Дядя Варфоломiй прийшов на далеку закутну станцiю в ортечека (там був знайомий, теж далекий, але вiн робив посадку поза чергою) й чекав на потяг. На станцiї було порожньо, майже нiкого: двi-три фiгури в постолах, i було прокисло. В залi першої-другої класи буфет: двi-три сосиски, три-чотири булки. Ще в кiмнатi ортечека шипiв блiдо-зелений самовар, з нього й подавали чай випадковим подорожникам, що випадково застряли на закинутiй станцiї. I от станцiю так далеко закинуло, що тiльки скажеш - "дивно!". Навiть повiтовий город (маячить вiдци). прокидається, насторожився, а тут i досi в "мужськiй уборнiй" лежить огризок сосиски й ручка вiд кулемета "Махim". Але саме ця-то станцiя й ворушила своєю приступнiстю почуття рiшучого задоволення. Тому: тут було тихо, радiсно, лише зрiдка сторож Матвiй збентежить спокiй перону рiзкими дзвонами на повiстку. Потiм удари одлунають - i знову тихо. Дядя Варфоломiй вийняв з кишенi телеграму й перечитав її ще раз. Стефан писав так: "Ї д ь т е. З г о д н и й". Це значить, Стефан поведе наступ на Веронiку. I слiд: на то вiн i брат. Не можна ж її залишити в такiм становищi. I тут же дядя Варфоломiй подумав: "Чудово! Божественно! Приїде - курочок розведе!" А потiм ще подумав (по традицiї: "хто не був молодий, той не був дурень"): "А лiта вгамують, навчать. Ох-о-хо! Суєта життєйська".
Нарештi потяг подали. Тодi Варфоломiй забрав клунок i вийшов з далеким знайомим з ортечека. Звичайно, на дорогу (вшиву, коли вiтер рветься в щiлини, а пiчки ще нема; коли придавлять так, що тiльки охнеш; коли одноманiтний стук колiс заколисає й присниться все, що пройшло, що вiдходить - i жах, i грюк, i чорт знає що), за таку дорогу остаточно розболиться тiло. Потяг летить за гори, за лiси, на пiвнiч. Дядя Варфоломiй дрiмає. I сниться йому це:
…Стефан. Дема. Веронiка. Веронiка кричить. Веронiка в кучеряшках (в каштанових, як каштан) i так нагадує строкатий плакат, нiби вiн висить на перших громах повстання.
"…Ну добре! Коли тобi так плакатне, що ти забула, не хочеш знати родину, то…"
…Дядя Варфоломiй хвилюється:
- …Добре. Добре. Так. Так. I кiнчай, будь ласка, скорiш. Дай i менi сказати.
Замовкла.
- …А тепер я тобi скажу. Приїжджає в наш город, провiнцiальний, так сказать… Ми ж люди темнi, провiнцiальнi, так сказать (iронiя)… Приїжджає, скажемо, ваш ячейкiвський губернiяльний секретар i кричить на всю горлянку:
"Што тут розвєшалi разних Мазепов да Коцюбiнскiх!" I що ти йому на це скажеш? Ну?
Тодi Веронiка кричить, що Коцюбинський - син Михайла - живе у Вiднi й бiльшовик, i, як резонно замiчає Стефан, Веронiка нiчого не доказує.
Дядя Варфоломiй трiумфує.
I розказує ще про другого, "онi, так сказать" -
- Проєхал двєстi вьорст по Українє i не нашол мови, но зато, правда, нашол українскiє настроєнiя.
- Ага! Ага!
Дядя Варфоломiй ще трiумфує. А на мольберт прорвалось анемiчне промiння й тускло пiшло до дверей. З вулицi запахло бензолом. Стефан збирає книги: чверть години на лекцiю. Дема надхненно дивиться на небо, вiдкiля прорвалось сонце.
Стефан сказав:
- I все-таки я за Веронiку.
