IX Слово.
Г о р о д.
Я безумно люблю город. Я люблю виходити ввечерi iз своєї кiмнати, iти на шумнi бульвари, випивати шум, нюхати запах бензолу й тодi йти на закинутi квартали, щоб побачити японськi лiхтарики - так, здається - в трикутниках цифр: будинок на розi, N: горить. Я люблю, коли далеко на дальнiх мiських левадах рипить трамвай: щось неможливе нагадує цей рип, щоб постали передi мною теплi образи, як хрустальнi дороги, як прозоро-фантастичнi леденцi (коники), що я їх уже нiколи, нiколи не побачу на базарi. Тодi я люблю Еспанiю, тому що вона далеко, тому що я фантаст, тому що я пiзнаю й кохаю город не так, як iншi, тому що город - це Сервантес Сааведра-Мiгуель, тому що в битвi при Лепанто, тому що в полон до алжiрських пiратiв. Тому пiдходить до мене Марiя i каже:
- Nicolas! Я читала сьогоднi еспанськi новели, i я скажу: Мартiнес Сiєрра - моя радiсть, бо в його новелах маленька музика, мелодiя слiв, як оркестр моєї душi, коли у вишневих садках моєї чумацької країни жеврiють зорi: падають на ягоди крiзь темну темряву лiтньої синєблюзої ночi й падають на ставки, щоб прозвучати. Мартiнес Сiєрра - маленька флейта, веснянка дум про далеку Еспанiю.
Ми зупинилися на мосту. Гримить повiнь. Над рiкою важкi веснянi хмари. Тодi Марiя дивиться на далекий огонь, що горить на костьолi, i творить поему. Гримить повiнь. Над рiкою важкi веснянi хмари.
Нiч.
Весна.
Мiст.
Марiя.
О Мартiнесе Сiєрра! Тобi, музичному музикантовi, твоїм новелам, де звучить така широка й радiсна весна, де мiрiяди мiрiядiв голубих метеликiв над гармонiєю моєї душi,- тобi шлю iз своєї чумацької країни привiт. О Мартiнесе Сiєрра! Не тiльки ти закоханий у звуки, фарби й запах слова - я теж естет. Я вiрю, що на душi зiйдуться десь у мiрiядах мiрiядiв голубих метеликiв, у цiй голубiй хуртовинi, коли серце так енергiйно стисне, наче таємна мавка розказує океанну казку, коли в океанах горять жемчуги, як горить сонце на шляхах моєї чумацької надзвичайної країни. О Мартiнесе Сiєрра! Про що розповiм тобi? Чи розкажу тобi, як спiвають нашi дiвчата бiля шведських могил, коли пiсня з бурякiв, як сiроока жура, як генiальний Леонтович у бур'янах мойого степового краю? Чи розкажу тобi, як повiльною ходою бредуть круторогi воли з молочної ферми? Чи сплету тобi вiнок iз польових дзвоникiв - з подiй: як була, як пройшла, як гримiла, як народжувалася молода епоха? Iшла м'ятежна епоха. Iшла духмяна романтика, i нечутно ходили в борах тiнi середньовiчних лицарiв. Бiгли вiтри iз сходу - сторожкi й тривожнi. I тодi в аулах моєї голубої Савойї стояв гул. Через перевали, з азiятського степу, з глухої тайги, летiли: депеша за депешею.
О Мартiнесе Сiєрра!..
Нiч. Весна. Гримить повiнь. На дальньому костьолi горить огонь i теж творить поему. Я мовчу. Марiя мовчить. На мосту тихо, i тiльки мутнi води клекочуть i тiкають у невiдому даль. Тодi я знову пiзнаю, як я безумно люблю город. Уранцi, в городi, де незнайомi вулицi, а по них проходиш, якось невiдомо й задумано: проходять i зникають давно забутi тiнi iхтiозаврiв, i розчиняється рожеве вiкно в майбуття. Гарно приїхати в город iз села, коли в кварталах дрiмає тиша, дрiмають вiзники, а по вулицях метуть двiрники, коли в городi прокидається ранок i гулко процокотить фаетон, а потiм -
- змовкне.
Слухай, Nicolas! Коли я думаю про мiськi квартали, я думаю, що я чула юнка з голубими прозорими вiями, що я амазонянка й джигiтую десь у заозерних краях… Слухай, Nicolas!
Нiч. Весна. Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль.
Нiч.
Весна.
Мiст.
Марiя.
Але так можна збожеволiти, коли ранок почне рундуки: за м'якою зеленню дерев стоять рундуки. I плентаються сюди люди - бiлi, незнайомi, забутi, як далека Еспанiя, як троглодитний вiк, коли люди ловили за хвiст леопарда й тут же роздирали його надвоє, щоб їсти. I починає ще ранок - битий шлях, а за ним плентаються фургони селянської городини.
- Марiє! Я безумно люблю город! Я люблю робiтничi квартали й квартали єврейської голоти, коли дивишся вiдтiля на костьол, коли на костьолi в дiадемi ночi горить казковим огнем циферблат. Тодi я похиляюсь на телеграфний стовп i думаю, що я нiколи не розкажу, що робиться в моїй душi, якi виникають образи, якi, як потоки, як жемчуг, протiкають бiля мого романтичного серця: жемчуг хрумтить i японськi лiхтарики (коли гоголiвський ярмарок) бiля прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я їх уже нiколи, нiколи не побачу на базарi. Тодi я наливаю себе вишневим соком моєї неможливої муки i молюся, щоб "Боженька" зробив мене генiєм: щоб розказати, як хрумтить жемчуг бiля японських лiхтарикiв: будинок на розi, N: горить.
