— Бачу. Ти спала хоч десять хвилин?
— Ні, і взагалі не хочу. Я щось зробила б, сходила б до тренажерного залу чи в басейн.
Упродовж чотирьох діб я мала стільки сили, як середніх розмірів атомна електростанція. Спочатку поприбирала в Евки і в Йольки, потім іще раз у себе. На другий день вимела цілу сходову клітку в нашому будинку й полізла на горище. На третій день схопилась на ноги о п'ятій ранку по чотирьох годинах сну. Але й запал. Я мушу щось зробити, бо мене розірве. Іду порядкувати у квартирі своєї бабусі. Нарешті виклик, гідний моєї енергії.
Другий чоловік, Антоній, залишив їй у спадок прекрасні стометрові апартаменти у стильній довоєнній кам'яниці. Коли бабуся переїхала сюди перед самим одруженням, помешкання було щойно після ремонту. Пахло фарбою, а голос відбивався луною від порожніх стін. Через п'ятнадцять років воно нагадувало суміш антикварної крамнички, художнього салону, фірми «Гербаполь» і гуртовні східних товарів.
— Я мушу чимось заповнити порожняву по Антонію, — пояснювала бабуся мамі.
Вони прожили разом три чудових роки. Я не бачила більш закоханої пари. Замиловані одне в одному, ревниві до кожної усмішки. Світ міг би для них не існувати. Пара осінніх підлітків. Аж якогось дня серце Антонія не витримало такої порції вражень і спинилося, відсилаючи його високо, ген у хмари. Бабуся зосталася сама.
— Ви мусите переїхати до мене, — зателефонувала вона до нас через кілька днів після похорону. — Я не витримаю цієї тиші.
— Мамо, ти ж знаєш, що це неможливо. Ми пересварилися б уже за тиждень. У мене мусить бути чисто, як…
— В операційній, — закінчила бабуся. — Ти мала б широке поле діяльності. Дарую тобі сто метрів підлоги, які ти можеш шурувати, плекати й дезінфікувати.
— Ти чудово знаєш, що йдеться не тільки про дезінфекцію. Я терпіти не можу всі ті картини, килими, каплички. — Мама завжди була прихильницею лаконічного стилю від фірми «iKeja». — Терпіти не можу того складу мотлоху й тисячі дурничок.
Розмова відбулася дванадцять років тому. Відтоді кількість дурничок зросла кількаразово. На кожній стіні десятки картин і фотографій у декоративних облямівках. На всіх меблях свічники, лампи, срібні цукернички й ціле море фігурок святих. Кожна дрібничка з іншої опери, а все якимось дивом пасує. Козубок на ягоди, плетений із лика, й бордові вітражі у вікнах. Православна ікона й стіни, розмальовані, як у мексиканській гасієнді. Сецесійна лампа обіч простої дерев'яної каплички, купленої в гураля. Букет штучної живокості й рибальський ятер замість фіранки. Буде що шурувати. Вже не можу дочекатися.
— Малинко? — зраділа бабуся на мою появу. — Заходь, я саме печу маківник. Покажу тобі нову накидку. Тільки май на увазі той столик біля вікна.
— Я тільки на один день. Подумала, що допоможу тобі зробити весняне прибирання.
— У чому допоможеш? Чому ти така неспокійна? Проблеми вдома?
— Вдома, на роботі і довкола. Як завжди, — махнула я рукою.
— Я маю для тебе вихід. Ти вже чула про святого Антонія?
Бабуся завжди трохи перебільшує. Тосек був гарною людиною, але щоб святим?
— Щось чула. Його беатифікували?
— А! Ти думаєш про мого Антонія? Ні. Я маю на увазі святого. Насправді його звали Фернандо, він жив у Іспанії й тепер вершить чудеса.
— Це той, що допомагає в безнадійних справах?
— Не тільки. Він допомагає в усьому: знайти роботу, добре скласти іспити.
— Шкода, що я не знала про це в лютому. Ухопила дві «четвірки».
