Романовi з товариством останнiми часами не щастило. Пiшли вони в Диблi i зовсiм уже налагодилися вивести пару добрих коней. Коли тут нечиста нагнала гурт п'яних перезвян, i вся справа ляснула. Аж до свiту куйовдилася перезва на тiй вулицi, де були конi, i на ближчих, а товаришi мусили сидiти, притаївшись в суточках. Добре попотрусилися, боячися, що їх там побачать, а вже якби побачили п'янi чоловiки, то певне, що живими не пустили б. Ледве пощастило помалу-малу вибратися звiдти та винести цiлу душу.
Пiсля цього, трохи згодом, Левдик з двома хлопцями подався в Рiпаки, i їм дуже добре пощастило вивести троє коней. Але зараз же за селом норовиста коняка скинула Лукаша i втекла в поле. Мусив вiн плуганитися в город пiшки, а тi двоє поїхали, щоб одвести коней до Гапона. Та, їм на лихо, надворi був туман, такий густий, що вони зблукалися, проблукали всю нiч, не потрапили до Гапона, а заїхали в Чорновус i аж тодi схаменулися, як побачили перед собою хати. По вулицi вже вештались люди i зараз же їх припинили. Спершу чорновусцi подумали, що це просто з якої слободи люди зблукалися, почали їх розпитувати - вiдкiля, та куди, та чого їдуть. Тi щось не так одказали, щось наплутали,- вони їх у волость, почали допитуватися, а тi ще бiльше плутали, i виявилось, що це коноводи. Бито їх дуже, а потiм одвезено до тюрми.
Товариство не боялося, що вони викажуть на судi iнших: то добрi хлопцi i цього не зроблять. Але ж їх замкнуть найменше на рiк до тюрми, а то так i зашлють, бо вони вже не вперше на судi, а товариство тодi втрачає двох добрих робiтникiв. А друге - здобич вискочила з рук iще раз.
Пiсля цього отаман з Романом та з Лукашем знову подалися в Диблi, але й сього разу нещасливо: перешкодили стукачi, бо всю нiч ходили по вулицях, не даючи пiдступитися нi до одного двору. Бо хоч п'янi перезвяни i не догледiлись тодi до коноводiв, але потiм удень люди побачили, що по городах походжено, i ходило щось чуже. Догадались, якi то гостi були, i додали варти.
I це вже так два мiсяцi товариство сидiло без заробiтку. Пооб'їдалися й пообносювалися так, що вже далi нiкуди. Тiльки Ярош жив, як попереду, бо вiн завсiгди пив потроху i не дуже шикував грiшми, як вони йому потрапляли до рук. Через те всi тепер до його приходили позичати грошей, i вiн помагав товаришам потроху. Саме за такою позичкою зайшли до нього ввечерi Патрокл Хвигуровський та похмурий Кучма. Сидiли, нарiкаючи на лихi часи, коли почули, що хтось iще йде, i незабаром у хату вскочив новий гiсть - Лукаш.
Вiн був ще обiдранiший, нiж попереду, а на довгих ногах не було чобiт: вiн уже давно їх пропив "з горя" i тепер ходив так, що одна нога була в резиновiй калошi, а друга обгорнена онучкою та ув'язана мотузком. Дарма що так, а був веселий, ускочивши, махав руками й вигукував:
- Здрастуйте вам! Чого киснете? Дєла - первий сорт,- кричав вiн п'яним голосом i брязнув на стiл кiлькома срiбними грошинами, що вони аж розкотилися по столу i двi впало додолу. Перелякана дитина заплакала в колисцi, i блiда й мовчазна Ярошиха нахилилась над нею, щось дитинi шепочучи, голублячи її. А Лукаш став посеред хати, з шапкою на потилицi, руки в боки, i всмiхався безглуздим п'яним усмiхом.
Ярош iз Кучмою глянули, дивуючись, на нього, а Патрокл Хвигуровський пiдняв тi монети, що попадали додолу.
- Чи ти ба! - скрикнув.- Гляньте лиш: карбованець i три четвертаки! Де це ти добув, хлопче? Може, в кого "загубив"?
- Овва! Как уже я, то й не можу добуть! Пальто первий сорт, а дверi лакей не запер, а я пальто надел та й пошов на базар, як пан!
- Eге! Лукаш старовину згадав, своє давнє ремесло.
- А чим старе моє ремесло погане? - питав задерикувато Лукаш.- От ви з своїм новим без копєйки сидите, а в мене бряжчать?
- Величається! - гарикнув похмурий Кучма.- Поцупив якесь дрантя та й радий. Чорт вiть що!
- Чого ж воно чорт вiть що? - питав ображений Лукаш.
