— А ви, пане меценасе, захищали на суді комуністку і приходите до нашого дому та нахваляєтесь цим, — так? Ще коли я вас питаю, ви заперечуєте.
Доктор Гук встав. Ні, не встав — він схопився на ноги. Олена намагалася делікатно посадити його на місце, але він досить нечемно шарпнувся від неї вбік.
— Пані добродійко, — задихнувся від хвилювання, — ви, як мати, можете вплинути на неї?.. Щоб вона бодай… бодай не ображала мене?
— Не можу, — відверто призналася Олена і сама мало не заплакала. — Я нічого не можу подіяти з своїми дітьми. Вирвалися з рук і женуть, як скажені коні, а я їх ні наздогнати, ні стримати не можу…
— Що мамця таке говорить? — Оля підійшла до матері, взяла її руку і не поцілувала, а притулила собі до чола. Олена погладила малу господиньку по косах.
— Чекай, Зонцю, чекай, а ти бодай знаєш, на яких принципах базується ідея комунізму? Так, теоретично, бодай приблизно — знаєш? Як же ти можеш, прошу мене вислухати, поборювати те, чого не знаєш?
— Пане меценасе, я знаю те, що комуністи вбили мого батька, а цього мені вистачить, щоб ненавидіти їх до гробової дошки.
— Комуністи вбили? А ти без демагогії не можеш? «Ми, молоді…» Так, як комуністи вбили покійного Аркадія, могла вбити і ти, його дочка. Так, так. Могла не послухатись його, а цього в тебе не купити, він знервувався б, і міг би статися такий самий трагічний випадок. Склероз мозкових судин у такому ступені, як був у покійного, — це не жарти. А крім того, на мою думку, не варто змішувати ідеї, як такої, з поодинокими, випадковими її визнавцями.
— Ага, впіймала я вас тепер, пане меценасе? А ідею комунізму, як таку, з ідеальними, припустим, її визнавцями, то ви визнаєте?
— Це я мусив би ще подумати, хоч коли будемо розвивати теорію практичного проведення ідеї в життя, то, маючи в історії такі випадки, як папісу на апостольському престолі чи інквізицію, чого доброго, можна б відмовитися і від католицизму. Отже, бачиш, Зонцю, і на небі бувають плями. Ти хочеш мене впіймати? Мене, старого юриста? Мене? Пані добродійка чують?
Олена не хотіла чути. Знала норовисту натуру Зоні і потерпала, щоб дискусія не переросла в непорозуміння, яке могло б позбавити, хоча на якийсь час, візитів доктора Гука. Щоб припинити цю суперечку, Олена пробує розпитати про Марію-Йосафату, звернути увагу доктора Гука в інший бік, але він, прошу панства, не заводна машина, яку можна зупиняти кому де хочеться. Він теж, слава богу, має свої нерви. І він має право зірватися.
Доктор Гук встав. Заходив навколо стола.
— Ви, молоді, неможливі. З вами неможлива ніяка дискусія, бо ви… ви… просто нехтуєте законами логіки. Ви, — пані добродійка мені пробачать, я це говорю загально, — не виховані. Так, не виховані, бо не маєте терпцю вислухати спокійно свого противника. Ви дискутуєте лише доти, доки чуєте свій голос, а потім вдаєтесь до палок і гнилих яєць. Так, так. І тому я перестав бувати на ваших зборах. Я людина прямолінійна. Так, я не вмію, не визнаю одну мораль для наших, а другу — для ваших. Це все мене нервує. Я перепрошую, — він нервово закашлявся, — то родич панства, здається, навіть близький, я перепрошую, пані добродійко, але з тим хлюстиком Славком Ілаковичем я перестав вітатися взагалі. Я не розумію, як може так поводитись син всіма поважаного отця Ілаковича, прошу мені пробачити, але я цього не розумію. Якось на зборах «Рідної школи», — я, здається, вже розповідав пані добродійці про це, — валить у президію, не висунений, не прошений, не обраний, і законом своєї палиці, так, пані добродійко, так, законом своєї палиці і жменьки своїх однодумців у залі сідає за стіл президії! Цей грабунок громадських прав відбувається в білий день перед очима переповненої зали — і ніхто нічого. Головуючому на зборах залишається або перервати збори, або стерпіти цього непроханого гостя. І він вибирає останнє. Яка після цього може бути мова про якийсь обмін думок, коли в нас панує терор у найвульгарнішому розумінні цього слова. «Ми, молоді», домагаємося того чи того, «ми, молоді», протестуємо проти того чи іншого. А я не розумію, що це за політична орієнтація, партія чи товариство оті «ми, молоді»? Ти не скажеш мені, Зонцю? Славуню, я попрошу ще одну скляночку чаю, може бути й не дуже гарячий, аби тільки вода добре відстоялася, бо Мариня не розуміє, що у нашівській воді багато мінеральних солей і її обов'язково треба відстоювати… Так от, «ми, молоді», а ми тоді закладемо свою політичну партію, що хіба буде називатись «ми, старі»…
Доктор Гук витяг з нагрудної кишені свій славнозвісний нотес і став листати картки:
— Я хотів би панству прочитати одну цитату з книжки «Десять літ українського питання в Польщі» Томашівського… зараз… де то… зараз… ось, прошу: «Вже й тепер у наших молодших націоналізм став синонімом гучного горлання при повній бездіяльності. Приймаючи сектантські форми, повні ненависті і нетолеранції до хоч трохи відмінних думок, переміняє він наше вбоге національне життя в обору роз'юшених биків і собак, що, замість консолідації і розвитку народних сил, витворює тільки розтіч і ширить безнадійність». От вам повна характеристика «молодих»!
