— Запізно!
— Вибач, але це не моя провина. Я розумію, що інформація дійшла до тебе надто пізно. Розумію, що ти переживаєш порожнечу через розпад зв'язків. Але ти не повинна вихлюпувати свою агресію на мене. Ти повинна навчитися контролювати свої емоції.
Замість відповіді я залилася слізьми.
— Коли вони одружуються? — запитала Евка.
— Наприкінці серпня. Батько Віктора одержав запрошення.
— Невже це правда? Тепер це вже остаточний кінець із чоловіками! — завила я.
Ми сиділи на кухні втрьох. Я марнувала чергову хусточку, а дівчата терпляче чекали. Нарешті за годину у мене вичерпався запас сліз.
— На твоєму місці я пішла б спати, — порадила Йолька. — Завтра тобі буде легше.
— Звідки ти знаєш? — буркнула я через розпухлий ніс. — Звідки ти можеш знати, як мені буде?
— Я припускаю. А якщо ні, то принесу тобі щось заспокійливе. Ну, мені пора. Поговоримо вранці, коли ти охолонеш.
Ми зостались удвох з Евкою.
— Може, спалимо його фотки, і тобі трохи полегшає? — запропонувала вона.
Я кивнула. Вона принесла сірники й коробку зі знімками. Евка знає мою квартиру краще від мене.
— Яка перша? О, на тій він виглядає як ідіот. Давай.
— Я запалю, — пожвавилась я. Тицьнула сірником у знімок. Спочатку зникла голова, потім шия, залишився шматочок сорочки. Тієї миті ожив дверний дзвоник. До кімнати ввалився Лешек.
— Палите Рафальчика? Як я розумію, дійшло до остаточного розриву?
— До остаточного розриву дійшло вже в новорічну ніч, — пояснила Евка. — Натомість сьогодні дійшло до остаточного усвідомлення цього похмурого факту.
— Я можу взяти участь у забаві?
— А маєш вхідний квиток?
— Так, — він витяг із рюкзака величезну пляшку джину. — Я от ламав собі голову, з ким би то її роздусити? Діді поїхав до Берліна на якесь «техно-парті». А Пйотр у горах на семінарі менеджерів. Він швидко росте. І слушно, бо має в собі стільки харизми. Гаразд, годі захватів. Ми не заради цього тут сидимо.
— Власне. Вибери собі знімок, — підсунула я йому коробку.
— Оцей. Пам'ятаю його з тією зачіскою. Тоді ти нас познайомила. Мій Боже, як він мені подобався! І знаєте що?
— Ти був певен, що він не є гетеросексуалом?
— Ти вгадала, Евуню. Я навіть отримував деякі сигнали, які свідчили про зацікавлення. Дивні погляди. Зізнаюся, що тоді моє серце билося міцніше. Як він відкидав ту гривку…
Я відчула, що знову розклеююсь.
— А ті очі! — захоплювався Лешек. — Ті чудові блакитні очі! Такі глибокі, що можна зануритись у них і ніколи не виплисти.
— Він уже ніколи так на мене не гляне, — зажурилась я. — Я вже не візьму його за руку! Таку сильну й теплу. Не торкнуся його пальців.
— І не побачиш, як вони длубаються в носі.
— Ти завжди мусиш усе тривіалізувати? — обурився Лешек.
— Такою, на жаль, є дійсність. Я мусила відвертатися, щоб не бачити палець, занурений у ніздрю аж по другу фалангу.
— Цікаво, чи він вправлявся в цьому на людях? Тобто перепрошую, Евіто, я мав на увазі товариство… ну, розумієш, — плутався Лешек.
— Розумію. Йолька, певно, визнала б це за фрейдистську помилку, але я поблажлива.
— Я мав на увазі велику групу людей, — гнув своєї Лешек. — Добре, змінимо тему. То палимо?
— Давай. А я принесу пиво, щоб залити чимось внутрішнє полум'я.
До другої ми спалили всі знімки й вижлуктили в сумі вісім пляшок пива й велику пляшку джину з тоніком.
12.06. Хворіємо втрьох. Нам відригується сосною. Більше ніколи в житті не гляну на джин.
13. 06. Мить тому пішов Лешек. Ледь за ним замкнулися двері, як зателефонувала бабуся.
— Малинко? Ти застуджена?
— Ні, тобто трохи, — я не хотіла втаємничувати бабусю в історію з джином. — Але я вже одужую.
— Найважливіше добре прогрітися. І ти мусиш пити ехінацею, вона зміцнює імунітет. Допомагає при всьому: застуді, грипі, отруєнні…
— Я ще сьогодні заскочу до аптеки. А що там у тебе?
— Власне. Я мала дивний дзвінок. Учора вранці зателефонував твій хлопець.
— Рафал? Але ми вже не разом. Пам'ятаєш, ми ж із ним порвали?
— Пам'ятаю. І коли він сказав: «Я наречений Малинки», я зразу його присадила.
— А що він на те?
— Гмикнув, начебто знітився, але потім сказав, що ви й надалі зостаєтеся приятелями.
— Мені нічого про це невідомо. — Я старалася, щоб це звучало байдуже. — Що він хотів?
— Власне, зателефонував стосовно того шматка землі під Краковом, який я успадкувала по Антонію. Питав, чи ти вже про це зі мною розмовляла. Я відповіла, що ні, а він: «Малинка обіцяла, що замовить за мене слівце…»
— І ти додержала обіцянки, — шепнула Евка.