брехнею, через що особу його огорнув серпанок таємничості. Знайшлися автори, які намагаються зробити з Канаріса благородного лицаря розуму й честі і мало не головного борця проти Гітлера і його зграї. Це нісенітниця. Канаріс незмінно був з Гітлером у всіх його розбійницьких авантюрах, в тому числі і в війні проти Радянського Союзу. Канаріс був розумний, і, можливо, саме тому він раніше за інших зрозумів, що Гітлер у Росії закопався. І тоді, користуючись своїм становищем і своїми можливостями, він розпочав хитру гру з західними державами, вселяючи їм думку про можливість припинити війну в центрі Європи і спільними силами довести її до перемоги на сході. Канаріс прекрасно знав про опозицію великих воєначальників до Гітлера. Більше того, коли почались воєнні невдачі в Росії і справа запахла цілковитою поразкою німців, Канаріс дуже хитро, не видаючи себе, підштовхував генералів, які були в опозиції, до дії. В цьому розумінні можна вважати, що до невдалих замахів на Гітлера в Смоленську в 1943 році і в Растенбурзі в 1944 році Канаріс мав деяке відношення. Про позицію Канаріса один з його біографів висловився досить точно: адмірал вів не лише подвійну, але й потрійну гру, однак головну ставку протягом десяти років він робив все ж таки на Гітлера.
Канаріс, так само як і Гітлер, ненавидів Радянський Союз. Так само, як Гітлер, він був переконаний, що Радянська Армія не витримає натиску німецьких військ і війна з Росією буде виграна. Він тільки, очевидно, не дуже вірив у блискавичну перемогу. Вважаючи Радянську країну велетнем на глиняних ногах, він, проте, її побоювався. Він не розумів Росії. Відомий його вислів, що Росія і росіяни сильні і небезпечні для європейця своєю таємничою незбагненністю.
Після удару, якого зазнали німецькі війська під Москвою, Канаріс зрозумів, що Німеччину чекає тривала боротьба на радянській землі, але він вірив, що німецька армія кінець кінцем справиться з Росією. Приймаючи рішення про розгортання в Радянському Союзі тотального шпіонажу і диверсій, він був упевнений, що це сприятиме перемозі Німеччини. Але після першого півріччя воєнної кампанії в Росії він бачив неминучість тривалої і дуже важкої боротьби і обережно вселяв цю думку своїм прибічникам.
Зараз він летів до Смоленська не тільки для того, щоб проінструктувати своїх працівників і головним чином викликаних туди керівників «Сатурна». Він збирався особисто побачитися з близькими йому генералами, щоб дістати точніше уявлення про те, що робиться на фронті.
Наближаючись до Смоленська, літак вийшов із смуги метелиці, і Канаріс з висоти побачив місто, розсипане на крутих берегах Дніпра. Зробивши коло, літак пішов на зниження в напрямі Покровської гори, де за лікарняним містечком розкинувся аеродром. Зробивши посадку, літак не підрулив до штабних приміщень, а покотив до дальшого краю льотного поля, де стояло кілька легкових автомашин і невелика група людей.
Канаріс легко збіг по східцях на землю. Тепер можна було розгледіти, що він зовсім невеликий на зріст, це особливо підкреслювали довгий, майже до п'ят, кожух і надмірно висока хутряна шапка-камилавка. До Канаріса підійшов лише генерал Лахузен — один із його заступників, який прибув сюди раніше. Решта стояли на пристойній відстані.
— Із щасливим прибуттям, — потискуючи руку адміралові, сказав Лахузен.
— Навіщо цей парад? — Канаріс кивнув на людей, що стояли віддалік. — Ви ж знаєте, що я цього не терплю. Де машина?
Вони сіли в величезний, як вагон, «майбах».
— Решта хай їдуть хвилин через п'ятнадцять після нас, — звелів Канаріс— Що за дурна звичка влаштовувати кавалькади!
