Удень їх поклали спати. Кожен з них удавав один перед одним, що спить. Але який, у біса, міг бути сон, коли вони знали: тільки-но стемніє, їх посадять в літак, перевезуть через лінію фронту і десь між Тулою і Москвою скинуть на невидиму вночі землю. А що буде потім, вони не знали — цього не знав ніхто. Кость Леонов — той взагалі над цим «потім» не сушив голови, його серце стискалося від думки, що не розкриється парашут, як трапилося це під час тренування з Кузакіним. Той падав, наче лантух з картоплею, і так волав, що чути було за кілька кілометрів. Леонов здригнувся, ніби знову почув і цей крик, і звук, що обірвав його — тупий дерев'яний стук, з яким вдарилося об землю тіло Кузакіна. Коли годину тому старший лейтенант Фогель, востаннє інструктуючи їх, спитав: «Як почуваєте себе? Впевнено, чи страх бере гору?» — Леонов промовчав. А Сергій Зілов сказав:
— Страшнувато, звичайно, але дуже хочеться перехитрити всі небезпеки.
Фогель уважно поглянув на нього і подумав: «Цей надійніший».
— Учіть цього і свого товариша, — сказав йому Фогель.
Ось і тепер Зілов, бачачи, що заснути йому не вдається, думав, які несподіванки можуть чатувати на них «там». Він сам придумував небезпечні ситуації і ніби збоку бачив, як спритно і сміливо вибирається з найнеймовірнішої халепи. Почувши поряд судорожне зітхання Леонова, він лютував: «Дали напарника — манна каша з цукром. Ще маму почне кликати…»
Леонов і справді в цей час згадав свою матір. Наймодніша у Вітебську дамська кравчиха, вона була веселою жінкою. І Костика свого любила легко й весело. Батька свого він не знав. Коли одного разу спитав про нього, мати, не відриваючись од шитва, безтурботно сказала:
— Подався він од нас, аж гай зашумів, ну й біс з ним. Навіщо він нам такий? Правда?
Костеві ніколи ні в чому не відмовляли. «Хочу справжній велосипед». — «Будь ласка, синку, катайся на здоров'ячко!» — «Хочу голубів завести». — «На, синку, грошики, купи собі найкращих». У школі він вчився погано, та за це йому не докоряли. «Ну, що ж, синку, поробиш, коли не дається тобі ця наука…» І все ж було незрозуміло, як він переповзав із класу в клас. У цьому могла грати істотну роль проста житейська обставина: майже всі вчительки школи на чолі з директрисою і навіть завідуюча райвно ходили в сукнях і пальтах, які шила Костина мати. Ця мати не знала, що її синок робитиме після закінчення школи, і не хотіла знати. Її очі мокріли від самої думки, що Костик може її залишити. Сам Кость про своє майбутнє теж не думав. Навіщо? Мати заробляла добре, гроші в його кишенях не переводились. Подруживши з двома такими, як і він, гультіпаками, він проводив час, як душі бажалося. Останньої передвоєнної весни він познайомився з Галею — дочкою промкооператора, якому надто щастило. Кость мріяв про весілля. Мати була в захопленні від такої блискучої перспективи; вона із знанням справи навчала його, як поводитися з дівчиною, щоб не проґавити «казковий варіант»…
І раптом — війна. Під час першого ж бомбардування загинула мати. Побігла до якоїсь своєї клієнтки забирати залишену в неї на ніч швейну машину і не повернулась. Про те, що з нею сталося, Кость дізнався лише на другий день. Він так і не побачив її більше — будинок, де її спостигла смерть, перетворився на обгорілий кам'яний пагорб. Охоплений страхом, розгублений, не знаючи, що робити, він побіг до Галі, але застав там усе догори дном: сім'я виїздила на схід. Перед будинком стояла вантажна автомашина-тритонка, і в неї безладно навалювали клунки і чемодани. Кость розповів, як загинула мати. Їм було шкода хлопця, але вони не переставали бігати з будинку до машини і назад.
— Куди ви їдете? — спитав він Галю.
— Боже мій, ну що ти питаєш? — крикнула вона, тягнучи клунок. — Краще б допоміг.
— Кругом усе горить, а ти…
Він стояв біля грузовика, поки той не поїхав. Галя помахала йому рукою на прощання — ніби на дачу виїздила…
Потім прийшли німці.
У Костя вдома оселився його приятель Генка Кузакін, і скоро з'ясувалося, що жити можна, і навіть зовсім непогано. Німці виявилися страшенними барахольниками. Хлопці вдалися до спекуляції: вимінювали у німців продукти, тютюн, ліки на речі, які їм, давали ті, хто залишився у місті. Дім їхній перетворився на справжню міняльну контору, що її відвідували солдати і пани офіцери доблесної німецької армії. Але одного разу — це було наприкінці серпня — до них прийшов офіцер, який добре говорив по-російськи. Товар йому був не потрібен. Його цікавили самі торговці. Він докладно розпитував їх про минуле життя, про настрої і плани на майбутнє. А потім сказав:
— Торгівля не діло для таких хлопців, як ви. Крім того, ви не враховуєте, що за віком підлягаєте вивезенню до Німеччини, щоб працювати там батраками. Та навіщо вам це? Ви ж розумні хлопці, і я можу запропонувати вам цікаву і вигідну роботу.
Так Кость Леонов і його друг Генка Кузакін опинились в агентурній школі «Сатурна».
Генка загинув під час тренувального стрибка з парашутом. А Кость Леонов лежав оце в постелі і мучився від страшної думки, що його парашут не розкриється, коли їх сьогодні вночі викинуть з літака десь між Тулою і Москвою.
По-німецьки точно о двадцять другій нуль-нуль Зілова і Леонова викликали до заступника начальника «Сатурна» підполковника Мюллера. Для них це був невимовно великий начальник; досі вони бачили його тільки здалеку і лише один раз трохи ближче — на перевірній розмові. Разом з ними до просторого кабінету зайшов і старший лейтенант Фогель. Мюллер підвівся з-за столу і вийшов їм назустріч.
— Прошу, прошу, — він показав їм на крісла, що оточували низенький столик, на якому стояла пляшка коньяку і високі дорогі чарки. Показавши Фогелю на пляшку, він сказав: — Порядкуйте.
Поки Фогель відкупорював пляшку і наливав коньяк, Мюллер не церемонячись розглядав агентів. Потім узяв чарку і сказав:
— Школа дає вам добру характеристику. Я хочу випити з вами за те, щоб сказане в характеристиці було підтверджене вашою сміливою працею в ім'я великої Німеччини. Хох! — Мюллер швидко підняв чарку, але надпив з неї лише маленький ковток.
Леонов «по-чесному» вихилив чарку до дна. Зілов свою лише пригубив.
Мюллер мигцем глянув на Леонова і потім, пильно дивлячись на Зілова, сказав посміхаючись:
— Усього необхідного вас навчили, тепер ви знаєте навіть ціну житнього і пшеничного хліба в Москві. Мені залишається сказати вам кілька слів на дорогу. Ви солдати Німеччини. А для нас солдат — найпочесніша фігура. Наш великий вождь Адольф Гітлер сказав недавно: «Кожний мій солдат, який виконав обов'язок, матиме все, що захоче. Йому буде належати не тільки Німеччина, а й увесь світ з його невичерпними багатствами». — Мюллер багатозначно подивився кожному в очі і вів далі: — Це стосується і вас, я хочу, щоб ви це знали. Виконавши завдання, ви повернетесь і житимете як захочете. Більше наражати вас на риск не будемо. Герої повинні жити, і так жити, щоб їхнє щасливе життя було принадним прикладом для інших. — Мюллер кинув через плече. — Ми не росіяни, які тільки й знають, що кричать своїм солдатам: «Помри за Батьківщину! Помри за Батьківщину!» Ні, ти зроби подвиг і живи собі на втіху, кажемо ми своєму солдату. Я хочу, щоб ви пам'ятали про це щогодини, звершуючи свою хоробру справу. Які у вас є бажання?
— Виконати завдання і благополучно повернутися, — твердо відповів Зілов.
— Чудово. А у вас? — Мюллер повернувся до Леонова.
— Те ж саме.
— Чудово, чудово, — сказав Мюллер, ледь затримавши погляд на Леонові.— Тоді у мене все. — Він підвівся, за ним підвелися всі.— Щасливої дороги, бажаю удачі.
Зілов і Леонов вийшли. Фогель залишився в кабінеті. Мюллер сів за свій стіл, запалив сигарету і сказав:
— Цей, із синіми очима…
— Зілов, — підказав Фогель.
— Зілов… — повторив Мюллер, дивлячись поперед себе. — Цей мені подобається, у нього є характер і очевидна зацікавленість, він знає, на що йде, і пустить у хід хитрощі, щоб вибратися сухим із води. — А другий, по-моєму, пустоцвіт.
— Абсолютно точно, — підтвердив Фогель. — Леонов, за всіма своїми даними, звичайно, слабіший від Зілова, але у нього є одна дуже корисна риса: якщо над ним висить сильний кулак, він з голими руками, не роздумуючи, піде на мур. І Зілов буде для нього цим кулаком. І, нарешті, головне його діло — рація.
— Шкода, що жоден з них не знає як слід Москви, — помовчавши, сказав Мюллер.
— Це і добре і погано, — зауважив Фогель. — Принаймні виключена небезпека, що їх впізнають.
— Все, що стосується Москви, втокмачили їм у голову міцно?
— До цього і зводилася вся підготовка. В усякому разі, по плану Москви вони ходили з зав'язаними очима.
— Ну, гаразд, ідіть проведіть їх у політ…
Літак ішов на великій висоті. Зілов і Леонов дихали широко розкритими ротами. В літньому солдатському обмундируванні Радянської Армії їм було страшенно холодно. В ілюмінатори нічого не видно. І вгорі і внизу суцільна пітьма,
Та ось дихати стало легше. Невдовзі з кабіни льотчиків вийшов інструктор з парашутних стрибків, якого всі курсанти школи поза очі називали Катом. Він і справді був схожий на ката — пикатий паруб'яга величезного зросту, з довгими вузлуватими руками, на яких волосся росло навіть на пальцях. Дивлячись на нього, Леонов згадав, як Кат, підійшовши до трупа Кузакіна, поворушив його ногою і сказав: «На одного боягуза менше!» І плюнув на труп.
— Фронт уже позаду! — прокричав Кат, і на обличчі його ворухнулося щось схоже на посмішку, його очиці майже заховались у щоках. — Приготуйтесь!
Зілов підвівся і став уважно перевіряти парашутне спорядження. Леонов ще сидів, відчуваючи огидну слабість у ногах і лоскітний дрож у животі.
— Перевіряй! — крикнув йому Зілов.
Леонов підвівся і, тримаючись однією рукою за крісло, почав безладно смикати лямки парашута. Зілов підійшов до нього і сам перевірив підгонку лямок.
— Що, вже наклав у штани? — сердито запитав Зілов.
Кат у цей час підтягував до дверей літака контейнер із спорядженням. Замиготіла лампочка над дверима до пілотської кабіни. Кат неквапливо і без особливих зусиль зняв із завісів двері, у літак увірвалося ревіння моторів і пронизливий холод.
Зілов став біля дверей, за спиною в нього — Леонов. Над дверима в кабіну льотчиків засвітилася зелена лампочка. Кат махнув рукою. Зілов обперся правою ногою на ребристий поріг, нахилився вперед, різко відштовхнувся і зник у чорній безодні. Леонов хотів зробити все так само, але в нього не вийшло, і він застряв у дверях. Сильний удар в спину вибив його, наче пробку…
Вони приземлились точно за розрахунком, метрів за двісті один від одного. Навколо був густий чагарник, під ногами чавкала мокра земля. Вони закопали парашути і почали шукати контейнер із спорядженням. Зо дві години марно бродили по кущах. Зілов, як тільки міг, лаяв Ката. Леонов ходив за ним як тінь і мовчав. Відчувалося наближення світанку. Стомлені, мокрі, вони зупинились на краю чагарника. Їх оточувала глуха тиша, тільки десь далеко-далеко чулися летючі гудки паровозів.
— Просто не знаю, що робити! — сказав Зілов.
— Стривай, — узяв його за руку Леонов. — А що, як нам дременути кудись далеко? І сховатися там від усіх.
Зілов мовчки обернувся і з розмаху вдарив його по обличчю.
— Сука!
Леонов втерся рукавом і з цієї хвилини беззаперечно і мовчки робив усе, що наказував йому Зілов.
Вони знайшли контейнер аж на світанку. Виявилося, що в темряві вони двічі проходили повз нього і не помітили.
Старанно закопавши контейнер на примітній галявинці, вони причепурилися і пішли на північ. Там мала бути залізниця і маленька станція..
Далі їм щастило, мов у сні. Вони точно прийшли до тієї станції, що була вказана в плані. І на коліях стояв готовий до відправки на Москву військовий ешелон. Зілов поговорив з комендантом ешелону, і їм дозволили влаштуватися на площадці вагона з кіньми. Їх нагодували солдати, що супроводжували коней. За трапезою вони дістали першу інформацію. Виявляється, вони потрапили до останнього ешелону сто чотирнадцятої дивізії, яку перекидали з-під Тули на Центральний фронт. Леонов і захоплювався, і дивувався, як спритно і впевнено поводився Зілов. Розповідав веселі байки про госпіталь, у якому нібито вони з Леоновим лежали після поранення, і про те, як вони по-молодецькому проведуть у Москві відпустку, що належить їм після лікування. В думці Леонов вирішив: «З ним не пропадеш, треба його слухатись».
Ешелон зупинився на станції Москва-Товарна. Зілов і Леонов сердечно розпрощалися з своїми попутниками і попрямували в місто.
Їм і далі щастило. Вони благополучно проїхали через усю Москву і, дотримуючись плану, на Казанському вокзалі сіли в електричку. Ще засвітла вони зійшли на станції Сорок другий кілометр і невдовзі вже розмовляли з господарем скромної дачі. Це був літній чоловік в окулярах з дуже товстими скельцями, через які неможливо було розгледіти його очі.
— Нам грошей не позичати, заплатимо, скільки скажете, — уже вдруге казав Зілов. — І побудемо у вас не більше місяця. Проведемо належний після госпіталю відпочинок і — назад на фронт.
Господар явно хотів здати кімнату, але його, очевидно, бентежило, що він візьме гроші з солдатів. Здавати ж кімнату безплатно йому не хотілось.
— Може, ви гадаєте, що ми якісь бандити з великої дороги? — улесливо посміхаючись, спитав Зілов. — Так ось наші документи, будь ласка, подивіться.
— При чому тут бандити? — мляво промовив господар і в документи не глянув.
— А щодо плати, — знову сказав Зілов, — ми при грошах. Як кажуть, солдат спить, а харчі йому йдуть, зібрали трохи.
— На місяць, кажете? — спитав господар.
— Щонайбільше на місяць, — підтвердив Зілов.
— Триста карбованців маєте?
Зілов мовчки витяг з кишені сотенні купюри і, відрахувавши три, поклав їх на стіл.
— Прошу!
Господар одвів їм затишну кімнатку з виходом на кухню. З вікна кімнати, крізь голий сад, було видно залізницю. Вона була так близько, що коли проходили поїзди, на кухні брязкотів посуд.
— Поїзди вночі спати не дадуть, — тихо сказав Леонов.
— Ідіот! Кожний поїзд — це інформація для Доктора, — сонним голосом мовив Зілов. — Давай-но краще спати, бо завтра багато роботи…
Коли Леонов прокинувся, Зілов уже сидів біля вікна і розглядав маленьку карту, що зберігалась у нього в чоботі за підкладкою.
— Ти що, на курорт приїхав? — обернувся він до Леонова, який поворухнувся. — Вставай зараз же! Умийся на кухні.
Зілов уже все продумав… Сьогодні вони нормальним пасажирським поїздом повернуться в район приземлення і візьмуть із контейнера найнеобхідніше: рацію, гроші, запас консервів і сухарів. Сюди вони повернуться завтра. Хазяїнові скажуть, що їдуть до Москви — в гості до фронтових дружків.
— Пощастило нам з цією хатою, — сказав Зілов. — Будь-що треба тут закріпитись. Я вранці допоміг хазяїнові нарубати дров, поговорив з ним. Він майже сліпий, сказав, що за крок обличчя людини не розрізняє. До сорокового року він працював наборщиком у друкарні. А син його, знаєш, хто? Ніколи не вгадаєш. Дипломат. Живе з сім'єю в Америці. Старий стереже тепер і дачу, і московську квартиру. Двічі на тиждень їздить у Москву. Уявляєш, як зручно! Не дача, а золото. Будемо хитрувати, щоб закріпитися. Через місяць скажемо, що йдемо на лікарську комісію, а повернемось — збрешемо, що нам дали додатковий місяць відпочинку. А потім придумаємо ще щось.
Леонов слухав Зілова і знову думав: «Ой, головатий хлопець, з таким не пропадеш!» Учора їм щастило, і тепер уся їхня оправа вже не здавалася йому такою небезпечною.
Вони зійшли з пасажирського поїзда на тій самій станції, де вчора сіли у військовий ешелон. Уже вечоріло, сіявся рідкий і нудний дощик наполовину з снігом. На платформі — ні живої душі. Вони перейшли через полотно і посідали на штабелі старих шпал. Зілов хотів переконатись, що їх ніхто не бачив. На коліях засвітилися сигнальні вогні.
