…Нашi назад: з позицiї на позицiю: на фронтi - панiка, в тилу - панiка. Мiй батальйон напоготовi. За два днi я й сам кинусь у гарматний гул. Мiй батальон на пiдбiр: це юнi фанатики комуни.
Але зараз я не менше потрiбний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог пiд стiнами города. Цi мутнi чутки ширяться з кожним днем i, як змiї, розповзлись по вулицях. Цi чутки мутять уже гарнiзоннi роти.
Менi доносять:
- Iдуть глухi нарiкання.
- Може спалахнути бунт.
Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, i мої вiрнi агенти ширяють по заулках, i вже нiкуди вмiщати цей винний i майже невинний обивательський хлам.
…А канонада все ближче й ближче. Частiш гонцi з фронту. Хмарами збирається пил i стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрiдка палахкотять блискавицi. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.
Тiльки бiля чорного трибуналу комуни стоїть гнiтюча мовчазнiсть.
Так: будуть сотнi розстрiлiв, i я остаточно збиваюся з нiг!
Так: вже чують версальцi, як у гулкiй i мертвiй тишi княжого маєтку над городом спалахують чiткi й короткi пострiли; версальцi знають:
- Штаб Духонiна!
…А ранки цвiтуть перламутром i падають вранiшнi зорi в туман дальнього бору.
…А глуха канонада росте.
Росте передгроззя: скоро буде гроза.
…Я входжу в княжий маєток.
Доктор Тагабат i вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потiм Андрюша пiдходить до мене й наївно печально каже:
- Слухай, друже! Одпусти мене!
Я:
- Куди?
Андрюша:
- На фронт. Я бiльше не можу тут.
Ага! Вiн бiльше не може! I в менi раптом спалахнула злiсть. Нарештi прорвалось. Я довго стримував себе.- Вiн хоче на фронт? Вiн хоче подалi вiд цього чорного брудного дiла? Вiн хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Вiн менi вiддає "своє право" купатися в калюжах крови?
Тодi я кричу:
- Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстрiляю.
Доктор Тагабат динамiчно:
- Так його! так його! - i покотив регiт по пустельних лабiринтах княжих кiмнат.- Так його! так його!
Андрюша знiтився, зблiд i вийшов iз кабiнету.
Доктор сказав:
- Точка! Я вiдпочину! Працюй ще ти!
Я:
- Хто на черзi?
- Дiло N 282.
Я:
- Ведiть.
Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов iз кiмнати.
(Так, це був незамiнимий вартовий: не тiльки Андрюша - i ми грiшили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстрiли. Але вiн, цей дегенерат, завше був солдатом революцiї, i тiльки тодi йшов з поля, коли танули димки й закопували розстрiляних).
…Портьєра роздвинулась, i в мiй кабiнет увiйшло двоє: женщина в траурi й мужчина в пенсне. Вони були остаточно наляканi обстановкою: аристократична розкiш, княжi портрети й розгардiяш - порожнi пляшки, револьвери й синiй цигарковий дим.
Я:
- Ваша фамiлiя?
Зет!
- Ваша фамiлiя?
- Iгрек!
Мужчина зiбрав тонкi зблiдлi губи i впав у безпардонно-плаксивий тон: вiн просив милости. Женщина втирала платком очi.
Я:
- Де вас забрали?
- Там-то!
- За що вас забрали?
- За те-то!
Ага, у вас було зiбрання! Якi можуть бути зiбрання в такий тривожний час уночi на приватнiй квартирi?
Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Нi?.. Iнший спаситель свiту?.. Так! Вас не задовольняє нi Конфуцiй, нi Лаотсе, нi Будда, нi Магомет, нi сам чорт!.. Ага, розумiю: треба заповнити порожнє мiсце…
Я:
- Так по-вашому, значить, назрiв час приходу Месiї?
Мужчина й женщина:
- Так!
Я:
- Ви гадаєте, що цей психологiчний кризис треба спостерiгати i в Європi, i в Азiї, i по всiх частинах свiту?
Мужчина й женщина:
- Так!
Я:
- Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месiю з "чека"?
Женщина заплакала. Мужчина ще бiльше зблiд. Суворi портрети князя й княгинi похмуро дивились iз стiн. Доносилась канонада й тривожнi гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насiдає на нашi станцiї - передають у телефон. З города долiтає гамiр: грохотали по мостовiй тачанки.