Машина обережно і незграбно спускалася з Покровської гори. Її щохвилини заносило, ланцюги на колесах з неприємним скреготом вгризалися в снігову дорогу.
— Оце і є російська зима, — задумливо сказав Канаріс, дивлячись у вікно на засніжені горбасті береги Дніпра. — Але ж вона однаково важка і для нас, і для росіян.
— Якщо не брати до уваги, — сказав Лахузен, — що російська техніка пристосована до холодів, а наша — ні. У росіян, наприклад, є такий винахід — ва-лян-ки, — генерал Лахузен вимовив це слово по-російськи. — Це чоботи із овечої шерсті. Або ось — подивіться, будь ласка… — Лахузен показав на двох дітлахів, які, з'їжджаючи з гірки на санчатах, перелякались машини і перекинулись у сніг. Сміючись, штовхаючи одне одного, вони борсалися в снігу. — Їм все одно, що теплий пісок, що цей холодний сніг.
— Нараду підготовлено? — перебив його Канаріс.
— З'їхалися всі. Основну доповідь зробить, звичайно, Зомбах.
— Не доповідь, а звіт, — вірний своїй неквапливій манері, сказав Канаріс — Я втомився від нескінченних проектів і планів. Він повинен сказати точно і ясно, що зроблено і що буде зроблено.
— Приблизно так я його й орієнтував, — не зовсім упевнено сказав Лахузен. — Але ви ж знаєте Зомбаха, він вивалить на стіл, крім усього іншого, купу об'єктивних причин і купу вимог.
— Ну що ж, причини — це вже дещо. В причинах треба розібратися.
Нараду було скликано в затишному будиночку на засніженій, далекій від центру вуличці, яка чомусь звалася Меєрівським шосе. Обстановка всередині будинку залишалася такою, в якій тут проходило чиєсь мирне життя. В їдальні майже півстіни займав величезний, схожий на орган, буфет. Навколо овального стола стояли старовинні віденські стільці з дірчастими вичовганими сидіннями. Над піаніно, покритим мереживною доріжкою, висіла збільшена фотографія чоловіка й жінки. В чорному, наглухо застебнутому піджаку, в накрохмаленому комірці з відігнутими ріжками, із стрілчастими вусами під масивним носом, чоловік скидався на комерсанта або на шанованого лікаря. Жінка була, очевидно, в весільному вбранні, білий флер, накинутий на високу зачіску, робив її схожою на королеву. Обличчя в неї було миле, добре і трішки злякане.
Поглянувши на ці портрети, Канаріс сказав сміючись:
— Хай щастя цієї пари супроводить нашу роботу! Всі військові, що стояли кругом столу, шанобливо посміхнулись. Канаріс сів за стіл на покуті, якраз під портретами, і жестом запросив усіх сісти.
— Ми почнемо з того, що послухаємо полковника Зомбаха, — тихо і якось по-домашньому сказав Канаріс, немов і справді тут був якийсь сімейний збір.
Полковник Зомбах, огрядний, з вольовим, замкнутим обличчям, повільно встав, розстебнув портфель, вийняв із нього розпухлу папку, розкрив її, надів на носа прямокутне пенсне, від чого зразу став подібним до вченого.
— Регламент? — запитав він густим низьким голосом, знімаючи з рук годинника.
— На проекти — одна хвилина, — розсміявся Канаріс— На діловий аналіз обстановки і конкретні пропозиції — необмежений час.
Офіцери за столом прекрасно зрозуміли, що означає жарт адмірала про регламент для проектів. Видно, чутка про те, що Канаріс незадоволений роботою «Сатурна», підтверджується, а це значить — треба бути обережним і добре продумати свої пропозиції. Тут були присутні абверівці не лише з «Сатурна».
