— А ми й знаємося! — відповів Бронко першим.
Бронко знав Тараса Чижа ще з юнацьких років. Зрештою, була то надто популярна на Нашівщині фігура, щоб уродженець того краю міг не знати Чижика чи бодай чути про нього.
Кілька років не було Тараса в Нашому, а це недавно з'явився знову.
Казали тоді, що дехто з нашівських патріотів подбав для Чижа місце організатора кружків «Рідної школи» та диригента хорів при читальнях «Просвіти» в Карпатах, аби дати йому нагоду підлікувати легені чистим гірським повітрям.
Тим часом, як розповідав Бронкові Пєрожек, непосидющий Чижик недоїданням та непосильними маршрутами по гірських околицях до решти підірвав своє здоров'я.
Тепер цей просвітитель народу гасає по селах Нашівського повіту, організуючи «Фронт народної освіти» (до біса модним стало тепер оце словечко «фронт»).
Як розповідав Бронкові Пєрожек, сина якого вербував Тарас у лави свого «Фронту», їхня ідея полягає в тому, щоб у кожному селі організувати постійний дитячий садок, ясла, медичний пункт та перманентні курси агрономії, куховарства, шиття та крою, городництва, бджільництва і т. п.
Інструкторами та вихователями на цьому фронті народної освіти мала б бути безробітна українська інтелігенція. Утримувати штати повинні були самі селяни без будь-якої допомоги, попросту годуючи по черзі виховательку дитячого садка чи агронома.
Хто мав давати на черевики, зимовий одяг, на тютюн для чоловіків, цього Тарас ще не придумав.
Зрештою, зима минала, а назустріч «фронтовикам» іде весна.
Попри все своє критичне ставлення до подібних методів боротьби, особисто у Бронка до Тараса Чижа була пошана (не без домішки поблажливості) й нелукава симпатія як до людини абсолютно безкорисливої, та на свій лад ідейної.
Бідний Тарас до того змінився, що Бронко не знав, куди очі дівати. Було боляче і ніяково дивитись на нього.
Темно-коричневі потріскані губи, запалі, наче насильно втиснені в орбіти, блискучі очі, оголені зуби, цеглясті рум'янці не ворожили йому довгого віку.
Плохенька курточка, затьопані штани, кашкет з переламаним дашком тільки підсилювали жалюгідне враження від особи Тараса Чижа.
— Гаразд! — привітався по-просвітянськи.
Рука в нього була холодна і вогка, але Бронко навмисне придержав її у своїй долоні. Згадав про тих, що з огидою висмикували свої руки з цієї долоні, щоб позбутися неприємного доторку вогких пальців.
— Ти що — приїхав мужиків на комуну навертати?
— Цим разом по болото для тата…
— Ревматизм?
— Плюс вік…
— На це ще не придумали болота. Я заїхав… думав. Перебив мені дорогу пан посол. Свинство. Не можу терпіти свинства. Лише ти не подумай, що я переконався у слушності твоїх ідей… я просто так. Ти дивишся, що в мене черевики подерті? А це мені не заважає. Слово честі! Вентиляція. Ти от так ніколи не пробував? Менше ноги пітніють. А взагалі все те разом — глупство.
— А все ж, що ти шукаєш у Вишні?
Чиж зволожив язиком зашкарублі від вітру й гарячки губи.
— Організую «Фронт народної освіти». Можеш не посміхатися іронічно…
— Ну, чого ти? Я ж не посміхаюсь…
— А, знаю я вашого брата. Ти вчиш хлопа, як лан у пана відбирати, а я буду вчити його двічі на рік збирати урожай з латки землі… Ти борець за щастя народу, а я буду сволоч, яка відвертає очі трудящих від світової революції… Ха-ха-ха! — вискалив він свої страшні голі зуби. — Так? Кажи, так?
«Неврастенік», — подумав Бронко, і до жалю, який відчуває нормальна людина до хворої, долучилося ще почуття фізичної відрази.
— Ти розумієш?.. Але ти нічого не розумієш, бо твоя голова забита ідеями світового масштабу. Так, кажи, так? Гігієна… Ти знаєш, скільки дітей вимирає по галицьких селах?
— Знаю. У галицькому Мерано, тобто на Заліщиччині, сімдесят процентів дітей вмирає до року.
— Я тобі більше скажу… — Чиж затріпав руками. Не хотів слухати. Видно, мусив говорити у ритм свого прискореного пульсу. — А грибок? Плісняву в роті немовляти бачив? Бачив?
— Не бачив. Ти хіба не знаєш, що я ще, брате, не жонатий?
— Ах, не бачив, — збуджено заторохтів Тарас. — І не знаєш, що таке баламут?
— Чого ж не знаю? «Баламуте, бійся бога, ти багатий…»
— Не блазнюй, — захрипів Чиж.
Бронко замовк. Тарас і так не дав би йому до слова прийти.
— Брудна, з мільярдами бацил ганчірка. Мама-селянка вмокає її в підсолоджену воду і… затикає нею дитині рота, як діряву бочку чопом. А дитина верещить, бо мусить… Вся у ранах, випріла, — розумієш?.. Не допомагає баламут, тоді йде в рух молочко з зеленого маковиння.
Опіум — компрене ву франсе?[104] Але тебе ці справи не обходять, бо твоя голова забита проблемами світового масштабу. Ти і твої «товариші»…
— А чим же твоя голова забита? — вдалося Бронкові перешмигнути з своїм запитанням через кордон Чижевих думок.
— Я? Ага, я… Я думаю насамперед просвітити мужиків, що таке вітаміни і мінеральні солі, їх значення для розвитку дитячого організму, а потім вже заставити їх сіяти моркву і годувати нею дітей, а не так, як дотепер, одних свиней. Навчу їх провітрювати хату і годувати дитину по годинах…
— Але насамперед змусиш їх купити годинники.
— Свиня!
— Не сходім на особисте, Чиж, бо змушу реваншуватися! Я, наприклад, серйозно уважаю, що годинник в кожній селянській хаті — це один з видів нової соціальної економіки, яка не прийде сама від себе. Сьогоднішня Польща, «пане» Чиж, не дасть хлопові ні годинників, ні електрики…
— Ти знову берешся мене агітувати, Завадко?! Я, річ ясна, проти польського окупантського уряду, але, скажу тобі, і не за твоїх більшовиків.
— Так? А де ж тут логіка? В такому разі, якщо ти проти більшовиків, то ти за фашизм, за Адольфа Гітлера?
— Зараз, зараз, як це ти сказав? А чого це я маю тягнути за Гітлером? Ти подумай… Скажи мені… звідки я можу знати, що таке фашизм і що таке у практиці комунізм? Тому я поки що ні за тих, ні за других. А втім, чому я маю бути за когось? Я — за свій народ. Я знаю свій знедолений народ, і більш мені нікого не треба… Нікого! — вигукнув з пафосом.
— Можна мені сказати слово? — спитав іронічно Бронко.
Чиж посміхнувся угодово.
— Запалююся, як суха тріска, чорт його маму знає — чому… І не даю людям до слова прийти. Що ти хотів сказати, Бронку?
— Я хотів спитати: ти Леніна читав?