З їхніх уривчастих, заплутаних у веселу річ, наче будяк у квітистий вінок, нарікань на важкі часи, з наочного показу їх пожитків, з забитого навпіл з кукурудзяною мукою хліба на столі, з лахміття, яким були прикриті старі й діти, зробив для себе висновок, що економічно село дуже підупало.
Не входячи у причини такого стану, селяни знали тільки одну, для них найбільш зрозумілу і близьку причину їхнього зубожіння: податки. Звідсіль і несмілива претензія до своєї інтелігенції, яка на словах освідчувалася їм у любові, а не хотіла завдати собі труда (пан з паном знається) переговорити з польськими панами, щоб мали трохи обачення на бідного українського мужика і не тиснули його так податками.
Проте, на думку Ореста Білинського, об'єктивно все ж таки збереглася загальна економічна рівновага села. На грунті пролетаризації села виникли нові доробкевичі, нові сильні економічні одиниці, які своє становище, на жаль, не завдячували чесному трудові, невсипучості в праці чи винятковим здібностям, а процентові підлоти в собі. Нові політично-економічні умови породили новий, куди менш відомий за Австрійської імперії фактор по галицьких селах: продажність. Згідно з тарифом, продавалася громадська і особиста совість, честь, людська гідність. Високо цінувалося на ринку падіння, донощицтво, ренегатство всіх мастей, вислужництво.
Кожну з цих прикмет можна було виміняти на хліб чи продати за готівку: легша і краще оплачувана робота у дворі, зайняття при направі шляхів, при будові державних будинків, концесії та торгівлю монополіями (тютюн, горілка), позички з різних темних кас, одноразові допомоги з сумнівних фондів, податкові пільги, ба навіть законна інвалідська рента — все це було обумовлене ступенем продажності людини.
Торгаші людською гідністю не те що не підлягали бойкотові, але під егідою місцевої влади і постерункового виростали до привілейованої касти. Маса потай зневажала їх, плювала поза їх спиною, але у вічі поступалася їм дорогою навіть у церкві.
Надивившись на виідеалізоване з перспективи юнацьких спогадів село, Орест Білинський попрощався з своєю ілюзією поселитися на старість у Лугах.
Мусив би хіба закостеніти на людську недолю, інакше кожний шматок м'яса перетворювався б йому в горлянці на кістку. Як міг би спокійно жити поруч з цими нуждарями, позбавленими елементарних умов цивілізованого світу, експлуатованими і обманюваними, коли б знав добре, що не має змоги допомогти їм чим-небудь?
У вагоні, підсумовуючи все побачене і почуте в Лугах, Орест Білинський запитував себе: що здійснилося з того, в ім'я чого він боровся в молодості? Чим оправдало життя офіри[157], що складав він їх і сотні-сотні таких, як він, з найкращих років свого життя?
З болючим смутком мусив визнати, що всі їхні пориви, зусилля, жертви Залишилися без впливу на хід історії. Вона пройшла понад їх головами ураганом, кого потурбувавши з них, а кого і зовсім змівши з лиця землі.
Виходить, забава у реформаторів, донкіхотизм нашого віку — і купка попелища внаслідок?
Яке трагічне безглуздя!
Став згадувати.
Перша світова війна, пов'язані з нею неясні, не продумані хоча б теоретично до кінця надії (хоч це й була заповітна мрія цілих поколінь) на возз'єднання українського народу в одну державу.
Несподіваний для таких далекозорих політиків, як він, розпад Австрії. Вибух (народне окреслення!) Західноукраїнської Народної Республіки. Визвольна боротьба українців проти поляків. Трагічно-гротескові форми цієї боротьби, яка, досі ще не досліджена і об'єктивно не оцінена, для одних вважається проявом найвищого патріотизму, для других — оперетковою авантюрою, а ще для третіх — свідомим актом зради власного народу.
Сьогодні Орест Білинський готовий частково признати рацію кожному з цих трьох тверджень. Не бракувало в цій боротьбі ні зрадників, які за державні гроші купували села (нібито для того, щоб відновити свій поміщицький стан як одну з економічних опор молодої держави), а провіант, призначений для війська, вимінювали на діаманти і хутра для своїх коханок. Не бракувало і всяких військового пошибу авантюристів з амбіцією Наполеона, яким офіцерський мундир з золотими зірками засліплював основну ідею національного зриву, але й були патріоти своєї землі, вірні, хоч і не в кожному випадку політично правильно зорієнтовані, її сини, які готові були свідомо віддати своє життя за волю народу.
