Григорiй - не встиг пiдiйти до вiлли - захвилювався й покликав свого собаку. Поспiшно зiбрав у Сайгора декiлька сигареток. Потiм збiльшив крок i забiг уперед. Сайгор думав був пiти з Григорiєм, але потягнуло до ставка - освiжитись вiд спеки нагартованого дня.
- Подивимось, що наполюєте!
Вiдповiв:
- Якби ви знали, що то за Богомольськi Болота - птицi сила! I знов надхненно говорив про полювання, про крижнiв, про вечiрнi перельоти.
Нарештi, поправивши ладунку, Григорiй кинув декiлька слiв i хутко попрямував убiк. Сайгор не злився з компанiєю й сам пiшов до ставка. Пудель, очевидно, передав кошика мадмуазель Арйон i доганяв його.
- Сеньйоре! Бережiть мого Дружка. На вашiй вiдповiдальностi. Чуєте?
- Чую,- голосно вiдповiв спiвачцi й звернув iз дорiжки в шелест торiшнього листя.
До купальнi не пiшов - вiдчув раптом сором'язливiсть. Трохи здивувався своїй нелюдимостi й зупинився. Дивився на бiлi статнi фiгури голих людей, що вовтузилися у водi, слухав бадьорi побiднi крики мужчин i лемент - рiзкий, як розбите скло,- женщин. Ще раз попрямував був до купальнi, але на пiвдорозi знову повернув.
Пiшов пiвколом. За ним, помахуючи левиною гривою,- породистий пудель.
Сайгор гадав купатися на тiм березi, де лементували пiдлiтки. Але, коли прийшов туди, побачив, вiдчув: це постiйна резиденцiя юнакiв, тут кипить, горить, скаженiє кров, тут коливається голова й повно запашного туману в нiй…
Сайгор хутко пiшов далi й доти брiв сутiнковим верболозом, поки нарештi не найшов спокiйного мiсця.
Над ставком клекотiв побiдний крик сотнi баритонових голосiв. Сонце мчало з тепло-блакитного неба i з розльоту вдаряло у води. Тодi дзвенiла поверхня мiрiядами бризок, i в дiямантовiй млостi стогнали береги. Це було життя: i побiдний крик, i воронi островки на жiночих тiлах, i резиденцiя пiдлiткiв, i запашнi перса, i надзвичайний полiт божевiльного сонця.
Коли Сайгор вилiз iз води, чув на тiм березi, як горошив вереск мадмуазель Арйон.
- Сеньйори! Сеньйори!
Мабуть, пiдлiтки залiзли в купальню.
Вiд вiлли "Зелений Гай" розходились дорiжки, стежки в лiс, далi, де поринали в океанi зеленi iншi вiлли, iншi дорiжки, iншi стежки. По дорозi виростали сади, парки, бiлi крила будiвель.
I тут, де сонце злилося з зеленим океаном в одну тремтячу симфонiю, Сайгор знову пiзнав надзвичайний солодкий бiль. I тодi ж свiт, вся земля - буйна й радiсна - поринули в цiм болю. Лiс рожав загадковi звуки в безмежнiсть. Фаркали крила лебединих вiлл.
В гущавинi на схiд ударив дзвiн на першу вечерю… Звук розрiсся, потiм знiтився, потiм пiшов стежками, сторожко ступаючи оксамитною лапкою. Потiм тихо зiдхнув i навiки поринув у глибинi дерев.
Пудель обережно брiв по торiшнiх листях i нi на крок не вiдставав вiд Сайгора. Подумав: чому так несподiвано прив'язався до нього цей пес? I тут же згадав, що, виходячи з городу, з пропозицiї мадмуазель Арйон, кинув пуделевi з її кошика декiлька конфетних плиток.
- Ах, ти! - i потрiпав левину гриву. Ще потрiпав. Собака подивився на нього холодними розумними очима. Здалося: погляд здивований.
- Ах, ти!
Пудель холодно й мовчазно приймав ласку. Сайгор згадав Марчика - цю унiверсальну дворняжку. Звичайно, Марчик на ласку показав би свої гострi зуби, лизнув би руку, а то потерся б об колiна й помахав облiзлим хвостом.- Пудель мовчазно й холодно приймав ласку. Виходив пiд бiле крило далекої вiлли.
Раптом iз ворiт вискочила ватага.
- А ви як сюди?
Студенти, мадмуазель Арйон i баришнi з редвидату зупинилися бiля Сайгора.
- Шпацiрую.
