«Ше Віто» («Chez Vito») - це ресторан зі свічками і бар на Іст-Фіфтіз з музикою з опер та популярних бродвейських шоу. Солісти - дівчата-хористки з Метрополітен Опера. Вперше я потрапив сюди з Бобом, моїм колишнім викладачем в Гопкінсі, а тепер ми були близькими приятелями. Коли він бував на Мангеттені, ми завжди ходили в цей ресторан «У Віто». Боб походить з Заходу, народився на фермі в Долині Смерті в Каліфорнії. Він любить оперні пісні. Якось він навіть зірвав шквал оплесків у відвідувачів «Віто», проспівавши сентиментальну пісню у стилі вестерн під гру скрипаля.
Час від часу я тут буваю, переважно сам, і зазвичай на вихідних. Сиджу в барі. Найчастіше я п’ю віскі бурбон. Тут же ж замовляю Бенедиктинський лікер, змішаний з коньяком. Напівсолодкий їдкий смак цієї суміші та ледь чутна музика допомагають мені забути, що я у великому місті.
Востаннє я тут був не сам. Зі мною була Ольга, одна моя студентка. Вона мала українсько-російські корені, була з другого покоління повоєнних емігрантів після Першої світової. Вона не розмовляла нашою мовою, але обличчя було увіч слов’янського типу, нагадуючи лики святих у Волоській церкві у Львові. Голос її також відрізнявся від голосочка англо-саксонських лялечок, як я їх називав. Він був глибоким, з бездонним резонансом. Батьки її були вчителями десь у школі в Квінзі. Одягнена вона була зі смаком - жакетик по фігурі і до нього вправна міні-спідничка, взуття на високих підборах та біла блузка з високим комірцем. Ольга розповіла, що це мати пошила їй таке вбрання.
У такому саморобному строї вона виглядала набагато елегантніше, ніж більшість знайомих мені жінок, які одягалися у дизайнерські речі - уніформи від Ґуччі, Армані чи Білла Бласса. Шарму до її вигляду додавала сяюча енергія молодості. Вона вчилася на антрополога і мала намір продовжувати здобувати освіту в університеті Пен-стейт. Через купу років, коли вона приїхала до мене в гості в Нью-Йорк зі своїм чоловіком, також антропологом, то розповідала, що вони два роки вели розкопки в Україні. Вивчали там поселення з мамонтових кісток у Межиріччі, на південь від Києва, збудовані близько 15 000 років тому племенами мисливців-збиральників. Стаття про ці поселення, яку вона написала у співавторстві з двома іншими вченими-антропологами, вийшла у листопаді 1984 року у журналі «Саєнтифік Амерікан». Ольга розповідала, що вони також знаходили чимало фігурок богинь, що вона пояснила тим, що у давньому доісторичному суспільстві на території сучасної України жінки вочевидь головували над чоловіками.
У Гантері Ольга була відмінницею з усіх предметів, хоч і працювала моделлю в Ґармент-Дистрикт. «У Дистрикті, - розповідала вона за келихом в «Ше Віто», - повно типів з Брукліна і Бронкса. Коли вони бачать модель, то відразу вважають, що вона тільки й думає про те, щоб скочити з ними в ліжко. Я розібралася з цією проблемою, голосно сказавши, що я прихильниця контрацепції, а найкращий спосіб - цс утримання від сексу! Було смішно, вони і засміялися, але все зрозуміли».
Ольга була закохана в Бітлз. Вона говорила про них з таким запалом, що відвідувачі в барі почали зацікавлено її слухати. Вона розповідала, що їй пощастило дістати квиток на першу появу Бітлз на телешоу Еда Саллівана. «Публіка істерично верещала під мелодію «All My Loving» («Все моє кохання»), «Till There Was You» («Доки не було тебе»). А коли зазвучала «І Want to Hold Your Hand» («Хочу тримати тебе за руку»), верески змішалися зі слізьми».
Слухаючи Ольгу, я розумів, що не зовсім встигаю за її думкою.
Я читав в газетах про бітломанію та «навалу британської музики», але я ані не бачив тих Бітлів, ані не чув їх виконання.
У мене не було телевізора.
Відраза до телевізора з’явилася у мене, ще коли я писав магістерську роботу в Балтиморі. Телевізор моїх свекрів стояв біля стіни, яка розділяла їх кімнату і мій кабінет.
