— Ви не знаєте, що сталося за той час, поки я спав?
— Абсолютно нічого нового.
— Правда?
— Абсолютна правда.
В такому разі вона абсолютно дурна дівчина. Я прожогом кинувся в двері. На вулиці стало дуже соромно. Та, пахуча, мала рацію: абсолютно нічого нового. Навіть львівські трамваї не повискакували з своїх рейок.
— Куди?
Академічний дім.
На розі Академічної вулиці побачив Стефанова. В гімназії носив «Капітал» Маркса в оправі з молитовника. Матуру здавав уже в нашій гімназії. Йшов назустріч і посміхався широким ротом, а сорочка була у плямах від крові. Біла сорочка в яскраво-червоних плямах. Повинна поліція заборонити носити білі сорочки. Або заборонити пускати людям кров. Глянув на мій лоб і посміхнувся.
— Тебе теж? Відколи, товаришу?
Рух, начеб намірявся обняти мене. На манжеті сорочки теж плями з крові. Я відхилився, щоб уникнути його обіймів. Непорозуміння. Він прийняв мене за свого однодумця. Йому пізніше могло бути дуже неприємно.
— Це польські корпоранти так вирихтували мене, — не кажу, а підсвистую.
Він починає сміятися. О, що це за сміх! За такий сміх треба платити гроші, як за видовище!
— Подаймо один одному руки, бо й мене змалювали так, але вже наші корпоранти. Ти не чув?
В гімназії був гарнішим. А все ж таки сталося щось за той час, поки я спав.
— В Академічному домі мало відбутися антирадянське віче. Вони прийшли з палицями і залізними «перстенями», а я думав, що буде дискусія. Взяв деяку літературу з собою для цитат.
У брамі показав мені якийсь багато ілюстрований журнал. Здорові молоді зуби. Скелети нових риштувань. Дівчина у шапці пілота. Харків.
— Ти хотів цим переконати їх?
Почулися чиїсь кроки в сходовій клітці, і він сховав журнал. Ми вийшли на вулицю і зараз же подалися у протилежні сторони.
Його голос дігнав мене:
— Я хотів тобі нагадати, що за поширення комуністичного друку чекає сто другий параграф…
Дуже образливо. Невже ж він справді вважає, що я був би здатний зрадити? Правдоподібно тут було звичайне нагадування про обережність. Стефанів смикнув мене за лацкан піджака.
— Вірю! Аби мене ясний шляк трафив, що вірю.
В Академічнім домі застав Романа. Хлопці сиділи у їдальні і коментували виступ Стефанова. У мене вирвалася фраза на адресу Стефанова як порядного хлопа. Залягла незручна мовчанка. Потім хтось порадив мені підставити голову під холодну воду. Роман на вулиці сказав мені:
— Пам'ятай, що в нашій родині скорше приймуть злодія, ніж комуніста.
Помітив, що Роман зиркає з-під крайчика вій, як Орися.
3 квітня.
Орися торкнулася пальчиком моєї гулі на лобі. Біль, як від уколу електричних дротиків. Вона не хоче бачити в мені принципіальної людини, а тільки жертву. Це болючіше, ніж уколи електричних дротиків.
Сьогодні, закопиливши губки, питала мене:
— Ти не любиш музики?
Я гаряче заперечив.
Тоді вона поставила друге запитання, що логічно випливало з першого:
— А чому ми з тобою ніколи в опері не буваємо?
— Тобі це потрібно? — спитав я, ледь переводячи віддих (моє убрання саме для опери!!).
— Так! — була самовпевнена, деспотична відповідь. — Всі мої товаришки бувають з нареченими в опері.
Я спітнів. Потім, прийшовши до себе, почав кричати. Кричати, як поганий актор на аматорській сцені. Голосно, але нітрохи не переконливо:
— Я ненавиджу опери! Ненавиджу отой перегляд мод! І тобі забороняю ходити туди і виставляти себе напоказ! Забороняю!
Моє дівчатко, замість збунтуватися проти моєї тиранії, заясніло, як фейєрверк на ялинці. Воно було щасливе тим, що я, як інші наречені, влаштував їй нарешті, правда, не зовсім добре виконану, але все ж таки бодай якусь сцену ревнощів.
З-під землі, а мушу роздобути пару злотяшків, бо щастя моє, як бачу, баламкає на дуже тоненькій ниточці.
Дата нечітка.
Мало не задушив ксьондза. Про саму подію згодом.
Без дати.
Було воно так. Лисий приніс звістку, що в юридичному деканаті дають допомогу у вигляді безтермінових позичок. Звістка ця дісталася до нас на «камчатку» під словом честі, абсолютно конспіративно. З «камчатки» делегували мене. Лисий (знайшов собі легку, але не зовсім рентабельну, побічну професію: підробляє тим, що пише іноді надгробні вірші) зредагував мені сльозну заяву, з якої виходило, що я сирота по розумово хворім учителі музики, а моя бідна мати, крім мене, має ще дев'ять обідранців на утриманні. Справа в тому, що декан юридичного факультету, всечесніший отець Цехонь, попри все інше, віртуозно грає на органі. Отже, така деталь з моєї біографії (що я сирота по збожеволілім учителі-музиканті, треба здогадуватися, що з пристрасті до музики) повинна була б провести до його серця.
Черга була невелика, так що я через дві з чимось години став перед обличчя всечеснішого. Я подав йому своє прохання.
— Пан що, русин?
Мій хлопський акцент відразу зрадив мене.
— Так, але бабка моя…
Всечесніший опустив побожно очі:
— Хай з богом спочиває. Дуже мені прикро, але я не можу дати вам допомогу.
— Але ж, отче декане, я уважаю, що я маю таке саме право…