Довго йшли через увесь город, аж поки прийшли до якоїсь темної i грязької вулицi. Перейшли її всю. Наприкiнцi вулиця вiдразу падала вниз i звертала в якийсь яр. По обидва боки яру, попiд глиняними кручами, блимали маленькими вiкнами невеличкi хатки. Лiхтарiв не було,- тiльки й свiту на вулицi, що з тих вiконечок. Ноги грузли в глинi, розмоченiй дощами. Роман уже набрав у свої дранi чоботи стiльки води, що всi ноги були мокрi.
- Iди сюди попiд тином,- сказав Патрокл,- бо тут та-ка халдейська калюжа.
I справдi, всю вулицю залила величезна калюжа. Це було найнижче мiсце в яру, i вода стiкала сюди з усiх високостiв.
З бiдою, чiпляючися за хворостяний тин, просунулись повз калюжу.
- Ну й грязюка! - жалiвся Роман.
- Ще й лучче: як упадеш, то не заб'єшся.
- Та куди ж ми зайшли?
- У Рiвчаки!
- Какiї рiвчаки?
- Так зветься… Iди за мною!
Вiн завернув до двору. Одчинив хвiртку, впустив Романа i по-хазяйському зачинив за їм. У дворi хата, здається, гонтом крита, праворуч - якiсь шопи, чи що.
Загарчав у темрявi собака.
- Цить, Хамло, цить! Се я. Здоровенний пес, пiзнавши Патрокла, почав лащитися до нього.
- Що? Хiба давно не бачив мене? На вже, на! Витяг щось iз кишенi i дав Хамловi.
- Добрий канiс! Гарний собацюра!.. Ну тебе к чорту! Хвостом усю пику заляпав.
Пiдiйшли до хати, i Патрокл загрюкав у засуненi дверi.
Чути було, як хтось вийшов з хати, i чоловiчий голос озвавсь у сiнях:
- Хто там?
- Одчиняй, то й побачиш!
- Патрокл Степанович? - запитав стиха голос.
- Атож.
Хазяїн упустив гостей i зараз же знову засунув дверi. Увiйшли в хату. Це була звичайна мiщанська свiтлиця: велике лiжко праворуч пiд стiною, лiворуч стiл, а круг його простi дерев'янi, помазанi рудою фарбою, стiльцi; ближче до дверей - праворуч пiч, лiворуч - шафа. Стiни облiплено поганенькими, нечистими вже шпалерами; на стiнах три малюнки без рамцiв, прибитi просто гвiздочками: копiєчнi базаровi ляпанцi, всi помазанi мушиними слiдами. Якась жiнка, мабуть, хазяйка, блiда й худа, клала спати дитину в колиску, а за столом сидiв Лукаш.
Поздоровкались i посiдали.
Тим часом увiйшов з сiней хазяїн. Не такий здоровий, як Патрокл, але кремезний i дужий, з великою блискучою чорною бородою, з дужим закандзюбленим носом. Блиснув на Романа гострими холодними очима.
- Чого ти так на його дивишся? - спитав Патрокл.- Оце тобi привiв чоловiка. Ходить без роботи. Коли зараз нема в нас дiла - треба дать йому кватирю й харч.
- А талалая з бiлих берез не буде випускать?
- Каже, що припне.
- Хай ночуєть.
- От i гаразд! А тепер знаєш що, Яроше? I вiн голодний, та й я, як вечiр побачив, то розласувався на вечерю.
- Ану, Варко, давай там що єсть! - звелiв Ярош господинi.- Ми ще й самi не вечеряли.
Жiнка, мовчазна i якась дивна, почала готувати вечерю. Хазяїн вийшов у сiни, а за їм слiдком Патрокл, i довго щось там балакали, тодi вернулися вдвох.
- Ану, сiдаймо! - покликав хазяїн. Гостi посiдали за стiл, а вiн тим часом витяг з шафи пляшку з горiлкою.
- От чудесна штука, що й аква вiта є! - зрадiв Патрокл.- Мабуть, ти знав, що я змерз?
- _ А, должно, ти й не пив би, когда б не змерз? - шуткував Ярош.
- Та… Мене покiйний батько завсiгди навчав: чарка - ворог твiй! А я ворога де не побачу, там i стребляю: не люблю ворогiв.
- Варко! А ти ж чого не садишся? - озвався Ярош до жiнки.
- _ Не хочу.
- Знов завередувала? Iди й садись!
