Романика дуже дивувало, що Янічек дав їй побачення з Івашковим. Його здивування перейшло у подив з хитрощів Нелі, коли дізнався, що слідчий з самого початку розгадав їхній трюк, а потім усе ж таки став сумніватись, наречена вона Івашкову чи не наречена.
Реготав, як лошак. Нелі тоді вже видалося підозрілим, що ті два табори в такий добродушний спосіб забавляють себе витівками.
Коли б Неля в той час була менш пройнята Маркіяном, то, певно, вухо її вловило б прихований легковажний тон, яким Романик висловлювався про її зацікавлення особистим життям Івашкова. Та Неля вся була поглинута розмовою про Маркіяна.
— Коли мені Янічек сказав, що це ви придумали видавати мене за наречену Маркіяна, — я в перший момент не знада, як реагувати на це. Не могла ані заперечити, ані взагалі щось сказати, бо він усе розгадав. Тоді я вирішила мовчати. Мені здавалося, що це єдиний вихід, єдина можливість не пошкодити Маркіянові. Але потім, коли нам зробили очну ставку, я пригадала, що, власне, я знайома з ним… Тобто нас ніхто не знайомив, але я пам'ятала його лице. І тоді вже Янічек втратив певність, чи була я перед тим знайома з ним, чи ні…
Романик на ходу курив цигарку, але не пускав з ока Нелиного профілю.
— Ага, — буркнув, наче до себе, — значить, пан сендзя[105] все ж таки вразливий на гарні личка. А тепер…
— Що тепер? — підхопила Неля. Вона не зрозуміла, до чого стосується це питання. Репліка Романика, зроблена в такому вульгарному тоні, трохи охолодила її бажання розповідати.
— Так, — все ще порався з цигарками Романик, — знаю. Івашків цікавився вами, панно Нелю, у свій час…
— Ви говорите неправду, — почервоніла Неля. Як же ж прагла, щоб, власне, її слова були неправдою.
А може, справді?.. Та ні! Якщо б він цікавився нею перед тим, то знав би бодай її ім'я.
— Я не можу зрозуміти, пане Романик, пощо ви говорите такі речі. Івашків, про це я переконалася на побаченні, не знав навіть мого імені.
Романик примружив одне око. Зморшки стяглися довкола очей, наче нанизані на ниточку.
«Скільки йому років?»
Досі Неля вважала його за дуже ще молодого.
— Не знав вашого імені? Може, й не знав. Чи ж я, коли мені подобається квітка, зараз же питаю про її назву? А крім того, коли хочете знати, ви для нього були на такому п'єдесталі, що він і не насмілювався близько підходити до вас.
«І тут брешеш», — подумала з гіркотою Неля.
Романик зрозумів її мовчанку як сумнів щодо своїх слів.
— Ви дуже добре знаєте, що жоден з гімназистів не насмілювався знайомитись з вами. Бо кожний знав, що не для пса — ковбаса. Напевно, так і було. Адже ваш татко надіявся для вас готового з дипломом і доброю посадою жениха. Я зовсім певно знаю, що Івашків у свій час молився на вас. — Раптом він перескочив на інший тон і з презирством докінчив: — Я не знав, що ви така наївна, панно Нелю.
«Чи могла вірити тій людині? Чи мала право дозволити собі цю велику духовну розкіш?» — запитувала себе, але водночас вірила якоюсь солодкою, безпретензійною надією.
В котрусь хвилину їхньої розмови похопилась, що весь час перебуває під пильним спостереженням Романикових зосереджених очей. Знітилася. Була рада, що вже близько до дому і зможе звільнитись від його товариства. Хоч чи не буде відтепер вона тією, що сама шукатиме зустрічей з цією людиною, щоб дізнатись чогось більшого про Маркіяна, перевірити, остаточно утвердити його ставлення до неї?
За той час, що Тарас Чиж перебував у сновидіннях, Бронко встиг зорієнтуватись, так би мовити, у стратегії залу. Для поверхового погляду все було наче в порядку. Зал, чи, точніше, досить простора, облупана, з висячою лампою посеред стелі, з портретами Шевченка та похвальними грамотами товариства «Просвіта» на стінах кімната була, як за грунтбухом[106] поділена на три соціальні групи.
Перші ряди займали статечні, в кожухах з смушковими комірами та боксових чоботях газди з парохом на чолі. Якраз ті, що в грунтбуху ідуть першою категорією, — Крученюки, Курочки і їм подібні. Вони ж старші церковні брати, громадські радні, різні довірені особи і т. д.
