— Ей, якби ви направду пригадували собі мене, то завважили би-сьте колись і в Нашому. Я там часто буваю. А ви все ходите по вулиці Легіонів. Там десь працюєте, чи що? А я вас побачила у нашій читальні і тому ще звечора постелила вам.
«Тепер ти, донцю, плутаєшся у правді, бо я й не думав ночувати у Вишні!»
— А я не збирався залишатись у Вишні на ніч. Звідки ви могли знати, що спізнюся на поїзд?
— А я знала, — почала перед ним кокетливо теребити запаску.
— Звідки?
— Бо-м вже дуже бога просила, аби-сьте запізнилися на поїзд.
— А я міг не зайти до вас. В мене у Вишні є знайомі.
— Е, то вже не кажіть. Хто з панів ночує у Вишні, то завжди або в нас, або в ксьондза.
— І всім ви заздалегідь рихтуєте постіль? — вчув у собі досаду, нелогічну смішну ревність за тих, що їх водила сюди з лампою.
— Не всім, — відповіла різко, покосившись на нього з-під примружених вій. — Чому ви так говорите? Не будьте такі можні, бо, адіт, не зауважили-сьте там, у місті, мене, мужички, а доля сама привела вас на поріг моєї хати. Бо то хата моя, — пояснила для чогось, — то мої тато поставили її для мене. Михайло пристав до мене.
Бронкові не сподобалося, що вона їхню випадкову зустріч підтягує під веління долі. І взагалі цього роду натяки в її розмові видались йому браком делікатності з боку молодички.
— А ваш чоловік не ревнивий?
Погірдливо скривилася:
— Е, такий чоловік! Йому аби жінка добре біля господарства звивалася, а поза тим його більше нічого не обходить!
Бронко не мав досвіду у флірті з заміжніми жінками, сіле в цьому випадку був певний, що не помиляється, сприймаючи зневажливий відзив про Михайла як виданий собі аванс.
Молодиця ще раз поправила подушки. Здмухнула щось незриме з скатерті.
Переставила для чогось лампу з стола на карниз грубки.
До чого веде ця гра? Бронко вже був злий.
— Добраніч, — навмисне при ній почав скидати піджак.
— Добраніч, — заясніла так, ніби для щастя й було їй потрібно лише почути цей голос. — Води не треба вам на ніч? А чоловік казав вам, що пса нема чого боятись?
Вона було попрямувала до дверей, але з півдороги повернулася.
— А дверей не замикайте на защіпку. Ніхто вас не вкраде, — додала й зайнялася рум'янцем.
І не отямився, коли випурхнула з кімнати. Кілька хвилин пізніше Михайло бряжчав в сінях відрами.
«А дверей не замикайте на защіпку…» Здуріти можна, слово честі. Підійшов до дверей, помацав защіпку. Накинув її і… зараз же розщіпнув знов. Руки в нього трусились.
Треба поспішати. Згасив світло. Поквапно роздягнувся навпомацки. Чомусь здавалося, що своїм прикладом спонукає й інших лягти до ліжка.
«Спати! Спати!» — в думках підганяв Михайла. По той бік, як на зло, рипали дверима, ходили по сінях, здається, шукали щось.
Попри хату проїхав віз. Бронко закляв незнайомого погонича. Який там чорт мордує його, вже повинен би спати о цій порі!
Все пішло в його думках навпаки.
Дотепер відчув насолоду від того, що перемагав себе. Змагав бестію в собі. Тепер навпаки. Мав передчуття дикої розкоші від того, що раз у житті не буде ставити собі рогаток.
Осатанілі коні вирвались з рук погонича і женуть з гори без гальма й віжок. У друзки рознесуть віз, попроколюють собі черева на палі, порозтрощують голови об кам'яні фігури — чорт з ними!
Палав увесь. Певно, і гарячку мав у всьому тілі, але коли зовнішнім боком притулив до лиця долоні, відчув, що аж пашать від жару.
Лежав виструнчений, напружений, весь зосереджений в очікуванні одного звуку — клацання клямки.
Запідозрив, що почав галюцинувати. Причувся йому шерех по той бік дверей. Відсунувся під стіну, щоб зробити їй місце біля себе. Весь спітнів від великого напруження нервів.
І як у хворобі, після поту найшла на нього розслабленість. Зовсім охляв. Помацав рукою груди, обличчя, мокре волосся.
З хвилину полежав розслаблений. В охлялі руки й ноги почали вливатись сили. Встав з постелі і накинув гачок на дверях. Був знову давнім собою. Був тим, з ким вже можна було поговорити на розум.
Повернувся думками до Ольги.
Сьогодні зранку, їдучи у Ставки, мав видіння, як поміж трав і квіток несе своє біле щастя на руках. Хвилина слабості — і міг, дурень, спаскудити все.
Втім, слух його знову насторожився.
Наче обережно рипнули двері з хатчини.
Підвівся на лікоть.
Тиша.
Не чути, щоб хтось проходив через сіни.
Втім, клацнула клямка раз і ще раз уже сильніше.
І знову тиша.
Була і пішла. Пішла і не вернеться.
Бронкові страшенно захотілося поглузувати над собою: сурміть, сурми, бийте, барабани, готуйте маніфест — мораль перемогла! Броніслав Завадка ще раз скрутив себе у баранячий ріг. Карбуйте переможцеві медаль з чистого золота. Квітчайте йому чоло лаврами.
— Замовкни, дурню, — вимовив уголос і провалився у сон, наче у прірву.
Коли пробудився, переконався, що спав з затиснутими кулаками. Почував себе розбитим, мовби після великої кількості медичних банок на тілі.
Не хотів бачитись з господинею дому.