Левантина не знала, куди саме їй iти. Iшла в сусiднє село: може, знайде там роботу. Тепер жнива, то скрiзь рук треба. До села було тiльки вiсiм верстов, i вона вступила в його ще до снiдання. Проминула кiлька перших дворiв i спинилася перед великою, на двi половини новою хатою, з двором, забудованим по-хазяйському зробленими повiткою, возiвнею й хлiвами. Серед двору стояв запряжений кiнь.
"Мабуть, заможний господар живе,- подумала дiвчина.- Зайду до його".
Несмiливо вступила у двiр, i саме в ту мить з хати вийшов господар, кремезний просивий чоловiк з короткою пiдстриженою шпичакуватою бородою, з кудлатими бровами. Лагодився сiдати їхати на поле i вздрiв Левантину.
- А чого тобi, дiвчино?
Вона низенько вклонилася, здоровкаючися, i тремтячим голосом сказала:
- Роботи шукаю… Чи не треба вам наймички?
- Роботи? А звiдкiля ти? - спитав господар, позираючи на неї неймовiрними очима з-пiд кудлатих брiв.
- З Диблiв.
- А чия ж ти? - I так вiн випитував про все в Левантини, розпитався й про те, через що кинула хазяїв. Вона сказала, що занедужала, а тим часом хазяї взяли iншу наймичку. Хазяїн ще подивився на її бiлет,- видимо, письменний був,- вернув його, а тодi сказав:
- То що, зоставайсь хоч i в нас. Роботи тепер багато… Дам тобi три карбованцi на мiсяць.
- Дядьку, а тепер же дорожче роблять,- насмiлилась озватися дiвчина.
- Може, де й роблять, дак пiди ще пошукай - поки його знайдеш тiєї дорожчої цiни. А тут робота готова.
Подумала Левантина: i справдi, поки ще його знайдеш! Може, довго ще попоходиш! Згодилась.
- Iди ж у хату та снiдай, та й поїдемо зараз на поле!
Пiшла Левантина в хату. Немолода жiнка поралась там.
- Оце, стара, несподiвано бог послав наймичку,- озвався до неї хазяїн.- Давай їй снiдати, та вiзьму її на поле…
Хазяйка привiтала її ласкаво, посадовила снiдати.
Потiм поїхали на поле…
I незчулася Левантина, як проминув мiсяць на роботi в Бовкунiв (так звалися цi люди). Праця була тяжка, як звичайно по селах у жнива, та Левантина хоч i була собi утла й тендiтна, але не боялася нiякої працi. Хазяї й хазяйськi сини й дочка, бачачи, що вона добра робiтниця, а дiвчина звичайна й сором'язна, були до неї добрi. А що за працею не геть було коли й думати про щось iнше, опрiч роботи, то Левантина таки трохи заспокоїлася й на серцi,- не так неначе стали її дошкуляти отi клятi думки про минулi лиха та зла. Про подiю у Чорному яру i про все, що потiм у Диблях сталося, вона нiчого не знала - це зробилося вже пiсля неї. Тут цього нiчого не було чути. Левантина думала, що й довго житиме у Бовкунiв, але помилилась.
Одного разу, як усi сидiли за снiданням, рипнули дверi i в хату ввiйшла якась дiвчина:
- Здоровi були! Ось i я вернулась.
- Ге, Параска! - зрадiли хазяї.
Виявилося, що тая Параска - це Бовкунова наймичка. Занедужала в неї мати, дак вона й пiшла на який час додому; а тепер мати подужчала, то вона й назад.
Левантина зоставалася нi в сих нi в тих, бо господарi знову брали Параску. Вона не вдержалась:
- Чом же ви, дядьку, не сказали, що у вас наймичка є? Може б, я тодi у вас i не стала, а деiнде шукала служби.
- Еге, дiвчино! Того ж я й не казав, що ти тодi не стала б, а менi,сама бачиш,- рук було треба, аж кричало,- по щиростi вiдказав Бовкун…Та не журися! Я оце завтра їду в город, а в мене там є родич, брат у перших, бакалiєю торгує… Я оце як був у його, дак вiн менi казав, що йому треба наймички. Їдьмо завтра в город, то я тебе одвезу до його: може, вiн не знайшов iще дiвки, то тебе вiзьме. А не вiзьме вiн, то вiзьме хто iнший,- у городi людей багато.
"Чи в город, то й у город!" - подумала собi Левантина. Вона там зроду не була, дак їй трохи страшно було туди їхати, але ж там був заробiток, а тут уже вiдбули жнива, то не дуже треба найманих рук. Вранцi поїхала з Бовкуном у город.