Я безумно люблю город.
Деталь iз моєї бiографiї
Народився я (Сойрейль, припустiм, бо для мене просвiтянський реалiзм - "к чорту"…навiть у прiзвищах, бо я його органiчно "органонами" не виношу), народився я, Сойрейль, которого не треба плутати з Карейлем, автором "Французької республiки", оскiльки в Англiї нема просвiтянства такого, як у нас, але, може, є й покраще: я маю на увазi Iрландiю й англiйський бокс, пiсля якого й пiсля лiтургiї (пiдсмаленi очi д'горi) навiть соitus за "розписанням",народився я в одному з тих городкiв, саме в степовому краю, саме в полковiй залозi, де колись - так давно! - слобожанськi полки, а потiм недалеко Диканька з Мазепою на шведських могилах перед полтавським побоїщем. Я був сином якогось чиновника, який вiд мене одмовився. Звичайна iсторiя: чиновник спокусив гоняшку однiєї прекрасної травневої ночi, коли зацвiли яблунi, пiд яблунями. А коли я народився, чиновник, котрий мене народив, щоб не годувати Сойрейля, утiк iз провiнцiального городка. Таким чином у країнi покриток стало одною покриткою бiльше. Але моя мати не пiшла дорогою - на Сагайдак - шевченкiвської Катерини й моєї Оксани iз "Життя" - з тiєї книги, що "Синi етюди", яких, етюдiв, я вже нiколи, нiколи не буду писати, бо я пишу -
- роман.
Моя мати не пiшла цiєю дорогою, бо на другий день умерла. Тодi другий чиновник, гадаючи, що його жiнка безплiдна й нездiбна родити, взяв мене за сина. Чиновник помилився. Прийшла друга травнева нiч, коли небо було в яблуневiй завiрюсi й пахло горизонтом (а небо може пахнути горизонтом наперекiр усякiй мiщанськiй логiцi), коли степовий городок Дрiмав пiд голубим крилом весняної ночi, безплiдна чиновникова жiнка родила майбутнього колезького реєстратора.
Чиновник цикнув i сказав:
- Помилка-с!
А мене не можна було викинути, бо формальностi щодо закрiплення було пророблено. Таким чином, не глядячи на те, що чиновникова жiнка була не безплiдна, що в травневу нiч, коли стояла яблунева завiрюха, родила колезького реєстратора,- не зважаючи на все це, я лишився в чиновника на його хлiбах.
Я не буду описувати те iнше, що, може, когось i цiкавить, але мене, навпаки, i нiскiльки; не буду описувати так, як писали нашi корифеї; я буду писати так, щоб зрiдка почути кармазиновi дзвони з глухого зарiччя, коли серце так стисне, нiби погляд стрункої юнки, коли вона на моє буйне бажання каже крiзь яблуневу завiрюху, здригнувши:
- Да!
…Але як же хрумтить жемчуг бiля японських лiхтарикiв, бiля прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я їх уже нiколи, нiколи не побачу на базарi!
- Слухай, Nicolas! А що ж далi? Як же з твоїм чиновником?
- Марiє! Ти наївничаєш. Нiчого подiбного не було. Я тiльки принiс тобi запах слова.
Нiч. Весна. Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль.
Нiч.
Весна.
Мiст.
Марiя.
…А сьогоднi вiтри насiдають iз пiвночi. Цiлий день шаленiє хуртовина, i ростуть на дорозi замети. Iде грудень року вiд народження легендарного Христа тисяча дев'ятсот двадцять третього, вiд народження епохи громадянських вiйн - шостого. Я ще не знаю, що я напишу, але на моїй душi - бiль. Бо ж подумай, Марiє:
- Я читаю кожного дня книжки, але я анi разу не зустрiв справжньої книжки (поеми) про нашу - у вiки - революцiю. Тодi я знову молюся, щоб "Боженька" зробив мене генiєм, щоб розказати, як iшла, як пройшла, як гримiла молода епоха.
Iшла м'ятежна епоха. Iшла духмяна романтика, i нечутно ходили в борах тiнi середньовiчних лицарiв. Бiгли вiтри iз сходу, сторожкi й тривожнi. I тодi в аулах моєї голубої Савойї стояв гул. Ще деталь
Менi пророкують велике майбуття: однi кажуть, що я буду командором нової художньої школи; на погляд других, я "прорублю вiкно в Європу", куди й буде (бiс!) виглядати мiй чумацький надзвичайний край; третi запевняють мене, що я в потенцiї…Менi навiть неловко писати…
Є, правда, i четвертi, якi вважають мене графоманом, дилетантом, парвеню i т. д. Але, на радiсть, я цим не хочу вiрити: я гадаю, що я все-таки напишу гарний твiр, бо ж яблунi тiльки-но зацвiтають у садах моєї духмяної фантазiї, бо ж передi мною й за мною гори поетичного матерiалу.
Словом, коли б я хотiв загубити свою iндивiдуальнiсть, я б давно її загубив. А коли б я був через мiру шанобливою людиною (зовсiм без шанолюбства - нi риба нi м'ясо), я мiг би використати своє становище.
