- Не бреши, малий ловець, - вона подивилась на яструба, що зирив iз клiтки жовтим холодним оком. - На конi княже знамено - тризуб!
Малому стало соромно i вiн вiдхилився набiк i проказав:
- Цього коня сьогоднi вночi замiняв на боярську кобилу один вусатий чоловiк. I лихий!..
- Хiба той вусатий злий?
- Бо вiн хотiв дядька погнути! Якби не я, вiн би погнув дядька...
- А ти що?!
- А я його поцiлив у лице...
- Та як ти посмiв?! - Скинулась дiвка. - Ти знаєш, цуценя, що це самого князя гонець?! То вiн був страшно змучений i тому не стер вас на порох!..
- Не здолає, бо я заговорений! - Похвалився Пiвник.
- Ой, стережiться, ой, начувайтеся, обшарпанi деревляни! - Злостиво проказала крiзь зуби. Та й пiшла до батька, що вже вдруге кликав її.
Коли запрягали коней на тому березi, Пiвник усе виклав дядьковi Пiвню.
Той спохмурнiв i спитав:
- А вона нiчого бiльше не говорила?
- Жодного слова.
Дядько став ще бiльше насуплений i наказав пильно доглядати гiнцевого коня.
- Та ти сам ведеш коня?! Як же це я доглядатиму, дозиратиму, коли ти ось?!
- Не годиться менi все головою крутити, роздивлятись на всi боки. Зразу помiтять, а як дитина непосидюща - нiхто не зверне уваги...
По схилах сугорбiв, що поросли тут яблунями чи грушами, розкидались купками невеликi садиби з iстобками, коморами, курiнями.
Ще один високий пагорб подолали i вже тепер на його шпилi затримались. Пiд ними виросла незлiчена кiлькiсть будов: i величезнi рубленi та мазанi хати, i двоповерховi зруби з опасанням, обнесенi тинами та парканами, а далi вже за цими будiвлями зводились дерев'яннi мазанi бiлою глиною зруби городень. В одному мiсцi за гострими верхами дубових паль височiли гори болонкiв тесаних i стовбурiв ще необчухраних, купи бiлого каменю, червоної глини. У кiлькох мiсцях стримiли наче щогли товстеннi з перекладиною нагорi, а там пiдвiшенi колiщата. Через колiщата перекинутi товстеннi линви, i тими линвами гурти робiтникiв пiдтягали вгору i перекладали найтовстiшi дубовi стовбури.
По всiх пагорбах навколо мiста летiла луна вiд ударiв сокир, цюкання тесел, ударiв молотiв, рипiння колiщат на колодах, крикiв людей.
Пiвниковi аж голова обертом пiшла вiд такого камешiння та iвалту на цiй будовi укрiплень.
Реп'ях теж збентежився всiєю своєю собачою натурою, i тому тулився до воза i хвоста припустив.
I ось уже валка на узвишшi. Тут якраз робiтники сокирами-потесами та теслами на шiсть граней обчухрували дубовi болонки.
Дядько Пiвень, обсмикнувши одяг, скочив на землю. Малому було цiкаво, що говоритиме з людьми його дядько, та наказ пильнувати коня треба виконувати.
А на рудого коня дiйсно звернули увагу тi робiтники, що розколювали клинами короткi, на зрiст людини, болонки.
Люди ж робочi направили дядька до середини мiста, туди, де мешкав городник.
А вiн мешкав у садибi пiд самим валом. Садиба невелика, але мiцно поставлена. Парканом обнесена гостроверхим, ворота з кованими штабами. I хата в два поверхи, з гострим дахом високим.
Дядько застукав до ворiт. I зразу ж рипнули дверi, i на галерею виступив високий чоловiк. Очi в нього глибоко запали пiд навислими бровами.
- Хто такий? - Гостро спитав високий i задер пiдборiддя з коротким стриженим волоссям.
- Я Пiвень. Я вiд боярина Судомировича. Привiв його холопiв на княжу роботу. Привiз дерево, вугiль, смолу, живицю, вiск.
- Зайди на подвiр'я.
А тодi спитав, спустившись з галереї крутими сходами:
- Скiльки вас холопiв?
- Холопiв десять. Два полоненика. Ще я i мiй небiж, - вiдповiв дядько Пiвень i чомусь схопив Пiвника за руку i випхав перед себе.
Тим часом дверi в пiдклiтi на першiм поверсi розчинилися i звiдтiля визирнуло на дядька Пiвня i на Пiвника п'ять дитячих облич. Усi з великими карими очима, геть бiлявi, i всi п'ятеро - дiвчатка.
Старша, що вже до отроковицi наблизилась, глянула уважно на дядькове заплетене в коси волосся, що звисало на груди, сказала щось молодшим, i всi весело захихикали. Бородатий невдоволено насупився.
- Чого так мало твiй хазяїн, холопе, прислав людей?
- Я поки що не його холоп. Я боржник на три роки. Вiдроблю - i вiльний.
- Слухай мене уважно, - суворо мовив до Пiвня городник. -У мене списано, скiльки роботи мають зробити твої люди. Як скiнчите - зразу ж вiдпущу.
- Господине, вiд боярина тобi гостинцi. Куди накажеш скласти?
- Заводь коней у двiр, - вже лагiднiше озвався городник i обернувся кудись у сiни. - Ганно! Ходи вiдчини ворота.
I висока дебела чорноброва дiвка вiдвела важкi стулки ворiт.
Коли дядько переносив борошно, гречку, сочевицю та барильце з конопляною олiєю, городник стояв поруч i все списав у малесеньку книжечку з берестяних листочкiв. А писав бронзовим писалом, видавлюючи риси на берестi.
- Ще щось маєш?
- Та то... вiд мене... гостинець... Ви якщо... то мене... сiрого... вибачайте.
Дядько витяг iз рибальського начиння глек iз медом. Городник розв'язав луб, вiдхилив покришку.
- Ого! Травневий! Що хочеш вiд мене?
- Щоб мене вiдпускали до церкви молитись...
- Он як? Ну йди, йди, влаштовуйся. У покинутiй хатi. Там за городнями, праворуч вiд ворiт. Вона там одна, не схибиш. Ну, йди з Богом!