Уже зорi почали блiднути, а бiля Потапової хати, що на тiм краю села, на пiщаних кучугурах, стояв галас i п'янi вигуки. Грушiвцi почували себе в цю нiч моторошно. Майже всюди чекали, що от-от хтось загуркотить у вiкна або пiднiметься стрiлянина з гвинтiвок. За цей рiк так засiпали бiйками, що вже й на свiт дивитись не хотiлось. Але на селi було тихо. Тiльки в Потапа дим коромислом.
- Неси ще! Кажу тобi? - куражився Кажан.- Та гляди - найкращого. Ми звикли гарний самогон пити.
- З удовольствiєм,- п'яно лепетав Онисько й звертався до Микити Гордiйовича:
- Дозвольте вас, хороший чоловiче, улобизати.
Микита Гордiйович ухилявся:
- Iди од мене, причина! Не можу тебе, i квит!
- За що ж така немилiсть приключилась?
- За те, що i нашим, i вашим. О!
- От тобi й два… чи то пак раз! Це ви нащот сьогоднiшнього?
- Звiсно, не вчорашнього!
Пiдсiв i Кажан. Хрипить:
- А що там таке? Ну-бо, Микито, кажи! У нас не довго - пiд нiготь - i в дамках! Одно слово - жир козир, а по пицi - лясь! I вдарив кулаком об стiл. Задрiб'яжчали пляшки.
- Правильно, Нечипоре?
Дячок сидiв бiля богiв i їв яблука. Вiн випив усього три наперстки й почував себе тверезим. Тiльки очi йому пiдмаслились, а лiве нiби пiдморгувати стало. Вiн знав, що тут не тiльки пиячити, а й сидiти небезпечно. Але все-таки думав: "Правильно, бельбас! Правильно…"
Микита Гордiйович i не радий був, що нагадав про сьогоднiшнє.
- Ну, годi, Кажане, годi!.. Схаменiть його, Нечипоре!..
Дячок значно промовив:
- Картьожиться треба покинути!
Кажан подивився на Нечипора й зразу замовк. А Микита Гордiйович виправдував Ониська:
- Така проклята вдача - нiколи не пiде однiєю стежкою. Йому щоб одразу двi.
Потiм пiдвiвсь i пiдiйшов до вiкна:
- Щоб, чого доброго, не заснуло кляте хлоп'я. Слухай, свате, чуєш? Не засне твiй Ванько?
Але розбуркати Петренячого не можна було. Вiн схилився на стiл i, держачи в однiй руцi пляшку, хропiв. Микита Гордiйович махнув рукою й вийшов iз хати.
А Онисько говорив до дячка:
- Це, так би сказати, ви попiвську халамиду на вольноє життя змiнили? Хороше дiло! Як це в святiм писаннi сказано: i променях отця i матiр свою i пойди за мною. Ну, як ви нащот того… Мабуть, багацько зарiзали?
Нечипiр здригнув, але промовив спокiйно:
- Всяко бувало.
- Правильно! Це менi ндравиться. Одно слово - атльоти!
- А як цi "атльоти" i з тобою те ж зроблять?
Дячок пiдняв брови й наставив гострi свої очi на Ониська. Той подивився на Нечипора й усмiхнувся полохливо.
- Воно, звичайно, ваша власть i сила, але цього робити не можна. Забороняється, як той казав.
Думав: "Дурить сволоч". Знає, що тепер нiчого з ним не вдiємо. Хотiлось пiдвестись i вдарити по пицi.
А Кажановi похвалятись хотiлось. Випив випалом iз стакана й почав:
- Воно, конешно, всяко. А як розказати як слiд, то вийде так. Значить, вiзьмеш його, положиш горiчерева - i нумо видовбувати очi. Звiсно, не фунт iзюму. Та ще й нiгтi на пальцях обценьками пооддираєш. Да! Одно слово, помститися ми майстри. Ну, а Нечипiр молодець. Майстер первий сорт!
Дячок хотiв сказати, щоб Кажан помовчав, i не знав, як це зробити.
А Кажан випив ще i ще розказував. Онисько слухав уважно, а Панас сидiв бiля дверей i миготiв очима. Потiм пiдiйшов до Кажана i говорив йому пошепки:
- Так що, сину мiй дорогий, покинь, просю тебе, оцiї напастi. Незручно нам. Вiн же таки (i Панас кивав головою на дячка) вийшов iз панiв, мабуть. Бог iз ним, а нашоє дiло сторона.