А тим часом Зомбах цілком спокійно говорив про роботу підлеглого йому «Сатурна», — зразу було видно, що він зовсім не збирається змалювати її в райдужному світлі. Більше того, про успішно проведені операції він сказав дуже коротко і одразу ж заявив, що найтривожнішим у роботі «Сатурна» є велика кількість таких операцій, коли агенти закинуті, але нічого про їхню дальшу долю невідомо.
Підполковник Мюллер непомітно спостерігав Канаріса, намагаючись вгадати, як він реагує на самокритичну позицію Зомбаха. Однак із обличчя адмірала не можна було нічого вивідати. Він байдуже дивився прямо перед собою, лише зрідка кидаючи побіжний погляд на Зомбаха.
Промовець зробив паузу і почав шукати в папці потрібний йому папірець.
— А чи пробували ви проаналізувати справи, покриті туманом? — лагідно спитав Канаріс.
Зомбах, знайшовши свій папірець, відповів:
— Для аналізу, на основі якого можна було б зробити для себе якісь висновки, бракує багатьох компонентів. Ось, наприклад, операція, яку проведено восени минулого року. Ми закинули в район Москви групу добре підготовлених людей. Операцією займався другий відділ. — Зомбах не випадково за приклад взяв операцію, підготовкою якої керував Мюллер. — Льотчик доповів, що скинув групу точно і без всяких ускладнень. А зв'язку з групою немає й досі. Аналізувати припущення марно. Можливо, що під час приземлення була пошкоджена рація, а можливо й інше — що росіяни зразу взяли наших агентів. Але нічого про затримання цієї групи вони в своїх зведеннях не повідомляли.
Канаріс докірливо похитав головою:
— Ох, ці росіяни!..
— Однак про менш значну групу, а в двох випадках навіть про окремих взятих ними агентів вони повідомляли, — сказав Зомбах.
— Переперевірку іншими способами зробили? — запитав Канаріс.
— Ні.
— От… — Канаріс повчально підняв палець. — Судячи з усього, в Росії без цього діяти не можна. — Візьмемо це до уваги і надалі обміркуємо, як нам своїми силами краще організувати цю перевірку. Продовжуйте.
Тепер керівник «Сатурна» говорив про одержання розвідувальних даних, що стосуються військових можливостей противника. На його думку, ця робота йде загалом задовільно, і навряд чи армія в цьому відношенні має до «Сатурна» серйозні претензії. Однак він вважає, що ця робота повинна бути розширена з тим, щоб забезпечити собі більшу впевненість у кожному розвідувальному донесенні…
— Що ви називаєте несерйозними претензіями армії? — спитав Канаріс і зробив знак своєму ад'ютантові полковнику Енке. Той поклав перед адміралом папку. Зомбах чудово розумів, що стоїть за запитанням Канаріса, і відповідати не поспішав. — Ось, наприклад… — продовжував Канаріс, виймаючи з папки якийсь документ. — Ми дали верховному командуванню інформацію про кількість танків противника в районі Калініна. Насправді цих танків виявилося втричі більше. До претензій якого типу ви, полковнику, віднесете такий випадок?
— Мені важко відповісти, не говорячи при цьому про обурливу повільність наших армійських штабів, включаючи і головний. Поки вони цю нашу інформацію обнюхали і дивилися на світло, повороткіші, ніж наші штабісти, російські танки прибули на цю ділянку фронту. Зрештою, — почав дратуватися Зомбах, — керівництво абверу просто зобов'язане зламати недовір'я до нас фронтових штабів.
Офіцери дивились на Канаріса: як він сприйняв цю пілюлю?
