З Чаргаром менi так i не вдалося побачитись, аж поки прийшла зима. Зимою я бачилась iз ним кiлька разiв. Цi зустрiчi були холоднi - i тiльки нервували мене. Я вже й сама стала запобiгати його. Але менi ввесь час було таке почуття, яке буває людинi, коли вона ще щось не скiнчила й мусить скiнчити. I те, що вона мусить скiнчити, прийде обов'язково, бо воно таке ж неминуче, як i природна смерть.
Я ходила з порожнечею в душi, але розглядала такий свiй стан, як тимчасове явище, як необхiдний i цiлком природний етап на темнiй дорозi мого неспокiйного життя. Вранцi я йшла до установи, працювала там вiсiм годин, потiм брала якусь роботу додому й дома працювала ще кiлька годин.
Зима була вогка, брудна. На вулицях завжди тонули в туманi мiськi лiхтарi, i менi зовсiм не хотiлось iти на бульвари.
Iнодi до мене заходила товаришка Уляна, але я рiдко розмовляла з нею. Iнодi я писала листи до мами - i тодi менi знову прокидалися далекi спогади: бiленький домик, пiвник на флюгерi й темнi провiнцiальнi садки. Але додому мене тепер зовсiм не тягнуло - я вже знала, що туди менi нема повороту.
Розбуркала мене, як i треба було чекати, весна. Ця нова весна й була, коли так можна висловитись, початком мого кiнця. Вже в перших числах березня я знову затривожилась, i мiй зимовий сон якось хутко вiдлетiв. Я знову затоскувала за даллю. Але ця тоска була така неможлива, що мене й справдi взяв сумнiв, чи не захорiла я. З тоскою знову прийшло буйство, веселий смiх i безтурботнiсть. Iнодi пiдходила я до дзеркала й дивилась на себе, тодi я бачила двi гарячi й вогкi темно-кривавi вишнi: то були мої очi.
Очевидно, i Чаргар захвилювався. Колись вiн прислав менi листа й прохав мене поїхати з ним у пригородний молодняк. "Моя хороша Б'янко (писав вiн), сьогоднi так пахне весною, i сьогоднi мене так тягне в даль (вiн так i написав "в даль"), сьогоднi летiли з вирiю гуси, i ми мусимо побачити захiд сонця. Ти згодна?"
Ще б пак: хiба я могла не погодитись? По дорозi до мiсця зустрiчi я купила плитку шоколаду i ввесь час облизувала губи.
Я iнодi працювала по п'ятнадцять годин на добу, я жила так, як хотiла, i за це, до речi, мене в установi називали князiвною. Я любила шоколад, голубе небо й прекраснi очi художника.
Чаргара я застала на призначеному мiсцi зустрiчi, бiля площi Трьох комунарiв. Я мiцно стиснула йому руку, вiн вiдповiв менi тим же. Коли я сiдала в фаетон, Чаргар невзначай зачепив менi груди. Це так мене схвилювало, що я всю дорогу почувала, як поширюються менi нiздрi.
Коли ми виїхали з останнього мiського кварталу й перед нами спалахнув безмежнiстю степ, я подивилася на Чаргара й сказала:
- Чому ти на протязi цiлої зими був такий холодний до мене?
- Чому я був холодний, ти мусиш догадатись,- усмiхнувся вiн.
- Цю зиму так почували себе всi хмурi люди города.
- Рiшуче всi? - спитала я.- I комунiсти, i радслужбовцi, словом, усi тi, хто не може помиритись iз своїм оточенням?
- Рiшуче всi! - знову усмiхнувся вiн.
- Значить, i ти належиш до категорiї хмурих людей? Менi раптом прийшла мисль, що Чаргар в тяжкому ж становищi, як i я, i болiє моїми дрiбненькими болями. Це припущення було таким несподiваним, що я зареготала. Зареготала не то вiд радости, що я зовсiм не самотня в своїх терзаннях: їх, мовляв, не запобiг навiть великий художник, чи тому, що менi гiрко стало на душi, бо ж мiй кумир мусiв при такому припущеннi негайно полетiти iз свого п'єдесталу.
- А що значить хмурi люди? - спитала я.- Як менi розумiти тебе?