— Пан меценас не знають, хто такі «ми, молоді». — Ольга теж прагла, щоб ця нерозумна дискусія, нарешті, скінчилася. — Таж це ті, що їх, чи то пак вони самі себе, називають «сто п'ять»…
— Олюню, то я знав. Який би з мене був адвокат, якщо б я не знав таких елементарних речей? Я знаю, але не розумію. Не розумію і вас, пані добродійко, що ви так байдуже ставитеся до цих справ…
— А чому ж відразу — байдуже? Мене, наприклад, дуже цікавить, як закінчилася історія тієї дівчини з Вишні.
— Мама не знає? — просичала Зоня, поглядаючи на Гука. — Дякуючи блискучій обороні пана меценаса, вийшла на волю і тепер буде активно діяти проти попів.
— Зонцю, я тебе прошу! — могла тільки вистогнати Олена.
— Трошки не так, Зоню, — дивно спокійним голосом відповів доктор Гук.
— Я ще одне хотіла б знати, — Зоня головою зробила знак матері, щоб та мовчала. — Чому саме до вас, пане меценасе, звернувся за обороною старий Мартинчук? Адже є спеціальні адвокати, які беруть справи комуністів.
— По-перше, до мене звернувся не Мартинчук…
— А комуністичний комітет допомоги політичним в'язням? Так хочете сказати?
— Пані добродійка чують? Вони, — очевидно, мав на думці «молодих», — не лише перебивають нам, але вже беруться й говорити за нас. Чому ти не даси мені закінчити думку? Я хотів сказати, що у справі оборони Йосафати-Марії звернувся до мене Савицький, зять Курочки. Пані добродійка пригадують собі багача Курочку з Вишні?
Олена повторила вже сказане нею:
— У Вишні я мала все якісь клопоти, пане меценасе. Діти мені тоді хворіли на коклюш. Я вже казала, найбільш запам'яталася мені смерть того бідного чоловіка, що його повісили пруссаки. Покійний Аркадій хотів допомогти йому, але пан меценас знають, що були крігсцайтен — воєнні часи — і тому не можна було нічого зробити… А щодо Курочки, то щось пригадую собі… здається мені, що в нього була анемічна дівчина. Але неможливо, щоб вона вже заміж вийшла… то неможливо, пане меценасе…
— Це факт, пані добродійко.
— Боже, боже, як той час летить…
— Пане меценасе, а що має зять того якогось Курочки до Марії-Йосафати? — хоче знати Слава, яка тепер особливо гостро сприймає всякі сімейні непорозуміння.
— Це романтична історія, Славуню.
Зоня авторитетно кидає репліку:
— Не вірю в романтику, від якої заносить гноєм…
— Ти і тут не маєш рації, Зонцю. Мені доводилось вислухувати такі любовні трагедії на селі, але про це іншим разом… Бачиш, Славуню, я не знаю, так би мовити, докладно цієї історії, але досить того, що Савицький, жонатий чоловік, звернувся до мене, щоб я взяв на себе оборону Марії-Йосафати, притому недвозначно натякнув, що розмір гонорару в цьому випадку не грає ролі. Можеш утриматись, Зонцю, я йому заявив, що в мене постійна такса. Я, правда, спитав, в яких він стосунках з підсудною, але він збентежився і відповів, що йому дуже залежить на тому, щоб її звільнив суд.
— І звільнили? — знову вискочила Слава. Щоб краще бачити й чути, вона пересіла з свого місця біля печі і вмостилася за столом навпроти Гука.
— Славуню, і ти теж заскакуєш наперед? Ти знаєш, що я не люблю цієї манери. Я хочу сказати, що тій дівчині була зайва всяка адвокатська оборона. Вона оборонялася, прошу панства, так, що я, будучи на місці прокурора, попросився б, щоб мене перевели з Нашого. Я, кажу відкрито, з насолодою слухав її. Для мене ясно, що ораторську школу вона пройшла в тюрмі… не треба було з звичайного кримінального злочину робити політику, але я думаю, судді і прокуророві тепер уже ясно, в чому їх помилка.
— Але засудили її чи ні? — не може втерпіти Слава, хоч доктор Гук зробив їй зауваження, що не любить, коли йому перебивають, і цим разом може серйозно розсердитись або, що найгірше, урвати розповідь на найцікавішому місці.