Жiнка мовчки сiла за стiл i почала нехотя їсти, нi на кого не дивлячись. Чоловiк позирав кiлька разiв на неї спiдлоба, але нiчого не казав.
Роман мало говорив, бiльше слухав, силкувався зрозумiти, до яких людей вiн потрапив. Але нi обстановка в свiтлицi, нi звичайна мiщанська одежа у хазяїв, нi розмови - все про щось невiдоме Романовi - не казали йому нiчого.
Повечерявши, зараз полягали спати: хазяї на лiжковi, гостям послали долi рядно, а пiд голови дали подушки.
Другого дня, як Роман прокинувся, то в хатi нiкого не було, тiльки вiн та Патрокл спав. Але в сiнях чути було розмову. Жiночий голос казав:
- Знов уловили грiшну душу, як нечистi в пекло!
- Цить! Не твоє дєло! - вiдказав чоловiчий голос.
- Бодай би вам стiльки кар було на тому свiтi, скiльки ви людей занапастили!
- Варко, кажу тобi - цить! Давно в тебе ребра трiщали?
- Покарав мене бог таким чоловiком!
- Ти таки добалакаєшся!
Погроза злякала жiнку, i вона змовкла. В хату ввiйшов хазяїн.
Роман заплющив очi, мов спить.
- Ге! Час уставати! - прокинувся Патрокл.- Ану лиш, братiку, вставай! - штовхнув вiн Романа в бiк.
Повставали. Жiнка внесла з сiней самовар. Посiдали пити чай.
- Ну, дак хочеш до нас у кунпанiю пристати? - спитав Романа Патрокл.
- Почему нет - аби добра кунпанiя.
- Добра! Комерчеська, - сказав Ярош.
- А какая комерцiя?
- Кiнська.
- Каким образом?
- А таким,вияснив Ярош,- лошадей дешево купляєм, а дорого продаєм.
- А порадошно заробляєте?
- Та вже ж не без бариша.
- А где ж ви купляєте?
- Развi по селах мало коней?
Роман не розумiв.
- Ти, Яроше, погано йому розказуєш,- перепинив Патрокл,- бо в тебе чортма елоквенцiї. Слухай, парубче! Знаєш, як конi найдешевше купувать?
- А как?
- Так, щоб за їх зовсiм не платить.
- Каким образом?
- А таким: як стемнiє, то зайти в гостi до якого багатого стультуса мужика. По-твоєму - треба поторгуваться з мужиком, а по-моєму - зовсiм того не треба, бо вiн дуже дорого буде править. А я нищечком повiтку вiдчинив, та на коня сiв, та й гайда в степ… то так найдешевше обiйдеться.
Тепер уже Роман зрозумiв.
- А чого, парубче, замовк? Може, вови та хохи боїшся?
- Нє, я вови, положим, не боюсь, а так…
- Дак вави?
- I вави не боюсь.
- Дак грiшки, чи що? Роман мовчав.
- Болван, белбас i стультус! - гримнув Патрокл.- Що то грiх? Як хто заповiдь ламає божу. Що заповiдь велить? Подiлись з ближнiм твоїм! Дiляться багачi? Одвiчай! Дiляться багачi з нами?
- Нє…
- Ото ж вони роблять грiх, бо ламають заповiдь. А ми, як возьмемо в багача конi, то що зробимо?
- _ Та шо ж? Украдем!
- Азiнус клапоухий! Ми подiлимо з ближнiми багачевими добро його,- а цього хоче заповiдь. Значить, вiн її ламає, а ми направляемо. Розiбрав?
- Та нащот цього разобрал, а тольки…
- Ну шо "тольки"? Ти не толькай, а слухай розумних людей! Жив ти на селi? Жив. Шо з тобою батько й брати зробили? Цiлували-милували тебе? Нi, побили мордяку та й випхали без нiчого. А де ж твоє добро, шо ти в гуртi з ними заробив? Братик рiднесенький украв! Що тут треба зробить? Узять їх добро та й подiлить так, щоб i тобi зосталося.
- А почему ж у заповiдях написано: "Не укради"?
