Ми вийшли.
— Трохи занадто світло. Нерозумно отак розвішувати при людях, — сказала я, обдивляючись довкруж.
— Давай скотч. Ми ж не пропонуємо сексуальні послуги. Ми тільки шукаємо квартирантів. Добре, приклеїлося.
Ми пішли далі, позначаючи дорогу оголошеннями. Зупинилися біля таблички на вулиці Святої Анни.
— Наклеїмо два. Тут ходить багато студентів.
— Може, під час сесії. Але не влітку.
Я зиркнула на годинник. Уже по восьмій. Що мене змусило стільки зволікати?
Евка саме морочилася зі скотчем, коли повз нас пройшли двоє хлопців. Почали читати. Я трохи відсунулася.
— Малино, не спи, давай оголошення.
Я подала їй, бордова аж по кінчики нігтів. Один із хлопців, з вигляду студент, почав голосно читати.
— «Квартира для двох осіб». Чуєш, Яцеку, це для нас. Відколи ця квартира?
— Якщо для вас, то навіть від завтра, — всміхнулась Евка. Звабливо.
— Далеко?
— Дільниця Старовіслянської, два кроки звідси.
— Дорого?
— Тільки 450 злотих плюс квартплата. Зате маєте велику кімнату з кухонною нішею й лазничку. А також інші вигоди.
— Коли можна подивитися? — запитав інший хлопець.
— Найкраще сьогодні, — запропонувала Евка. — Дати вам адресу?
Вони записали і сказали, що зайдуть об одинадцятій. Обидва. Ми пішли наліпити останні два оголошення, аби рушити додому. Треба трохи вирівняти територію.
— Мені здається, вони ковтнули наживку, — озвалась Евка.
— Нічого не кажи, бо зурочиш.
— Зайдемо на мале?
— Але тільки на одне.
Була майже десята, коли ми завернули до «Алхімії». Спокійно вицмулили одне велике. Час повертатися.
— І то негайно. Майже одинадцята.
— Не перебільшуй, — заспокоїла мене Евка. — Ще цілих п'ятнадцять хвилин. Ми дійдемо за п'ять. Зостанеться десять.
— Не знаю, чи встигну прибрати за десять хвилин.
— Зі мною? Легко.
Ми встигли. Розправити накидки. Брудні лахи й папери до шафи. Тарілки, склянки й пательні під ліжко. Ліхтарики для настрою. Похлюпати дезодорантом. Відчинити вікно. Зачесатися. Підкоректувати очі.
— Одинадцята нуль три. Ти маєш блиск для губ?
— Лежить біля цукру. Вони прийдуть?
— Мусять.
Дзвінок. Прийшли.
— Гарно тут у вас. Настрій. Стільки ліхтариків.
— Дякуємо. Хочете побачити лазничку? — я прочинила двері.
— Це і є лазничка? Су-упер, — озвався вищий, здається, Яцек. — Останнім часом я ходив купатися до студентського гуртожитку.
— Ну-у, — притакнув другий. — Улітку ще нічого, а от узимку… Коли ми йшли Алеями в тюрбанах, не було людини, яка не оглянулася б.
— Ми протрималися до березня, — додав Яцек.
— Це і так довго, — з повагою сказала Евка.
— Ну-у, — притакнув товариш Яцека. — В листопаді ми платили тільки по сто злотих. Коли позвозили свій мотлох, власник підвищив іще на двісті. В грудні, коли ми вже осіли, пригнав із новою надбавкою.
— А під час сесії, коли людина не має часу навіть на сон, а що вже казати про пошуки іншого житла, забажав по чотириста з носа. Потім ще наказав нам відгортати сніг, прибирати на сходовій клітці й тягати вугілля.
— Коли він став вимагати поремонтувати дах, ми виїхали.
— Останні місяці спали де прийдеться, але скільки так можна, правда?
Ми з розумінням покивали. Власне, скільки так можна.
— Ну і шукаємо чогось, якоїсь хати чи що, — поінформував нас Яцек.
— І трапили дуже вдало, бо ми саме шукаємо когось до хати, — відказала йому Евка. Хвилину ми стояли мовчки, покивуючи головами. Що ніби зважуємо, розмірковуємо.
— То як, Яцеку? — озвався нижчий. — Беремо, ні?
— Треба підписати якусь угоду чи ви покладетеся на слово скаута?
— Певно, що підписати угоду. Можемо навіть зараз.