— Ризикну. Тебе влаштовує наступна неділя?
— Зараз гляну в календар. Так, але ввечері.
— Гаразд, я буду по шостій. У такому разі до неділі.
Ми нарешті побачимось! Ну що це з тобою, Малино? Чому ти не тішишся?
8.06. Ми сиділи в «Сінґері», обговорюючи Рафалів дзвінок.
— Ти правильно робиш, — визнала Йолька. — Жінка часом повинна поступитися. Наш сусіда закохався в одну бізнес-вумен, яка мала рибну крамницю. Навіть думав про розлучення, але все не міг зважитися. Врешті повернувся додому, сподіваючись, що дружина йому пробачить. А дружина? Вирішила відігратися за кожну занапащену хвилину. День у день влаштовувала йому скандали, урозмаїтнені соковитими прізвиськами й шпурлянням тарілок. Через місяць сусіда подав на розлучення. Потім одружився з бізнес-вумен, а наша сусідка шостий рік пиячить перед дзеркалом. Якби вона виявила хоч краплю розсудливості…
— Може, він все одно її залишив би. Це ніколи не відомо.
— У цьому випадку відомо, — упиралась Йолька. — Чувак не був певен і чекав, аби життя прийняло за нього рішення. Якби його дружина запхала свій гонор до кишені, вони й досі мешкали б разом.
— Велике щастя! — пирхнула Евка. — Він зі мною, бо так склалося. Не тому, що він так хотів або тужив. Як це романтично!
— А хто нині шукає романтизму? — скривилась Йолька. — Ви таких знаєте?
— Саме сидить перед вами й допиває «дрінк».
— Це не романтизм, а тільки дурість, — звернулася до мене Евка. — Ти ще маєш шанс дати задній хід, зберігши хоч тінь гідності.
— Мені не потрібна гідність, мені потрібні почуття, — пробелькотіла я, витягаючи носовичок. — Знаєш, що означає кохати?
— Так склалося, що знаю, вже цілий тиждень, — поінформувала нас Евка.
— Ти втріскалася? В кого? В того «коника»?
— Холодно.
— В ректора? — ризикнула Йолька.
— Я нічого не скажу.
— Хоч натякни, як його звуть, — діставала її я. — Або як він виглядає!
— І що робить, — додала Йолька.
— Скажу вам, коли все з'ясується, — відрубала Евка, — а наразі це моя солодка таємниця.
10.06. Я віддала виправлену версію маґістерки й чекаю. Людина весь час чекає. Квартири, кохання, дурнуватого дзвінка. Цього разу від Йольки. Вона мала принести мені зразок резюме.
— Ти зовсім не вмієш себе рекламувати, Малино, — заявила вона, прочитавши мого листа до потенційних роботодавців. — Що це таке: «Сподіваюся вас не знудити»?
— Я хотіла викликати симпатію.
— Хіба жалість. Ти й справді хочеш знайти роботу? У мене таке дивне враження, що ні.
— Згода, я не хочу. Але мушу. За тиждень одержу останню стипендію. Бабуся буде мені підкидати тільки до кінця канікул. А з батьком ніколи нічого не відомо. Він з'являється і зникає.
— Ціле щастя, що ти маєш мене. Я принесу тобі пристойне резюме й заяву на роботу.
Чекаю. Йолька не сказала, коли його принесе. Я не тисну, бо вона літає, як поштовий голуб. Букети, аксесуари, залагодження формальностей, курси молодого подружжя. Чи чекає те саме на нас із Рафалом?
— Сподіваюся, що ні, — озвалась Евка.
— А я мала тебе за найліпшу подругу. Що ти маєш проти Рафала?
— По правді, нічого. Крім того, що він пролаза.
— Я ходила з ним понад рік, і ти мені тільки тепер про це говориш?
— Я завжди казала, що ти заслуговуєш на краще, — запротестувала вона. — Просто ти не слухаєш.
— На твою думку, кожна заслуговує на краще! Рафал — пролаза, Віктор — ґаджетівщина. Пйотр — кар'єрист. Ну, — гмикнула я, — тут я абсолютно згодна. Але чи можеш ти назвати бодай одного хлопця, з яким варто мати стосунки?
— Можу, — тихо відповіла вона.
— Я обернулася на одне велике вухо. І хто той принц?
— Син нашого ректора, — бовкнула Евка, запалюючи сиґарету. Третю в житті.
— Ти жартуєш? — Вона не відповіла. — Ага, не жартуєш. Як його звуть?
— Томек.
— Маєш його фотку?
— Я маю тільки оце. — Вона витягла з рюкзака пожмаканий папірець. — Це ксерокопія його карти з літнього табору. Трирічної давності. Він свиснув її зі школи, а я свиснула в нього, скопіювала й повернула.
— Покажи! — я розглянула папірець. — Я його знаю. Він був у моєму загоні. Саме три роки тому. Такий білявець в окулярах.
— Ти що, серйозно? — пожвавилась Евка.
— Ну. Глянь сама. Характеристика вихователя — мій почерк і підпис.
— Точно! — Вона стала читати: — «Томек є творчою натурою, обдарований багатою фантазією й акторським талантом. Його люблять товариші. Зичливий до старших і до тварин. Не було великих труднощів з вихованням». Він саме такий і є. Творчий і вразливий.
— Ти, мабуть, не знаєш, як заповнюються ті карти.
— Як?
— Угорі маєш характеристику класного керівника.
— Бачу, ну та й що?