Була неділя - день, коли по телевізору йшла «Я люблю Люсі», популярна комедія, яку найбільше любили мої свекри. Я планував попрацювати над своєю маґістеркою до пізньої ночі, щоб встигнути здати її своєму керівникові наступного дня.
Спочатку, коли «Люсі» тільки почалася, я думав, що незабаром призвичаюся. Проте невдовзі вона мене так дістала, що я не міг думати. Нерівномірні і непередбачувані гучні булькотіння за стіною дедалі більше діяли мені на нерви. Я попросив свекрів зменшити гучність. Вони так і зробили. На якусь мить мені здалося, що так працювати можливо. Але незабаром звук ставав голоснішим і набридливішим. Я постукав по стіні, навіть погрюкав. За що мені наступного дня подякував мій кулак. Вони нібито зменшили звук ще більше. Я написав кілька речень, але різко зупинився. Продовжувати більше не міг. У ту мить я вже не розрізняв, чи вони знову додали гучності, чи ні, але у вухах булькотливі звуки затарабанили так сильно, ніби мені засунули голову в телевізор.
Я підвівся, пішов до їх кімнати і, немов якийсь божевільний, з усієї сили копнув той клятий телевізор. Реакції своїх свекрів я не бачив. Не хотів її бачити. Я бачив тільки Люсі, перевернуту догори ногами. Без слів, вона ніби ходила стелею.
Відтоді я до сьогодні жив без телевізора, за яким я особливо і не сумую. Теленовини викривлені, переважно про катастрофи і злочини, впереміш з гучною рекламою, і, взагалі, подають їх якось штучно і награно. Але навіть якби ті «новини» і не були упереджено викривленими, скільки там мені їх треба, та й що з ними робити? Головне, щоб у мене був час займатися своїми справами.
Коли я був у маленькому швейцарському селі, у віддаленій гірській долині, Соня, донька господаря ресторанчика, скаржилася, що «всі вихідні чоловіки тільки те й роблять, що п’ють пиво і приклеєні до телеекранів, як зомбі».
«Вони зовсім не спілкуються», - розповідала вона. А потім додала, що і сама грішить надмірною увагою до теленовин. «Я в курсі, - казала вона, - що діється в Африці і Азії, на Місяці і на Марсі, але поняття не маю, чим живуть мої сусіди!»
Для розваги я сказав Соні, що навіть якби мені і бракувало телебачення, я б все одно не поставив телевізора на видному місці у вітальні. Бо інакше мені б здавалося, що живу, як в кінотеатрі. Я не сперечався з Сонею, що телебачення умиротворяло людей, перетворювало їх на слухняні пластилінові іграшки.
Бармен почув, що я казав Ользі про телебачення, і подивився на мене досить здивовано.
«Як можна жити без телевізора?» - спитав він, наливаючи нам з Ольгою напої.
І не встигли ми дзенькнути склянками, як раптом всюди зникло світло! Музика затихла! Залу наповнили схвильовані голоси. Ольга схопилася за мою руку.
Світло знов увімкнули тільки ввечері наступного дня. Газети писали про «найдовше, наймасштабніше відключення електроенергії», про те, як люди потрапили у пастку підземок і ліфтів, про переповнені готельні вестибюлі, бо люди змушені були залишитися на Мангеттені, про випадки мародерства в Гарлемі і Бронксі. Заголовок на «Дейлі Ньюз» кричав, що «ЗО МІЛЬЙОНІВ БЕЗ СВІТЛА І ТЕЛЕБАЧЕННЯ!»
Вийшовши з «Ше Віто», ми з Ольгою поринули в глибоку темряву. Без освітлених вікон, будинки по обидва боки вулиці нагадували похмурі стіни покинутої долини.
Було тихо. Ми підвели очі догори - і обличчя проясніли. Ми побачили смужку неба, всіяного миготливими зорями. Чогось такого ніколи не побачиш у місті, залитому вогнями.
«Дай потримати тебе заруку», - сказала Ольга, перефразовуючи назву відомої пісні Бітлз. Так ми і йшли аж до 63-ї вулиці...
Знову до «Ше Віто» я потрапив лише через два тижні. Була субота. Я писав свій щоденник за попередні дні, намагаючись викласти події і думки у форм роману. Вже було виходив, коли зателефонувала Бетіна. Дзвонила вона з Каліфорнії, з Енсалемського інституту. Голос її був таким, ніби вона дізналася найбільшу таємницю життя. Вона вся «горіла від нетерпіння, щоб поділитися зі мною своїм психоделічним досвідом».
