— Чого, Бронику? Йой, ти лише скажи чого… — І далі не розуміла його чи вдавала, що не розуміє, Стаха.
— Сина ти мені не даси. А як без сина, Стахо? Як ти собі уявляєш подружжя без дітей, га? Я не міг би отак, хоч по правді то скажу, мені нелегко відриватися від тебе…
— А я лікуватимусь, Бронику. Йой, звідки ж я могла знати, що тобі так залежить на дитині? Звикли чоловіки боятися вагітності, як чорт ладану… А я не знала, що ти такий…
— Смішний, — проказав з невеселою іронією Бронко.
Бронко пішов, а вона стояла на тому самому місці, роздумуючи, вагаючись, що їй дальше робити.
Може, дати йому поки що спокій? Хай відпочинуть обоє від цієї важкої розмови. За день-два знову пригадається вона Бронкові. Зубами вчепиться за живе м'ясо, а не дасть Бронкові вирватися з її рук.
Добре подумала, а зробила навпаки. Ледве пустила його з своїх рук, знала, що вся її розумна постанова до… Дунаю.
Перемогти себе було понад її сили. Відчувала не лише безпам'ятний біль серця. Стаха шаліла з досади, що з неї, яка й святого могла підняти на сміх, тепер з самої насміялися. І хто — «кармеліта»[19] нещасний, який ще донедавна не знав, з котрого боку дівчину під руку взяти. Оферма[20], якого вчила танцювати, як каліку на ногах триматись. Легейда[21], яким ще вчора гралась, немов кішка мишкою.
І чого? Фі, подумаєш, вельможа смертельно образився, що вона йому, мовляв, збрехала. А коли отак чесними очима подивитись по людях, то котра жінка говорить правду чоловікові? Хіба та, що несповна розуму… Бо у всі ті поважні, сиромудрі причини, що їх Бронко виклав Стасі, вона ністілечки не вірить і має їх всіх до… одного місця.
Хай він виб'є собі з голови робити їй штемп[22] на всю Мнихівку і зривати весілля, коли вже кабана закололи, і дріб порізаний… І тітка з Жовкви приїхала.
О, любчику, не на таку натрапив!
Поки Бронко дійшов до обійстя Завадків (не без того, щоб у роздумах не побродив трохи понад Прутом), Стаха чекала вже його на містку перед брамою. Була потульна[23], як звичайно після бурі в ній, лише вимучена вкрай сердечною раною.
З остраху, щоб Бронко, здалеку загледівши її, не завернув, присіла на обмерзлі дошки містка, підстеливши під себе рукавиці.
Бронко не йшов, а волікся з похнюпленою головою. Запримітив її щойно за декілька кроків до брами. Слава богу, не шарпнувся, не розсердився, але й привіту від нього теж не було. Стаха чекала, що бодай простягне їй руку і скаже «встань», але й того не сталося.
— Чого ти знову, Стахо?
— Броник! — схопилася, посковзнулася і була б опинилася в канаві, якби не вчепилася за рукав його плаща. Тим рукавом, ніби шнурком, притягла його до себе і вже не відпускала.
І чого це випускати з рук те, що належало їй? А крім того, опріч ласки, потребувала й погрітись, бо промерзла вся. Впхала закостенілі руки Бронкові у піджак під пахви.
Був знову її (міцно стискала його за боки, щоб не вирвався), а вона його, поза тим не обходив її весь світ.
А що тут дивного? — запитувала себе, щораз щільніше горнучись до нього. — Не ким-небудь доводилась йому, а жінкою. Мала право на нього. Говорив їй, що не віддасть її нікому. Чого ж би це тепер мав її сам покидати?
Чорна кішка перебігла нам дорогу, мій мужу, але ми тій кішці прикрутимо хвостика.
Раптом матір божа Гошівська, яку Сташка недаремно звала того вечора на допомогу, натхнула її спасенною думкою.
— Броник, — ткнула лицем йому в груди, вдихаючи знайомий запах його одежі, наче чисте повітря після дощу, — коли вже ти так хочеш тієї дитини… коли від цього залежатиме наше з тобою життя, то, — вона зовсім занурила своє обличчя в його світер, — постарай собі десь на боці… Принесеш до хати, ади — словечка тобі не скажу. Аби мені руки й ноги покрутило, аби я осліпла на ці обидва, коли не дотримаю слова. Бронику, ти чуєш, що говорю?
А що це з ним? Чому він мовчить? Повірити не може, що його жінка здатна на таку жертву?