Орестові Білинському зустрічалися селяни, що, повернувшись після страшного дворічного італійського фронту, не залікувавши ран, не від'ївшись, не відіспавшись як слід, на перший зазив командування, без належного обмундирування і озброєння (а часто залишаючи і вагітну жінку вдома) брали заржавілий гвер у руки і йшли боронити свою землю перед черговою історичною окупацією.
Від чого це йшло? Від бажання наживи?
А далі: підлі дії верхівки, трагічно програна запродайницька роль батьків народу в новій дійсності, розчарування маси добровільців, частковий перехід галицької армії до лав Червоної Армії, зрада своєї буцімто патріотично настроєної буржуазії призвели до того, що пересічний галицький інтелігент не мав твердої впевненості, чи йому соромитись тих визвольних змагань, чи гордитися ними.
Професія адвоката, замість наблизити Ореста Білинського до мас народу, фактично якось віддалила його від них. Не стало народу. З'явились клієнти з своїми сугубо індивідуальними клопотами.
Був у тому вигідному становищі, що мав вільну професію, бо більшість української інтелігенції опинилася в скрутному становищі. Де-факто перед українськими інтелігентами постала дилема: або запродуватися окупаційній владі, або під різними видами, прикрашеними високопатріотичними гаслами, експлуатувати заради власного кусника хліба й без того вже експлуатоване польською окупаційною владою українське селянство.
Стали з'являтися на світ якісь кооперативні фабрички, крамнички повітових союзів, маслосоюзи, «Сільські господарі», «Просвіти», «Рідні школи», які, рятуючи українську душу і калитку українського селянина, в майбутньому мали поки що забезпечувати посадами щораз то нові кадри українських безробітних інтелігентів.
Утворився якийсь чортячий коловорот: з одного боку, українська патріотично настроєна інтелігенція, з вірності й любові до свого народу, не запродувалася окупантам заради державної посади, а з другого, безробітна й голодна, не маючи куди приткнутися з своєю принциповістю, українська інтелігенція сідала на шию тому ж українському мужикові. Тим-то та голосна любов до народу, попри свою високу ідейність, абсолютно не була вільна від елементів користолюбності.
Це, очевидно, розуміли і вожаки польської інтелігенції, хоч у них апріорі відпадало питання безробіття серед їхньої інтелігенції, зокрема на східних окраїнах, коли писали:
«Інтелігент, контакт котрого обмежується стягненням з народу податків, до судження його спорів, до побирання від нього лікарських чи адвокатських гонорарів, до постачання його, як курортника, поміщик чи підприємець заробітку, має на народ мінімальний вплив. Він для нього представник іншого світу, далекого і чужого, котрий не може заглянути в душу народу і не відкриває перед тим народом власної душі. Інтелігент, який з'являється перед народом з думкою в душі про посольський мандат, з думкою вжити ту масу як трамплін для власного успіху чи успіху своєї політичної кліки, такий інтелігент теж тішиться не більшим довір'ям від попереднього.
Що ж тоді говорити про українського інтелігента, який здебільшого шукає зближення з селом заради того, щоб самому погрітися біля нього?»
В міру того, як підростали його рідні сини, питання «що ж далі?» хвилювало Ореста Білинського щораз більше.
Видалося йому, що поступає помилково, коли не цікавиться думкою української інтелігенції про майбутнє наших дітей. А чому йому самому, як одному з найбільш зацікавлених, не підняти цього питання та не зробити його предметом загальної дискусії?
Спробував, але ті спроби не дали бажаних наслідків. Кожен з тих, до кого звертався Орест Білинський з подібними питаннями, думав єдино про те, як би в майбутньому пристосувати тільки своїх дітей. Становище української інтелігенції в майбутньому було безнадійне, а то й просто катастрофічне, коли йшлося про їх дітей. Тому всі трималися одного гасла: «Рятуйся, як хто може!»
Якось у клубі «Бесіди» Орест Білинський зачепив зятя Олени Річинської. Йому тим цікавішою була думка Безбородька, що той, як розходилися чутки, будучи студентом, сам віддавався філософським студіям.
— Як ви представляєте собі майбутнє української інтелігенції в Польщі, пане докторе, скажімо, за десять… двадцять… тридцять років? І взагалі, які гороскопи кладете українському народові під Польщею?
Безбородько, видно було, відвик від таких запитань. Вони, мабуть, ніколи й не займали багато місця в його думках. Спробував відбутися жартом від відповіді:
— Двадцять-тридцять років? Ви дасте мені гарантію, що я доживу до того часу?