«Я щойно закінчила цілодобовий безперервний марафон під керівництвом доктора Шеклі, - повідомила вона. - Він автор «psyche nouveau» - «нової психіки», знаний авторитет у питаннях нових способів пізнання світу і розширення свідомості. Він просто непе-ревершений. Я у захваті від його нових, цілком нових технікі»
«Сам марафон, - розповідала далі вона, ніби цитуючи з довідника, - призначений для тих, хто прагне пізнати інтенсивний динамічний розвиток шляхом невербальної взаємодії між чоловіками і жінками із застосуванням техніки аналізу відео».
Я спробував було уточнити, що це за таку «взаємодію між чоловіками і жінками» вона має на увазі, але вона далі валила наповал фактами.
«Під час такого марафону усі твої турботи відходять, почуваєшся вільним, без обмежень, несешся, всі разом летять ураганом... Але ти, Майкле, ти не розумієш, ти думаєш занадто прямолінійно... Ти навіть не уявляєш, які ефективні такі групові заняття. Ми зливаємося в одне ціле, а ціле - це більше, ніж окремі його частинки».
Вона на мить змовкла, ніби чекала, що я почну їй докоряти за те, що вона робить, але оскільки я і не думав, то продовжила.
«Взагалі-то, я навіть не пам’ятаю, як ми почали торкатися одне одного... ми почувалися вільними... об’ єднаними... плили... всі разом, як одне тіло... Ми випускали свою біоенерґію без слів... без перерв...»
Я думав, що вона вже закінчила, натомість вона вела далі із ще більшим запалом.
«Наступного тижня ми будемо по-справжньому зростати. Я братиму участь у семінарі доктора Шеклі «Більше радості: п’ятиденний семінар». Ми будемо розвивати нове відчуття місця, присутності, ідентичності, відчуття більшої спорідненості з іншими, а ще - самозростання».
Вона ніяк не змовкала. Вона була така накручена. Мене вже почали втомлювати оті постійні «зростальні» словечка. Мене не цікавила «нова психіка».
Я поклав слухавку.
Проте її дзвінок змусив мене замислитися. «Ось вона - Америка, - розлючено думав я, - все продається. Можна купити собі щастя, радість, внутрішню свободу, вистачить просто сходити до психіатра, на групові аналізи або поїхати в Енсалемський інститут... Якщо можеш собі це дозволити.. Інакше - дістанеш тільки дешеві транквілізатори і телебачення, той ідіотський ящик... Бідні люди... не можуть прожити без шарлатанів-лікарів...»
Саме у такому настрої я був, коли прийшов до «Ше Віто» і сів за барну стійку. Ліворуч сиділо двоє жінок, поміж ними - чоловік. Праворуч, через одне крісло, - пара. Розмовляли французькою.
Не встиг я замовити свій бурбон, як жінка зліва спитала мене: «Що ви робите без дівчини?»
Питання було мені знайоме. Тобто це означало, що коли ти сам, особливо у суботу, то ти нещасний, можливо, сталася якась біда і ти прийшов до бару залити своє горе.
Мій задумливий настрій не схиляв мене до розмов. Але коли вона додала: «Такий симпатичний чоловік не повинен бути сам», я не втримався від глузливої відповіді:
«Шановна, у мене сьогодні було дві жінки, хіба цього не досить?»
Вона не вловила мого насмішливого тону. Проте розсміялася.
«У вас помітний акцент, мабуть, ви росіянин», - сказала вона.
«Ні! Я з України».
«Отже, ви - росіянин».
І так завжди. Я казав «я - українець», а вони відповідали «отже, ви - росіянин». У цю мить я не міг пропустити таке невігластво. Я зачепився з нею.
«Припустімо, я таки росіянин, і що?»
Я повторив голосніше: «І що?»
«З того, як ви відповідаєте, ви точно росіянин. Просто не хочете зізнатися. Ви - шпигун?»
Щоб і далі доводити цей діалог до абсурду, я сказав: «Так, я збираю інформацію про те, скільки американських дівчат втратили цноту за останній тиждень, з часу останнього Дня Подяки».
Чоловік і інша жінка засміялися. Пара французів також.
Моя допитувачка продовжувала.
«Гарантую, що ви сам, бо соромно було брати з собою свою російську дівулю - якусь жирну доярку».
