Хлопчик стояв у розмальованої дiвки на плечах i жонглював трьома редьками, а дiвка трьома захалявниками. Нищiвнi леза миготiли в повiтрi i зблискували на сонцi слiпучими спалахами.
Ось хлопчина впустив одну редьку, i вона в повiтрi накололась на вiстря ножа. За тим друга i третя.
Всi загукали, заплескали.
Хлопчик скочив на землю i, втираючи рясний пiт iз засмаглого чола, почав з тацею обходити глядачiв.
Поки однi щось подавали, iншi тим часом швиденько вiдступали, нiби й не вони тiльки-но голосно захоплювались спритними скоморохами.
Пiвник теж не став розсиджуватись на конi, а скочив на землю.
Натовп розпорошився, i пiд стiною на колодi лишився сидiти хлопчик-лицедiй поруч великої торби. Коза намагалась встромити морду в торбу, а хлопчик її вiдштовхував.
- Ти звiдки? - Спитав Пiвника, надкусуючи пишний калач.
- Звiдтiля! - Махнув Пiвник на Верхнє Мiсто.
- Не бреши, ти не киянин!
- Та хiба я брешу? Я з Нижньої Рудницi. Ми до граду прийшли на княжий урок.
- То ви княжi холопи?
- Нi. Дядько боржник боярина Судомира. А всi ми вiльнi ратаї. То вiн один такий...
- А кiнь не ваший? Боярський? - Спитав малий лицедiй, вiдломлюючи шмат калача i подаючи Пiвниковi.
- Дякую красно! То дядько печенiга полонив на Росi, а огиря забрав собi. Вiн сьогоднi на Бабинiй Торжку виграв три володимирових златники! Похвалився Пiвник, заковтуючи смачний калач.
- Дивiться, щоб татi його не звели!
- Чого мають звести?
- Бо де хорошi конi, зразу ж там Гречин з'являється. А сьогоднi ось тут вигулькнув. Сам бачив.
- Який вiн iз себе, той Гречин? - Схитрував Пiвник.
- Чорнявий такий, з лиця гарний. За ним дiвки просто сохнуть. А йому тiльки конi. Вiн їх мiняє, продає. Кажуть, що вiн всяку татьбу на коней направляє. Але поки-що його нiхто не зловив. Спритний, гадюка...
- А вiн справдi Гречин? Чи так назвали, бо вiн на гречина схожий? Спитав Пiвник.
- Бо вiн байстрюк, - малий лицедiй вiдштовхнув козу вiд торби i, озирнувшись, наблизив лице до Пiвника. - I кажуть люди, що його мати була полюбовницею Анастаса.
- Якого Анастаса? - Так само тихо спитав Пiвник.
- Тю на тебе! Що то значить не киянин! Гречина Анастаса до Києва сам Володимир привiз i поставив головним при Десятиннiй церквi. А хто головний у Десятиннiй - той головний над усiма попинами. Той Анастас був найбагатший на Русi. Iз золотих мисок їв i з кришталевих келихiв мед пив! Його князь Ярослав, як здобув Київ, поставив головним над своїми скарбами. Ну, а потiм ляхи добули Київ, а Ярослав утiк до Новгорода. Тодi зразу той Анастас перекинувся до короля ляхiв Болеслава i його зятя, окаянного Святополка. Потiм кияни i проста чадь по всiй Русi пiднялись проти ляхiв. Стало їм непереливки, вони похапали великий-превеликий полон i всякого добра нашого i чкурнули у свої землi. I хитрий Анастас, загарбавши скарби Ярослава, теж iз ними дременув. Сам чув - люди старшi говорили, що й Гречин iз ляхами побiг, а потiм повернувся. Княжi слуги його мордували, щоб вивiдати в нього про Анастаса. Та вiн затявся на своєму, що нiчого про Анастаса не знає, i нiби Анастас йому навiть не батько. Нiби його батько - то слуга Анастаса...
- I звiдки ти все знаєш?!
- Бо ми все межи людей товчемося! А люди завжди щось розкажуть! .
- Слухай! А можна порося навчити? Ну, щоб воно, як ото коза, танцювало?
- Що порося? От кота важко навчити. У мене є кiт. Муркiт. На гуслях грає! Бере отако пазурами i струни щипле! Ото штука!
- А моє порося, Ходу, можна привести до тебе, щоб ти навчив?
- Можна... Тiльки що ти менi даси?
- Ножа! - I Пiвник висмикнув лезо iз пiхов.
- Давай ножа i завтра приходь
- Е, нi! Спочатку навчи.
- Ну, тодi приходь завтра зранку, тiльки не годуй вiд ночi i тримай на прив'язi. Ми отамо живемо, за тим пакiллям усiм родом... Тебе як звати?
- Пiвником! А тебе?
- Лютом мене звати... Дивись, дивись! - Зашепотiв маленький лицедiй. Гречин пiшов на Оболонь до конярiв. Вони там вночi збираються - в костi грають, вино-мед п'ють. До них туди i чужi жiнки бiгають на гульбища...
По соснових болонках хiдника легко крокував ставний Гречин. Бурякове корзно на лiвому плечi. Кий з бронзовою рукояттю заклав за плечi.
Десь на сусiднiй вулицi наче срiбний дзвiн бамкав до вечiрньої служби.
- У них, знаєш, найбiльший дзвiн на Подолi. Завбiльшки iз цебро! Пояснив Лют.
Тут виступив iз дверей заїзду здоровань, вдоволено втираючи вуса. За ним дiвка щось несла у фартушинi.
Лют пiдморгнув Пiвниковi i, схопивши важку торбу на плече, а козу за повiдець, поспiшив за дорослими. А в заїздi все тнула весела музика. Небавом i дядько Пiвень з'явився у дверях. Зразу коня за вузду, i швидко потяг iз двору
Хрестячись пiсля кожного перебору дзвонiв, просто бiг до Верхнього Мiста.
Малий, озираючись на всi боки, загикуючись вiд хвилювання, виклав усi новини, i навiть про кота, що на гуслях грає.
Дядько спинився за зворотом, пiд урвищем, i наказав повторити все. Потiм ще раз.
Нiчого не вiдказав i. знов потяг коня нагору. Вже перед ворiтьми вiдв'язав капшук i видобув другий золотник.
- Заведи коня до городника. Дай йому оцього золотника i скажи: "Найми, господине, робiтника на замiну моєму дядьку Пiвню'.
- Та за нього можна дюжину найняти!.. Я рахував!..
- Не перебивай! Тобi б тiльки все рахувати, та мiряти. Сам ти забери своє порося та Реп'яха, та йди на Подiл до хазяїна берлини...
- Тої, що сiла на мiлину?