Ярош таки трохи боявся тiєї штуки, що вигадав Роман. Дибляни стали вже такi злi на коноводiв i так їх пильнували, що було небезпечно так скоро туди потикатись. Але Патрокловi Хвигуровському та й усьому товариству до вподоби припала тая вигадка. Патрокл, трохи випивши звечора, всю дорогу, поки йшли до Диблiв, був страшенно веселий, смiшив товаришiв своїми жартами й лайками i все зачiпав похмурого чогось отамана. Але той мовчав на всi його вигадки. Подiлилися вони так: Ярош з Патроклом та з Лукашем в однiм гуртi сiли в ярку, чигаючи на троє коней Панасових Гаманових, а Кучма з одним хлопцем заховався бiля млина, взявши на свiй пай пару Середенко-вих. Роман, пiдпаливши, повинен був зараз же тiкати в город.
Трьом у яру було дуже добре сидiти, бо не видно було їх нiкому, але вони бачили той шпиль, де мала бути Струкова клуня i звiдки Роман повинен подати їм своє вогньове гасло. Хоч отаман i не дозволяв розмовляти, але в головi в Патрокла ще гуло вiд горiлухи, то й язик у його нiяк не хотiв одпочивати, а все шепотiв до Лукаша. Той пирхав зо смiху, а розлютований Ярош нарештi не витримав:
- От как дам шворiнем по головi, то ти швидко замовкнеш! - прошепотiв вiн, штовхнувши тим шворнем парубка в бiк.
Тодi обидва замовкли, знаючи добре, що з отаманом не завсiгди можна жартувати, бо часом заробиш за жарти такого, що й довiку згадуватимеш.
Усi сидiли мовчки, втупивши очi в той бiк, звiдкiля дожидались ознаки.
Сидячи так довгенько, помiтили, що їм стало видко далекi верби на почервонiлому небi. I незабаром жарке полум'я вдарило вгору, осяваючи купи сонних хат i дерев. Скрiзь по селу загаласували, забiгали люди, загавкали собаки. Спершу крики й тупотняву чути було й поблизу, але згодом усе вщухло тут, i тiльки там, де ясно шугало вгору полум'я, чути було невгавний поплутаний галас людського стовпища. Коноводи зрозумiли, що-люди з близьких до краю вулиць уже побiгли на пожежу.
- Ану лиш! - промовив тихо Ярош.- Та швидко!..
Мало не бiжачи, перейшли невеликий клапоть вигону вiд яру до перших хат. По лiвiй перiї третя хата скраю - Панас Гаман.
Швидко й мовчки ввiйшли в покинутi вiдчиненими ворота, вступили в двiр. Велика повiтка з кiньми була перед ними. В дворi нiкого не було, тiльки собака вискочила з-пiд хати i кинулась, загарчавши, просто на Яроша. Вiн убив її за одним махом, розбивши їй голову шворнем. За одну хвилину вiн своєю дужою рукою, заложивши за прибої шворiнь, одiрвав їх, i кiнниця вiдчинилася. Лукаш iз Патроклом убiгли всередину i недовго барилися, вивiвши троє коней. Скочили на їх i були всi вже за ворiтьми.
- Ану, припусти! - сказав отаман.
Але в цю мить сталося несподiване.
Четверо людей в'їздило верхи з поля в вулицю. Це ночлiжани, побачивши з луки пожежу, кинулись у село.
- Хто їде? - гукнув переднiй.
Ярош ударив свого коня i три злодiї мовчки проскочили проз ночлiжан. Тi не вiдразу розiбрали, що це, а зрозумiвши, погнали за їми слiдом, гукаючи:
- Лови!.. Злодiї!.. Коноводи!..
Ярош бив коня без жалю шворнем, а Лукаш та Патрокл шмагали своїх нагаями. Конi бiгли з усiєї сили. Але видко було, що в ночлiжан конi кращi чи не такi потомленi. Вони насiдали на шию коноводам, ось-ось наздоганяли їх. Ярош озирнувся й побачив, що даремна рiч утiкати. Треба було iншим робом рятуватися.
- Пускай конi!.. Самi - в яр! - крикнув до товаришiв.
Саме добiгли до яру. Стрибнули на одчай душi додолу. Конi порснули в поле, а за ними й ночлiжани.
