Коли за лiсом зав'яне молодик, там десь, на степах, над озиминою, цвiт стелиться, а вiн зав'яне - в оселях сутенiє, розливаються цебра синяви - тихої, блiдої, i вмирають каганцi. Тiчки тодi бiгають, трiщать тини, скаженiють пси, найбiльш крихкотiлi,- дужi пси мовчазно шкутильгають за переможцем, а крихкотiлi в спорзнiй солоднечi гризуться. Спорзно тодi в повiтрi. Тому: нашi прадiди теж у цей час бiгали тiчкою, а наша кров - прадiдiвська, червона i теж горить.
А от клунi. Так, клунi. В них торiшня солома, а на нiй зеленiє кохання. I до клунь трiщать тини. I риплять вони теж спорзно. Хто знає, як у цi ночi клунi риплять? Солома зiтхає, так вона зiтхала вiки, навiть коли татарськi загони блукали по степах на Українi.
I от: на однiм боцi Ворскли - Дамаївка, на другiм - хутiр Комарiвка. Недалеко гетьманський лiс, а далi - Диканька (диканьське пиво й меди опiшнянськi - недалеко бiля Полтави). Дивишся на гетьманський лiс, згадується: гетьманщина, Гоголь, татари, Карло XII i т. iн. Тодi могили жеврiють, нiч, день, ранок, свiтанок - все одно… Над степами гойдається шулiка…
Iз Дамаївки приїздили двоє: Павло й Мишко-комунiст. Приїздили на човнi до Степанового городу. Степанова дiвка - Гандзя, казали - повна пазуха грудей. У Степановiй клунi спала й Оксана. З Оксаною от що: їй 17 лiт, батько її, Рубан, сюсюкає, а мати теж сюсюкає. Оксана ходить "корольком", груди що яблука твердi, й несе їх уперед, от i спокушала парубкiв.
Казали:
- Оксано, пора на вечорницi!
А батько не пускав. Парубки обмазали ворота дьогтем, а на ворога солом'яного дiда поставили. Рубан перелякався й засюсюкав;
- Сарас iди носювати в клуню! Оксана:
- Що ви, тату?
- Сарас, сьоб менi сього грiха бiльс не було.
I виштовхав iз хати, а сам пiшов у комнезам скаржитись. А було це вдень. Оксана подумала й пiшла до Гандзi. Та ж спить з парубками уже шостий рiк. Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возi, а Оксана поки що сама. На другий день Павло приїхав з Мишком, i Мишко лiг бiля Оксани.
Було й так: Павло забариться, а Гандзя чекає. Тодi виходили з клунi, щоб парубки не почули, i через город до дощок - прали удень бiлизну там. Сюди приставав Павлiв човен.
Комарiвка була на узгiр'ї, i з дощок майорiли силуети будiвель. З рiчки йшов дух - може, татарський, задвiстiлiтпозаднiй, може, з баговиння, i рiчка була далека в своїй глибинi, вона з Днiпра в Чорне море бiгла, думалось, що й вона морськими синiми бурями дихає, казали - Комарiвка над баговинням замислилась, так: вечори ходили по Комарiвцi - сiрi, тихi - i далi - далi… I Оксана мрiяла. А Гандзя булькала у водi ногами, спiдницю закочувала й спiвала:
Маруся оiруїлась,
В больничной дом везуть.
I груди її високо пiдiймались, нiби хотiли полинути в темно-синi простори. I ще вона спiвала, i спiви лагiдно лунали за рiкою. А потiм зiтхала i нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзю й теж хвилювалася й думала про очерети, про комунiста, про комунiстiв, про продподаток - батько лаявся - а вони полинуть восени - качки, про качок думала, а куди - невiдомо. I мрiялось, i ще мрiялось…
Нарештi з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб нiч не почула. Павло гребе, мов справжнiй рибалка, а Мишко в душогубцi з очима заплющеними - боязко. I Гандзя завмирала, i Оксана завмирала, i всi завмирали. Ах! Павло… Павло… поспiшає - мiцний, бадьорий i злий.
Збентежено ховалась в очеретах вона - нiч. Зорi горiли хоробливо й у солодкiй тузi падали на поверхню.
…Потiм учотирьох iшли в клуню спати. В клунi на возi Гандзя здержливо реготала - i солодко було. Трiщав вiз - i було тьмяно. На вулицi, i по городах, i по садках блукали зайвi парубки й лякали нiч штучним iржанням:
- I-го-го! I-го-го!
I чути було ще тоскний заспiв:
Не за Ленiна, не за Троцького…
А в другiм кiнцi спiвали:
Чий я козак, звуся Воля,
Українець з Гуляй-Поля.
Гей шумуй, моє вино,
Йде за правдою Махно!
Бiля Оксани лежав Мишко, мовчки цiлував їй волосся, а вона мовчала. Мишко брав її руку й теж цiлував. Оксана пручалась тихо.
- Господи, не треба, у мене руки бруднi.
Мишко важко дихав i уперто не пускав її руки. Було тремтiння. I так цiлу нiч: вiн її руки цiлував, а вона пручалась. Iнодi вiн її брав за груди, але зараз же "вибачався" i казав, що це якось так. Свiтало - i вони розходились. Дивно, яка нiч була коротка! Оксана козою бiгла додому, i цiлий день туманiло в головi.
…А вiд дощок вiдпливав човен, а десь дзвенiли червонi дзвони зорi.