— За твоїми? — здивувалась Евка.
— Ти нічого мені не казала, бо, напевно, боялася конкуренції.
— Малино, що ти верзеш! Я шукала посаду технолога з харчування. Тебе не прийняли б.
— Це ще чому? — розсердилась я. — Я недостатньо гарна? Маю погані оцінки в заліковці?
— Ти не маєш відповідної освіти. На якійсь фабриці йогуртів нікого не обходить, що ти схибнута на молочних продуктах. Зважають тільки на папірець.
— Не вірю, що ти шукала тільки на фабриках йогурту.
— Ясно, що ні. Я писала до трьох пивзаводів, двох кондфабрик і фабрики газованих напоїв. Оминала тільки м'ясокомбінати, з відомих тобі міркувань.
— Ага, — невпевнено сказала я. Мені стало прикро за напад заздрощів. — Але ти могла б мені сказати. Я ж тобі звіряюся.
— Я теж, Малино. Я розповідаю тобі про Томека. Тільки тобі.
— Але я не знала, що ти надіслала сто запитів.
— Бо це дурного робота. Якось я про це згадувала, а ти навіть не сказала «ага».
— Не пам'ятаю. Коли?
— Торік, під час літньої сесії.
— Очевидно, я тоді була чимось перейнята або зажурена.
— Ти завжди чимось перейнята або зажурена, — незлобиво зауважила Евка. — 3 тобою весь час щось стається. Рафал іде, батько повертається, мати шукає чоловіка, Губка помиляється, Ірек реве, бо йому загрожує «одиниця». Сама знаєш.
— Ну а в кнайпі, за пивом?
Евка глянула на мене зі співчуттям. І слушно. Хто б хотів вислуховувати у кнайпі балачки про якісь там запити? Хіба Йолька. Мені стало вдвічі прикро. Я мигцем мчуся до Евки з кожною дурницею, а вона самотою долає життєві труднощі.
— Дай спокій, Малино, — скинулася вона. — Ти більше переймаєшся моїми запитами, ніж я.
— А з чого ти житимеш?
— Наразі даю уроки, цього тижня останні перед канікулами.
— І що далі?
— Може, ти переїхала б до мене? Заощадиш чотири сотки.
— А ти?
— Я буду сплачувати половину суми. Це зайві сто злотих у кишені.
— Ти серйозно?
— Я вже давно хотіла тобі запропонувати.
— А що там у тебе з Томеком?
Евка видалась мені якоюсь згаслою. Мабуть, через ворожбу.
— Як у вас справи?
— Ніяк, — знизала вона плечима. — Завтра у нас останнє заняття з хімії. І це все.
— Тобі зле? — дурне питання. — То борися.
— Я не можу знімати його на заняттях. Це було б неетично.
— То що ти збираєшся робити?
— Почекаю розвитку подій.
— А якщо вони не розвинуться?
— Це теж якийсь розвиток.
Може, й так? Може, і не варто змагатися з долею? Боротися? Може, життєва мудрість полягає саме в тому, щоб приймати все, що нам випаде.
От тільки я так не зможу.
28.06. Уф, сьогодні мені пощастило залагодити дві справи. По-перше, власник квартири. Я сказала, що за місяць виїжджаю. Що Евка хоче мене прихистити.
— Нема проблем, — відказав він з усміхом. — Ви знайдете когось на своє місце, і все в порядку. Я згідливий, як дитина. Тільки щоб рахунки сходились.
Я маю цілий місяць. Знайду.
А друга справа — це перенесення захисту на вересень. Науковий керівник ремствував, побачивши мою заяву.
— Пані Малино, за тиждень до захисту? А я мав на вересень важливі плани.
Знаю: три тижні вилежування на Канарах.
— Зрештою, я можу й тепер, але ворожка мені відрадила.
— І ви, освічена людина, вірите у ворожок?
— А чому б мала не вірити? Адже ворожка — це не єдиноріг чи там гном.
— Якщо ви ще скажете, що вірите в єдинорогів, ви мене остаточно доконаєте.
— Окрім того, — тягнула я, — це не якась звичайна ворожка з вулиці, а моя бабуся.