…Вiкно було чорне, як атрамент, але по темних садках уже брiв тихий провiнцiальний свiтанок.
"Ну, пора",- подумала я й вийшла з кiмнати.
Бiля ганку стояла пiдвода, i ледве чутно iржав кiнь. Мама плакала й казала, що я зовсiм неможливо поводжуся з нею. Ну, навiщо, мовляв, їхати кудись у невiдомий край? Ну, навiщо? Мама прожила свiй вiк у чотирьох стiнах нашого бiленького домика, i для неї все, що простягається далi Загадайського мосту, все було темною й страшною загадкою. Я поцiлувала маму й сказала їй, що я все-таки не можу зостатися дома. Невже вона не уявляє собi, як мене тягне в даль? Невже вона бачить тут самодурство. Пам'ятаю, я схопила її в обiйми й майже простогнала:
- Моя ти милуська! Милу-усько!
Мама перелякано подивилася на мене i ахнула. Тодi я зареготала й ще раз поцiлувала її. Потiм узяла букет квiтiв iз нашої маленької оранжереї й сiла на пiдводу. Золотий пiвник злетiв на флюгер i голосно закукурiкав. Провiнцiальний домик, ганок i мама з тоскою подивилися на мене. Я сказала їхати. Потiм упала на свiже пахуче сiно i вже сказала сама собi: "Навiки". Я прикусила губу й так боляче, що аж сльози покотилися менi по щоцi. Але хiба можна було вiдмовитися вiд цiєї поїздки?
Пам'ятаю дитинство, його передчуття й неясну тривогу. Коли менi було щось бiля шести рокiв, я сама тягла маму до церкви, щоб стати десь у темному закутку й прислухатися до таємного шамотiння.
Бабуся розповiдала менi про катакомби, i здавалось, що я стою в катакомбах. Я любила ходити й на луки, любила запах осоки й це зелене море трав, що хлюпотiло за рiкою, я безумно любила вечоровi кучугури, i червiнькову шелюгу, i димки над нашою оселею. Але я ненавидiла наших провiнцiальних людей, таких темних i диких, як дичавина тамерланiвщини, i завжди тоскувала за тим незнайомим, що загубилося десь у далеких краях. Колись небiжчик-брат (вiн був страшенний мрiйник, i вiн загинув на барикадах), колись вiн патетично декламував менi.
- Б'янко, я вже, мабуть, не повернусь додому, i багато нас, очевидно, не повернуться. Але йдемо ми з такою радiстю, нiби чекає нас не смерть, а якесь надзвичайне безсмертя.
Потiм вiн говорив менi про свiтовi пожари, про невiдомий фантастичний край. Я довго слухала його, i перед моїми очима виростало химерне коло, i я вже бачила внутрiшнiми очима нових людей якоїсь iдеальної країни. Пам'ятаю, я випрямилась на ввесь свiй дитячий зрiст (я й справдi тодi була ще дитиною) i сказала надхненно:
- Клянусь тобi, брате!
Бiльше нiчого не сказала, бо знала, що далi не треба говорити, i вiн зрозумiв мене.
Але потiм раптом побачила (тодi вже брата давно не було), що прийшла якась нова дичавина, i над нашою провiнцiєю зашумiла модернiзована тайга азiятщини, i тiльки зрiдка проривалися молодi вiтерцi. Тодi почала вiрити, що десь живуть iншi люди, i мене неможливо тягнуло до них.
Очевидно, i це змiцнювало моє бажання полетiти кудись, до того ж i журавлi принесли менi сiмнадцяту весну. Я виходила вночi в садок i вже не могла спокiйно слухати їхнього крику. Ця весна так затривожила мене, нiби я була перелiтною птицею й мусiла летiти кудись за море.
Я не оглядалася назад i вже не бачила (це вiзниця менi говорив), як мама випроводжала мене бiлою хустиною, i не бачила (це теж вiзниця говорив менi), як повз нас пройшов наш маленький дячок i здивовано подивився на мене.
- Кукурiку,- стояло менi в ушах, але коник бiг жваво, i жваво курiла дорога.
Ми вже давно проминули провiнцiальний виконком, потiм ми залишили за собою й комсомольський клуб. "Ах ти, клуб, ти мiй клуб, зелененький клубе",- подумала я й зiдхнула. Це мiсце нашої оселi я обминала з якоюсь полегкiстю. Менi було вiдкрито дорогу до комолу, але я рiшуче вiдмовилася вступити туди. Мене ненавидiли за це, бо знали, чому я стою осторонь. А я стояла осторонь от чому. Я пам'ятала, скiльки вiдважних комольцiв загинуло в часи горожанської вiйни, i частенько десь у закутку прославляла цих незнаних героїв. Але тут, у нашому комолi, була якась дика розгнузданiсть, i дiвчата, що йшли туди, вже з п'ятнадцяти рокiв робились "чесними давалками"- так у нас називали їх. Я прилюдно говорила про це, i мене називали реакцiонеркою. Пам'ятаю, тiльки один комунар, що раптово приїхав у наше мiстечко, тiльки вiн обурився колись:
- В чому справа, хлоп'ята,- сказав вiн,- хiба вона неправду говорить?
