— …дурнуватою, наївною товаришкою, котра не зорієнтована на успіх?
— Я відкинула б слово «дурнувата», а решта визначень надзвичайно влучні.
— Дуже дякую.
— Нема за що, — відповіла Йолька й потяглася до своєї гальби.
Наступні десять хвилин ми не перекинулись ані словом. Я скривджена, Йолька впевнена в собі, Евка якась відсутня.
— Ну гаразд, — Йолька простягла руку на знак перемир'я. — Я не права. Замість вибачення напишу тобі, як відповідати на питання роботодавця.
— Коли?
— Коли він зателефонує. Якщо він зателефонує.
— Коли ти мені напишеш? — уточнила я.
— Та хоч зараз. Маєш якийсь зошит? Чекай, у мене ж є нотатник, — вона видерла сторінку. — Нагадай тільки, що ти там робила?
— Коли? — не дуже доречно запитала я.
— Господи, Малино, — не витримала Евка. — Не пий уже більше, бо тобі й справді наче хтось вимкнув обидві півкулі. Вона питає про твої роботи. Де ти працювала?
— Не знаю, чи зможу все пригадати. Зараз, зараз… — потерла я чоло. — П'ять років у таборі в Еґері. Два роки перекладаю для «Interworld». Потім репетиторство з «інгліш» і…
— Ти це вже називала, — Йолька нетерпляче кивала головою. — А якесь стажування, практика?
— Практика? — замислилась я. — В крамниці після вступних іспитів. Я хотіла заробити на якісь убивчі лахи. Ви ж знаєте, як одягаються на мистецтвознавстві. Мене взяли з випробувальним терміном, мовбито я працюватиму довше, бо я збрехала, що не поступила…
— Я маю на увазі практику за кордоном, — обірвала Йолька. — Стажування у великих міжнародних фірмах.
— Господи, Йолько, — не витримала я. — Хто ж на ньому був?
— Тепер люди починають дбати про свою кар'єру вже з перших років навчання, — потягнулася вона по забуту газету. — Ой, я ж мала тобі прочитати. Томек, двадцять один рік: «Я належу до студентської організації, а у вихідні й канікули працюю у великій комп'ютерній фірмі. Не маю часу на розваги, зате здобуваю досвід». Ася, четвертий курс економічного: «Я підробляю в банку. А у вільний час шліфую англійську. Завдяки цьому маю шанс у тих перегонах». Те ж саме каже Пйотрек, який, окрім англійської, шліфує німецьку й вивчає інформатику.
— За хортів. — Евка піднесла свою гальбу. Ми цокнулись. Йолька шукала наступні приклади.
— Ева, як і ти: «Якщо ти не почав на четвертому курсі, ти не маєш шансів. Нині величезна конкуренція». Інший Томек, двадцять п'ять років: «Я вже не пригадую, коли спав більше ніж шість годин на добу. Зате вже рік працюю керівником проекту. Щойно купив квартиру. Це і є ціна успіху». Ці люди свідомо будують своє професійне життя. Почали вже в університеті і тепер заробляють, ростуть, — зітхнула Йолька. — Мене аж чорти мучать, що я не почала раніше.
— Навіщо ти це читаєш? — Евка відібрала в неї газету, зіжмакала й укинула до пічки.
— Я хочу бути в курсі. Знати кон'юнктуру. Свої можливості на ринку праці.
— Можливості? Половина тих оголошень — це туфта. Більшість робочих місць чекають на знайомих Кролика.
— Знаю, але для молодих та амбітних завжди щось знайдеться…
— …якесь місце торговельного агента, — закінчила за неї Евка. — Без паніки, Малино.
— Я кажу про таких, як оті, з газети, хто працює вже на третьому курсі…
— …стаціонара, — обрізала розлючена Евка. — Замість читати, розвиватися, ходити до театру. Що це за люди і де вони вчаться, що все встигають? Я маю тільки двадцять пар на тиждень, але не подужала б. Адже треба колись готуватися до колоквіумів, писати курсові, сидіти в читалці. Як це можливо?
— Коштом сна і товариського життя, — пояснила Йолька.
— Що ж це за робота, яку може виконувати невиспаний зомбі?
— А може, вони сидять на амфетаміні? — докинула я.
— Сенсація! Йолько, ти повинна тішитися. Більше пацієнтів для тебе.
— Я не є психотерапевтом. Хочу зайнятися УЛР.
— А це що за хвороба?
— Ніяка це не хвороба, це абревіатура. Управління людськими ресурсами.
— Боже, що за назва, — скривилась Евка. — Як управління гарматним м'ясом. Не людина, а якийсь там ресурс. Хто це вигадав? Роботи?
— Гарна назва, — заперечила я. — Пасує до посади. Роботи управляють іншими роботами.
— Принаймні вони добре заробляють, — озвалась Йолька.
— Я геть забула, — Евка ляснула себе по лобі. — Адже тепер це найголовніше. Щоправда, такий собі Томек з газети стверджує, що ганяє наввипередки виключно заради задоволення, а Ася понад усе дбає про розвиток, але, якщо по правді, всім ідеться про «капусту».
— Звісно, — погодилась Йолька. — Задоволення дістає митець, а не звичайний службовець. Скажімо, такий от спеціаліст з УЛР. Він часом вирішує, кого звільнити, кого скоротити, кому урізати зарплату. Гадаєте, це приємно?
— А що, ні? — злостиво всміхнулась я. Вдруге цього вечора.
— Ні, — Йолька не піддалася на провокацію, — але завдяки заробіткам можна витримати. Настільки великим, що, на жаль, є купа бажаючих.
— Хіба Віктор тобі не допоможе?
— Він намагається, але ви ж знаєте. Така конкуренція. Стаж від другого курсу, мовні курси за кордоном.
— Йолько, таких людей можна полічити на пальцях.
— Ну, не знаю, — покрутила Йолька головою.
— Оглянься довкола. Більшість — це наші знайомі. Хіба хтось із них нагадує хорта?
— Хорти не сидять у кнайпі, вони сидять в офісі.
— Тільки не кажи, що ти їм заздриш, — пирхнула Евка.
— Не заздрю, а просто боюся, — шепнула Йолька. — Боюся, що коли зараз за щось не зачеплюся, то за кілька років мені не вистачатиме на пиво. Я вийду з обігу. Стану невдахою, яка розпачливо перегортає газети в читальні.