- Шпацiрен! Шпацiрен! - кричав довгоногий-довговолосий тип, прогримiв на ввесь лiс для чогось "вiват" i нi з того нi з сього гаркнув:
- Iст шон цайт цу шляфен!
Як i треба було чекати, спiвачка серйозно спитала:
- Парле ву франсе?
Потiм скаржились, що вже обiйшли майже всi вiлли, а продали всього чотири квитки.
- Я ж казала вам! Мене ще нiколи не одурило передчуття. Але це не все: обов'язково скандал буде.
Про який скандал говорила мадмуазель Арйон, Сайгор не розумiв i машинально дивився на її льоннi дзвоники на скронях. I було нудно.
Компанiя далеко вiдiйшла вiд вiлли, i мадмуазель Арйон побiгла доганяти її. Тодi ж Сайгор повернувся й побачив бiля себе баришню з редвидату - не Тоню. Очевидно, вона вже давно стояла тут. Бачив: як i ранiш, усмiхалась своєю тихою усмiшкою. Чогось збентежився, не знав, що сказати, i сказав:
- I ви тут?
- I я тут,- i ще всмiхнулась.
З лiсу кричала спiвачка: "Дружок! Дружок!" Але пудель, мабуть, остаточно рiшив не покидати Сайгора i, залишивши компанiю, знову виходив на рiжу.
Баришня з редвидату - не Тоня - мовчала. Тодi, червонiючи, спитав Сайгор:
- Прошу пробачення… я не знаю, як…
- Татьяна,- пiдхопила баришня й теж почервонiла.
Баришню Татьяну Сайгор - згадує - десь бачив, i, звичайно, вiн саме її, мабуть, не бачив, а бачив їх у своїй установi, в iнших установах - сотнi. Машинiстки, ремiнгтонiстки, стенографiстки, журналiстки,- iстки, сiрi - може, красивi, може, поганi, просто манекени, просто автомати, на яких можна прикрикнути, коли треба, бо це ж вони, радянськi баришнi, якi бояться скорочення штату бiльш, як гармат, революцiї, вибухiв, Махна, бандитiв. I тут же згадав якусь сiру стенографiстку, котра згоджувалася працювати пiдряд сiмдесят двi години, лиш би їй довелося записати промову тов. Ра-ковського.
Вiдчув себе нiяково, бо стрiв баришню в iнших умовах, про якi, здається, забув, може, не знав, не чув. Якось дивно було, наче попав у полон, у ворожий табiр.
Баришня Татьяна мовчала. Потiм iще всмiхнулась i йшла поруч iз Сайгором по зеленому океанi.
На вiллi на пiвнiч жагучо виводив хтось у гущавину жагучий мотив якоїсь примiтивної забутої пiснi. За лiсом у степу ревiв автомобiль. Раз у раз пiдлiтали бiлi крила будiвель. Зрiдка по дорозi виступали лапастi дуби й розкидали буйне шатро. Тодi хотiлося зiрвати дубовий листок, положити його на чоло i вбирати п'яний мiцний дубовий запах.
Знову розбiгались дорiжки, i ступила по них, як тиха луна дзвону, пляма блiдо-голубого неба й теж - оксамитною лапкою повз вiлли далi, щоб у млостi поринути десь. Зiрвалася птиця й дико, побiдно закричала над лiсом. Тодi ж закричала друга птиця - кволо й тоскно. Тодi ж полетiли на дорiжку бiлi й сiрi пелюстки: то хижак рвав тiло своєї жертви. Потiм iще крик - дикий i побiдний.
- Хороша погода.
- Погода гарна.
I подивився на баришню. Вона говорила про погоду. Мабуть, серйозно тягнула цю одвiчну нудну тему. Сайгор спробував був перевести говiрку на iнше, але зрозумiв так: Татьяна воiстину недалека дiвчина, типiчна мiщаночка з обмеженим свiтоглядом.
I все-таки вiн мав себе з нею нiяково. I не вiдсутнiсть теми робила нiяковiсть - було щось iнше, чого вiн нiколи не вiдчував там, в установi, на мiтингах, на засiданнях, на лекцiях. I зараз порiвняв це з тим, що було колись у юнацтвi, коли батько сказав у перший раз "закуримо", i вiн хотiв закурити, i боявся закурити, i боявся загубити батькову повагу. Це були почуття: i злочинця, i юнака, i ними вiдчував себе.
- Закуримо?
Сайгор здригнув.
- Закуримо,- i вийняв портсигара. Татьяна, очевидно, хотiла, щоб Сайгор взяв її пiд руку. Очевидно.
Виходили на узлiсся. Пудель сiв на траву й лизав лапу.