30338.fb2 Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 29

Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 29

— А де ж вам дав роботу «Фонд праци»?

— Справляємо шляхи.

— Ще рік тому були шарварки.

— Є, коли й тепер є, але панам не терпиться мати в краю добрі дороги…

— Певно, пани люблять вигідно роз'їжджати собі…

— А хто його знає? Може, роз'їжджати, а може, прийдеться і втікати…

— Ви що гадаєте, що Польща може розпастися?

— А ви знаєте, прошу пана, що годно таке статися?

— Це таке вам ваші листоноші сказали?

— А якби й так — то що?

— То нічого. Шустрі хлопці, видно, з них.

— Та певно! Якесь ніяке до такого діла не бралося б…

— Добре, пани повтікають. А як ви думаєте, хто буде тримати порядок в краю? Мусить якась влада бути?

— Певно, без порядку не можна…

— А хто той порядок тримав би, як ви гадаєте, як пани повтікали б?

— Про мене, хай би й сам чорт скочив на час з неба, аби не пілсудчики.

— А якби більшовики перейшли Збруч?

— То й що таке велике? Були би-сьмо бодай вкупі.

— Як ви сказали?

— Ет, пане, з вами не наговорився б! Адіть, поїзд курить. Щось мені видиться, що в заднім вагоні буде добрий кондуктор.

Чоловік, не чекаючи, аж поїзд зупиниться зовсім, вхопився за підніжку передостаннього вагона.

«А буржуазія потішає себе надією, що немає українського пролетаріату. Він є, прошу панства, є, і то ще який!»

Розуміючи, що дядько хоче відділитись від принагідного співбесідника, Бронко сів у перший вагон.

Шеф, на диво-чудо, не розсердився на Бронка, що той не привіз грошей. З дев'яти боржників тільки один, будучи на смертній постелі, віддав свій борг, якого, до речі, якраз вистачило, щоб покрити кошти подорожі Бронка.

— А що вони казали? Людина щось говорить, прошу я тебе, коли не віддає борг.

— Той, колишній голова, що від імені товариства «Просвіта» підписав грошове зобов'язання, видивився на мене, як на вар'ята. По-перше, їх «Просвіту» ще рік тому ліквідували, а до того він вже три роки не був там головою. Але це не найважливіше. Він каже: «Треба бути шуєю[66] щоб напередодні девальвації віддавати гроші».

— Чекай, Броник, чекай. А про яку девальвацію мова?

— А що приносить із собою кожна війна, як не девальвацію в першу чергу, пане шефе? Він ще сказав: «Я хоч би й хотів, то не знаю, якими грішми віддавати… радянськими карбованцями чи німецькими марками».

— Так і сказав?

— Так і сказав, пане шефе.

— Я знав, прошу тебе, що українці — підлий народ, але що аж так, то не припускав. Підлий народ, для якого не варто було жити, як це я робив. Дотепер, як сам знаєш, Броник, жив я тільки для народу, а відтепер житиму, прошу я тебе, тільки для себе. Так вирішив твій шеф, Кость Філіпчук, а тому з цієї нагоди скоч, прошу тебе, гін унд цурік[67] на одній нозі. Ех, Броник, Броник, ти був колись моє третє око.

— Бійтеся бога, пане шефе.

— Права рука, хочу сказати. І я хотів би, прошу я тебе, шмаркачу, щоб вернулися між нами давні відносини. Як сам чуєш, грядуть страшні часи, Броник. Згадаєш слово свого шефа, страшні часи насуваються…

— Як для кого, пане шефе.

— Чекай-но. Як ти сказав? Ніби як що до чого, то ти собі «ти», а я собі «я»? А ти знаєш, що це нечесно з твого боку? Ми ж, прошу тебе, незважаючи на. деякі непорозуміння, завжди йшли, прошу тебе, разом, хоч і доводився тобі начальником. А у скрутну хвилину ти зрікся мене, ніби Іуда Христа?

— Пане шефе, ви мені сказали «на одній нозі» — тому мене вже немає…

— Ти не чоловік, а гадина! Гадина, яку я пригрів біля серця, чуєш? — крикнув Філіпчук до місця, на якому мить тому стояв молодий Завадка.

Бронко Завадка вважав за велику моральну кривду для себе той факт, що не мав змоги познайомитися з товаришем з ЦК. Хлопчисько вбив собі в голову, що чоловік під кличкою Зелений — це правдоподібно Вечір.

Перший, на кого наткнувся Завадка після своєї поїздки у Станіслав, був Юлько Скиба.

— Слухай, який Зелений з себе?

— Можеш погратулювати мені. Я — офіційний коректор «Волі Покуття». Логічно? На сто процентів правдоподібно. Тюрма відчинила мені очі й вилікувала від комуністичної недуги. Боюся, що ще мій старий захоче перепроситися зо мною. Забавно, що? «Устаткувався, волоцюга». «Набрався розуму». Я, між іншим, Броник, дурне тоді плів про «Кутики господині», а як без такої рубрики грати у відкриту? Я, між іншим, схвально дивлюся на таку максимум легальну газету.

— Таж ти заперечував разом з Дувідом! Ти ж говорив, що в твоїй макітрі не вміщується!

— А може, то Дувід заперечував? А я вважаю, що така максимум легальна газета — це перш за все штаб.

— А ти будеш начальником штабу?

— Ні, офіційним редактором буде старий Завадка.

— Щоб я зрадів від такої новини, не можу сказати…

— Штаб. Революційний штаб. Серйозно. Думаю, що правильно ставлю питання. Під цей час партія повинна орієнтуватись у своїх теперішніх і потенціальних кадрах.

— Ти хочеш знати, хто революційно настроєна молодь? Тож слухай, Скибко: вся молодь, за винятком куркульських та попівських синочків на селі й націоналістичних молодчиків по містах.

— А от і брешеш. Серед націоналістичних молодчиків є і чисті серцем хлопці, тільки нема кому їм очей відкрити.

— Зате ти Америку відкриваєш. А чому ти не працюєш з ними?