Троє коноводiв попадали на землю трохи не пiд копита коням, та, на їх щастя, тiльки Лукаша зачепив кiнь заднiм копитом. Попадали саме над краєм i, не встаючи, не можучи вдержатись, покотилися вниз у яр. Та їм цього й треба було. Спинились аж на днi i зараз же посхоплювались на ноги. Не чули, що й забилися, хоч гупнувся кожен здорово. Але були цiлi, нiчого не поламали собi.
- Яром дальше! - звелiв Ярош.
Побiгли яром i думали, бiжачи, що кудись же той яр виходить, то туди й вони вийдуть. Пробiгши чимало, почули, що в їх пiд ногами вже не земля, а камiння. Яр нижчав, глибшав, i враз вони опинилися в якiйсь кам'янiй ямi, а перед ними стрiмко й високо, як кручi, стояли кам'янi стiни глибокого яру, i нiде не було виходу.
Задиханi втiкачi спинилися.
Вони пiймалися в пастку, не знаючи цього проклятого зрадного яру.
- Назад! Може, вспєїм вискочить! - крикнув Ярош.
I всi троє повернули назад i побiгли скiльки сили. Не перебiгли й половини яру, аж перед ними зачорнiло кiльки верхiвцiв i людських постатiв пiшо. Це двоє ночлiжан, побачивши, що коноводи вскочили в яр, покинули гнатися за кiньми, лишаючи їх двом своїм товаришам, i вернулися до яру. До їх тим часом надбiгло кiльки чоловiка з села, почувши їх гукання, бо увесь час вони не покидали лементувати, скликаючи людей.
Не сподiваючися того, коноводи так i наскочили на їх у темрявi.
- Бий! Бий! Вони! - загукано враз, i кiлька кийкiв гупнуло по плечах i по руках коноводам. Вони вiдскочили назад, повернулись i, як захопленi в суточках звiрi, не знаючи вже з одчаю, що робити, побiгли вiд ворогiв знов туди, в кам'яний куток яру.
Тепер селяни були певнi, що вони вiд них не втечуть. У цьому яру пан бив колись камiнь на свою кам'яницю та й вибив оту глибоку яму з кручуватими стiнами. Звiдти вже не вискочиш.
Галасуючи, побiгли всi слiдом за коноводами.
А тi вскочили знов у ту яму i постали нерухомо, щоб хоч передихнути.
- От коли так пропали! - промовив Лукаш.
- Ну, ти! Патякай! - визвiривсь на його Ярош. Хмари розiйшлися, i з-за них визирнув мiсяць, осяваючи все навкруги. Втiкачi були серед набитого дрiбного й великого камiння. Деяке було поскладане сажнями, деяке згорнене просто купами. В одному мiсцi, мало не бiля самої стiни, камiння було наложене стовпом сажнiв на пiвтора. Патрокл глянув на нього.
- Берiть камiння, накидайте, щоб можна було злiзти на це! - скомандував вiн.
- Нащо? - спитав Лукаш.
- Стультусяка чортiв! Бери швидше! - I вiн загрiб своїми лапищами цiлу купу камiння i потяг до стовпа, муруючи там немов схiдцi. Лукаш допомагав йому.
Та тiльки почали робити, а вже дйбляни набiгли, махаючи кийками й ломиками та гукаючи:
- А, бiсовi шкуродери, попалися!..
Бiгли просто на коноводiв, їм не видко було за стовпом, що робили Патрокл та Лукаш, але вони бачили Яроша. Витягши з халяви великого ножа, вiн держав його в лiвiй руцi, а в правiй був напоготовi залiзний шворiнь. I як селяни, з розгону набiгши, були вiд нього за три-чотири ступнi, вiн скрикнув, стрибнув наперед i вдарив переднього своєю простою, але в його руках страшною зброєю. Чоловiк ойкнув, захитався… Ярош одскочив. Селяни теж на мить подались назад, одбiгли, але зараз же схаменулись.
- Дак ви так! - загукали розлютованi.- Бий їх! Бий на смерть!..
I вони кинулись знов з пiднятими вгору кийками.
- А, падлюки, пси! - ревнув страшний Патроклiв бас, i ту ж мить здоровезна постать вискочила перед Яроша, широко розмахнулася рукою i пошпурила важку каменюку. Один з селян скрикнув, ухопившися руками за живiт, та так i сiв на землю.