— Я доповім про це фюреру, — з недбалою покірністю промовив адмірал, шукаючи щось у своїй папці.— А ось, це, полковнику… — Канаріс помахав у повітрі папірцем. — Ми дали авіаційному командуванню відомості про місцезнаходження грандіозної російської бази пального. Якщо мене не зраджує пам'ять, у місцевості Меліхово, — адмірал заглянув у папірець, — саме в Меліхово; Герінг кинув туди одночасно шістдесят бомбардувальників. Результат — одинадцять літаків збито до підходу до цілі, три збито над ціллю і сім по дорозі назад. Ваші агенти радирували про прекрасні результати бомбардування, про вибухи неймовірної сили, про море вогню, що охопив величезну площу, а фотострічка літака-розвідника зафіксувала жалюгідну пожежу. Що ж це було, полковнику, насправді? Чи ваш агент боягуз, негідник і фантазер, чи з вами зіграли в покер російські контррозвідники?
— Можливо, і те, і друге, — незворушно відповів Зомбах. — Причому що стосується, як ви висловились, покера, ми також граємо з росіянами в цю гру, і, як у кожній грі, щастя зрадливе.
— Вся суть в тому, — кинув репліку генерал Лахузен, — чи роблять росіяни в цій грі такі великі ставки, як ви. В даному випадку двадцять один літак!
— Я можу нагадати, — відпарирував Зомбах, — що восени сорок першого року в результаті нашої гри ми одержали не одну радянську дивізію.
— Виграш перших тижнів війни не береться до уваги, — твердо промовив Канаріс, — тоді наш партнер страшенно нервував і робив грубі помилки.
— Можливо, — відповів з гідністю Зомбах. — Одначе ви тоді нагородили мене.
— Ордени періоду успіхів важать менше від орденів періоду запеклої боротьби, — відрізав Канаріс і різко повернувся до заступника Зомбаха — Мюллера. — Ви можете що-небудь додати? Спасибі, Зомбах.
Еріх Мюллер підвівся на весь свій гренадерський зріст.
— Я поділяю тривогу полковника Зомбаха з приводу глухих точок, — почав Мюллер неквапливо, гарячково обдумуючи, як йому повести мову далі так, щоб дістати якнайменше запотиличників од Канаріса. — Однак ми вживаємо всіх залежних від нас заходів, щоб з'ясувати становище. Одним із таких заходів є виконання вашого наказу про рішуче збільшення числа агентів, які засилаються в тил ворога. Останнім часом ми на один і той же об'єкт з однаковим завданням закидаємо агентів по двічі і по тричі, і вже є випадки, коли останнє закидання прояснило ситуацію попереднього. — Помітивши, що Канаріс схвально кивнув йому, Мюллер заговорив впевненіше: — Що ж до претензій до нас армії, мені здається, що у дечому винні ми самі. Нам треба бути ближче до армії, і не лише до армії. Наша віддаленість від повсякденних турбот фронту дратує і людей служби безпеки, які несуть на своїх плечах нелегкі обов'язки.
— Можливо, доцільно, підполковнику, призначити вас ад'ютантом при командирові однієї з дивізій СС? — лагідно посміхаючись, запитав Канаріс.
Усі завмерли. Мюллер зрозумів, що перестарався, і вирішив за краще обернути все на жарт.
— Я не заслужив такого підвищення, — сказав він.
— Хвалю за скромність, — посміхнувся Канаріс. — Я згоден, попрацюйте поки що на своїй посаді. Але я хотів би почути від вас відповідь на таке запитання: що вас найбільше непокоїть?
— Росіяни, — відповів Мюллер без тіні посмішки.
Канаріс зареготав, засміялися й інші.
