— Приходжу в офіс. Показую резюме, розповідаю про себе. Чувак вислухав і питає, чи я закінчила курси психотерапевтів. Відповідаю, що ні, бо не збираюся бути терапевтом. Поза тим, це дорогі курси, я воліла вкладати гроші у вивчення німецької.
— І що він на це?
— Заявив, що шукає когось із психотерапевтичною підготовкою, а я її не маю. Тоді я питаю, які курси він мені порадив би. Знаєте, що він відповів?
— Ну?
— Цитую: «Я не можу нічого вам порадити, бо якби я це зробив, ви могли б сподіватися, що згодом я вас візьму, а я не можу вам цього обіцяти». А я тільки просила поради.
— Боже, яка підозріливість. Якийсь маніяк.
— Колишній психотерапевт, а тепер директор школи менеджменту.
— Що ти тепер робитимеш? — запитала я.
— Здурію й замовлю ще одне. По правді, у мене до першого зосталося тридцять злотих. Але я маю це десь.
Ну-ну. Назрівають зміни.
23.07. Ми врешті почали шукати. Евка прийшла до мене близько другої, і ми сіли писати оголошення. Це нелегка справа. Треба обміркувати зміст, приготувати папір, зарядити принтер. Виявилося, що закінчився порошок. Тож будемо писати від руки.
— Пиши: «Вишукана квартира для двох осіб».
— Вишуканою може бути сцена у фільмі, — скривилась Евка, — а не квартира.
— Добре, закресли. Але я додала б «терміново». Ми маємо чотири дні.
— Та ти що! Якщо написати «терміново», будуть чіплятися до кожної дрібниці. Просто «здається» і край. Тобі не пече, ти маєш час.
— Припустімо, — дошкульно всміхнулась я. — А якщо я нікого не знайду?
— Плюнь і розітри.
— А якщо все ж таки?
— Тоді і будемо перейматися. Знаєш, скільки ще годин?
— Небагато. Добре, пишемо ці оголошення. Бо я вже відчуваю напругу. Чого ми стільки чекали?
— Ми чекали позитивного розвитку подій, — пояснила Евка. — Який не настав.
— Він ніколи й не настане, хіба не знаєш закону Мерфі? Як щось уже має піти кепсько, то так і піде. Мабуть, я почну вірити в Анчину теорію.
— Певно, в Йольчину?
— Ні, в Анчину. Вона вигадала її після розриву з Пйотром.
— Тобто після того, як він став жити з Лешеком?
— Ну. Бо Анка, побачивши свої валізки на сходовій клітці, сказала собі, що світ — це театр, у якому ми граємо згори розписані ролі.
— Нічого нового.
— Зажди. Спочатку кожен витягає аркуш із роллю, щоб усе було справедливо. Потім народжується й забуває про той аркуш. Але в міру дозрівання чимраз частіше усвідомлює, що грає щось, уже здавна призначене. Намагається з тим боротися, змінити це призначення долі. Б'ється, розривається, стає на роги. Все марно. Без шансів. Якщо ти витягнув роль невдахи, зостанешся невдахою.
— Знаєш що, Малино? Коли я дивлюся на наш світ, то думаю, що автор п'єси мусив бути жахливим песимістом. Більшість людей грає ролі невдах.
24.07. Я — так точно. Не зуміла причарувати Симпатичного (і знову незнайомого). Не змогла знайти роботу, а останнім часом повернулася до кулінарного безуму. Головним чином кількісного, бо про якість не варто й згадувати. Хліб, обмочений в олії, кіло рису з маслом, казан копиток, политих смальцем. Затоптати, залити пивом, виблювати. Мабуть, час провідати Губку. Зроблю це завтра. Все зроблю завтра. Бо навіщо робити щось сьогодні, якщо так чи йнак відомо, що нічого з цього не вийде?
26.07. Післязавтра я мушу переїжджати, а ми ще не встигли порозклеювати оголошення. На додачу зателефонувала мама. З великим скандалом.
— Малино? Добре, що я нарешті тебе впіймала.
— Нарешті? Я майже не виходжу з хати.
— І не можеш підійти до телефону, коли я дзвоню?
— Але я підходила.
— Підходила, підходила. Два тижні дзвоню, а тобі ліньки взяти слухавку! Інші доньки приїдуть, поцікавляться, що там у старенької матері.
— Ти не стара, — наважилась я її злагодити.
— Не змінюй тему!
— Мамо, я щотижня до вас телефоную.
— Ну ясно. Ти щотижня телефонуєш, провідуєш нас раз на місяць і думаєш, що тобі можна вибачити? А я кажу, що не можна.
— Що вибачити? — не зрозуміла я.
— Нехтування обов'язками щодо розгубленої матері, хворобливого брата й сивої бабусі.
Ой. бабуся страшенно образилася б.
— Що знову трапилось?
— А що, щось мусило трапитись? Я не можу задзвонити отак, щоби нагадати тобі про занедбану родину, яка поневіряється у провінції?
— То нічого не трапилося?
— Не починай речення з «то». Трапилось. Я одержала листа з Німеччини.
— Від батька?
— Від його нової дружини. Незаконної. Вона дізналася про мій виступ по телебаченню і пише, що я несправедлива. Я — несправедлива, ти можеш у це повірити?