- А того, що чорт вiть що, та й годi! Наше дiло старосвiтське, вiльне… Вивiв коня, сiв на його - як майнув полем-степом… гей!.. А то лазь по вiкнах та витягай манатки! Пху!..
Кучма плюнув i сердито одвернувся. Вiн був старий коновод i не любив лигатися з звичайними мiськими злодiячками, що жили з дрiбної крадiжки.
- Бросьте спориться,- перепинив Ярош.-Єслi Лукашу щастя, то й гаразд.
- Нехай лиш становить могорича! - озвався Патрокл.
- За первин сорт! - крикнув Лукаш. Ухопив грошi й метнувся з хати.- В одну минуту?
- А стой, Лукаш! - гукнув йому навздогiн Ярош.- Позови там по дорозi Романа!.. Чуєш? Должно, не слишав - подрав как самашедший… Ну, по-кудова нема Лукаша, то розкажи, Патрокле Степановичу, про Левдика? - звелiв Ярош.- Видал ти Лазька?
Лазько то був арештант, що ходив з тюрми на роботу в город; через нього Левдик подавав про себе товаришам звiстки.
- Бачив… Я й забув пак розказати… На бульварi вiн робив… Пiшов i я на бульвар: паличку в руки та й iду собi - от, кавалер на гуляння,туди-сюди паличкою крутю… А вони ямки копають, дерево садити. Ну, я сiв на ослонi зараз бiля Лазька - одпочиваю б то. I вiн мене бачить, i я його бачу, та проклятий солдат стирчить… А, канiс пекельний! Хоч би тебе тричi Тартар поглотив!.. Одначе дивлюсь - одходить, одходить солдат геть далi… Тодi вже Лазько й сказав… Чiпляються до Левдика не за самi Рiпаки, а ще й за Панасовку,- пам'ятаєте, вiн тодi ходив? Дак каже: треба свiдєтєля, що ту нiч вiн дома був.
- Та-ак!.. Свiдєтєля… Кого ж би то?..- замисливсь Ярош.
- Кого ж? Хведорченка! - порадив Кучма.
- Ай правда! Дак я завтра зайду до Хведорченка, скажу, щоб готовий був до следователя йти, а Патрокл Степанович пойде уп'ять на бульвар та перекаже Лазьком.
- Гаразд! - одказав Хвигуровський.
Це була звичайна справа: коноводам, як вони потрапляли до тюрми, треба було таких свiдкiв, щоб виправляли їх. Здебiльшого їм щастило переказати товаришам, чого саме їм треба, а тi постачали свiдкiв з своїх же людей.
Тим часом прийшов Лукаш з двома пляшками й з закускою, а за їм i Роман. Стiл заставили пляшками, чарками, тарiлками, заложили всякою їжею. Патрокл, не гаючись, одiткнув поламаною двозубою виделкою пляшку й налив. Почали пити й їсти.
Побачивши, скiльки принесено горiлки, Ярошева жiнка подала мерщiй на стiл усе, що треба, а сама, поки тi пили й закушували, нишком узяла дитину, вискочила з хати та й подалась до сусiди. Вона звичайно так робила, як Ярош гуляв. Вiн пив не часто, але пiд час великої гулянки бувало, що й добре випивав, i тодi бив її й нiвечив тяжко за те, що вона завсiгди гребувала його дiлом i товариством.
- А слихали - вже Микита вийшов на волю?..- попитав Роман.
- Хiба? Нi, не чув,- одмовив Патрокл.
- Вийшов? - спитав злiсно Кучма.- Що ж, оце так йому й минеться?
- Нє,- вiдказав Ярош,- так не минеться. Слєдуєть наказать. От зберемось гуртом та подумаєм, що з ним делать.
Микита - це був теж коновод з їх товариства. Його пiймано, суджено, i вiн виказав ще на кiлькох душ - тi й досi вiдбували кару в острозi. Звичайно коноводи не прощали такої зради.
- Треба так накарать,- говорив Кучма,- щоб уже бiльше не мiг такого робити. А то тепер страху нiякого нема. У старовину не так було - в старовину строго було.
- Ну, а как же в старовину карали? - спитав Лукаш.
- А так!.. Одного разу… давно було… год десять… Тодi в нас був отаманом Хоменко,- от запальний був!.. А гнiздо в нас було пiд Борзною. Дак один на судi й прошкодився так, що через його двох у Сибiр заслали. Ну, ми пiдождали, поки вiн вийшов з острога. Вийшов вiн i не подає знаку, а сам на Чернiгiв побрався. А отаман каже: "Невже ж оце вiн i втече наших рук? Не попустiмо, хлопцi!" Ну, зараз двоє й обiзвались: один та ще другий, молодий був хлопець, Грицько… а здоровий був, як тур!.. "Ми його,- кажуть,- приставимо". I приставили!