— Я маю на увазі росіян, яких ми використовуємо, — поквапливо пояснив Мюллер, і його обличчя порожевіло. — За невеликим винятком я їм повністю ніколи не довіряю. А взагалі їхня психологія для мене загадка. Я працював у Франції. Там усе було ясніше або принаймні легше. Переді мною був француз, який хотів у нас добре заробити і заради цього ставав чудовим виконавцем моєї волі. Або ж я мав справу з французом, чиї політичні переконання гармонували з нашими ідеями, — ця гармонія давала мені можливість сподіватися, що я і тут одержу хорошого виконавця. Ми непогано використали там і карний елемент. Наш другий відділ, коли мова йшла про диверсії або про терор, ніколи не відчував браку виконавців, узятих із цього середовища. За свободу і гроші ці люди робили чудеса. А тут я не можу збагнути психології навіть карного злочинця. Недавно привели до мене професіонального злодія. Десять років відсидів по радянських тюрмах. Наш другий відділ хотів закинути його в Москву з терористичним завданням. Нізащо! «Я, — каже, — злодій-домушник, а на «мокре» ніколи не ходив і не піду». «Мокре» на їхньому жаргоні — це коли маєш оправу з убивством. І взагалі він, бачите, принципово стріляти не хоче, він проти війни і так далі і таке інше.
— Ви читали Достоєвського? — запитав Канаріс.
— Ні.
— Даремно. Спасибі,— Канаріс поглянув на годинник. — Повільно йдуть у нас справи і не зовсім правильно. Нам не слід, по-моєму, намагатися теоретизувати з приводу наших успіхів чи промахів. Після війни з'являться автори мемуарів і подбають про це. Нашій роботі завжди притаманні динамічність і маневреність, і от у дусі цього я й попросив би виступати. Послухаємо майора Зандерлінга.
Виступило ще четверо офіцерів. Слухаючи їх, Канаріс прекрасно розумів, що стан справ тут кепський. Для нього це не було новиною. Його передчуття підтверджувались. Приймаючи рішення про розгортання в Росії тотальної розвідки, він сподівався, крім усього іншого, на досить просту теорію: чим більше пострілів, тим більше шансів на попадання в ціль. Але ця тричі проклята більшовицька Росія лишається складною загадкою. Чого варте лише те, що вона після трагічного розгрому в перші місяці війни змогла не тільки встояти, але й зібрати сили для відсічі! Росіяни, звичайно ж, незбагненний народ. Рівень їхнього життя був дуже низький, а вони за це життя з піснею йдуть на шибеницю. І, нарешті, те, що найближче до справ абверу, — російська розвідка і контррозвідка. А втім, чому «нарешті», коли це найголовніше? І ось навіть на цій нараді промовці кажуть про що завгодно і майже не згадують про свого безпосереднього противника. А втім, пояснити це не так уже й важко: всі ці офіцери пам'ятають його, Канаріса, виступ перед самою російською кампанією, коли він радянську розвідку і контррозвідку назвав таємничими нулями, і тепер вони не хочуть пошитися в дурні. Так, треба признатись, коли готувалася кампанія проти Росії, він занадто покладався на думку начальника своєї контррозвідки полковника Бентевіньї, який радянську контррозвідку вважав безпорадною. Але тепер, після майже року війни, вже цілком ясно, що радянська розвідка і контррозвідка — це реально існуюча сила і що саме ця сила змушує зараз тривожитись учасників наради. Канаріс вдивлявся в офіцерів за столом: чи всі вони залишаться до кінця відданими йому, коли становище, не дай боже, стане ще гіршим? Цілком впевненим він був лише в полковнику Зомбаху, якого знав уже добрий десяток років як цілком вірну йому людину. А ось здоровань Мюллер, незважаючи на свої правильні висловлювання, просто небезпечний. Небезпечний не тільки тим, що дозволяє собі відкрито робити так далеко націлені заяви про необхідність кращого контакту з людьми Гіммлера. Треба пам'ятати, що цей чоловік не так і давно прийшов в абвер із гестапо, і ніяк не можна поручитися, що він і тут не є очима й вухами рейхсміністра. На Зандерлінга можна покластися лише тому, що він дурний і до кінця буде діяти з упертістю і сліпою відданістю малописьменного солдата. Інших офіцерів Канаріс просто недостатньо знав…
— Чи задоволене нами вище командування або СД — це питання, породжувані непотрібним і шкідливим дбанням про кар'єру, — так почав свій виступ Канаріс—А от чи ми самі задоволені своєю роботою — це святе питання нашої відданості фюрерові і його геніальним планам, питання нашої гордості і нашої готовності всього себе присвятити великим цілям Німеччини. В цьому аспекті я й хотів би розглядати становище наших справ і зробити деякі конкретні пропозиції.