Чомусь той город здався їй не таким пишним, як вона думала. Такi будинки вона бачила i в панiв у своєму селi, тiльки що тут їх було дуже багато: дерев'яних, кам'яних, сiрих, бiлих, жовтих… так i мигтять ув очi… Та все один до одного попритулюванi - нi городiв, нi садкiв. По вулицях сновигають солдати та пани, лаються якiсь москалi; вiз торохтить по камiннi та пiдкидає на ямках - аж не всидиш. Не подобалося те все Левантинi.
- Тпру! - припинив Бовкун конi. Стали бiля невеличкої крамницi.
- Ану, злазь. Левантине, бо оце вже ми й приїхали.
Бовкун прив'язав коня до лiхтарного стовпа, i вдвох увiйшли в крамницю.
Крамниця була пiдхожа до тiєї, що Левантина бачила i в себе на селi, тiльки бiльша. По нiй крутився хазяїн, Степан Iванович Квасюк, чи то пак Квасюков,- це вже так вiн себе тепер звав. Чорнявий, з банькатими очима, з пiдстриженою по-городянському борiдкою, не дуже гарний з себе, та й не поганий.
- Здоров був, Степане Iвановичу! - привiтався гiсть.
- А, здрастуйте, здрастуйте, Платоне Григоровичу! Заїздiть же в двiр, чого ви на вулицi стали? - запрохував хазяїн.
- Нема коли, треба на базар поспiшатися,- вiдказав Бовкун.- А ось я, коли хочете, дiвчину вам привiз. Чи, може, вже наняли собi?
- Нi, нi, ще.
- Дак оця хоче у вас стати. Служила в мене мiсяць,- добра робiтниця. Я й далi б зоставив, та не можна.- I вiн почав розказувати, через вiщо мусив Левантину вiдiслати. А Квасюк тим часом поглядав на неї своїми банькатими очима, i Левантинi чомусь не подобався той погляд.
- А яку цiну вiзьмеш, дiвчино? - спитав вiн.
- Три з половиною на мiсяць,- несмiливо сказала Левантина.
В городi служили по чотири та по п'ять карбованцiв, але Квасюк побачив, що Левантина того не знає, i сказав, що бiльш як три карбованцi не дасть, та ще щоб вона й на своїй одежi була. Левантина не довго думала й поєдналась. Квасюк забрав у неї пашпорт i одвiв її в кухню до своєї жiнки.
Квасючка, висока й худа жiнка, дуже старiша за свого чоловiка, глянула такими сердитими очима на Левантину, так до неї озвалась, що в тiєї аж у душi похололо.
"Боже мiй,думала вона.- Якi ж тут непривiтнi люди! Як я тут житиму?"
Хазяйка зараз же поставила її за роботу до печi. Кiлька разiв налаяла, що селючка i нiчого не тямить, хоч Левантина робила все як треба. Левантина їй не подобалася, бо була молода й гарна. Квасюк був на десять рокiв молодший за жiнку i оженився з нею через грошi. Тi грошi вiн давно забрав собi до рук, завiв на них цю крамницю, а жiнкою почав поштурхувати. Вона йому вже наприкрилася, бо була стара й негарна. Як вiн наймав молоду наймичку, то Квасючка лютувала i силкувалася витришкати її геть усякими причiпками та знущанням. Волiла б старих наймичок, бо до тих цей клятий бабiй не в'яз би. Але Квасюк проганяв старих так само, як вона молодих. I через те в їх у хатi завсiгди кипiло, як у казанi.
Того ж вечора вона сказала чоловiковi, що Левантина селючка, нiчого не тямить, то вона її вiдiшле. Але Квасюк знав уже, через що це.
- Не вередуй! - крикнув.- Через тебе наймички не вдержиш. Щомiсяця нова. Одiшлеш цю - зостанешся зовсiм без наймички, бо нiякої тодi не найму.
- Про мене краще без наймички, нiж iз такою, як ця! - кричала розлютована Квасючка, бо в них ще нi одної наймички не було такої чепурної, як Левантина.
- Та менi байдуже до тебе, чорт тебе бери, хоч би й сама все робила - як кобила, здорова! Дак же не поробиш усього сама, то менi через твої вереди кумерцiї вред буде.
- Кумерцiї вред! Якраз тобi кумерцiя в головi! Знаю, чого треба! Дак я за тобою i вночi слiдком ходитиму.
Двоє дiтей - хлопець шести рокiв i дiвчина семи - попрокидалися i слухали сварку, слухали не вперше. Незважаючи на їх, Квасючка кричала:
- Я тебе вночi з постелi не пущу! Не думай, що тобi пособиться, коли ти її зоставиш.
- Тю на тебе, скажену! Я тобi кажу: одправиш цю дiвчину, я її знову, тобi на злiсть, iзнайду, а тебе з хати вижену,- йди геть iк твоєму дурному батьковi, що пустив на свiт таку пришелепувату дочку!
