…Темна наша батькiвщина. Розбiглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обнiжках своїх золотих ланiв. Блукає вона за вiтряками й нiяк не найде веселого шляху.
…Болить наше мiльйонове серце, i хочемо запалити їй груди своїм комунiстичним сяйвом… Темна наша батькiвщина…
…Змиленi конi зупинилися на узлiссi. Сказав Савко:
- Втекли!
В рудого мiлiцiонера од скаженого бiгу нiс був. мов та цибуля.
Втирав хусткою пiт.
- Повернемо, мабуть, додому, чи що?
- Нi! Гайда на Солонський Яр.
- Та чого ж ми поїдемо?
- А того, що треба видивитись, осточортiли вже.
Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло телiпатися. Але Савко був упертий.
Поїхали. За пiвверстви зупинились, позлазили з коней i з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподiвався, що бiля дворiв буде метушня, але по вуличках нiкого не видно було: i яр, i лiс, i село - усе ховалося в зеленiй тишi.
Так перебули, мабуть, з пiвгодини. Потiм Савко казав переїхати на другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око.
Коли посiдали на конi, в лiс зайшов уже вечiр, i знову гостро пахло молодняком. Зiрвався заєць i залопотiв по листях.
(…Темна наша батькiвщина, i темнi в нiй лiси. Тягнуться вони на Полтавщинi мовчазно на захiд, на пiвдень).
…Казав мiлiцiонер:
- А може б, помирилися… Слиш, Савко?
- Нiззя…
- А то, їй-богу, могорич запили б…
Савко гостро дивився в гущавину.
Сонце, мабуть, упливло за обрiй, i в лiсi ходив уже важкий присмерк.
Коли знову з'їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою гвинтiвку. Але в цей момент гримнув випал, i далеко пiшла грiзна луна.
Конi рвонулись i кинулися з лiсу.
Засвистiв вiтер.
Гримнув ще один випал, i зашумiв лiс вiд цокоту копит: за млинчанами летiла погоня з голохвастiвцiв.
Рудий мiлiцiонер зупинив коня:
- Братцi, не бийте!
Але Савко розумiв, що йому милостй не буде. Як божевiльний, гнав вiн свою кобилу на Млинки.
- Цок! Цок! Цок!
Iще далеко позаду солончани, але Савковi треба бiгти до вiтрякiв, поки острожники не вискочать iз лiсу.
- Цок! Цок! Цок!
Свистить вiтер у вухах. Гнiда кобила запiзнилась, важко дихає на дерева… (Невже навздоженуть?)
…Свистить вiтер.
…Нарештi Савко вискочив у поле.
На заходi жеврiло (конало) небо. Десь горiли бур'яни пiд огнем польового повiтря. Поле горiло бур'янами.
Знову гримнув випал - то вискочила на узлiсся ватага солончан.
Савчина кобила пролетiла ще декiлька крокiв i гепнулась на землю.
Захропла.
Савко залiг за кiнський тулуб i почав одстрiлюватись.
Ватага зупинилася.
Але то був один момент: одразу ж солончани пiшли в обхiд.
Тодi Савко рачки полiз до Млинкiв.
Бiля вiтрякiв вiн випустив останню кулю й кинувся до першої хати.
Ускочивши у двiр, вiн залiз пiд комору…
…Скоро в дворi були й солончани.
…Млинки наче вимерли, тiльки собаки завзято гавкали по дворах. Зачувши пострiли, млинчани поховались по хатах, не виходили.
Голохвастiвцi витягли з хати хазяїна:
- Кажи, де вiн? Ти ж бачив, куди вiн сховався? '
- Та я ж… їй-богу… Свиснув чмiлем у повiтря нагай.
Хазяїн заплакав i вказав на комору.
Заревли солончани, оточили будiвлю.
Гей, ти! Чого перелякався - вилазь!
I наставили пiд комору одрiзи.
…Савко мовчки вилiз, подивився навкруги себе й похилив голову.
Зловтiшними огняницями горiли в голохвастiвцiв очi.
Пiдiйшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле.
Iшов по дорозi Савко й тупо дивився на полтавський лiс.
…Млинки мовчали.
…За вiтряками голохвастiвцi зупинились;
- Хлопцi! В кого гострiший нiж? Виймай!
…А потiм двоє одiйшли вбiк, пiдiйшли до хати й пустили два червонi пiвнi.
…На далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур'яни.
Пiднявся вiтер. Зашумiли Млинки. Забили в розбитi дзвони. Загаласували вулицi.
- Рятуйте! Рятуйте!
…А глибокої ночi iз злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей до голохвастiвцiв.
…Тiєї ж ночi величезна заграва пожежi стояла над Солонським Яром.
I знову на далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур'яни, i гостро пахло дубовим молодняком.