— Сьогодні вранці, і знаєш, кого я зустріла? Властиво, не знаю, чи повинна тобі казати…
— Тепер уже мусиш, бо непевність мене вб'є.
— Дівчину Рафала. Вона також міряла сукні. Мала на пальці твою обручку. Такий золотий перстеник із кількома перлинками?
— Так, це він. Рафал збирався повернути його ювеліру, принаймні він так казав. — Ну й халепа, я несподівано відчула жахливу втому. — Мабуть, на сьогодні з мене досить.
— Малино, не клади слухавку. Слухай, Рафал нібито вагається.
— Вони заручені.
— Ти теж колись була. Рафал якось уже намагався дати задній хід. Ця на нього тисне, є шанс, що це його відлякає. Ти мусиш почекати.
— Знаєш що, Йолю! Це триває вже майже півроку! Саме час сказати собі «досить». — Я поклала слухавку, не чекаючи Йольчиних добрих порад. А потім почовгала до кухні, де поглинула половину вмісту холодильника. Дракон повернувся!
1.06. Я все обміркувала. Починаю новий розділ. Годі бути коником-стрибунцем. Годі лінощів. Годі мрій. Віднині вестиму відповідальне, свідоме й розплановане до секунди життя. Для початку я склала список постанов:
— Не купуватиму чергових заколок, поки не відпущу волосся (принаймні до підборіддя).
— Не дозволю собі повестися на черговий диск із програмою з вивчення іноземних мов. Досить, що я маю вже шість: з угорської, есперанто, шведської, латини, арабської та японської.
— Не купуватиму чергові тренажери для моєї домашньої «качалки». Досить з мене велотренажера, бігової доріжки, еспандера й гантелей, вкритих сторічним порохом.
— Не купуватиму чергового лаку для нігтів кольору «neon green». Адже нема що малювати, все обгризене.
— Покину марити про Рафала.
— Не сидітиму в його улюблених кнайпах, чекаючи на чудо.
— Не купуватиму менший на розмір одяг.
— Викреслю зі свого словника такі вирази: «піца по телефону», «подвійний чізбурґер», «велика картопля», «булочки», «попкорн», «кола на винос». Починаю харчуватися вдома. Дешево, здорово й поживно.
— Обиратиму тільки потрібних людей (виняток — Евка).
Наразі досить. Коли розкручуся, напишу нові постанови. А тим часом візьмуся до порядкування. Почнемо з холодильника. Протухлі яйця до смітника. Зіпсутий кефір до мийки. Залишилося трохи овочів. Прив'ялі, але їстівні. Знаю, я зроблю з них весняне рагу. Настругала цілий казан і, щоб не гаяти часу, заглибилась у книжку «Управління організацією».
— Що це так смердить? — почула я раптом. Аж здригнулася. В коридорі стояла Евка.
— Як ти зайшла?
— Нормально, через двері, було прочинено. Що в тебе згоріло?
— Весняне рагу! — понеслась я до кухні. — От зараза! Добре, що ти вимкнула газ.
— Це не я. Що ти туди вкинула, похвались. — Евка зазирнула до баняка. — Морква, петрушка, помідор, цибуля, картопля, якийсь рис. А це що, галушки? І ще й крупа? Непогана мішанка.
— Я вирішила використати рештки, щоб було ощадніше. Може, вдасться з'їсти хоча б зверху.
— Я вилляла б це до смітника, туди, де йому і місце.
— Знову витрати. А я хочу жити ощадно.
— Шкода, що я раніше не знала, а то підкинула б тобі порадник, ще з тяжких вісімдесятих. «Зернятко до зернятка», так він називається. Кажу тобі, це забава, краща ніж «Троє в човні».
— І про що ця книжка? — запитала я без тіні ентузіазму.
— Коротко кажучи, про ефективне й творче використання залишків. Як спекти бабку з черствого чорного хліба й пиріг із самої моркви. Як урятувати зацвілий джем і спалену капусту. Що можна зробити із засохлого сиру, позеленілої ковбаси й підгнилої картоплі. Знаєш?
Я заперечила.
— Уланську запіканку. Просто, що скажеш?
— Ти перевіряла на практиці?
— Ні, тільки підчитую, щоб підняти настрій. Що це за аркуш? — зацікавилася вона моїм списком.
— А, таке різне, написала собі постанови. Я починаю нове життя, знаєш? — похвалилась я.
— Вкотре цього року? Це останнє теж ти писала?
— Покажи, — вхопила я аркуш. — «Замикатиму двері, принаймні на клямку».
— Чого ти так дивишся? Це не я.
— А газ?
— Я вже казала, що ні.
— Рафал. Це Рафал. Я впізнаю його почерк. Він урятував мені життя. Я мушу йому подякувати, — я роззирнулася по кімнаті. — Бляха, він знову кудись запропав.
— Хто?
— Телефон. Евулю, велике прохання. Ти не збігала б до автомата і не дзенькнула б до мене? Тоді я знайшла б ту кляту слухавку.
— Можу збігати, за умови, що ти даси собі спокій з тим Рафалом.
— Я тільки хочу йому подякувати.
— Якщо це він, то зателефонує. Не шаленій, хоч краплину самоповаги. Обіцяєш?
4.06. Він зателефонував учора. Я саме закінчила розкладати пасьянс «Чи він відгукнеться?», а тут дзвінок.
— Малинко!
— Рафале! — «Погано, забагато ентузіазму. Адже чоловіки полюбляють лід. Лід і горілку». — Привіт.