«А що ви маєте проти доярок? У них здорове, пишне тіло, не те що в американок, які гримлять кістьми, як заморожені, а замість крові в них тече кока-кола».
Говорив я жартома, французька пара засміялася, але моя допитувачка образилася.
«Ти - справжній російський курвий син!»
«Може, й так, зате я щасливий!»
«Ну, хіба він не сучий син?» - звернулася моя допитувачка до своєї подруги.
«Виглядає на те, але щось в ньому є», - відповіла та і глянула на мене приязно.
Я сподівався, що це кінець нашій дурній розмові, але вона раптом цілком серйозно сказала:
«Нізащо не хотіла б стати вашою полоненою!»
Я довго і провокативно на неї подивився. Вона зашарілася.
«Не хвилюйтеся, - сказав я, додаючи своєму голосу спокусливих інтонацій. - Ви б стали моєю повелителькою».
Вона встала, розлючено замахнулася, щоб дати мені ляпаса, але незграбно заїхала по обличчю свого чоловіка, який сидів позаду.
«Любий, вибач, - заблагала вона, - справді, я ненавмисне, я тебе кохаю, любий, даруй мені, це все через цього пихатого росіянина... чи українця, чи як там його».
Вона захотіла вилити мені в обличчя свій напій, але натомість заверещала: «НЕНАВИДЖУ ТЕБЕ, КОМУНЯКО!»
Всі голови в барі негайно повернулися в мій бік.
Крізь сміх француженка кинула свій коментар англійською: «Глянь, росіяни і американці знов воюють».
Я розрахувався і пішов.
От тепер мені дійсно захотілося випити. Я повернув наліво на Медісон Авеню у напрямку до центру. Оте «ненавиджу тебе, кому-няко!» не припиняло звучати в моїй голові. Американці, здавалося, у всіх кутках тільки й бачили, що комуністів. Кілька тижнів тому ця комунякофобія підстерегла мене у ресторані «Морепродукти від Оскара». Усі столики були зайняті, тому дівчина на вході запропонувала мені сісти в барі і випити чогось, поки звільниться місце.
Я сів скраю стійки, залишивши один вільний стілець між собою і відвідувачами зліва - молодою жінкою та чоловіком.
Мабуть, мене мучив набагато більший голод, ніж мені здалося раніше, бо всі мої думки були зайняті винятково соковитим стейком і заманливим хвостом омара у вершковому маслі.
Чоловік і жінка ліворуч хихотіли за келихами мартіні. Жінка час від часу поглядала на мене, ніби намагаючись пригадати, звідки може мене знати. її обличчя також видалося мені знайомим.
Раптом вона обернулася до мене.
«А ви не професор політології?»
«Так...»
«Ви мене завалили!» - сказала вона, тоді повторила ще раз, щоб її друг теж почув.
«Правда? Мабуть, це була така відзнака», - відказав я жартома.
«Це було давно».
«Коли?»
«П: ять років тому... нібито... політологія - то було не моє».
Потім, глянувши мені просто у вічі, вона спитала: «А ви і далі комуніст?»
«Хіба я ним був?»
«Звичайно!»
«Ну, тоді більше ні».
«А тепер ви - капіталіст?»
«Ні... я поза... поза капіталізмом чи комунізмом...»
«Так ви тепер мусульманин?!?!»
Своїм глузливим тоном вона мала на увазі: «Ти - опортуніст, постійно міняєш кольори, хіба ні?»
Я був не в настрої щось відповідати.
«То як тепер? - не вгавала вона. - Хто ви тепер? Як це називається?!»
«Це...»
її друг перебив мене: «Що ви думаєте про війну у В’єтнамі?»
«Це - програна війна проти народу, який бореться проти західного колоніалізму...»
Він не дав мені закінчити. Я побачив, як стискаються його кулаки.
«Не треба мені тут вашого професорського лайна! Вони - ко-муняки!»
На щастя, бармен повідомив, що їх столик звільнився.
Я почув, як він дорогою сказав: «Цей сучий син і далі комуніст!» Тоді оглянувся і кинув на мене злісний погляд...