Але я дуже тиха, лагiдна людина. I тому, коли менi, як лiтераторовi, що подає надiї, запропонували взяти посаду командора одного чималого, правда, видавництва, я навiть з охотою взяв її.
Отже, там, де я працюю, де все так iмпозантно, там ви найдете всiх, кого вам треба. Тут i Пульхерiя Iванiвна Жоха, тут i тов. Крутик (мiй заступник, прекрасний "зам"), тут i цiла академiя рiзнобарвної професури.
Але бiльш за все менi подобаються тi веснянi днi, коли потоки ласкавого сонця заливають усi кiмнати моєї установи, коли з мого iмпозантного будинку падає весняна "капель", коли за моїм кабiнетом шум дiлового будня.
Я розвалююсь у крiслi, закурюю гаванську сигару (недавно прислав iз Германiї дипломатичний кур'єр) i кричу:
- Антошка!
Антошка тут як тут. Цей бородатий симпатяга до чотирьох годин сидить за моїми дверима й тиче - автоматично - пальцем у напис:
- "Без докладу не входити".
- Що прикажете, товаришу?
Що ж я йому прикажу? Власне, менi нiчого приказувати, бо за мене приказали мої пiдручнi, мої прекраснi пiдручнi, якi зараз шумлять, як музика, за дверима мого кабiнету.
Тодi я кажу:
- Антошка! - i потираю руки.- Альянс?
Антошка:
- Альянс!
- Ах ти, моя карапуля,- млiю я вiд гарного настрою.- Ах ти, моя дурашка!
- Так точно! - каже Антошка й пiдходить до мого столу.- Дозвольте прикурити?
Ця фамiльярнiсть мене зовсiм не нервує: по-перше, в кабiнетi нiкого нема; по-друге, я радий ще раз доказати свою демократичнiсть, свiй комунальний лiбералiзм.
- Прикурюй, каналья! Прикурюй! - i я галантно пiдношу йому свою гаванську сигару.
За моїм вiкном грає голубе небо. Десь,-очевидно, гомонять жайворонки; десь, очевидно, такий простiр, така легкокрила даль, що я не можу не мрiяти. З мого iмпозантного будинку летить весняна "капель", її не може заглушити навiть шум шумного мiста.
- Антошка! - i я потираю руки.- Альянс?
Антошка:
- Альянс!
…А Пульхерiя Iванiвна завiдує в мене редвидатом. Це славетна людина. Коли я приймав посаду, менi стiльки про неї наговорили, що я й справдi думав її викинути з установи. Але тепер я бачу, що це була робота злих язикiв. I справдi - Пульхерiя Iванiвна така прекрасна женщина: у неї таке прекрасне волосся - золотом, що я прямо дивуюсь. I потiм вона така енергiйна, така розбитна.
- Пульхерiє Iванiвно! - питаю я.- Ви заключили договiр iз професором Чам?
- Як же! Давно заключила. Вiн такий хороший чоловiк; у нього таке, знаєте, велике горе: вчора фокстер'єр здох, i потiм вiн такi прекраснi роботи пише… Я гадаю, що йому треба дати найвищу ставку.
О, Пульхерiя Iванiвна не проморгне. Це я добре знаю. Вона не пiдiрве авторитету нашого видавництва. Вона викине на ринок, так би мовити, сливки наукової мислi.
- Обов'язково! Обов'язково! - кажу я.- Найвищу ставку. I, щоб завжди бути в курсi справ, виймаю з бокової кишенi порожнiй блокнот i беру олiвець.
- Дозвольте, Пульхерiє Iванiвно, записати цi прекраснi роботи, якi незабаром випустить наше видавництво.
Вона:
- Ах, Миколо Григоровичу, я й забула… От пам'ять… Я зараз принесу їх.
- Що ви! Що ви, Пульхерiє Iванiвно! Не турбуйтесь. Дозвольте тодi менi просто написати: в якому це буде вiддiлi?
Вона:
- Вiддiлi?.. Ах, боже мiй… от пам'ять… Це ж вiдомий професор Чам… по… по… неврогеологiї, здається. Професор Чам. Професор Чам.
Нiч.
Весна.
Мiст.
Марiя.
Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому дадь.
- Nicolas! Про що ти думаєш? Милий мiй!.. Ти думаєш про осiнь? Невже ти думаєш про осiнь? Милий мiй! Похили свою голову на моє плече, розкажи менi голубу поему.
- Марiє! - i я чую, як гримить повiнь, як бiжать мутнi води в невiдому даль, i моя радiсна Марiя кладе на моє чоло свої духмянi кучеряшки й пахне, як юнiсть, як безмежнi дороги в прекрасний невiдомий край.
…Уранцi прийшла весна.
I цiлий день тануть снiги. Бiжать по дорогах потоки, i чути: десь хропуть конi. Стоїть таке неможливе небо, нiбито воно тiльки-но народилось.
Учора опiвночi, коли за городом урочисто скликав гудок нiчну змiну, над костьолом iз захiдного боку повис теплий туман. Учора я думав про Тургенєва й про вальдшнепiв, тому що це в кровi, тому що мiй батько був стрiльцем, думав про заводi на Ворсклi, про свiй степовий край, про його одинокi озера, що стоять там, де пересiкаються чумацькi шляхи. Сьогоднi мої мислi про iнше. Це знає й Марiя. Я думаю зараз про женщину революцiї.