- Та как же вони його приставили?
- А так, що на дорозi перейняли. Перейняли, та назад руки скрутили, та рота ганчiркою заткнули, та й ведуть… Довели до нашого ярка… був там у нас такий ярок, що ми в йому збиралися… Один же побiг товариство кликати, а Грицько берегти зостався.
- Зачим товариство?
- Щоб суд був… Не хотiли самi порядкувать… Ну, збiгав… Мало не все товариство зiбралося. Стало кружка, а його посерединi… Одiткнули йому рота,- кажи, коли хочеш!.. А вiн стоїть проти мiсяця бiлий-бiлий та труситься…
- Ну?
- Ну, й присудили! - I Кучма вихилив чарку.
- _ Шо ж йому здєлали?
- Шо здєлали, то здєлали, а тольки бiльше нiкого не паскудив!.. Як закопали на тому ж мiсцi, то так i зогнив,- нiхто не шукав… А хоч би й знайшли, то нiхто б не виказав, бо всi хлопцi добрi та й били всi… по черзi кожен брав кийок та й бив… щоб усiм винним бути…
- I ви там були? - спитав Лукаш.
- Може, був, а може, й нi,- одказав Кучма, наливаючи нову чарку.- Так у старовину було! А тепер розпуста пiшла, нiхто не шанується, нiхто честi не знає: виказав на товариша та й прав, i ходить собi на волi, мов i нiчого не зробив. Хiба що попоб'ють iнодi, та й то не дуже…
- Ну, не очинь то й тепер будем прощать…- стиха, але гостро промовив Ярош, i його холоднi, злi очi блиснули.
- Нi, що не кажи, а в старовину не так було! - знов правив своє Кучма.- Тодi ти знав, що ти в товариствi воїн i що всi за тебе, як один, стоять! По правдi робили! А тепер такого вже нема… I того не було, щоб коновод поганив руки пальтом яким абощо. Тодi кожен знав: наше дiло - степ! Там ти собi вольний,- шукай вiтра в полi! Та й коноводи ж якi були! Хоменко, отаман, дак той раз за одну нiч сам вивiв п'ятеро коней!.. Ото люди!.. А тепер що? Пху!.. Дрiбнодухi всi!
Кучма вже здорово випив, а випивши, вiн завсiгди вихваляв старовину, що як добре тодi було, i лаяв молодих…
- Брехня! - гримнув кулаком по столу Патрокл, аж пляшки й чарки задзвенiли.- Брехня! Є й тепер такi коноводи - орли!
- А де ж ти їх бачив? - спитав, глузуючи, Кучма.
- Де? На Кубанi!
- А хiба ти там був?
- О, стультус малоумний! Да ти спитайся, де я не був!
- Ану ж, ну, розкажiть про Кубань! - попрохав Роман.
- Слухайте! Почну ab ovo, спочатку. От як турнули мене з кондукторiв, заходився я торгувати. Голки-шпильки, пундики-мундики, табачок-сiрничок - ат, чорт зна що! Бачу, що воно не пiдходить нi до мого iменi, нi до моєї хвамилiї, нi до мене самого. Бо iм'я в мене геройське, хвамилiя - образець, та й сам я такий, що хоч зараз iди троянцiв воювать. А тут голки-шпильки!.. Чорт зна що! Лiквiдацiя i аква вiта.
- Шо, шо? - питали Роман та Лукаш.
- Азiнуси й стультуси! Те, що продав свою бакалiю, а грошi з горя прогуляв. Ну, зоставсь у мене в кишенi, якось завалявся, карбованець. Подивився я на нього: ге-ге, братику, з тобою довго не проживеш!.. Нi, тiсно тут жити!.. Махну на Кубанськi степи! Хоч з черкесом буду биться,усе лучче, нiж iз п'яницями в трахтирi. Ну, иду до знакомого кондуктора: "Пусти на Кубань!" Посадовив у кондукторську, а на другий поїзд другому кондукторовi здав… От я вже й на Кубанi… Добра штука Кубань, да тiльки бiда, що й останнього карбованця в дорозi проїв. Нанявся до одного багатого пана, а в нього табунщик Артем Гайда. А ви знаєте, що воно там табунщик? Чорт, а не чоловiк! Як вирветься у широкий степ з орканом у руках, дак вiн там орел! Скаженого коня-неука пiймав, сiв на його, стиснув колiньми - ех! аж степ гуде! Кiнь б'є i передом i задом, та де йому скинуть Артема! З скаженого - овечкою стане! А вже нiчия чужа коняка не стрiвайся з Артемом у степу - його буде. I було в нас товариство добре: шестеро нас, та такi!.. Одного разу тридцятеро коней вивели, за одну нiч за двiстi верстов перекинули, продали i в обiд другого дня дома були.