Орест Білинський невдоволено насупив брови. Невже той захвалюваний зять Річинських аж до такого ступеня тупий, щоб не розуміти, що в даному випадку йдеться про майбутнє народу взагалі? Взявся пояснювати:
— Ви жартуєте, пане докторе, а я серйозно хотів би знати вашу думку. Ви ж прекрасно знаєте, що українське село і українська інтелігенція по містах скоро опиняться в сліпій вуличці, звідки не буде вороття назад, ані дороги вперед. В сеймі, як знаєте, пройшов друге голосування закон, на основі якого селянин української національності не буде мати прав купити землі, а свою зможе продати тільки полякові. До цього часу було так, що спролетаризований селянин втікав до міста. А тепер і туди відтята нашому мужикові дорога. Армія безробітних зростає за рахунок своїх резервів і не потребує напливу ззовні.
— Хай ідуть учитись на шевців! — пальнув Безбородько і розреготався, ніби з доброго дотепу.
Орест Білинський вів далі в тому самому серйозному тоні:
— Наші селянські діти не можуть вчитись на шевців, бо для того, щоб поступити учнем до ремісника, потрібно мати закінчену семикласівку, а по українських селах, — не знаю, чи відомо вам це, — немає семикласних шкіл, а свідоцтва про закінчення семи класів у приватній українській школі — не дійсні. Окрім того, всі польські ремісники, в тому числі й шевці, пане докторе, мають таємну інструкцію приймати в учні тільки дітей римсько-католицького обряду.
— Пане меценасе, — схопив Безбородько Ореста Білинського за лацкан, — пане меценасе, що ми будемо собі забивати голови шевцями? Бестія… бачу меценаса Ловкого… коби ще четвертого… І партія тарочка…[158] то-то… Ви чей же не думаєте посилати своїх синів після закінчення університету вчитись ремесла? Ха-ха…
— Іменно, що не знаю, куди їх посилати, що з ними зробити, коли закінчать вищу школу… Сьогодні інтелігент, за винятком таких професій, як наша з вами, тобто вільної професії, де-факто цілком залежний від поліції. Адже знаєте, якщо поліція не видасть йому свідоцтва про лояльність, то він не зможе працювати не те що на відповідальній якійсь посаді, але навіть продавцем кооперативу. Ви розумієте, до чого воно дійшло? Українцеві на приватній роботі треба мати «плацет» поліції…
— Пане меценасе, слово честі, я вас не розумію! Ви — адвокат, я — лікар, або ми, слава богу, люди вільних професій… от коли ще четвертого… Ви не зауважили, не заходив сюди професор Пушистий?
— Я не знаю, хто це… — А про себе думав: «Але ж у мене три сини, йолопе. Невже ти цього не розумієш!»
— Ви можете його і не знати. Це емерит[159]. Колись у гімназії вчив мене латині… бестія. Коби ще четвертого, і… партійка готова…
— Це добре, докторе, що ми з вами вільні фахи, — продовжував своє Орест Білинський, — але не кожний український інтелігент може бути адвокатом чи лікарем.
— Ну, і що з того? Ми ж з вами вже маємо дипломи…
— А ті, що по нас прийдуть?
— По нас?! — вибалушив очі Безбородько. — По нас… хоч потоп! Той королик, — забув уже я, котрий з Людовиків, — сказав цю фразу… не був дурний хлоп! Я вас чимсь образив, пане меценасе?..
— Ні… ні… — заперечив надто поквапно Орест Білинський, що свідчило протилежне, і, вже не зважаючи на присутність Безбородька, сказав: — Не могли нас зломити бичем, то взялися за хліб… шаленим темпом розгорнулася тепер політика денаціоналізації… Нещодавно вийшла брошура… от пам'ять… забув автора. У всякому разі, від горезвісного «Проекту знищення Русі з 1870 року» це перша детальна рецептура асиміляції русинського людку… Вони зовсім відверто пишуть, що ренегата, крім доброї посади, чекають ще й відкриті рамена польської громадськості. Ви зважте, пане докторе, по цей бік крайня безвихідь: безробіття, невимовне становище у суспільстві… в родині… а по той бік добре оплачувана посада і відкриті рамена. Ви зважте, прошу вас, подумайте, якої сили волі і віри, так, головне віри, треба мати, щоб не віддатись спокусі…
— Здається, нарешті я зрозумів вас, пане меценасе. Скажіть, що ви їсте на сніданок?
Тепер обличчя Ореста Білинського виразило нерозуміння.