— Ходімо! — Зілов рішуче підвівся і збіг з укосу. Вони зайшли в кущі, озирнулись навкруги і подалися від дороги…
З двома важкими речовими мішками за плечима вони повернулись на станцію близько другої години ночі. Зілов зайшов у приміщення станції і дізнався, що найближчий поїзд буде лише о восьмій годині ранку. Цю довідку дав йому залізничний міліціонер, що дрімав у залі чекання.
— От досада! — сказав йому Зілов. — Нам явка в Москву в своє господарство на восьму нуль-нуль. Влетить нам, будь здоров!
— Нічого, страшнішої за фронт кари немає,— утішив його міліціонер. — А фронту вам і так не минути. Покажете своєму начальству квиток з компостером часу — врахують.
— А далеко звідси до шосе? Може, там попутна трапиться?
— Шосе недалеко, — сказав міліціонер, — кілометра півтора, не більше. Тільки в такий час там можна до ранку чекати, а машини не буде. Це вже я знаю, сам іноді з чергування на попутній їжджу.
Вони розговорилися. Міліціонер розпитував про фронт: чи сильна «у них» артилерія, як фріц тримається в рукопашній, чи багато «їхніх» попадає в полон? Зілов відповідав охоче і на прощання подарував йому непочату пачку «Казбеку».
За годину вони вже тряслися в кузові полуторки, що підхопила їх до Москви за сотню, чи, як сказав шофер, за круглий карбованець. А втім, до Москви їм їхати не треба було, виявилося, що шосе проходило неподалік від дачного селища, де вони влаштувалися.
— Все йде, як у кіно, — Зілов підштовхнув ліктем Леонова і розсміявся.
— Порядочок! — засміявся у відповідь Леонов.
Вони не знали, що саме цієї хвилини їхньому везінню настав кінець…
Залізничний міліціонер був зовсім не такий простачок, яким він здався Зілову. По-перше, він бачив, як ці два солдати увечері зійшли з поїзда і зникли за колією. По-друге, розмовляючи з Зіловим про фронтові справи, він дуже добре розібрався, що його співрозмовник фронту і не нюхав. Правда, спочатку він поставився до цього цілком благодушно — любить хлопець зайве сказати, і тільки. А проте він все ж вирішив перевірити документи свого співрозмовника, хоч одразу не зробив цього тільки тому, що в цей час Зілов подарував йому «Казбек». Незручно здалося міліціонерові брати подаровані цигарки і водночас вимагати документи; він же не думав, що має справу з небезпечними злочинцями — тільки позавчора йому трапився один такий самий — відстав од частини, щоб побачитись із своєю дівчиною.
Коли Зілов пішов, міліціонер завітав до чергового по станції, щоб дізнатися, чи не запізнюється поїзд. Він з задоволенням пригостив чергового «Казбеком», бо досі частіше сам позичав у нього тютюнець. Роздивляючись пачку, міліціонер виявив на ній штамп «Ресторан при мінському готелі «Беларусь», і відразу ж його охопила тривога: звідки це в солдата через рік після початку війни цигарки з Мінська? Міліціонер швидко вийшов на платформу, але солдатів там не було. Він обійшов кругом станції, побіг до укосу, знову пройшов вздовж усього перону, зазирнув у зал для чекання — солдати ніби крізь землю провалились. Міліціонер повернувся до чергового по станції і по селектору зв'язався з своїм начальством у Москві…
Ще минулої ночі комісар держбезпеки Старков одержав радіодонесення Рудіна. Той повідомляв, що в район Москви тільки що закинуто принаймні двох агентів. Прізвище одного з них по агентурній школі — Зілов. Далі ішов більш аніж скупий опис його зовнішності. Негайно було вжито всіх заходів для пошуку. Але день не приніс успіху. Легко сказати — район Москви. Сигнал залізничного міліціонера став першою тонкою ниточкою, що вже вела до конкретної мети. Старков був майже впевнений, що міліціонер бачив ворожих лазутчиків.
Старший лейтенант держбезпеки Весенін чергував на Казанському вокзалі. Це на той випадок, якщо солдати, пробираючись на попутній машині до Москви, надумають пересісти потім в електричку. Лейтенанти Аксьонов і Чувихін чергували при в'їзді в Москву на контрольно-пропускному пункті шосейної дороги.
Солдати контрольно-пропускного пункту — КПП — причепливіше, ніж звичайно, оглядали кожну машину, а в цей час Аксьонов і Чувихін розпитували водіїв і пасажирів, перевіряли у них документи, переглядали подорожні листи. Та поки що йшли машини близьких маршрутів. І тільки на світанку біля КПП зупинилась полуторка, що йшла з Тули. Поряд з водієм сидів огрядний чоловік — агент постачання з орсу одного номерного заводу.
— Їздили за сто верст киселю їсти, в Тулу по картоплю, а повертаємось порожняком, — розповідав постачальник Аксьонову.
— По дорозі нікого не підбирали? — суворо спитав Аксьонов.
Постачальник тільки рот розкрив, щоб відповісти, як замість нього шофер швидко сказав:
— Лівацькі посадки заборонені, не маленькі, знаємо.
Аксьонову здалася підозрілою ця поквапливість шофера і те, як у цей час поглянув на нього постачальник.
— Поставте машину на узбіччі,— наказав Аксьонов і, щоб шофер з постачальником не змовилися, скочив на підніжку машини біля шофера.
Допитати шофера Аксьонов доручив Чувихіну, а постачальника, одвівши вбік, допитував сам.
Допит був недовгий. Постачальник, трохи покрутивши, усе розповів. Разом з ним Аксьонов повернувся до машини, де Чувихін допитував шофера, який вперто твердив, що нікого не підвозив.
— Федю, кинь одбріхуватися, — сказав йому постачальник. — Справа важлива, державна, можна сказати, дорожча від твого круглого карбованця. Кажи правду.
Шофер метнув на постачальника злий погляд і, помовчавши трохи, сказав:
— Ну, було діло, подумаєш…
— Де вони злізли?
— Темно було.
— По-моєму, — сказав постачальник, — вони зійшли поблизу Раменського.
— Покажіть гроші, які вони вам дали, — наказав Аксьонов.
Шофер, не дуже кваплячись, поліз до кишені ватянки і витяг пожмакану сотню. Аксьонов акуратно взяв її за кінчик, загорнув у носову хусточку і передав Чувихіну. Потім шофер і постачальник описали зовнішність своїх пасажирів. Але цей опис мало що додавав до того, що чекісти знали.
— Темно було, хіба роздивишся, — виправдувався шофер.
— А сотню розгледів, — зі злістю сказав Аксьонов. Рано-вранці у кабінеті капітана держбезпеки Безпалова вже відбувалася нарада, в якій брали участь Аксьонов, Чувихін і підключений до операції лейтенант Загорський. Не було тільки Весеніна, який вів спостереження на Казанському вокзалі. Перед Безпаловим на столі лежали сотенна купюра і фотострічка з відбитками пальців, знятих з купюри. Тут же лежала і подарована міліціонеру пачка «Казбеку».
— Те, що це ворожі агенти, можна вважати фактом, — сказав Безпалов. — Про літак у тому районі ми мали сигнал від ППО. Перший пошук нічого не дав, бо шукали погано. Мінська пачка «Казбеку» — доказ надійний. Важко повірити, щоб під час напічної евакуації Мінська в перші дні війни комусь спало на думку вивозити ресторанний запас цигарок. А пани, які споряджували агентів, на штамп ресторану або не звернули уваги, або, навпаки, вважали його ознакою достовірності. Вся поведінка цих «солдатів» теж відповідає штампові, що його застосовують їхні розвідники. Якщо в архівах Держбанку є порядок, ми скоро одержимо дані про сотню… — Безпалов набрав якийсь номер телефону. — Говорять з держбезпеки. Перевірили? І що ж?.. Так. Дякую. — Безпалов поклав трубку. — Точно. Стокарбованцеві купюри цієї серії перед початком війни повинні були лежати в банку десь у Прибалтиці. Ось вам ще один надійний доказ. — Безпалов помовчав, пильно дивлячись на сотню, що лежала перед ним, ніби він читав на ній щось дуже важливе. — Первинний план пропоную такий, — заговорив він нарешті.— Ви, Загорський, їдьте в район залізничної станції. Візьмете з собою два відділення солдатів з дивізії HKBС і мобілізуєте людей на місці. Треба знайти парашути і все, що вони там залишили. Ви, Аксьонов, організуєте цілодобове стеження за всією дачною зоною від Москви до Раменського. Людей собі підберіть самі. Ви, Чувихін, подбайте, щоб негайно були відбитки пальців шофера полуторки, а потім підключайтесь до Аксьонова. Я цілу добу тут чекаю ваших донесень. Усе. До роботи, товариші…
В цей час Зілов і Леонов снідали. Півгодини тому господар дачі попередив їх, що він до завтра поїде в Москву, і попросив обережніше поводитися з вогнем. Вони бачили, як він пішов на станцію і першим же поїздом поїхав.
— Хай живуть дипломати, які доручають своїм старим стерегти московські квартири і дачі! — сміявся Зілов, висипаючи на стіл розмочені сухарі, цілу банку консервованого м'яса.
— Так у нас добре все вийшло, що аж не віриться, — підхопив Леонов, — Доктор — голова. Він же завжди твердив нам: нічого особливо страшного з вами не станеться, треба тільки бути обережними.
— Йолоп ти, — фиркнув Зілов. — Та ти з своїм Доктором без мене зразу б засипався.
— Що правди, то правда, — добродушно і цілком щиро погодився Леонов.
— Зараз ми будемо спати, — сказав Зілов. — А ввечері розгорнемо рацію і пошлемо привіт Доктору…
О двадцять першій годині десять хвилин на стіл Безпалова лягло таке повідомлення:
«О двадцятій нуль-нуль службою контролю в підмосковній зоні Рязанської залізниці встановлено, що в ефір вийшла короткохвильова радіостанція. Працювала шифром протягом семи хвилин, хвиля 29,5. Запеленгувати не встигли. Спостереження продовжуємо».
Зілов і Леонов шифром передали в «Сатурн» аж надто коротке донесення:
«Все гаразд. Приступаємо. Зілле».
Умовний підпис і найменування цієї агентурної точки — «Зілле» — утворювалися з перших складів їхніх прізвищ.
— Зіллечка запрацювала, — посміхаючись сказав Зілов, коли Леонов вистукав ключем донесення.
Потім вони перейшли на прийом і через кілька хвилин записали відповідь:
«Вас прийняли відмінно. Поздоровляємо. Чекаємо за розкладом. Доктор».
— Напевне зараз помчав наш Доктор доповідати самому Мюллеру, а може й Зомбаху, — задумливо сказав Зілов. — Не жарт для них, що їхні люди осіли в самісінькій Москві.
Заховавши рацію, вони лягли на свої розкладушки.
— Щось спати не хочеться, — зітхнув Леонов.
— Спати! — наказав Зілов. — Ми завтра повинні бути в формі. Працювати треба.
Радіорепродуктор у кухні почав передавати вечірнє зведення Інформбюро. Вони стали слухати. З фронту нічого особливого не було. Очевидно, Доктор мав рацію, коли говорив, що росіяни вичерпали всі свої сили в зимовому наступі під Москвою. Але наприкінці зведення було передано повідомлення, що зацікавило їх. Було сказано, що, за даними Центрального статистичного управління, підприємства, евакуйовані в східні райони країни, минулого місяця випустили стільки продукції, скільки до війни випускала вся промисловість Радянського Союзу.
Коли зведення закінчилось і заграла музика, Леонов тихо сказав:
— Сила все-таки — наша Росія-матінка…
— А ти й повірив? — насмішкувато спитав Зілов. — Передають всілякі казочки для агітації таких дурнів, як ти.
Вони надовго замовкли, але заснути не могли.
— Де сила, так це у Гітлера, — сказав Зілов. — Легко сказати, вся Європа на нього працює! Ти тільки подумай, Європа!
— А чого ж він Москву не взяв? — задав Леонов запитання, якого так не любив Доктор і на яке завжди відповідав з лайкою, на зразок того, що не з твоїм поросячим мозком зрозуміти стратегію фюрера або щось подібне.
Зілов спокійно сказав:
— Тут, я гадаю, німці маху дали. Не врахували нашої зими, а до холодів узяти Москву не встигли. Ти ж сам бачив, у якій одежині їхали на фронт їхні солдати. Сміх, та й годі: валянки-солом'яники!
— А чому ж Доктор — стратегія, стратегія!
— Звичайно, тепер якась-то стратегія у них, будь певен, приготована, — переконано сказав Зілов. — Генерали у Гітлера, будь здоров, своє діло знають. Поживемо — побачимо. Ми ж з тобою насправді ні хріну не знаємо. Товчемо одно: Москву не взяли, Москву не взяли. А може, Гітлер хоче так війну виграти, щоб Москва сама навколішки стала. Пам'ятаєш, як говорив про це в лекції полковник з двома хрестами?
— Пам'ятаю, — тихо відповів Леонов. — А тільки й тут Москва не спить і теж, будь певен, знає, як і що. Пам'ятаю, на Новий рік ми на радіотренуванні слухали промову Калініна? «Ми впевнені в перемозі!» — сказав він. Твердо так сказав. Мені аж страшно тоді стало.
Зілов засміявся:
— Чого-чого, а страху тобі не позичати. У тебе його на десятьох вистачить.
— Я тобі ось що скажу, — Леонов трохи підвівся на постелі.— Коли я ще в своєму місті жив, ми з дружком, з Генкою Кузакіним, спекуляцією промишляли і мали справу з одним німецьким майором. Ще тільки осінь починалася. Так от майор ще тоді казав нам, що Гітлер — Париж — це добре, а що Гітлер — Москва — це капут.
— Ну то й що ж? — розізлився Зілов. — Боягузи й маловіри є і в них.
Помовчавши трохи, Леонов спитав несподівано:
— Скажи, а хто ми з тобою?
— Як це хто? — Зілов не зрозумів ходу думок напарника, — Оперативні агенти «Сатурна». Ти що, зрікаєшся, чи як?
— Навіщо мені зрікатися? — Леонов знову помовчав і продовжував: — Хочу тобі сказати одну річ. Якраз напередодні нашого вильоту була в мене розмова з тим типом, що документи нам виписував.
— Це із Щукіним, чи що?
— Еге. Викликав він мене, щоб перевірити, чи знаю я свій документ, години півтори ганяв. Питання за питанням і все з шпилькою. Ну, що вже що, а документи я знав назубок. Розумів: у цьому наш головний рятунок від лиха. І раптом він питає: «А з яким почуттям, з якими думками ти будеш там дивитися в очі людям?» Я здивувався, але відповів, що буду дивитися як на своїх ворогів. А він і каже: «Тоді ти відразу ж і провалишся. Люди побачать у твоїх очах ненависть і запідозрять недобре. А ти ж їм земляк, бойовий товариш для військових і захисник для цивільних». Я навіть засміявся. Гарний, кажу, захисник. Тоді він раптом питає: «Отже, ти розумієш, що ти зрадник свого народу і своєї країни?» Тут я, брате мій, прямо тобі скажу, не добрав розуму, що йому відповісти. Ловить мене, бачу, а на що ловить — не втямлю. А сам дивиться на мене так, ніби щось кисле з'їв і йому гидко на все дивитись. І на закінчення порадив про все це подумати, щоб правильно поводитись тут. Прийшов я в гуртожиток і став думати. І скажу тобі, нічого приємного на думку мені не спадало. Ну справді, хто ми з тобою, якщо так підходити?
— А мені він цього не казав, — обізвався Зілов. — Взагалі цей Щукін мені не до душі. Очі злі, бігають наче в злодія. Про нього я навіть з Доктором говорив, але той лише розсміявся. Не твоє, сказав, діло. Щукін, мовляв, золотий спеціаліст по документах. Коли повернемось, ти про цю розмову з ним обов'язково розкажи Доктору або комусь і вищому. Щось не подобається мені ця розмова.
— Ну, а справді,— не відставав Леонов, — хто ми з тобою?
— І зануда ж ти! — сердито сказав Зілов. — Повернемось, і більше я разом з тобою і кроку не ступлю. Доктор попереджував мене, що голова в тебе мов кватирка: що туди залетить, те й вилетить. Ну, якщо вже так припекло, я поясню тобі, хто ми такі. Весь світ розділився зараз надвоє: з одного боку цілі народи і з другого — також цілі народи. Людина — піщинка. І де вона крутиться, ця піщинка, з того чи з цього боку, — однаково. Одні служать там, інші — тут. А ми з тобою тут несемо службу для тієї сторони. От і вся історія, а тепер гайда до бісової мами спати. Вранці будемо добувати інформацію…
Для початку вони вирішили фіксувати товарні поїзди, які проходили повз селище, і старатися побачити, що вони везуть.
Вранці пішли в сосновий перелісок, що був поряд із станцією, і хотіли влаштувати тут свій спостережний пост, але, постоявши трохи, передумали. Люди швидко й діловито йшли стежиною на станцію і назад, і стояти тут, на очах у всіх, було небезпечно; сісти на землю — виглядало б неприродно: стояла ще холодна погода, і земля була мокра.
— Ходімо туди, — наказав Зілов і показав на станцію, де в чеканні поїздів на перонних лавах сиділи люди. Леонов, що інстинктивно боявся людей, почав було заперечувати, але Зілов, не слухаючи його, пішов уперед.