- Я думаю, цей термiн такий же старий, як i сам свiт,- ухилився вiн од вiдповiдi.
- А от я й не пам'ятаю, де я чула його.
Я збрехала, i Чаргар це помiтив. Тодi вiн прикусив нижню губу. Так завжди було з ним, коли вiн починав нервуватись. Я рiшила не чiпати його, i далi ми поїхали мовчки.
З фаетона ми вийшли верстов за десять вiд города. Ми наказали вiзниковi чекати нас i пiшли на услiсся. Якраз заходило коротке сонце. Була хрустальна тиша. Дерева стояли ще голi, але рання молода весна вже побiдно ступала з пiвдня. То там, то тут проривалась зелена трава, i всюди гомонiло птаство.
Ми пiшли по якомусь лiсовому кварталi. Iшли довго й мовчки. Потiм перекидались фразами (я зараз забула їх). Раптом Чаргар зупинився й сказав:
- Я хочу тебе залишити на якiсь п'ять хвилин. Ти нiчого не маєш проти?
- Прошу,- спокiйно сказала я, припускаючи, що йому треба… Ну, словом, ясно.
Чаргар пiшов, i я залишилась серед лiсу сама. Тодi я знову подивилась на небо. Воно було надзвичайно чисте й молоде. Тiльки з пiвдня наступала якась хмарина, але й вона скоро розтанула в просторах. Я глибоко зiдхнула й подумала про незнанi свiти, про мiльйони соняшних систем. Цi мислi якось придавили мене. Я вiдчула себе страшенно нiкчемною й маленькою. Всi мої болi й радостi були такими смiшними на фонi цього грандiозного космосу, як смiшний менi бiль комахи. Я подумала, що такi мислi приходять уже тисячi рокiв мiльйонам людей i що вони будуть приходити ще тисячi рокiв i новим мiльйонам людей. Тодi зачарований тупик постав передi мною з такою яснiстю, нiби я вiдчула його якимсь новим, невiдомим менi почуттям.
Я стояла без Чаргара вже бiльше десяти хвилин, i це мене затривожило. Чи не трапилось iз ним якогось нещастя? Я рiшуче рушила в тому напрямку, куди пiшов художник. Iшла по гущавинi, i гiлки раз у раз били мене по головi. Iшла довго (так здавалось менi тодi), а Чаргара не було. В лiсi стояла надзвичайна тиша, i було вечiрньо. Що далi, то бiльше сутенiло. Тодi менi прийшла мисль, що я можу тут заблудитись - i менi стало сумно. Я зупинилась i скрикнула:
- Агов!
Але тiльки луна вiдгукувалась менi й замерла десь у гущавинi.
"Наче лiс життя",- подумала я й кинулась у другий бiк. Раптом я вийшла на поляну. Я вийшла на поляну й зупинилась, як укопана. А втiм, iнакше й не могло бути. Бо й справдi: Чаргар стояв серед дерев на колiнах обличчям до вечiрнього сонця, i було таке вражiння, нiби вiн молиться. Це мене так здивувало, що я навiть не найшла, що йому сказати, i мовчки чекала його.
На дальньому деревi жеврiла полоска конаючого сонця, i вiдблиск її падав на пiвденний край чорного лiсу. Був прекрасний момент для споглядання. Я пригадала Iндiю й священнi гiмни "Рамаяни". "Чи не найшли вже на вiтчизнi Тагора,подумала я,- мою химерну даль?"
Нарештi Чаргар пiдвiвся. Вiн пiшов тихою ходою до мене, нiби нiчого не трапилося. Його хода буквально загiпнотизувала мене, i я зустрiла його мовчанкою.
- Ходiм! - спокiйно сказав вiн.
Очi йому було затуманено, вiн iшов, похитуючись, мов п'яний. Пам'ятаю, зiдхнув i взяв мене пiд руку. Потiм забрав мою руку й притиснув її до свого серця. Почуття радости обхопило мене, бо менi прийшла мисль, що тiльки сьогоднi Чаргар став близькою менi людиною. Я вже не хотiла тривожити його своїми частенько невдалими запитаннями й тому мовчала. Але на цей раз вiн сам почав розмову.
- Я гадаю, Б'янко,- сказав вiн,- ти розумiєш мiй душевний стан i простиш менi, що я тебе примусив так довго чекати.