Дядя Варфоломiй розмахує руками. Подається корпусом:
- О, безумовно! Як же: рука руку миє. Тодi Стефан ще каже:
- Ви, дядю, вчитель гiмназiї, i я уявляю, що є вашi учнi - мабуть, безпросвiтна тупiсть. Ви не ображайтесь, бо я звик агiтувати в фабричнiй авдиторiї. Невже й вам казати, що треба дивитись глибше на речi? Хоч би посоромились цього ж Коцюбинського. Як ви знаєте: який обсяг мiж вашим полiтиканством i автором "Вiн iде"?
Дядя Варфоломiй хвилюється:
- Софiстика! Софiстика!
А Христина, що випадково зайшла сюди, каже:
- А ти б чого хотiв?
- Як чого?
- Якого хвiстика?
Христина сива бабуся й мудрих слiв не розумiє.
Тодi, звичайно, трiумфує Веронiка. Дядя Варфоломiй розмахує руками i -
- бац!
- побiг на вокзал, не попрощавшись, на дачний потяг, щоб знову на закинуту станцiю, в ортечека й випити там з далеким знайомим чаю, а потiм уже додому, на заняття.
…I знову кiмната. Десь проходять вiтри, десь стоять пругкi снiги. I от раптом за вiкном димить туман. На сивiм фонi в iмлi маячить постать. Це Дема. Дема стоїть бiля мольберта i з мукою дивиться на лiнiї. Вiн каже: "Коли я нарештi напишу картину?.." А далi йде мiська нiч, десь тривожно б'ється калатушка нiчного сторожа. Потiм калатушка змовкла. Iде свiтанок анемiчний, матовий, зажурний. Дема стоїть бiля вiкна, здавивши голову, пiд очима лежать синицi, i погляд його блукає. Дядя Варфоломiй спитав: "Стефане, чи не збожеволiв вiн?" А Дема пiдiйшов i написав:
"Мане, факел, фарес…"
Десь закричала Веронiка.
Дядя Варфоломiй прокинувся.
Чорт знає що лiзе в голову! Це ж було так давно! Хiба Веронiка та? Дядя Варфоломiй каже тихо, ледве чути: "I слава Богу!.. Потяг мчить". У дядi Варфоломiя одна радiсть: сестричi, i вiн давно вже ховає теплу надiю, що змовкне нарештi дзвiн шабель: тодi засвiтить хтось своїм смiхом у цiм домi, що на Тарасовiй вулицi, вище вiд гiмназiї, в тихiм повiтовiм мiстi… Чудово! Божественно: в кiмнатi музика - це спiває тиша свої тихi мелодiї, за дверима садок i пищить птичка "чик-чирик! чик-чирик! чик-чирик!". А хтось каже: - Дя-адя! - нарозпiв, i тьохкає солов'єм серце. Дядя Варфоломiй ще раз згадав телеграму. Ще раз вийняв її з кишенi, полапав пальцями в темрявi вагона й зiдхнув з полегкiстю.
…Потяг мчав на пiвнiч. Стукали одноманiтно колеса. Знову дрiмалось. Тра-та-та-та… Тра-та-та-та… I тут смердiло прокисло, а вiтер рвався в щiлини.
…I сниться все, що пройшло, вiдходить - i жах, i грюк, i чорт знає що.
…Потяг мчав на пiвнiч.
Дядя Варфоломiй приїхав. На порозi стрiчає Стефан. Дема спить, хропить. Посерединi мольберт i розкиданi пензлi. Дядя Варфоломiй каже:
- Нарештi. От дорiжка!
Стефан дивиться крiзь синi окуляри тихими, розумними, як воленя, очима й мовчки розв'язує клунок. Дядя Варфоломiй спитав:
- Ну, як дiла?
- Нiчого.
- Добре. I ми нiчого, живемо - хлiб жуємо. "Красную Ниву" виписую. Єсть i вiршики, i "технiка" - все як полагається. А то iнодi пiсля обiду полiтичний огляд прослухаєш, i недорого, i гарно, i промовцi приличнi.