І як тільки вони сходами піднялися на платформу, їх побачив Аксьонов. Неможливо пояснити чому, але в ту ж мить він вирішив — вони! Затамувавши хвилювання, Аксьонов відійшов у глиб платформи і, вдаючи, ніби вивчає розпис поїздів, стежив за солдатами. Попередня підозра підтверджувалась: зовнішність одного з них збігалася з описом. Солдати сіли на лаву, на якій уже сиділи дві жінки і підліток. Аксьонов гарячково чекав, що робитимуть солдати. А що як вони сядуть у поїзд, який іде на Москву? Або поїдуть на Раменське? А якщо зійдуть на якій-небудь станції по дорозі? Ймовірних ситуацій було немало. Та в обох напрямках пройшло по кілька поїздів, а солдати ще сиділи на лаві. В Аксьонова виникло побоювання, що вони можуть помітити його і звернути увагу на те, що він теж пропускає поїзди. Він сів у електричку, яка йшла до Москви, і через три хвилини вийшов на наступній зупинці — Кратово. Тут чергував Весенін. Аксьонов підійшов до нього і тихо сказав:
— По-моєму, вони на Сорок другому, сидять на пероні, друга лава від початку платформи по ходу поїзда з Москви. Сядемо разом у наступний поїзд. Ти там вийдеш, а я проїду до Раменського і буду повертатися наступною електричкою. Сяду в останній вагон і стоятиму на задній площадці. Якщо вони залишаться на платформі, ти цей поїзд пропустиш, а я доїду до станції Отдих і звідти надішлю Загорського, він тебе змінить. Сам я їхатиму з Загорським і знову проїду до Раменського і назад. Якщо вони сядуть у поїзд, рушай за ними невідступно…
Отак вони й снували біля платформи Сорок другий кілометр аж до другої години дня, коли Зілов і Леонов підвелися з лави і подались назад на свою дачу. За ними пішов Весенін. У воєнний час селище було безлюдне, і йти непоміченим за двома до краю настороженими ворожими розвідниками було нелегким завданням. Та Весенін провів їх до самого будинку. Тепер звідси і горобець не вилетить непоміченим…
Леонов налагоджував рацію, а Зілов писав донесення. До двадцятої години, коли вони за розкладом мали вийти в ефір, лишалося близько години. Зілов квапився, а повідомлення у нього не виходило: воно було занадто довге і малоконкретне. За той час, що вони пробули на платформі, мимо них до Москви промчало дев'ять товарних составів, але тільки на одному вони ясно побачили прикриті брезентом танки й гармати. У Зілова свербіли руки всі состави заповнити цілком конкретним вантажем, але цього разу він все ж вирішив виконати головну вимогу інструкції про донесення: жодного слова домислу. Байдуже, навіть простий перелік поїздів виглядав цілком ефектно. Він став зашифровувати донесення.
Рівно о двадцятій нуль-нуль Леонов послав в ефір позивні «Зілле». Передачу радіодонесення було закінчено о двадцятій десять. Потім Леонов прийняв відповідь «Сатурна».
«Вітаємо з початком успішної роботи. Будьте активними і обережними. Чекаємо щоденно. Міцно тисну руку. Доктор».
Зілов схопив Леонова, за плечі й почав його трясти.
— Порядок, Костику, порядок! Нехай Доктор знає наших!
— Чекай-но, — відбивався Леонов. — Дай заховати рацію.
— Знову дрижаків хапаєш? Та кинь ти, їй-богу!
В цю мить Аксьонов постукав у кухонні двері їхньої дачі.
Вирвавшись з обіймів напарника, Леонов схопив рацію і став запихати її під розкладушку. Зілов спокійно дочекався, поки він її сховав, і неквапливо пішов на кухню.
— Хто там? — спитав він впевненим голосом господаря.
— Дмитро Петрович дома? — спитали з-за дверей.
— Він поїхав у Москву, — відповів Зілов. — Буде завтра годині о дванадцятій.
Голос за дверима помовчав і спитав:
— Ви не змогли б передати йому листа від сина?
— Краще зробіть це самі завтра, — сказав Зілов.
— Це неможливо, — почулося з-за дверей. — Я вночі вилітаю за кордон.
Зілов згадав, що хазяїн дачі чекав листа від сина, подумав, що не взяти листа не можна — це було б підозрілим хамством, — і відкинув защіпку.
До кухні зайшов добре, навіть чепуристо одягнутий чоловік років тридцяти п'яти. Зілов трохи відступив убік, щоб пропустити його і причинити двері, але наступної миті він уже лежав долілиць з викрученими за спину руками. Через кухню якісь люди побігли в кімнату, де був Леонов.
«Що в таких випадках рекомендує робити інструкція самбо? — гарячково згадував Зілов. — Ага, удар ногами». Зібравши всі свої сили, він навмання різко двигнув ногою вбік. Удар прийшовся в повітря, і одразу ж ногу його боляче притисли до підлоги.
— Опір марний, — почув він спокійний голос. — Beceнін, обшукай його і зв'яжи.
Чиїсь меткі умілі руки обмацали його, витягли з кишені штанів пістолет.
За годину їх привезли в Москву, і Аксьонов почав допит.
Першим він допитував Леонова, який здавався йому податливішим. І він не помилився. Леонов одразу ж розповів усе: і про свого батька-втікача, і про матір-кравчиху, і навіть про свою наречену з Вітебська, яка так і не стала його дружиною. Розповів він і про те, як їх завербували і як Зілов ударив його в обличчя, коли після приземлення він запропонував йому поїхати в Сибір і заховатися. Він одверто заявив, що без Зілова взагалі загинув би одразу ж.
— Зілов, той знає всього більше від мене, — сказав він. — Ще в школі він був на першому місці, і начальство його поважало.
— Звідки він, Зілов, з полонених?
— Ні, родом він з міста Осиповичі, це кілометрів за сто від Мінська.
— Хто його батьки?
— Він казав, що його батько — залізничник і нібито в перші дні війни добровільно пішов до Червоної Армії, а про матір його нічого не знаю.
— Вона жива?
— Здається, жива. Я одного разу бачив, як він посилав поштою гроші комусь в Осиповичі, можливо, якраз матері і послав.
— Хто готував ваші документи?
— Є там такий спец, Щукін його прізвище.
— Він з полонених?
— Не знаю… — Леонов хотів було розповісти про Щукіна те, що він розповів Зілову, але зметикував, що це не піде йому на користь, і змовчав.
— Хто такий Доктор?
— Старший лейтенант Фогель, начальник, школи і начальник зв'язку.
Аксьонов з бридливою цікавістю дивився на хлопця, що сидів перед ним: у нього від страху одвисла нижня губа, і він щохвилини підправляв її рукою. «Сутужно в них з кадрами, — думав Аксьонов, — якщо вони змушені покладатися на таку шушваль». І продовжував допит:
— Диверсії у ваше завдання входили?
— Про них казали, але завдання не дали. Поки що ми проходимо по першому відділу — лише розвідка.
— Зілов на рації сам працює?
— Може, але погано. Радистом при ньому офіціально вважаюсь я.
— Шифр знаєте обидва?
— Так, але я шифрую дуже повільно.
Коли Леонова уже виводили, він раптом обернувся і крикнув:
— Нас розстріляють?
Аксьонов йому не відповів. Леонова так гойднуло, що конвойний змушений був підхопити його під лікоть.
— Шмаркач! — вголос сказав Аксьонов, коли двері за Леоновим запилились.
Привели Зілова. Він сів на стілець, спокійно оглянув кабінет і зупинив холодний, вичікувальний погляд на Аксьонові. Але той починати допит не поспішав. Скільки вже їх, отаких, різних і всяких, за війну побувало перед ним! Були й сильні натури, з якими доводилося немало морочитись, перш ніж вони, внутрішньо спустошені, перетворювались на покладливих і боягузливих, канючили пощади. Аксьонов уже знав, що сила таких тримається тільки на їх особистому характері і важливо відшукати в цьому характері головну слабину. Тоді вся фанаберія облітає з людини, і вона опиняється голою сама перед собою. За всю війну йому лише один раз довелося мати справу з ворожим агентом, який справді керувався цілком ясними і міцними ідейними переконаннями. Це був годованець з білогвардійської емігрантської родини, якому, як кажуть, з молоком матері прищепили звірячу ненависть до Радянської влади, до більшовиків, до всього, що викинуло на задвірки родину блискучого офіцера почту його величності. Але хоч яким небезпечним був той тип, Аксьонов поводився з ним, якщо можна так висловитися, з шанобливою цікавістю. Дивлячись зараз на Зілова і ще не почавши допиту, Аксьонов уже знав, що цей хлопець всього лиш з характером, і, мабуть, сильним. І що йому доведеться поморочитися з ним терпляче і довго, щоб «збунтувати» його зсередини.
— Прізвище, ім'я, по батькові? — спитав Аксьонов.
— Зілов Сергій Петрович, — почулася спокійна відповідь.
— Це все справжнє чи вигадане паном Щукіним?
Зілов розуміюче усміхнувся.
— Ні, все справжнє. А за паном Щукіним у мене все по-іншому.
— Як звали вашого батька?
— Петро Михайлович.
— Ви не хочете його побачити?
Обличчя Зілова здригнулося. Тільки обличчя. А очі злякано метнулися згори донизу.
— Н-ні,— з запинкою відповів він.
«Так, — подумав Аксьонов, — тут уже є перша щілинка, спробуємо її розширити…»
— Яким же нікчемним боягузом має бути син, якщо він не бажає бачити свого рідного батька — заслуженого фронтовика, який пішов на війну, щоб захищати свободу і честь свого сина!
— Тому й не хочу, — тихо, але твердо вимовив Зілов.
— Отже, ви знаєте, що на відміну від батька — захисника Батьківщини — ви стали її зрадником, запроданцем, ворогом, наймитом у гітлерівських бандитів?
— Це питання дуже складне, — дивлячись Аксьонову в обличчя, відповів Зілов. — Як ви про німців кажете, так само вони кажуть про вас. А й вони такі ж люди, тільки у них свої завдання, а у вас — свої. А такі, як я, за всіх умов бувають лише дрібними виконавцями.
— Дрібна падлюка ви, Зілов, а не виконавець.
— Можливо, — індиферентно промовив Зілов, знизавши плечима.
— Що ви робили до війни?
— Багато чого робити доводилось. Головне, мабуть, кіномеханік. Спочатку в осиповицькому клубі, потім — на пересувці.
— Скільки заробляли?
— Дурницю. Та це не мало ніякого значення. На харчі вистачало, — зухвало посміхнувся Зілов.
— За ідею, значить, працювали?
— Просто дуже любив кіно.
— Які ж фільми вам найбільше подобались?
— Пригоди. І про війну.
— А як прийшли німці, ви вирішили кинутись у пригоди самі?
— Не без того, — знову посміхнувся Зілов.
«Ну що ж, — подумав Аксьонов, — на самому початку його поведінка може бути й такою». Довелося ж йому мати справу з одним хлопчаком, який сказав на допиті, що пішов у шпигуни під враженням від роману Уеллса «Людина-невидимка».
— Що ви можете розповісти про Доктора?
— Тільки те, що він підполковник і наш безпосередній начальник.
«Цікаво, навіщо йому так підвищувати Фогеля в званні? — подумав Аксьонов. — Очевидно, йому самому хочеться здаватися більш значним, ніж він є насправді».
— Прізвище цього підполковника?
— Фогель.
— Давно він дістав звання підполковника?
— Мабуть, давно, бо казав мені якось, що скоро має одержати полковника. Він навіть натякав, ніби це залежить від успіху моєї роботи тут.
— Значить, підвели ви свого підполковника?
— Виходить, так.
— А брехати вас учили теж у шпигунській школі?
— Я не брешу, — твердо відповів Зілов, але на його смаглявих щоках виступили багрові плями.
— Що ж, по-вашому, підполковник Фогель перед розмовою з вашим напарником надівав погони старшого лейтенанта, чи як?
На обличчі Зілова з'явився вираз презирства.
— Леонов — боягуз і шмаркач, він зовсім нічого не знає. Слухайте його, він намеле вам сім мішків гречаної вовни.
— Отже, Фогель все ж таки спеціально для нього переодягався?
— Йому немає потреби це робити. Він справді ходить з погонами старшого лейтенанта, а насправді він підполковник. Лейтенантські погони — це всього лиш маскування, — майже захоплено пояснив Зілов.
— Можливо, можливо… Що вам обіцяли за вашу брудну роботу?
— Для мене це не мало значення, як і моя довоєнна зарплата.
— Отже, головне — ідея? Тоді розкажіть мені, яка вона, ця ваша ідея?
Зілов мовчав.
— Ну, за що ви боролися? Яка у вас мета? Заради чого ви пішли на такий риск?
— Та не думав я про це і думати не хочу, — майже з обуренням сказав Зілов, дивлячись вбік.
— Даремно, — спокійно відповів Аксьонов. — За законами воєнного часу ми вас, як ворожого шпигуна, розстріляємо. Про що ж ви подумаєте в останню хвилину свого життя? Невже у вас не промайне думка: «За що гину?»
Зілов мовчав. Аксьонов бачив, як у нього на правій щоці дрібно-дрібно тремтів м'яз.
— Наші люди помирають з вигуком: «За Батьківщину!», «Смерть фашизму!» А ви що крикнете? «За Гітлера!»? За що? За що, Зілов?
Зілов підвів на Аксьонова важкий погляд.
— Я пішов на цікаву роботу, і я знав, на що йшов, — повільно сказав він.
У цей час Безпалов сидів у кабінеті комісара держбезпеки Старкова, якому він тільки-но доповів про операцію, проведену на Сорок другому кілометрі.
— Попрацювали добре, — Старков помовчав. — Хоча той залізничний міліціонер діяв не ідеально, все ж йому треба оголосити подяку. Простежте за цим. Яке враження справляють затримані?
— Все той же набрід, — відповів Безпалов з такою інтонацією, ніби був засмучений, що доводиться мати справу з такою незначною публікою.
— А чи не можна й цю пару підключити до гри з «Сатурном»? Подивіться на них під цим кутом зору.
— Добре. Між іншим, цікаві їхні документи. Загалом вони зроблені чудово, і тим дивніше, що в них допущена однакова і така груба помилка. Ось гляньте… — Безпалов поклав на стіл два папірці.— Це довідки з госпіталю про проходження ними лікування після поранення і про надання їм відпустки.
Старков нашвидку переглянув довідки, але нічого не помітив і запитально подивився на Безпалова.
— Зверніть увагу на номер госпіталю в кутовому штампі і в круглій печатці. Номери різні.
— Справді… цікаво, — сказав Старков.
— А тепер погляньте ось на це. Витяг з рішення комісії про надання відпустки. Зверніть увагу на почерк, яким заповнені графи. А ось їхні червоноармійські книжки — вони заповнені точно таким почерком. Неймовірно, щоб, роблячи ідеальні в усьому документи, вони могли дати такого маху.
— Так, це малоймовірно, — погодився Старков, розглядаючи документи. — Про це слід подумати. Дізнайтеся в них якнайточніше, хто робив ці документи.
— Я вже сказав Аксьонову, він зараз веде допит.
— Так, обов'язково треба дізнатись, може з'ясуватися щось важливе. А може, той, хто робить документи, припускається помилок не випадково. Розумієте? Тим паче, що в нас уже були й інші факти.
Безпалов увійшов до кабінету Аксьонова і, сівши на край стільця біля дверей, почав слухати допит. Зілов чув, як він увійшов, і тепер помітно нервував, відчуваючи за спиною людину. Йому весь час хотілося обернутись, але він стримувався, щоб не показати свого страху.
— Отже, Зілов, ви хочете мене запевнити, що влізли в цю брудну справу тільки тому, що вважали її цікавою? — спитав Аксьонов. — Шукали пригод і не знайшли нічого кращого за злочинну діяльність проти свого народу?
— Вибору не було, — тихо мовив Зілов.
— А коли б вибір був? — спитав Безпалов, ідучи до столу і сідаючи поряд з Аксьоновим.
Зілов мовчав, спідлоба дивлячись на Безпалова.
— Ну, а коли б вибір був і інші варіанти також містили в собі елементи пригодництва, але зате в них не було б підлоти й зради, що б ви обрали?
— Я ж сказав: у мене вибору по було.
— Ясно. — Безпалов звернувся до Аксьонова: — Кінчайте з ним панькатися.
Аксьонов наказав конвойному вивести Зілова. Солдат підійшов до нього і торкнув його за плече. Зілов, не ворушачись, сидів, дивився в підлогу поперед себе.
— Встати! — різко наказав Безпалов.
Зілов повільно підвівся і, поглянувши на нього, сказав:
— Я казав правду.
— А жив кривдою, і за це треба розплачуватись. Виведіть!
Зілов пішов до дверей, повільно пересуваючи ноги і немов роздумуючи: а чи не зупинитись йому і чи не сказати ще щось?
Коли двері за ним зачинились, Безпалов розповів Аксьонову про міркування Старкова відносно використання Зілова і Леонова для містифікації «Сатурна».
— Якої ти думки?
— Леонов на це піде не оглядаючись, а цей — не знаю. Він скидається на дрібного авантюриста. Не став би шпигуном, став би фальшивомонетчиком або просто злодієм.
— То, може, на цій його струні й зіграти?
— Треба добре зважити все, — сказав Аксьонов. — Я ще поговорю з ним.
— Дізнався, хто робив документи?
— Обидва сказали, що якийсь Щукін.
— А детальніше?
— Леонов нічого про нього не знає, а цього я ще не питав.