…На нас почала наступати синя полоска далекого лiсу. З боку вже розправляло свої малиновi крила золоте, як i завжди, невiдоме сонце. Ми раптом поїхали поволi: попереду нас iшла отара овець, i йшов пастушок. Пастушок заграв на сопiлку. Вiн був маленький, але вiн заграв щось сумне, i менi стало ще сумнiше. Я свиснула, сказала їхати скорiш - i коник знову побiг. За ним побiг i ранковий вiтрець.
- Гоп! Гоп! Гоп! - кричала я.
Потiм пiдставляла вiтровi свої молодi груди, i вiтер їх лоскотав. Я реготала й реготала всю дорогу до самої станцiї. Але вiзницi так i не сказала причини. Справа в тому, що я вже тодi хотiла бути матiр'ю, а вiтер мене збентежив: менi (хоч це й смiшно!) захотiлось завагiтнiти вiд нього. Менi хотiлось так чисто завагiтнiти, як завагiтнiло голубе небо, що вже мiльйони вiкiв хоронить у собi таємницю найпрекраснiшого й найчистiшого зачаття. Моя дика фантазiя не давала менi спокою й цiлу дорогу тривожила мене. Бiгли поля, i суворо обминали нас шведськi кургани. Я згадала Марiю Кочубей.
На станцiю ми приїхали, коли вже зовсiм стемнiло. Я купила квиток, поцiлувала вiзницю (вiн страшенно здивувався) i взяла з возика свiй маленький пакунок.
"Саме тепер навiки" - прийшла менi мисль, бо вiзниця був останньою близькою людиною.
Тодi, як нiколи до того, я вiдчула великий бiль розлуки й саме тому, що цей бiль був сильний i справжнiй, саме тому пiзнала себе найщирiшою людиною.
"Очевидно, теличка нездiбна пережити цього" - промайнуло менi в головi, i я почала фiлософствувати.
Це, звичайно, була страшенно наївна фiлософiя, бо я тодi знайома була (i то поверхово) тiльки з Платоном. Але вона менi зовсiм не шкодила i навiть бiльше того: тiльки через неї я дiставала собi заспокоєння.
…Вiзниця давно вже зник зi своїм возиком за кучугурами, а я все стояла й дивилась йому вслiд. I тiльки за пiвгодини опам'яталась. Треба було кiнчати, i я скiнчила: махнула рукою й пiшла на темний станцiйний силует.
Станцiя була глуха, як сотнi степових станцiй, i там лежали якiсь чужi люди. Трохи пахло прiсним запахом, бо вiдцiля, здається, за дев'ять верстов була цукроварня. Я подумала, що, коли прийде осiнь, нашi дiвчата пiдуть на буряки. Тодi будуть сумувати полтавськi кургани, i побредуть мої спогади крiзь мариво вiкiв за виконкомом, за комольську леваду. I менi здавалось, що такi мислi приходять усiм, хто знає вишневооку Україну - цей химерний край диких i темних дорiг до романтичної комуни. Я знову згадала Марiю Кочубей.
Потiм пiшла на пустельний перон i дивилась на рейки, на зеленi вогнi й вiдчула присмерк. Хтось пройшов повз мене (очевидно, начальник станцiї) i уважно подивився менi в очi. Потiм iз степу прилетiв потяг, заревiв, зашумiв, загоготав. Я ще раз подивилася в степ - туди, де стоїть наш бiленький домик i сидить пiвник на флюгерi, де невеличка оранжерея й темнi провiнцiальнi садки. Але вже нiчого не хотiла згадувати й рiшуче полiзла у вагон. Те, що було, зникло навiки. Ще раз побачити? Нi! Нi! Нi! I тiльки, коли потяг заревiв i рушив, я в останнiй раз уклонилась напiвтемнiй степовiй станцiї. Силуети будiвель промайнули перед моїми очима й зникли. Я вже не думала повертатись сюди. Життя було таке широке й безмежне, а вiк мiй такий коротенький, як носик горобчика.
- Тра-та-та! - одбивали колеса.
Уночi блимала свiча, десь гомонiли пасажири, потяг похитувався, але я не могла заснути. Вдень бiгли поля, летiти кургани, але вони мене вже не цiкавили. Пам'ятаю, я всю дорогу безумствувала: мислi шалено летiли, наздоганяючи одна одну. Такi переживання не могли не вiдбитися на моїм обличчi, i тому пасажири раз у раз здивовано поглядали на мене.
На третiй день я була в Z.