- Nicolas! - i Марiя виймає хустку, що пахне конвалiєю, i пiдбирає волосинки пiд капелюшок, що їх розкидає весняний вiтер.- Nicolas! Ти скажи менi: невже женщина так мiцно зв'язана з революцiєю, що без неї новелiстовi не можна обiйтись?
- Да, Марiє! Без женщини не можна обiйтись. Бо женщина - це круг наших емоцiй.
- А я от тобi не вiрю! - говорить Марiя й пiдставляє весняному вiтровi своє обличчя.
Нiч.
Весна.
Мiст.
Марiя.
Гримить весняна повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль. Ми стоїмо на мосту. Перед нами й за нами - город. Ми чуємо, як глухо б'ється крига. Над костьолом горить огонь.
- Nicolas! Я тобi не вiрю, тому що ти й досi не показав женщини в революцiї.
- Да, Марiє! Я ще не показав, але я покажу.
- Нi, ти її не покажеш, бо в твоїм уявленнi вона не бiльше, як самичка.
- Марiє!
- Да, Nicolas! Так.
Гримить повiнь.
I тiкають мутнi води в невiдому даль.
Кводлiбет
У Дiккенса, здається, в "Записках Пiквiкського клубу" герой скрикнув: -
- Їхать - так їхать, як говорив папуга, коли кiшка потягла його за хвiст. У Дiккенса, здається, з тих же "Записок Пiквiкського клубу", є й такий радiсний вираз:
- А от i я! - як сказав хтось, падаючи з десятиповерхового будинку.
Студент жив у пiдвалi, в кiмнатi з одним тусклим вiкном, що виходило на глуху брудну вулицю. Але й тут вiн жив милостю якоїсь грузної баби, що знiмала весь пiдвал i одводила йому цю кiмнату виключно за його прекраснi очi: кожної суботи баба тягла студента до себе на кухню, напоювала його там жовтим (якась примiсь) самогоном, i, коли студент часто починав хилити голову на бiк, коли повз вiкна проходив iз калатушкою сторож, грузна баба брала енергiйним жестом свою жертву за плече, роздягала її догола i клала на своє лiжко. Пiсля так званої суботньої ночi студент завжди почував у ротi якийсь неприємний запах i потiм цiлий день спльовував. Це теж деталь, i, "позаяк" вона з життя, я й її пишу.
- Марiє! Не будь наївна. Я даю тобi запах слова.
…I знову передi мною легко-синя даль надзвичайного минулого. I знову я чую далекий загiрний голос: "Пройдуть вiки, найдуть свою змужнiлiсть, пiзнають радiсть i журу твоєї прекрасної землi, вiдiйдуть по древнiй дорозi в небуття, але нiколи не повториться народження твоєї м'ятежної нареченої".
- Тiльки один раз!
- Тiльки один раз!
Так б'є годинник над ратушею глибокої ночi, коли тривожно горить циферблат.
…I я, романтик, закоханий у свою наречену, знову бачу її сiроокою гарячою юнкою з багряною полоскою на прострiленiй скронi. Вона затулила рану жмутом духмяного чебрецю й мчить по ланах часу в безсмертя.
- Чи наздожену її - свою сiрооку м'ятежну наречену? Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль.
Я безумно люблю город. Але я похиляюсь на телеграфний стовп i думаю, що я нiколи не розкажу, шо робиться в моїй душi, якi виникають образи, якi, як потоки, як жемчуг, протiкають бiля мого романтичного серця: жемчуг хрумтить i японськi лiхтарики (коли гоголiвський ярмарок) бiля прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я їх уже нiколи, нiколи не побачу на базарi. Тодi я наливаю себе вишневим соком моєї неможливої муки й молюся, щоб "Боженька" зробив мене генiєм: щоб розказати, як хрумтить жемчуг бiля японських лiхтарикiв: будинок, на розi, N: горить. Я безумовно люблю город! Нiч.
Весна.
Мiст.
Марiя.
- Марiє! Ти пам'ятаєш той день, коли. я перший раз побачив тебе?,
- Да, Nicolas! Ходiм! - i вона енергiйно переступає калюжi весняної води.- Да, Nicolas, пам'ятаю.
- Марiє! - i я зупинився.
Вона - теж.
Тодi я беру кiнчик її солдатської блузки й кладу на нього свої гарячi уста. Марiя мовчить. Я мовчу. Пахне конвалiєю. Весняний вiтерець б'ється в кучеряшки моєї нареченої.
- Nicolas! Милий мiй! Не треба думати про осiнь.
- Марiє! - i я тисну їй руку.
Вона мовчить. Я мовчу. На костьолi горить циферблат, i далеко гримить повiнь. Марiя оправляє блузку й раптом зникає в темряву, в глухий мiський заулок.
Р.S. Я говорю не про чарiвну мандрагору, я говорю про адамову голову: про метелика, що з черепом на головi. Менi навiть сни якiсь химернi. З-пiд канапи вискочив звичайний пацюк з перебитим задом. Менi кажуть, щоб я його добив. Тодi я беру чималий молоток, i, коли пацюк iде на переднiх лапах повз мене, я з гидливiстю опускаю з силою молоток на його голову. Але диво: пiсля мого удару пацюк раптом вирiс, став розмiром iз болонку й пiшов на заднiх лапах, а на його головi я бачу череп: я говорю не про чарiвну мандрагору, я говорю про адамову голову, про метелика. Тодi менi зупиняються мислi, i стоїть передi мною якась настирлива пляма, що може довести до божевiлля. Я знову пiдводжу чималий молоток i з гидливiстю опускаю з силою на пацюкову голову. Але диво: пацюк знову вирiс i став розмiром з фокстер'єра. Пацюк з перебитим задом iде на заднiх лапках. В кiмнатi тихо, за вiкном тихо, i тiльки на костьолi горить циферблат. Я мовчу.