— Спитай. Узнай, що він за людина, цей Щукін, як поводиться. Чи користується повагою і довір'ям у німецького начальства. Словом, випитай усе, що можна.
— Постараюсь.
Протягом усього дня Аксьонов поперемінно допитував Леонова і Зілова, непомітно підводячи їх до думки про існування якоїсь, поки що для них неясної можливості заслужити пощаду. І лише в кінці дня їм було зроблено конкретну пропозицію. Леонов погодився в ту ж мить. З Зіловнм довелося поморочитись, і тому ввечері, коли за розписом вони мали зв'язатися з «Сатурном», поки що один Леонов під наглядом Аксьонова і радиста, обливаючись потом, зашифрував і відстукав на ключі п'ять слів: «Нічого немає. Чекайте. Привіт. Зілле».
За кілька хвилин він прийняв відповідь:
«Вас чули добре. Бажаємо успіху. Доктор».
Леонов передав Аксьонову радіограму і жалюгідно посміхнувся:
— Доктор на посту.
Вранці пропозицію Аксьонова прийняв і Зілов…
Там же, на Сорок другому кілометрі, було підібрано дні непримітні дачі, що стояли поряд. В одній оселились Леонов, Зілов і разом з ними Аксьонов і радист Привальський. На сусідній дачі цілодобово чергували оперативні працівники, які мали можливість знати все, що відбувається на сусідній дачі, в будь-якій з її кімнат.
Наступного вечора Зілов зашифрував, а Леонов передав по рації повідомлення, яке дав їм Аксьонов:
«Остаточно влаштувались. Місце дуже зручне — біля самої Московсько-Рязанської залізниці, бачимо її з вікна. Заводимо корисні знайомства. Леонов познайомився з дівчиною, яка працює диспетчером на залізничній станції. Постараємося використати її для одержання інформації. Сьогодні в напрямку Москви пройшов состав з сорока дев'яти платформ, на кожній було по дві вкриті брезентом «катюші» і біля них бойові обслуги по десять-дванадцять чоловік. Привіт. Зілле».
Відповідь Доктора була прийнята через півгодини. В цей час Аксьонов пильно спостерігав своїх підопічних. Леонов хихикав, удавав, що йому страшенно весело дурити Доктора, але видно було, що він нервує і явно побоюється Зілова. А той, навпаки, був мовчазний, незбагненно спокійний і зосереджений у кожному своєму русі, ніби тепер продовжувалась його нічим не порушена діяльність і взагалі з ним нічого не трапилось.
В ефірі з'явилися позивні «Сатурна», і Леонов почав записувати відповідь Доктора:
«Раді, що ви влаштувались. Знайомство схвалюємо, але будьте дуже обережними. Дівчину Леонова вербуйте вглуху, вона поки що не повинна знати, хто ви; згодом самі, зважаючи на обставини, вирішите питання про відкриту вербовку, але ще раз — будьте гранично обережні. Інформація про поїзд цінна, але завжди старайтесь більшої конкретності. Наприклад, номер частини, кінцевий пункт слідування поїзда і таке інше. Бажаємо успіху. Доктор».
При розшифруванні радіограми-відповіді між Зіловим і Леоновим виникла суперечка. Зілов доводив, що замість слова «старайтесь» було слово «прагніть».
— Це ж і за змістом видно! — гарячкував Зілов, звертаючись уже до Аксьонова. Він явно входив у роль.
Після вечері Зілов і Леонов пішли в свою кімнату спати.
— Пошили ми нашого Доктора в дурні,— пошепки сказав Леонов і розсміявся. — Он як вийшло. А я вже думав — стінка.
— Дурень твій Фогель і є,—обізвався Зілов. — І всі вони бовдури, нічогісінько не знають і не вміють. А ці, брат, хитруни, дай боже.
— Головне — ми з тобою поки що живі,— помовчавши, сказав Леонов. — Могли шльопнути нас ні за що ні про що.
— Я відразу ж учув, що я їм для чогось потрібен. Як він мене розколупував: і хто я, і що, і навіщо, і чому?
— Здорово вони з нами придумали, — сказав Леонов і, хихикнувши, додав — А Доктор наш лопає все, що ми йому підсовуємо.
— Вони придумали… — насмішкувато промовив Зілов. — Треба було тобі лекції уважно слухати. Це зветься перевербовкою. Бувало таке в історії не раз.
— Слухай, Сергію, а що буде з нами, коли німці прийдуть сюди? — тривожно спитав Леонов.
— По-перше, чи прийдуть? — не відразу відповів Зілов. — А якщо прийдуть, то ці п'ятами накивають. А ми з'явимося до пана Фогеля і доповімо: завдання виконане.
— А якщо вони дізнаються про цих?
— Дізнаються, дізнаються.:.— роздратовано сказав Зілов. — Вони можуть дізнатися про це й раніше. Хіба їм не може спасти на думку, що ми потрапили в лабети до чекістів і діємо тепер із зв'язаними руками? Ну що ж, тоді ми — типова жертва чекістів. Та й справді, що ми можемо зробити?
Після цього вони довго мовчали. Потім Зілов сказав насмішкувато:
— А мені подобається дурити Фогеля. Пригадую, як він корчив з себе шпигунського бога, — і, дивись, сам попався на голий гачок.
— Гляди, щоб він нас не підчепив, — сказав Леонов.
— Годі, сміливцю, досить базікати. Спи…
На схематичній карті, що висіла в кабінеті Старкова, з'явилась нова, включена в гру точка — «Зілле». Її порядковий номер — 27. Але це було лише початком гри — дуже складної і тонкої операції, далеким прицілом якої була масштабна дезінформація противника. В разі успіху ця операція дасть великий воєнний виграш. А поки що всі точки — учасниці гри, ніби нічого не сталося, кожна в міру сил і можливостей агентів, повинні так працювати, щоб у їхніх хазяїв не виникло ані найменшої підозри.
Складання донесень для точок-учасниць гри стало щоденною напруженою працею цілої групи людей, які вивчили кожного агента і його можливості. Постачати абвер суцільними вигадками — означало б провалити гру, адже там працювали не дурні. Але не можна було постачати абвер і такою інформацією, яка б приносила шкоду нам. Кожна фраза в донесенні всебічно зважувалась, кожен факт піддавався найретельнішому аналізові. Була продумана ціла система «підтвердження життям» агентурних повідомлень. Словом, це була дуже складна і тонка робота…
Отже, в гру підключена нова точка — «Зілле».
Кілька радіошифровок:
«Зілле» — «Сатурну»
«Дівчина Леонова — справжня знахідка. Вона багато знає і охоче розповідає. Передаємо одержані від неї відомості. Рух ешелонів по нашій дорозі в напрямку Москви протягом останніх тижнів скоротився майже наполовину, і відповідно збільшилися перевозки в південному напрямку. Її брат, за званням підполковник танкових військ, учора ночував у неї і сказав, що його частину перекидають з-під Тули на південь. Сьогодні він уже виїхав на нове місце. Наше становище здається нам міцним. Хазяїн дачі задоволений нами і нашою щедрістю. Завтра їдемо на цілий день до Москви дивитися і слухати. Привіт. Зілле».
«Сатурн» — «Зілле».
«Відомості дуже важливі, але потребують дальшого розвитку і конкретизації. Спасибі. Не перестарайтесь із щедрістю щодо хазяїна дачі. Це також може викликати підозру. Дівчині зробіть недорогі подарунки. В Москві будьте втричі обережніші. Привіт і побажання успіхів. Доктор».
«Зілле» — «Сатурну».
«Поїздка до Москви виявилася пустою, якщо не рахувати почутої на вокзалі розмови двох лейтенантів-льотчиків. Вони закінчили школу в місті Куйбишеві і тепер чекають літаків, які мають прибути з Уралу. А ось те, що ми дізналися від дівчини: состави порожняку з теплушок безперервно переганяють у напрямі Сибіру, очевидно, брати поповнення, до десяти ешелонів на добу. З подарунками дівчині дуже трудно: нічого не можна купити. А жаль, бо через неї ми скоро познайомимося з головним диспетчером станції, який залицяється до її подруги. Та й грошей у нас не так багато. Привіт. Зілле».
«Зілле» — «Сатурну».
«Дуже раді, що вчорашня наша інформація дістала таку високу оцінку. Будемо старатися й надалі. Сьогодні нічого нема. Леонов дуже непокоїться з приводу стану батарей рації. Як нас чуєте? Привіт. Зілле».
«Сатурн» — «Зілле».
«За вчорашнє вам офіціально оголошено подяку. Поздоровляю. Чутність задовільна, але із згасанням. Вирішено надіслати до вас кур'єра з усім необхідним. Підготуйте і повідомте нам місце зустрічі кур'єра. Воно має бути якомога далі від вашої дачі. Привіт. Доктор».
«Зілле» — «Сатурну».
«Поправка до вчорашньої інформації. Завод, про який ми повідомляли, не цілком перевезено на схід, а лише частково. Те, що залишилося тут, діє, випускає продукцію. Місце заводу уточнимо. Нове знайомство корисне, але потребує грошей, бо джерело дуже любить їх. Леонов просто панікує з приводу батарей. Вимагає гранично скорочувати наші повідомлення. Чи не можна прискорити одержання батарей? Буде прикро і безглуздо, якщо це зупинить справжню роботу, що почалася. Привіт. Зілле».
«Сатурн» — «Зілле».
«Кур'єр уже в дорозі до вас. Щоденно бувайте в умовленому місці. Він привезе вам усе, що потрібно. Із трьохсот тисяч карбованців сто тисяч ви можете використати на винагороду джерела. Решту резервуйте. Кур'єр — людина надійна. Доктор».
Зілов і Леонов чекали кур'єра.
Явочну квартиру для зустрічі з ним приготував Аксьонов. Вона була в будинку по вулиці Чкалова, біля Курського вокзалу. Господарі квартири перебували в евакуації. Для кур'єра ця справжня історія квартири доповнювалася лише однією деталлю, що, виїздячи в евакуацію, хазяйка квартири нібито залишила ключ від неї тій дівчині, з якою познайомився Леонов, і та наглядала за цією квартирою і останнім часом зустрічалася тут з Леоновим, у якого теж був свій ключ від дверей.
Уже кілька днів підряд Зілов і Леонов їздили в Москву для зустрічі з кур'єром. Леонов чекав його, як було домовлено, з восьмої до дев'ятої вечора біля входу на Курський вокзал. Він знав, що кур'єрові на вигляд років п'ятдесят, що зросту він нижче середнього, у нього густе сиве волосся і білясті брови і що в руках у нього має бути невеликий чорний чемодан, перев'язаний брезентовим паском, а на руці, якщо немає дощу, синій плащ. Для того, щоб переконатися, що це саме та людина, якої вони чекають, було встановлено пароль. Спочатку Леонов приведе його на квартиру, де їх чекатиме Зілов, а вже потім вони разом поїдуть на дачу.
Стемніло. Вітер гнав по привокзальній площі пасма пилу, шпурляв клапті газет. Небо було низьке і клубочилося брудними хмарами.
Незатишно якось було Леонову. Колись у дитинстві, як усі діти, він мріяв побачити Москву, а тепер ось він бачив її, але вона не викликала в нього ні найменшої цікавості. Він її боявся і зараз мріяв тільки про те, щоб якнайскоріше минув час і щоб кур'єр не з'явився, як не з'являвся він уже кілька днів до того. І тоді можна буде поїхати до себе на дачу і лягти спати. Леонов боявся зустрічі з кур'єром. Як-не-як — це людина від того суворого начальства, яке залишалося там, далеко за фронтом. І хоч Леонов догадувався, що за його зустріччю стежитиме не одна пара очей і що ці люди десь поряд, все одно він боявся цього невідомого, який прибуде звідти, де Фогель, Мюллер, Зомбах, де жартувати не люблять.
Леонов поглянув на вокзальний годинник. Треба було чекати ще майже тридцять хвилин. Він обернувся і побачив, що біля східців вокзалу стоїть чоловік, який за всіма прикметами схожий з описом кур'єра. Тільки волосся його Леонов не бачив, бо чоловік був у низько насунутому капелюсі.
Леонов зійшов сходами вокзального під'їзду і повільно наблизився до чоловіка. Так, це напевне кур'єр. Леонов ще ближче підійшов до нього.
— Вибачте, ви часом не знаєте, як проїхати звідси на Малу Бронну?
Чоловік кілька секунд спокійними очима пильно дивився на Леонова, потім відповів умовною фразою другої частини пароля:
— Я Москви зовсім не знаю, сам другу добу шукаю родичів.
— Здрастуйте, — Леонов подав йому тремтячу руку,
— Здрастуйте. Ви, я бачу, тремтите?
Леонов висмикнув від нього свою руку.
— Змерз, чекаючи на вітрі. Ходімо! — швидко сказав Леонов і пішов прямо через площу.
Кур'єр спочатку ішов трохи позаду, але потім наздогнав Леонова, і вони пішли поряд.
— Куди ми йдемо? — спитав кур'єр.
— На квартиру. Там нас чекає Зілов.
— А ви, значить, Леонов? Будьмо знайомі — Савчук.
Вони увійшли в під'їзд великого будинку і абсолютно темними сходами піднялися на третій поверх.
— Тут, — сказав Леонов, тричі натис кнопку дзвоника І, ніби не довіряючи техніці, ще двічі вдарив у двері кулаком. Це був сигнал, що він іде разом з кур'єром.
Двері відчинив Зілов.
— Заходьте швидше.
В передпокої світла теж не було, воно горіло лише на кухні, куди двері були ледь відчинені.
— Тут проходьте, — сказав Зілов. — Світло тільки там.
Половину тісної кухоньки займав стіл, на якому стояла півлітрова пляшка горілки, а на розстеленій газеті лежали нарізана ковбаса і шматки хліба.
— Зустріч бідненька… — посміхнувся Зілов, показуючи на стіл.
— Як для кого… — сказав Савчук, жадібними очима дивлячись на стіл. — Я другу добу не їв.
— Сідайте, сідайте. — Зілов трохи посунув стіл і показав гостеві на стілець у кутку між столом і стіною.
По черзі з одної склянки вони випили за благополучну зустріч. Зілов наливав потроху, сказавши, що спочатку треба покінчити з ділом, а потім уже можна буде випити й міцніше.
— Ночуємо тут? — спитав Савчук.
— Ні,— відповів Зілов. — Поїдемо на нашу заміську базу. В місті ночувати небезпечно, бувають обходи міліції. А там у нас цілковитий спокій.
— Батареї привезли? — спитав Леонов.
— Тут, — Савчук показав на свій чемодан. — Тут і подарунки для вашої дівки.
— А новий шифр? — спитав Зілов.
— Про шифр мови не було, — Савчук тривожно подивився на Зілова, потім на Леонова. — Чому ви говорите про шифр?
— Мало чого! — недбало відповів Зілов. — Начальство, будь певен, не дрімає, могли вигадати й новий шифр.
— Ні, про це й мови не було, — заспокоюючись, сказав Савчук. — А от з грішми й іншим майном трапилася біда. Скинули мене невдало, потрапив у болото й контейнери не знайшов. Цілу ніч шукав і ще півдня. Більше ризикувати не можна було.
— Де ви приземлились?
— Біля річки Істри, район села Снєгірі. Льотчик, гад, спартачив, просигналив мені пізніше, ніж треба. Що тепер робити — не збагну. Там, у контейнері, і гроші, і обмундирування для вас.
Зілов не кліпаючи дивився на Савчука, і в його очах було німе запитання: «А чи не брешеш ти, любий чоловіче? Чи не привласнив ти наших грошей?»
Савчук зрозумів цей погляд і розсердився.
— Ти на мене так не дивись, я для тебе не перехожий на темній дорозі. За те, що сталося, відповідати перед начальством мені, а не тобі. Мені було сказано: головне — батареї. І перевірити, як ви тут працюєте.
— Можна подивитись на батареї? — попросив Леонов.
— Та вони там, не турбуйся. На цілий рік тобі вистачить. — Він обернувся до Зілова. — І гроші, що при мені були, віддам вам, — тисяч близько сорока. Не хвилюйся, пришлють ще. Чого-чого, а грошей наше начальство не шкодує: вони ж у нього, сам знаєш, не зароблені.
— Що там у нас нового? — спитав Зілов.
— Особливого нічого. Чекаємо наступу на Москву, тепер уже остаточно і без відходу назад. Тим і живемо. А вас начальство похвалює. Сам Мюллер сказав, що ви працюєте добре.
— Розумієте, нам гроші потрібні,— проникливо сказав Зілов. — Не для себе потрібні, для агентури. Що тепер робити, не знаю.
В цей час двері на кухню розчинились навстіж, і, перш ніж Савчук встиг ворухнути рукою, він уже стояв затиснутий у куток, і руки йому зв'язували чекісти.
— Зрадники! — прохрипів він і вилаявся матірщиною…
«Зілле» — «Сатурну».
«Учора ввечері прийняли вашу людину — Савчука. Батареї доставив, але деякі з них пошкоджені. Грошей він не приніс, каже, що не знайшов контейнера після приземлення. Непокоїмося, чи не знайдуть контейнер жителі, а головне, як тепер бути нам без грошей? Негайно відповідайте. Зілле».
«Сатурн» — «Зілле».
