— Є таке в тебе, що можеш.
І сам цікавий знати, що це таке.
— Є в тебе зять.
— Є, прошу панства. Але навіщо здався вам мій зять, простий хлоп з села?
— А ти знаєш, Курочка, що твій зять походить з польської шляхти?
— Бодай ви здорові та веселі були, пани мої, які ви смішні! То така шляхта, що спить під однією конопляною веретою як літо, так і зиму.
— А то може бути, — аніраз не дивуються пани, — може бути. Частина польської шляхти зубожіла і зрущилася, бо не було своєї держави, а тепер треба, щоб та зрущена шляхта знову повернулася до лона своєї віри і нації.
Аби багато не базікати, скажемо тобі, пане Курочко, коротко і ясно: перейде твій зять у римо-католицьке, буде концесія на млин, буде позичка, буде кільканадцять моргів поля при парцеляції (а Штефан Курочка повинен знати, що тепер землю може набувати тільки поляк — римо-католик), буде пошана і безпека, а якщо ні — то не будемо собі кумами, пане Курочка. А то сама пані Любомірська звала твого зятя до себе в покої і переконувала, щоб змінив метрику, а він, як нам поскаржилася пані графиня, опирається. А звідки ми знаємо, чи він опирається з власного дурного розуму, чи, може, тесть намовив його на таке?
Чухає потилицю Курочка, хоч і добре знає, що такого не годиться робити при панах. Новий клопіт на його голову!
— Панове ви мої гречні та учені, коли б я мав таку силу над зятем, щоб міг його намовляти, то намовив би не тільки перейти на римсько-католицьке, але й ще на щось, о! Але ви нічого не знаєте, і мо', і знати вам про такі речі не треба. Вам скажу я таке: зять в мене угурний, як молоде теля, прошу пробачення за слово. Коли я накажу йому «так», то він може навмисне мені сказати «ні»! Але я собі що інше думаю у своїй мужицькій голові: чи не могло б таке бути, щоб Курочка і Савицький залишились при своїй вірі, а лише велику прихильність до влади на кожному кроці виказували. Бо то недобре, я собі міркую отак на хлопський розум, коли на селі візьмуть в зуби і пришиють латку запроданця. Такий чоловік не має вальору[126] у громаді ані за зламаного шеляга. А що панам з такого невальорного чоловіка? То однаково, що горщик без дна.
Пани посміхаються і лише погладжують себе по животах: тонко ти прядеш, Курочко, але й ми не гірші майстри за тебе.
— Вмієш читати по-польському?
Курочка вигукує ображено: не лише по-польському, але й по-німецькому вміє він читати! Служив же у свій час при сорок восьмому полкові уланів, все село може посвідчити!
— А, то добре, — кажуть пани з староства, — з освіченими людьми завжди легше дійти до порозуміння.
— Так ось, почитай собі, пане Стефане, що тут написано. — Тичуть йому якийсь надрукований папірець в руки, але Курочка тільки глипнув, знав, що нічого з його читання не вийде. Сльози заступають очі, букви зливаються в один довгий черв'як, що мерехтить перед очима, наче живий.
— Не можу, прошу панів. Окуляри забувєм дома, — бреше, бо жодних окулярів дома немає.
Пани такі гречні, що самі читають йому вголос, хоч Курочка й небагато розуміє з тієї ученої мови. Але пани ласкаво пояснюють йому простішими словами: в Польській державі і земля має бути вся польська, — розумієш, панє Стефане? Тому, — це не сьогоднішній закон, але його тут ще раз пригадують, — набути землю може тільки римо-католик, а русин може продати землю тільки римо-католикові. Але серед місцевих русинів, як вже згадували панове, є багато зрущених поляків. Настала пора, щоб всі оті зрущені поляки знову повертались до лона католицької церкви. Поскільки це переважно зубожілі шляхтичі, то такі новонавернуті будуть користуватись всякими пільгами: наприклад, на якийсь час будуть зовсім звільнені від податків, а потім будуть платити значно менші, будуть на кошт держави брати участь у всяких народових святах у Станіславі, Львові, ба навіть Варшаві, зможуть на державні стипендії вчити дітей у вищих школах і військових закладах, а головне, при парцеляції панської землі зможуть набути по кільканадцять моргів поля на дуже й дуже вигідну виплату. Будемо говорити, панє Курочка, відкрито: хто не з нами, той проти нас. Такий час настав, що українське — то те саме, що большевицьке, а русинське — то однаково, що у згоді з владою. Отже, як бути, панє Курочка?