- Шо ти менi заповiдями очi вибиваєш? Iгнорантус мiзер, або неук малоумний! Я їх лучче за тебе знаю. А як вовк у тебе теля вкраде, то ти не прийдеш та не вб'єш вовка, не вiднiмеш у його теля? Не укради у чесного, а в злодiя своє одбери! А ти глянь: старшина i староста гарбають обчеськi грошi - злодiї! Мужики цуплять панський лiс - злодiї! Пани хапають казьоннi грошi - злодiї! Шинкар обдурює тебе в шинку - злодiй! Брати замотали братову частку - злодiї! Усi промишляють, як хто втне. Ти тепер он з голоду пухнеш, а вони там собi горiлочку попивають, аж облизуються, та пундики-мундики трiскають, та з Романа смiються,- аж черево догори дметься,- що такого дурня халдейського, таку лемiшку гречеську знайшли, шо не вмiє свого добра в їх вирвати. Пiди лиш, позивайся з їми! Випозиваєш?
- Чорта випозиваєш!
- Дак не будь же роззявлякою, а пiди та й вiзьми сам.
- _ Та, конешно, то моя часть, ту можна взять… А так, хто й зна в кого, то ето вже…- вагався Роман.
- О сервус малоголовий! Ти хiба ж не бачиш, що всi так роблять, як твої брати, то всi й крадуни. А в крадуна не грiх i забрать. Нема правди в свiтi, а єсть сама хапанина: хто швидше, хто бiльше вхопить! I хто вхопить - той багач, хто не вхопить - той харпак! У старовину лучче було: прийшов грек, розбив Трою та й каже: я герой, бо Трою спалив, троянцiв побив, а добро їх пограбував. А тепер кожен слебезує: я по правдi i по закону! А один з одного по три шкури деруть!.. Ї ти людей?
- Нi…
- Брешеш! У старовину всi люди людей їли, а тепер усi брешуть, шо нi. Неправда: трiскають так один одного, шо аж за ушима лящить! Бо homo homini lupus est!
I Патрокл грюкнув з усiєї сили по столу, аж дитина жахнулася й заплакала в колисцi i все на столi задзвенiло, а очi в нього спалахнули злим огнем.
Помовчав трохи, похилившися, заспокоївся, а тодi знов озвався до Романа:
- Ну, та нехай! Ми вже тебе на чужих не займатимем, а от давай подiлимо тебе з братами та з батьком.
- Каким образом?
- Та так! Адже сам казав, що в твого батька троє добрих коней. Дак ми подiлимо тiї конi так, що твою частку з їх тобi вiддамо. Якщо добрi конi, то можна й добрi грошi взяти.
Роман мовчав. У нього в головi куйовдилися всякi думки, але вiн ще й сам собi боявся їх виявляти. Вiн нiчого не вiдказав Патрокловi i пiшов з хати. Йому не сидiлося: треба було кудись iти, самому подумати.
Зоставишся Патрокл з Ярошем самi в хатi, спершу дожидали Романа, що вiн знов увiйде, але згодом побачили, що вiн кудись подався з двору.
- _ Ой,- сказав Ярош,- чи не подложить нам свинi отой кавалер?
- _ Нi черта! - вiдказав Патрокл.
- А єслi в полiцiю?..
- Ну, то й шо вiн там скаже? Шо ми пiдмовляли його конi красти? А свiдки де?
- Та так…
- Хiба полiцiя не знає, що ти вмiєш верхи їздить? Добре вже це розшелепала, хоч тебе тодi за Стеценковi конi й не осуджено.
- Та, положим… Да тольки не будеть, должно, з його людей.
- От побачиш, шо буде! Погуляє, погуляє та й вернеться, бо йому iншого ходу нема.
- Конешно, вiн би нам так стежку показав, що ой-ой! Нема лучче з таким робить, що добре село знає,- промовив Ярош.
- Ще б пак! Ти, отамане, звели хлопцям - нехай хлопцi напоготовi будуть: днiв зо три помине, то вiн явиться.
А Роман тим часом iшов куди очi, i голова в нього розпадалася вiд думок. Все минуле, все, що вiн прожив, одбув уже, так мов насунуло на нього, знов ожило.
До солдатiв вiн жив дома так, як i всi парубки, i робив щиро. Там у хазяйствi й його працi багато лежить. Чи вiн же винен, що тепер не може по-такому жити?