Квасючка замовкла, пам'ятаючи, що вже одного разу чоловiк її вигнав був, а батько не дуже привiтав, то їй довелося вертатися додому й коритися чоловiковi. Вона знишкла, але наважилась так дошкуляти Левантину, щоб та, не витерпiвши, сама втекла.
I справдi дошкуляла. Левантинi просвiтку не було за роботою, за лайкою та за штурханцями. Сердита Стручиха була така добра проти цiєї худої, як суха тараня, носатої, рудої крамарки, розпаленої заздрiстю й невiрою до чоловiка. Левантина мусила вставати вдосвiта, як ще темно було, а лягала опiвночi,- i ввесь день на роботi. I що не зробить, як не ступить - усе було не так, усе не до ладу, за все гримання, а то й штурханець межи плечi. Квасюк же був до неї добрий, i як не було жiнки, то все так поглядав на неї, як кiт на сало. Левантинi вiд того погляду ставало так моторошно, що вона тодi бажала, щоб швидше повернулася Квасючка з своєю лайкою. Вона силкувалася не стрiватися з ним на самотi, а вiн робився до неї ласкавiший та ласкавiший i нишком силомiць пхав їй у руки кiлька разiв цукерки з крамницi. Левантина любила ласощi, але тi цукерки було їй чогось гидко їсти, i вона вiддавала їх дiтям або викидала. А одного разу хотiв подарувати їй гарну червону стрiчку. Вона не взяла i втекла вiд його.
Проминув мiсяць. Левантина стомилася так, що наважилася кинути службу i сказала про це хазяїновi. Той здивувався:
- Чого? Через що?
Вона почала казати, що дуже важко жити, що нiколи спочинку нема, сама лайка, а то й бiйка. Але Квасюк нiяк не хотiв її пускати:
- I не вигадуй! I не видумлюй! Що це ти? Яке ж ти маєш право кинути мене без наймички? Мусиш бути, аж поки я нову знайду. А що тобi важко, дак цього бiльше не буде.
Мусила Левантина зостатися, i справдi їй покращало: хазяйка вже не годувала її потиличниками i менше лаяла, хоч позирала на неї ще лютiшими очима, бо як засварився з нею чоловiк за Левантину, то аж попобив її.
Але сам Квасюк почав чiплятися дужче. Скоро Квасючка одвихнеться з дому, вiн зараз посадить дiтей у крамницi, а сам до неї та й починає пiдлабузнюватись. Одного разу хотiв обняти, дак вона йому такого стусана дала, що аж поточився.
- Оце, яка сердита! - каже немов ласкавенько, а в самого банькатi очi так i зайнялися.
- Не в'язнiть, дядьку! - закричала Левантина.- Бо, їй-бо, втечу!
- Дурна ти! - вiдказав Квасюк, знову пiдходячи до неї та заступаючи їй дорогу так, що вона опинилась аж у кутку бiля печi.- Чого тобi тiкати? Не будь така сердита до мене, то я тебе как куколку наряджу, а хазяйка не посмiє й слова тобi сказать. Любить буду так, що аж!..- I його нахабнi очi зажеврiли, впиваючися в неї.
- Не займайте мене, бо кричатиму!
- Пустяки! Разлi я звєр якой, чи що, щоб од мене кричать! Та я й займать тебе не буду, коли ти не схочеш. Я до тебе добрий, то й ти будь до мене добра.
Левантина почала совати рогачем у печi, а вiн тим часом ущипнув її за руку.
- От одiйдiть, дядьку, бо, їй-бо, оцим рогачем так i дам! - скрикнула вже зовсiм сердито Левантина.
- А я рогач у тебе однiму, а тогда тебе поцiлую.
- У вас є жiнка,- її й цiлуйте, а не мене!
- Стану я таку погану цiлувать!
- А нащо брали?
- Бо глупой тогда був.
- Ну, то будьте ж тепер розумнi та не в'язнiть до мене!
У другiй хатi почулась Квасюччина хода, Квасюк зник з кухнi в двiр.
Прийде Левантина в крамницю чогось узяти в хазяйство,- вiн їй знов те спiває. Вона вже була рада, що Квасючка не допускала її до крамницi, а сама туди ходила. Та те мало помагало, бо вiн завсiгди так прирозумiє, щоб де самому її застукати.
- Дядьку,казала Левантина,- коли ви до мене чiпляєтесь, то давайте менi рощот!
- _ Не дам.
- То я втечу; хай вам i грошi зостаються.
- Не втечеш, потому шо в меня твой пашпорт, а без пашпорту тебе в одну минуту в полiцiю заберуть.
Левантина бачила, що вона в неволi, все думала, як би з сiєї неволi визволитися, i не могла нiчого вигадати.