«Савчук, наш кур'єр, людина цілком надійна. Будь-які підозри відпадають. Дуже шкода, що він не знайшов контейнера, однак нічого небезпечного для вас у цьому немає. Нехай Савчук віддасть вам бланки для резервних документів, а також сорок три тисячі карбованців, які він мав при собі. Гроші у великій кількості надішлемо наступною оказією, яку вже готуємо. Сам Савчук нехай відпочине і повертається назад. Він повинен іти в розташування тридцять третьої армії, як було з ним домовлено заздалегідь. Там, як і раніше, фронт рідкий, а наших солдатів попереджено. Привіт. Доктор».
«Зілле» — «Сатурну».
«Сьогодні Савчук вирушив назад за домовленим маршрутом з виходом на квадрат 654. Зілле».
«Сатурн» — «Зілле».
«Вас добре зрозумів. Дуже потрібні дані про мобілізацію нових поповнень армії. Чекаємо. Привіт. Доктор».
«Зілле» — «Сатурну».
«Вчорашню інформацію про аеродром і випробування там нових літаків підтверджуємо остаточно. Підтверджуємо і цілковиту надійність джерела. Його цікавлять лише гроші і антирадянські розмови. Йому сорок п'ять — п'ятдесят років. Справжнє його прізвище Бусаров Євгеній Ларіонович. Відповідаємо на ваше запитання: його мобілізував військкомат під час поголовної підчистки резервів, і він потрапив до батальйону обслуговування аеродрому авіапромисловості, де порядки майже цивільні. Він дає гроші якомусь черговому, і той відпускає його до Москви на день-два, а то й на тиждень. Вирішує сума грошей. Ви зрозуміли правильно: на нього нас вивів головний диспетчер, який разом з ним сидів у таборі в тридцять восьмому році. Останнє і найголовніше: учора він сказав, ніби в тридцять сьомому році його вербував секретар німецького посольства в Москві, якого звали Густав. Він одержав від нього один раз гроші, але інформації не давав, бо боявся, а через три місяці його заарештували і вислали в табір. Чи не можна це перевірити і тоді вирішити, чи варто йому довіряти. Інакше, враховуючи, що він розуміє, хто ми, його треба буде ліквідувати. Привіт. Зілле».
«Сатурн» — «Зілле».
«Інформація від диспетчера надзвичайно цінна. Вас обох премійовано великою сумою, яку вже переказано на ваші рахунки. Поздоровляємо. Перевірка Бусарова щодо його батька і його родини все підтвердила. Вербуйте його сміливо. Передайте йому привіт від Густава. Його кличка за тією вербовкою була Злий. Він — чудова ваша знахідка, аби тільки почав працювати. Савчук повернувся, відгукується про вас добре.[3] Найближчими днями висилаємо нового кур'єра, відомого вам викладача нашої школи Гурєєва, який привезе вам гроші, документи на обидва домовлені варіанти вашого подальшого життя, а також фотокамеру для Бусарова.
Потім Гурєєв залишиться в Москві для виконання особливого завдання. Підшукайте йому житло на перші дні. Привіт. Доктор».
Командир батальйону сто дев'ятої дивізії капітан Тихомиров не спав третю ніч. Разом з солдатом Кравченком він, не вилазячи, сидів у тісному окопчику бойової охорони. Лише вдень вони по черзі спали потроху. Обличчя в обох заросли сірою щетиною. Вже п'яту добу з сірого неба сіявся дрібний, в'їдливий дощ. На дні окопчика поблискувала вода. Їхні шинелі промокли наскрізь, набухли, стали важкими, і, хоч уночі буо по-літньому тепло, обох немилосердно морозило.
— Ну, розумію я, тут моя служба, — сказав Кравченко, співчутливо дивлячись, як комбат роздратовано припалював відвологлу цигарку. — А чого ви страждаєте, товаришу капітан?
— Треба, Кравченко, треба, — пробурчав Тихомиров і шпурнув під ноги цигарку, яка так і не запалилася.
— Ви сховайте, товаришу капітан, пачку на тіло, під гімнастьорку, — порадив Кравченко. — За годину просохне.
Тихомиров засунув «Біломор» за пазуху, щулячись від дотику до тіла холодної і мокрої пачки.
— Наступ, чи що, тут готується? — помовчавши, спитав Кравченко.
Тихомиров не відповів. Кравченко питав його про це уже втретє. Капітан твердо вирішив, що аж до початку самої справи, заради якої вони тут стирчать, він солдатові нічого пояснювати не буде. І в Москві йому сказали, що язик треба тримати за зубами. А якщо говорити відверто, він і сам про це знав дуже мало. Знав, що справа дуже важлива, а тому й така секретна. Позавчора його викликали не куди-небудь, а в Москву. Літак У-2 спеціально для нього ганяли. А в Москві довелося побувати у такого великого начальника, що він спочатку і говорити з ним до пуття не міг. Тихомиров так і не з'ясував, хто був за званням той начальник, одягнутий у цивільне. Але Тихомиров бачив, що перед ним виструнчуються навіть полковники. І на всякий випадок звертався до нього: «товаришу генерал».
Генерал привітався з ним і без зайвих балачок підвів до детальної карти фронту, що займала майже всю стіну його величезного кабінету. Довгою указкою він доторкнувся до місця на карті, що його Тихомиров знав, як свої п'ять пальців. Тут була ділянка фронту, яку тримав його батальйон.
— Це місце вам знайоме? — спитав генерал.
— Так точно, товаришу генерал.
— Ваш батальйон стоїть тут?
— Так точно, товаришу генерал! Тут.
— Коли ви особисто були отут, де яр?
— Позавчора, товаришу генерал. Там якраз пройшло через фронт троє наших оточенців, і я їх допитував про обстановку на тому боці.
Генерл поклав указку на стіл і зацікавлено спитав:
— Вони пройшли благополучно?
— Так точно, товаришу генерал.
— Німці їх не обстрілювали?
— Так точно.
Генерал скривився.
— Та зачекайте ви з своїми «так точно»! Давайте-но сядемо.
Вони сіли за довгий стіл один проти одного. Генерал простяг Тихомирову розкриту коробку якихось дорогих цигарок.
Генерал закурив.
— Отже, німці їх не обстріляли? — тихо, ніби сам до себе, промовив генерал і раптом швидко запитав: — А не дивно це?
— Так точно, дивно, — відповів Тихомиров, сердячись на себе, що знову не обійшовся без «так точно». — Тим паче, що оточенці казали: німців вони бачила. Бо що-що, а очі в німців теж є.
Генерал усміхнувся.
— В тім-то й річ, що є. Ну, а наші чому їх не обстріляли?
Тихомиров вмить почервонів. Питання генерала зачіпало те, про що цими днями у нього вже була неприємна розмова з самим командиром дивізії: Тихомиров хотів змінити розташування правого крила батальйону, а командир дивізії робити це заборонив. Зараз Тихомиров не знав, чи має він право сказати про це генералу. Вирішив поки що не говорити, а просто пояснити, в чому тут річ.
— Так, значить, яр, товаришу генерал, — почав Тихомиров, озираючись на карту. — І розташований він якраз на самому правому фланзі нашої дивізії і мого батальйону. І тут у мене стик з сусідом, з одинадцятою дивізією. Тільки цей яр і розділяє нас. Але він пересікає фронт не впоперек, а навскіс, так що з моєї точки яр видно в тому місці, де він ще глибокий. А вихід з яру на ділянці сусіда. Оточенці виходили якраз яром. Мої бійці вночі їх не виявили, та я їх і не винувачу. Ночі тепер темні. До того ж дощ шумів, а оточенці йшли, звичайно, акуратно. А коли вони з яру вийшли, то опинилися вже за переднім краєм сусіда. Чого ж тут стріляти? Їх просто затримали, та й усе.
— Так, так… А може й німців яр підвів?
— Не виходить так, товаришу генерал, — обережно заперечив Тихомиров. — Оточенці розповідали, що вони кілометрів зо два від яру йшли по відкритій місцевості, саме там німців вони й бачили. А треба сказати, що якраз на цьому місці навпроти нас німці сидять дуже густо.
Генерал підвівся і знову підійшов до карти. Тихомиров теж підвівся, але залишився біля столу. Генерал засвітив яскраву лампу над картою.
— Підійдіть сюди. Покажіть мені, де розташована ваша крайня бойова охорона.
Тихомиров показав.
— Так от, починаючи з сьогоднішньої ночі і поки не одержите відміни цього наказу, ви особисто повинні перебувати тут, у своїй бойовій охороні. Командування батальйоном на цей час передайте своєму заступникові або комусь із командирів рот. Тут через фронт з того боку мають пройти до нас дуже потрібні і цінні люди, але пройти вони повинні без будь-яких ускладнень. Жоден з ваших солдатів не має права вдаватися до зброї.
— Але ж їх можуть помітити і перестріляти інші,— занепокоєно сказав Тихомиров. — Адже і нас тут також густо, товаришу генерал!
— Про це ви не турбуйтесь, капітане. Ви відповідаєте лише за те, щоб ці люди без перешкод пройшли через ваше розташування. Зрозуміло?
— Так точно.
— От і гаразд.
Вони знову сіли до столу.
— Питання у вас є?
— А якщо по тих людях вогонь відкриє сусід? — спитав Тихомиров.
— Це також не ваш клопіт, — усміхнувся генерал.
— Ясно.
Потім генерал розпитував його про настрої, про те, що говорять солдати про війну і ще про щось. Але це справи вже не стосувалось, і тепер Тихомиров не міг навіть пригадати ні запитань генерала, ні своїх відповідей. Мабуть, знову сипав своє «так точно»…
Тихомиров стривожено озирнувся: щось сталося, але що саме, він ще не розумів. Виявляється, перестав шуміти набридливий дощ. Небо на сході ледь помітно просвітліло, а там, де ось-ось мало зайти сонце, над обрієм з'явився вузенький рожевий просвіт, що відділив сіре небо від сірої землі.
— Розгодинюється, — тихо сказав Кравченко. — Чого доброго, за ніч підсохне, коли б ранком, сволота, не заворушилась…
Тихомиров змовчав.
Темніло швидко. Почалося нічне життя фронту. То гам, то тут повільно здіймалися, розсипалися й танули в чорному океані ракети. На великій висоті через фронт у наш тил пролетів літак. Зенітки чомусь мовчали: мабуть, літак був для них недосяжний. Десь далеко зліва басовито пророкотав важкий кулемет німців. Траса кулемета пішла вгору. Мабуть, німець заклав нову стрічку і рішив перевірити кулемет. Тихомиров спостерігав усе це, намагаючись одразу ж пояснити собі кожен факт. Особливо пильно він стежив за сектором нічийної землі, що лежав просто перед ним. Але тут не відбувалося нічого. За весь вечір примітив лише одне — там, де яр виходив до позиції противника, мигнув промінчик світла.
Або хтось неакуратно засвітив ліхтарик, або прикурив від запальнички. Кравченко теж бачив це і шепнув:
— Дати б чергу по цьому місцю, щоб не думали, ніби ми спимо.
— Відставити! — хрипким голосом наказав Тихомиров і подумав, що час, мабуть, пояснити Кравченкові завдання. — Ти от що врахуй, — суворо сказав він. — Що б не трапилося, без мого наказу вогню не відкривати, і ні звуку, наче нас тут і нема.
Кравченко здивовано поглянув на комбата.
— А якщо він, сволота, опиниться перед самим окопом? Теж чекати наказу?
— Без мого наказу ні звуку, зрозумів?
— Зрозумів. — Кравченко помовчав. — Усе зрозуміло. Він мене буде на мушку брати, а я: «Що накажете, товаришу комбат?»
— Дурниці мелеш, — не дуже строго зауважив Тихомиров. Він любив Кравченка — досвідченого і сміливого солдата, який умів у найтяжчих умовах діяти ініціативно. Сам не раз хвалив його за це перед строєм і навіть нагородив медаллю «За відвагу». — Бувають, Кравченко, накази, — повчально заговорив Тихомиров, — які не те, що рядовому, а й мені обмірковувати не можна. От сьогодні ми такий наказ якраз і виконуємо усім своїм переднім краєм. Що б не сталося, повинні мовчати, ніби ми нічого не бачимо й нічого не чуємо…
Бісова тиша — ні звуку. Іншим разом Тихомиров радів би з такої спокійної ночі, а зараз він боявся, незважаючи на тишу, що не помітить, як пройдуть ті люди, такі потрібні генералові, і не зможе своєчасно доповісти, чи відбувся цей перехід, чи його зовсім не було. Тихомиров не знав, що у нього за спиною, метрів за двісті, де починався густий чагарник, теж третю ніч ховалася група людей, які значно більшою мірою, ніж він, відповідали перед генералом за цю операцію. Там, у гущавині, стояла машина з радіостанцією. В машині поперемінно пильнувало двоє. Одним з них був старший лейтенант держбезпеки Весенін. Він був у засмальцьованій солдатській ватянці і в вигорілій, аж білій, пілотці: справжнісінький боєць господарського взводу. Другий, капітан держбезпеки Безпалов, навпаки, мав досить солідний вигляд: добротне шкіряне пальто без погонів, а на голові — військовий кашкет без зірочки. На ногах — генеральські чоботи. Навіть тут він щоранку голився.
Зараз Безпалов сидів у машині. Поряд з ним, не знявши з голови навушників, куняв радист.
Біля машини безшумно з'явився Весенін.
— Схоже, що сьогоднішня ніч не мине марно, — скапав він. — Треба попередити центр.
Безпалов вирвав з блокнота аркуш, написав на ньому кілька слів і торкнув радиста за плече:
— Передайте.
За кілька хвилин у далекій Москві черговий офіцер поклав на стіл комісара держбезпеки Старкова бланк шифровки:
«Непокоїмося про готовність усього ланцюжка, можливо, що сьогодні буде робота».
Прочитавши радіограму, Старков навскіс написав на ній: «Полковнику Рибчаку. Увага!» — і наказав віднести полковникові.
Але даремно тривожилися чекісти, що перебували там, у кущах, біля самої лінії фронту. Полковник Рибчак наказав радистові, що чергував у нього в кабінеті, зробити загальний контрольний виклик, і одразу ж надійшло кільки відповідей: «Пост три все гаразд»; «Пост чотири — на місці»; «Пост п'ять чекаємо»… Ні, ні, три безрезультатні ночі не послабили уваги ланцюжка. Всі його ланки насторожено чекали того, хто повинен був перейти лінію фронту.
Хто ж була та людина, якій створювалися такі виключні умови для переходу через фронт?
Цієї хвилини вона під кущами вільхи сиділа на дні яру і терпляче поглядала на світний циферблат, чекаючи, поки годинна стрілка підійде до першої цифри. Судячи з знаків відмінності на матер'яних погонах його підперезаної ременем поношеної зеленої куртки, він був старшим лейтенантом інженерних військ. У його документах було сказано, що Микола Степанович Корольков, уродженець підмосковного міста Раменського, призваний до армії ще в сороковому році, його військова спеціальність — технік-мостовик. У командировочному посвідченні сказано, що, згідно з наказом по полку за номером 1207 (с), його відряджено до Москви на дванадцять діб. Та коли б старший лейтенант Корольков приїхав у Раменське і завітав у свій рідний дім на Першотравневій вулиці, мати не впізнала б у ньому свого сина, про якого вона ще восени сорок першого року одержала повідомлення, що він пропав безвісти. Але Корольков не збирався завітати під батьківський дах.
На дні яру ховався зовсім не Микола Степанович Корольков. Справжній Корольков у цей час, якщо він ще був живий, спав на нарах у якому-небудь гітлерівському концтаборі. А в цього, що сидів на дні яру, все було підроблене. І не тільки документи — вся його доля.
Кирило Миколайович Гурєєв — ось справжнє ім'я цієї людини. А втім, не зовсім і справжнє. Народився він у Сибіру, в родині колишнього колчаківського офіцера, який потім також жив не під своїм прізвищем і ховався під попівською рясою в глухому сільському приході. Так що брехня і обман супроводили Кирила з дня його появи на світ. І ще ненависть. Його батько патологічно ненавидів Радянську владу. Одного разу у великодній день, напившись до озвіріння, він на очах у сина зубами розірвав газету «Беднота» і потім з піною на губах, з налитими кров'ю очима танцював на клаптях газети, хрипко вигукуючи: «Зубами горлянку вирву!..» Під час колективізації, коли Кирилові було вже вісімнадцять років, він разом з батьком убив голову сільського комітету незаможників. Кирилового батька розстріляли, а його самого вислали на десять років у табори. Там доля звела його з карними злочинцями. В 1937 році за амністією на честь двадцятиріччя Радянської влади він вийшов на волю разом з своїми новими друзями. Вони не розлучалися. Курсуючи між Москвою і Кримом, учиняли великі грабунки. Навесні 1939 року вони готували вбивство інкасаторів Сімферопольського банку, але їх вистежив і взяв карний розшук. Задумане ними вбивство не було здійснене, і це врятували Кирила Гурєєва від вищої міри. Він дістав вісім років і знову опинився в таборі, цього разу на півночі Карелії. Пізньої осені 1939 року він ще з трьома ув'язненими — карними злочинцями втік. Два місяці вони ховалися в лісах, жили у вовчих барлогах, їли, що траплялося. Почалася війна з білофіннами, і тоді вони вирішили перейти через фронт. Пощастило тільки Гурєєву… Навесні 1940 року абверу передала його маннергеймівська розвідка. Гурєєва повезли в Берлін. Кирило не приховував своїх карних злочинів, і там одразу зрозуміли, що він — цінна знахідка. Гурєєв почав робити швидку кар'єру німецького розвідника, спеціально підготовленого для проникнення в СРСР. У березні він здійснив успішний рейд у Радянський Союз, організував велику диверсію в Західній Україні і повернувся. А проте йти вгору по службовій драбині абверу йому не судилося. Після рейду до Радянського Союзу ним зацікавився сам Канаріс. Він розмовляв з ним не більше десяти хвилин і потім сказав про нього:
— Бракує розуму. А це небезпечно навіть при блискучій біографії. Рядовий виконавець, не більше. І придатний лише для диверсій.