…Вузлик розв'язаний. Пахне свiжим хлiбом, ще чимось смачним, солодким. Стефан каже, що це дуже до речi, бо якраз вийшли продукти й живе з Демою на сухарях.
- …Як же Веронiка? Часто буває в тебе?
- Два тижнi не бачились.
- Два тижнi?
- Так, i не знаю де, бо жила ранiш за раднаргоспом, а тепер треба шукати…
Дядя Варфоломiй перебиває:
- Так ти з нею досi не говорив???
- Нi.
- Нехороше. А викликаєш телеграмою.
- Я написав тiльки про згоду…
- Нехорошо.
Дядя Варфоломiй має вигляд остаточно ображеного, i це для того: завоювати Стефана. А в душi вiн зовсiм не ображений. В його душi спiвають зараз олесiвськi солов'ї, i пахнуть там українськi троянди, знаєте, пелюстки, що в альбом провiнцiальнi баришнi.
…В холостяцькiй кiмнатi поетичний розгардiяш. Наприклад, на столi: "Капiтал", тараня, калоша, повидло, фарби, Мiкель-Анджело i - чого тут тiльки нема!
В кутку блiдi плями шумного мiського дня. В коридорах крики мешканцiв, чути - кричить, гримає брук. Город пiдвiвся, i летять мотори, i бiжать тротуари. Дзвiн, грюк рев заполонили кожний заулок. Над городом нависли велетнi пiвденно-захiдних хмар.
Дядя Варфоломiй приїхав, скинув пальто й капелюх, поговорив iз Стефаном i сiв на кровать. Тодi вiдхиляє ковдру й лоскоче п'ятку Демової ноги. Дема мукає. Дядя регоче. До Стефана:
- В драмi був?
- Нi, на концертi молодої фiлгармонiї. Дядя Варфоломiй ще лоскоче:
- Ах ти, ячейко!
- …i от Республiка УСРР. Коли подивитись на пiвдень крiзь сивi масиви весняних хмар туди далi - звичайно його не видно, а вiн є на пiвднi: маленький городок i бiля нього закинута станцiя. Колись Веронiка казала:
"Це мiй милий степовий край, i по ньому тiкають дороги на Донеччину". А Дема казав з патосом - "Ой ти, краю мiй тривожний - виконкоми й сум!.."
…I, значить, у цьому городку жила-була сiм'я: папа, мама, брат, сестра й т. д. Це Стефанова родина. I от вийшло так (iз драми батьки й дiти): папа прокляв дiтей - Стефана й Веронiку, тому що вони пiшли… Потiм папа й мама сiли на корабель i не пiшли, а поїхали в Болгарiю. Дядя Варфоломiй, очевидно, не прокляв. Мiж iншим: Дема iншої фамiлiї, просто товариш… I от городок (крiзь сивi масиви весняних хмар на пiвднi), закинута станцiя, спогади, революцiя. I кричить революцiя над вухом: Бундзз! Бундзз! I лежить в просторах цiле провалля вiкiв, i Достоєвський, i Рафаель, i глибина глибин.
А в домi за раднаргосом жила з Веронiкою Христина (робiтниця, бабуся). Веронiка перейшла на другу квартиру - i бабуся перейшла. Тепер Христина каже:
- Що з моєю Веронiкою зробили? Не знаєш, Стефане?
Стефан мовчить…
…Дядя Варфоломiй ще полоскотав:
- Ах ти, ячейко!
Потiм дядя Варфоломiй сказав до Стефана:
- Гляди: я чоловiк не столичний, не звик до вашого грюку. Чуєш?
Тодi йшла весна.
