Ні, не мав певності, як правильніше поступити: зігнорувати лист, тобто зовсім не появлятися в редакції, чи показатися і заявити, що він стоїть осторонь всякої політики і тому не може співпрацювати в газеті, яка далека від його теперішніх консервативних поглядів.
Але хто сказав, що у нього консервативні погляди? Самі погляди в нього, може, й прогресивні. Та біда в тому, що це не переконання, а чисто філософська, абсолютно далека від практики життя абстракція.
Проте на другий день, всупереч всім своїм вчорашнім роздумам, Орест Білинський таки вибрався до редакції ще не існуючої газети.
Був, треба признатися, трохи заскочений, коли по вказаній адресі зустрів його… інтелігент.
Професія адвоката зробила його око зірким, коли йшлося про визначення класової приналежності а чи професії людини.
Ореста Білинського з першого погляду прихильно настроїв до себе той худорлявий старанно причесаний, у бездоганно скроєному костюмі, з вузьким обличчям мислителя чоловік.
Орест Білинський любив педантизм в одязі інших, хоч сам не встигав у цьому.
Вітаючи гостя без провінціальної багатомовності, редактор на самому вступі сказав:
— Я чекав вас, пане меценасе. Був майже певний, що ви зайдете.
— Цікаво, бо я, — завагався, чи сказати по щирості, — ще вчора не був у цьому певний…
— Ми б хотіли довкола нашої газети об'єднати всіх людей доброї волі. Писати про це в листі було б недоцільним, але ви ж, напевно, знаєте, — редактор зробив паузу, — що дуже активно організується антифашистський фронт.
— Під прапором… — підказав Орест Білинський, не докінчуючи думки. Серце його калатнуло ритмічно.
— …під прапором боротьби з фашизмом. Вважаю, програма досить ясна…
— Для вас — так, — Орест Білинський якось примостився незручно в кріслі, і це частково також діяло йому на нерви, — бо ви, без сумніву, знаєте, чого хочете. Але… — крісло знову заскрипіло, — погодьтеся зі мною, власне, під цим плащиком боротьби з фашизуючим урядом скривається чимало всяких опортуністичних угруповань… так що, пробачте, для пересічної людини це ще не досить ясна програма…
Відчував на собі проникливий погляд редактора, але навмисне вдавав, ніби не помічає цього.
— Ви не помиляєтесь, — сказав тамтой нарешті. — Наша газета буде пролетарською, хоч і замаскованого… революційного напрямку. Ви хотіли, щоб я це сказав?
— Так, — кивнув головою Орест Білинський. — Так. А тепер я вас запитаю: ви тут людина зовсім нова, — щойно тепер усвідомив собі, що при знайомленні тамтой не назвав свого прізвища. — Ви знаєте, пане редакторе, як наші патріоти дивляться на співробітництво у всяких революційних, у всякому разі, лівих органах?
— Знаю, як буржуа дивляться на ці речі. А патріоти? Кого ви маєте на думці, пане меценасе? — Орест Білинський відчув неприємне враження від того, що його співробітник глузує злегка з нього. — Можливо, ви боїтеся, що скомпрометуєте себе в очах своїх клієнтів… І вони перейдуть до вашого конкурента?
Якщо він зараз не відпарирує належно, то в редактора зародяться підстави припускати, що має справи з обмеженою людиною, дарма що адвокатом по професії. Та ось він знайшов уже, що саме відповісти:
— Видно, пане редакторе, ви дуже нова людина в цих околицях. Немає, — пробує посміхнутися Орест Білинський, — перевівся клієнт з такими твердими принципами, як ви думаєте… Добрий адвокат той, котрий виграє справу… Я якраз не думав про клієнта…
Редактор вичікуюче нахилився до нього. Орест Білинський переждав хвилину, а потім спитав про інше:
— Я хотів би знати, пане редакторе, що саме спонукало вас написати до мене? Ви мусили поінформуватися перед тим щодо моєї особи… Тож, напевно, знаєте, що я давно ухилився від політично-громадського життя. А щодо статей на юридичні теми… я, прошу пробачення, не вірю, щоб ви цього не знали. Такі статті для газети може достачати кожний перший-ліпший правник.
Редактор доброзичливо притакує словам Ореста Білинського, хоч ледь уловима лукава посмішечка не сходить з його худорлявого лиця. Орест Білинський волів бачити навпроти своїх очей обличчя більш читабельне.
— Ви маєте рацію, пане меценасе, бо за освітою я юрист. Я буду, — його обличчя раптом прибрало суворо поважний вираз, — з вами щирий: нам потрібні імена чесних, ані громадсько, ані політично не скомпрометованих людей… за якими пішли б ті, що сьогодні ще вагаються… Нам потрібні імена.