- Я тебе розумiю, - сказала я.
Потiм вiн говорив, що йому приблизно такий стан, який був Мойсеевi, коли вiн сходив з гори iз скрижалями. Але потiм вiн чомусь усмiхнувся, наче не довiряв сам собi чи то iронiзував над своєю останньою фразою про Мойсея.
- Я тебе розумiю,- ще раз сказала я.
- Ти мене й не можеш не розумiти. Я вже не раз думав про спорiднення наших душ.
- Спорiдненiсть наших душ? - якось хутко спитала я.
- Спорiдненiсть наших душ! - ще раз пiдкреслив Чаргар. Ця остання фраза знов, як обухом, ударила мене по головi.- Отже, i вiн говорить, що я нiчим не вiдрiзняюсь вiд нього? Я жодним рухом не показала цього Чаргаровi. Я тепер так боялась, щоб вiн не покинув свою одвертiсть! Я вже добре знала його - i знала, що найменша моя цiкавiсть одразу викличе небажану менi реакцiю, i Чаргар знову стане неприступним.
- Ти знаєш,- раптом зупинився вiн,- менi на полянi блиснула така генiальна мисль, якої iснування я й не мiг припускати. I цiкаво.- говорив вiн далi,- сиджу я десь у пiдвалi, а надi мною клуб…як його…
- Радслужбовцiв.
- Ну да, радслужбовцiв,- раптом занервувався вiн.
- Чому ти хвилюєшся? - спитала я.
- А тому,- рiзко скрикнув вiн (i менi знову здалося - дитячим дискантом), що я не виношу цiєї самовпевнености нашого вiку. Всi цi ячейки, комiсари, комунiсти - все це така дешева демагогiя. Така…
Чаргар не мiг пiдiбрати слова i змовк. Потiм зупинив мене, подивився уважно менi в очi й сказав тихо:
- Тобi можна довiрятись?..
- Що з тобою? - здивовано кинула я.
- Я тобi вiрю,- сказав вiн i схопився руками за голову.
- Ах, Б'янко. Якби ти могла зрозумiти мене! Ну навiщо?.. Ну навiщо цi комунiсти, цi ячейки, цi профспiлки й тисячi iнших органiзацiй? Боже мiй, ну навiщо? Я задихаюсь! Я їх зовсiм не хочу чiпати - Боже, спаси! Хай вони завойовують цiлий свiт. Але при чому ж тут я? Чому я повинен кожної хвилини озиратись i повинен слухати цi мiтинги? Боже мiй, як я хотiв би, щоб вони зовсiм не знали про моє iснування!
Чаргар iще раз у розпуцi схопився за голову i змовк. Я подивилась на нього. Вiн плакав. Далебi, вiн плакав: я бачила, як кiлька сльозинок покотилось йому по щоцi. Тодi менi прокинулось почуття неможливої огиди - i я рiзко й чiтко сказала:
- Сер Чаргаре. Що з вами?
Вiн стояв спиною до мене, похилившись на дерево. Вiн так постояв хвилини двi. Але коли вiн повернувся, то я вже знову бачила колишнього неприступного художника.
- В життi все буває,- нарештi зовсiм iншим тоном i холодно сказав вiн.
Я здивовано подивилась на нього. Менi прийшла мисль, що Чаргар побачив, як вiн далеко забрiв у розмовах зi мною, i поспiшив замести слiди. Спецiально для цього й було розiграно жалкеньку мелодраму. Ця мисль здалася менi такою правдивою, що я на другий день навiть забула про цей епiзод. "Ну нє,- подумала я.- Тепер ти в моїх руках - i я примушу тебе сказати недоговорене".
…Ми вже знову стояли на узлiссi. Сонце зайшло. Стояв темний лiс, i бiгла темна дорога. На дорозi маячiв наш фаетон. Скоро ми сiли в нього й повертались до города. Чаргар усю дорогу мовчав, i розпрощались ми також мовчки. Пам'ятаю, я стиснула йому руку й трохи її придержала. Вiн здригнув, але я руки його все-таки не випустила. Тодi Чаргар мусiв її вирвати. Я зареготала, вiн на це нiяк не реагував. Вiн просто повернувся i пiшов од мене прискореним кроком.