Зачалась дико, божевiльне, надзвичайно - пожарами. З далеких курганiв республiки на лонi сизої безвiсти палахтiли заграви, а потiм небо тануло i по вулицях проходив сторожкий, запашний шум. Ночi клекотiли, кипiли й зачаровано блукали по кварталах. Iнодi приходили неяснi сни. На прозорiй, чистiй блакитi зорi творили нечувану загiрну симфонiю.
…I от сидить Веронiка й робiтниця Христина. А от з книги дум народнiх: прийде, гряде час: забармашать посьолки, машини, заводи, оселi. Забармашить земля. I як музика польових просторiв, ллється ця надзвичайна агiтацiя. Ходять бояни невiдомих комун i спiвають вечiрню молитву, коли жеврiє свiча загiрного сонця.
- …Слава в верхiв'ях революцiї i на землi радiсть.
…Отже, сидить Веронiка, а Христина пiдбирає своє сиве волосся. I каже Христина:
- …Так, прийшла я в призидум. Що ж ти, кажу, за призидум, що в тебе нема нiкоторої правди? Буржуй ти - i больш нiчого. А що я безпартєйна, то я на тебе плюю, потому как ресефесер не призидум, а делегацькоє собрання. Должон за правду стоять.
…Веронiка сидить, нахиливши голову.
На каланчi горить огонь, вiдтiля чути неясний клекiт iз слобожанських степiв, що оточили город. Весна.
I лише сторожкий клекiт по туманних шляхах. I спiває боян вечiрню молитву, i каже слово "о полку" людяности: за морями, за лiсами, за широкими тривожними ланами лежать золотi пiски, i блукають там отари здiйснених бажань, i чути вже шум - то зграями линуть на захiд. I кажуть з тоскою:
- Чи скоро, горлице? I розбiгаються мислi по древу, по степах, далеко, за невiдомiсть. Боян змовк…Веронiка сказала:
- Бабусю, менi хочеться ласкати ваше сиве волосся,
Христина сказала:
- Товаришочок! Чого ти така сумна стала, змарнiла зовсiм? Парубчину тобi треба. Ой, бачу, парубчину! Недарма весна пливе. Веронiка сiла бiля Христини й перебирала її сиве волосся.
- …Знаєте, колись у дитинствi в моєї мами були обмороки. I от я бiгала за доктором. Так бiгала, що аж вiтер свистiв. Я, знаєте, дуже кохала маму. I менi хотiлось її закохати, зовсiм, щоб мене не було. Ляжеш бiля мами, притулишся до неї, i так щiльно, що хочеться влiзти в її тiло, злитись як одно тiло… I от приходив доктор, мама була мертва, блiда, як смерть, i її одкачували. А я тодi йшла терпiти. Пiдходила до дверей, закладала свою лапку в щiлину й потiм давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб болiло. I тодi, знаєте, менi було легше. Це радiсть терпiння, бабусю!
Змовкла й ще сказала:
- Це радiсть терпiння, бабусю.
…На Полярних Посьолках темрява. Зрiдка виють пси, зрiдка прокинеться брук. В кiмнатi вогко, жеврiє каганець.
…I в цей час на другому кiнцi города за рiкою Дема стоїть бiля мольберта, потiм пiдходить до вiкна i з мукою дивиться в глуху весняну iмлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрiвлями. Навпроти в кабачку "Дайош" раз у раз одчиняються дверi i випускають, i випускають (як це в Горького?) "безпокойних i iних".
Дема знову пiдходить до мольберта i з мукою дивиться в глуху весняну iмлу. Дядя Варфоломiй спитав: "Де тут у вас полiтичний огляд кажуть? Думаю завтра пiти". Стефан сказав: "Не знаю. Я, дядю, в полiтичних дiлах не фахiвець".- "А хто ж ти?" Стефан мовчав. Дядя Варфоломiй розгнiвався й лiг спати. Спить.
…Стефан, як i завжди пiсля роботи, спокiйно читає газети й щось заносить у щоденник. Повернувся. Тихi розумнi очi, як в оленя, уважно дивляться крiзь окуляри.
- …Демо, покинь! Лягай спати.
- Нi, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. I от - мої пензлi лежать.
Стефан усмiхнувся:
- Знову за своє. Чудний ти, Демо.
Тодi Дема кидається до столу й жагуче говорить:
- Образливо оце; от ти такий собi Стефан, маєш такий же свiтогляд, як i я. I чого ж твоє життя так тихо, лагiдно йде? Чому моє не так? Ти не хам, ти не дурень, ти не iдiот, ти не вiл…
- Дякую за комплiмент!
- Дякуй - не дякуй, а це правда. I от виходиш ранком спокiйно на роботу, потiм спокiйно йдеш читати лекцiю, потiм читаєш газети. Що це?
Стефан ще усмiхається, пiдводиться й дивиться на гори важких хмар, що мовчазно стоять над покрiвлями.
- …Я, Демо, бувший математик, фiзик, i я знаю, скажемо, цiну Декартовiй системi координатiв… Лягай спати. Я теж утомився.
…Проходили шумно по вулицi натовпи з опери й зникали поодинцi у вогких масивах весняної ночi.
- …Слава в верхiв'ях революцiї i на землi радiсть.
…Гряде весна. I повiнь так шумить, що на серцi надзвичайний божевiльний пожар.
Дядя Варфоломiй пiшов у город.
…Було свято. Були вдвох: грали в шахи. Дема розказував щось з iндiйського, що занесено в епоху хрестових походiв, про шахи: королю мат! про смерть! Iще розказував з Кiплiнга, з iндiйського життя чудову казку: "Рiкi-Тiкi-Тавi". Дема пiшов. За стiною хтось уїдливо-одноманiтно повторював:
- Суб'єкт в об'єктi.
Стефан подумав, чогось згадав старого єврея-ортодокса з Полiсся. Аd litteram.
…А вчора прийшов з Полярних Посьолкiв, був на заводi Стругаль i Ко. Тодi тихо конав синiй мiський вечiр. Але гули трамваї, собор, брук.
- …Веронiка не приходила?
- Нi! - це Дема.
- Варфоломiй казав, що бачив її.
…Дема стоїть бiля мольберта, й знову падає тоскний погляд на мольберт. "Тiльки лiнiї". Бiльш нiчого. "Тiльки лiнiї".
…Трамвай, собор, брук.
А дядя Варфоломiй дiйсно бачив Веронiку. Бачив, як виглядає, але Стефановi про це не сказав. Обiцяла завтра зайти. Веронiка йшла з парткому. По вулицi мчали автомобiлi. Небо спiвало блакитну весняну пiсню. Радiсть так лоскотала, що прямо - чорт! Веронiка розказала, що живе тепер на Поярних Посьолках. Перебралася з квартири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломiй легенько натякнув. Не сказала…
"Ну, не кажи". I тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломiй навiть ужалив: "Чого ж ти така неплакатна?" Веронiка сказала: "Не вiк дивитись плакатне; треба, Стефан каже, подивитись глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дiвчина".
Дядя Варфоломiй глянув на неї й раптом зрозумiв:
"Веронiка жона". I згадав якийсь портрет з Третьяковської галереї…
…Це було вчора…
…А зараз пахло свiжим хлiбом, а з вулицi пахло бензолом. Стефан подивився у вiкно.
- Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якiмсь архаїчного покрою пальтi. Йшла, похиливши голову, бiля бюста Артема по пустельнiй дорiжцi саду. Покликав:
- Веронiко!
- Я.
Коли увiйшла, обняв, довго держав в обiймах, i довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя й сувору скидку на чолi.
Синiй весняний вечiр танув.
- …Чого не ходиш, Веронiко? Що за фокуси?
Сказала, хоробливо усмiхнувшись:
- По твоїй проповiдi живу, брате: треба дивитись глибше на життя.
Стефан спитав про поїздку:
- Ну, як, говорила з ним?
- Знаю.
- Що ж ти?
- Нiчого!
Стефан сказав:
- Ну, ми ще з тобою поговоримо.
Потiм нахилився пiд кровать i дiстав чоботи.
- Надягай.
Вона одхилила його руку.
Стефан незадоволено подивився:
- В ролi страдницi?
- Так.
Хотiв переконати, говорив, переконуючи, агiтацiйне:
- Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тiльки одриваєшся вiд неї. До кого в робiтникiв антагонiзм - до iнтелiгенцiї? Помилка. До тих, що ходять у чоботях? Помилка. От до кого: до тих, що хочуть пiдробитися пiд них. Скажи щиро: "Я - iнтелiгент", працюй щиро, i маса буде поважати тебе.
Веронiка зiтхнула i сказала:
- Стефане! Це риторика, фразерство.- I тут же скинулась: - Проте я кажу неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але рiзнi дорiжки. Я йду по цiй, ти по тiй - десь зiйдуться.
- Веронiко…
- Нi, Стефане, ти мене не переконаєш… У тебе єсть чай?
…Стефан вийшов. Веронiка сiла й дивилась на портрет Мiкель-Анджело. Прийшов Дема. I чути було, як ростуть днi, i хотiлось слухати вiтру.
…А вiтер на арфi грав, як у книзi "Золотий гомiн". За городом шумiли слобожанськi степи. Степи творили буйну весну, i щастя їм, як вагiтнiй матерi, що рожає в перший раз.
Дема сказав:
- Коли я намалюю цю велику рiч, у якiй вiдчуваю "сьогоднi"? Як легко було писати картину на тему "повстання".
Стефан сказав:
- Ясно. Героїчнi буднi важче написати, нiж героїчне свято.
Веронiка сказала:
- Демо! Ти митець революцiї, а от "сьогоднi" ти й не напишеш, тому що "сьогоднi" є зовсiм не те, що каже Стефан. Не героїчнi буднi, а героїчне терпiння. Зрозумiєш - напишеш.
Стефан сказав:
- Це патетика. Це твої босi ноги в калошах, Веронiко!
- Може.
…Розмову кинули - увiйшов дядя Варфоломiй. Вiн прийшов з Донецького вокзалу, з синього шуму. Вiн остаточно був радий, що нарештi й Веронiка тут, бо завтра якраз iде потяг на закинуту станцiю. Дядя Варфоломiй був певний, що Стефан умовить Веронiку, i вiн жартував.
…Дядя Варфоломiй говорив:
- Послухайте старого. Треба їхати. Боятись нiчого: у нас все "благонадьожно". Бiльше. Скажу по щиростi - матерiялiзм. Як у свiй час носили винниченкiвськi сорочки, так тепер наше глухе мiсто поринуло в матерiялiзмi. Якась пошесть. Пiдеш у гiмназiю - матерiялiзм. Пiдеш у просвiту - матерiялiзм. Навiть в автокефалiї про матерiялiзм чуєш, словом, цiлком "благонадьожно"… А наша, так сказать, генерацiя старих зубрiв, що ведуть свою родословну вiд Грушевських, Петлюр та iнших - цих, знаєте, елегантних панiв та паничок з орiєнтацiєю на першу паризьку моду, цих скоро не буде. Де дiнуться - Бог його знає. Напевне тiльки це: незабаром станем iхтiозаврами, матерiялом для археологiв… Їдемо, Веронiко - цiлком "благонадьожно".
I тут же дядя Варфоломiй подумав про курочок: "Гарно б завести!.. I вся ця суєта житейська… Охо-хо! Позiхнув i ретельно перехрестив уста.
Тодi Веронiка сказала:
- Демо, сюди не заходила Христина?
- Нi.
- Ну, так менi треба йти. Сьогоднi на Поярних Посьолках спектакль.
Дядя Варфоломiй скинувся; щось закричав, заверещав.
Веронiка мовчала. Дядя Варфоломiй покликав у сiни Стефана. Як же так? Завтра ж потяг! I рiшили йти з нею.
…Вийшли всi на ганок. Небо вiдходило в даль. Зорi творили нечувану загiрну симфонiю. Пiшли до рiки. Дядя Варфоломiй проводив до берега, останнi - з Веронiкою на спектакль. Коли виходили за город, дядя Варфоломiй, що йшов позаду всiх, покликав Стефана. Розмахував руками, хвилювався.
…З города сунулись вози. Перекликались у вогкiй веснянiй iмлi. На сходi стояла чiтка зоря. Пахло (Дема казав) цедрою з лимона. В далинi густо розкиданi були заводськi огнi. Дема творив сентименти:
- Це не вiд Луки, а вiд повстання. З нього одна глава на мотив: "гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть". I це тому, що я чую далекий тупiт фантастичних коней. Тому, що положила на моє серце головку малюсенька дiвчинка, i. я бачу народження нового життя.
…Веронiка мовчала.
Тодi промовив Стефан:
- Веронiко, тобi холодно в калошах. Ти хоч би чулки надiла.
Близько пiдiйшла, подивилась в очi й тихо, але чiтко й суворо сказала:
- Брате, не глузуй. Я з тобою не буду стрiчатись.
Стефан подумав i кинув:
- Добре. Але скажи менi: ти чула що-небудь про аристократизм духа?
Веронiка сказала:
- Чула.
…Пiдiйшов Дема.
- Про що ви говорите?
Стефан:
- Про цiнностi: Евклiдову на площинi i Лобачевського на сферичнiй поверхнi.
- Ну, це не про мене писано.
…Нарештi й рiка. Пiдiйшов i дядя Варфоломiй. Десь чиркнув сiрник - у веснянiй ночi стояли два цигарковi огники. Далеко на Поярних Посьолках спiвали дiвчата.
Поїдуть туди, до Христини. Це з книги дум народнiх: ходять бояни невiдомих комун i спiвають вечiрню молитву, коли жеврiє свiча загiрного сонця:
- Слава в верхiв'ях революцiї i на землi радiсть! I чути ще боянову молитву пiд тихий акомпаньямент земного хору - весняного шуму. Стоїть чiтка вiфлеємська зоря. Боян дивиться в даль i тихо каже: "… твоє життя, ти, твої руки, твiй кожний день - це агiтацiя невiдомих комун. Чого ж вони хочуть вiд мене? Невже я вирву своє чингальне серце, невже я зможу погасити цей надзвичайний ранковий пожар?" I пише дiва - жiночий ватажок - наказ. I, звичайно, вона добре знає, що Христина й без неї це знає, i, мабуть, у неї теж горить серце, коли бачить Христину, i вона не може погасити пожар своєї творчости.
- Слава в верхiв'ях революцiї i на землi радiсть! Боян сказав: "Можна згорiти, як свiчка перед образом моєї мадонни Христини". Але не втихала боянова молитва пiд тихий акомпаньямент земного хору - весняного шуму.
…Сказав дядя Варфоломiй:
- Стефане, йди сюди.
Пiдiйшов.
- Ну, говори по правдi: вламав?
Стефан нiчого не вiдповiв, одiйшов i сiв на кайору.
…Сплеснули весла.
…Стояла тиха вогка темрява, i вабили полярськi огнi, i брiв зелений запах iз слобожанських безкраїх степiв.
…Сплеснули весла.
Дядя Варфоломiй подумав не то з iронiєю, не то так:
- Ячейка!
Потiм подумав про потяг, про закинуту станцiю, ортечека i про далекого знайомого з ортечека.
Потiм дядя Варфоломiй уважно дивився в синяву запашної ночi. Туди, де стояли полярськi огнi, де маячiла кайора й силуети цих чудних, невiдомих людей.