XIV слово
…Коли цвiркуни на далекому зруйнованому курортi починають мовчазний концерт, тодi за косою в порту горить маяк. Маяк блимає, булькає, погасає на мить, i знову за косою в порту неможливо привабливий огник. Тодi далеко серед морської мертвоти реве пароплав i несе людей, їхнi муки й сподiвання в iншi краї, у виноградну даль.
- I от поет з тiєї божественно-незрiвнянної країни, що, як золота осiнь, димить на твоїй патетичнiй душi, пiзнав сiрого чортика й тiсно жив з ним, i не в сенсi банально-сантиментальної нудьги, а так, як може жити художник. Вiн був страшенний нахаба, але вiн мiг тiльки жеврiти, i то в тайзi, i то для утилiзацiй обмеженого кола часто обмежених людей. Поет знає, як далеко одiйшов запах тобiлевичо-старицьких бур'янiв, що прекрасно пахли пiсля "Гайдамакiв" i "Катерини", як далеко i "Тiнi забутих предкiв", i все, що хвилювало юнiсть, а тепер залишило тiльки сiрого чортика. Поет знав, що в iсторiї народiв його божественно-незрiвняннiй країнi, що, як золота осiнь, димить на твоїй патетичнiй душi, принаймнi на першу пiвсотню лiт одведено силою рабської психiки тiльки два рядки, i то петитом; i на цi два рядки нiхто й нiколи (аж поки пройде пiвсотнi лiт!) не зверне уваги. I поет, що крiзь огонь своєї iнтуїцiї побачить новi береги, загине, як Катерина на глухiй дорозi невi-домости.
…Тодi бiжить коник моєї фантазiї по першiй снiговiй дорозi, i летять од його копит дiаманти снiжинок. У далекому бору, що ледве маячить, дiд-мороз трусить бiлою бородою, i якась фантасмагорiя навкруги. Пiд столом сидить кiшечка i муркотить про радiсть морозного дня. Над оселею здiймаються димки й пливуть у тихе голубе небо. I нiхто не розкаже менi: що це?
Степова.оселя й дальнi виноградники - все потопало в мовчазному концертi цвiркунiв. Стояли похмурi хмари, i десь традицiйно глухо билось i грало з берегами сiре туманне море. Природа, цей незрiвнянний художник, шукала цiєї ночi химерного жанру. В кожнiм шелестi й тремтiннi приморської сиротливої флори я вiдчував напружену боротьбу за майбутнього прекрасного Рафаеля. Вмирала стара форма, як лицарство, як запорожцi. По таємних лабiринтах мистецтва мчав вiтер iз незнаного краю.
…I жили в тiй оселi, що її звали по циркулярах курортом, люди, собаки, коти та iншi тварини. Чим годували котiв чи то собак, я напевне не знаю. Але людей годували дохлою гнилою рибою, трохи не кращими яйцями й такими ж сосисками. Все це привозили з нудного провiнцiяльного мiста.
За тих днiв, коли до столу подавали (висловлюючись канцелярською мовою) вищезазначене, за тих днiв зчинявся бунт. Бунтували пролетарi, службовцi й навiть комунари. Тодi комунарiв збирали й говорили:
- Вам бунтувати не можна, бо ви - комунари, будiвничi нової держави, а курорт, як вам вiдомо, державний.
Комунари хвилювались, але вони знали, що їм бунтувати не можна, а можна говорити iншим "халатникам" (хорi), що курорт дуже гарний i коли риба гнила, то це - помилка, бо вона зовсiм не гнила.
I комунари розпинались i доказували, бо вони знали, що таке дисциплiна i що таке для всесвiтньої революцiї ця неприємна деталь, коли ми стоїмо напередоднi. Тiльки один написав щось у центральну пресу, пiсля чого стало багато краще, бо вже не подавали гнилої риби, а подавали гнилi сосиски.
Проте не зайвим буде зупинитись i на цiй деталi: нудне провiнцiальне мiсто, на жаль, лежало далеко вiд степової оселi, що по циркулярах називалась курортом. Отже, пiдтримуючи iнтереси свого населення, курортна адмiнiстрацiя органiзувала на своїй територiї непоганий буфет. Коли халатники були незадоволенi обiдом, вони мали цiлковите право пiти до буфету й узяти там те, що їм було потрiбно. Дешевка тут була надзвичайна: коли, припустiм, десь пачка цигарок коштувала сiмнадцять копiйок, то тут брали всього (за таку ж таки пачку) тридцять п'ять. Те саме i з iншими продуктами.
Тодi в мовчазнiм концертi цвiркунiв я бачив жiнку, її звали панна… не пам'ятаю добре - хай буде за Винниченком: панна Мара. Вона виходила, коли йшли з вечерi халатники, до виноградникiв, де кiнчається степ i починається море, i думала. Панна Мара думала про те, що вона - жiнка-лiкар, прийшла сюди за три червiнцi на вiсiмнадцять годин працi, але вона нiколи не почула ласкавого слова вiд своїх пацiєнтiв, бо вона була трохи крива i з звичайним сiрим обличчям, що нiколи не зупиняє. Вона дивувалась, чому хорi незадоволенi гнилою рибою, бо ж гнилу рибу подають не кожного дня, а вона добре знає, як важко вiдбудувати курорт, що зазнав великих пертурбацiй за часiв громадянської вiйни. Правда, є багато неприємних явищ i їх легко усунути, висловлюючись газетною мовою, але для цього бунтувати не треба, особливо комунарам (вона зовсiм позапартiйна!), бо про це напишуть письменники в рiзних газетах та журналах.