Канаріс говорив недовго, хвилин двадцять. Усі його пропозиції стосувалися організації тотальної розвідки.
Ніякого рішення нарада не винесла. Само собою розумілося, що вказівки Канаріса є немов продовженням наказу…
Канаріс зупинився в тому ж будинку, де відбувалася нарада. Увечері всі її учасники роз'їхались. Адмірал запросив Зомбаха переночувати в нього. Пізно ввечері ад'ютант Канаріса полковник Енке в своїй кімнаті працював над протоколом наради, адмірал і Зомбах сиділи в маленькій кімнатці, яка колись була дитячою. Її стіни були розмальовані смішними звірятами і пташками, а в кутку стояв ляльковий столик і двоє маленьких крісел.
— Цікаво, хто тут жив? — сказав Канаріс, оглядаючи стіни. — Очевидно, якась велика й заможна сім'я. Де вони тепер? Що з ними зробила війна? Починаючи нараду, я побажав, щоб щастя пари, яка дивиться на нас із портретів, супроводило нашу роботу, і тут таки подумав: про яке щастя може бути мова, коли ця пара викинута з дому і опинилась невідомо де?
Зомбах не без подиву глянув на адмірала. Не для того ж він, справді, лишив його на ніч, щоб з'ясувати, хто жив у цьому будинку і куди вони поділися! Проте розмову треба було підтримувати.
— Коли я бачу зруйновані російські будинки, — сказав Зомбах, — я щоразу думаю: яке щастя, що ми весь час ведемо війну далеко від наших домівок!
— Ми маємо дані, що англосакси готують масові нальоти на Берлін, Гамбург, Рур.
— А ми випередити їх не зможемо?
— Ви маєте на увазі наше висадження на острів?
— Атож, операцію «Морський лев». Хіба її відмінено?
Канаріс глянув на Зомбаха, як учитель на некмітливого школяра.
— «Морському левові», Зомбах, час думати про оборону. Ла-Манш, Зомбах, має два береги, а не один — англійський.
Тепер мовчав Зомбах. Його деяка наївність на початку розмови не була позбавлена хитрощів. Він хотів якнайбільше довідатися про стан справ від дуже добре інформованого адмірала, але Канаріс чудово розгадав ці хитрощі. Він довіряв Зомбаху і вважав за можливе і навіть за необхідне підтримати в ньому думку про надзвичайну складність обстановки, в якій перебувала Німеччина.
— Головне, не давати можливості росіянам мати навіть незначні успіхи на фронті. Кожну свою невелику вдачу росіяни роздувають усіма засобами пропаганди і негайно підносять союзникам із запитанням: «А ви що робите, панове?» Це також дає свої плоди, але якщо росіяни досягнуть більших успіхів, то тоді ми повинні думати, що другий фронт майже неминучий.
— Що розуміється під визначенням «майже»?
— Багато чого. Дипломатія, дезінформаційна діяльність нашого абверу, консерватизм англійців, зв'язаність дій Рузвельта, змушеного рахуватися з мільйонами чортів, які населяють їх хвалену демократію, успіхи нашого флоту, особливо підводного, наш натиск тут, у Росії. І, нарешті, ненависть англосаксонських грошових мішків до більшовицької Росії. Все це дуже серйозні аргументи. Але не забувайте, Зомбах, що ті ж самі англосакси вбачають у нас своїх конкурентів. А в них розмова з конкурентами єдина — змести. І вони можуть на це піти.
— Я говорив з генералом фон Тресковим, — сказав Зомбах, стежачи за Канарісом; він знав, що генерал фон Тресков близький до адмірала. — В нього цікава теорія: надто великі наші успіхи тут можуть прискорити дії англосаксів проти нас.
