— Я вирішив спитати, що там у тебе?
— Все гаразд. Здала маґістерку, чекаю на правки.
— Чудово. — «Невже легка заздрість?» — А я ще мушу дописати один розділ, але це, властиво, дрібничка.
— А поза тим, як життя? — «І ким є та дебела?»
— Потроху. Не нарікаю.
— Ти з кимось зустрічаєшся? — ніби знехотя запитала я. «Цікаво, чи він зізнається?»
— Важко сказати… — В його голосі я почула вагання. — Роблю спроби.
— Рафале, ти можеш бути відвертим. Я не заплачу. Адже ми друзі.
— Власне зустрічаюся, хоч і далі згадую тебе. — «Дурне серце, ну чого воно так калатається?»
— Я тебе теж іноді згадую, хоч останнім часом менше. — «Нехай не вимахується».
— Це добре, що ти про мене згадуєш. І я подумав, що, може, ми зустрілися б?
— З якою метою?
— Друзі повинні часом зустрічатися. — «Шкода, що він не пам'ятав про це кілька останніх місяців».
— Зараз гляну у свій графік… — «Старий трюк».
— Відколи це ти живеш за графіком? — здається, я почула іронію.
— З Нового року. Знаєш, Рафале, я дуже змінилась.
— Як у тебе завтра з часом?
— Не дуже.
— Шкода, тоді іншим разом.
— Є-є. Я помилилася, думала, що завтра вівторок.
— А що ти робиш по вівторках?
Я нічого не роблю, але для чого фантазія? Успадкована від татуся.
— Ходжу на «качалку» і в басейн. А деколи в солярій.
— Ти й справді змінилася, — визнав він, не приховуючи подиву. — Колись тебе було неможливо кудись витягнути. Розрив пішов тобі на користь.
— Колись ти не вживав слова «розрив».
— Я хотів, щоб ти менше переживала.
— Звісно, — збрехала я. — З мене спливло як з гуски. Може, це не було кохання?
— Але в новорічну ніч ти ревіла, — нагадав він.
— Я завжди плачу від шампанського. Ти не знав?
— На заручинах ти не плакала. — «Який спритний!»
— Певно, що ні. Я плачу тільки від підробок. А тоді ми пили справжнє, з Шампані.
— Батько привіз, так? Я чув, що він повернувся.
— Півроку тому. Вирішив відшкодувати нам за минулі роки.
— Він хоч має за що?
— Звісно: корабель золота, рахунки вздовж кордону й велика пенсія шпигуна, — пожартувала я. — А коли серйозно, то багато каяття, добрих намірів і пару марок. Зрештою, він працював там п'ятнадцять років. Доробився навіть до власної фірми. Тому мені й вистачає на всі ті сауни.
— Ти мені казала, що він голий.
— І що завжди тебе кохатиму, я теж казала, а ти вірив?
— Ти плутаєш поняття, Малино, — заявив він тоном мудрагеля. — Якщо хтось каже про щось таке летке, як почуття, йому важко повірити. Інша річ контакти, матеріальний стан.
— А хіба стан мого батька має тепер якесь значення? — холодно обірвала я його. — А якщо не має, то повернімося до теми. Ти хотів зустрітись.
— Не знаю, чи це має сенс. Стільки у твоєму голосі їді й нікому не потрібної злості…
— Який спритний! — не витримала Йолька. — Спочатку пропонує зустрітись, а потім дає задній хід, аби тобі дозолити. Правило Ромео та Джульєтти.
— Дай їй закінчити, — втрутилась Евка. — Що ти йому відповіла?
— Щоб зателефонував, коли буде певен.
— Прекрасно. Ти обернула правило Ромео проти нього. Тепер залишається чекати.
— Чого чекати? — скипіла Евка. — Що він милостиво витягне «мобілку» й зателефонує? Я сподіваюся, що ти кинеш слухавку.
6.06. Я не кинула. Якщо він дзвонить в іменини місяця, це означає тільки одне. Доля.
— Знаєш, Малинко, я тоді мав важкий день. Щиро кажучи, сподівався, що ти мене втішиш як товаришка.
— Якби я знала… — «І навіщо я це кажу? Адже ми не є товаришами! Дурепа! Дурепа! Дурепа!»
— Може, все ж таки зустрінемось?