Але панна Мара думала й про те, як би гарно йти в цей вечiр, коли цвiркуни починають свiй химерний концерт, а недалеко рокотить море, з гарною людиною, що буде її нареченим. Вона була за цих хвилин безмежно сентиментальною й вона трошки плакала.
Море традицiйно глухо билось у береги, i тодi за виноградниками зливалися в єдину гармонiю i море, i нiчний степ, i одинока оселя серед пустелi.
Панна Мара йшла до курзалi, сiдала там бiля шахматистiв, дивилася. Але нiхто на неї не звертав уваги й нiхто не хотiв покохати панну Мару, бо такий уже жорстокий закон природи.
…"Мила мамусю! Яке хороше життя, який божественний запах навкруги мене. Тут море таке надзвичайне i тут такi мислi, наче я не звичайний рядовий лiкар, якого нiхто не знає i який нiкому, за винятком хорих, непотрiбний, а якийсь Персi-Бiш Шеллi, що про нього я мрiяла колись у своїй студентськiй кiмнатцi. Увечерi я йду до моря, дивлюся в синi краї й думаю: вiдтiля буря принесла уламки кайори й тiло Шеллi, а тут, на пiщаному березi, його наречена вихопила з огню його прекрасне серце. Ти, мамусю, будь ласка, не читай нiкому мого листа, бо цим ти зробиш менi багато неприємного. Прошу я тебе також нiколи, нiколи не згадувати в своїх листах Стефана, бо я й досi не можу прийти в себе. Ах, як вiн насмiявся надi мною! Але я йому простила, я йому все простила. Ти, як жiнка, повiриш менi, бо знаєш, що нема меж тiй любовi, що її носимо ми. Я пiзнала цю любов, i я щаслива. Нехай фiгляри й скептики "возводять в канон" бездушний американiзм, але людини вони все одно не перероблять. Ах, мамусю! Яке прекрасне життя, який божественний запах навкруги мене, як чудово пахне одвiчне море, яка даль за темними виноградниками, що так тривожать мою душу цiєї химерної пiвденної ночi".
Коли цвiркуни на далекому зруйнованому курортi починають мовчазний концерт, тодi за косою в порту горить маяк. Маяк блимає, булькає, погасає на мить, i знову за косою в порту неможливий морський вогник. Тодi далеко серед морської мертвоти реве пароплав i несе людей, їхнi муки й сподiвання в iншi краї, у виноградну даль.
- …Товаришко Маро, ще раз i ще раз: воiстину прекрасне життя. I, коли я умру i на моїй могилi ви положите пучок чебрецю - знайте: я воскрес.
I знайте: бiля тiєї криницi, що в нiй, як у верцадлi, ввесь свiт, давно вже стою я, i на моїй душi таке тихе, таке свiтле й прозоре озерце, що я вiдчуваю себе Господом-Богом. Товаришко Маро, схилiть свою голову на мої груди i знайте: я ваш друг.
…Маяк блимає, булькає, погасає на мить, i знову в порту неможливий морський вогник. Праворуч - море, далi - виноградники й моя мука за пароплавом - у виноградну даль.
Тихо. Тiльки одвiчнi цвiркуни плетуть легенду iз далi первiсних вiкiв, i нема їй нi кiнця нi краю. Тодi зникають i дороги в диких половецьких краях.
Лiто тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року. - Головний лiкар читав сьогоднi лекцiю про душу. Це характерно: про душу. Народу було досить, майже всi халатники.
Цiкавились усi й особливо комунари. Справдi, що може сказати спец про душу?
I от, коли головний лiкар скiнчив, один несмiливий голос запитав:
- А дозвольте, товаришу професоре, спитати вас, що появилось ранiш: мисль чи слово?
Лiкар, що мусiв сказати не те, що хотiв сказати, крутнувся:
- А ви як думаєте?
- Скажiть, як ви думаєте,- уперто сказав комунар.
- Я думаю,- головний лiкар проковтнув слово й кинув: - Я думаю - мисль.
- Тодi дозвольте й менi слово,- i комунар полiз на трибуну.
Вiн говорив довго, уперто. Вiн говорив так весело, що майже всi поснули. Комунар був добрим книжником, бо вчився вiн у партшколi й не мiг не знати, як на це питання дивиться товариш Богданов.
I, коли б спец не прийшов у себе пiсля першої й не зовсiм вдалої вилазки i, набравшись нахабства, не зупинив промовця, промовець, мабуть, i досi розмахував би руками.
Спец:
- Зупинiться, будь ласка. Ми з вами нiколи не договоримося, бо це аналогiчно цьому: що ранiш появилось - курка чи яйце.
- Звичайно, курка,- вирвалось з мовчазної авдиторiї (жiночий голос), бо курка…
- Ну, ну, що ж таке курка,- єхидно запитав спец,- слово чи мисль?
- Ви, товаришу професоре, застали нас зовсiм не пiдготовленими,скрикнув жiночий голос.- Треба було попередити комгурток.