— Імена!.. — беззвучно повторив Орест Білинський. — Імена… А чи знаєте ви, пане редакторе, що ім'я, як ви кажете, не скомпрометоване ім'я… це єдине, що ще мені залишилося?
— Чи це вотум недовір'я? — мав це бути жарт з боку тамтого, але Орест Білинський вловив у цьому ще й нотку неповаги до своєї особи, коли не сказати — погорди. Не дивувався редакторові, але було йому прикро за ще одну несправедливість. Був глибоко переконаний, що не заслуговує на неї.
— Ви думаєте про мене, що я типовий галицький інтелігент.
— Так, — оживився редактор, — ви вгадали. Я так і думаю про вас. Тепер мені ясно, чому Жовтнева революція знайшла такий слабкий відгук серед галицької інтелігенції взагалі…
— Можливо, ви маєте рацію. Але це не притаманна, хочу сказати, не вроджена наша хиба. Надто багато разів підводили нас впродовж усієї нашої історії, і тому ми стали обережні…
Тамтой вийняв портсигар, простягаючи його відкритим Орестові Білинському, сказав:
— Прошу… мене більше заспокоює сам рефлекс приготування сигарети. Я радий, що познайомився з вами, пане меценасе, і вдячний, що ви вважали за відповідне зайти. Це вже щось значить. Тепер самі бачите, — знову зійшов на жартівливий тон, — як важко нам ламати заскорузлий грунт… А що вже про інше говорити? А нам треба звикати думати державними категоріями. Возз'єднана Україна, пане меценасе, сьогодні вже не міф, а реальна можливість…
«Він має стопроцентну рацію, — думає Орест Білинський, — наша ментальність[160] мусить звикати до самого поняття «своя держава».
Поза тим це поняття поки що невід'ємне від елемента бюрократичної махіни, податків, не завжди вигідних індивідуумам адміністративних розпоряджень та обмежень, включно до права замикати в тюрму. Отже, не про державу як махину думає в цій хвилині Орест Білинський, — а про її вищу, наче видистильовану суспільну надсвідомість, державність, без якої сучасна цивілізована людина не може почувати себе повноцінною. Своя держава… Ні, старий, ес вер цу шен гевезен[161]. Це неможливе, у всякому разі, за його життя — нездійсниме. А сини? Нова політична концепція охоронила б їх (напевно!) перед конечністю ренегатства і людського опідлення.
Проте волів зберегти обережність.
— Я подумаю, — сказав не дуже рішуче. — Ви зрозумійте мене… Познайомлюся з вашою газетою. Це ж означало би перелом в моїм дотеперішнім світогляді, а в моєму віці… самі знаєте… Взагалі такі речі не вирішують на скору руку…
— Я вас прекрасно розумію, можете повірити мені, — редактор потис йому сильно, значуще руку.
Знайшовшись поза впливом тієї людини, на вулиці, Орест Білинський спіткнувся об думку, наче об конкретний предмет: стривай! Чоловік, з яким він говорив, — не редактор, а газеті не потрібні правничі поради. Йому просто треба було дізнатися, як і що думають такі, як він, Орест Білинський.
І, наче страхуючись перед закидом, який хтось колись міг би йому зробити, сказав собі: «Що б там не вийшло, то я одне тільки знаю, керувала мною найкраща воля і діяв я в найліпшій вірі».
— Як прийде весна, — сказав Север котрогось морозного дня, — я поведу тебе у березовий гай на проліски.
— А я не хочу пролісків! Вони без запаху і такі бліді, анемічні, а бриндуші пахучі й голубі.
Кажу собі, що голубий мусить походити від блакитно-сірого забарвлення голубів, і скоряюсь.
— Як прийде весна, підемо в «Березове» точити сік з берези?
— Ні, — каже Север, — не будемо ранити берези.
Так часто забуваю, що він лікар.
— Заберемо з собою кольорові олівці і будемо ловити перші барви весни на папір…
…Як буде весна… Як прийде весна… Скільки ми собі обіцяли на весняний час, а тепер, коли бринять уже берези і рожевіють бруньки на вільхах, ходить мій хлопець з опущеними плечима, сумний чогось, а мені теж нелегко.
Зоня щовечора дорікає мені Севером:
— Компрометуєш себе тільки і ганьбиш цілу родину. І чого ти волочишся з ним десь на полях? Я сама якось бачила, як він чистив пальто від болота… може, з годину. Сиділи ви на тому пальті чи лежали?
Що я можу на те відповісти? І сиділи, і лежали. Север говорив мені про якогось французького художника, — Гоген, чи як він там називається? — що той у своїй творчості користується лише основними кольорами. Ми з Севером лежали горілиць і намагались дивитись на світ крізь окуляри Гогена. Спочатку це виходило: небо було синє, лан з озиминою зелений. Але ліс майорів чимсь фіолетово-сірим, і тут наш Гоген терпів поразку.