"Цвiтовi яблунi"
З далекого туману, з тихих озер загiрної комуни шелестить шелест: то йде Марiя. Я виходжу на безграннi поля, проходжу перевали i там, де жеврiють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.- Тодi дума за думою, як амазонянки, джигiтують навколо мене. Тодi все пропадає… Таємнi вершники летять, ритмiчно похитуючись, до отрогiв, i гасне день; бiжить у могилах дорога, а за нею - мовчазний степ… Я одкидаю вiї i згадую… воiстину моя мати - втiлений прообраз тiєї надзвичайної Марiї, що стоїть на гранях невiдомих вiкiв. Моя мати - наївнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). I мiй неможливий бiль, i моя незносна мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсiм замучив себе… Тодi я беру її милу голову з нальотом срiблястої сивини i тихо кладу на свої груди… За вiкном iшли росянi ранки i падали перламутри. Проходили неможливi днi. В далi з темного лiсу брели подорожники й бiля синьої криницi, де розлетiлись дороги, де розбiйний хрест, зупинялись. То - молоде загiр'я.
- Але минають ночi, шелестять вечори бiля тополь, тополi вiдходять у шосейну безвiсть, а за ними - лiта, роки i моя буйна юнiсть. Тодi днi перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавицi i накипають, i пiняться гори. Важкий душний грiм нiяк не прорветься з Iндiї, зi сходу. I томиться природа в передгроззi. А втiм, за хмарним накипом чути й iнший гул -…глуха канонада. Насуваються двi грози.
- Тривога! - Мати каже, що вона поливала сьогоднi м'яту, м'ята вмирає в тузi. Мати каже: "Надходить гроза!" I я бачу: в її очах стоять двi хрустальнi росинки. I
Атака за атакою. Шалено напирають ворожi полки. Тодi наша кавалерiя з флангу, i йдуть фаланги iнсургентiв у контратаку, а гроза росте, i мої мислi - до неможливости натягнутий дрiт.
День i нiч я пропадаю в "чека".
Помешкання наше - фантастичний палац: це будинок розстрiляного шляхтича. Химернi портьєри, древнi вiзерунки, портрети княжої фамiлiї. Все це дивиться на мене з усiх кiнцiв мойого випадкового кабiнету.
Десь апарат вiйськового телефону тягне свою печальну тривожну мелодiю, що нагадує дальнiй вокзальний рiжок.
На розкiшнiй канапi сидить, пiдклавши пiд себе ноги, озброєний татарин i монотонне наспiвує азiятське: "ала-ла-ла".
Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня - надменна зневага, княжата - в темрявi столiтнiх дубiв.
I в цiй надзвичайнiй суворостi я вiдчуваю весь древнiй свiт, всю безсилу грандiознiсть i красу третьої молодости минулих шляхетних лiт.
Це чiткий перламутр на бенкетi дикої голодної країни.
I я, зовсiм чужа людина, бандит - за одною термiнологiєю, iнсургент - за другою, я просто i ясно дивлюсь на цi портрети i в моїй душi нема й не буде гнiву. I це зрозумiло:
- я - чекiст, але i людина.
Темної ночi, коли за вiкном проходять мiськi вечори (маєток злетiв на гору й царить над мiстом), коли синi димки здiймаються над цегельнею й обивателi, як мишi,- за пiдворiття, у канареєчний замок, темної ночi в мойому надзвичайному кабiнетi збираються мої товаришi. Це новий синедрiон, це чорний трибунал комуни.
Тодi з кожного закутка дивиться справжня й воiстину жахна смерть. Обиватель:
- Тут засiдає садизм!
Я:
- …(мовчу).
На мiськiй баштi за перевалом тривожно дзвенить мiдь. То б'є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.
Мої товаришi сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тiльки дальнiй вокзальний рiжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодiю. Зрiдка за вiкном проходять iнсургенти.
Моїх товаришiв легко пiзнати: доктор Тагабат,
Андрюша, третiй - дегенерат (вiрний вартовий на чатах).
Чорний трибунал у повному складi.
Я:
- Увага! На порядку денному дiло крамаря iкс!
З давнiх покоїв виходять льокаї i також, як i перед князями, схиляються, чiтко дивляться на новий синедрiон i ставлять на стiл чай. Потiм нечутно зникають по оксамиту килимiв у лабiринтах високих кiмнат.
Канделябр на двi свiчi тускло горить. Свiтлу не сила досягти навiть чверти кабiнету. У височинi ледве манячить жирандоля. В городi - тьма. I тут - тьма: електричну станцiю зiрвано. Доктор Тагабат розвалився на широкiй канапi вдалi вiд канделябра, i я бачу тiльки бiлу лисину й надто високий лоб. За ним iще далi в тьму - вiрний вартовий iз дегенеративною будiвлею черепа. Менi видно лише його трохи безумнi очi, але я знаю:
- у дегенерата - низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий нiс. Менi вiн завжди нагадує каторжника, i я думаю, що вiн не раз мусiв стояти у вiддiлi кримiнальної хронiки.
Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям i зрiдка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.
Андрюшу, мого бiдного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в "чека", проти його кволої волi. I Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергiйно розписатись пiд темною постановою -
- "розстрiлять", завше мнеться, завше розписується так: не iм'я i прiзвище на суворому життьовому документi ставить, а зовсiм незрозумiлий, зовсiм химерний, як хетейський iєроглiф, хвостик.
Я:
- Дiло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?