- Раз! - ревнув Патрокл.- А оце вам два! Нова каменюка примусила селян одбiгти ще далi.
- Назад, канiси куцохвостi, бо i ребра, й зуби вам сокрушу! - гукав Патрокл.- Бери й ти, отамане! Чого стоїш дурно?
Ярош i собi жбурнув каменюку, але зараз же скрикнув:
- Бережись!
Ледве встигли заховатися за камiння, бо селяни кинули на їх кийками й ломаками. Луснули й затрiщали об кам'янi купи кийки, розкидаючи дрiбне камiння, але шкоди коноводам не зробили нiякої.
- Кидайте! Чорт вас бери! Вашим ломаччям вам же й голови порозбиваємо,- гукав на своїх ворогiв Патрокл.
Хмара знову набiгла на мiсяць. Потемнiло враз. Селянам стало зовсiм не видко коноводiв. Певнi були, що тi не втечуть з глибокої ями, але не могли добрати розуму, як їх узяти. Знали й бачили, що коноводи, не сподiваючись милосердя, боронитимуться до загину, i двох селян добре вже було вдарено камiнням, а третiй був увесь у кровi пiсля Ярошевого шворня. Кинутися на їх у темрявi, дак ще й гiршого добудеш.
- Побiгти в село по рушницю та й пострiляти їх,- радив хтось.
- Уцiлиш у темрявi!
- А хоч i вцiлиш, дак на Сибiр пiдеш! Треба живцем узяти та дати такого гарту, щоб острог їх живими взяв, та живими не випустив.
- Дак пiдождемо до свiту.
- А там село горить!
- То не з нашого краю.
- А там i до нас дiйде, як не погасять.
- Вiтру нема.
Нарештi наважились послати парубка верхи на село, щоб подививсь, як там пожежа, а коли можна, то ще й людей на помiч покликав. Певнi були, що пожежа до їх хат не дiйде, i мали вартувати до ранку: повидно-му зручнiше буде брати.
Ледве парубок побiг, коли враз одна каменюка, друга, третя гепнула-поблизу селян.
- Чи ти ба! Знову кидають, чорти!
- Хай кидають,сюди не сягнуть.
А камiння все гупало. Нiкого, щоправда, не зачiпало, але все падало.
А це коїв Патрокл.
Поки ото мужики радилися, i коноводи не гаяли по-дурному часу i наскладали цiлi схiдцi вгору на кам'яний стовп.
- Ану, скоч, хлопче, на камiння,- звелiв стиха Лукашевi Патрокл,- чи сягнеш рукою аж нагору, до берега.
Лукаш скочив.
- З аршин не стає.
- Дурниця! На камiння, бери, муруй там!.. Нi, не так! Ти, Яроше, подавай йому камiння, а я шпурлятиму на той плебс свинячий, щоб не помiтив нашої роботи.
I ото почалася киданина. Патрокл зовсiм не силкувався влучати, та й не мiг би цього зробити, бо селяни стояли таки далеко i було темно. Йому не того треба було: вiн кидав, аби тi знали, що вони в ямi, i думали, що вони тiльки те й роблять, що камiння кидають. Швиргав i до кожного разу додавав словами:
- Оце тобi галушка у твiй свинячий рот!.. Що? Подавився? А оце тобi крашанка межи очi в лоб,- бодай тобi з його твої чортовi слiпаки повилазили! Маєте ще, азинуси, ось!..
- Готово! - озвався Лукаш стиха.
- Нагору, братцi!.. Та ждiть мене там,- я зараз. I, вхопивши двi здоровеннi каменюки, Патрокл вискочив з ями, надбiг у темрявi ближче до своїх ворогiв i кинув одну каменюку за другою. I, мабуть, когось улучив, бо серед селян крикнуло. Патрокл засмiявся, мурчачи собi стиха:
- Що? До смаку припала? Ну, гризiть собi на здоров'я, цуцики слинявi! Не вискалюйте зубiв, люпуси задрипанi, бо не вкусите!
Мурмотав i вилазив нагору.
- Отамане!
- Тут.
- Гайда!
Але в цю мить хмари знову розiрвалися i зрадливий мiсяць сяйнув на втiкачiв. Крик зчинився серед селян:
- Тiкають! Тiкають! Лови!..
Полем затупотiло три пари моторних нiг, а слiдом за втiкачами, видираючися з яру нагору, кинувся гурт селян.