Тодi головний лiкар зняв окуляри й сказав, що лекцiю скiнчено i що халатники можуть розходитись. Що ж до того, що ранiш появилось - мисль чи слово, даному зiбранню нема нiякого дiла, бо хорим заборонено хвилюватись, i потiм останнi науковi данi недвозначно натякають: ранiш появилась мисль.
Отже, мораль: ранiш появилось не слово i не мисль, а гнила риба, бо лекцiю про душу було розраховано спецiально на заспокоєння нервiв, якi розтривожено було вищезазначеною морською твариною.
Повз одинокої оселi, що бiля моря, iде залiзниця - тупик. I на тупику, коли вийдеш увечерi слухати, як приливає море, бачиш зруйнованi вагони, розiрванi снаряди, бачиш руїну.
То пройшла махновщина i зникла в степовiй тирсi, як згадка про дику татарву. Увечерi, коли на малому лиманi кричать чайки й десь важко сiдають баклани, над морем стоїть чiткий мiсяць i грає срiбними веслами на поверхнi синьої води. На березi, як хрусталь, медуза. Кажуть; медуза горить, коли йде зграями. I це - як древнє сказання. Тодi в пустельному кутку приморської полоси рибалки пiдводять чайму над кайорою, беруть невiд i йдуть у море.
Мiцнiшає вiтер. Вiтер iз моря. У порту проревiв пароплав, але враз змовк: вiн сьогоднi не вийде за хвилерiз, бо збирається на нiч неабияка буря. Кайора метнулася на обрiї й раптом зникла. Тодi з одинокої рибальської хати вийшла мати й дивилася на море. I пiдiйшла до неї ще молода жiнка, i вони довго стояли на березi.
I сьогоднi море казиться, i казяться пiщанi береги в хуртовинi камiнцiв, але це останнiй шквал. Даль жене табуни: вал, вали i гребнi хвиль розкидають бiсер. Сходить сонце. I одинокий рибацький посьолок зустрiчає його золотих вершникiв тишею.
На якорi кайора. Вона плавко колисається. Але вже скоро вщухне вiтер, над морем стане мертвий зиб. Тодi вщухнуть i береги. На камiнцях буде муркотiти море. Чайки полинуть на болота, i стане велика морська пустеля.
I от вранцi Бригiта була на узлiссi й там рвала пролiски. Бригiтi було щось бiля шiстнадцятьох. Вона рвала пролiски й дивилась на них. Потiм вона пiшла до батька. Це було в тому лiсi, де її батько був лiсником.
У цей час бiля хати з шумом зупинилась кавалькада. То приїхав молодий граф. Вiн був як казковий лицар, i одяг йому було всипано дiамантами. На кашкетi, збоку, бiля фазанового пера, стояв великий рубiн. Молодий граф грав тростинкою. Кiнь його раз у раз хропiв i переступав з ноги на ногу. Це був породистий англiйський жеребець з агатом на лобi. Бригiта винесла кухоль криничної води й подала молодому графовi. Той подивився на неї, сильно вдарив коня, так що кiнь знявся на диби, i сказав, що Бригiта як мавка. Всi зареготали, Бригiта почервонiла. Кавалькада поскакала далi.
Був весняний вечiр; за лiсом, в оселi, скликали до вечiрнi. Бригiта вийшла з хати, взяла пойнтера Мiлорда й пiшла в глуш.
Там вона знову зустрiла графа. Вiн злiз iз коня, погладив пойнтера й пiдiйшов до Бригiти.
Вiн притиснув її до своїх грудей i скрикнув. Бригiта не перелякалась i тiльки зiдхнула глибоко. Молодий граф схопив її й положив на свого коня. Потiм вони поскакали по лiсових дорiжках.
За годину граф був у своєму маєтку. Вiн узяв Бригiту за руку й повiв її до себе. Там вiн сказав їй, що вона вiдци вже нiколи не пiде.
Бригiта вирвала руку й стала серед кiмнати.
- Графе,- сказала вона,- я виросла в лiсi. Пустiть мене.
Граф став її умовляти, але вона його не слухала. Тодi вiн пообiцяв їй, що примусить її силою. Бригiта пiдскочила до вiкна й вискочила на веранду. Граф свиснув; зграя борзякiв кинулась за Бригiтою, але її вже не було.
Вона прибiгла до своєї лiсової хатки й нiчого не сказала батьковi. Цiлу нiч вона думала про графа. А вранцi по слiдах копит вона сама пiшла до графського маєтку.- От!
I от моїм арабескам несподiваний finis. Навколо тиша. Тiльки зрiдка пострiли вартових, тiльки зрiдка прошелестять пiдошви незнайомих людей. Люди йдуть i зникають, мов безшумнi шуми моїх строкатих аналогiй i асоцiяцiй. Город спить. Над ратушею даль божевiльне далекого неба. I нерозгаданий зоряний Вiфлiєм стоїть у квадрильйонах вiкiв таємною загадкою. Мовчки бавляться люкси своїм свiтлом - бiлим до рiзi в очах; i ховаються по темних кутках луни трамвайних ударiв. Мовчазно стоїть нiчний город, стоять заулки, пiд'їзди, й усе, що тут на землi, загубилося в хаосi планетарного руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi. I здається: це химерний Сатурн бiжить у телескопi, i бiжать його кiльця й десять дальнiх супутникiв.