Здавалося, що люди назагал ставали агресивними і брутальними одне до одного. Що було причиною? Бідна економіка, бунти чорношкірих у великих містах і В’єтнамська війна? Чи, може, особиста незахищеність? Я схилявся до останнього, особливо через лист, який написала проти мене одна студентка, що слухала мій курс з політичної теорії. Вона написала листа на ім’я нашого декана, звинувачуючи мене у «нетерпимості, зухвалості, догматизмі і проповідництві марксизму», а двійку я їй поставив, мовляв, через її консервативні погляди. Вона написала листа ще до того, як я оголосив остаточні оцінки. Насправді, я поставив їй п’ятірку, бо вона відмінно аргументувала, заперечуючи мої погляди. Цікаво, що вона думала про інших людей. Про мене вона, напевно, думала, що я сволота і що покараю її за консервативні погляди.
Такі понурі думки роїлися в моїй голові, коли я повертав на вулицю з найближчим баром. Цього разу я вирішив не встрявати ні в які розмови - взагалі вдати, що я німий.
Я випив свій бурбон, а потім й інший, але понурі думки не йшли. Серед них були і роздуми про лист, який я отримав кілька днів перед тим від Бетіни з Енсалемського інституту. Це було дев’ять сторінок, написаних від руки.
Привітання не було. Замість нього було прохання: «Будь ласка, спали відразу, як прочитаєш».
«До твого відома, - починався лист, - я стаю такою ж вільною, як ти!» Потім йшли довгі сторінки з описами «чудових технік», які застосовував доктор Шеклі під час своїх групових марафонів, про його розробку «нової психіки» та інші речі, які вона на мене вилила телефоном. Останні сторінки були присвячені тому, щоб мене скритикувати. «Впертість думки твого інтелектуального складу розуму не дає тобі збагнути справжнього значення «нової психіки» і невербального зв’язку між чоловіками і жінками під час наших групових марафонів».
Вона підкреслила останнє речення. «Зрозумій, груповий марафон - це не просто те, що називають груповим сексом. Він охоплює набагато-набагато більше інших чутливих моментів».
Читаючи останній абзац її листа, я подумав, що, мабуть, я поспішив з висновками про методи доктора Шеклі. Що б вони там не робили на тих групових марафонах, таки допомагало Бетіні ставати чуттєвішою до себе і до інших. Вона, напевно, боролася сама з собою. На відміну від того, що вона писала на початку листа, в останніх рядках вона описувала почуття, про які я від неї ніколи не чув.
«Вчора сонце на моїх грудях нагадало мені про той блаженний ранок з тобою, коли ми були такі близькі, коли так багато тебе проникло в мене, наче сонячні промені, які якось одночасно ніжно і сильно просіювалися мені у виріз».
Дорогою по 42-ій вулиці на П’яту Авеню я саме думав про ці рядки. Було вже за північ. Коли йдеш цією частиною 42-ї вулиці пізно вночі, та ще й тверезий, то стає якось не по собі. Почуваєшся, ніби в ущелині, покинутій мешканцями багатоповерхівок. Масивні, грізні хмарочоси, храми капіталізму, у цю нічну пору були порожніми. Тільки на деяких поверхах світилися вікна - прибирали в офісах. Прибиральниці невеликими групками виринали з цих споруд, зробивши свою справу. Я чув українську мову. То були «наші пані» з нижнього Іст-сайду.
Я йшов, ніби зачарований чуттєвими рядками Барбари. Раптом здалося, що чую чоловічий голос. Я глянув праворуч. Біля входу однієї з цих величних будівель стояв чоловік. Він мив підлогу. Тепер його було добре чути.
«Гей, містере, котра година?»
Я нічого не відповів, ніби навіть не чув його, а повернув і пішов в його напрямку. Мабуть, він не збагнув, чому я це роблю. Він був чорношкірим. Напевно, він подумав, що мене образило його прямолінійне питання, навіть без «будь ласка».
Підходячи до нього, я став знімати свого годинника.
«Ось вам година», - сказав я і простягнув йому годинника.
На мить він завагався. Це було схоже на якусь пастку, під лаштовану білим.
Він без слів глянув на мене, не вірячи своїм очам. Я відчував його погляд на спині, аж поки не повернув на П’яту Авеню.
Я відчув якесь полегшення. Тягар, важку ношу, яку я не міг чітко усвідомити, ніби зняли з мене. Той чоловік, який мене зовсім не знав, став частиною мого життя. Від нашої з ним зустрічі я більше ніколи не носив годинника. Часами я думаю про нього, уявляю, як десь в Гарлемі він розповідає своїм друзям історію про «п’яного білого», який віддав йому «свою годину».