…Так, це були неможливi хвилини. Це була мука.- Але я вже знав, як я зроблю.
Я знав i тодi, коли покинув маєток. Iнакше я не вийшов би так швидко з кабiнету.
…Ну да, я мушу бути послiдовним!
…I цiлу нiч я розбирав дiла.
Тодi на протязi кiлькох темних годин перiодично спалахували короткi й чiткi пострiли:
- я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'язки перед революцiєю.
…I хiба то моя вина, що образ моєї матерi не покидав мене в цю нiч нi на хвилину?
Хiба то моя вина?
…В обiд прийшов Андрюша й кинув похмуро:
- Слухай! Дозволь її випустити!
Я:
- Кого?
- Твою матiр!
Я:
(мовчу).
Потiм почуваю, що менi до болю хочеться смiятись. Я не витримую й регочу на всi кiмнати.
Андрюша суворо дивиться на мене.
Його рiшуче не можна пiзнати.
- Слухай. Навiщо ця мелодрама?
Мiй наївний Андрюша хотiв бути на цей раз проникливим. Але вiн помилився.
Я (грубо):
- Провалiвай!
Андрюша й на цей раз зблiд.
Ах, цей наївний комунар остаточно нiчого не розумiє. Вiн буквально не знає, навiщо ця безглузда звiряча жорстокiсть. Вiн нiчого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям.
Я:
- Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
Андрюша:
- Слухай!..
Я:
- Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
В цей момент над маєтком пронiсся з шипiнням снаряд i недалеко розiрвався. Забряжчали вiкна, i луна пiшла по гулких порожнiх княжих кiмнатах.
В трубку передають: версальцi насiдають, вже близько: за три верстви. Козачi роз'їзди показались бiля станцiї: iнсургенти вiдступають.- Кричить дальнiй вокзальний рiжок.
…Андрюша вискочив. За ним я.
…Курiли далi. Знову спалахували димки на горизонтi. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мiдь, i неба не видно. Тiльки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здiймалися з дороги фантастичнi хуртовини, бiгли у височiнь, розрiзали простори, перелiтали оселi й знову мчали i мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.
…А тут бухкали гармати. Летiли кавалеристи. Вiдходили на пiвнiч тачанки, обози.
…Я забув про все. Я нiчого не чув i - сам не пам'ятаю, як я попав до пiдвалу.
Iз дзвоном розiрвався бiля мене шрапнель, i надворi стало порожньо. Я пiдiйшов до дверей i тiльки-но хотiв зиркнути в невеличке вiконце, де сидiла моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся -
- дегенерат.
- От так стража! Всi повтiкали!.. хi… хi…
Я:
- Ви?
Вiн:
- Я? О, я! - i постукав пальцем по дверях.
Так, це був вiрний пес революцiї. Вiн стоятиме на чатах i не пiд таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тодi:
- "це сторож моєї душi" - i без мислi побрiв на мiськi пустирi.
…А надвечiр пiвденну частину околицi було захоплено. Мусiли йти на пiвнiч, залишили город. Проте iнсургентам дано наказа задержатись до ночi, i вони стiйко вмирали на валах, на пiдступах, на роздорiжжях i в мовчазних закутках пiдворiть.
…Але що ж я?
…Iшла спiшна евакуацiя, iшла чiтка перестрiлка, i я остаточно збився з нiг!
Палили документи. Одправляли партiї заложникiв. Брали решту контрибуцiй…
…Я остаточно збився з нiг!
…Але раптом виринало обличчя моєї матерi, i я знову чув зажурний i впертий голос.
Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на мiську башту. I знову вечорiло, i знову на пiвднi горiли оселi.
…Чорний трибунал комуни збирається до побiгу. Навантажують пiдводи, бредуть обози, поспiшають натовпи на пiвнiч. Тiльки наш самотнiй панцерник завмирає в глибинi бору й затримує з правого флангу ворожi полки.
…Андрюша десь iзник. Доктор Тагабат спокiйно сидить на канапi й п'є вино. Вiн мовчки стежить за моїми наказами й зрiдка iронiчно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я вiдчуваю саме на собi, i вiн мене нервує й непокоїть.
…Сонце зайшло. Конає вечiр. Надходить нiч. На валах iдуть перебiжники, i одноманiтно вiдбиває кулемет. Пустельнi княжi кiмнати завмерли в чеканнi.
Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древнiй портрет.
Я рiзко кажу:
- Докторе Тагабат! через годину я мушу лiквiдувати останню партiю засуджених. Я мушу прийняти отряд.
Тодi вiн iронiчно й байдуже:
- Ну, i що ж? Добре!
Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усмiхається.- О, вiн, безперечно, розумiє, в чому справа! Це ж у цiй партiї засуджених моя мати.
Я:
- Будь ласка, покиньте кiмнату!
Доктор:
- Ну, i що ж? Добре!
Тодi я не. витримую й шаленiю.
- Докторе Тагабат! Останнiй раз попереджаю: не жартуйте зi мною!
Але голос мiй зривається, i менi булькає в горлi. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикiнчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нiкчемним i пiзнаю, що вiд мене вiдходять рештки волi. Я сiдаю на канапу й жалiбно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.
…Але йдуть хвилини. Треба вирушати.
Я знову беру себе в руки i в останнiй раз дивлюся на надменний портрет княгинi.
Тьма.
…Конвой!
Вартовий увiйшов i доложив:
- Партiю вивели. Розстрiл призначено за мiстом: початок бору.
…Iз-за дальнiх отрогiв виринав мiсяць. Потiм плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимоннi бризки. Опiвночi пронизав зенiт i зупинився над безоднею.
…В городi стояла енергiйна перестрiлка.
