— Залишіть старого Завадку у спокою, — хотів, щоб це вийшло в нього як жарт, та саме це йому не вдалося.
— Чого ти денервуєшся, хлопче? Газета ж легальна, жодної небезпеки не бачу для батька.
— Бо не про вашого батька йдеться, — скипів Бронко і в ту ж мить обізвав себе квадратним дурнем. «Нерви?» — спитав себе з деяким сумнівом. «Нерви», — була впевнена відповідь.
Розрив з Сташкою, від якої відійшов душею, але якої не могла забути його кров, не приніс Бронкові сподіваного спокою. Стаха існувала в його житті як постійно діюча небезпека. Ніколи не був вільний від страху, що Кукурбівна, зустрівши його в товаристві Ольги Річинської, не нанесе образи тамтій.
Була це одна з не усвідомлених до кінця причин, чому він після концерту Мединського не робив спроби наблизитись до панни Річинської. Зрозумів, що, будучи вільним, він був ще більше спутаний, ніж тоді, коли вважав себе за жонатого. Холонув від самої думки, що хто-небудь міг би грубо поставитись до білої панни. Була для нього уособленням жіночої чистоти, яку поетично порівнював до краплини роси в келисі квітки. Любив її за те, за що ненавидів середовище, з якого вийшла. Була для нього ніби спиртне для алкоголіка, який розуміє його пагубну силу, але пірвати з ним не в силі.
Це духовне розщеплення, оцей непорядок у власному серці діяв Бронкові на нерви, призводив до роздратованості, до випадів грубості, першою офірою якої падала мати.
Павлина, туманно здогадуючись, що син її знову встряв у якісь амурні перипетії, хотіла в який-небудь спосіб дати знати Бронкові, що вона, мама, співчуває йому.
Хотілося якнайкраще, а виходило, на жаль, навпаки. Її рабська запобігливість, услужливість, якої ніколи так підкреслено не проявляла, лише дратували хлопця.
Бронко не дуже-то й каявся, що грубив матері. Де ж пак! Не встиг він оглянутися за ножем, коли мати вже підносить йому врізаний шматок хліба; ще не замкнув дверей за собою, коли мати вже наливає йому теплої води до мийниці; ще не стріпав з грудей воду, як мати вже стоїть перед ним з рушником.
Часом вибухав, не рахуючись із словами:
— Не треба мені вашої опіки! Я вже змучився від неї. Уступіться нарешті від мене.
Павлина відступала без слова. Промовчувала синові як у молодості чоловікові, але, як тоді, так і тепер, не почувала себе з цього боку упокореною.
Кому уступалася з дороги? Своїм найдорожчим!
Свої жалі до Бронка виливала перед чоловіком:
— Не хотів мене слухати… вперся… вона або ніхто… Шо-м ся напросила, шо-м ся наплакала — ані ду-ду… А тепер сам покинув її. Думала-м, що тепер йому світ розв'яжеться, а він аж зчорнів. А чого? Я собі гадаю, що тут неспроста. Де ж би сьогодні дівки залишили такого хлопця у спокою?! Але чи скаже, що його тлумить? Лише те знає, що буркати мамі… Ти б поговорив з ним… все-таки, рахувати, якийсь тато…
— А чого я буду говорити? До мене він не буркає, бо я його не випитую того, чого не треба. То ви, баби, цікаві… аж… аж… Я дивуюся, як ти, Павлино, того не розумієш! Слухай ти мене: хлопчисько бігав туди щодня по вигоду, наче теля на тепле молоко, а тепер урвалося. Слухай ти мене, а кров бурлить…
— Ет, пусте!
— А ти не дуже-то «пусте»! Я, чоловіче, був на війні і знаю, — тут ти вже мені не говори, — як казилися хлопці без баб… Ти мені будеш доказувати! А ти ще береш і дивуєшся, що хлопець ходить хмурний…
«Згадав те, — подумала Павлина, — що я давно забула». Фронти! Пам'ятає трохи і вона оті фронти! Інші жінки побивалися, аби чоловіки каліками не повернулися додому, а вона чомусь завжди була певна, що її Йосиф повернеться живий і здоровий. Павлина боялася чого іншого. Спати ночами не могла з страху, щоб він не роздивився по світі та не пристав до якої болгарки, чи чешки, а чи до росіянки у плєну.
Коли повернувся, була така щаслива, що святотатством вважала б розпитувати про інше. Передчувала, що ту дужу шию обіймали не одні білі, до ліктя закасані руки.
Іноді, на початку ще, тихо нило серце, але вона ніколи, боронь боже, не наважилася б розпитувати його, як він з камратами на тих фронтах баришкував з чужими солом'яними вдовами.
Згодом і це опустила пам'ять. От згадалося, як зайшла мова про Бронка.
Молодий Завадка справді переживав душевну кризу. Розрив із Сташкою, безглузда претензія до Ольги Річинської за те, що вона переслідує його в думках, наростання конфлікту між ним і шефом, вічне незадоволення своєю підпільною діяльністю, чи то пак бездіяльністю, німе, дратуюче співчуття з боку матері — все складалося на те, що Бронко весь у напрузі чекав на зміну у своєму житті. Не зовсім уявляючи, звідки повинна б та зміна нагрянути і як мала б виглядати, Бронко внутрішньо готовився до неї.