— Тресков — дуже розумний і рішучий генерал, — спроквола сказав Канаріс, — але політик він нікудишній. І на подібні теми ви з ним краще не інтимничайте, не говоріть відверто.
— Я гадав… — Зомбах затнувся, не дуже вправно вдаючи збентеженого. — Та й сам він казав, що вважає вас своїм другом і цим пишається, навіть говорив, що по розуму ви — наці номер один.
Канаріс розсміявся.
— А на якому ж місці в його таблиці стоїть фюрер?
— Вождь поза класифікацією, на те він і вождь, — усміхнувся Зомбах.
І не дуже щирий сміх адмірала, і розуміюча усмішка Зомбаха при обміні фразами мали куди більше значення, ніж слова. Зомбах хоч і менше, але все ж знав про опозицію деяких генералів до Гітлера, які вважають, що фюрер веде війну на програш; знав він і те, що Канаріс близький до багатьох із цих генералів, зокрема до фон Трескова, тому про нього й заговорив.
— Хоч як приємно мені опинитися хоча б у приватній таблиці за номером один, — сказав Канаріс, — все ж мені здається, що навіть секретні розмови на цю тему вести не слід. Наш обов'язок усе знати і вміти мовчати.
Після цього їхня розмова стосувалася лише справи. Канаріс запитав, як Зомбах ставиться до його пропозицій по організації тотальної розвідки. Зомбах довго мовчав, її потім теж запитав:
— Можна відверто?
— Тільки так!
— Тотальне проникнення в Росію потребує рішучого розширення контингенту, яким нас постачають, а вже зараз я стою перед простим фактом: з десяти росіян, запропонованих мені як агенти, я ледве відбираю двох, та й то їм до кінця не вірю. Де я візьму кадри для тотального проникнення?
— Нас підтримає фюрер. Він хоче держати росіян у безперервному нервовому напруженні. Можливо, що зараз він підпише наказ по армії про контингент.
— Це багато б вирішило… — неуважно промовив Зомбах і вів далі: — Я не зовсім зрозумів і вашої пропозиції про повніше контактне завантаження нами СД. Вони ж тільки його й добиваються, щоб влізти в наші справи.
— Так, це, звичайно, найскладніше, — сказав Канаріс і зітхнув. — Але й це диктується обстановкою, що склалася на фронті. До Росії все було простіше: фюрер висував ідеї, ми робили розвідку нового напрямку і підготовляли операцію, що називається, зсередини. В результаті успіх — і ми на коні. А СД в цей час було зайняте головним чином розчисткою самої Німеччини. Для фюрера ми були опорою номер один. А тепер виникла зовсім інша картина. СД доручено освоїти завойовану територію і виконати завдання знекровлення російської нації. Робота ця нелегка і, відверто кажучи, брудна, а результат її зовсім не ефективний. Перед початком російської кампанії Гіммлер і Гейдріх запевнили фюрера, що, йдучи слідом за армією, війська СД будуть вірним її щитом і що клопоту з тилом у німецької армії не буде. Не вам мені говорити, що щит виявився дерев'яним, а тил дуже неспокійним. Ми тут, в тилу, зазнаємо великих втрат. Зазнає втрат і СД. Слово «партизани» при фюрері уникають вимовляти, таку лють у нього викликає будь-яке нагадування про них. Зрештою, керівники СД в одному мають рацію — вони можуть претендувати на нашу допомогу, зокрема на нашу розвідку. Я вам можу сказати, що Лахузен до наради зустрічався з командуванням СД цього фронту. Він просто вражений, які неоінформовані ці люди і як сліпо покладаються вони на ефективність тотального терору. Так от, дорогий Зомбах, коли я говорив про краще контактне завантаження нами СД, я мав на увазі саме це — скидання їм усього добутого нами матеріалу, в якому немає інформаційного зерна для головної ставки. Скажімо, ви відкрили нову зграю партизанів. Замість того, щоб гаяти час і сили на агентурну розвідку цієї зграї, передайте її негайно в СД.