Кажан похилив голову на стiл i цiдив крiзь зуби:
- Ви, тату, нiчого не понiмаєте. Звiсно, ваше дiло сторона, а моє нi! Бо як був я у плiну, в Германiї, скажем, то говорiть менi…
Сiв знову струнко:
- Ну, як для примiра содержати картошку в нашiм селi? Га? От бачите, i не знаєте. А я цю прахтику пройшов. Скажемо так: вирили ви яму в пiску…
Розказав, як збудувати дешевенький льох для бараболi на пiщаному грунтi.
А Потап утирав очi кулаками й хитав головою:
- Вмерла матiр, не зумiв я тебе призвести до дiла. 0х! бiдна моя головонька!
- Воно, звiсно, так,- згодився Кажан.- Я сам думав, коли їхав з полону: батько чоловiк плохенький, а з матiр'ю треба було хатню революцiю строїти. Конешно, мати з клевером пшеницi не схоче сiяти. А це первоє дiло!
В хатi було душно й повно диму. Смердiло паленою ганчiркою i - вiд розлитого самогону. В розчинене вiкно бiгли струмки свiжого повiтря i чути було крик перепела.
Кажан i Онисько ще наливали в чарки, але Нечипiр давно вже не пив i, схилившись на пiдвiконня, думав про щось. Раптом вiн пiдхопивсь i запитав:
- Де Микита Гордiйович?
Заспокоїли: щойно був на дворi, Онисько бачив його за ворiтьми. Сидить, вартує, а то, мовляв, клятий хлопець утiк, мабуть, додому.
Поки Кажан не розказував про "їхнi дiла", дячок почував себе спокiйно. Тепер була напруженiсть, i кожне маленьке шамотiння змушувало серце стискатись. Не думав уже iз зловтiхою про Кажана, навiть, радiсно було, що одурив його: Кажан безумовно втiк би куди-небудь далi, якби знав, що Нечипiр тiльки тому й залишається тут, що має на це наказ вiд Бурися. Удосвiта хтось тихесенько пiдiйшов до вiкна, бiля якого сидiв дячок, i постукав.
Нечипiр вiд несподiванки аж вiдкинувся. Пiдхопився i Кажан, одрiз узяв. Але за вiкном було тихо, а через хвилину увiйшла слiпа Килина з проводарем Марькою.
- Це ви стукали?
Стукала, звiсно, не вона, а Марька. Побачили, що в хатi майже всi сплять, дiло ж таке, що треба Нечипора й Кажана побачити.
Дячок, як почув це,- до дверей, а в Кажана знову чуб настовбурчився.
Виявилося: слiпа хоче дiзнатися в них, чи не одберуть у неї корову, що комнезам подарував. А як ступила, перехрестилась:
- Хай вас мати божа спасе й помилує!
Кажан одразу зрозумiв, у чому справа:
- Не пiдходь, стара,- сказав вiн,- за сто верстов. Кажи просто: чи дозволимо держати її чи нi?
- Отож, отож, мої дiтоньки,- закланялась у пояс слiпа.
- Ну, то ще подивимось! - кинув Кажан.
Так i пiшла Килина, не заспокоївши свого серця. Аж поки сонце зiйшло, ходила все коло хлiва й прислухалась до шамотiння корови.
…А коли зайнялась рожева зоря, в хату вскочив Микита Гордiйович i ледве промовив:
- Тiкайте, хлопцi, їдуть!
Як убачив Кажан лице Микити Гордiйовича - одразу зiйшов i хмiль, i сон.
- Куди ж ховатись? - забiгав вiн по кiмнатi й раптом став як стовп. Очi витрiщив, з мiсця не рушить i так жалiбно до дячка звернувся:
- Що ти наробив, Нечипоре? Було б же зарання сховатись куди-небудь.
- Було б,- перекривив Нечипiр i сплюнув.
…Як кiшка стоїть вiн бiля дверей: от-от плигне кудись. Шию витягнув, нiбито вищий став. Обличчя червоними плямами взялось.
Прокинувся й Онисько, розпух весь, i каже таким насмiшкуватим голосом:
- Оце - атльоти, вже й полякались!
- Тiкайте в мiй очерет,- сказав Микита Гордiйович. Кулею вискочив з хати. Кажан по дорозi згадав, що рушницi забули. Микита Гордiйович махнув рукою:
- Та що там про одрiзи думати, як "вони" вже цепом iдуть по селу!
Бiгли через городи на луки. Зупинились бiля розбитої блискавкою верби, перевели дух.
Микита Гордiйович указав те мiсце, де безпечнiш було, i вони побiгли в болото. Через двi хвилини зникли в очеретi.
На селi гавкали собаки - завзято, погрозливо.
Пострiл один, другий. I знову тихо. До села вступав загiн червоноармiйцiв.