Мала, надміру висока кімната з одним «варшавським» вікном у сад. Широкий тапчан, застелений ловіцькою у яскраві смуги, домотканою веретою, займає половину всієї вільної площі. Кремові стіни заставлені вузькими етажерками, напханими книгами різного формату.
Над етажерками кілька дереворитів на тему татринсь-кої природи. В одному кутку стоїть старовинна темна шафа з претензійними прикрасами в стилі барокко. Не важко здогадатись, що кімната найнята разом з шафою, якої господарям ніде діти і шкода порубати на дрова.
Впоперек, а не повздовж, як цього вимагала б економія місця, либонь, заради правильного освітлення стоїть простий ясеневий стіл, завалений зошитами, книгами та словниками.
За столом Рита Валевська поправляє неграмотні вправи своїх учениць.
Дійсно прикро, що учениці четвертого класу гімназії, які вже четвертий рік вивчають французьку мову, за винятком трьох відмінниць, не впорались з такою нескладною граматичною вправою, як приклади на іпііпШу з прийменником еп для визначення двох рівночасних дій в реченні.
Від довгого сидіння без руху у Рити зледенів поперек. Відколи хворіла нирками, оте відчуття льоду в поясниці дає себе знати при ледь пониженій температурі.
А в кімнаті таки холоднувато. За роботою забула підкинути у грубку дров, і вогонь погас.
Спробує ще розпалити дрова паперами. Газета спалахує, освітлює челюсті грубки і попеліє, не зайнявши полін. На попелі можна прочитати рядок літер. Рита, маючи вже деяку практику, робить з газети пружні скрутні, розкладає їх навхрест (щоб вогонь не задушився через брак повітря), поверх паперу цим самим способом накладає дрова і запалює.
Своєрідний запах паперового диму нагадує Риті Валевській студентські роки у Варшаві, коли з надміру конспіративної пильності часто спалювали що треба і чого не треба.
На превелику силу сире дерево займається, але від цього в кімнаті тепліше не стає.
Рита скидає черевики (своєю формою вони більш подібні до лижних бутсів, аніж до дамського взуття), по-турецькому підібравши під себе ноги, моститься на тапчані і кутається у старе хутро, яке вже протягом декількох зим править їй за похідну ковдру. В голові джмелить від екзерсисів. Поки в печі розгоряється вогонь, вона намагається зігрітися власним теплом, хукає в жмені, наче на морозі, і знічев'я зупиняє погляд на власних руках.
За студентських років хлопці робили Риті компліменти з приводу аристократичності її рук. Не проймалася цим занадто. Вважала, що хвалять її пальці тому, що немає за що похвалити обличчя, яке, незважаючи на правильність рис, ніколи не можна було назвати гарним.
Пожовтіла, передчасно обезжирена шкіра на руках настроює Риту на роздуми. Вони можуть передувати хворобі, від якої вона тільки-тільки втекла. Невже ж це перші ознаки старості?
Нонсенс! Не буває старості у тридцять два роки, хоч фізіологічно ми старіємо вже з дня народження.
А чого ж їй, власне кажучи, боятися старості? З психозом вона покінчила, а поза тим — що їй до шкіри рук? Адже косметика ніколи не була її пасією. З педагога досить у бездоганній охайності тримати нігті.
Треба би повторити пісеньку, що її завтра вчитиме з гімназистками другого класу.
Голос у Рити теж наче змерз. Мелодія пісеньки наївно приємна. Але хіба вона в силі розвіяти гнітючий настрій, приховане джерело якого Риті аж надто зрозуміле?
А все воно почалося від одного сліпого, нітрохи не оригінального випадку.
Десять років тому пролунав у будинку на вулиці св. Мартіна, 3, у Варшаві різкий електричний дзвінок. Дзвонили до квартири пана Фелікса Валевського, радника найвищого суду і голови крайової лісопромислової спілки «Татри».
І треба було випадку, щоб саме Рита відчинила двері Борисові Каминецькому: по той бік дверей стояв захеканий, приземкуватий блондин і закривавленою, не дуже чистою носовою хусткою затуляв рану на голові.
Рита зойкнула з переляку, відсахнулася і підсвідомо хотіла відгородитись дверима від того страшного чоловіка. Він, відгадавши її намір, всунув ногу поміж двері.
— Я не бандит. Поліція женеться за мною. Сховайте мене.
Потрібно було секунди, щоб отямитись і зрозуміти, чого від неї хочуть, а потім сама втягнула його до передпокою.
Вдома саме нікого не було, крім куховарки, яка в їдальні чистила столове срібло.
Рита затягнула його до своєї кімнати, і, поки клала на кушетку, зомлів під її руками. З переляку мало що сама не впала. Поняття не мала, що годиться робити у подібних випадках. Схопила флакон з одеколоном і бризнула ним у лице.
Очуняв, попросив води. Коли увійшла з склянкою, в кімнаті до нуду заносило сумішшю поту й парфумів.