— Нічого страшного. Адже в тебе в червні наступна сесія. Ну і він допомагає знайти нареченого. Ідеальний святий для тебе.
— Звідки ти знаєш, що я не маю хлопця?
— Бо в такий день ти цілувалася 6 з ним у парку замість лякати бабусю прибиранням. Я жартую, Малинко. Насправді я тішуся, що ти тут.
— То звідки можна починати?
— Ти наполягаєш?… — бабуся роззирнулася довкруги. — Хіба я знаю? Звідки хочеш.
— А де ти вже прибирала? Щоб ми не дублювали одна одну.
— Як би це сказати, — зашарілася бабуся. — Ще ніде. Тобто я збиралася, але зараз так чи йнак кавардак. У мене замала квартира.
— Ти повинна мешкати в палаці, може, це щось дало б.
— Антоній казав те саме. А повертаючись до того святого Фернандо… Досить щодня проказувати молитву, і справу залагоджено.
— Тобі він допоміг?
— Люба, тепер я тільки до нього й звертаюся. Це завдяки йому я надибала ту накидку. Зараз тобі покажу. Де ж вона?
Вона заходилася заглядати до всіх шухляд. Відтак шпортатися в комоді й у шафі. Зрештою взялася за креденс.
— Клята накидка. Усе через ту тісняву. Де ж я її посіяла? — Цієї миті з горішньої полиці впав на долівку мотузяно-сірий згорток. — Ну, бачиш? Антоній.
— Справді гарна. Хтось мусив плести її зо два роки.
— Рік і три місяці по чотири години на день. Старенька використала сім кілограмів шнурка.
— Звідки ти знаєш? Від неї?
— Ні, від її молодшої сестри. Зараз я все тобі розповім. У старенької помер чоловік. Від інфаркту, як і мій Антоній. Хіба не дивно?
— Бабусю, в Польщі більшість людей помирає від інфаркту чи від інсульту.
— Слухай далі. Помер, а вона не могла цього переболіти. І найгірше, що взагалі не могла плакати. За тиждень після похорону присягнула висловити весь свій жаль через цю накидку. Кожна квіточка, кожне кружальце — це одна сльозинка. Щодня одинадцять сльозинок. Так вона його оплакувала. Закінчила накидку й за місяць померла.
— Чому ж її сестра продала накидку?
— Бо вона така сама, як ваша мати. Стіл, ліжко, два крісла й жодних пам'яток. Як на космічному кораблі. Щоправда, пояснює це тим, що не хоче дивитися на накидку, бо замість плетених квітів бачить 5016 сльозинок своєї сестри, але хто її знає?
— Багато взяла?
— Лише сто злотих. «Не можу заробляти на жалобі сестри», — пояснила вона, а я додала від себе ще сорок на службу за упокій. Знаєш, щоб мене не страшило.
— І що?
— І все тихо. Гадаю, що Антоній Фернандо також доклав до цього руку. Я попросила мене підтримати, і він, звісно, пояснив їй, що накидка потрапила в добрі руки. Старенька бачить згори, що хтось оцінив її роботу. Знаєш, що мені ще розповіла її сестра?
— Ну? — потягнулась я по цукерничку. Поміж тим я вичистила латунний свічник і набір десертних ложечок.
— Цитую: «Люба пані, якби той старий іще був який порядний чоловік. Де там! Не було суботи, щоб не випив. Ви скажете: «А який чоловік нині не п'є?» Але він хляв до безтями. Половина пенсії йшла на трійло, а друга половина на квашені огірки й кисле молоко з похмілля. Повертався над ранок, ще й влаштовував дебоші. Верещав, що живе з неробою, котpa має дві лівих руки». Як вона це мені казала, їй аж плями на шиї виступили. А потім кинула: «Пані, як я тепер погляну на цю накидку, на кожну окрему квіточку, й подумаю, що це жалоба по такому поганцю, що й навіть свічки за мою Марисю не поставив би, то маю охоту взяти ножа й потяти її на лахміття».