Курочка пробує боронитись: а яка йому різниця, прошу панів, чи він русин, чи українець? До війни був русином, по війні став українцем, а тепер може знову на русина перейти. А щодо большевиків, то прошу панів і не згадувати при ньому цього слова, так він не любить його. Самого слова чути не може!
— Добре, добре, ми тобі віримо, Курочко. А як все ж таки з зятем буде? Буде Савіцький шляхтичем, — а ти знаєш, що на загродзе шляхціц рувни воєводзе[127], — то буде і концесія на млин, і поле при парцеляції, і податків менше, сам розумієш, і спокій з боку постерункового, а в противнім випадку не чекай від нас добра. Це ми говоримо відкрито і відповідаємо за свої слова.
Що це за гаданнє[128], що зять в тебе упертий і не хоче слухатись? Хто господар і голова дому — Стефан Курочка чи лапсердак, що як зимою, так і літом накривався в своєї матері однією веретою? Отже, панє Курочка, яке ваше останнє слово?
Штефан знову чухає у потилицю, але обіцяє панам ще раз переговорити з зятем. Чує, що біда коло нього. Ясно йому, що коли не буде з панами в одну дудку грати, то не тільки млина не буде мати, але й може втратити те, що від тата дістав. Як же ж бути? Де той розумний, щоб дав раду? Де?
Але як тут говорити з тим зятем, коли він ніколи хати не держиться? Як половик[129], налетить іноді на хату, щоб попоїсти, і гайда далі!
Ловив Курочка зятя, чатував на нього, наче розбійник, і таки вловив. Влучив таку годину, коли Дмитро вийшов по вечері закурити на свіжому повітрі (або щоб до Доцьки не говорити). Делікатно, обережно зайшов його Курочка: так і так, Дмитрику, як ти брав мою Доцьку, то я обіцяв тобі млин, тепер хотів би я дотримати свого слова…
Лише Штефан натякнув на пані графиню, як той метнув цигарку на землю, розтолочив ногою та ще й розтер, наче черв'яка.
— То ви, як виджу, хочете, щоб я так ані разу не навертався до хати? Бо я можу.
То правда, що може.
Нещастя Штефана і його дитини в тому, що тамтой може. Сила Штефанових грошей (чисто, якби хто поробив що!) перейшла до грошей Дмитра, і тепер його гроші мають подвійну міць.
Якісь липкі гроші завернув Курочка у хустину на весіллі Доцьки, що воліла б їх у піч кинути чи у гноївку запорпати, дала вона їх Дмитрові у руки. Курочка не знає, де, в кого і скільки заробляє його зятенько, але по тому, що люди говорять, то страшні суми перепливають через його пальці!
А все то коні! Ой, коні, коні.
Коні були причиною, що взяв він того чорта до себе в наймити. Коні заважили на тому, що погодився взяти його у зяті. Коні багато винні, що той дідько хати не держиться. Коні сунуть йому гроші у руки, аби мав за що гуляти та циганок поїти.
Собачий нюх має той чорт до коней. Йому не треба ані голови сушити собі над паперами, ані спини гнути на полі. Йому вистачить поландигати по ярмарках, аби вернутись додому з набитими кишенями. Не те щоб Дмитро факторував по ярмарках чи, може, як інші, займався нечесними справами в кінськім гандлю. Зовсім не так. Що він робить? Він нічого не робить. Він собі ходить між коней, а пани самі шукають його. Сподобається панові кінь, гине пан за ним, а боїться купити, бо не знає, чи той облюбований коник не має якого скритого ганжу. Відшукає такий пан Савицького, тиче йому п'ятдесятку, а може, й більше, в руки, щоб тільки той збадав[130] коня. І як Дмитро коня перевірить, так воно є набезпечно! Трапляється, що виведе хто на ярмарок таку зачухану шкапу, що ледве на ногах держиться, а Дмитро тільки шепне панові у рейтузах з шпіцрутою: «Оце беріть», — а через якийсь час дивись, а шкапа на перегонах перша прискакала, ще й пана свого прославила.