Другу смугу творили середняки і щодо свого соціального положення (друга категорія в грунтбуху), і щодо (поскільки перше випливало з другого) свого громадського становища в селі. До цієї категорії причислялися й сільські ремісники, як правило, малоземельний елемент, бо саме брак землі був у більшості випадків спонукою для того, щоб шукати порятунку в ремеслі. Вишня мала свого коваля, шевця-полатайка, того від худоби й дантиста в одній особі, ткача, кушніра, пошивача солом'яних стріх (з далекої Швеції привіз в село спосіб засмолювати солому й тому числився спеціалістом на всю околицю!), но й — грабаря.
Третій соціальний прошарок стояв за спинами тих з другої категорії. Сюди причислялися малоземельні бідняки, халупники, тобто такі, що жили в найманих хатах, двірські форналі, всякі тимчасові прибеги, тобто приблуди та мандрівні жебраки.
Жінки, яких цим разом було досить у залі, розташовувались, по церковному звичаю, більше за віком, ніж за соціальним положенням своїх чоловіків. Старші жінки стояли попід стінами ближче сцени, молодші подальше, а дівчата — поряд з парубками. Жінки рідко сідали на лавки поміж чоловіків, хіба яку бездітну молодицю чи нестару вдову хлопи затягували поміж себе на лавки для пустощів. Статечні газдині воліли підпирати стіни, бо, по-перше, збори у читальні — то не весілля, щоб сідати переплітно з газдами, а по-друге, коли порядна жінка і загляне до читальні, то лише так, як вогню вхопити, бо ж дома, падоньку ти мій, хату лоском залишила. Як би так, яка притичина дома, то як би ж їй було б продиратись поміж чоловічі коліна до виходу?
Молоді товпилися позаду, розділені для обізнаного ока на дві групи більше за політичними, ніж соціальними ознаками.
Хлопці встигли поінформувати Бронка, що зал з усіх боків обставлений своїми людьми. Сам Завадка запхався в кут біля самих дверей, щоб його особа випадала з поля зору тих, що входитимуть у зал.
Посол Осадчук був уже на сцені. Панорама українського села з колосальними соняшниками на передньому плані творила її вдячне тло. Малий, але високий столик, прикритий вишиваною скатеркою, і карафа з водою, до якої організатори зустрічі забули поставити склянку, надавали обстановці офіційної закраски.
Шпакуватий на скронях, з сіткою червоно-синюватих прожилок на щоках, з втятим різко носом, джинджуристий, міцно зв'язаний, помітно короткорукий, верткий, як на свій животик і вік, Осадчук був типовим галицьким хлопським адвокатом. В Нашому говорили про нього, що має добру шуфлядку, тобто не позбавлений ораторського хисту. Час обходився винятково ласкаво з паном меценасом, бо, відколи Бронко запам'ятав його, він майже не змінився. Ставши широко посеред сцени (навмисне розщіпнув хутро, щоб краще було видно вишивану сорочку), посол почав свій виступ з риторичного питання: пощо вибирає народ своїх представників до парламенту? Навіщо вони йому здалися? Навіщо стільки передвиборного галасу, боротьби, агітації, коштів?
— А для того, хлопе, щоб ти міг вибрати собі такого посла, що був би добрим поліцаєм твоїх прав!
Першими рядами прокотився доброзичливий смішок. Пан посол потер руки. Подобалося йому, коли його слово знаходило відгук в аудиторії.
Спершись мальовничо об столик, Осадчук в такому ж живому, безпосередньому стилі став розгортати одну з перших тез свого виступу:
— Посол, як знаєте, люди, не кандидує сам від себе. От захотілося комусь послом бути, а має добру кабзу[107], найняв собі гавкунів, підкупив газети, а вони хвалять, аж собі писки роздирають: «Голосуйте, людоньки, за того пана, бо з нього добрий посол буде». Але ви знаєте, браття, що воно не так. Кожного посла висуває партія, а партія, хлопе, то вже політика. А наш мужик не хоче розуміти, що коли буде добре йти політика нашої партії, то будуть добре стояти і його справи. Ви щось хотіли сказати, вуйку?
Підвівся тонкошиїй, з малою, наче маківка, головою, нестрижений, заклопотаний дядько.
— Я той, ніби нічого, але, гі, той казав. Бо воно тото і біда, що політика все йде до кращого, а наші справи чогось, гі, той казав, все до гіршого. Я темний на тото і ніяк не можу второпати, що й куди.