…Мужчина впав на колiна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою - i вiн розкинувся горiлиць.
Женщина приложила траур до скронi i в розпуцi похилилася на стiл.
Женщина сказала глухо й мертво:
- Слухайте, я мати трьох дiтей!..
Я:
- Розстрiлять!
Вмить пiдскочив вартовий, i через пiвхвилини в кабiнетi нiкого не було.
Тодi я пiдiйшов до столу, налив iз графина вина й залпом випив. Потiм положив на холодне чоло руку й сказав:
- Далi!
Увiйшов дегенерат. Вiн радить менi одложити дiла й розiбрати позачергову справу:
- Тiльки-но привели з города нову групу версальцiв, здається, всi черницi, вони на ринку вели одверту агiтацiю проти комуни.
Я входив у роль. Туман стояв перед очима, i я був у тiм станi, який можна квалiфiкувати, як надзвичайний екстаз.
Я гадаю, що в такiм станi фанатики йшли на священну вiйну.
Я пiдiйшов до вiкна й сказав:
- Ведiть!
…В кабiнет увалився цiлий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це вiдчував. Я дивився на город. Вечорiло - Я довго не повертався, я смакував: всiх їх через двi години не буде! - Вечорiло.- I знову передгрозовi блискавицi рiзали краєвид. На дальному обрiї за цегельнею пiдводились димки. Версальцi насiдали люто й яро - це передають у телефон. На пустельних трактах зрiдка виростають обози й поспiшно вiдступають на пiвнiч. В степу стоять, як дальнi богатирi, кавалерiйськi сторожовi загони.
Тривога.
В городi крамницi забитi. Город мертвий i йде в дику середньовiчну даль. На небi виростають зорi й поливають на землю зелене болотяне свiтло. Потiм гаснуть, пропадають.
Але менi треба спiшити! За моєю спиною група черниць! Ну да, менi треба спiшити: в пiдвалi битком набито. Я рiшуче повертаюсь i хочу сказати безвихiдне:
- Роз-стрi-лять! але я повертаюсь i бачу - прямо передi мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марiї.
Я в тривозi метнувся вбiк: що це - галюцинацiя? Я в тривозi метнувся вбiк i скрикнув:
- Ти?
I чую з натовпу женщин зажурне:
- Сину! мiй м'ятежний сину!
Я почуваю, що от-от упаду. Менi дурно, я схопився рукою за крiсло й похилився.
Але в той же момент регiт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:
- "Мамо"?! Ах ти, чортова кукло! Сiсi захотiв? "Мамо"?!! Я вмить опам'ятався й схопився рукою за мавзер. '
- Чорт! - i кинувся на доктора.
Але той холодно подивився на мене й сказав:
- Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумiй розправитись i з "мамою" (вiн пiдкреслив "з мамою"), як умiв розправлятися з iншими.
I мовчки одiйшов.
…Я остовпiв. Блiдий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць iз розгубленими очима, як зацькований вовк (Це,я бачив у гiгантське трюмо, що висiло напроти).
Так! - схопили нарештi й другий кiнець моєї душi! Вже не пiду я на край города злочинне ховати себе. I тепер я маю одно тiльки право:
- нiкому, нiколи й нiчого не говорити, як розкололось моє власне "я".
I я голови не загубив.
Мислi рiзали мiй мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революцiї, схиблю в цей вiдповiдальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?
…Я здавив щелепи, похмуро подивився на матiр i сказав рiзко:
- Всiх у пiдвал. Я зараз буду тут.
Але не встиг я цього промовити, як знову кабiнет задрижав од реготу.
Тодi я повернувся до доктора й кинув чiтко:
- Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте дiло? Чи не хочете й ви в штаб Духонiна… з цiєю сволоччю! - я махнув рукою в бiк, де стояла моя мати, i мовчки вийшов iз кабiнету.
…Я за собою нiчого не почув.
…Вiд маєтку я пiшов, мов п'яний, в нiкуди по сутiнках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла мiж ними рiшуча дуель. Ворожi полки яро насiдали на iнсургентiв. Пахло розстрiлами.
Я йшов у нiкуди. Повз мене проходили обози, пролiтали кавалеристи, грохотали по мостовi тачанки. Город стояв у пилу, i вечiр не розрядив заряду передгроззя. i
Я йшов у нiкуди. Без мислi, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.
Я йшов у нiкуди.