У перспективi - дорога.
Праворуч, лiворуч - акварелi. Далеко - лiс. Дорога до лiсу, а може, вбiк.
Дорога спокiйно вiдходить, i на нiй порожньо.
Мабуть, скоро зажовтiє листя, i в небо засумує старий дуб. Старий дуб був колись бiля нашої хати, в дитинствi.
Я дивлюсь на дорогу, i вона веде мене за далекi гони.
Покiрно йду за нею.
…Колись була береза, зiрвав листок i положив у книгу; книзi, здається, бiльш як сто лiт, пожовкли навiть рядки. А в цiй книзi лист iз берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема… А де згадка про автора столiтньої книги з пожовклими рядками?)
…Дивлюсь на дорогу. На дорозi порожньо, i я думаю про небуття: коли дорога вiдходить, тодi щось вiдходить, кудись вiдходить.
…Потiм згадую сливи.
Саме по цiй дорозi везли колись сливи. Я був маленький i прохав у тiтки слив.
Тодi вона дала менi жменю.
Та не були то сливи. Було дитинство.
…На краєвидi купчаться хмари, збираються на вечiр.
Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тодi забуяє рослина.
А в потопi (пам'ятаєте?) були голуби.
Бiля вiкна пролетiли голуби, фиркнули i зникли за величезним будинком.
I каже голубка: - Дорога? - Каже голуб: - Дорога!
Потiм полетiли на площу Володарського i там сiли бiля ратушi.
…Дивлюсь знов на дорогу.
За нею, куди вона йде, iде суворiсть, може, жорстокiсть, може, сама смерть.
Ну, i що ж? Хай iдуть: так треба.
Але все-таки що з дорогою?
I сказав голуб: - Дорога? - Сказала голубка: - Дорога!
По далекiй дорозi пiшла широка тiнь. Проходили розпатланi хмари i погасили сонце.
Коли пройшла тiнь i сховала дорогу - дороги не було. Я впав на обнiжок своєї мудрости й подумав з тоскою:
- Дорога?
Але голуби не озивались.
Город шумiв, кричали мотори, летiли будинки.
Мiй далекий сон (лебедине крило) розтанув над мiстом.
…Я надiв кашкета й вийшов на вулицю.