«Непогана кандидатура», — похвалив у думці Бронко Мартинчука і його кума.
Посол розсердився. Не образився, а по-свійськи вийшов з себе:
— А хто, до чорта лисого, говорить, що справи українського галицького мужика стоять перша кляса? А хто цьому винний? В ніякому разі українські посли. Винні ви, краяни, самі, бо, замість слухати українських ундівських послів, які добра лише зичать українському народові, ви прислухаєтеся до слів різних політичних галабурдників, горлачів, демагогів, які обіцяють вам рай на землі, а в тім раю золоті груші на вербах. Коли дитина не слухається матері, то мати не раз для її добра мусить її добре прутом вишмагати, хоч і в самої обливається серце кров'ю… Таке саме і з урядом. Демагоги, — без страху назвемо і їх адресу: агенти червоної Москви, — намовляють вас іти проти законів і уряду і тим самим доводять до того, що уряд буває змушений застосовувати пацифікацію. А хто довів до цього? Уряд, люди, не дасть собі сісти на голову, як це деяким «товаришам» здається… Всякі платні агенти Комінтерну підбурюють мужика не слухати послів УНДО, бо вони ведуть угодову політику. Люди добрі, а якої нам, українцям, під Польщею треба політики? Ви не хочете злагодити з державою, а війни? З чим — я вас питаю, — з чим ви збираєтесь воювати проти держави? Держава має військо, має гармати, має трійливі гази, літаки, танки, — а що наш хлоп має? Вила й граблі?
З «лівого» крила молодих пішов зловісний помрук.
Осадчук зупинився на хвилинку, повернув вухо в той бік, переконався, що то не слухові галюцинації, подумав, ніби зробив висновок для себе, й сказав:
— Може, мені хтось сказав би, але не має відваги виступити чоло до чола, що революція в Росії теж починалася з малого. На це я вам от що скажу: люди добрі, не мішайте горох з капустою, хоч мама моя і варила таку страву колись. Який це дурень може зрівнювати темну царську Росію, найбільш назадницьку країну у Європі, з новочасною державою, якою є сучасна Польща?
— Значить, пореволюційна Росія не темна? — впала репліка з задніх рядів. Чортяка Юрко таки не втерпів, хоч і було домовлено, що члени партії і комсомольці не подаватимуть голосу.
Осадчук «не дочув» цих слів, чи то пак, вони не долетіли до його вуха.
Продовжував трохи знервованим тоном:
— Як Польща може тепер гнобити нас, українців, коли вона ще не так давно сама була під царським гнітом? Треба трохи й лепетою[108] думати, люди, а не, як папуги, повторяти чужі слова… Польща, як знаємо, є республіка, без короля, царя чи цісаря. Демократична держава з конституцією. То що? Будемо, як деякі аферисти хотіли б, валити республіку й конституцію і повертатись, як колись, до короля?
Зал засміявся кущами.
— Наш найбільший геній Тарас Шевченко написав вірш до поляків, — але, глипнувши на пароха, не хотів, очевидно, зачіпати ксьондзів і, мугикнувши не досить виразно, передав тільки його зміст: — Одним словом, поляки — такий самий слов'янський народ, як і ми, українці, тому і Шевченко, наш найбільший Кобзар, називає поляка паном-братом. Шевченко, найбільший син українського народу, заповідає нам жити у згоді з поляками, і ми виконуємо його святий заповіт…
— А ми не проти трудового народу… а ми… не маємо нічого проти польського трудового народу, — дався чути дует з двох різних кутків залу.
— Я прошу спокій! Що це за манера говорити по двоє зразу? Я ці штучки знаю! Не забувайте, що я — адвокат, прошу я вас! Тільки ми не будемо кидати, як декотрі наші противники, камінці з-за плоту! Наша партія, ми, її представники, завжди готові ставати відкрито до будь-якої політичної дискусії. Позаяк мої противники не мають відваги виступити відверто, я сам підкажу їм, що вони хотіли б нам закинути: УНДО веде угодову політику, а тому на гак з ним! Люди добрі, яка це угода, чи, повченому сказавши, опортунізм, коли ми, українці, слов'яни, хочемо жити у згоді з братами-поляками, теж слов'янами? Двадцять п'ятого січня українська парламентарна репрезентація знову зажадала в сеймі територіальної автономії на землях, де в більшості живуть українці…