Кожен чоловiк шукає кращого, а, живши в городi, вiн добре побачив, де те краще. Мужича робота важка, нечиста, часом голодна й холодна. Та кожен чорт з тебе знущається, та нема такого начальника, щоб тобi до пики з кулаком не лiз! А городянське життя не таке: i робота легша, i менше з тебе воду варять, i заробiток бiльший. От i вiн шукав цього заробiтку, шукав того кращого життя. Коли ж не щастить! Анi батько, нi брати не хочуть його розумiти, не хочуть допомогти йому. Якби вони йому вiддали його частку, то, може б, вiн уже давно чоловiком був. А то призвели до того. Що хоч з голоду пропадай. Та ще як зганьбили! Якби не втiк - рiзками вибили б! Його - рiзками!
Роман зовсiм не думав про те, що й вiн погано зробив, а згадував тiльки кривду вiд брата. Гарний брат! Ну, сказав би батьковi - нехай би батько, як там схотiв, покарав, а то зараз у волость зв'язаного, як рештанта.
Роман згадував, як його ведено селом з скрученими назад руками, як люди показували на його пальцями!.. I велика злiсть, лютiсть знову його обнiмала так, як i тодi, як вiн покидав своє село. Там то, мабуть, було про його балачок, усi, мабуть, казали: еч, думав панувати, а став злодiювати! Знає вiн цих мужикiв! Радi в ложцi води один одного втопити! Правду казав Хвигуровський, що самi вони гiршi за всяких злодiїв. Так i братви: не вiддали його частки,- однаково, що вкрали її. А як злодiй украде, дак хiба хазяїн не може, справдi, у його свого добра взяти? Отак i вiн у братiв може…
Роман, не помiчаючи того, сам собi переказував те, що йому казав Патрокл.
Так… Але через що ж йому чогось нiяково те зробити, до чого його прихиляють?
Грiх воно, звiсно, хоч i своє, але таким робом брати.
Грiх… це так… А то ще й так: вони собi там ласо їдять, тепло вдягаються, на печi зиму лежатимуть, а вiн, Роман, мерзне, голодує, поневiряється тут. Якби не оцi… злодiї, то, може б, i з голоду пропав. Хiба ж це по правдi? I хiба нема в його права, щоб силомiць своє взяти? Тiльки своє, тiльки в батька та братiв,- нi в кого iншого вiн не хоче, а в їх самих…
От iще тiльки одно страшно. Добре ж, як усе гаразд обiйдеться, а як пiймають? Острог, рештантськi роти!
Романовi сипнуло поза шкурою снiгом.
I хто його ще знає, що воно за люди оцей Патрокл та Ярош. Може, вони ще в таку справу його вплутають… Певне, за їми й полiцiя доглядається, бо вже, мабуть, знає їх… Що, якби пiти та виказати на їх? Звiсно, вiн заприсягся Патрокловi нiчого нiкому не казати, та хiба ж вiн тодi знав, що то коноводи? Одначе… хоч би й пiшов у полiцiю, але свiдкiв у його нема, то нiчого з того й не було б.
А як вiн пристане до їх, то тодi й йому суда не минути… А втiм… не всi ж i попадаються… Мужики в таких випадках страшнiшi за суд. Бо як пiймають коновода, то вже так його катують, що, буває, тут йому й каюк.
Нi, нехай йому всячина! Краще вiн перетерпить якось цей час, хоч на поденну походить, а там, може, яка служба знайдеться, то буде вiн чоловiком жити. А то…
Роман пiшов на базар i став знову на точку. Тiльки не багато вистояв: узяли попереносити шафи з однiєї квартири в другу, та й годi,- бiльше й не було роботи. Одiбрав злотого, та ото й усього заробiтку. Вiн його проїв, а спати пiшов у сад, у театр. Уночi бiльше мерз, нiж спав.
Другого дня було ще гiрше: нiхто за весь день i не попитав його. На селi вже обробилися, насунуло в город парубкiв; робiтникiв було бiльше, нiж роботи,- не дотовпишся. Роман був не ївши до вечора. Не ївши пiшов i ночувати туди, куди й учора. Але як вiн пiдiйшов до театрової шопи i побачив темну сцену - мов велику роззявлену пащу,- його обняло холодом. Згадав, як вiн мерз минулої ночi. Тодi ж хоч не голодний був, а тепер… Обняла його безнадiя.
Отак поневiряться, мучитися! I через що? Тiльки через те, що брати не схотiли йому вiддати його ж добра!
Ну, дак вiн сам його вiзьме! Годi вже!..
Вiн уже й не думав бiльше нi про грiх, нi про страх. Вiн був голодний.
Повернувся i пiшов швидко-швидко на другий кiнець города - туди, в Рiвчаки.