Та, на Славине щастя, доктор Гук зовсім прийшов до себе, бо терпеливо відповів:
— Аякже ж, поліцая вона все ж таки скалічила. Правда, не було свідків — фірман відмовився на суді від своїх попередніх зізнань, що поліцай приставав до неї, але, проте, факт тілесного ушкодження залишається фактом. Дали їй рік, а поскільки вона шість місяців — це, пані добродійко, безпрецедентний випадок у нашівському суді — відсиділа у слідчій тюрмі, то їй залишилося відсидіти ще шість місяців. У жнива повинна б дівка бути дома.
Ожвавлену розмову перебила поява тітки Меланії. Приїхала вона в Наше поїздом, бо страшенно замело дорогу. Зрештою, завтра вона їде у Станіслав. Цю примусову пересадку зробила, щоб забрати у кравчихи свою сукню, яку ще після Дмитра дала шити. Іде у Станіслав, а чого — це вона пізніше скаже Гелі по секрету.
— То мені вийти? — спитав доктор Гук, який і без того не міг терпіти цієї крикливої баби.
— Як пан меценас вважають, — з єхидною чемністю відказала Меланія, яка з свого боку теж не дуже симпатизувала Гукові. Вважала його нудним старим диваком. Дивувалась Гелі, що та знаходить приємність у товаристві такого гдири[92].
— Їду, — витягла вона до Олени свою жилаву, довгу, ніби в гуски, шию, коли залишились самі в кімнаті, — їду сама до преосвященного, аби забрав Голубінку з нашої парафії. Гелюню, так тривати далі не може. Я ж не в силі прив'язати дівчину собі до пояса, а тільки залишиться на хвилинку сама, він тут як тут, немов з-під землі виріс. Я тобі розповідала, здається, що якось послала її до курника кури пощупати — погано якось тепер кури несуться, — натякнула мимохідь як виправдання, що прибула в хату зубожілої кузини голіруч, — а він і туди поліз за нею.
— А що швагер Михайло на це?
— Михайло? — кинулася Меланія, аж головою затрясла. — Ти мені краще не згадуй про нього. Прошу тебе, лише про нього не згадуй мені. Я не знаю, Гелюню, чи в того чоловіка немає очей, чи він оглух, чи так збайдужів до своїх дітей, що його ця справа ніц-а-ніц не обходить. Якби я знала, що в нього такий характер, то де ж би я була полакомилася на його прізвище… Бо і скажи сама: що мені з того, що я — Річинська, що мої дівчатка — панни Річинські? Поїду оце, чуєш, Гелюню, до преосвященного і скажу просто: ввели, ексцеленціє, целібат, то дуже прошу забезпечити тепер наших дочок відповідними партіями. Але ми, Гелюню, треба признати, винні, й то таки добре винні, в цій справі. Коли тому чотири роки теологи, наші майбутні зяті, можна сказати, підняли бунт, жонатий клер не підтримав їх. Боявся перечити єпископові. Хай би було. Чоловіки наші мусили слухати розпоряджень єпископату. А де були ми, жінки і матері? Я тобі кажу, що нам, власне, нам, матерям наших дочок, треба було стати в оборону теологів і підтримати їх у їхніх благородних намірах. А ми з тобою прогавили. Мені заступило очі те, що Аврельця мала тоді нареченого, а Маруся була ще мала, а тепер ось як вийшло… Я не знаю, що й казати. З Марусею, це мені прикро, як матері, говорити, може погано скінчитись, коли єпископ не забере Голубінки з нашої парафії. Я вже йому казала, — так, так, не дивись на мене такими очима, — казала йому у вічі: то ви, отче, не могли вчепитись якої молодиці чи дівки на селі, а завзялись на мою дитину? Я говорила Михайлові, поїду до преосвященного і скажу просто: «Забирайте собі того бичка з нашої парафії, бо як станеться біда, то будете ви відповідати, ексцеленціє». А ти гадаєш, Гелюню, що Голубінка один такий? Ти сидиш тут, нібито у місті, і поняття не маєш, що діється по селах. Якось Михайло розповідав, що на соборчик приїхав єпископ. Коли селяни почули про це, то до ексцеленції прийшла делегація просити, щоб замінив їм нежонатих священиків жонатими, бо по селах діються страшні речі. І всі в один голос: «Ми не хочемо ксьондза-парубка».
— Ну, ну, то, може, вже занадто. Щось мені не хочеться вірити, щоб наші священики так низько скотилися. — Боронить Олена не клер нежонатих, а світлу пам'ять покійного чоловіка.
— І звідки в тебе та звичка все бачити у кращому світлі, ніж воно є насправді? Ніколи не маєш відваги глянути правді у вічі. Вона мені буде тут боронити целєбсів? Гелюню, не такі ще речі діються… Целєбси, — стишила голос, — тримають при собі господинь разом з своїми байстрюками.
— Лишім цю розмову, Меланцю… Ти маєш рацію. Я тепер ніде не буваю, нічого тепер уже не знаю… То й не можу судити… Прикрі це історії. А поза тим, що в тебе чувати?
Олена запитала от так собі, але по міні Меланії пізнала, що в неї справді якась новина. Меланія зітхнула, звівши очі до стелі: