30444.fb2
Марiя пiшла в свою роту.
Три зводи були в караулi, тому й у помешканнi майже нiкого.
Пiдiйшла до лампи:
- Що пишете?
Червоноармiєць старанно виводив лiтеру й сказав незадоволено:
- Клята буква. Нiяк не пишеться. "Чи". Буква - "чи". Виходить буква "ги", бо схожа… Хочу оце письмо додому.
Марiя сiла допомагати.
Взяла в руку корявi пальцi червоноармiйця й виводила букву "чи".
Писали довго вдвох.
…А в своїй кiмнатi згадувала червоне обличчя бородатого солдата республiки i його лiтеру "чи".
Лiтера "чи" довго стояла за вiкном знаком запитання, i це мучило.
Потiм Марiя пiшла до Вадима.
Було пiзно, але вiн працював.
Голубом положила руку йому на плече:
- Слухай, Вадиме!
Вiн пiдвiвся i сiв з нею на лiжко.
Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо до його грудей.
- Слухай, Вадиме.
- Так… слухаю…
Марiя схилила голову на Вадимову скроню i вбирала чаймою нiздер запах мужського тiла. Потiм ледве чутно сказала:
- Вадиме! Кохаю тебе так, як гiрськi аули.
Вадим уважно подивився на Марiю:
- I… я тебе теж кохаю!
Вона:
- Але…
Потiм сiла з ногами на лiжко, знiтилась у крапку й дивилась запаленими очима у вiкно. Хтось невiдомий стояв бiля ясена й тихо, ледве помiтно перебирав похиле листя.
Вадим сказав напiвсерйозно:
- Я тебе розумiю: ворогам не до кохання.
Марiя:
- Так, ти мiй ворог.
I тихо розсипала хорий смiх.