Доктор (динамiчно):
- Розстрiлять!
Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарештi, тремтячи i непевним голосом, каже:
- Я з вами, докторе, не згодний.
- Ви зi мною не згоднi? - i грохот хриплого реготу покотився в темнi княжi покої.
Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь i менi здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкiсть моєї мислi доходить кульмiнацiй.
I в той же момент раптом передi мною пiдводиться образ моєї матерi…
- …"Розстрiлять"???
I мати тихо, зажурено дивиться на мене.
…Знову на далекiй мiськiй баштi за перевалом дзвенить мiдь: то б'є годинник. Пiвнiчна тьма. В шляхетний дiм ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: нашi пiшли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальнiми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках мiських пiдворiть. В городi тиша й мовчазний передзвiн серць.
…Доктор Тагабат нажав кнопку.
Тодi льокай приносить на пiдносi старi вина. Потiм льокай iде, i тануть його кроки, вiддаляються по леопардових мiхах.
Я дивлюсь на канделябр, але мiй погляд мимоволi скрадається туди, де сидить доктор Тагабат i вартовий. В їхнiх руках пляшки з вином, i вони його п'ють пожадливо, хижо.
Я думаю "так треба".
Але Андрюша нервово переходить iз мiсця на мiсце i все поривається щось сказати. Я знаю, що вiн думає: вiн хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це - бакханалiя i.т. д. i т. п.
Ах, який вiн чудний, цей комунар Андрюша!
Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чiтко написав своє прiзвище пiд постановою -
- "розстрiлять", мене раптово взяла розпука. Цей доктор iз широким лобом i бiлою лисиною, з холодним розумом i з каменем замiсть серця,- це ж вiн i мiй безвихiдний хазяїн, мiй.звiрячий iнстинкт. I я, главковерх, чорного трибуналу комуни,- нiкчема в його руках, яка вiддалася на волю хижої стихiї.
"Але який вихiд?"
- Який вихiд?? - I я не бачив виходу.
Тодi проноситься передi мною темна iсторiя цивiлiзацiї, i бредуть народи, i вiки, i сам час…
- Але я не бачив виходуi
Воiстину правда була за доктором Тагабатом.
…Андрюша поспiшно робив свiй хвостик пiд постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в лiтери.
Я подумав: "коли доктор - злий генiй, зла моя воля, тодi дегенерат є палач iз гiльйотини".
Але я подумав:
- Ах, яка нiсенiтниця! Хiба вiн палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гiмни.
I тодi вiдходила, удалялась од мене моя мати - прообраз загiрної Марiї, i застигала, у тьмi чекаючи.
…Свiчi танули.
Суворi постатi князя й княгинi пропадали в синiм туманi цигаркового диму.
…До розстрiлу присуджено,
- шiсть!
Досить! На цю нiч досить!
Татарин знову тягне своє азiятське: "ала-ла-ла". Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.- Андрюша вже зник. Тагабат i вартовий п'ють старi вина. Я перекидаю через плече мавзер i виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного мiста.
Город мертвий. Обивателi знають, що нас за три-чотири днi не буде, що даремнi нашi контратаки: скоро зариплять нашi тачанки в далекий сiверкий край. Город причаївся. Тьма.
Темним волохатим силуетом стоїть на сходi княжий маєток, тепер - чорний трибунал комуни.
Я повертаюсь i дивлюсь туди, i тодi раптом згадую, що шiсть на моїй совiстi.
…Шiсть на моїй совiстi?
Нi, це неправда. Шiсть сотень, шiсть тисяч, шiсть мiльйонiв - тьма на моїй совiстi!!!
- Тьма?
I я здавлюю голову.
…Але знову передi мною проноситься темна iсторiя цивiлiзацiї, i бредуть народи, i вiки, i сам час…
Тодi я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на колiна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрiвся з доктором Тагабатом i вартовим iз дегенеративною будiвлею черепа. Потiм повертаюсь i молитовне дивлюся на схiдний волохатий силует.
…Я гублюсь у переулках. I нарештi виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворi пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавицi й чути гуркiт задушеного грому.
Тьма!
Я йду в кiмнату, знiмаю мавзера й запалюю свiчу.
…Ти спиш?
Але мати не спала.
Вона пiдходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухi старечi долонi й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсiм замучив себе.
I я чую на своїх руках її хрустальнi росинки.
Я:
- Ах, як я втомився, мамо!
Вона пiдводить мене до свiчi й дивиться на моє зморене обличчя. Потiм становиться бiля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марiї.- Я знаю: моя мати i завтра пiде в манастир: їй незноснi нашi тривоги й хиже навколо.
Але тут же, дiйшовши до лiжка, здригнув:
- Хиже навколо? Хiба мати смiє думати так? Так думають тiльки версальцi!
I тодi, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що нiякої матерi нема передi мною, що це не бiльше, як фантом.
- Фантом? - знову здригнув я.
Нi, саме це - неправда! Тут, у тихiй кiмнатi, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного "я", якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю вiд гiльйотини один кiнець своєї душi.
I тодi в твариннiй екстазi я заплющую очi i, як самець напровеснi, захлинаюсь i шепочу.
- Кому потрiбно знати деталi моїх переживань? Я справжнiй комунар. Хто посмiє сказати iнакше? Невже я не маю права вiдпочити одну хвилину?
Тускло горить лампада перед образом Марiї. Перед лампадою, як рiзьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нiчого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.