— Ну, — замислилася бабуся, — стільки пам'ятників, скульптур, палаців. Потім приходить інший халамидник і заявляє, що його попередник на це не заслужив, тому треба знищити, зруйнувати, затерти пам'ять по ньому. Глупота. А все тому, що люди не вміють дивитися на твори мистецтва.
— А як, на твою думку, треба це робити?
— Не варто зважати, на чию честь їх створено. Бо що така накидка говорить про того п'яничку? Що він був добрий? Симпатичний? Працьовитий?
— Ну… — завагалась я, — мабуть, нічого не говорить.
— Власне, вона говорить тільки про авторку, Марисю. Про те, що цей п'яничка був цілим її життям.
— Цікаво, чи буду я для когось цілим життям? — розмріялась я, стираючи пил з чергової облямівки.
— Ти мусиш знайти свою Марисю.
— Як це просто, — сказала я, не приховуючи іронії.
— Досить звернутися до Антонія. Він там, на тому Небі, тільки й чекає наказу. Але зійдемо на землю. Що ти будеш їсти, Малинко?
— Та я щось не маю апетиту. — «Коли мені траплялося сказати, що я не маю апетиту? Сто років тому? В попередньому житті?»
— Це, певно, невроз. Ти мусиш пити шведські трави. Вони допомагають на все.
У цьому вся бабуся. Три місяці тому вона переживала захоплення настоянкою меліси. Кожен із нас одержав по великому бутелю під ялинку.
— А на що конкретно?
— На все. На невроз, на депресію, на отруєння й остуду. А я собі змащую у вусі і ліпше чую.
— Може, то святий Антоній?
— Ні, шведські трави. Святого Антонія я запрягаю до чогось іншого.
— А як там зі святим Юдою? — Півроку тому бабуся рекомендувала його всім. На всі випадки.
— Він не такий помічний. Я тимчасово відмовилася від його послуг.
— Щось завалив?
— Ні, нічого. Просто я знайшла дещо ліпше. І тобі, Малинко, теж раджу. Мені не подобається, що ти так нервово витираєш ту пилюку.
Ми ще з годинку побалакали, а потім я побігла на станцію.
На четвертий день я стала на ваги. На шість кіло менше!
— І на шість років більше, — ущипливо сказала Ева. — Глянь на своє обличчя. Очі бігають, як у хамелеона.
— Ти просто заздриш, що я влажу в «еску», — відрубала я, згинаючись перед дзеркалом і застібаючи блискавку на джинсах з першої спроби! — Малий «ес» як sophisticated, sexy і…
— …stupid. Ти під впливом «колес», тому я тобі вибачаю. Не треба мене перепрошувати.
— Я і не збиралася. Зате можу перекопати тобі ділянку. На честь примирення.
Пополудні я зголосилася до Губки. Цього разу не мусила нагадувати йому про історію свого випадку. Він — о диво! — зразу мене впізнав.
— Малинко! — вхопився за серце на мою появу.
— Доброго дня, я прийшла по наступну порцію пробників. Бо там, мабуть, трохи зосталося?
— Я вже не маю ані таблетки.
— Це пусте, можна ж виписати рецепт.
— Власне, що ні, — Губка заклопотано потер підборіддя. — Мить відвертості. Я дав тобі поганий пробник, Малинко. Пригадую, що мав кілька штук від представника фірми «Чорний Тигр». Він приніс ліки якийсь рік тому. Пробники спокійно лежали в шухляді. Позавчора читаю, що «Чорний Тигр» оголосив банкрутство. Викрито, що вони страх як махлювали при виготовленні ліків.
— Укидали до казана все, що було під рукою? — пожартувала я, але насправді було не до сміху. Останню таблетку я ковтнула неповних шість годин тому.
— Якби тільки це. Додавали наркотики, якісь таємничі порошки з межі чорної магії, одне слово, жах. А потім фальшували ліцензії. Ти навіть не уявляєш, як я непокоївся. Тепер із пробниками кінець. Найближчого року не кинуся на жодну новинку. Тому сьогодні ти дістанеш прамолан. Перевірений. Він тебе заспокоїть, зніме напругу, позбавить депресії.
Прамолан виявився пострілом у «вісімку». Може, навіть у «дев'ятку». Але ж і молодець той Губка. Ми й надалі працюємо над картиною.
25.03. Дощова субота. Ніхто не дзвонить, хіба що дощ у шибки видзвонює. А мені холодно. Брак глюкози й кохання. Зроблю-но собі маску з водоростей. Купила вчора ціле відро. Розмішуєш зелений порошок із гарячою водою, відтак мастиш гумоподібною масою стратегічні місця (визначення продавщиці), тісно обмотуєшся плівкою і спокійно собі чекаєш, поки водорості виграють війну з твоїм целюлітом. Мовляв, одна процедура — це мінус півсантиметра у стегнах. Після трьох — целюліт зменшується на один ступінь.
1.04. Дуля з маком. Він не зменшився навіть на волосинку, а я зробила п'ять процедур. І треба ж було купити ціле відро. Півтори сотні в болото, дослівно і в переносному значенні.
— Ти купила б за ці гроші півтори тонни кухонної солі, — порахувала Евка.
Ми сиділи в моєї бабусі, милуючись її черговим надбанням. Різьблені з дерева свічники, просто із Сибіру.
— І такий самий ефект. А радше, відсутність ефекту. І смикнуло ж мене!
— Ти шукала мету в житті.
— Знов якась проблема? — обізвалася з кухні бабуся.
— Ви й справді стали ліпше чути.
— Бо щодня змащую вуха амолем. Діє на все. На целюліт, неврози, отруєння…
— І на мету в житті, — шепнула я до Евки.
— На мету в житті найліпше допомагає свята Кінґа, — відповіла бабуся. — Це ота, з рожевого кристалу солі, на столику під вікном. Досить щоденно проказати коротку молитву. Залізний ефект.
— Це ліпше ніж Фен-шуй, — визнала Евка. — І не потребує таких витрат.
— Не порівнюй святу Кінґу до якихось китайських штучок.
— Перепрошую. А ви нам поворожите?