— Чому вона так вважає?
— Пише, що в Едека цукровий діабет, і звідси його дивакувата поведінка. Можеш собі уявити?
— Якби вона написала, що в нього шизофренія, мені було б легше.
— Чому ти завжди така цинічна? Бездушна, байдужа!
— Мамо, мені складно перейматися цукровим діабетом людини, котра протягом п'ятнадцяти років навіть не привітала мене з днем народження. Я співчуваю батькові, але…
— Я не казала про батька! — обрізала вона. — Ти байдужа до мене, до моїх мук!
— Не розумію. Що я такого сказала?
— Нічого, і саме це я маю на увазі! Я розповідаю тобі про свої проблеми, а ти підсміюєшся.
— Але ти говорила про батьків діабет! — підвищила я голос.
— І ти вважаєш, що це не проблема? Це проблема! Величезна! Коли я подумаю, що Ірек теж колись може мати діабет… Я не сплю ночами. Але тобі цього не зрозуміти, ти не знаєш, що може відчувати любляча матір. І ніколи не дізнаєшся. Бо в тебе замість серця камінь, повний цинізму, іронії та байдужості!
За нормальних обставин я просто відклала б слухавку на безпечну відстань і спокійно почекала б. Але не тепер. Я не збираюся бути мішенню для власної матері. Тож хряснула апаратом об стіну. І дуже добре. Навіщо мені телефон? Навіщо телефон самотній жінці, котра не має грошей навіть на абонентну плату?
— Чудово, — розвела руками Евка. — Треба буде переписати оголошення. Ми подали твій номер.
— Ми можемо привезти апарат від тебе, при нагоді заглянемо до…
— Ми нікуди не заглянемо, бо в нас на це не вистачить!
— Навіть на маленьке-премаленьке пивце?
Маленьке-премаленьке — це половина великого й коштує половину, а не дві третини. Його подають тільки знайомі бармени.
— На жодне. Жарти вбік. На порозі стоїть жорстока реальність, і ми мусимо гідно її зустріти. Натверезо.
— Тоді я нікуди не піду, — полякала я.
— Малино, мені теж важко, — вона присіла на край дивана й похнюпилась.
— Через чувака? Напевно. Ти завжди думаєш тільки про чуваків!
— Не називай його так! Ніякий він не чувак, він Томек.
— Добре, нехай буде Томек.
— Він навіть хтось більший, — тягнула вона. — Він просто супер-Томек. А я його відшила.
— Мабуть, не скажеш, що через ворожбу?
— Через ворожбу. Я злякалася тих сліз і зради.
— Але ми обидві знаємо, що це стосувалось Йольки.
— Тепер так, а раніше? Бабуся говорила про шатенку.
— Таж ти маєш чорне волосся.
— На світлі видно каштановий відблиск. Я подумала так: якщо ворожба стосується шатенки, то зрада й сльози чекають на мене влітку, бо саме влітку, при яскравому сонці я темна шатенка. Ну і я з ним розійшлася.
— Коли?
— Десятого липня. Ми були разом десять чудових днів, яких я ніколи не забуду.
— І про які я нічого не знала, — значуще глипнула я. — Я починаю сумніватися, що ми подруги.
— Зі мною зараз щось трапиться. Справді. — Евка підвелась і вийшла на кухню.
Я кинулася на диван, аж вистрілила пружина. А нехай все завалюється. Що мені до того? Кинулася ще раз.
— Що ти там трощиш? — виглянула з кухні Евка.
— Сценографію до п'єси «Падіння Малини С».
— Краще сідай виправляти оголошення. Але спершу відміни те, що ти сказала.
— Відміняю й перепрошую. Цього досить?
— Коротко й ясно, але за такої ситуації я не вимагатиму більшого. — Евка сіла за стіл і почала закреслювати номери телефонів.
— Зараза, вже п'ята. Я починаю нервувати.
— Спокійно, Малино. В найгіршому випадку заплатиш ще за один місяць.
— Чим?!
— Подумаємо.
— Ти говориш, як політики. «Подумаємо, зробимо відповідні кроки, окреслимо напрямок дій».
— Малино, заспокойся. Це ще не кінець світу. Це тільки кілька старих соток.
— Яких у мене немає!
Я заходилася гризти великий палець. Останнім часом я весь час це роблю.
— Якщо ти не перестанеш, у тебе скоро залишиться чотири пальці, — настачала мене Евка.
— Якщо в моєму житті щось не зміниться, проблема чотирьох пальців не надто мене турбуватиме. Я за крок від безуму.