— Ні, абсолютно, — запевнив мене Рафал. — Я тобі вдячний, що ти не приховувала правди. Я довго про нас думав і вирішив, що ти моя найліпша товаришка. Наш шлюб міг би все зіпсувати.
— Що ти пропонуєш? — розхвилювалась я, попри те, що вицмулила кілька досить міцних коктейлів.
— Малинко, як би ти відповіла, що краще: справжня дружба чи невдале одруження?
— Невдале одруження, — промимрила я.
— Саме за це я тебе й ціную. Щирість і почуття гумору.
— Ти хочеш розійтися?
— Чому зразу розійтися? Просто надати інший характер нашим стосункам. Я все обміркував і знаю, що не готовий до одруження. Але й не хочу тебе втратити. Не хочу втратити такої чудової, інтелігентної дівчини з почуттям гумору. Тому…
— Ти пропонуєш мені дружбу, — я зібгала кулаки, щоб не розревітися. Це не подіяло б.
— Найпрекрасніше почуття, що пов'язує жінку й чоловіка.
— Я думала, що найпрекраснішим почуттям є кохання!
— Ах, ті вже мені співаки диско. «Кохаю». «Не можу без тебе жити!» «Гину від туги за тобою!» Ні, Малинко, найпрекрасніше почуття — це дружба…
— А де поцілунки під дощем? Прогулянки по свіжому снігу, повільний танець?
— Ти не дала мені закінчити. Кажучи «дружба», я маю на увазі почуття, забарвлене чуттєвим елементом. Еротична дружба. Ідеальна в нашій ситуації. Що ти на це?
— І що ти на це? — діловим тоном запитала мене Евка. Вона примчала відразу після мого розпачливого дзвінка.
— Я сказала йому, що мушу подумати.
— Гарно.
— Що гарно, що гарно?! — верескнула я. — Я хотіла зберегти лице.
— Треба було жбурнути в нього обручкою й хряснути дверима.
— І замерзнути в горах? Я мусила дотерпіти до ранку. Виїхала із Закопане першим потягом. Усі залишилися. Певно, тепер пліткують, чому це я завіялася. Висувають версії.
— Це, ясна річ, найбільша проблема, — пирхнула Евка. — Версії.
— Ні, найбільша проблема — це розрив із Рафалом. Через тебе, — зайшлася я плачем.
— Малино, це був тест. Він пішов, бо не кохає тебе. Рафал. Не тест, звичайно.
— Але я його кохаю! У мене болить серце, пече в шлунку, у мене трясуться руки!
— Скільки ти вихилила кав? — запитала Евка.
— П'ять. І три чаї. Ти зараз будеш мене розпитувати про меню?
— Ніяке це не кохання, а тільки кава. Можливо, страх перед порожнечею, як сказала б Йолька.
— Мене не обходить, як це називається! Я відчуваю, що кохаю його й помру, якщо він зі мною не одружиться!
— Ти сама мала сумніви, чи виходити за нього, а тепер раптом цей розпач.
— Може, до мене тільки тепер дійшло, що це Він!
— Якби це був Він, його не злякав би порожній рахунок твого батька.
— Він анітрохи не злякався. Адже коли він мені освідчувався, то не сподівався на жодні рахунки, бо ще не знав мого батька.
— Певно, боїться, що твій старий маячить.
— А хіба він не маячить? — крикнула я. — Хіба твій батько розповідає про кораблі, повні золота?
— Ні, бо він знає тільки п'ять фраз: «Коли обід?», «Коли вечеря?», «Де газета?», «Звільни туалет» і «Переключи на новини».
— Він принаймні передбачуваний. Не руйнує тобі особистого життя.
— Мені ні, щонайбільше — так це моїй мамі. Малино, не плач. Може, Рафал повернеться. Може, він тоді забагато випив.
— Він майже нічого не пив.
— Або замало. Ще не все втрачене. Бо люди не розривають заручини руба. Ти мусиш зачекати.
Я витримала три дні. Потім зателефонувала: мовляв, хочу повернути обручку.
— Я саме збирався до тебе дзвонити, Малинко. Запитати, як ти себе почуваєш.
— Нормально, — видушила я, зворушена його добротою.
— Це чудово. Ти все обдумала?
— А ти?
— Я? — здивувався він. — Я обдумав усе раніш. І хотів би до тебе зайти.
— Гаразд, коли? — «Ми спокійно поговоримо, може, він збагне, яку помилку скоїв».
— Завтра. Уявляєш, я можу повернути ту обручку, і з мене відрахують тільки п'ятнадцять відсотків.
— Супер… — «Чому це звучало так жалібно?»
— Ти справжній товариш. Інша торгувалася б, може, навіть мстилася б.
— Дай спокій, Рафале, за що тут мститися? За розрив заручин, і то в саму новорічну ніч?