…Ми йшли по пiвнiчнiй дорозi.
Я нiколи не забуду цiєї мовчазної процесiї - темного натовпу на розстрiл.
Позаду рипiли тачанки.
Авангардом - конвойнi комунари, далi - натовп черниць, в авангардi - я, ще конвойнi комунари й доктор Тагабат.
…Але ми напали на справжнiх версальцiв: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирi фанатички.
Я йшов по дорозi, як тодi - в нiкуди, а збоку мене брели сторожi моєї душi: доктор i дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нiчого не бачив.
Зате я вiдчував:
- там iшла моя мати з похиленою головою. Я вiдчував: пахне м'ятою.
Я гладив її милу голову з нальотом срiблястої сивини.
Але раптом передi мною виростала загiрна даль. Тодi менi знову до болю хотiлося впасти на колiна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.
…Я здавив голову й пiшов по мертвiй дорозi, а позаду мене рипiли тачанки.
Я раптом вiдкинувсь: що це? галюцинацiя? Невже це голос моєї матерi?
I знову я пiзнаю себе нiкчемною людиною й пiзнаю: десь пiд серцем нудить. I не ридати, а плакати дрiбненькими сльозами хотiлось менi - так, як у дитинствi, на теплих грудях.
I спалахнуло:
- невже я веду її на розстрiл?
Що це: дiйснiсть чи галюцинацiя?
Але це була дiйснiсть: справжня життьова дiйснiсть - хижа й жорстока, як зграя голодних вовкiв. Це була дiйснiсть безвихiдна, неминуча, як сама смерть.
…Але, може, це помилка? '
Може, треба iнакше зробити?
- Ах, це ж боюнство, легкодухiсть. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est. Чого ж тобi? Помиляйся! i помиляйся саме так, а не так!.. I якi можуть бути помилки?
Воiстину: це була дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв. Але це була й єдина дорога до загiрних озер невiдомої прекрасної комуни.
…I тодi я горiв у вогнi фанатизму й чiтко вiдбивав кроки по пiвнiчнiй дорозi.
…Мовчазна процесiя пiдходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я пам'ятаю: до мене пiдiйшов доктор i положив менi руку на плече:
- Ваша мати там! Робiть, що хочете!
Я подивився:
- з натовпу видiлилася постать i тихо самотньо пiшла на узлiсся.
…Мiсяць стояв у зенiтi й висiв над безоднею. Далi вiдходила в зелено-лимонну безвiсть мертва дорога. Праворуч маячiв сторожовий загiн мойого батальону. I в цей момент над городом знявся рясний вогонь - перестрiлка знову била тривогу. То вiдходили iнсургенти,- то помiтив ворог.- Збоку розiрвався снаряд.
…Я вийняв iз кобури мавзера й поспiшно пiшов до самотньої постатi. I тодi ж, пам'ятаю, спалахнули короткi вогнi: так кiнчали з черницями.
I тодi ж, пам'ятаю - з бору вдарив у тривогу наш панцерник.- Загудiв лiс.
Метнувся вогонь - раз, два i ще - удар! удар!
…Напирають ворожi полки. Треба спiшити. Ах, треба спiшити!
Але я йду i йду, а одинока постать моєї матерi все там же. Вона стоїть, звiвши руки, i зажурно дивиться на мене. Я поспiшаю на це зачароване неможливе узлiсся, а одинока постать усе там же, все там же.
Навкруги - пусто. Тiльки мiсяць ллє зелений свiт з пронизаного зенiту. Я держу в руцi мавзера, але моя рука слабiє, i я от-от заплачу дрiбненькими сльозами, як у дитинствi на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:
- Мати! Кажу тобi: iди до мене! Я мушу вбити тебе. I рiже мiй мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсiм замучив себе.
…Що це? невже знову галюцинацiя?
Я вiдкидаю голову.
Так, це була галюцинацiя: я давно вже стояв на порожнiм узлiссi напроти своєї матерi й дивився на неї.
Вона мовчала.
…Панцерник заревiв у бору.
Здiймались огнi. Iшла гроза. Ворог пiшов у атаку. Iнсургенти вiдходять.
…Тодi я у млостi, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матерi й притиснув її голову до своїх грудей. Потiм пiдвiв мавзера й нажав спуск на скроню.
Як зрiзаний колос, похилилася вона на мене.
Я положив її на землю й дико озирнувся.- Навкруги було порожньо. Тiльки збоку темнiли теплi трупи черниць.- Недалеко грохотiли орудiя.
…Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.
"От дурень!" - подумав я.
…Потiм скинувся:
- Де ж люди?
Ну да, менi треба спiшити до свойого батальйону! - I я кинувся на дорогу.
Але не зробив я й трьох крокiв, як мене щось зупинило.
Я здригнув i побiг до трупа матерi.
Я став перед ним на колiна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоцi, пам'ятаю, текла темним струменем кров.
Тодi я звiв цю безвихiдну голову й пожадливо впився устами в бiлий лоб.Тьма.
I раптом чую:
- Ну, комунаре, пiдводься!
Пора до батальйону!
Я зиркнув i побачив:
- передi мною знову стояв дегенерат.
Ага, я зараз. Я зараз. Так, менi давно пора! - Тодi я поправив ремiнь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.
…В степу, як дальнi богатирi, стояли кiннi iнсургенти. Я бiг туди, здавивши голову.
…Iшла гроза. Десь пробивалися досвiтнi плями. Тихо вмирав мiсяць у пронизаному зенiтi. З заходу насувалися хмари. Iшла чiтка, рясна перестрiлка.
…Я зупинився серед мертвого степу:
- там, в дальнiй безвiстi, невiдомо горiли тихi, озера загiрної комуни.