— Тоді ми самі можемо залишитися без інформації.
— Якої інформації, Зомбах? При сучасному становищі на фронті яке значення матиме здобута вами інформація про те, що в зграї п'ятдесят головорізів, двадцять автоматів і сто мін? Ці відомості тепер можуть становити інтерес лише для СД, щоб вони могли розрахувати свої сили при ліквідації цієї зграї. Скажу більше — зараз навіть відомості, добуті по той бік фронту, вже не мають колишньої цінності. Ми зараз відходимо, а такі відомості цінні головним чином при наступі.
— Але командування обіцяє новий наступ?
— Коли це для нашого фронту стане реальністю, я дам вам знати. А зараз, повірте мені, ваші донесення про те, що десь під Тулою на російський аеродром перекинуто дюжину літаків, у головному штабі просто не дочитують до кінця. Їx цікавлять нові види зброї. Фюрера цікавлять загальні дані про внутрішнє становище Росії і її далекосяжні стратегічні плани. Ось де ваше головне завдання. Плюс тотальне проникнення, головним чином по профілю другого відділу. Хай хоч одна ваша людина із ста прорветься в російський тил і застрелить там хоча б одного роззяву майора або підпалить будинок. Такі повідомлення завжди радують фюрера. Ви неодмінно включайте їх до зведення номер один. Що ж до контррозвідки всередині нашої армії, то, слово честі, люди Гіммлера роблять це з більшою вправністю, ніж ми. Недаром їх так не любить фронт. У цьому розумінні наш третій відділ повинен цілком точно розмежувати свою роботу: все, що зв'язано із знешкодженням агентури противника, яка проникла в нашу армію, — це наше, а що стосується ворожих інтересам рейху настроїв серед наших військових — це СД. Матеріали про це надсилайте особисто мені, а я їх передам за потрібною адресою.
— Це не загальмує вжиття заходів? — спитав Зомбах.
Канаріс відповідати не поспішав.
— Дуже тонка й складна це справа, дорогий Зомбах, — сказав він нарешті і, поглянувши на Зомбаха, усміхнувся: — Наприклад, фон Тресков бовкнув вам про те, що я — наці номер один. Коли б від вас цю інформацію одержав Гіммлер, він був би щасливий доповісти її фюреру, і Трескову кінець. Але ж ми з вами знаємо, що він чудовий і до кінця відданий великій Німеччині воєначальник. Хіба ж ні?
— Звичайно, — погодився Зомбах, не пропустивши, однак, повз вуха, що адмірал сказав «відданий великій Німеччині», а не фюреру.
— Бачите, яким тут треба бути обережним. Як кажуть росіяни, одна голова добре, а дві — ще краще. Ось чому я раджу вам, коли до ваших рук потрапить матеріал, що стосується якогось визначного офіцера в армії, надсилайте його мені особисто. В таких випадках усе треба зважувати дуже обережно.
— А про дрібніших офіцерів? — запитав Зомбах.
Канаріс розсміявся.
— Ви завжди, Зомбах, були педантом. Хоч шахісти кажуть, що пішак — важлива фігура, я думаю інакше. Пішак є пішак, хіба ні?
— Розумію, розумію, — тихо промовив Зомбах.
— А тепер спати. Як кажуть ті ж самі росіяни: ранок мудріший від вечора.
Зомбах уже давно спав, а Канаріс ще довго лежав з розплющеними очима.
Тут маються на увазі надто м'які методи діяльності в Чехословаччині попередника Гейдріха — барона фон Нейрата.
Йдеться про те, що сили абверу і гестапо в окупованих країнах діяли кожна окремо і багато в чому паралельно.