— Малино, ти не могла б вийти зі мною до кухні? — сказала Евка на диво понурим голосом.
— Ну?
— Ти копаєш по живому.
— Я застосовую ті ж аргументи, які застосовано щодо мене. Неодноразово застосовано.
— Це, власне, і називається копати по живому, — з натиском повторила Евка.
— Якщо я мусила вислуховувати…
— Ти б'єш нижче пояса.
— Може, я не розуміюся на анатомії. Але гадаю, що…
— Це не питання анатомії, — підвищила голос Евка, — а тільки чутливості, якщо це щось для тебе означає!
— Кажеш, чутливості! А де Йолька ховала свою чутливість, коли страждала я?
У цю мить ми почули гучне грюкання.
— Ти задоволена? — запитала Евка.
18.07. Певно, що ні. Я хотіла відігратися на Йольці. Помститися їй за байдужість. Нехай відчує, що це таке. Людина конає, пригнічена проблемами, а подруга пропонує їй відвідати поліклініку, ще й вимагає контролювати емоції.
Я думала, що відчую сатисфакцію, яку дехто називає солодкістю помсти.
— Що мене попустить, — пояснювала я Йольці.
Замучена докорами сумління, я зателефонувала ще того ж дня, але Йолька не взяла слухавку. Сьогодні ввечері ми заскочили її вдома. Спочатку вона не подавала ознак життя, але її зрадив шурхіт в ділянці вічка. «В тебе немає виходу, — забубоніла на цілу сходову клітку Евка. — Ми знаємо, що ти тут». Йолька відчинила всі чотири замки, відтак демонстративно почалапала на кухню. Ми за нею. Усілися навпроти, і я одразу перейшла до конкретики.
— Чому ти раніше не сказала, що мої поради так тебе дратують? — допитувалася Йолька.
— Я ж не асертивна, не вмію отак напрямець атакувати.
— Вчора ти вміла.
— Я розлютилася. Ми терпляче втішали тебе чотири дні, а ти так налетіла на Евку. Я подумала, що хтось урешті повинен тебе присадити.
— І присадила, — Йолька витерла велику важку сльозу, яка ліниво котилась по її щоці.
Я почулася зовсім кепсько. Втупилась у підлогу, гризучи кінчик великого пальця.
— Я хотіла б це якось виправити, — обізвалась по довгій-довгій паузі.
— Все гаразд, — вона простягла мокру від носовичка долоню. — Кожна з нас трохи завинила. Я, ти, може, навіть ти, Евко. Бо якби ти тоді зателефонувала до мене, хоч я і знаю, що це нічого не змінило б… Добре, краще змінимо тему.
— Я за, — підхопила я. — Цей… що ти, власне, робиш улітку?
— Не знаю. Після розриву з Віктором у мене завалилися всі плани.
Ще мить — і Йолька знову розклеїться. Треба опанувати ситуацію.
— А що з роботою?
— Нічого. Та халтура, яку мені знайшов Віктор, уже не актуальна. Зі зрозумілих тобі причин.
— Нема за чим шкодувати, — не здавалась я. — Ти тільки занудьгувала б у місті.
— Це мало бути на узбережжі, в пафосному пансіонаті. — Йольчині очі підозріло заблищали.
— Ти ж знаєш, яке в нас море. Брудний пісок і масні плями на крижаних хвилях.
— Малино, я ціную твої зусилля, але, може, ми і справді змінимо тему?
— Охоче. Тільки про що тоді говорити?
— Долар упав, — утрутилась Евка, яка досі мовчала як могила.
— Це несамовито, — відгукнулась Йолька.
— А я переїжджаю, — зробила я останню спробу.
— Знаю, а коли?
— Через десять днів.
— Шукаєш когось на своє місце?
— Ми над цим думаємо, — підтримала мене Евка.
Наразі ми дійшли рішення, що треба шукати. Але на нас звалилося стільки клопотів, що несила було зосередитися. Понад те, ми й надалі ганяємо в пошуках роботи. Тобто ми дійшли рішення, що треба ганяти. Може, завтра?
19.07. Треба почати б.
21.07. Тепер уже і справді непереливки. Завтра почнемо.
22.07. Ми мусимо почати, але я запізно встала. Все через погоду. Несприятливі метеоумови. Що можна робити у сірий сльотавий літній вечір?
— Можна написати оголошення, — запропонувала Йолька.
— Або посидіти за малим пивом, — кинула Евка.
Тож ми сидимо за одним великим на всіх. Виходить дешевше.
— Я сьогодні ходила на співбесіду, — повідомила нам Йолька. — Вони шукали психологів для міжперсональної комунікації.