Трапляється так, що іноді і Дмитро сам приводить такого здохляка додому. Зразу Курочка робив грезію[131] зятеві за такі штучки, а потім перестав, бо рація була за Дмитром. За кілька місяців із здохляка ставав такий цуг, що хоч до графської карети запрягай. Своєю дорогою, що Штефан ніколи не знає, за скільки збуває Дмитро таких підгодованих коней.
Хай би було все так, як є, коби хоч трохи до Доцьки навернувся.
Пробував Курочка з своєю свахою переговорити в цій справі. Не має чого сваха жалітись на нього: і червоні чоботи купив, як дочку заміж віддавала, і приношений кожух подарував, і тільну телицю пропив на весіллі зятевої сестри, і бульби на зиму завіз.
— Поговоріть ви, свахо, з Дмитром, — відколи прийшлася йому свахою, став їй викати, — аби не паплюжив моєї дитини перед чесним народом. Ви знаєте, що її вже «богородицею» на пралі називають? Як так далі піде, то я вироблю у нотаріуса, що він по смерті Доцьки не дістане і тієї п'ятої пайки, що йому належалася б, якщо дітей не буде.
Настрашилася сваха! Ще б не настрашитися! Ховає лице у хустку, вдає, що пчихає, бо не має відваги подивитись сватові у вічі.
Що буде говорити Дмитрикові? Аби її послухав і лягав з Доцею спати, як чоловік з жінкою?
Вже раз просила його. Смертю грозила, на покійного тата заклинала, і послухав. Ільчиха дякує богові бодай за те, що не дорікає матері. А втім, може, й краще, щоб дорікав. Легше було б.
А то навідається до матері, кине їй у подолок помняту п'ятку а чи й десятку, сам сяде за стіл, схопиться руками за голову — і ні слова. Ільчисі сто разів, падоньку ти мій, було б легше, якби прийшов, гримнув кулаком об стіл, замахнувся на маму, кляв навіть, ніж отакий німий, страшний докір.
Якось приніс їй десятку.
— Буваєте у місті, чи хто з сусідів… може, злагодили-сьте б щось, аби у кримінал передати.
Хіба мама не розуміє, що це означає?
Не довірила Ільчиха цієї орудки нікому. І так плещуть про її сина, що як іде селом, то тільки ноги людям бачить. Купила білої муки, тієї, що на паску беруть, спекла калачі, взяла у Мошка цукерків, тих, що вітер у роті роблять, упрятала яблук з свого саду (навмисне тільки з свого саду, аби Марічка по яблуках пізнала, хто їй пакунок прислав) і вибралася з тим всім до Нашого.
Ой падоньку ти мій, та той кримінал — то чистий вам кримінал! Може, до п'ятдесяти дверей, а у котрі постукати, кого спитатись — не знати.
Всім ніколи, всі спішаться кудись, той, що, може б, і справив її, то так само нічого не знає, як і вона.
Гадала, що вистачить знати прізвище того, що сидить у криміналі. Та де тому край! Хочуть ще, щоб їм сказати, коли, за що засуджена, якісь нумери чи параграфи треба ще знати притому. Ходила вона з своїм клунком, ходила, приставала до людей, питала. Один, як на глум, посилав її До другого. Аж з полудня змилосердився над нею ключник і витлумачив Ільчисі, що, по-перше, не можна кожного дня давати передачу, а тільки в одну п'ятницю (а була то якраз середа), по-друге, на передачу треба мати дозвіл від начальника тюрми, а по-третє, якщо та дівчина насправді відкусила постерунковому ніс, то за такий тяжкий параграф її, напевно, переведено до тюрми у сам Львів.
— А до Львова, — каже (видко, що мав чоловік сумління), — не їдьте, вуйночко, бо в тій тюрмі ще більше дверей, як тут, і ще більше люди часу не мають для таких, як ви. Видите самі, що навіть для тюрми треба вченим бути.
З тим пішла Ільчиха додому.
Чи справді Марічка у Львові, чи їздив туди її син — не знає, бо не питала його, а він сам не говорив.