Коли створювався «Сатурн», Гурєєва було включено в його штат за пропозицією Мюллера. Той мав намір використати його для якоїсь особливо великої і важливої диверсії, а поки що Гурєєв викладав обстановку в агентурній школі.
І ось його час настав. Він ішов через фронт з двома завданнями. Перше — менш важливе — доставити агентурній точці «Зілле» гроші, документи, фотокамеру і таємно перевірити роботу агентів. Вони діяли так успішно, що Мюллер усе частіше думав, чи не керує ними радянська контррозвідка. Якщо Гурєєв це встановить, він мусить ліквідувати агентів. Друге, головне завдання — велика диверсія в районі Кремля.
Про його відправку через фронт наша контррозвідка дізналася не тільки з радіограми, одержаної точкою «Зілле». Про це повідомив і Рудін. З яким завданням іде Гурєєв, Рудіну дізнатися не пощастило, але він повідомив про місце, де Гурєєв переходитиме через фронт, а знати це було дуже важливо.
За наказом Старкова негайно було зібрано дані про Гурєєва, і стало ясно, що цього небезпечного бандита не можна залишати без нагляду з першої ж хвилини, як тільки він перейде фронт. Народився план операції, названої «Зустріч і проводи». Найпростіше було зразу взяти Гурєєва. Складність операції в тому й полягала, що йому треба було дати хоча б дістатися до точки «Зілле». Могло виявитися, що він несе якісь нові інструкції агентам, без знання яких уся гра з «Сатурном» може провалитися. Одночасно його ні на хвилину не можна випускати з поля зору, не викликаючи при цьому у нього й тіні підозри, що за ним стежать. Усе це передбачав план «Зустріч і проводи». Тепер він уже діяв…
Минула перша година ночі. Гурєєв підвівся і тихо сказав: «Рушили з богом». Він підіймався положистим виходом з яру. Німецький офіцер, що супроводжував його до початку яру, запевняв, що тут у руській лінії фронту широке вікно, і послався при цьому на благополучний перехід саме тут трьох радянських солдатів, яких німці спеціально пропустили для перевірки. Але Гурєєв покладався головним чином на себе. Коли до виходу з яру залишалося метрів п'ятдесят, він обв'язав коліна ганчірками і поповз.
Вибравшись з яру, Гурєєв ледь підвівся, і його одразу ж побачив Кравченко.
Він торкнув Тихомирова за руку і автоматом показав праворуч.
Тихомиров одвів його автомат убік: мовляв, спокійно, сам бачу.
На фоні досвітнього неба ледь виднілася нерухома постать людини.
Гурєєв не квапився. Так, не ворушачись, він простояв дуже довго, цілих десять хвилин. З німецького боку почувся звук важких кулеметів. Вони били приблизно по середині переднього краю тихомнровського батальйону. Гурєєв знав: цей вогонь повинен одвернути від нього увагу росіян.
Знявши з спини речовий мішок — на випадок чого він його покине, — Гурєєв пригнувшись швидко побіг до чагарника, який чорнів удалині, туди, де були співробітники держбезпеки. Забігши в кущі, він передихнув і знову довго прислухався. Але жодного тривожного звуку не почув. З кущів він довго дивився на дорогу, що проходила поряд: ця дорога, він знав, вела до залізничної станції. На дорозі не було ніяких ознак життя. Він одв'язав ганчірки, мокрим листям вільшини витер забруднені руки, уважно оглянув себе і спокійною, неквапливою ходою вийшов на дорогу.
Через кілька хвилин із схованої в кущах машини в Москву полинула радіограма: «Перший пост закривається». І одразу ж із села Глушкове, кілометрів три на північ, виїхала порожня полуторка, за кермом якої сидів старший лейтенант держбезпеки Силін, що скидався на бувалого фронтового шофера. Невдовзі машина з путівця звернула на грейдерну дорогу, якою йшов до станції Гурєєв.
Порівнявшись з Гурєєвим, Силін загальмував і гукнув:
— Якщо до станції, сідай! Чи нема, бува, сірників?
Гурєєв підійшов до грузовика і мовчки простяг Силіну пачку сірників.
— І треба ж було виїхати без вогню, — хитав головою, закурюючи, Силін. — А в нашому ділі без курива не проживеш. Сідайте, старший лейтенант. Якщо на станцію, майже до місця довезу. — Силін широко відчинив дверцята кабіни. — Сідайте. Поспішаю.
Гурєєв сів поряд з Силіним, речовий мішок поклав собі в ноги.
— Нашому брату шоферу немає життя ні вдень ні вночі,— скаржився Силін. — Тільки пригрівся в артилеристів — «підйом», і все полетіло до дідька собачого. То вам на станцію?
— Багато будеш знати — постарієш, — усміхнувся Гурєєв і, коли Силін ображено замовк, добродушно додав: — На станцію, на станцію.
— До самої станції не можу. Мені звертати, не доїжджаючи.
— Гаразд, дарованому коневі в зуби не дивляться, — розсміявся Гурєєв.
Не доїхавши до станції півкілометра, Силін зупинив машину, мовчки відчинив дверцята і простяг Гурєєву сірники.
— Прошу, товаришу старший лейтенант.
— Візьми собі, сказав Гурєєв і неквапливо виліз зІ машини. — Спасибі…
Силін захлопнув дверцята, ривком рушив з місця і одразу ж із грейдера звернув на путівець. Давши гаку кілометрів з п'ять, він під'їхав до станції вже з іншого боку І зупинився біля маленького будиночка. Не минуло й півгодини, як сюди під'їхала й інша машина — з Безпаловим і Весеніним.
Все, як по писаному, — весело розповів Силін. — У нього рюкзачок, як я бачив, кілограмів на п'ятнадцять-двадцять. Куртка у нього з таких, які видавали офіцерам-саперам до війни. Знаєте? Вона йому майже по коліна. Треба сказати, вигляд у нього цілком природний і тримається впевнено. Єдиний промах, який я помітив, — надто чистий комірець на гімнастьорці. Хоча, з другого боку, він же в Москву іде, причепурився, так би мовити.
Безпалов подивився на годинник.
— Поїзд відійде через тридцять хвилин. Мені час. Після відходу поїзда чекайте двадцять хвилин; якщо я не прийду, значить, усе гаразд — я поїхав з ним до Москви. Одразу ж радируйте про це в центр…
На вокзалі, зануреному в цілковиту темряву, панувало нервове пожвавлення, властиве прифронтовим станціям. В основному тут були люди військові, але траплялися серед них і цивільні. Безперервно грюкали двері, що вели до кімнати військового коменданта. Тільки там і світилося. Коли двері відчинялись, скупе проміння на хвилину освітлювало тісний зал чекання. Тут десятків зо два солдатів спали покотом, просто на підлозі. Раз у раз хто-небудь спотикався об їхні ноги, і тоді сонний голос кричав: «Ану легше там!»
— Рядовий Юркін! Рядовий Юркін! — настирливо кликав хлопчачий, але явно командирський голос.
Чути було, як хтось розпікав чергового по станції.
— Якщо ти черговий, то зобов'язаний знати все, що стосується руху. Де наш вагон?
— Шукайте на коліях, — відповідав стомлений голос. — Мені ваші вагони не потрібні.
На другій колії простягся змішаний товаро-пасажирський состав, який повинен був іти до Москви. Вздовж поїзда ріденьким ланцюжком стояли солдати. Посадка ще не була дозволена, і ті, хто збирався їхати, товпились на пероні, не виявляючи, проте, ніякого нетерпіння: розуміли, що відправлення поїзда залежить від багать причин, не підвладних залізничникам, і пред'являти них претензії просто безглуздо.
Безпалов відшукав на пероні Гурєєва і тепер не спускав з нього очей. Далекий блідий промінь прожектора невпинно, як гігантський маятник, повільно гойдався в чорному небі. Всі поглядали на нього не без побоювання: всього лиш позавчора на станцію вночі налетіли ворожі літаки, і бомби влучили в ешелон, що стояв на пероні. Чорні уламки ваганів лежали поряд з коліями, нагадуючи про ту подію.
Та ось до поїзда вийшла група військових з контрольно-пропускного пункту. Разом з солдатами воли стали біля входу до чотирьох пасажирських вагонів. Почалась посадка.
Гурєєв підійшов до поїзда не відразу. Деякий час він здалеку спостерігав посадку, потім рішуче попрямував до останнього вагона. Безпалов швидко пройшов пероном і потім, трохи випереджаючи Гурєєва, до останнього вагона. Вія опинився попереду Гурєєва і пред'явив патрулю свої документи.
Капітан з червоною пов'язкою на рукаві взяв папери Безпалова і освітив їх схованим у рукав ліхтариком,
— Інженер Рокотов?
— Так. Із науково-дослідного інституту.
— Єгор Дмитрович?
— Так, так. Я приїздив сюди на освоєння нової зброї.
— А де відмітка про прибуття в прифронтову зону?
— На звороті.
Капітан перевернув папірець і довго досліджував штамп відмітки.
— А чий тут підпис?
— Та звідки я знаю? — роздратовано відповів Безпалов. — Мені він не рекомендувався, поставив штамп, і до побачення.
— Вперше бачу цей підпис. Зачекайте-но, я спершу пропущу фронтовиків, а потім розберуся з вами, відійдіть вбік. Хто далі?
Гурєєв пред'явив свої документи. Капітан нашвидку їх переглянув і, повертаючи, сказав:
Не забудьте відмітитися в московській комендатурі.
Єсть відмітитися, — обізвався Гурєєв і легко вскочив на підніжку вагона.
Пропустивши ще осіб п'ять, капітан повернувся до Безпалова.
— Отже, не знаєте, хто підписав відмітку?
— Не знаю.
— Ну гаразд, проходьте.
— Спасибі, капітане, — тихо сказав Безпалов і зайшов до вагона.
Затемнений ліхтарик з свічкою над дверима вагона освітлював тільки передні місця, а далі стояла непроглядна пітьма. Безпалов запалив сірника і відразу побачив Гурєєва. Він стояв біля третього вікна. Пройшовши туди, Безпалов сів на бокове місце. На протилежному боковому місці вже лежав речовий мішок Гурєєва. Безпалов підняв комір пальта, насунув капелюх на ніс і сховав руки в рукави. Людина, ясна річ, збиралася спати. Випростовуючи ноги, він зачепив Гурєєва.
— Вибачте, будь ласка, — буркнув Безпалов.
— Нічого, — відповів Гурєєв і теж сів. — Я бачу, патруль все ж змилувався над вами.
— Так, — зітхнув Безпалов, ледь піднявши капелюх. — З одного боку, я їх розумію, але з другого — зло бере. Наче я заради якихось своїх особистих справ сюди їжджу.
— Для нього вже те, що ви не у військовій формі, викликає підозру, — засміявся Гурєєв.
— Я, звичайно, особа сугубо цивільна, але ж він бачить документ. Відряджений сюди на прохання самого командування. Що йому, мало цього?
Гурєєв нічого не сказав.
Безпалов знову насунув капелюх на обличчя, даючи зрозуміти, що розмову закінчено, він буде спати. Але він бачив усю нижню частину тіла Гурєєва, бачив його складені на животі руки, його ноги. Дуже цікаво було спостерігати руки, які ні на хвилину не переставали рухатись. Гурєєв, звичайно, і не думав спати. Він явно нервував.
Безпалов судорожно, як це роблять люди, що сплять у незручній позі, пересунув ноги, притиснув їх до ніг Гурєєва. Той обережно відсунувся. Безпалов почав хропти.
Почало світати, коли до Москви лишалося годин зо дві дороги. Безпалов, охкаючи, став повертатися на бік, тіло його поповзло з лави, і він «прокинувся».
— Ох ти, мало не впав! — збентежено промимрив він і, огледівшись навкруги, сказав: — З юних літ не спав у таких умовах. Ну що ж, як кажуть, доброго ранку.
— Також і вам, — ледь посміхнувся Гурєєв.
Дедалі світлішало, і тепер Безпалов міг добре роздивитися свого сусіда. У нього було велике плоске обличчя, різко окреслені надбрівні дуги, під якими тьмяно поблискували очі непевного кольору: чи голубі, чи сірі. Від широких ніздрів до куточків рота прорізані глибокі зморшки, а підборіддя, наче в дівчини, кругле, з ледь помітною ямкою посередині. Безпалов подумав, що він має бути злий, у злобі впертий, але що великої волі у нього немає.
Поїзд зупинявся часто. До вагона заходили нові пасажири, тепер здебільшого цивільні. Гурєєв сидів, ледь повернувшись до вікна, але лівим своїм оком він стежив за кожним, хто заходив до вагона. До Москви було все ближче і ближче. Тільки що поїзд відійшов од станції Дорохово. «Якщо все буде добре, — прикинув Безпалов, — години через дві будемо в Москві».
Поїзд плентався повільно, і так само повільно за вікном пропливала сплюндрована війною земля. На фоні свіжої зелені ще контрастніше виділялися чорні згарища.
— Не поспішає наш поїзд, — сказав Безпалов.
Гурєєв поглянув на нього, ледь посміхаючись.
— Ви даремно квапитесь. У Москві, либонь, за вас знову візьметься патруль.
«А, любенький, хочеш з'ясувати, чи є перевірка документів у Москві?» — внутрішньо зловтішався Безпалов і сказав:
— У Москві це вам не десь на забутій богом станції, на випадок чого можна подзвонити в інститут. — Безпалов пробив паузу. — Та в Москві і немає поголовної перевірки.
— Цього не може бути! Москва… столиця… як же? — сказав Гурєєв і вичікувально дивився на Безпалова.
«Хочеш, любенький, щоб я тебе остаточно заспокоїв, а я цього не зроблю. Промовчу. Мучся…» Безпалов лише здвигнув головою, що могло означати: «Гаразд, поживемо — побачимо».
Гурєєв міг зійти з поїзда, не доїхавши до Москви. Це було передбачено. На кожній станції були люди, які його чекали.
Коли поїзд підійшов до Кунцева, Безпалов спитав:
— А ви до Москви чи далі?
— Поки що до Москви, а там… — Гурєєв посміхнувся. — А там, куди накажуть. Наш брат сам маршрутів не вибирає.
«Говориш ти до ладу, в думці зауважив Безпалов, — а тільки я твій маршрут знаю…»
Та ось поїзд повільно вповз під дах Білоруського вокзалу і зупинився. Гурєєв не поспішав, сидів, спостерігаючи штовханину біля дверей. Безпалов підвівся.
— До побачення, попутнику.
— Щасливо! — Гурєєв махнув йому рукою.
Безпалов зійшов на перон і відразу ж побачив лейтенанта Весеніна в його засмальцьованій ватянці. Вони обмінялися поглядами. Очі Безпалова сказали: «Він у цьому вагоні». Очі Весеніна відповіли: «Ясно». Тепер невидимим супутником Гурєєва стане Весенін. Безпалов повільно пішов вздовж поїзда до виходу. На площі його чекала машина.
— Швидко в управління! — наказав він шоферу. Підійшовши до дверей свого кабінету, Безпалов почув, що там без угаву дзвонить телефон. Перенишпорив у всіх кишенях. Як на гріх, не міг знайти ключа від дверей. Нарешті згадав, що поклав його до задньої кишені. А телефон усе дзвонив і дзвонив. Хай їм біс, цим англійським замкам, ніколи ключ правильно не вставиш! А телефон дзвонить.
Безпалов увірвався до кабінету і схопив телефонну трубку:
— Слухаю.
— Доповідає Весенін. Біда, товаришу капітан.
— Що трапилось?
— Його взяв комендантський патруль.
— Як це взяв?
— Він переходив вокзальну площу, і там його зупинив патруль. Вони посадили його в машину і повезли.
Новина була такою несподіваною, що Безпалов першої хвилини не знав, що й сказати. Потім він наказав Весеніну негайно їхати в управління.
Туди к бісу! Провести величезну роботу, залучити до неї стільки людей і не передбачити такого випадку! Мабуть, у нього була якась помилка в документах, і патруль це помітив. Безпалов ладен був зараз вилаяти тих, хто робив ці документи, і тих, хто був у цьому пильному патрулі.
Круто повернувшись, він ступнув до столу і подзвонив Старкову.
— Доповідає Безпалов. Тільки що, уже в Москві, людину, яка нас цікавить, узяв комендантський патруль.
— За що? — після паузи спокійно спитав Старков.
— Поки що невідомо. Його взяли, посадили в машину і повезли.
— Так… — Старков мовчав. Безпалов чув його дихання. — Весенін з ним не контактувався?
— Ні.
— Де він?
— Їде в управління.
— Негайно пошліть його до військової комендатури, нехай обережно з'ясує, в чому там справа. Якщо без нашого втручання все там для нашого об'єкта мине благополучно, продовжуйте операцію за планом. Якщо ж становище об'єкта ускладниться, треба втрутитися, щоб його випустили. Але знати про наше втручання може лише комендант. Ясно вам?
— Ясно.
— Дійте.
