Влетiла буря, крикнула - дзвiнко, просто:
- Повстання!
Зашумiло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась рiка, подумала свiтанком та й розлилась - широко-широко на великi блакитнi гони. Та й побрели по колiна у водi тумани - зажуренi, похилi.
…Iшла повiнь… Летiла буря…
I от я хочу про молодицю коротенько розповiсти - як у народi чув.
Таку: край села жила, де незаможницька осада, де верби на ставок схилилися й слухають пiсень гнiдих, що на зорi застигли й кожну мить сивiють.
Звуть Стенькою (то, мабуть, Степанида), нiхто не брав, а вже за двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годi, огонь, баска, гаряча кобилиця. А взяв її Володька, одружився, та не прожив i рокiв зо три - пiшов у повстанцi.
Отож i залишилась Стенька з хлопчиськом невеличким та з бабою-свекрухою.
Дитина довго не жила, захворiла на вiспу й ночi однiєї кикнула.
…Вийшла молодиця на вулицю, стала бiля ворiт, замислилася.
Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня, а кiнь здох.
…А батько закатував матiр.
…Ну, i пiвтори десятини за двадцять верстов…
…Ех ти, сибiрська каторго!
…Колись прокинулась удосвiта (пiд повiткою спала): за ногу хтось.
- Хто там такий? Одчепись!
Зареготав:
- Хлопцi, сюди! Бач, яка краля!
…Отже, червонi прийшли, повстанцi прийшли. Д'ех, будуть дiла, матерi їх ковiнька!
Кричали:
- Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржуї живуть?
Баба-свекруха сплеснула руками:
- Ой, лишенько! Якi ж тут буржуї, самi селяни проживають.
Посмiхнулися, а потiм виймають папiрцi, читають iз папiрцiв.
- А Гордiй Пронь є?
- Та є.
- А Остап Забийворота є?
- Та є.
Аж здивувалася стара: усiх чисто хуторян виказали, а хуторяни й справдi жили, як коти в сметанi.
…А потiм повстанцi пiшли. А ввечерi ще прийшли… Ой, було ж молока та ковбас - хоч собак годуй!
- Вари вареники! Печи пирiжки!
Варила, пекла Стенька…
…Мовчала, прислухалася, розглядала… А у вiкно зазирав молодик червоний, з лiсу пiдводився. Хлопцi їли, дивились на Стеньку, а вона вже цвiла, як мак… Д'ех! до чого була струнка та красива молодиця, а очi їй, як у кози дикої, тiльки хитренькi трошки.
…Отже, горiла, цвiла Стенька… а баба спитала:
- Що ви, хлопцi, надумали? Невже лiворуцiя?
- Лiворуцiя, бабо, повстання, та й квит. Iдемо буржуїв бити.
- Ой, лишенько! - та й утерла рукавом сльози.
Запитало товариство:
- Невже жалко?
- Та де там… щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський - як що, то й плакати.
А повстанцi пiдводилися, до Стеньки йшли..
- Ух ти, кралечко! - цебто обняв один.
…А другий заiржав та й полапав трошки.
Мовчала молодиця, думала, мабуть… потiм спалахнула раптом, наче промiнь пробивсь крiзь хмари:
- За волю… йдете?
I крикнули хлопцi:
- За волю! - ще й шаблюки забрязкотiли.
Зашумували очi в слив'янцi (пiд вiями нiби слив'янка кипiла), вискочила Стенька до порога:
- Цiєї ночi п'ять чоловiк присплю… Хто перший? Виходь! Задзвенiли шаблюки, з грюком розпанахало дверi…
…А ранком повстанцi засiдлали конi, сiли на конi й закурiли з села. Перед вiв загiн, а позаду летiла забийворотинська хура. Хуру везли гладкi забийворотинськi конi: гнiдий у яблуках жеребець i бiлий кiнь з чорною ногою, з тавром на стегнi.
З того часу не бачили Стеньки, не чути було, не говорили про неї.
…Гримали повстання…