Ой Бронку, Бронку, не знаєш ти, що може жіноче серце, коли любить. А чого це ми стоїмо? Гайда, Бронику, ходімо до твоєї матері, впадьмо їй до колін, і хай уже раз скінчиться моя і твоя мука.
— А йди ти, — відкидає Бронко злісно її руки. — То я мав би чужій дівчині зробити дитину, а потім кинути її? Маму свого сина кинути? Жаль, — скреготнув зубами, — жаль, Стахо, що стільки часу змарнував з тобою… Ти ж мене, виходить, зовсім не знаєш. Ніби вчора познайомились. Іди, Стахо, вступися мені з дороги, — хотів відсторонити її рукою, але вона знову вчепилась за ту руку і повисла на ній.
— Бронику… чуєш… Броник… подумай, що робиш, аби-сь пізніше не каявся…
— Не грози мені, дівча, бо я не з боязких. А з тобою — це тобі моє останнє слово — я однаково жити не буду. Відпусти мені руку, бо не хочу сіпатися з тобою. І дай мені перепочити, бо скоро треба буде на роботу збиратись.
Отака була розмова поміж ними. Може, якби рвонула за ним, вдерлася насильно в хату, наробила лементу, впала мамі-татові до ніг, то, може, й залишилася б у тому домі назавжди…
Та не відчувала в собі сил ще до однієї битви. Постояла на містку, заки Бронко зник у сінях, і, замість до хати, до теплої постелі, зла сила понесла її над Прут.
Чого?
Чого? Чого? Коби-то чоловік мав розум тоді, коли його немає.
Видко, так мало бути. Не могла звертати ні вліво, ні вправо, а тільки йти вперед, вперед і вперед. А що дорога вперед вела над Прут, а потім через міст у ліс, то Сташка і опинилася там.
А як ніч минула? Не пам'ятає. Знає лише, що коли зійшло сонце, то вона наче осліпла від тієї білини кругом. Сліпа збилася (а вночі трималася дороги) з проходженої стежки й побрела чагарниками-вертепами, де й заячого сліду не було видко.
Коли отак чвалала снігами, ламала гілки кущів по дорозі, підносила їх до рота і гризла (так у ній нуртував біль), натрапила на якісь отруйні кущі — вовчої ягоди чи ще якої біди.
Бо ж звідки взявся той задубілий язик у роті і блювотиння? Потім і з очима ніби щось поробилося у Сташки. Зникли з-перед очей і ліс, і вертеп, залишилося саме рівне снігове поле з гайворонням над ним.
А пізніше те гайвороння перемінилося в чорні мухи. Від їх коловоротного мигтіння перед очима болів Стасі мозок.
Мала ще настільки світла в голові, що вибралася на стежку, де могли її здибати люди. Воно так і сталося. Напівпритомну підібрали її нашівські люди і завезли додому.
Репет матері привів Стаху до свідомості. Кукурбиха то примовляла над дочкою, наче над небіжкою, то на переміну взивала її останніми словами. Оббльоване Стащине пальто навело матір на думку, що дівчина труїлася. Труїтись через штани? Тьфу та ще раз тьфу!
А хай не діждуть, аби через них мали жінки руки накладати на себе.
Стасю, донечко мамина, де тебе болить? Дитинко золота, та хіба тільки й світла, що у вікні? Йой мамочко солодка, та тобі вистане мізинним пальцем лівої ноги кивнути, і таких цуциків, як Бронко, хтозна-скільки побіжить за тобою.
Кукурбиха залила дочку ліками домашнього виготовлення. Після них почалися у Стахи такі рвоти, що мама мусила її стискати за голову, бо Стаха пищала, що череп розколюється їй надвоє.
А ще потім Стаха вже нічого не пам'ятає. Або зомліла від виснаження, або таки зразу кинуло її в сон, наче у темну яму.
Коли прокинулась у ванькирику, то повернулися їй і зір, і пам'ять, лише у вухах гуло, наче хто у бубон вибивав: «Бум-бум-бум».
Прислухається Стаха уважніше: ні, це не у вухах бубнить, а дійсно десь бубон вибиває.
Музики? А в кого би то? А чому зовсім скрипки не чути?
В кімнаті через сіни гул голосів. Стаха сідає на ліжко, спустивши ноги. Якісь люди ходять по сінях. Відчиняються двері з кімнати, галас дужчає. Гості в них, чи що?
Тихше там, бо Стаха виразно чує п'яний голос батька:
— А д-д-е-е мій сва-а-ат? Набік в-від ме-ене… хочу випити з-з-з-з своїм сватом. Ану, хто м-мені тут до розказу? П-пане 3-з-завадка… д-де-е ви?
Матко боска, що це? Весілля в їх домі?