Через десять хвилин Весенін уже був у військовій комендатурі.
У дворі комендатури кілька офіцерів під наглядом молоденького капітана безперервно марширували і, порівнявшись з ним, віддавали честь. Це було для них покаранням і навчанням, щоб надалі не забували на вулиці вітати старших званням. В одній з груп Весенін побачив Гурєєва. Він був цілком спокійний. Маршируючи, навіть посміхався.
Весенін зайшов до приміщення чергових офіцерів. Тут було повнісінько людей. Біля всіх трьох віконець — черги. Були тут і військові, і цивільні. Одні відмічали відрядження, інші з'ясовували адреси потрібних їм військових організацій або частин. Усі поспішали. Високий, уже літній, інтелігентний на вигляд чоловік, пригнувшись до віконечка, зніяковіло питав, де можна з'ясувати, чому він уже третій місяць не одержує листів від сина з фронту.
Марширування в дворі закінчилося. Порушники дисципліни попрямували в приміщення чергових офіцерів комендатури. Весенін став у хвіст найдовшої черги…
Не можна сказати, що знайомство з комендатурою принесло затриманим задоволення. Зайшовши до приймальні, всі вони із злими обличчями чекали молоденького капітана, який пішов кудись по їхні документи і речі. На обличчі Гурєєва помітно було не злість, а тривогу. Він переступав з ноги на ногу і, не зводячи очей, дивився на двері, за якими зник молоденький капітан.
Хвилин через п'ять увійшов капітан, несучи в одній руці два речові мішки, а в другій — цілу пачку документів.
— Чиє? — запитав він, трохи піднявши речові мішки.
— Оце мій, — промовив Гурєєв і взяв мішок.
Капітан, зазираючи в папірці, почав називати прізвища.
— Молодший лейтенант Сумбатов… Молодший лейтенант Курочкін… Лейтенант Закроєв…
Одержавши документ, кожен мовчки й демонстративно козиряв капітанові і виходив.
— Старший лейтенант Корольков!
Гурєєв узяв своє командировочне посвідчення, але виходити не квапився. Весенін готовий був крикнути йому: «Та йди вже, чорти б тебе вхопили!» Але замість того, щоб піти, Гурєєв звернувся до капітана:
Дозвольте запитати?
Що у вас?
Мені треба відмітитися про прибуття.
Друге вікно.
Гурєєв став у чергу,
«Мерзотник, не з нервових», — із злістю подумав Весенін.
З відміткою на посвідченні Гурєєв, нарешті, пішов. Слідом за ним вийшов і Весенін. На вулиці він побачив своїх товаришів по операції. Лейтенант Загорський стояв біля воріт комендатури, а старший лейтенант Чувихіи визирав з машини, що стояла на другому боці вулиці. «Все гаразд», — подумав Весенін.
Зустрівшись поглядом з Чувихіним, він ледь помітно кивнув йому і перевів погляд на Гурєєва, який у цей час неквапно ішов у напрямі Земляного валу.
— Повертайся в управління, — тихо сказав Загорський, проходячи повз Весеніна.
Гурєєв немарно цілий місяць студіював план Москви. Він упевнено вийшов на Комсомольську площу і зупинився поряд із станцією метро біля Казанського вокзалу. Саме тут, на цій площі, тільки на протилежному боці, має відбутися його зустріч з Зіловим. Це місце він вибрав сам. Пригадав, як він з двома своїми вірними дружками по табору зустрічався одного разу вранці на тому самому місці. Народу там завжди сила-силенна, і ніхто ні на кого не звертає уваги.
Незважаючи на воєнний час, на площі панувало таке ж пожвавлення, як і чотири роки тому. Тільки тепер більшість людей були військові. Гурєєв відзначив цю обставину як сприятливу для себе: серед військових він — також військовий — менш помітний.
З-за хмар випливло сонце, і площа неначе повеселіла. Біля Гурєєва зупинились два солдати. Вони нерішуче поглядали на нього і про щось тихо перемовлялися. Гурєєв стежив за ними краєм ока, опустивши праву руку в кишеню куртки. Один з солдатів, карбуючи крок здоровенними кирзовими чоботищами, підійшов до нього, уривисто козирнув і, глянувши на погони, спитав:
— Дозвольте звернутися, товаришу старший лейтенант?
— Давай, давай, — роздратовано обізвався Гурєєв.
— Не скажете, як звідси проїхати на Преображенську площу?
— Не знаю, сам тут уперше в житті,— відповів Гурєєв.
— Вибачте.
Солдат повернувся до товариша. За хвилину вони вже розмовляли з льотчиком, і той докладно пояснив їм, як проїхати на потрібну площу. Солдати побігли до трамвайної зупинки.
Гурєєв остаточно заспокоївся і в думці вилаяв себе: «Тремчу, як останній шпак. Нікуди не годиться».
Він почав думати про те, що найбільше його непокоїло. Справа в тому, що сьогодні минав п'ятий і останній день, коли за попередньою домовленістю Зілов повинен був на дев'ятнадцяту годину приходити сюди і чекати його біля входу до станції метро між Ленінградським і Ярославським вокзалами. Зілов міг приходити сюди чотири дні, а сьогодні, втративши надію, не з'явитися. А втім, ні. Не прийти він не насмілиться. Але могло трапитися зовсім інше: приходячи сюди щодня, він міг звернути на себе увагу, викликати підозру, і його могли затримати. Могло бути ускладнення і зовсім просте: Зілов захворів. Але в такому разі він мав догадатися послати сюди Леонова.
Гурєєв поглянув на годинник. Був початок на п'яту. Він зайшов у приміщення Казанського вокзалу. В безладній штовханині людей, що поспішали, він прокрутився хвилин з п'ятнадцять, поки побачив вивіску «Перукарня».
Його голив літній майстер з одутлим сірим обличчям і згаслими очима. Пов'язавши його салфеткою, приготував мило і направив бритву, потім тихо спитав:
— Які скроні бажаєте?
— Все одно, — посміхнувся Гурєєв. — На фронті куля в скронях не розбирається.
Перукар важко зітхнув і почав працювати.
— У мене війна трьох синів узяла, — трохи згодом сказав він. — Не встигали ми з старою опам'ятатися — одного за одним. І залишились самі.— Помовчавши, він спитав: — Невже не віділлються йому наші батьківські сльози?
— Настане час — відділлються, — неуважно промовив Гурєєв, спостерігаючи в цей час у дзеркало юнака в цивільному, який зайшов до перукарні, спитав про чергу, сів на стілець за спиною Гурєєва і, як йому здалося, занадто уважно спостерігав, як його голять. Але скоро звільнився майстер зліва, і юнак сів у крісло. Гурєєв почув, як він весело розпорядився:
— Підстригти, поголити, поодеколонити!
«Це надовго, — подумав Гурєєв. — Я встигну піти собі». І знову розсердився на себе: «Знову тремчу, як останній шпак».
— На якому ж фронті були ваші сини? — співчутливо спитав він у майстра.
— Звідкіля ж нам знати? — зітхнув перукар.
Відчувши себе після гоління якось вільніше і легше, Гурєєв заплатив гроші бистроокій кирпатій касирці, побажав їй щасливого життя і, не взявши здачі, пішов.
І все ж на всякий випадок він вирішив подивитись, як буде поводитись той юнак, що залишився в перукарні. Для цього він пройшов у глиб залу чекання і сів там на дерев'яний диван. Спинка дивана, що стояв попереду добре його закривала, і він бачив двері перукарні.
Хлопець вийшов хвилин через десять. Не озираючись, він пішов прямо на перон.
Гурєєв підвівся і, глянувши на годинник, попрямував у вокзальний ресторан.
Сівши за вільний столик у далекому кутку залу, він замовив пляшку пива.
В цей час у кабінеті Безпалова задзвонив телефон.
— Доповідає лейтенант Жаков, — почув Безпалов юний басок. — Я прийняв його від Савицького, який довів його до перукарні і разом з ним там голився. Зараз він сидить у вокзальному ресторані. Замовив одну пляшку пива.
— Добре. Глядіть, щоб все акуратно!
За пляшкою пива Гурєєв провів більш як півгодини, потім щедро розплатився з офіціантом і вийшов з ресторану. До зустрічі залишалося трохи більше години. Він вирішив вийти на площу і в будь-якому напрямку йти тридцять хвилин, а потім повернутись назад і вийти прямо до місця зустрічі…
А Зілов у цей час сидів в автомашині у великому дворі по Краснопрудній вулиці. Звідси до вокзальної площі рівно десять хвилин спокійної ходи. Капітан Аксьонов, що сидів разом з ним у машині, перегортав «Огонек», крадькома поглядаючи на свого сусіда. Він бачив, що Зілов нервує. Менше, ніж раніш, а все ж нервує. Всі ці дні, коли вони на вісімнадцяту годину приїздили сюди в двір і потім нарізно йшли на Комсомольську площу й чекали там Гурєєва, Аксьонов переживав таке почуття, ніби він сам складає серйозний іспит… Уже третій місяць він незмінно був біля Зілова і Леонова. Якщо Леонов з своєю простенькою і дрібною душицею був йому ясний у всьому і Аксьонов був за нього спокійний, то з Зіловим справа була набагато складніша і важча. Зовнішньо Зілов нібито цілком примирився з крутим поворотом своєї долі. Однак щодо нього Аксьонов ніколи не був спокійний і невтомно за ним стежив. Йому здавалося, що Зілов переживає свою провину перед німцями, які послали його сюди.
В характері Зілова, на думку Аксьонова, одним з провідних начал була любов до пригод. Любов ця була незрозуміла; пояснення, що вона виникла під впливом кіно, Аксьонов всерйоз не брав. Тоді звідки ж вона у простого хлопця, що виріс у маленькому білоруському містечку в простій трудовій сім'ї? Не закінчивши навіть семи класів, він пішов працювати. Був учнем у друкарні, слюсарем, касиром і потім кіномеханіком у Будинку культури… Але ж факт — у ньому жила мрія про дешевий авантюрний подвиг, і саме на це, вербуючи його, зробили ставку гітлерівці. Потім хлопця, мабуть, захопила романтика таємної діяльності, зв'язаної з риском. Крім усього, у Зілова було, що називається, загострене почуття відповідальності за доручену йому справу. Це почуття не було пов'язане ні з якими ідейними чи навіть меркантильними міркуваннями. Просто, якщо він брався за справу, він повинен був її виконати. Ось чому, коли Леонов після приземлення запропонував сховатися від усіх, Зілов, нічого не кажучи, ударив його по фізіономії. Коли Аксьонов намагався пояснити Зілову, на яку брудну і підлу справу він пішов, той на все це відповідав одною фразою: «Я про це не думав і думати не хочу». Аксьонов завжди пам'ятав, як спокійно поводився Зілов, коли його брали, і який він спокійний був на допитах. Згодом, коли він цілком скорився правилам гри, діяв спокійно і точно, Аксьонов завжди відчував, що за його зовнішньою витримкою і ретельністю приховуються якісь по-своєму складні переживання. Скільки разів, непомітно стежачи за ним, Аксьонов бачив, як він раптом ніби завмирав і довго сидів нерухомо, втупивши в одну точку свої темні з синім відблиском очі. Тільки жилки під вилицями тіпалися. Потім, ніби вибравши якесь рішення, він обережно озирався навкруги і починав працювати. Відтоді, як було вирішено, що на зустріч з Гурєєвим піде Зілов, Аксьонов почував себе неспокійно.
Зараз успіх справи залежав від того, як поведеться Зілов під час зустрічі з Гурєєвим, якого він добре знав і казав, що це був єдиний викладач школи, якого він боявся. Перші два дні, йдучи звідси, з двору на Краснопрудній, до місця зустрічі, Зілов так нервував, що тільки його вигляд міг насторожити навіть недосвідченого розвідника. А на дев'яту годину вечора, повертаючись до автомашини після марного чекання, мав такий вигляд, ніби виконував важку фізичну роботу. Правда, на третій день він був значно спокійніший, а вчора поводився й зовсім пристойно. Він, очевидно, вирішив, що з Гурєєвим щось сталося і зустріч взагалі не відбудеться. І тепер небезпечною ставала уже ця його заспокоєність.
Сьогодні, нарешті, зустріч відбудеться. Аксьонов уже знав, що Гурєєв прибув, і не розумів, чому Безпалов заборонив йому повідомити про це Зілова. Все ж краще, якби хлопець знав. А тепер, побачивши Гурєєва, він може розгубитись і зробити помилку.
— Мені здасться, що він сьогодні прийде, — невимушено сказав Аксьонов, відкладаючи набік журнал.
— Не прийде, — переконано сказав Зілов. — Напевне, в дорозі напоровся на ваших.
— Ти ж сам казав, що він досвідчений вовк.
Зілов посміхнувся:
— Вовк вовком, але й мисливці не діти. — Він довго мовчки дивився у вікно машини і потім спитав: — А вас повідомлять, якщо його схопили?
— Ми б про це вже знали. Ні, ні, я певен, що сьогодні він з'явиться.
Зілов ніби заціпенів. Аксьонов з тривогою стежив за ним. Про що він зараз думає? Він же чудово розуміє, що ні він, ні Гурєєв, якщо навіть тому стане відомо, що Зілов діє не з власної волі, нічого зробити не зможуть. Неможлива навіть звичайна втеча. Зробити вони можуть лише одне: якщо Гурєєв везе з собою новий шифр радіозв'язку або якийсь перевірний пароль, він може його утаїти. Але й це не означатиме негайного припинення гри: в «Сатурні» можуть подумати, що Гурєєв не дійшов і тому точка «Зілле» працює старим шифром і не знає перевірного пароля.
Аксьонов поглянув на годинник, і цей його жест наче розбудив Зілова.
— Скільки лишилось? — швидко спитав він, і Аксьонов у його темних очах побачив рішучість.
— Сорок хвилин.
— Як повільно минає час! Ну, а якщо він все ж таки не з'явиться, нашому чеканню кінець?
— А чого ж іще ждати? Адже і йому умова про п'ять днів, відома.
— Горе йому буде, якщо його щось затримало в дорозі і він до Москви дістанеться тільки завтра, — не без зловтіхи сказав Зілов.
— Нічого. Піде назад.
— Це не прогулянка по паркові,— посміхнувся Зілов. — Чого у цієї людини на двох, то це впертості і злості. Я зараз пригадав, як він одного разу знущався з мене, навчаючи наполегливості. Називав мене… — Зілов зупинився, ніби в останню мить не наважуючись сказати, але потім, скрививши обличчя в недобрій посмішці, промовив: — Шмаркатим романтиком. І як приклад справжньої волі розповів про себе, як він одного разу майже дві доби просидів по горло в болоті і завдяки цьому врятувався.
— Ну, тепер, якщо він з'явиться, пісенька його проспівана, — сказав Аксьонов, ще раз даючи Зілову зрозуміти, що і він, і Гурєєв безсилі будь-що зробити.
Зілов промовчав.
Вони вийшли з воріт на вулицю і попрямували до вокзальної площі. Зілов ішов попереду. Кроків через двадцять за ним з байдужим виглядом крокував Аксьонов. Він знав, що з моменту виходу їх на вулицю за Зіловим невідривно стежить не одна пара уважних очей. Біля входу в Ярославський вокзал Аксьонов побачив Чувихіна і, підійшовши до нього, як до незнайомого, спитав, чи немає в нього сірників. Подаючи йому коробку сірників, Чувихін тихо сказав:
— Він уже чверть години крутиться біля метро.
Так, Гурєєв уже двічі пройшов повз те місце, де має відбутися його зустріч з Зіловим. Видивлявся, чи немає чогось підозрілого, чи не готують йому тут пастки. Вдруге він повз місце зустрічі пройшов о дев'ятнадцятій годині без трьох хвилин. Спостерігачі відзначили цікаву ситуацію. Була хвилина, коли Гурєєв ішов назустріч Зілову й вони могли зустрітись. Але буквально за десять кроків Гурєєв раптом повернув назад, і вони пішли один за одним.
Гурєєв тоді, йдучи назустріч Зілову, побачив його і, круто повернувшись, піймав себе на думці, що йому в обличчі Зілова, який крокував назустріч, щось не сподобалось. І одразу ж розібрався: йому не сподобався спокій Зілова. Коли у нього самого нерви були напружені до краю, йому не припала до душі спокійна фізіономія шмаркатого романтика. Чого б це?..
Швидко, але встигаючи все побачити, він знову пройшов повз станцію метро і зробив дуже хитрий маневр. Саме в цей час Ленінградський вокзал виплеснув на площу густий потік прибулих до Москви пасажирів. Гурєєв врізався в потік і проштовхався до стоянки автомашин. Тут він вмить домовився з шофером-ліваком, сів у його зелену емку і помчав у невідомому напрямку. Це бачив спостерігач, що стояв на трамвайній зупинці напроти вокзалу, Весенін, який підключився до операції всього лиш чверть години тому. Він заметушився, не знаючи, що робити. Оперативні машини були неблизько. Поки він до них добіжить, Гурєєва і сліду не лишиться. Зелена емка вже промчала під залізничним мостом і звернула ліворуч.
На його щастя, біля вокзалу зупинилась легкова машина, з якої вийшов генерал. Весенін підбіг до генерала, пред'явив йому своє посвідчення і попросив надати йому машину.
— Їдь з товаришем, — наказав генерал своєму шоферу, — а потім повертайся в господарство.
