— А може, викличемо духів? — запропонував Діді.
— Ти віриш у такі речі? — скривився Пйотр.
— Ні, але яке це має значення? То що? — звернувся він до Евки.
— Чому б і ні? Тітка не мусить про це знати. А ти вмієш їх викликати?
— Ну. Потрібна кругла стільниця й помада. Дякую, — Діді взяв у мене помаду. — Малюємо систему координат. Тут можна? Вертикальна риска означає «так», горизонтальна — «ні».
— Ми мусимо чекати до півночі? — запитала Йолька.
— Ні, досить і того, що темно. То як, будемо викликати?
— Я спершу щось з'їла б, — зізналась Анка.
— Я теж, — обізвався Віктор. — Удома я завжди їм гарячу їжу. А тут така біда. Канапки, весь час канапки. Навіть на піцу нікуди сходити.
— Сходимо, коли повернемось, — почала втішати його Йолька. — Замовимо найбільшу, з усіма додатками. Але тепер Вікусик не буде нарікати, правда?
— Якось витримаю, — відповів він голосом в'язня концтабору.
— Увага, наливаю, — закружляв Діді з тацею.
— Мені тільки трошки. На денце.
— Ти б уже не вимахувалася, Малино, — сказав Віктор.
— Я вимахуюсь? А перед ким тут вимахуватися?
— Що таке, старий? — заступився за мене Лешек. — Дівчина вагається. Не хоче переводити добро.
— Власне, — підхопила я. — Я мушу спочатку зняти пробу.
— Зняти пробу? — здивувалась Анка. — Ти говориш, як якийсь дегустатор.
— Добре, у всіх налито? — крикнув Діді. — То в атаку!
— У-ух!
— Міцний!
— Фе!
— Але й спиртяга!
— А мені ще крапельку, — простягла я своє горнятко.
— Таки засмакувало? — посміхнувся Пйотр.
— То що, повторимо? — підохотив Діді. — Шкода тримати, бо випаровується.
— Може, ти дозволиш себе намовити на один ковток? — звернувся Лешек до Пйотра.
— А я знаю? В мене у четвер багато роботи. Сортування паприкашу. Це відповідальна праця… Добре. Один.
— Оце по-моєму! Мужнє чоловіче рішення.
— Увага! До старту готові? Гоп!!!
— У-ух!
— Але й сивуха!
— Міцний!
— Фе! Як я могла це випити, — здригнулась я.
— Треба прополоскати рота якимось пивом, еге ж? — запропонувала Анка. — І беремося до духів.
— Власне. А що там із тими духами? — втрутився Лешек. — Я хотів би знати, хто мене кохає.
— Ти не мусиш питати це в духів, — шепнув Діді.
— Я теж хотів би знати, хто мене кохає, — обізвався Пйотр.
— То зазирни у дзеркало, — порадила йому Анка.
— Бебі, я тебе не впізнаю.
— Я ненавиджу, коли ти називаєш мене бебі!
— Бебі!!! — Пйотр вибалушив очі.
— Білий ведмедик збирає перші жнива, — пояснив Лешек. — Я забув додати, що цей «дрінк» діє, як сироватка правди.
— О, дідько, — вирвалось у Віктора.
— Можеш пояснити, що ти мав на увазі? Вікторе! — грізно сказала Йолька.
— Як я це ненавиджу: бебі та бебі, — тягнула далі Анка. — Я не персонаж із комп'ютерної гри.
— Лешеку, як по правді, то я зустрічався тільки з Томеком, — почав звірятися Діді.
— А всі ті балачки про табуни хлопців?
— Я дуже хотів тобі сподобатися. Привернути до себе увагу. Бо я на тобі запав.