- Ну, та невже? - почулися здивованi голоси.- Та як же це ви зробили?
- Уже знали - як!.. Ех, отам справа! Там коновод не злодiячка - такий, що перед полiцiєю труситься, як от ми, клапоухi азiнуси. Там вiн нiкого не боїться, а його всi бояться! Вийдемо на ярмарок - гуляй душа без кунтуша! Морем коло нас горiлка, танцi, музики бiля ятки на майданi, а люди збираються!.. А дiвчата задивляються!.. Ах, сто чортiв!.. А ми гуляємо, гопака витинаємо, до дiвчат залицяємось, та величаємось, та хвалимось - як коней перемкнули та якi були конi…
- Ну, це вже брехня! - перепинив Кучма.- Тобто стали розказувать, де конi брали? Та зараз би й вас самих забрали.
- Суса тупорилого у хвiст поцiлували б, а нас не забрали б! Там не на нас, а вiд нас страх був. Там на всю округу звiсно, хто такий Артем Гайда, а його зроду нiхто не займе, люди шапки йому скидають, бо бояться. А пан аж просить: "Оставайся в мене, Артеме, жити!" Бо пан знає, що як у його свiй коновод житиме, дак цiлi будуть конi свої, а до чужих йому байдуже.
- От там жисть! - скрикнув Роман.
- Вольне, веселе життя!.. Коли, бувало, й нападуть на нас, дак ми знали, як обороняться… Раз як застукали нас в очеретах! Два днi оборонялись… рушниця добра в Артема була i пiстолетики в мене… Вони до нас посунуться, а ми - бах! Вони й заховаються, бо кулька не дулька: як уразить, то заболить. А на третiй день умкнули од їх, ще й з кiньми… Го-го-го! Аж степ застогнав, як у копита вдарили!.. Гей! Сто чортiв!..
I вiн знову гримнув кулаком по столу. Стан йому випростався, вся його кудлата велика постать дивно вiдмiнилась пiд впливом згадок про минуле, дикою степовою силою справдi повiяло вiд неї. I обличчя в сього п'яницi й злодiя мов осяяв якийсь свiт, очi йому заблищали дивним блеском…
Всi глядiли на його зачудованi. Роман увесь час слухав, втупивши в нього свої палкi очi, боячися словечко згубити. I як ударив по столу здоровенний Патроклiв кулак, парубок ураз так i кинувся й скрикнув:
- А що ж, справдi? Разлi ж i ми не люди? Разлi ж уже как ми, дак i не зумiєм нiчого зробить? Да я вам таку штуку вшкварю, шо на всю губерню бахну, а в карманах аж засмiйоться!.. Хочете? Завтра в Диблi i п'ятеро коней возьмемо.
- Ну, ну, ти не очень заривайся! - промовив Ярош неприхильне.- Знаєм уже, как там брать…
- А я вам кажу, що возьмемо! Слухайте. Коло мого двора живе сусєд Струк. А в його на шпилi клуня. I так вона стоїть, що з усього села її видно. Ну, я запалю клуню, народ побiжить на пужар, а ви тим часом виведете конi.
На хвилину всi стихли, а тодi враз "ура!" зарепетували Патрокл, Кучма й Лукаш.
- Тихше! Цитьте! З улицi почують! - припиняв Ярош.
- Дарма! Чорт їх бери! Нехай чують! - не вгавав Патрокл.- Романе! Братику! Амiкус любезний, дай я тебе поцiлую!
I його величезнi лапи обхопили Романа, а щетиняста пика притислася до парубкового обличчя.
- Випиймо ж!.. Випиймо ж iще!.. I вiн пив сам, наливав Романовi.
- От так молодець!.. Це понiмаю!.. Щоб наша слава не пропадала!.. А, проклятi дерiї! - репетував уже зовсiм п'яний Патрокл.- Ви радi б нас у ложцi води втопить, бо ми злодiї, а ви чеснi! Брешете! Самi ви злодiї, усе по закону крадете. А ми не злодiї… Треба їсти - приходимо й беремо!.. Так, беремо!.. I воюємось з вами!.. Ви нас убиваєте, а ми з вами воюємось!.. Хто подужає, той i прав. Homo homini lupus est. А хто воює, той - герой! А ви чорт зна що, мужлаї!.. А я - Патрокл Хвигуровський… Патрокл - герой. Хвигура - образець…
I його п'яна голова вже схилялася на стiл.