Моїм арабескам - finis. I герої, i подiї, i пригоди, що їх зовсiм не було, здається, iдуть i вже нiколи-нiколи не прийдуть. I нiколи я не повернусь до своїх арабесок, щоб мучити себе над кожною крапкою. I вже нiколи не промчать фойєрверки гiперболiзму крiзь темряву буденщини, i не спалахне огнецвiт моєї фантазiї: на рiк буває тiльки одна нiч - на Iвана Купала - коли в зачарованому колi жеврiє жемчуг химерної папоротi.
Моїм арабескам - finis. Але я не тоскую. Я ще раз пiзнав силу безсмертного слова, i воно перетворилось у менi. I з океану варiацiй я випливаю, м'ятежний i радiсний, до нових невiдомих берегiв.
- О Марiям! Хiба не коштовнi крупинки золотих камчатських розсипин хочу я вихопити з бурi емоцiональних вибухiв.
Моїм арабескам - finis. Тодi Стерн, Гоголь, Дiккенс, Гофман, Свiфт iдуть теж вiд мене, i вже маячать їхнi романтичнi постатi, як голубi дилiжанси на шляхах моєї безумної подорожi.
Так сказав Теодор: це радiсть бунту проти логiки. Я такий же химерний, як Сатурн у телескопi в хаосi планетарного руху. Я - щасливий, о Марiям! Який орган так божественно звучить у кожному нервi моєї iстоти? Кому так. спiвають славу?
Це тобi, моє синє, вечiрнє мiсто з легенд Шехерезади. Це ж з тобою я розмовляв по заходi сонця, коли треба було найти слово.
- О Марiям! Ти - жiнка, й ти пiзнаєш радiсть моєї пiснi про синiй вечiрнiй город.
…Тихий вечiр. Синiй вечiрнiй город. Азiя. I я цього тут не бачу: нi проституток, нi чорної бiржi, нi старцiв, нi бруду, Я бачу: iдуть квакери - не тi, XVII вiку, а цi, сповiдники свiтла, горожани щасливої країни. I я вiрю, я безумно вiрю: це - не квадратура кола, це - iстина, що буде на моєму сентиментальному серцi. I тодi в молитовнiй екстазi я дивлюся, як мiльйони разiв дивився, в далекий димок на курган, де скликає муедзин до загiрної Мекки.
Синiй вечiрнiй город. Азiя. I менi, Сатурновi, не божеству, що бiжить у телескопi, коли темна зоряна нiч нависла над обсерваторiєю, менi радiсно сказати, що тут увесь я: iз своєю мукою, iз своїм "знаю", iз своїми трьома кiльцями: вiра, надiя, любов. Синiй вечiр. Синiй вечiрнiй город. Азiя.
- Але на сучаснiсть я дивлюсь крiзь призму легенд Шехерезади. Liberum arbitrum. Для епохи великого ренесансу характерним буде тихий азiятський город - без проституток, без чорної бiржi, без бруду. I душевна дисгармонiя буде тодi легенький вир пiд водяними лiлiями, коли човен без весел несе не несе, а комишi стоять на кордонi зелених лукiв i прислухаються.
Для епохи великого ренесансу буде характерним строката весна й плебеїв Великдень. Тодi пiдуть тисячi горожан на площу м'ятежної комуни, а потiм пiдуть карнавалом на аеродром. I цей строкатий колiр б'є менi в вiчi, мов чiтка червона пляма, що вiд слова "ярмарок".
- О Марiям, я безмежно щасливий. Тiльки тепер не забрудню твоєї родинки, що впала на твоє слонове рамено.
Так сказав Теодор.
Тодi прийшла слава про синiй вечiрнiй город. Азiя. Тодi пiшли горожани не в академiчнi колiзеї, де йшла нудота декадансу, де тисячi анемiчних надломлених людей дивилися на бутафорiю минулої епохи, а пiшли до цирку, на футбольне поле, в спортивнi клуби. I були ще клуби дiлового будня i клуби наук.
- …Мат королю! Я вам готовий дати форою й ферзя, але й тодi я вийду переможцем. Бо й великий маестро Капабланка не мiг перемогти модернiста Ретi.
…Моїм арабескам - finis. I тобi, синє вечiрнє мiсто, надхненно спiваю славу. I йдуть, i пливуть квартали, а за ними трамваї й густий присмерк.
Сторожкий дзвiн. Бiгають огники - такi химернi, мов фiолетово-рожевi лiхтарики в ресторанi японських куртизанок. Над площею м'ятежної комуни стоїть прожектор i уперто розглядає строкатi вiтрини державних крамниць. Iду. Раптом падає пiд ноги рiзнокольорова реклама, i я згадую чарiвний лiхтар, що в забутiй школi мого дитинства демонстрував на стiнi картини. Це - не кiно, це - примiтив, але я його нiколи не зрiвняю з кiно, бо тодi була надзвичайна вразливiсть i таке миле й симпатичне дитинство.
Iду. Синiй вечiрнiй город. Азiя. Б'є годинник. Iду.
…А за мною прожектор, трамвайнi лiхтарики, тротуарнi свiтловi плакати й мiльйон iнших дрiбниць. I все це мчиться в химерному колi асоцiацiй i пливе, мов Сатурн у телескопi, коли темна зоряна нiч нависла над обсерваторiєю i все, що тут, на землi, загубилось у хаосi планетарного руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi.
…Iду. Синiй вечiрнiй город. Азiя. Б'є годинник. Iду.