Майже цілу годину Весенін ганяв містом, кидаючись за кожною емкою зеленого кольору. Але майже всі військові машини були пофарбовані в цей колір, і Весенін зрозумів цілковиту безглуздість таких пошуків. Шофер привіз його назад, на вокзальну площу, і Весенін повернувся на свою точку біля трамвайної зупинки.
Перше, що зафіксував його погляд, була зелена емка біля Ленінградського вокзалу. У ній сиділи двоє: шофер і пасажир на задньому сидінні. У Весеніна закалатало серце. Він чомусь був упевнений, що це та сама емка, хоча ніяких її конкретних прикмет і не знав. Чуття не обманювало Весеніна.
Гурєєв зробив останню перевірку: від'їхавши від вокзалу, він одразу ж дав зрозуміти шоферу, що той може добряче заробити, і розповів йому свою досить просту і вірогідну сімейну історію. Нібито він повернувся з фронту на побивку і виявив, що дружина його крутить з якимось тиловим інтендантом. Сьогодні він дізнався, що між сьомою і восьмою годинами вечора вона разом з своїм інтендантом має на електричці повернутися з дачі, де вони проводили дозвілля, і хоче застукати їх на гарячому. Для цього шофер повинен зараз же повернутися на вокзальну площу і поставити свою машину біля Ленінградського вокзалу, ближче до станції метро, а він, сидячи в машині, буде стежити за людьми, що виходитимуть з вокзалу.
І ось уже майже півгодини Гурєєв стежив з машини на Зіловим, який чекав на нього біля входу в метро, але нічого підозрілого не помічав, хіба що тільки той самий спокій Зілова. Стоїть як пень, навіть на годинник жодного разу не поглянув.
І тільки о восьмій без п'яти хвилин Гурєєв, попрощавшись з шофером, виліз з машини і швидко пішов прямо до Зілова. Той не бачив його до самої останньої секунди.
— Здоров, дружище! — радісно вигукнув Гурєєв і вільною рукою обняв Зілова за плечі.
— Здоров! — так само радісно відповів Зілов, хоч спина його цієї миті стала мокрою.
Вони відійшли трохи вбік, знову обнялися і розцілувались. Люди, що проходили мимо, дивлячись на них, усміхалися. Фронтовики зустрілись.
— Я думав, ви вже не прийдете, — тихо сказав Зілов.
— Як це так? Я — і не прийду! Хіба це на мене схоже? — збуджено питав Гурєєв, дивлячись прямо в вічі Зілову.
— Хіба мало що може з нашим братом трапитися?.. — спокійно сказав Зілов.
— Гаразд. Не каркай. — Гурєєв озирнувся. — Звуть мене Микола Степанович, як бачиш, старший лейтенант, сапер. У відрядженні з фронту на дванадцять діб, прізвище Корольков. Це на всякий випадок. Куди підемо?
— Одразу ж до нас, на базу, — посміхнувся Зілов. — Уже п'ятий день горілка кисне на столі разом з закускою.
— Ходімо!
Вони пішли через площу до Казанського вокзалу… У вагон електрички, в якому знайшли собі місце Зілов і Гурєєв, сів Аксьонов. Він стояв неподалік від них і добре їх бачив. Вони не розмовляли. Гурєєв з цікавістю дивився у вікно. Перед станцією Кратово Зілов сказав йому щось, вони підвелись і пішли до виходу. Це їхня миленька обережність. Зілов запропонував Гурєєву зійти в Кратові і пересісти на наступний поїзд. Усе йшло за плином, і Аксьонов спокійно поїхав далі. В Кратові разом з ними у вагон сяде вже інший співробітник.
Аксьонов зійшов на перон Сорок другого кілометра, електричка помчала до Раменського, гуркіт її стих вдалині. І раптом Аксьонов виявив, що довкола нього чудовий літній вечір! У високому небі мерехтять великі зорі. Пряно пахне розігрітою за день сосною, десь вдалині приглушено і ніжно грає музика. Мимо Аксьонова пройшла літня жінка, яка ледве несла важку сумку. Йому здалося, що вона з докором і навіть насмішкувато подивилась на нього. Звичайно ж, їй незрозуміло, чому цей здоровий чолов'яга вештається на дачній станції в той час, як, можливо, її син уже загинув на фронті…
Аксьонов зстрибнув з платформи і перебіг під рідкі сосни, де починалася дачна вулиця. В темному передпокої дачі він зіткнувся з капітаном Безпаловим.
— Де вони? — спитав Безпалов.
— Ось-ось з'являться. Їдуть.
Вони зайшли до кімнати, яка називалася в них «діжурка». Тут на жорстких залізних койках спали чергові. На одній з них сидів скуйовджений після сну хлопчина — радіотехнік оперативної групи Привальський.
— Ходімо, Гена, в оперативку, — сказав йому на ходу Безпалов. — Будемо слухати оперу…
Прийшовши на дачу, Зілов і Гурєєв одразу ж сіли за стіл, і розмова у них пішла про що завгодно, крім справи. Розмову вів Гурєєв, і було ясно, що приступати до діла він не квапився навмисне: очевидно, вирішив спочатку промацати агентів. Але Зілов і Леонов поводились добре, і поступово розмова за столом наблизилась до головного…
Зілов запропонував випити за благополучне прибуття Гурєєва.
— Ні, хлопці, спершу я хочу випити за вас, — сказав Гурєєв і надовго замовк. — Буду говорити одверто. Знаю я вас не перший день. У тебе, Леонов, я не вірив. Не бачив я в тобі серйозності і начальству про це казав. А, виходить, помилявся. А тебе, Зілов, я хоч і вважав міцнішим, але теж держав під сумнівом.
— Шмаркатий романтик, — з посмішкою вставив Зілов.
— Е-ге, я бачу, ти злопам'ятний, — розсміявся Гурєєв. — Ну, що ж, це добре. Зла не пам'ятають лише люди, в яких замість характеру манна каша. Але тепер важливе інше — що ви обидва виявилися на висоті. І я хочу випити за ваші успіхи, відзначені начальством. Будьмо!
Потім знову мова зайшла про якість горілки і закуски.
Гурєєв став розповідати, як він одного разу в Берліні їв омарів.
— Це раки, але отакенні раки! Завбільшки як кішка, їй-богу, — говорив він. — Одна клішня — оттакенна!
На пропозицію Леонова випили за начальство.
— Це в тобі, Леонов, я бачу, не минуло. Боїшся начальства більше ніж смерті,— з іронією зауважив Гурєєв.
За п'ятою чаркою Гурєєв різко змінився. Чи то після пережитого напруження на нього подіяла горілка, чи навпаки, — він став таким, як був завжди: злобним, недовірливим.
— Трудно було фронт перейти? — улесливо спитав Леонов.
— А ти гадав, легко? В моєму житті вже всяке траплялося. І в болоті по горло сидів, коли навколо собаки нишпорили. На самій злобі витримав. У мене, брат, стаж цієї злоби багаторічний, мене ще батько на неї благословив. Давайте вип'ємо за лихо нашим ворогам.
Глухо цокнули склянки. Тиша. І знову голос Гурєєва:
— Я б не міг, як оце ви, сидіти отак, на дачці, ніби на курорті, і вистукувати ключем правду наполовину з брехнею.
— Ми брехнею не займаємося, — глухо сказав Зілов.
— Кинь, усі займаються.
— А ми не займаємося, — підвищив голос Зілов.
— Ну, гаразд, гаразд, — примирливо сказав Гурєєв. — Я це тільки тому, що мені до душі інше: міною міст рвонути, всадити кулю, кому треба, в голову — оце діло! Наслідок зразу видно. Мене на дурниці не посилають. Один мій шеф, майор Гецке, якось сказав: «По трупах іти не дуже зручно, зате м'яко». Га? Здорово сказано!
Знову цокнули склянки…
Коли вже випили багатенько, виникла безладна суперечка про те, що важливіше, шпигунство чи диверсія. Говорили, перебиваючи один одного, тільки Гурєєв і Зілов. Кожний вперто стояв на своєму.
— Та зрозумій же ти, — казав Гурєєв, — війна йде. Тут сила ламає силу, і це найголовніше. Ось рвону тут у вас одну поважну будівлю, і це буде цінніше за всі ваші донесення. Ваш Бусаров, чесно кажучи, на своєму аеродромі може зробити більше, аніж ви тут удвох за рік.
— Але ви забуваєте, що Бусарова знайшли ми з Леоновим, — не поступався Зілов.
Вони випили по останній, і невдовзі все стихло.
О п'ятій ранку їх розбудив хрипкий голос Гурєєва:
— Вставай, хлопці! Вставай! Є чим похмелитися?
Поки Зілов і Гурєєв умивались, Леонов готував сніданок. Нарешті вони знову сіли за стіл.
— Відкупорити свіжу пляшку? — спитав Леонов.
— Не треба, — сказав Гурєєв. — Мені на похмеляння вистачить. І за діло. Коли ви можете звести мене з вашим Бусаровим?
— Сьогодні ввечері він має приїхати до Москви, — відповів Зілов. — Чекай-но, а гроші ти нам привіз?
— Не бійся, не загубив і не привласнив. Он речовий мішок, бери лічи — двісті п'ятдесят кусків, як одна копійка. Одержання відстукай для годиться Фогелю. Там і бланки для резервних документів. Міг, між іншим, погоріти мій мішечок, і я разом з ним. Причому двічі. Спершу ще на німецькому боці. Нарвався там на одного майора СС. Чин якийсь із Берліна. Тільки-но прилетів на фронт з ревізією. Його про мене не попередили. Заліз він у мій мішок, побачив купу грошей і як почав… Два дні з'ясовували, хто я такий. Через це я мало не спізнився на зустріч з вами. А вчора, в Москві, мене комендантський патруль схопив — я не віддав честі на вулиці. Годин зо дві потім таких, як я, вчили честь віддавати. Сміху мало. Козиряю по команді, а сам думаю: а що, як вони зазирнуть у мій мішечок? Обійшлося. Тепер ось що: наказ від Доктора. В кінці кожної радіограми після підпису вистукуйте чотири точки. Це буде сигналом, що у вас руки вільні. Зрозуміло?
— Зрозуміло. Поки що наші руки в порядку, — відповів Зілов.
— Глядіть же!
— Глядимо!
— Бо тільки що, покладу вас рядком, і кінці в воду.
— Годі погрожувати, — рішуче сказав Зілов. — Більше нам ніяких доручень нема?
— Похвалити вас наказано. Ордени вам карбують. До вечора що будемо робити?
— Чекайте-но. Документи для диспетчера привезли?
— Привіз.
— Давайте. У нас з ним сьогодні зустріч.
— Де? Коли? Сьогодні ж — Бусаров! — насторожено опитав Гурєєв.
— Бусаров, я сказав ясно, приїде до Москви увечері. А диспетчер вже за годину мене чекатиме на тій станції, де ми пересідали з поїзда на поїзд. У нас побачення з ним у крамниці культтоварів.
— Поїдемо всі разом, — тоном наказу сказав Гурєєв.
— Він знає тільки мене.
— Нічого, ми з Леоновим рекомендуватися йому не будемо, постоїмо збоку для порядку.
Очевидно, Гурєєв зажадав цього з тією ж метою: перевірити агентів.
Через хвилину Безпалов уже говорив по телефону з Весеніним, що перебував у Кратові.
— На дванадцяту всі три будуть там, у крамниці. Там ми його й беремо. Пильнуйте, він потрібен лише живий.
Ця маленька крамничка, що торгувала культтоварами, містилася біля базару. У неї було два входи: один — з вулиці, другий — з базару. Не можна сказати, що покупці так і сунули в цю крамничку. По-перше, поряд Москва; по-друге, мало спаде на думку в час війни придбати патефон чи півбаян. Єдиними активними покупцями були тут місцеві дітлахи, але останнім часом і вони не забігали — вже другий тиждень на дверях крамниці висіло оголошення «Зошитів нема».
За півгодини до дванадцятої продавцями крамниці стали Весенін і Чувихін. Потім у крамниці з'явилися три покупці. Всі вони також були співробітниками держбезпеки. Один з них повинен був зіграти роль завербованого Зіловим диспетчера, він був у залізничній формі. Нарешті для природності до крамниці зайшли й дві дівчини, які повинні були купувати репродукції картин для оздоблення гуртожитку. Так що, коли Зілов, Гурєєв і Леонов увійшли в крамницю, вони побачили цілком вірогідну картину торгуючої точки.
Гурєєв і Леонов зупинились біля дверей і почали роздивлятися прикріплені на стіні плакати. Зілов підійшов до прилавка, сказав щось покупцеві в залізничній формі і попрямував до виходу. Залізничник — за ним. Як тільки вони пройшли повз Гурєєва, той пішов за залізничником. Але тієї ж миті біля виходу опинилися ще два покупці. Залізничник різко відсахнувся від дверей і спиною штовхнув Гурєєва, який ішов за ним; той хитнувся, і в цей час його схопили за руки, збили з ніг і притисли обличчям до підлоги. Його обеззброїли, зв'язали, через чорний хід винесли з крамниці і поклали в машину.
— До управління! — наказав шоферу Весенін. Усе це відбулося за лічені хвилини…
«Зілле» — «Сатурну».
«І досі Леонов виходить на явочну адресу. Гурєєва нема. В чому справа? У Зілова почалося якесь ускладнення після простуди. Звернутися до лікаря по допомогу боїмося. Вечорами температура у нього дуже висока. А головне — нема кур'єра. Як бути? «Зілле».
«Сатурн» — «Зілле».
«Дуже співчуваємо Зілову. Спробуйте звернутися за порадою до продавця якоїсь віддаленої від вас аптеки. На зустріч з кур'єром більше не виходьте. Останні відомості диспетчера дуже цінні, добре заплатіть йому. Гроші вишлемо скоро. Запитайте в нього, чи не готується перекидання військ з Центрального фронту на інший. Це дуже важливо. Чи не міг би Бусаров провести операцію з ангаром сам? Ми скинемо все, що для цього потрібно. Привіт. Доктор».
«Зілле» — «Сатурну».
Диспетчер знає тільки те, що залізничний порожняк концентрується на найближчих до Москви станціях далекосхідної магістралі, але, на його думку, до Центрального фронту це відношення мати не може. Обіцяв уточнити. Бусаров згоден зробити сам, але йому потрібні детальні інструктаж і техніка. Вирішуйте. Я зовсім збився з ніг, втрачаю голову. З Зіловим зовсім погано. Ліків купив, але вони не допомагають. Охоплює відчай. Зілле».
«Сатурн» — «Зілле».
«Менше відчаю, більше мужності. Будемо сподіватися, що Зілов скоро одужає. Щодо Бусарова рішення буде прийняте найближчим часом. Привіт. Доктор».
«Сатурн» — «Зілле».
«Уже чотири дні вас немає в ефірі. В чім річ? Доктор».
«Сатурн» — «Зілле».
«П'ять днів вас немає в ефірі. В чому річ? Доктор».
«Зілле» — «Сатурну».
«Зілов помер в ніч на 26 червня.[4] До 28 червня він лежав на дачі, я не знав, що робити. Мені допоміг Бусаров. Минулої ночі ми віднесли тіло Зілова на шосе і поклали на узбіччі без будь-яких документів, Сьогодні я на таксі їздив на те місце — тіла немає. Що робити далі? Відповідайте негайно. Зілле».
«Сатурн» — «Зілле».
«Висловлюємо щире співчуття. Зілов помер як солдат, перебуваючи на посту, будьте ж і ви солдатом і не втрачайте мужності, хоча ми розуміємо, що ви пережили. Завтра дістанете детальний інструктаж. Все буде добре, мужайтеся. Доктор».
«Зілле» — «Сатурну».
«У мене нічого немає. Переходжу на прийом. Зілле».
«Сатурн» — «Зілле».
«Доводжу до вашого відома, що наказом командування фронту вас нагороджено золотою медаллю за хоробрість. Зілова нагороджено посмертно. Це визнання великих досягнень і доброї вашої роботи. Поздоровляємо! Передайте нашу подяку Бусарову за допомогу, яку він вам подав. Новий напарник прибуде до вас найближчими днями. У нього будуть гроші для вас і все необхідне для Бусарова. Повідомте зручне для вас місце зустрічі. Привіт. Доктор».
«Зілле» — «Сатурну».
Дякую за високу нагороду. Такого напарника, як Зілов, мені не знайти. Місце зустрічі: пропоную дачну платформу станції Удєльна; мені тепер важко далеко виходити; бажаний час з двадцять першої до двадцять другої години, коли темно. Зілле».
«Сатурн» — «Зілле».
«Місце і час зустрічі приймаємо. Дні уточнимо завтра-післязавтра. Відпочивайте. Підтримуйте зв'язок тільки з Бусаровим. Привіт. Доктор».
Через п'ять днів до Леонова прибув новий напарник, Гусєв, похмура літня людина. Його заарештували того ж дня.
Повідомлення про повернення Савчука — свідома брехня, щоб не тривожити своїх агентів і створити у них враження, ніби все йде добре і так, як вони хочуть. Насправді ж Савчука, який виявився материм бандитом, військовий трибунал присудив до розстрілу. Після того, як вирок було виконано, труп бандита доставили на фронт у розташування тридцять третьої армії, її розвідники вночі підкинули труп на нейтральну територію і інсценували переслідування, перестрілку. Таким чином, у «Сатурні» вважали, що Савчука вбито при переході назад через лінію фронту.
Смерть Зілова була вигадана для того, щоб змусити «Сатурн» надіслати Леонову іншого напарника і з ним нові інструкції.